Добірка наукової літератури з теми "Внутрішня духовність"

На сучасному етапі побудови українського суспільства надзвичайно актуальною є проблема формування духовності особистості. Духовність, представляючи внутрішній стан людини, що визначає і скеровує її життєдіяльність, формується протягом усього життя. Сприятливим для формування основ духовності є молодший шкільний вік. Системна спільна діяльність школи та сім’ї є важливим чинником формування основ духовності дитини молодшого шкільного віку. Провідне місце в системі формування духовності молодшого школяра посідає дозвіллєва діяльність. Метою статті є сутнісно-процесуальний аналіз формування основ духовності учнів початкової школи в процесі реалізації їх дозвілля. Для досягнення поставленої мети використано методи: аналізу та синтезу для розкриття сутнісних ознак духовності та особливостей її формування в молодшому шкільному віці, узагальнення, систематизації, абстрагування для визначення можливостей використання народних звичаїв, традицій та обрядів у формуванні основ духовності дітей. Спираючись на наукові психолого-педагогічні дослідження та педагогічний досвід, автором статті викладено основні положення формування основ духовності в молодших школярів з урахуванням вікових та психологічних особливостей. Наголошено, що дитяча дозвіллєва діяльність має бути педагогічно організованою, сприяти фізичній, емоційній, розумовій, соціальній активності; долучати дитину до соціальної взаємодії; формувати морально-етичні цінності і розвивати внутрішній світ (духовність) дитини; сприяти розвитку когнітивних процесів та інтересу до пізнання людини, природи, історії, звичаїв і традицій народу; формувати традиції класу, школи, родини. Розкрито можливості дозвіллєвої діяльності для формування «доброго серця» як одного зі складників внутрішнього світу особистості, використовуючи народний та християнський календарі. Наголошено на необхідності активізації спільної діяльності початкової школи та сім’ї з формування особистості дитини загалом і її внутрішнього духовного світу зокрема.

Леся Українка – письменниця широкого творчого діапазону. За своє коротке життя залишила нащадкам великий літературний доробок – полум'яну поезію, філософську драматургію, талановиту прозу, оригінальні публіцистичні та критичні статті, переклади. Вона бачила світ у образному сприйнятті: воно було у Лесі настільки всеосяжне, що виявлялося не лише в художньому слові, а й у роботі пензлем, у майстерній грі на фортепіано. На літературну арену Леся Українка вийшла спочатку як поет та перекладач, потім закріпила за собою славу талановитого драматурга і водночас досягла значних успіхів як прозаїк, розкривши таким чином свій багатогранний талант. У несприятливій для повнокровного розвитку України суспільній атмосфері межі ХІХ–ХХ століть родина Косачів вирізнялася своїми демократичними поглядами, плеканням національних традицій, всебічною освіченістю. Виховуючись у такому середовищі, Леся не могла не зазнати його впливу на формування власних поглядів, уподобань, життєвих настанов. Її громадянська свідомість, національна гідність, демократичні позиції були закладені саме в родинному колі. А ще, напевно, вродженою особливістю натури пояснюється отой постійний дух непокори, волелюбства, ота зневага до труднощів і втоми, оте гордовите бажання ніколи не бути слабкою, розбитою, зневіреною. Українська літературознавча думка XX ст. неодноразово зверталася до осмислення творчого доробку Лесі Українки в найрізноманітніших аспектах: проблематики, поетики (передусім жанру й образності), типології тощо, але досі практично не існує окремих наукових шкіл у лесезнавстві, немає глобального прочитання художньої спадщини одного з найбільших геніїв національної літератури. Леся Українка розробила власну, самобутню й цілісну філософську систему, яку можна охарактеризувати як гуманістичний індивідуалізм. Поетеса впевнена в тому, що тільки духовність спроможна врятувати людство від занепаду. Враховуючи роль і значення слова в житті людини, упевнено можна стверджувати, що саме слово формує людину, а не людина – слово. Очевидно, що Леся Українка вбачає сенс людського буття, а також виділяє гуманістичний ідеал через людину, яка є духовно багатою особистістю і здатна боротися за волю свого народу, національні інтереси, національну гідність. Ідеалом особистості для поетеси також є людина праці, оскільки внутрішній світ людини вона аналізує в таких поділах: людина і суспільство; людина і природа; самоусвідомлення власної суті. У наш час духовність можна назвати нагальним велінням часу, без якого неможливо побудувати незалежну самостійну державу. Для Лесі Українки проблема екзистенційного вибору виступає сутнісною характеристикою людини (світогляду, розуму, почуття, переконання, волі та ідеалу), яка прагне знайти сенс свого існування. Окреме місце займають погляди Лесі Українки, які збагатили свідомість народу ідеями незалежності і свободи, гуманізму та демократії. Її свідомість знаменувала собою вершину філософського осмислення світу людини. Проблема духовності та екзистенційного вибору в творчій спадщині Лесі Українки набуває все більшої універсальності та, на жаль, вона є недостатньо дослідженою. Суттєве місце в її творчості посідає проблема духовної сутності людини.

Розглянуто пошук нових смислових орієнтирів людського буття. Наголошено на актуалізації проблеми пізнання категорій «дух», «душа», «духовне», «душевне». Досліджено проблему дефініцій означених категорій. Виявлено, що у філософському дискурсі смислові контури понять «духовність» і «душевність» встановлені ще не достатньо; смислова розбіжність понять «духовність» і «душевність» здійснюється переважно на описовому, а не категоріально-ідентифікаційному рівні; спільним для них визначається їхня ідеальність. Проаналізовано смислові відмінності означених категорій. З’ясовано, що поняття «душа» охоплює суто індивідуальне, невловимо-релятивне, позбавлене стійкої структури і визначеності, натомість «духу» належить усе те, що є надбанням людства, раціоналізованим досвідом поколінь у різних сферах життєдіяльності людей. Зроблено висновки, що «дух», як властива людині особливість, з’являється у неї тільки на рівні самосвідомості й активного впливу на власну дійсність, що дозволяє співвідносити поняття «дух» з поняттям «суб’єктність». Особливе значення відведено формі вияву людиною її сутнісних сил. Визначено вчинок як умову й засіб сутнісного самоствердження, як ймовірний автентичний спосіб буття молодої людини, такий, що відповідає її внутрішній сутності, душевно-духовній природі її «Я». Вчинковий потенціал розглянуто на трьох рівнях людського буття відповідно до категорій загального, особливого та одиничного. Зроблено підсумки: на рівні загального вчинковість – це можливість людини бути виключно людиною, а не якоюсь іншою істотою, принципова можливість учиняти, а не тільки діяти; на рівні особливого вчинковість – це конкретно-історична, специфічна вчинкова потенційність, зумовлена ситуацією життєдіяльності конкретного індивіда; на рівні одиничного вчинковість – це індивідуальна можливість неповторного «авторського» вчинення. Доведено за доцільне розглядати вчинковий підхід, як найбільш адекватний і перспективний для розв’язання актуальних проблем виховання підростаючої особистості, зокрема у розвитку її душевно-духовних потенцій.

У статті обґрунтована ідея, що художня література наділена великою силою виховного потенціалу. Література є одним із найголовніших чинників впливу на формування та виховання загальнолюдських цінностей та якостей людини у будь-якому віці. Особливий інтерес представляє проблема виховання за допомогою сучасної зарубіжної літератури такої загальнолюдської цінності, як любов. У статті розглянуто цю цінність як зацікавленість та прагнення до культивації у своїй свідомості таких чеснот, як добро, духовність, творення, прийняття себе та іншої людини. Література – це віддзеркалення дійсності, особливостей суспільства країни, мислення та звичок народів. Письменник, митець споглядає та відтворює дійсність середовища через призму свого сприйняття у творі. Літературний твір – це засіб комунікації автора, представника суспільства, народу окремої країни з читачем. Значна роль в процесі формування студентської молоді належить засобам художньої літератури. Високий виховний потенціал художньої літератури та сучасної зарубіжної літератури обумовлений специфікою її змісту, засвоєння якого розвивається особистістю та збагачує її внутрішній світ знаннями духовних цінностей, переживаннями їх смислової значущості. Таким чином, ми, занурюючись у світ, що його зображує митець, сприймаємо, відчуваємо емоції, думки, настрої, тенденції та проблеми розвитку або деградації людини, представника суспільства, нації, носія менталітету. Мета статті – дослідити виховний потенціал сучасної зарубіжної літератури щодо виховання любові.

У статті визначено рівні прояву адиктивної поведінки підлітків з неповних сімей. Низький рівень виявлений у підлітків, яких відрізняли тривожність, невпевненість у собі та у своїх силах, слабка самокритика, а наявність частих конфліктів між членами сімʼї, неузгодженість виховних впливів в ній, заважали виробленню стійкої високоморальної життєвої позиції. Середній рівень встановлений у досліджуваних із неповних сімей, в яких матеріальний достаток у поєднанні з низькою духовністю, відсутністю адекватних вимог до дитини сприяли формуванню споживацтва. Підлітків відрізняли егоцентричність, негативізм; рівень вимог до оточуючих переважав натомість вимогливості до себе; простежувалися проблеми в навчанні та недисциплінованість. Високий рівень переважає у підлітків, в яких батько чи мати проявляли безвідповідальність та байдужість у ставленні до дитини. У досліджуваних виражені асоціальність, конфліктність, імпульсивність, впертість, а також виражена протидія виховним впливам. Емпіричне вивчення психологічних особливостей адиктивної поведінки підітків із неповних сімей дозволило визначити системоутворюючі внутрішні (незбалансованість локусу контролю; дезінтеграція між потребою в досягненні головних життєвих цінностей та можливістю їх досягнення в реальності; суперечливість самооцінки; дисгармонійні емоційні стани (емоційна нестабільність, напруга, тривожність); несформованість навичок соціальної взаємодії) та зовнішні (дезадаптивні форми батьківського ставлення (директивність, ворожнеча, автономність, непослідовність); несприятливий психологічний клімат сімʼї, наявність конфліктів та напруженість між її членами; недостатня емоційна близькість з батьками та дефіцит спілкування з ними, їх підтримки та захисту; психогенні травмуючи події (стресори); низький соціометричний статус) чинники такої поведінки.

Автор статті наголошує на тому, що психологічні, соціально-психологічні та психолого-педагогічні аспекти пронизують усі види і функції управлінської діяльності офіцера-керівника прикордонного підрозділу. Офіцер-командир здійснює загальне планування та проводить повсякденний аналіз змісту завдань діяльності прикордонного підрозділу, проводить систематичний моніторинг соціально-психологічного клімату та оцінку ситуації і умов оперативно-службової діяльності прикордонного підрозділу, обґрунтовує та приймає рішення щодо виконання професійних завдань персоналом прикордонного підрозділу, намічає шляхів їх реалізації та здійснює підбір виконавців, забезпечує взаємодію персоналу, стимулює, координує і контролює їх діяльність, здійснює аналіз якості виконання визначених завдань, формує відповідні висновки, планує та організовує навчання і виховання підлеглих прикордонників. У статті здійснено аналіз психолого-педагогічного змісту управлінських функцій офіцера-прикордонника та акцентовано увагу на необхідності забезпечення якісної психолого-педагогічної підготовки офіцерів. Крім того автор зазначає, що для офіцера-керівника важливими є вимоги до особистісних якостей офіцера-керівника прикордонного підрозділу, які обов’язково слід враховувати при призначенні на посаду. Такими вимогами, що забезпечать якісне вирішення управлінських та професійних завдань є: високий інтелектуальний розвиток, сформованість організаторських здібностей і умінь та вольової сфери особистості офіцера, емоційну стійкість та стабільність, сформованість уміння будувати конструктивні взаємовідносини та спілкування з підлеглими, рефлексивність, уміння реалізовувати індивідуальний диференційований підхід до підлеглого персоналу, вміння управляти собою та своєю діяльністю вміння, внутрішній «локус-контроль», психолого-педагогічна підготовленість, сформованість мотиваційної готовності офіцера до виконання управлінських функцій, висока особистісна психологічно зрілість, самоповага, духовність особистості офіцера, наявність особистісних якостей: морально-ціннісних, комунікативних, організаторських, лідерських, самоактуалізаційних тощо.

Скляр А. В. Феномен причетності як складова стану евдемонії у філософії стоїцизму. – Стаття.У статті розглядається феномен причетності та розкривається залежність цього феномену від стану евдемонії у філософії стоїцизму. Виявлено, що духовність – це певна вдячність за спільне буття, що наповнене любов’ю, прагнення до причетності, а причетність – це духовний зв’язок з іншою людиною за наявності сміливості залишатися самим собою – мудрим, відважним, скромним, справедливим та людинолюбним. Показано, що причетність до чеснот призводить людину до стану евдемонії. Досліджено 4 головні чесноти-причетності у філософії стоїцизму, які роблятьлюдину щасливою. Розглянуто мудрість як причетність до правильних думок (вміння відокремлювати те, чим людині дано керувати (категорія влади), від того, що не в її владі (категорія байдужого)), причетність до речей, які вона здатна контролювати та вдосконалювати (цінності, бажання, прагнення). Розглянуто відвагу як причетність до самого себе та правильних намірів (закликає людину до сміливості та активних дій; це мужність бути собою, впевненість, життєлюб-ність, боротьба зі страхами). Скромність розглядається як причетність до правильних бажань (вибірковістьуваги, контроль бажань, самовладання, стриманість, вдячність за сьогодення, усвідомлення, прийняття та любов до життя). Справедливість розглядається як людинолюбство та причетність до інших (розуміння того, що любов здатна поєднати усіх людей в світі, все живе народжене для того, щоб любити інших, своє життя, сьогодення). Доведено, що усі ці чесноти об’єднує внутрішній контроль, який допомагає концентрувати увагу на важливому, тобто це володіння людиною самою собою та причетність до тих речей, якими вона можете керувати, що є шляхом до щасливого життя. Виявлено, що чесноти стоїцизму здатні вирішувати проблему нелюбові до самого себе, людей, своїх цінностей та правди. Показано, що причина негативного та агресивного мислення людини – це особливі хвороби розуму, які можна вилікувати за допомогою причетності до певних чеснот. Відзначено, що до щастя веде усвідомлення чіткого розподілу між тим, що людина може контролювати, а що ні, а також розуміння того, що є речі, які від людини залежать або не залежать. Показано, що реакція на те, що відбувається навколо, формується за допомогою причетності до чеснот. Зазначено,що прагнення до виділених чеснот має змогу допомогти кожній людині досягти психологічного благополуччя, тобто стану задоволення, спокою, самодостатності та впевненості. Зроблено висновок, що філософія стоїцизму допомагає вирішити проблему дегуманізму сучасного суспільства, веде до регуманізації.

Стаття розкриває особливості розвитку духовності, як детермінанти професійної діяльності та діяльності в екстремальних умовах. Розкрити морально-цінності регулятори активності особистості в екстремальних умовах та проаналізовано їх взаємозв’язок із чинниками професійного становлення курсантів. Концептуалізація змінної «духовні цінності», дає змогу обґрунтувати необхідну діагностичну процедуру та отримати дані щодо внутрішніх резервів психіки курсанта.

У роботі основна увага зосереджена навколо проблеми роздвоєності людської особистості в добу Бароко. Автори звертають увагу на те, що дане питання було актуальним для українців ХVІ – ХVІІ ст., оскільки вони перебували в епіцентрі релігійних і політичних дискусій. Зокрема, розглядаються погляди на внутрішню і зовнішню людину в творчості В. Суразького, І. Вишенського, К. Транквіліона-Ставровецького, Д. Туптала.