Добірка наукової літератури з теми "Високоморальна людина"

У статті аналізуються підходи до розуміння сутності та тлумачення поняття «духовність» філософами, психологами, педагогами. Проаналізовано поняття «духовність» як явище цілісного феномену. Простежено поступове виникнення поняття духовності та зміна його трактування як одного з основних вимірів зародження духовно-моральної та духовно-розвиненої особистості сьогодення. Дається аналіз сучасного стану та розвитку розуміння поняття духовності в нашій країні. Розглядаються основні шляхи формування духовності людини, спираючись на філософський, культурологічний, педагогічний, психологічний підходи. Стаття містить теоретичний та порівняльний аналіз поглядів духовності філософів минулого з теоріями філософів сучасності. Визначається проблема виникнення феномену духовності як поняття, що починає змінюватись та нести свою базову якість з огляду духовного розвитку людини та суспільства в умовах кризи духовності сучасності. Отже, визначається поняття духовності як цілісного феномену, що вміщує загальнолюдські цінності, ідеали, погляди, норми поведінки, приклад для наслідування, як ідеал особистості у всіх її проявах, але при цьому не втрачає людяності, гідності, доброчесності та усіх чеснот, якими наділена людина. Обґрунтована роль духовності як необхідного складника у базовій якості «Я особистість» і головного чинника у складовій для виховання високоморальної, високодуховної сучасної людини. Наголошено на подальших перспективах проведення аналізу та розширення кола розвідок дослідження з теми духовності людини.

У статті схарактеризовано пріоритетні напрями реформування освіти в Україні в середині ХХ століття. Оскільки сьогодні немає єдиного інституту, який би надавав батькам педагогічні знання із виховання власної дитини. Зміни, які відбуваються в сучасній Україні в галузі економіки, політики, культури, міжнаціональних відносин, викликають необхідність у високоморальних, досвідчених спеціалістах, професіоналах у різних галузях, такі навички в людині починають закладатися саме в родині, що обумовило вибір теми статті. Мета статті – на основі аналізу історичних матеріалів визначити шляхи формування педагогічних знань та вмінь у батьків у середині ХХ століття. Методологічну основу дослідження склали: історичний підхід до вивчення сімейного виховання; філософські, соціологічні, психологічні та теоретикопедагогічні ідеї про діяльнісну сутності людини; аксіологічний підхід; особистісно-діяльнісний підхід до вивчення освітньо-виховного процесу. Встановлено, що в середині ХХ століття все суспільство проявляло увагу до педагогічних знань, існувала велика кількість різноманітних форм співпраці вчителів та батьків, викладачів вишів та вчителів; батьків та викладачів ЗВО (товариства, секції, лекторії, батьківські університети, індивідуальні та групові консультації тощо). Вагомий внесок у формування знань батьків із педагогічних питань здійснила кафедра педагогіки ХНПУ імені Г.С. Сковороди, через просвітницьку діяльність серед батьків у будинках офіцерів, батьківських лекторіях, будинках творчості, школах, клубах, на фабриках, заводах тощо. Визначено шляхи реалізації просвітницької діяльності, що виявлялись: в єдності співпраці школи та сім‟ї; у підготовці великої кількості педагогічних кадрів, які були, або з часом ставали батьками; розповсюдженні педагогічних знань серед населення; співпраці школи та ЗВО, співпраці ЗВО та батьків; наданні педагогічних знань через пресу; використанні телебачення для розповсюдження педагогічних знань.

Стаття присвячена дослідженню пріоритетних напрямків руху й розвитку сучасного суспільства в умовах глобалізаційних змін, визначення та осмислення яких передусім має на увазі та ставить на чолі своєї значущості економічні, соціальні, політичні, екологічні, технологічні та техногенні відносини. Високий рівень політичних, технологічних, наукових досягнень має інтенсивний вплив на формування й розвиток особистості окремої людини та її як фундаментальної складової суспільства і світу в цілому, вказуючи на необхідність й на негативні дії глобалізаційних процесів. Не зважаючи на первинну актуальність праць Даріо Салас Соммера у середині та кінці ХХ-го століття, його розуміння сучасного суспільства розглядаються науковцями сучасності та у статті; вони можуть бути перенесені на реалії сьогодення, висвітлюючи принципи моралі суспільства, підкреслюючи його матеріальний, культурний та духовно-моральний егоїзм. Проаналізовано і трактовано поняття «ентелехії» відносно філософії Арістотеля. Встановлено зв’язок між філософським значенням ентелехії та її педагогічним використанням. Ентелехія — це не лише те, що рухає формою, не лише сутність предмета або явища, а має розумітися із вагомою складовою активності свого конотату, яка в рамках художньо-естетичного навчання є не тільки базою та засадами знань, понять і уявлень, але й активним рушієм та реалізатором цілей навчання засобами мистецтва – формування художньо-естетичного потенціалу, сили та енергії високоморальної особистості, здатної на подальший саморозвиток та кращі зміни у суспільстві; розвиток внутрішнього світу людини, її естетичної свідомості; культурне, моральне та духовне пробудження.

У статті розкрито завдання виховання духовності дошкільників як незмінної цінності в різні періоди розвитку суспільства. Здійснено аналіз понять «духовність», «праця», «трудова діяльність». З’ясовано, що ставлення дитини до праці формується насамперед у родині, дієвою формою трудового виховання дітей дошкільного віку виступає спільна діяльність дітей та дорослих. Розкрито шляхи виховання духовності дітей дошкільного віку. Показано, що емоційна чуйність дітей дошкільного віку розвивається через залучення до духовної культури: музики, живопису, літератури, народного мистецтва; духовність, людяність, повага до людей та інші високоморальні якості не передаються у спадок, а їх потрібно виховувати у кожному поколінні, починаючи з дошкільного віку. Виховання розуміється як процес духовної взаємодії дорослого і дитини, як глибоке спілкування педагога з вихованцем в процесі сумісної розвиваючої, творчої діяльності. Дорослий для дитини виступає фундаментальною онтологічною підставою виникнення власне людського в людині, підставою її нормального розвитку та повноцінного життя. У статті розглядається проблема, пов’язана із необхідністю використання духовно-творчого потенціалу особистості як могутнього засобу розвитку та формування основ трудової культури дітей дошкільного віку. Розкрито деякі підходи виховної практики, що дозволяють закладати фундамент майбутньої активної трудової діяльності дошкільників. Стаття містить аналіз особливостей процесу формування трудової культури дітей дошкільного віку, який дав підстави стверджувати, що дошкільний вік – найбільш сенситивний період, коли закладаються основи духовності як системоутворюючого фактора трудової культури.

У статті розглядається проблема ролі мистецтва та естетичного навчання в формуванні високоморальної, культурної особистості громадянина у сучасному світі. Художньо-естетичне навчання – це не лише навчання засобами мистецтва, ознайомлення та практикування учнями своїх бачень та здібностей у сферах музики, архітектури, живопису, театру тощо. Навчання засобами мистецтва формує особистість учня як частину суспільства, фундаментальну складову цілої держави, враховуючи особливості полікультурності сучасності. Стаття надає визначення поняття «естетична свідомість», яка є як і індивідуальним, так й суспільним явищем, відображаючи у своїй конотативності розуміння історичного та культурного надбання; прийняття, відповідність й прагнення до розвитку суспільства, що сприяє передусім його внутрішньо-особистісному та загальносуспільному культурному зростанню. У статті надається визначення «громадянина», яке дефініюється як особистість – складова суспільства з моральними й культурними цінностями, а також активний творець майбутнього цього суспільства. Проаналізовано питання формування патріотичного громадянина – носія загальнолюдської культури й цінностей засобами мистецтва, підкреслюючи те, що мистецтво здатне пробуджувати добро та найкраще у людині. Встановлюючи зв’язок мистецтва як культурної практики із дійсністю, у статті встановлюються його завдання при формуванні особистості громадянина, які передбачають розвиток й формування креативно-новаторського підходу до явищ сучасності, розвиток та формування особистісної та суспільно-громадянської системи цінностей, наголошуючи на можливості створення загального «морально доброго» з метою формування та концептуалізації естетично свідомого, культурного суспільства.

У статті досліджено політико-правові вчення видатних мислителів античності, які залишили надзвичайно вагомий слід в історії розвитку вчення про державу і право – Платона і Арістотеля. У статті першочергово розглянуто концептуальні погляди Платона на державу та її сутність. Для виконання цього завдання було досліджено положення праці «Держава». У результаті дослідження визначено, що Платон вважав, що ідеальною є справедлива держава, якою управляють обдаровані і добре підготовлені, високоморальні люди, які дійсно здатні мудро керувати державою. Тобто фактично Платон вважав, що державою повинні управляти філософи, оскільки вони володіють найбільш високими моральними якостями. Також у статті досліджено стратифікацію суспільства, яке складало державу і визначено, що Платон поділяв населення, що проживало в державі, на три групи. Також визначено, що найкращою формою державного правління, на думку Платона, була аристократія, тобто влада найкращих її жителів. У статті погляди Арістотеля розглянуто на основі аналізу положень праці «Політика». Зокрема, визначено, що проект держави, який запропонований Платоном, на думку Арістотеля, є занадто тяжким для реалізації і не може бути застосовано на практиці. У свою чергу, у статті з’ясовано, що найкращою формою правління виступала «політія», тобто держава, що управлялася б людьми із «середніх» станів. Тобто мислитель на противагу Платону вказував, що аристократія не призведе до розквіту держави. Саме на погляд Арістотеля, при такому устрої здійснюється засада рівноправності. Також визначено, що політико-правові ідеї Арістотеля про державу мають дійсно позитивні аспекти, серед яких, на нашу думку, є закладення принципу рівності народу в управлінні державою, який знайшов своє відображення в низці міжнародних стандартів та конституцій. Резюмується, що суперечка двох видатних мислителів напевно так і залишиться невирішеною проблемою. На нашу думку, ідеї і Платона, і Арістотеля заклали фундамент розвитку держави як політичної інституції.