Добірка наукової літератури з теми "Витоки української нації"

Стаття присвячена висвітленню витоків, етапів становлення і розвитку української державності. Зазначено, що державність є результатом матеріального і духовного розвитку цілої нації. З’ясовано, що зміст державності є значно ширшим порівняно з поняттям “держава”. Державність має своїм результатом створення держави як підсумок розвитку української нації. Державність є своєрідним фундаментом, корінням держави, а остання, зі свого боку, є однією зі складових – своєрідним вінцем державності. Ознаки державності: 1) реалізація права нації на політичне само визначення, державну незалежність, що є першим кроком на шляху до створення власної держави; 2) наявність органів публічної влади, яка виступає у двох формах: а) державна влада, до якої належать: глава держави; органи законодавчої, виконавчої та судової влади; правоохоронні органи (поліція, органи держбезпеки, прокуратури, збройні сили тощо); б) муніципальна влада, до якої належать представницькі та виконавчі органи влади, органи місцевого самоврядування; 3) державний суверенітет, який передбачає верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах; 4) система правових норм (закони та підзаконні акти), які регулюють відповідні суспільні відносини; 5) міжнародне визнання держави та, як наслідок, її міжнародна правова ідентифікація; 6) державні символи – це закріплені в законодавстві офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які символізують суверенітет держави. Для української нації становлення національної державності відбувалося досить складно й упродовж тривалого часу. Творцем української державності була українська нація як конкретно-історична форма соціальності українців, яка об’єднана єдиною мовою, територією, історією, культурою, релігією, правом, глибинними економічними зв’язками, певними рисами культури та характеру. Українська нація упродовж багатьох віків проживає на території сучасної України, понад 1 000 років тому почала створювати свою державність у надзвичайно складних умовах, зокрема тому, що не мала захищених природою кордонів, зате мала агресивних ближчих і дальших сусідів. Історія української державності – це фактично історія національно-визвольної боротьби українського народу за свою державу. Ця боротьба була спрямована на визволення українського народу з-під іноземного панування та здобуття національної державної незалежності.

У даній публікації розкриваються проблеми визрівання глибинних причин становлення політичної самоідентичності української нації у контексті історичного, культурного, політичних вимірів. Було встановлено, що кирило-мефодіївці розуміли причини політичного розмежування, які мають історико-духовні та культурні витоки та сягають минулого часу. З’ясовано, що члени Кирило-Мефодіївского товариства критично сприймали дійсність та намагалися визначити варіативний напрямок у розвитку національно-політичної згуртованості українців. Вони доводили, що характерною рисою українського менталітету обґрунтовуються на основі домінуючих принципів: поваги до родини, естетизованої любові до рідної землі, раціонально-етичного світобачення та повага до іншого людського життя. Оцінено, що вплив на світогляд та політичні позиції Кирило-Мефодіївського товариства мали ідеї європейських слов’янофілів, декабристів, українських філософів. Теоретично-методологічною основою в аналізі визрівання політичної самоідентичності лягли праці сучасних філософів, політологів, культурологів, де ними були визначені та розроблені принципові категорії, методології, стосовно закономірності розвитку політичного мислення української нації.

В даній публікації розробляється проблема визрівання корінних причин становлення політичних етнічно-культурних та національних особливостей українців у контексті історичного, культурного, політичних вимірів. Доведено, що кирило-мефодіївці розуміли причини етнічно-культурного розмежування, які мають історико-духовні витоки з минулого часу. Обґрунтовано тезу, що члени Кирило-Мефодіївського товариства намагалися визначити варіативний напрямок в розвитку національно-духовної згуртованості українців. Було зазначено, що характерною рисою українського народу в своїй основі мають домінуючі принципи: поваги до сімейних родинних відносин, любові до рідної землі, яка є колискою становлення суспільства, раціонального-філософського світобачення, гідне відношення до іншого людського життя. Обґрунтовано тезу про те, що вплив на філософію та політичні позиції Кирило-Мефодіївського товариства мали ідеї європейських традиційних. Звернуто увагу на те, що теоретичною та методологічною основою в аналіз становлення політичних, етнічно-культурних та національних особливостей українців лягли праці українських та зарубіжних філософів, політологів, культурологів, та було підкреслено, що ними були розроблені філософські категорії, методи дослідження, стосовно теми розвитку етнічно-культурних та національних особливостей українців та формування політичного мислення української нації.

У статті розглядаються пісенна культура у світосприйнятті І. Огієнка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та Т. Гарді, витоки народного фольклору, культурні цінності закладені в звичаях та обрядах. Пісенна творчість охоплює життя як окремої людини, так і всієї нації у всіх проявах від давніх часів до сьогодення. Саме пісенну творчість поціновував та досліджував й І. Огієнко, називаючи наші пісні тихим раєм, привабливими ча-рами, солодкими та чарівними. Фольклорні мотиви зустрічаються у творі «Дві московки» І. Нечуя-Левицького. Дуже влучно І. Нечуй-Левицький поєднує українську народну пісню з красою природи. Письменник не просто створює пейзажне тло, а передає своє сприйняття при-роди. І. Нечуй-Левицький влучно та ретельно описує передвесільні обряди, супро-воджуючи їх жалібними піснями. Поціновувачем української народної пісенної творчості був і Панас Мирний. У творі «Повія» автор прикрашаючи усіма барвами зображує нам спів колядки, доносить до нас спів божественної великодньої пісні. Багатством пісенної творчості виділялось не лише українське письменство, а й англійське. Розглянемо, принаймні, творчість Томаса Гарді, а саме його ро-ман «Під деревом зеленим». Зовсім іншим постає з пісень образ парубка Діка Деві з твору «Під деревом зеленим» Томаса Гарді. Автор нас знайомить з персо-нажем ще на самому початку твору та, за допомогою пісні, показує його веселу вдачу, бадьорість та молодість. За допомогою пісні та манери співу автор описує риси характеру містера Шайнера, а саме гординю неналежне почуття власної вищості, кращості; невідповідної самооцінки, пихи, бундючності. Письменник навіть звертається до народної демонології поєднуючи з фольклорним матеріа-лом на сторінках свого художнього твору. Аналізуючи світогляд І. Огієнка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та Т. Гарді, ми побачили, що автори глибоко занурюються в національні культурні тра-диції. У творах виразно виявляється взаємодія між авторською прозою та фольклор-ним матеріалом через майстерну реалізацію митців народнопісенних традицій, від-чувається тривала взаємодія авторів з фольклором та сільськими традиціями.

У статті висвітлено засадничі питання етноґенезу українського народу й підтримано автохтонно-автономістичну концепцію, що обґрунтовує "окремішність" та самобутність українського народу, його автохтонність на своїй території. Обґрунтовано, що дослідження витоків та першооснов ментальності нації тісно пов’язане з питанням її етноґенезу. Стверджено, що кожен народ, що проживав на українських етнічних землях, залишив відбиток у генетичному коді української нації, вплинув на формування її духовних структур, особливостей світосприйняття, світовідношення, світоперетворення. Різні ментальні особливості зумовлені відмінностями історичного досвіду переживання певних подій. Їх основне завдання – вирішення / уникнення конкретного життєвого аспекту, складової об’єктивної чи навіть суб’єктивної реальності. Представлено й проаналізовано основні риси української ментальності як оригінальну парадигму онтологічних екзистенціалів українців, сформовану історично завдяки низці чинників(географічному положенню, природно-кліматичним умовам, досвіду поразок і перемог, особливостям селекції та генетики, мові, релігії, культурним традиціям, звичаям). Досліджено особливості вияву ментальності на сучасному етапі історичного розвитку. Підсумовано, що саме такий набір ментальних рис українського народу є наслідком засвоєного досвіду переживання певних історичних подій, детермінованих об’єктивною реальністю; зазначені ментальні риси допомогли українцям зберегти власне "обличчя", вижити у скрутні часи й періоди бездержавності, не підкоритися й не асимілюватися з подальшою втратою державності; на сучасному етапі українцям важливо осмислити весь історичний досвід, підсилювати ті ментальні риси, які наразі є конструктивними та сприяють успішному розвитку й поступу України як європейської держави, а також позбуватися деструктивних рис, особливу увагу приділяючи розвитку раціонально-вольового компоненту.

У статті крізь призму ментальності українців розглядаються процеси державного будівництва в сучасній Україна; звернуто увагу на особливості територіального, культурно-господарчого розвитку і самобутності етнічної еволюції українців як народу, без врахування яких неможливо зрозуміти сутність новітнього націє- й державотворення. Як специфічний спосіб сприйняття і розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин ментальність разом із матеріальними чинниками інтегрує народ, націю в єдине ціле, відкриває шлях до побудови ефективної держави. Обґрунтовано, що успішне творення державно-політичного організму на новому витку національної історії залежатиме від того, наскільки українська державницька ідея увійде у свідомість громадян України, адекватно відповідає сутності ментальності та собливостям менталітету українського народу.

Автор у статті розглядає цивілізаційні зміни спричинені інформаційно-високотехнологічним науково-технічним прогресом, які справляють глибокий вплив на всі Науково-теоретичний альманах "Грані" людського існування і неодмінно приведуть до нової економічної, соціальної, демографічної, антропологічної, ментальної і духовної ситуації в житті людства і які вже позначаються на духовності й моралі молоді, її ментальності і вірі. У статті з’ясовано, яким способом інформаційно-високотехнологічний науково-технічний прогрес, і особливо освіта, можуть впливати на ментальність молодої людини, як інтелектуального, духовно багатого спеціаліста, на її природу, на її нинішнє та майбутнє існування. Наводяться авторські визначення інформаційно-високотехнологічного науково-технічного прогресу та ментальності в умовах інформаційно-високотехнологічного прогресу.Показано, що українська нація знаходиться в стані пошуку свого шляху розвитку (цивілізаційного, духовного, культурного, ментального, економічного, політичного, суспільного) у сучасному постіндустріальному, постмодерному інформаційно-високотехнологічному світі, для інтенсифікації розвитку якого необхідно долучити як суспільні інституції, так і освітні, враховуючи ментальність нашої нації, яка має свої історичні витоки та систему цінностей, свій специфічний спосіб мислення, особливий тип світосприйняття в системі духовного життя. Тільки таким чином можна виховати молоде покоління українців — щасливе, освічене, духовно і матеріально багате, з прогресивним мисленням і ментальністю.

Ключовим питанням, на яке намагається дати відповідь філософська антропологія, є питання про те, чим людина по своїй сутності відрізняється від інших живих істот. Класики цього напряму філософії одним з таких факторів називають рух людського духу, який, виходячи за власні межі, пізнає навколишній світ і, пізнаючи, починає його змінювати, перетворюючи на світ культури. Одними з двигунів цього процесу є діалектика феноменів страху та віри, крізь призму якої ми й проаналізуємо феномен руху людського духу. У статті використовуються екзистенціальні підходи М. Гайдеґґера і К. Ясперса та метаантропологічний підхід пізнього М.Шелера та його розвиток у сучасній українській філософській антропології. Автор розглядає феномен екзистенціально-трансцендентального роз-гортання людського духу як феномен, який виокремлює людину з поміж інших форм життя. Тільки людина має здатність не лише пристосовувати певні елементи навколишнього світу до власних потреб, що ми можемо спостерігати й у поведінці вищих приматів, а й створювати те, чого в світі природи ніколи не було, тобто не лише змінювати форми певних елементів світу природи, а й створювати нові за сутністю артефакти світу культури. Силами, що примушують людину діяти, окрім інших, виступають також феномени страху і віри. Саме дослідженню розгортання людського духу під впливом діалектики названих феноменів, які постають в даному випадку екзистенціалами, й присвячена дана стаття. Страх, як правило, підштовхує людину до дії, а віра задає напрямок руху. Дію ми розуміємо як цілеспрямований рух, але навіть націленість руху не розкриває сутності цього процесу. Найбільш вдалим визначенням, на нашу думку, є термін Г.В.Ф. Гегеля «розгортання» [2, 241]. Ми приймаємо його остільки, оскільки він відображує не лише кількісні зміни притаманні руху, навіть цілеспрямованому, а й, що для нас більш важливо, якісні. Тож можемо стверджувати, що результатом діалектики феноменів страху і віри буде розгортання людського духу. А оскільки цей рух відбувається з позиції крайнього свого емоційного напруження у напряму виходу за власні межі, тобто створенню того, чого не було у світі раніше, то ми можемо назвати цей феномен екзистенціально-трансцендентальним розгортанням людського духу, або ж власного Я. У цьому діалектичному єднанні рисою, яка виокремлює людину серед інших форм життя, виступає феномен віри. Тому для кращого розуміння умов екзистенціально-трансцендентального розгортання окреслимо принципові відмінності феноменів віри й надії. Надалі ми розглянемо цей рух, використовуючи метаантропологічний метод в буденному, граничному та метаграничному вимірах буття людини. Результатом розгортання людського духу, спричиненого дією різних модусів феноменів страху та віри, у буденному бутті будуть: феномени марновірства, довіри, Невпевненості у майбутньому та турботи про близьких; в граничному – заданості, обмеженості, самотності, некомфортності, віри в себе й впевненості в собі; в метаграничному – свободи, любові, співтворчості, віри в Іншого і впевненості в Ньому. Феномен свободи виникає в результаті вибору людиною не просто діяльності чи бездіяльності, а буття чи небуття і в основі цього вибору лежать не інстинкти й інтереси роду, а необмежена воля. Феномен свободи є найважливішим результатом діалектики екзистенціалів страху та віри. У цьому випадку страх і віра будуть не лише формувати феномен свободи, а й виконувати функцію її стримування в певних межах, не даючи свободі можливості перетворитися на феномен волі з її анархічною вседозволеністю. Таким чином, екзистенціально-трансцендентальне розгортання людського духу є не лише тією умовою, що виділяє людину з поміж інших живих істот, а й являється тим фактором, який перетворює людину на особистість, що не лише виробляє артефакти культури, а й створює витвори мистецтва, які несуть відбиток індивідуально-особистісних рис свого творця. Тож екзистенціально-трансцендентальне розгортання духу є не лише необхідною, а й достатньою умовою перетворення людини природної на людину культуротворчу, а отже, на особистість.

Історія дипломатичної служби України містить у собі багато імен, відомих своїми досягненнями в різних галузях цієї небуденної діяльності. І багато з тих, кому випала честь стояти біля витоків української дипломатії, змолоду навіть й не мріяли – аж до 1917 року, коли у результаті лютневої революції почався розпад Російської імперії – щоб працювати у зовнішній політиці і представляти свою країну на міжнародній арені. І це, насамперед тому, що для більшості із них, до проголошення Центральною Радою IV Універсалу УНР у січні 1918 року, перспектива державної незалежності вважалась чимсь дуже далеким і недосяжним. Навіть найбільші патріоти вважали, що це якщо колись і трапиться, то не за їхнього життя, адже 300-літнє поневолення далося взнаки поголовним зросійщенням українців, відсутністю необхідної кількості національно свідомої еліти, без якої побудувати успішну державу було небагато шансів. У значно більш вигідному становищі щодо потенційного державотворення були поляки і фіни – також «брати по неволі», – які все ж мали певну автономію, релігійну єдність, школи з рідною мовою навчання, друковані ЗМІ та національне свідоме чиновництво, про що українці могли лише мріяти. Тож, закономірно, що, за браку своєї еліти, до творення основ української державності на початку ХХ століття долучилися і представники інших, окрім, української, націй і народностей. Їхні імена ми зустрічаємо і в архівах дипломатичної служби УНР, Української Держави та Директорії УНР – поляки Вячелав (Вацлав) Липинський і Ян Токаржевський-Карашевич, німці Микола Порш і барон Федір Штейнґель, бельгієць Франк Ксаверій Бонн, єврей Арнольд Марґолін, черкес Юрій Гасенко та інші добродії і добродійки, чиї національно-етнічні особливості відійшли на другий план, коли доля України потребувала їхніх талантів, самовідданої праці, а інколи – й самого життя