Статті в журналах з теми "Владні суб’єкти досудового розслідування"

Визначено основних владних суб’єктів, які діють під час проведення слідчих (розшукових) дій на стадії досудового розслідування. Акцентовано на тому, що закріплена чинним Кримінальним процесуальним кодексом України форма вітчизняного кримінального процесу, побудованого на підставі конституційних принципів змагальності та рівності сторін кримінального провадження, обумовила необхідність відмежувати таке поняття, як «суб’єкти проведення слідчих (розшукових) дій, що обмежують недоторканність житла чи іншого володіння особи», від загального поняття «учасники слідчих (розшукових) дій» з метою недопущення будь-яких порушень конституційних прав усіх учасників кримінальної процесуальної діяльності з боку владних суб’єктів кримінального провадження.

Стаття присвячена висвітленню основних напрямів і практичних заходів щодо запобігання та подолання про­тидії розслідуванню підкупу медичних працівників. Визначено, що протидія розслідуванню підкупу медичних працівників є діяльністю суб’єктів підкупу медич­ного працівника, а також будь-яких інших заінтересованих осіб зі створення у будь-якій формі перешкод у вияв­ленні її ознак та провадженні всебічного, повного і неупередженого досудового розслідування такого роду кримі­нальних правопорушень. Констатовано, що суб’єктами протидії розслідуванню підкупу медичних працівників можуть бути: 1) підо­зрювані; 2) родичі, знайомі підозрюваних; 3) захисники; 4) потерпілі, свідки; 5) особи, які здійснюють і залучені до проведення досудового розслідування (слідчі, спеціалісти, експерти тощо); 6) керівники органу досудового роз­слідування, прокурори, судді, службові особи органів державної влади та місцевого самоврядування. Аргументовано, що форми протидії розслідуванню підкупу медичних працівників можуть бути класифіко­вані за часом на: а) протидію з моменту вчинення підкупу медичного працівника до внесення відомостей про це до ЄРДР; б) протидію з моменту внесення відомостей про підкуп медичного працівника до ЄРДР і до скеруван­ня прокурором обвинувального акта з додатками до суду. Натомість за спрямованістю протидія розслідуванню підкупу медичних працівників буває скерованою проти: а) виявлення ознак підкупу медичного працівника; б) встановлення предмету та розміру неправомірної вигоди; г) розкриття кримінального правопорушення «на гарячому»; д) доведення винуватості особи. Зазначено, що механізм протидії розслідуванню підкупу медичних працівників охоплює два елементи: а) діяльність з приховування слідів кримінального правопорушення і вплив на джерела криміналістично значи­мої інформації до виявлення ознак вчиненого кримінального правопорушення; б) діяльність, спрямована безпосе­редньо на перешкоджання провадженню досудового розслідування. Обґрунтовано, що під час розслідування підкупу медичних працівників про ознаки протидії можуть свідчити такі обставини: заявлення необґрунтованих клопотань і подання необґрунтованих скарг; значні відмінності у змі­сті показань потерпілого та підозрюваного; зміна показань свідком на користь підозрюваного; відмова учасника кримінального провадження прибути за викликом слідчого; відмова у наданні предметів і документів, що мають значення для кримінального провадження, на вимогу слідчого. Стверджується, що заходи подолання протидії розслідування медичних працівників мають як нормативний (кримінальний процесуальний і кримінально-правовий), так і організаційно-тактичний характер. Для ефектив­ного подолання протидії розслідуванню підкупу медичних працівників необхідно застосовувати комплексний підхід, що передбачає поєднання обох груп заходів.

На базі аналізу процесуального статусу слідчого, керівника органу досудового розслідування і співробіт-ника оперативного підрозділу обґрунтовується обов’яз-кова участь цих владних суб’єктів досудового розслі-дування на стороні обвинувачення під час реалізації процесуальної функції обвинувачення в її початковій (досудовій) формі. Визначено, що діяльність слідчого, керівника органу досудового розслідування і співро-бітника оперативного підрозділу спрямована виключ-но на встановлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення з послідуючим її викриттям у цьому правопорушенні, тобто їх кримінальна процесуальна діяльність за своїм змістом має суто обвинувальний характер. Доведено, що діяльність слідчого, пов’язана з виявленням доказів для підозри певної особи у вчи-ненні кримінального правопорушення, обґрунтуван-ням підозри, встановленням підстав для застосування до підозрюваного процесуальних заходів забезпечення кримінального провадження, викриттям підозрювано-го у вчиненні кримінального правопорушення, за своїм характером і змістом є обвинувальною і він обґрунто-вано зарахований законодавцем до сторони обвинува-чення, очолюваної прокурором. Наголошено, що ке-рівник органу досудового розслідування обґрунтовано зарахований законодавцем до сторони обвинувачен-ня, бо коло наданих йому повноважень дає йому змо-гу, з одного боку, здійснювати організацію досудово-го розслідування, а з іншого – брати активну участь на стороні обвинувачення, бо він має пряме відношен-ня як до забезпечення швидкого і повного розкриття кримінальних правопорушень, так і до викриття осіб, які їх вчинили. З’ясовано, що співробітники опера-тивних підрозділів, визначених ст. 41 КПК України, правоохоронних органів держави також обґрунтовано зараховані законодавцем до сторони обвинувачення, бо специфіка їхніх процесуальних правовідносин з проку-рорами і слідчими та характер процесуальних повнова-жень під час виконання письмових доручень свідчать про обвинувальну направленість їхніх процесуальних дій. Зроблено висновок, що на сьогодні стосовно обви-нувальної діяльності співробітників оперативних підрозділів є багато дискусійних проблем, що вимагають їх вирішення як на теоретичному, так і законодавчому рівнях.

Відповідно до чинного Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) реалізація завдань кримінального провадження можлива лише через активну поведінку учасників кримінального провадження. Передусім така активна поведінка вимагається від уповноважених учасників кримінальних про цесуальних відносин, зокрема й від прокурора. Однак прокурор із метою реалізації власних повноважень може робити тільки те, що прямо передбачено кримінальним процесуальним законом. Таким чином, на законодавця покладається важливий обов’язок чітко прописати всі можливі процедури протягом усього кримінального процесу. Однак, як свідчить практика, деякі положення КПК України не мають єдиного тлумачення серед науковців і практиків, що ускладнює правозастовний процес. І не в останню чергу така неоднорідність застосування норм КПК України пов’язана з процесом закінчення досудового розслідування. Метою статті є визначення правового положення прокурора під час закінчення досудового розслідування з виділенням недоліків чинного кримінального процесуаль ного законодавства та пропозицією змін до відповідних положень КПК України. У результаті проведеного дослідження ст. 291 КПК України в частині надання доручення на складання обвинувального акта було встановлено, що законодавець надає можливість уповноваженим особам самостійно обирати власну поведінку в частині складання обвинувального акта: він може бути складений або слідчим, або прокурором. При цьому слово “зокрема” вказує лише на приклад ситуації, за якої прокурор може самостійно скласти обвинувальний акт. Тобто КПК України не містить вичерпного переліку випадків, за яких обвинувальний акт може бути складений не слідчим, а прокурором. Було встановлено, що обвинувальний акт є процесуальним рішенням, тому процес прийняття обвинувального акта (процес складання і затвердження) може відбуватися лише через реалізацію відповідної процесуальної дії. Водночас, формулюючи повноваження прокурора, законодавець розмежовує “процесуальні дії” та “прийняття процесуальних рішень”. Здійснюючи тлумачення положень пунктів 4, 5, 9 ст. 36 КПК України у системному зв’язку зі ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, було зроблено висновок, що ст. 36 КПК України прямо не наділяє прокурора повноваженнями давати вказівки щодо прийняття процесуальних рішень.

Нормативна модель компетенції слідчого судді в кримінальному провадженні зазнає постійних змін у напрямі розширення предмета відання цього суб’єкта кримінальної процесуальної діяльності. У зв’язку з цим актуальним видається дослідження теоретичних основ визначення компетенції суб’єкта владних повноважень, з’ясування відповідності чинної законодавчої моделі предмету відання слідчого судді меті та сутності його процесуальної функції, якою відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) є судовий контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів учасників кримінального провадження. Мета статті полягає у встановленні об’єктивних критеріїв, які мають визначати предмет відання слідчого судді в кримінальному провадженні та його процесуальні повноваження, реалізація яких забезпечує виконання його кримінальної процесуальної функції та вирішення завдань кримінального провадження. Такі критерії повинні враховуватися законодавцем при подальшому удосконаленні нормативної моделі судово-контрольної діяльності, визначенні кримінальної процесуальної компетенції слідчого судді як суб’єкта, що забезпечує реалізацію засади змагальності під час досудового розслідування, дотримання прав і свобод учасників кримінального провадження при проведенні процесуальних дій, що їх обмежують, вирішення правових конфліктів, що виникають між учасниками кримінального провадження під час здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень. Для досягнення цієї мети автором виконано наукові завдання щодо з’ясування сутності категорії “компетенція”, її структурних компонентів та їх кореляційних зв’язків; встановлення тенденцій розвитку кримінального процесуального законодавства України в сегменті, що регулює компетенцію слідчого судді під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, та їх оцінки з позиції відповідності сутності його процесуальної функції. На підставі аналізу чинного кримінального процесуального законодавства України констатовано тенденцію до постійного розширення предмета відання слідчого судді; автор доходить висновку, що розширення меж судово-контрольної діяльності має здійснюватися з урахуванням чітких критеріїв, які дадуть змогу оптимально їх визначити. До них слід віднести мету процесуальної діяльності та правову природу кримінальної процесуальної функції слідчого судді. Зазначено, що безпідставне розширення предмета відання слідчого судді, яке нині має місце у зв’язку з прийняттям нових змін до КПК України в частині впровадження порядку залучення експерта для проведення експертизи лише за ухвалою слідчого судді, а також продовження слідчим суддею строків досудового слідства, призводить до невиправданого ускладнення досудового розслідування та порушення засади розум них строків, необґрунтованого збільшення навантаження на слідчих суддів, а також порушення балансу процесуальних можливостей сторін кримінального провадження щодо виконання поставлених перед ними завдань.

Стаття присвячена аналізу сутності суддівського розсуду в кримінальному процесі України. В статті автор вказує, що на сьогодні в правовій доктрині немає єдиного підходу щодо використання термінології в оцінці такого розсуду, хоча більшість науковців використовує поняття «суддівський розсуд». Також автор звертає увагу на той факт, що в правовій доктрині суддівському розсуду було приділено значно більше уваги, ніж розсуду інших уповноважених суб'єктів кримінального процесу. Дійсно, саме на суд покладається обов'язок вирішення провадження по суті, і виключно суд може остаточно встановити винуватість чи невинуватість особи. Проте в цьому випадку необхідно зробити застереження щодо неправильності ототожнення остаточно характеру суддівського розсуду з розумінням того, що такий розсуд є головним у кримінальному процесі. Суб'єкти, уповноважені на застосування розсуду для прийняття юридично значущих рішень, застосовують його для виконання покладених на них завдань у тому обсязі, у якому це дозволено кримінальним процесуальним законодавством. Аналізуючи суб'єктивний склад суддівського розсуду, автор доходить висновку, що такий розсуд у кримінальному процесі України застосовують слідчий суддя та суд, адже саме вони приймають юридично значущі рішення або в процесі здійснення судового контролю на стадії досудового розслідування, або під час реалізації функції правосуддя й перегляду судових рішень на судовихстадіях. Очевидно, що слідчий суддя, реалізуючи функцію судового контролю, приймає юридично значущі рішення, які майже постійно вимагають застосування розсуду. Крім того, слідчий суддя відповідно до ст. 94 КПК України є суб'єктом оцінки доказів, що підкреслює значення його процесуальних рішень навіть на етапі дослідження доказів. Відповідно, другим суб'єктом суддівського розсуду є суд. Ознакою, за якою відбувся такий поділ, має бути стадійність, де відбувається відповідний розсуд. Слідчий суддя застосовує розсуд під час здійснення судового контролю на стадії досудового розслідування. Суд своєю чергою реалізовує його на судових стадіях.

У статті висвітлено питання застосування міжнародних та європейських стандартів під час досу-дового розслідування кримінальних правопорушень, пов'язаних із застосуванням катувань та іншого жорстокого поводження з людьми, вчинених працівниками правоохоронних органів. Основна увага приділена дослідженню таких міжнародно-правових нормативних актів, як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводжень чи покарань, Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та протоколи до неї. Встановлено недостатню уре-гульованість суб'єктного складу державних посадових осіб чи інших осіб, які виступають як офіційні, порівняно з міжнародними нормами. Отже, запропоновано переглянути зміст ст. 127 Кримінального кодексу України щодо кваліфікації злочину катування щодо уточнення та розширення суб'єктного складу щодо представника влади, особи, що перебуває на державній службі в Україні, посадовою особою іноземної держави або особою, яка незаконно здійснює владні чи управлінські функції на тимчасово окупованій території України, з використанням влади чи службового становища. Крім того, досліджено Рекомендації Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та зроблено висновок про необхідність забезпечення належного виявлення та фіксації ознак катувань, а також своєчасного реагування на такі випадки. Серед таких напрямів визначено створення досьє кожного затриманого (т.з. custody records), проведення медичного обстеження та інші. Звернено увагу на особливості здійснення досудового розслідування вказаної категорії на тимчасово окупованій території. Також доведено необхідність подальшої гармонізації кримінального законодавства з положеннями міжнародного права та використання міжнародних та європейських стандартів під час досудового розслідування вказаної категорії кримінальних правопорушень.

Стаття присвячена вивченню проблематики, пов’язаної з технічними засобами, які використо-вуються при проведенні техніко-криміналістичних досліджень. У ній наголошується на тому, що наукові дискусії щодо застосування різної термінології на позначення технічних засобів, що вико-ристовуються під час розслідування злочинів (спеціальні технічні засоби криміналістики; криміна-лістичні засоби, науково-технічні засоби тощо), не мають підґрунтя, адже є цілком зрозуміле поняття «технічні засоби», що не потребує тлумачення. На основі аналізу думок науковців надано власне визначення технічного забезпечення техніко-криміналістичних досліджень, під яким розуміється діяльність з постачання суб’єктам проведення техніко-криміналістичних досліджень технічних засо-бів збирання та дослідження об’єктів, що містять або можуть містити інформацію, яка має значення для розслідування злочинів, та, відповідно, наявність у зазначених суб’єктів таких засобів у певній кількості та певної якості. У статті наголошується, що найбільше значення для техніко-криміналіс-тичних досліджень як практичної діяльності має класифікація технічних засобів за призначенням. З огляду на різновиди техніко-криміналістичних досліджень та етапи їх проведення, запропоновано за цим критерієм класифікувати технічні засоби на три групи: 1) пошуку, огляду та попереднього дослідження об’єктів, що містять інформацію за кримінальним провадженням та можуть стати речовими доказами. 2) перевірки об’єктів за криміналістичними обліками. 3) експертних досліджень. Роз-глянуто сучасний стан та перспективні напрями технічного забезпечення техніко-криміналістичних досліджень за запропонованою класифікацією. На основі цього визначено основну проблематику тех-нічного забезпечення техніко криміналістичних досліджень, а саме: недостатність технічного забез-печення техніко-криміналістичних досліджень, особливо доекспертних; низький рівень технічного забезпечення окремих підрозділів з техніко-криміналістичного забезпечення органів досудового роз-слідування Національної поліції порівняно з експертними підрозділами, наслідком чого є недоотри-мання початкового матеріалу для проведення послідуючих лабораторних досліджень та інші. Запропоновані окремі шляхи вирішення зазначеної проблематики.

Розглянуто процесуальний порядок та особливості повідомлення про підозру особам, місцезнаходження яких не встановлене, визначено та класифіковано оз-наки повідомлення про підозру в спеціальному кри-мінальному провадженні, охарактеризовано наукові підходи до визначення ознак підозри, критеріїв обґрун-тованості підозри, стандарту доказування «обґрунто-вана підозра». З’ясовано, що, на відміну від обвинува-чення, підозра не є твердженням про вчинення особою кримінального правопорушення, а тільки припущен-ням, яке обґрунтовується і підтверджується доказами, зібраними у встановленому законом порядку. Підозра є попереднім висновком та основою для обвинувачення. Набуття особою статусу підозрюваного, крім переліку додаткових прав, має суттєві правові наслідки для такої особи, тому дотримання вимог, що визначають випадки повідомлення про підозру, її зміст, порядок вручення, має суттєве значення для подальшої реалізації проце-суальних дій і заходів, які можливі лише щодо підо-зрюваного. Визначено, що законодавець не визначає вимоги щодо змісту діяльності сторони обвинувачення, що може свідчити про достатність та ефективність дій, які вживались для повідомлення, передбачений тільки певний перелік дій, які зобов’язані вжити уповнова-жені суб’єкти. Зроблено висновок, що зміст дій сто-рони обвинувачення в разі неможливості вручення письмового повідомлення про підозру особі внаслідок невстановлення її місцезнаходження становить: 1) до-тримання вимог ст. 277 КК України; 2) вжиття заходів щодо встановлення місцезнаходження особи та їх ре-зультати; 3) виконання дій, які передбачені ст.ст. 42, 111, 135, 278 та главою 11 КПК України. Достатність доказів для підозри особи, щодо якої подано клопотан-ня про здійснення спеціального досудового розсліду-вання як умову для ухвалення відповідного рішення, ми пропонуємо розглядати як дані і відомості щодо встановлення факту учинення злочину та ймовірної причетності конкретної особи до цього злочину, що також відповідає визначеній у позиціях Європейсько-го суду з прав людини формулі поняття «обґрунтована підозра» – «існування фактів та інформації, які мо-жуть переконати об’єктивного спостерігача, що осо-ба, про яку йдеться, могла скоїти правопорушення».

У статті досліджено теоретичні та практичні підходи до розуміння поняття «суб’єкти доказування», їх класифікацію в залежності від процесуального становища, ролі в процесі, обов’язку або права в доказуванні. Суб’єктів доказування розглянуто також через додатко- вий критерій – реалізацію всіх елементів процесу доказування (збирання, перевірка та оцін- ка доказів). Висловлено деякі критичні зауваження щодо думок та позицій науковців. За результатами аналізу Кримінального процесуального кодексу України підкреслено нечіткі, фрагментарно розкидані по Кодексу, іноді суперечливі права певних суб’єктів доказуван- ня. Висвітлено дискусійні питання реалізації суб’єктами доказування їхніх процесуальних функцій. Наведено нову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо форми та моменту початку досудового розслідування, яку практики назвали «альтернативною» по відношен- ню до чинного порядку. На прикладах проілюстровано актуальні та дискусійні питання ролі суб’єктів доказування в кримінальних провадженнях про порушення прав інтелектуальної власності. Підкреслено ознаку активності потерпілого в доказуванні. Окрему увагу звернуто на форму збирання доказів потерпілим – процесуальну дію добровільної видачи документів, речей тощо. Вказано обставини, що звужують права потерпілого після пред’явлення цивіль- ного позову. Окреслено специфіку діяльності захисника, зокрема складність спростування порушення норм матеріального права (способів використання об’єктів права інтелектуаль- ної власності). Обґрунтовано, чому експерт може бути суб’єктом доказування. Як висновок запропоновано шляхи вирішення проблемних питань.

У статті визначено особливості створення і функці-онування слідчо-оперативних груп під час розслідуван-ня економічних злочинів, як організаційно-правової форми взаємодії слідчого з оперативними підрозділа-ми. Зазначається, що на практиці слідчо-оперативна група є оптимальною організаційною формою розсліду-вання тяжких та особливо тяжких злочинів, яка забез-печує органічне поєднання процесуальних та оператив-но-розшукових методів у збиранні доказів. Звертається увага на недоліки організації розслідування злочинів слідчо-оперативною групою, які пов’язані з дотриман-ням принципу безпосередності в дослідженні доказів, та наголошується, що для уникнення подібної ситуації потрібне належне взаємне інформування про хід розслі-дування, що здійснюється всіма членами групи, зокре-ма, щодо прийнятих процесуальних рішень, протоко-лів слідчих дій, наявності ключових доказів тощо. Сформульовано та розкрито керівні вимоги (принципи) щодо створення слідчо-оперативних груп: своєчасність створення; компетентність створення; залучення пра-цівників різних підрозділів; тимчасовий характер ді-яльності; звільнення членів слідчо-оперативних груп від виконання поточних службових обов’язків; пріо-ритет процесуального керівництва; спільність мети і завдань; сталість (стабільність) складу групи. Акценто-вано на їх значущості для результатів вирішення так-тичних завдань досудового розслідування. Обґрунто-вано необхідність внесення доповнень до КПК України щодо визначення організаційно-правової форми взає-модії слідчих та оперативних підрозділів із розмежу-ванням компетенції за характером використовуваних засобів вирішення спільних завдань. Наголошується, що суттєвою помилкою є те, що оперативні підрозділи не розглядаються належним чином як суб’єкти кримі-нального провадження. У цьому зв’язку підкреслено доцільність внесення в КПК України змін у положен-ня, що стосуються статусу оперативних підрозділів та їх співробітників.

У статті визначено та охарактеризовано адміністративні процедури реалізації повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі бюджету та фінансів. Мета статті – на основі вивчення наукових праць та чинного законодавства України визначити та охарактеризувати адміністративні процедури реалізації повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі бюджету та фінансів. Встановлено, що процедура є реалізацією виконавчих дій місцевих державних адміністрацій, в частині реалізації повноважень щодо формування та розподілу місцевих фінансів, складання бюджету. Метою адміністративної процедури є виконання управлінських дій та функцій суб’єктами виконавчої влади. Адміністративні процедури реалізують механізм державного управління. Правовий захист місцевих громад здійснюється у певній процесуальній формі. Процесуальна форма являє собою невід’ємну частину судочинства, яка являє собою особливу правову форму діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду щодо вирішення, адміністративних, цивільних та кримінальних справ тощо. Процесуальна форма є основною науковою категорією теорії права, що визначає внутрішній зміст юридичного процесу (розгляд спорів, захист прав). Процедури з прийняття бюджету, які здійснюють місцеві державні адміністрації охоплюють ряд стадій: а) розробка проекту бюджету; б) розгляду проекту бюджету; в) затвердження бюджету; г) виконання бюджету та звітування. Запропоновано авторську класифікацію адміністративних процедур, які реалізують місцеві державні адміністрації у сфері бюджету і фінансів: планування місцевого бюджету; організація бюджетного процесу і розподіл коштів; контролювання доходів і видатків місцевого бюджету; регулювання; прийняття управлінських рішень. Доведено, що сутність адміністративної процедури щодо управління бюджетом та фінансами відображає принципи, за якими вона виконується: прогнозованості, плановості, самостійності, збалансованості, субсидіарності, гнучкості, справедливості, контролювання, ефективності, публічності тощо.

Дисципліна «Судові та правоохоронні органи», для навчально-методичного забезпечення якої підготовлено підручник, має важливе значення в контексті формування професійної компетентності майбутніх юристів. За добу незалежної України створено чимало підручників та посібників з організації діяльності судових та правоохоронних органів, автори яких пропонують різні підходи щодо визначення їх переліку. Наприклад, авторський колектив навчального посібника для курсантів та студентів НАВСУ виділяє органи судової влади, прокуратуру, органи Служби безпеки України, Національну поліцію та інші органи МВС України, органи досудового розслідування, адвокатуру, а також долучає міжнародну організацію кримінальної поліції – Інтерпол[1]. У посібнику львівських фахівців розглядаються суди загальної юрисдикції, Конституційний Суд України, Вища рада юстиції, прокуратура, органи внутрішніх справ, адвокатура, нотаріат, органи юстиції[2]. Одеські вчені у своєму виданні звернули увагу на органи, діяльність яких спрямовується та координується міністром юстиції України[3]. Неодноразово здійснювалися спроби корегування предмета названої дисципліни через розширення кола інститутів, які вивчалися, і виокремлення, крім суду та правоохоронних органів, ще і контролюючих та правозахисних[4]. На нашу думку, в умовах перманентного реформування в Україні органів та установ, діяльність яких спрямовано на забезпечення прав і свобод людини та громадянина, актуалізується питання подальшої розробки відповідних сучасних навчальних матеріалів для закладів вищої освіти юридичного профілю. З огляду на це слід відзначити комплексний підхід авторського колективу до вивчення правового статусу цих інституцій. Зокрема, здійснено спробу в межах підручника поєднати особливості організації та діяльності широкого спектру уповноважених суб’єктів: судових, правоохоронних, контрольно-наглядових та правозахисних. При цьому автори обґрунтовують власну позицію щодо відповідної класифікації. Запропонований дискурс сприятиме становленню наукового світогляду здобувачів вищої юридичної освіти. Структура підручника, який рецензується, у цілому відповідає освітній, виховній та управлінській функціям навчального процесу. Доречним є виокремлення в кожній главі питань для самоконтролю. У першому розділі надано загальну характеристику судової, правоохоронної, контрольно-наглядової та правозахисної діяльності. Автори пропонують власні визначення категорій, які вивчаються в межах дисципліни. Другий розділ присвячено особливостям судової системи України, повноваженням судів та суддів усіх рівнів. Окремо наголошується на важливості організаційно-кадрового забезпечення функціонування судових органів. Найбільший за обсягом матеріалу третій розділ, предметом якого є правоохоронні органи: функції, структура, повноваження, порядок організації. У цьому розділі акцентовано увагу на центральних органах виконавчої влади, діяльність яких координується Кабінетом Міністрів України через міністра внутрішніх справ України. Певною новацією для навчальної літератури є використання одночасно таких двох груп інститутів, як контрольно-наглядові та правозахисні (четвертий та п’ятий розділи). Значну увагу приділено правовому статусу органів, їх завданням, особливості утворення та підпорядкування, кадровому забезпеченню та взаємодії тощо. Разом із тим деякі положення підручника мають дискусійний характер. Насамперед, необхідна більш чітка кореляція запропонованої класифікації інституцій відповідно до чинного законодавства. Доречно сформулювати чіткі критерії визначення таких груп як контрольно-наглядові та правозахисні органи. На нашу думку, у подальшому варто висвітлювати питання полеміки щодо правового регулювання діяльності деяких інститутів держави. Так, залишилася поза увагою авторів актуальна проблема співвідношення конституційних понять «судова влада» (ст. 6) та «правосуддя» (розділ VIII). Утім, викладені вище зауваження та рекомендації не впливають на загальну високу оцінку підручника, що рецензується. [1] Удалова Л. Д., Рожнова В. В., Заїка С. О., Мельник О. В., Форостяний А. В., Ключник К. П. Мультимедійний посібник «Судові та правоохоронні органи України». НАВСУ. URL: https://arm.naiau.kiev.ua/books/SPOU/index.html [2] Ковалів М. В., Єсімов С. С., Назар Ю. С., Гаврильців М. Т., Лук’янова Г. Ю., Годяк А. І., Бліхар М. М. Судові та правоохоронні органи : навчальний посібник. Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2016. 388 с. [3] Ярова Л. В., Матвєєвський О. В. Організація судових та правоохоронних органів України : навчальний посібник. Одеса : Фенікс, 2018. 296 с. [4] Суд, правоохоронні та правозахисні органи України : навч.посіб. / В. Т. Білоус [та ін.] ; ред. Я. Кондратьєв ; Національна академія внутрішніх справ України. К. : Юрінком інтер, 2002. 320 с.; Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: підручник / [В. Т. Білоус та ін.] ; відп. ред. В. Т. Маляренко, д-р юрид. наук, проф., чл.-кор. Акад. прав. наук України. 3-тє вид., переробл. і допов. К. : Юрінком Інтер, 2007. 350 с.

У статті розглянуто необхідність, значення, вимоги і методичні підходи до забезпечення суб’єктів протидії організованій злочинності інформаційно-аналітичною інформацією. Визначено, що успішна протидія орга-нізованій злочинності повинна базуватися на глибоко-му і всебічному аналізі, оцінці різних явищ, процесів, факторів, необхідності використання усіх джерел от-римання інформації про організовану злочинність.Звернута увага на те, що проаналізована інформа-ція за своїм обсягом, змістом і термінами надання за-лежить від рівня суб’єктів протидії організованій зло-чинності. Така інформація за своїм змістом повинна надаватися в такому вигляді, щоб на її основі суб’єкти протидії організованій злочинності могли приймати необхідні управлінські рішення.Узагальнено стан дослідження інформаційно-ана-літичного забезпечення протидії організованій злочин-ності вітчизняними науковцями.Проаналізовано вимоги до управлінських рішень, які приймаються на підставі інформаційно-аналітич-ного забезпечення різними суб’єктами управління в тому числі і протидії організованій злочинності.Звернута увага на стан інформаційно-аналітичної діяльності в підрозділах кримінальної поліції терито-ріальних органів поліції, в тому числі і стану протидії організованій злочинності. Визначено причини фор-мального ставлення до таких аналізів.Визначено та розглянуто основні етапи здійснення інформаційно-аналітичної діяльності, які поділено на: теоретичний, підготовчий, збір та обробку матеріалів, аналіз отриманих даних, підготовку і видання підсум-кового документа.Запропоновано доповнення до Кримінального про-цесуального кодексу України щодо закріплення норми, яка б зобов’язувала суб’єктів досудового розслідування та оперативно-розшукової діяльності під час здійснен-ня своєї діяльності виявляти, вивчати та аналізувати причини й умови вчинення злочинів, особливо органі-зованої злочинності, період, причини і умови існуван-ня організованих злочинних формувань та вживати заходів щодо усунення цих причин і умов.Наголошено, що наскільки буде якісним інформа-ційно-аналітичне забезпечення суб’єктів протидії орга-нізованій злочинності, настільки будуть правильними чи хибними управлінські рішення, а відтак і результа-ти протидії організованій злочинності.

У статті проаналізовано засади правового забезпечення впровадження та функціонування сучасних інформаційних процесів в інституційній та управлінській діяльності АРМА. Механізм виявлення, розшуку та управління активами – це публічні функції, реалізація яких є неможливою без таких процесів інформаційної діяльності, як: створення, обмін та поширення інформації; захист відомостей та даних, що охороняються законом; адміністрування даних, оцифровування відомостей; аналіз та статистика тощо. Діяльність АРМА є одним із ключових елементів антикорупційного механізму як з метою протидії корупції, так і ліквідації її негативних наслідків. Процедури виявлення, розшуку та управління активами здійснюються в межах невід’ємної інформаційної діяльності, яка водночас супроводжує внутрівідомчі управлінські процеси. Одним із ключових принципів реалізації державної політики менеджменту корупційних активів у діяльності АРМА є широкі повноваження щодо: отримання, обробки та розголошення інформації про активи; доступу до інформаційних ресурсів, у тому числі тих, які містяться у розпорядженні суб’єктів іноземної юрисдикції; забезпечення відповідними обов’язками органів влади, місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб надавати інформацію, а також механізмами примусу у разі ненадання інформації; широкого поінформування громадськості про факти та процедури арешту активів у кримінальних провадженнях; обробки інших відомостей у сфері кримінального процесу, які потребують захищеності та безпеки; узагальнення та оперативного обміну інформацією щодо активів, одержаних злочинним шляхом. Інформаційна діяльність АРМА є різнотиповою та включає: накопичення, структурування інформації; здійснення відборів необхідних даних у розрізі конкретно заданого критерію пошуку; проведення моніторингу внесення, коригування та видання даних; контроль та порівняння показників роботи відділу, виконавців; автоматизацію формування довідок, звітів; ведення статистики та обліку кореспонденції; забезпечення цілісності та достовірності інформації тощо. Адміністрування Єдиного реєстру арештованих активів – це спеціальний вид складної інформаційної роботи, що потребує спеціального нормативного забезпечення у формі окремого Положення про Єдиний реєстр арештованих активів. Досягнення високих показників під час виявлення, розшуку та управління активами, а також їх повернення з іноземних юрисдикцій у взаємодії з органами досудового розслідування, слідства та суду, іноземними партнерами, а також бізнес-спільнотою, громадянами вимагає від АРМА впровадження не тільки сучасних інформаційних технологій, їх обслуговування, а й якісного інформаційно-правового забезпечення зазначених процесів.

Перед державою та її правоохоронними органами в межах виконання функцій з протидії злочи- нам проти основ національної безпеки стоїть завдання використання широкого спектра пізнавальних засобів. Оперативно-розшукова діяльність із притаманними їй специфічними методами дає змогу отримати доступ до кримінально значущої інформації, отримати яку іншим шляхом неможливо. Пізнання, отримане в процесі опера- тивно-розшукової діяльності та досудового розслідування, має свої специфічні ознаки, котрі відрізняють його від інших видів пізнання. Оперативно-розшукове пізнання є специфічним різновидом соціального пізнання, під час якого суб’єкти оперативно-розшукової діяльності отримують специфічний тип спеціального знання, що зумов- лене як об’єктом пізнання, так і оперативно-розшуковими силами, засобами, формами та методами оволодіння ним. Таке пізнання відрізняється від кримінального процесуального за багатьма рисами: за початком здійснення, об’єктом та метою, засобами, способами, формами, правовим статусом суб’єктів, наслідками тощо. На відміну від пізнання в кримінальному провадженні, суб’єктам якого не доступні для безпосереднього сприйняття обста- вини події, що відбувалася в минулому, суб’єкт оперативно-розшукового пізнання, яким є оперативний співро- бітник, безпосередньо через свої органи відчуття або опосередковано за допомогою осіб, котрі залучені до опе- ративно-розшукової діяльності, може сприймати факти, явища, події, дії окремих осіб, котрі мають безпосереднє відношення до підготовки чи скоєння злочину. Оперативно-розшуковим шляхом може бути зібрано інформацію, яка характеризує особу, її спосіб життя, наміри щодо переховування від кримінального переслідування, зв’язки тощо. Пізнання фактичних обставин кримінального провадження розпочинається ще до його відкриття й вне- сення даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань і часто – в межах оперативно-розшукової діяльності. Проте доказування як елемент пізнання об’єктивно не може виникнути до виконання процесуальних процедур, оскільки для цього потрібне процесуальне опосередкування. Оцінка результатів оперативного пізнання може ста- ти поштовхом для розвитку пізнання кримінального процесуального. Початковий об’єкт пізнавальної діяльності виникає як результат ОРД і лише після цього він конкретизується і дістає свого розвитку в процесі доказування. Не можна розпочати доказування, не маючи певної бази, будь-яких відомостей про факти, котрі можуть вказувати на ознаки злочину і підлягати пізнанню. Саме ці відомості перевіряються, доповнюються, оцінюються в процесі доказування, під час якого процесуальним шляхом встановлюються докази.

Стаття присвячена питанню стану додержання вимог законодавства щодо забезпечення гарантій незалежності суддів через призму реагування органами прокуратури на факти втручання у суддівську діяльність, які містять склад злочину, передбаченого статтею 376 Кримінального кодексу України. При написанні статті взято за основу відповідні статистичні показники органів досудового розсліду-вання та органів прокуратури, досліджені результати досудового розслідування конкретних прикла-дів кримінальних проваджень, вивчена практика розгляду відповідних заяв про втручання у суддів-ську діяльність Вищою радою правосуддя та органами прокуратури України. Наукова цінність вказаної статті полягає в тому, що її зміст та отримані висновки відображають реальний стан справ виконання покладених обов’язків уповноваженими суб’єктами із заданої тема-тики. Висвітлені практичні проблеми організації вказаної роботи та запропоновані шляхи для по-кращання діяльності двох інституцій (Генеральної прокуратури України та Вищої ради правосуддя), спрямованої на забезпечення додержання гарантій незалежності суддівського корпусу. За результатами цього наукового дослідження сформовані висновки щодо необхідності більш чіт-кого законодавчого визначення словосполучення «втручання у суддівську діяльність», яке має наслідком настання кримінальної відповідальності, та зміни підходів суб’єктів реагування на факти відпо-відних повідомлень суддів. Уніфікація підходів до правотлумачення та правозастосування положень законодавства із визначеного питання представниками судової гілки влади та правоохоронних органів сприятиме посиленню гарантій незалежності суддів та авторитету правосуддя в Україні.