Статті в журналах з теми "Випадкові дерева"

Наведено результати вивчення популяційної мінливості Quercus robur L. у Лісостепу та Степу за довжиною плодоніжки, її формою та кількістю жолудів на ній. Досліджено 18 деревостанів природного та штучного походження у Харківській, Полтавській, Луганській, Донецькій і Кіровоградській областях. Деревостани природного походження представлені лісовими генетичними резерватами, штучного – переважно постійними лісонасінними ділянками. Зразки заготовляли під кронами дерев у кількості 30-100 штук (залежно від урожаю жолудів – по 1-2 з дерева) у кожному обстеженому виділі. Для порівняння мікропопуляцій за комплексом морфологічних і біометричних показників використано графічний метод побудови зображень морфотипів у програмі MC EXEL. Визначено рівні внутрішньо- та міжпопуляційної мінливості. У природних деревостанах Харківської, Донецької і Луганської областей переважали дерева, для яких характерні плодоніжки завдовжки 2,1-5,0 см, тоді як у деревостанах природного походження в Кіровоградській області – 5,1-8,0 см. У насадженнях штучного походження на Кіровоградщині представлені дерева як з короткими, так і довгими плодоніжками. Виявлено регіональні особливості щодо прямизни плодоніжки: у природних деревостанах Харківщини переважали дерева із прямими плодоніжками, а на Кіровоградщині – з дещо викривленими. Серед штучних насаджень були такі, в яких переважали дерева з прямими плодоніжками (п’ять деревостанів), зі злегка викривленими плодоніжками (два деревостани) та з рівною часткою дерев обох цих груп (один деревостан). У природних деревостанах Харківщини та Донеччини переважали дерева з одним жолудем на плодоніжці, тоді як у природних деревостанах Кіровоградщини частоти трапляння дерев з одним та двома жолудями на плодоніжці приблизно однакова. У більшості штучних деревостанів Кіровоградщини переважали дерева з одним жолудем на плодоніжці. У переважній більшості випадків недорозвинених зав’язей на плодоніжках не відзначено. Частка дерев, на плодоніжках яких було по одній недорозвиненій зав’язі, становила від 10,0 до 33,3%. Рівень внутрішньопопуляційної мінливості за всіма показниками – від високого до дуже високого, міжпопуляційної – середній. Для природних деревостанів Quercus robur L. у Харківській, Донецькій та Луганській областях характерне переважання дерев з відносно короткими прямими плодоніжками й одним жолудем на ній, тоді як у Кіровоградській – середньої довжини та з двома жолудями. Встановлено збільшення довжини плодоніжки та кількості жолудів на ній у напрямку зі сходу на захід. Штучним деревостанам притаманний вищий рівень мінливості за всіма показниками порівняно з природними.

Розглядаються такі основоположні теоретичні поняття систе- ми державного управління, як “держава”, “державне управління”, “держав- на служба”, “публічне управління”, “публічне адміністрування”, “держав- но-управлінська еліта”. Звертається увага на те, що проблеми трансформації державної служби, насамперед, зумовлені радикальними трансформаціями самої держави і береться за основу те, що держава в майбутньому все більше буде розглядатися саме як специфічний інструмент (засіб, механізм) органі- зації функціонування соціуму. Підкреслюється, що державне управління має власну специфіку і значною мірою залежить від особливостей суспільного розвитку. Обґрунтовується теза стосовно того, що державне управління — це специфічний вид діяльності органів держави, який здійснюється за двома ви- дами: виконавчим і розпорядчим, та має організуючий вплив, насамперед, у трьох суспільних сферах: економічній, соціально-культурній та адміністра- тивній. Зазначається, що державна служба як складний соціальний феномен ся увага на те, що у більшості випадків державну службу пояснюють як ді- яльність професійну, тобто її здійснюють спеціально відібрані й професійно підготовлені фахівці. При цьому слід не поєднувати феномени “державні службовці” і “бюрократія”, які мають різний сенс і пояснення. Аналізуються сутнісні значення понять “публічне управління” і “публічне адмініструван- ня”, “державно-управлінська еліта”. Підкреслюється, що державна служба має бути значною мірою деполітизованою, професійною діяльністю. Обґрунтовано: оскільки державна служба виконується спеціально піді- браними, професійно підготовленими працівниками, державними службов- цями, то під час розгляду різних аспектів державної служби доречно вжити термін “державний апарат”. Фактично слід брати до уваги саме те, що такий термін має два основних значення: а) як певна організаційна структура; б) як кадровий склад певної структури в системі державної служби. Вважаємо, що друге значення є більш точним і конкретним.

У статті досліджено значення національності іноземного інвестора для захисту іноземних інвестицій під час спорів із державою-реци-пієнтом інвестицій. Проаналізовано джерела міжнародного публічного і приватного права, арбітражну практику, де виникало питання про національності іноземного інвестора, критерії визначення національності юридичної особи. Автором надано свій варіант відповіді на питання про те, хто має право претендувати на захист з боку держави-реципієнта з огляду на критерії визначення національності юридичної особи, вироблені міжнародним приватним правом, що закріплюються у двосторонніх інвестиційних угодах. Національність юридичної особи - це поняття, яке є умовним і не збігається з категорією національності стосовно фізичної особи. По суті, воно вказує на приналежність організаціїдо тієї чи іншої держави. У міжнародному приватному праві національність юридичної особи вказує також на її особистий закон (lex societatis), який визначає правовий статус цього суб'єкта, проте для цілей двосторонніх інвестиційних угод визначення особистого закону юридичної особи не має такого суттєвого значення. Останнім часом спостерігається тенденція, при якій вимога до національності інвестора трактується особами, які виступають в якості арбітрів інвестиційних арбітражів, розширено, як щось необхідне арбітражному трибуналу для підтвердження своєїкомпетенції. Сучасна практика міжнародних інвестиційних відносин свідчить про те, що інвестори активно використовують надані їм міжнародними договорами можливості звернення з позовами до держав в арбітражі. У відповідь держави формують лінії захисту, одним із засобів яких є тлумачення укладених ними міжнародних договорів про захист і заохочення капіталовкладень. При цьому в обмежувальному тлумаченні прав інвестора з міжнародним договором у низці випадків може бути зацікавлена не тільки держава-відповідачка у конкретній справі, але й держава національності інвестора. Остання може обрати зазначену позицію як потенційна держава-відповідачка за аналогічними позовами або навіть у зв'язку із небажанням погіршити політичні відносини з державою-відповідачкою у конкретній спірній справі.

Вступ. На відміну від численних випадків хвороби у людини, алергічна астма не розвивається в тваринному світі, тому виникає необхідність виявлення декількох характерних ознак астми у тварин.Матеріали і методи. На моделі БА досліджували дію на лабораторних тваринах стандартизованого екстракту листя реліктового дерева гінкго дволопа-тевого (СЕГД). Після 2-кратної сенсибілізації щурам з 1-ої по 24 добу вводили через рот водний екстракт СЕГД у дозі 20 мг/кг/добу. Після закінчення останньої інгаляції у імунізованих і інтактних тварин досліджували реакції клітинного і гуморального імунітету.Результати. Вивчали дослідження показників імунітету на моделі бронхіальної астми у лабораторних тварин (щури) при дії стандартизованого екстракту листя реліктового дерева гінкго дволопатевого (СЕГД). Дослідження фагоцитарної активності клітин периферичної крові щурів показало, що фагоцитарне число мало стійку тенденцію до зниження у тварин з модельованою алергією, як при проведенні експериментальної терапії, так і без неї. Використання препаратів СЕГД у період введення дозволяючої дози алергену сприяє зниженню сенсибілізації лабораторних тварин, що визначає перспективність клінічного використання препаратів при лікуванні хворих на бронхіальну астму.Обговорення. Проведення у сенсибілізованих тварин експериментальної терапії істотно знижувало активність продукції ФГМ, що може свідчити про певний десенсибілізуючий ефект від застосування препарату СЕГД.Висновки. Представлена модель алергії у бронхолегеневій тканині із застосуванням у вигляді алергену яєчного альбуміну відтворена і може служити базою для випробування нових антиалергічних засобів.

В Україні відбуваються складні соціально-еко-номічні перетворення, які безпосередньо впливають на збільшення випадків потрапляння дитини у складні життєві обставини, вчинення жорстокого поводження щодо дитини, втягування дітей у кримінальні угрупо-вання, залучення до жебрацтва та скоєння відносно дітей насильницьких злочинів, як ніколи діти потребу-ють захисту та допомоги держави.В державі реалізуються підходи, визначені між-народним і вітчизняним законодавством стосовно за-хисту прав дітей, держава захищає інтереси дитини, удосконалює механізми контролю за дотриманням чинного законодавства в сфері охорони дитинства, роз-виває та вдосконалює інституції соціально-правового захисту дітей. Однак цього замало, існує безліч прога-лин у законодавстві, які потребують вирішення най-ближчим часом.Інтерпол наголошує: «Злочини проти малолітніх останнім часом починають набувати міжнародного ха-рактеру. Винні особи можуть переїжджати з держави в державу, зокрема у країни, які розвиваються, зва-жаючи на меншу суворість покарання». Сучасне пра-вове дослідженн умовах глобалізації та євроінтеграції не може не враховувати порівняльно-правового аспек-ту. Становлення і розвиток юридичної компаративіс-тики є важливим фактором удосконалення правозасто-совної діяльності органів державної влади, в тому числі і у сфері діяльності правоохоронних органів, зокрема протидії насильницьким злочинам проти дітей.Для більш ефективного розслідування насильниць-ких злочинів щодо дітей і використання позитивно-го міжнародного досвіду потрібно узагальнити деякі сучасні тенденції і стратегії протидії насильницькій злочинності щодо малолітніх, розглянути типові про-блеми у запобіганні злочинності, з якими стикаються в різних державах. Запозичення досвіду розвинутих країн, насамперед держав Європи, має певні проблемні аспекти, пов’язані з різним законодавчим регулюван-ням відповідних суспільних відносин.

Ліс є ресурсно-сировинним та рослинно-ягідним постачальником, що потребує захисту держави та урегулювання його використання. Саме ці та багато інших питань лежать у правовій площині, і лісові відносини урегульовується нормами права. Зазначено, що біологічні, хімічні та інші характеристики природних об’єктів не завжди автома- тично приймаються юриспруденцією, право формує поняття природних об’єктів, керуючись своїми критеріями, і поняття ці можуть збігатися, проте можуть і відрізнятись. Саме тому не варто зако- нодавцю уникати правових колізій за допомогою використання схожих термінів, оскільки ця практика сприяє виникненню ще більшої плутанини і виникненню нових правових колізій. Поняття «земельна ділянка» та «земля» в більшості випадків охоплюють не лише простір над та під земною поверхнею, але й розташований у межах цього простору ґрунтовий покрив. Водночас, можливі ситуації, коли терміни «земельна ділянка», «земля» не будуть охоплювати ґрунт. У випадку, коли ґрунтовий покрив буде вилучено із природного середовища, тобто ґрунт перестане утворю- вати ґрунтовий покрив і буде поміщений, наприклад, у горщик із квіткою, він не буде охоплюватися ні поняттям «земля», ні «земельна ділянка», і відносини, об’єктом яких буде ґрунт у горщику, не будуть належати до предмету земельного права. Зазначено, що ліс – це природний, відтворюваний об’єкт природи, елемент екологічної системи, що складається з дерев, чагарників, іншої лісової рослинності, що зростає на землі; джерело одержання деревини та іншої лісової продукції, він виконує кліматорегулюючі, захисні, водоохоронні, санітарно- гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні та інші функції, які впливають одна на одну та на довкілля. Ліс як об’єкт природи має такі ознаки: об’єкт рослинного світу, зареєстрований у державних лісо- облікових документах як ліс, об’єкт власності, управління, використання та охорони; біологічна, біо- фізична, природна і кібернетична, економічна система; відтворюваний об’єкт природи; складається з деревно-чагарникової та трав’янистої рослинності, що зростає на землі; виробляє різноманітні сиро- винні ресурси; впливає на навколишнє природне середовище.

Протягом останніх десятиліть терористичні організації значно посилили свою діяльність. Змінилася тактика дій, засоби і способи вчинення терористичних актів. Такі організації, як «Аль-Каїда», «Ісламська держава» та інші вважають важливим завданням заволодіння ядерною зброєю. З цією метою вони намагаються придбати ядерні матеріали (переважно плутоній або високозбагачений уран) у кількості, достатній для виробництва саморобного ядерного вибухового пристрою. Налагодження терористами успішних контактів з контрабандистами, які мають або здатні дістати зразки ядерних матеріалів може значно збільшити вірогідність отримання ними нових засобів терору, застосування яких матиме катастрофічні наслідки. Не виключено, що таку діяльність будуть здійснювати спецслужби держав, які не входять до «ядерного клубу», але намагаються отримати у своє розпорядження ядерну зброю (КНДР, Іран та ін.). Отже, важливим завданням для правоохоронних структур є протидія несанкціонованому одержанню, переміщенню та використанню ядерних матеріалів.Як один із суб’єктів, які відповідно до законодавства безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом, Державна прикордонна служба України має повноваження запобігання, виявлення та припинення спроб перетинання терористами державного кордону України, незаконного переміщення через державний кордон України зброї, вибухових, отруйних, радіоактивних речовин та інших предметів, що можуть бути використані як засоби вчинення терористичних актів.Методика роботи прикордонних органів з недопущення розповсюдження ядерних матеріалів містить такі елементи: аналіз конкретних випадків ядерної контрабанди та формування профілів ризику незаконного переміщення ядерних матеріалів через кордон; ознайомлення персоналу пунктів пропуску з новими способами контрабанди та оперативними зведеннями, що надаються спецслужбами; розвідувальна та оперативно-розшукова діяльність спецслужб, у тому числі із проникненням у злочинне середовище; використання детекторів іонізуючого випромінювання у пунктах пропуску через державний кордон; визначення інтенсивності контролю транспортних засобів, вантажів (контроль першої або другої лінії).Запропонована удосконалена методика роботи співробітників прикордонних та митних служб у пунктах пропуску через державний кордон з протидії незаконному обігу та транскордонному переміщенню ядерних матеріалів дозволяє забезпечити необхідний рівень ефективності протидії контрабанді радіоактивних речовин.

Завдяки своїм запасам нафти й газу Каспійський басейн перебував у колі геополітичних інтересів понад 30 держав регіону та світу. Не випадково лідери прикаспійських держав розглядають вуглеводневі ресурси Каспію як інструмент благополуччя своїх країн, а також як гарант стабільності й незалежності в регіоні. Водно- час прикаспійські держави (окрім Росії) прагнуть поповнити ряди рівноправних суб’єктів міжнародного права, поклавши край своїй політичній та економічній залежності від Росії у зв’язку з нафтовим фактором. Відомі політичні зміни, що відбулися в 90-х рр. ХХ ст., привели до створення трьох республік (Азербайджану, Грузії та Вірменії), які взяли різні напрями в реалізації зовнішньої політики. Регіон перетворився на арену боротьби великих держав за каспійську нафту та характеризується геополітичним суперництвом. Головними учасниками цієї боротьби стали Росія, США, Туреччина та Іран. Після розпаду СРСР Росія вела боротьбу за відновлення втрачених позицій і спільно з Іраном – за недопущення країн Заходу до нафти Азербайджану. Тим часом США приєдналися до боротьби за використання енергетичних запасів регіону, спрямованої на ослаблення в ньому позиції Росії, ізоляцію Ірану та встановлення за допомогою стратегічного партнера Азербайджану – Туреччи- ни – свого впливу на Південному Кавказі. В одному зі стратегічно важливих регіонів світу почалася боротьба за нафту та геополітичний вплив між великими державами Південного Кавказу, яка поступово переросла в потуж- ну інформаційну війну. Сьогодні США, Росія, Туреччина та Іран відіграють ключову роль в інформаційній війні на Південному Кавказі, хоча кількість її учасників набагато більша. Саме в ході цієї боротьби за ресурси вірмено- азербайджанський конфлікт через Нагірний Карабах опинився в руках протиборчих сторін як інструмент впливу на Азербайджан. Однак у результаті 44-денної війни Азербайджан припинив 30-річну окупацію та створив нову геополітичну ситуацію на Південному Кавказі.

У статті досліджено досвід Європейського Союзу у питаннях адміністрування митних платежів. Визначено основні категорії митних платежів, які справляються на території ЄС (імпортне мито; експортне мито; антидемпінгове мито; компенсаційне мито; сільськогосподарські мита; податок на додану вартість; акцизи). Розглянуто критерії за якими можна класифікувати мита у ЄС (за характером зовнішньоекономічних операцій (імпортні, експортні), за способом встановлення ставок (адвалерні, специфічні, змішані), сільськогосподарські мита (постійні, сезонні), за цілями стягнення (звичайні, спеціальні)). Досліджено питання справляння податку на додатку вартість та акцизного збору у країнах Співтовариства. Зазначено види послуг за які митне законодавство ЄС допускає у ряді випадків стягнення митними органами держав-членів митних зборів як плату за додаткові послуги. Запропоновано заходи спрямовані на підвищення організації роботи з адміністрування митних платежів в країнах ЄС.

Об’єктом дослідження є методи індексування у нереляційних базах даних. У статті був зроблений огляд найбільш поширених алгоритмів хешування та запропонованого алгоритму хешування на основі простих чисел та двійкової системи числення. Ця робота грунтується на основній теоремі арифметики, яка стверджує про можливість факторизації будь-якого натурального числа унікальним набором простих чисел. Даний підхід дає можливість використовувати математичний апарат для обгрунтування властивостей алгоритму. Алгоритми, що розглянуті у статті, базуються навиконанні послідовності бітових операцій і тим самим, не можуть бути стійкими до колізій. Саме ця характеристика є найважливішою для використання розширеного хешування замість збалансованого бінарного дерева при індексації у нереляційних базах даних. Це дасть можливість не тільки підвищити швидкодію запитів, а ще дозволитьвикористовувати апаратні засоби максимально ефективно. Оскільки головною метою роботи є адаптація комбінованого алгоритму для нереляційних баз даних, то для досягнення цієї мети необхідно мати хеш-функцію, якамає високу стійкість до колізій. Запропонований алгоритм було реалізовано з використанням мови програмування високого рівня С++, оскільки вона дозволяє створювати абстракції з низькою “вартістю” та мати можливість роботи на низькому рівні з інформацією. У контексті роботи, найбільш корисною можливістю є виконання операцій набітовому рівні. В якості практичної частини було проведено два експерименти, метою яких було виявлення різних вхідних масивів даних, які на виході давали би однакові хеші. Основною ідею експериментів була генерація випадкових даних та отримання хешів, використовуючи запропонований алгоритм. Результатом тестування є відсутність таких вхідних масивів даних. Результати досліду показали доцільним продовжувати досліджувати запропонований алгоритм з використанням математичного апарату для аналізу його властивостей. Бібл. 4, табл. 1.

У статті здійснено спробу комплексного дослідження перспектив деліберативних практик у масштабах Європейського Союзу, а не окремих держав-членів у контексті теорії демократії Джеймса Фішкіна. Доведено, що системне використання деліберативної методології удосконалення демократії в ЄС можливе лише за умови формування спільної публічної сфери, яка зможе стати фундаментом для розробки загальних публічних рішень щодо проблем Європейського Союзу у процесі дорадчих консультувань. Учасниками відповідних деліберацій мають стати представники громадської думки ЄС (у тому числі і представники політичних еліт), обрані рівномірно випадковим чином з усіх країн-учасниць, належним чином поінформовані перед проведенням заходу, опитані на початку та в кінці консультації, керовані неупередженими модераторами. Акцентовано, що перспективи організації відповідного публічного простору стикаються з низкою проблем: ідентифікація громадськості ЄС, мовна, культурна, ідентифікаційна відмінності, демократичний дефіцит, вибір кандидатів та політик тощо. Зазначено, що існує кілька ключових напрямів, де ідея публічної сфери, задумана на національному рівні, має бути переусвідомлена на більш загальному транснаціональному рівні: переконання, що суверенна влада здійснюється в межах національних держав; розуміння економіки як такої, що територіально локалізована в межах національної держави; уявлення про те, що публічний діалог відбувається серед громадян, що проживають у межах однієї держави; передбачення єдиної спільної мови; інтенції до формування спільної літератури, культури та ідентичності; прагнення до спільної комунікаційної інфраструктури, що уможливить об’єднаний діалог. Виявлено, що імовірність реалізації мікрокосмічної стратегії може бути верифікована, на думку Дж. Фішкіна, шляхом запуску пілотного проекту.

Мисливські ресурси потребують регулярного обліку кількісного їх складу, дослідження якісногостану диких тварин та умов їх існування, а також пошуку дієвих рішень для усунення проблем мис-ливського господарства.) Метою цієї статті було проведення порівняльного аналізу між чисельніс-тю популяції хижих тварин і кількістю випадків сказу на території Полтавської та Сумської обла-стей України. Як об’єкти, що досліджувалися, були обрані такі види хижих ссавців (род. Canidae) –вовк (Canis lupus L., 1758) та лисиця (Vulpes vulpes L.,1758). За даними Державного комітету ста-тистики України в період 1978–2019 років найбільша чисельність лисиці на території України спос-терігалася 1999 та 2000 років (126900 та 116650 голів відповідно). У період 2000–2014 років відбуло-ся різке зменшення популяції лисиць понад 50 %. Аналізуючи динаміку чисельності лисиці на терито-рії Полтавської області за 2011–2019 роки, ми дійшли висновку, що за вказаний період різких коли-вань у показниках не спостерігалося, але порівняно з 2011–2013 роками наступні періоди спостере-ження мали тенденцію до збільшення чисельності лисиць. Проведений аналіз чисельності лисиці натериторії Сумської області за аналогічний період показав протилежну динаміку зниження кількостітварин вдвічі з 2651 голів 2011 року до 1500 голів 2019 року. Аналіз звітності Державного комітетустатистики України щодо чисельності популяції вовка на території України загалом виявив, що кі-лькісний склад популяції вовка на території України збільшився вдвічі з 1190 голів 1978 року до 2468‒ 2013 року. В подальші шість років спостережень різких коливань у чисельності тварин не відбува-лося, а середні показники складали 2225±100,30. На початку періоду аналізу (2011–2019 роки) чисель-ність вовка на території Полтавської області становила від 17 голів 2011 року до 20 голів 2012 ро-ку. В наступний семирічний період (2013–2019 роки) кількість тварин у середньому становила6±1,07 голів, а 2019 року тварин взагалі не реєстрували, що говорить при знищення вовка як виду натериторії Полтавської області і може мати катастрофічні наслідки. Не менш серйозна ситуаціясклалася на території Сумської області за аналогічний період спостереження. За даними Держав-ного комітету статистики України в період 2011–2015 років кількість тварин у середньому стано-вила 75±6,60 голів, то вже в наступні періоди (2016–2019) середня кількість тварин становила2±2,89 голови, що на 97 % менше від первинних показників. При аналізі кореляції виявлено, що призменшенні чисельності популяції хижих тварин відмічається тенденція до збільшення випадків сказуяк у Полтавській, так і в Сумській областях України. Встановлено, що за 2010–2019 роки на тери-торії Полтавської області спостерігали значні коливання випадків через кожні 2‒3 роки. У струк-турі захворюваності тварин на сказ серед лисиць на території Полтавської області за 2015–2019роки спостерігали тенденцію до зменшення випадків. Протилежна ситуація випадків сказу спосте-рігалася серед лисиць на території Сумської області, при цьому відмічали значні коливання 2010 та2018 років, протягом 2015–2019 років на території Сумської області виявляли тенденцію до зрос-тання випадків сказу.

Для виконання визначених законом функцій держава щорічно закуповує необхідні товари, роботи та послуги. Обсяги таких закупівель є значними, що дає державі широкі можливості впливати на економіку, особливо у тих галузях, де вона є домінуючим споживачем. Таким чином, публічні закупівлі можуть бути не лише у ролі закупівельного процесу, а й засобу державного регулювання господарської діяльності. Утім, в Україні нині відсутній науково обґрунтований підхід до визначення потенціалу публічних закупівель як комплексного засобу державного регулювання господарської діяльності, а отже, немає й оцінки потенційного впливу закупівель на економічний розвиток країни. Метою статті є запровадження наукового підходу до публічних закупівель як до засобу державного регулювання господарської діяльності, який полягає у тому, що вони стають таким засобом за наявності відповідних підстав; дослідження особливостей публічних закупівель як засобу державного регулювання господарської діяльності, зокрема характеру його впливу на діяльність учасників, який у деяких випадках виходить за межі лише непрямого засобу державного регулювання, що має важливе теоретичне та практичне значення. Встановлено, що основною метою регулювання публічних закупівель є забезпечення економічної ефективності, тобто досягнення найкращого результату за наявних ресурсів, що передбачає співвідношення ціни та якості. При цьому наголошено, що держава є особливим покупцем, враховуючи необхідність захисту публічних інтересів, внаслідок чого до закупівель інтегруються додаткові “горизонтальні” цілі за різними напрямами державної політики. Доведено, що у разі інтеграції таких цілей до функціональної мети, публічні закупівлі виступають самостійним засобом державного регулювання господарської діяльності, який слід віднести до непрямого засобу. При цьому у статті проведено детальний аналіз випадків, коли публічні закупівлі за характером впливу на господарську діяльність учасників, особливо у сферах, де держава як споживач має вирішальний вплив, можуть наближатися до прямих засобів державного регулювання. Доведено теоретичну та практичну важливість розмежування публічних закупівель як непрямого засобу державного регулювання господарської діяльності, та засобу, який наближається до прямого, особливо під час здійснення міжнародних закупівель.

В результаті проведеної інвентаризації видів підроду Bruchophagus (рід Bruchophagus) (Hymenoptera, Eurytomidae) в урбанізованих ценозах Правобережного Лісостепу за літературними даними, колекційними зборами Інституту зоології (Київ) і власними даними вперше встановлено видовий склад, узагальнено дані з біології, екології, географічного поширення та господарського значення всіх зареєстрованих видів у Правобережному Лісостепу. Всього в урбоценозах Правобережного Лісостепу виявлено 9 видів їздцівнасінньоїдів підроду Bruchophagus, трофічно пов’язаних з бобовими (Fabaceae). У переважній більшості випадків в насінні кожного виду кормових рослин розвивається один вид насінньоїда. Лише у двох випадках з одним і тим же видом кормової рослини трофічно пов’язано два види насінньоїдів. З’ясовано, що на досліджуваній території кормові рослини насінньоїдів представлені майже усіма життєвими формами: дерева (1 вид), чагарники (2 види), трав’янисті рослини (понад 10 видів). Усі досліджувані види насінньоїдів полівольтинні, тобто мають два і більше покоління за рік. Останнє покоління перезимовує на стадії личинки і заляльковується навесні. Початок вильоту імаго спостерігався з кінця травня-початку червня; зростання чисельності відмічалось в період масового цвітіння кормових рослин (переважно з червня по серпень). За широтою трофічної спеціалізації переважна більшість (6 видів) є вузькими олігофагами, один – широкий олігофаг і два види монофагів. Досліджено поширення видів підроду Bruchophagus у Правобережному Лісостепу України та у світі. Більшість досліджуваних видів поширені в межах Палеарктики. Два види є космополітами. Це економічно важливі види, трофічно пов’язані з господарсько важливими однорічними трав’янистими бобовими рослинами, такими як конюшина і люцерна. Слід відзначити люцернового насінньоїда – Bruchophagus roddi Gussakovsky. Саме пошкодження цим насінньоїдом насіння люцерни є істотною причиною зниження її врожайності. Втрати врожаю від шкоди, завданої B. roddi іноді досягають 80%. Також дуже високий відсоток ураження насіння конюшини насінньоїдом Bruchophagus gibbus (Boheman).

Вступ. У статті розглядаються актуальні питання забезпечення безаварійності судноводіння, а також вирішуються питання порушення умов плавання як категорії, яка може запобігти аварійній ситуації під час судноплавства; аналізуються категорії аварійних подій за ступенем тяжкості подій і визначаються основні причини виникнення аварійності. Метою статті є дослідження умов безпеки мореплавства як фактору безаварійності судноводіння, а також пошук шляхів подолання порушень умов плавання. Результати. Міжнародні організації з питань безпеки мореплавства, такі як Міжнародна морська організація (ІМО), Європейське агентство EMSA, Берегова охорона розвинутих морських держав, асоціації судновласників та інших учасників морських перевезень, постійно досліджують питання підвищення контролю за безпекою на морі. Практика мореплавства показує, що більшість аварійних випадків трапляється через присутність людського фактору. Підвищення кваліфікації майбутніх офіцерів необхідно проводити шляхом залучення судноплавних компаній до процесу навчання в навчальних закладах, надання уваги фізичному та психофізіологічному здоров’ю, стимулювання зростання престижності праці. Висновки. Таким чином, до питання безаварійності судноводіння необхідно підходити комплексно, ураховуючи зовнішні та внутрішні фактори. Необхідно вдосконалювати нормативно-правову базу, що регламентує умови безпечного судноплавства з метою чіткого розуміння дій для забезпечення відповідних умов плавання з боку суднового екіпажу й адміністрації портів.

Актуальність статті полягає в тому, що загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, організаціях, установах, незалежно від їх форм власності та господарювання чи у фізичних осіб та особи, які забезпечують себе роботою самостійно, громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності. Їх взаємодія із державою відбувається наступним чином – застраховані особи та їх роботодавці вносять кошти до відповідних фондів, і як наслідок наділяються правом на отримання матеріального забезпечення або соціальних послуг у разі настання страхових випадків. Таким чином, держава та застраховані особи співвідносяться як суб’єкт, який бере участь в управлінні страховими фондами, та суб’єкт, який здійснює внески та розраховує на надання матеріального захисту у разі настання страхових випадків. Так, стаття присвячена дослідженню місця держави серед суб’єктів права соціального забезпечення. Говорячи про соціальне забезпечення як місце серед інших субєктів права, ми вважаємо за доцільне розглядати, соціальний захист, власне, є системою (системою організаційних, юридичних, економічних і фінансових заходів, спрямованих на подолання несприятливих наслідків соціальних ризиків за рахунок не заборонених законом джерел фінансування, а також на їх профілактику); Україні притаманна своя система соціального захисту (яка формується завдяки існуванню різних організаційно-правових форм соціального захисту); крім цього, в межах такої системи можна виділити свої підсистеми, які притаманні її структурним одиницям. Сутність участі держави в праві соціального забезпечення шляхом надання компетенції даному органу полягає у соціальному забезпеченні безробітних осіб та у вчиненні заходів щодо зайнятості таких індивідів. Зайнятість громадян є нагальною потребою українського суспільства та передумовою економічного зміцнення держави. Вона надає можливість громадянам своє працею набувати необхідних для життєдіяльності ресурсів. Безробітні особи позбавлені можливості забезпечувати себе особисто, тому така участь держави у праві соціального забезпечення є одним із найважливіших напрямків. Сутність держави як суб'єкта права соціального забезпечення проявляється у наступних аспектах: 1) формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері соціального забезпечення й координація дій суб’єктів з метою підтримання зв’язків між ними; 2) наданні соціальної допомоги особам, які не здатні себе забезпечити; 3) зборі внесків, призначенні, перерахунку та виплат відповідних форм допомоги; 4) створенні спеціальних суб’єктів, які не виконують функції держави, проте сприяють здійсненню соціального обслуговування населення.

Досліджено вплив способів обрізування крони рослин Syringa vulgaris L. на їхню декоративність і довговічність. Встановлено, що досягти найкращого результату можна тільки за регулярного догляду за кроною. Спонукає до цього, щонайперше, дихотомічне (несправжнє) гілкування, за яким кожна однорічна гілка продукує навесні два пагони з верхівкової пари бруньок та ще кілька – з бруньок, що розташовані нижче по осі цієї гілки. Отже, щороку загальна їхня кількість щонайменше потроюється. Коренева система не зможе за цей час збільшити в таких обсягах свою масу і фізіологічну активність, що корелятивно спричиняє значне зменшення розмірів пагонів і суцвіть. Якщо догляд був нерегулярний або відсутній, виникає потреба інтенсивного прорідження або кардинального омолодження крони. Доведено, що цими заходами можна поліпшити декоративність рослин, але на довговічність вони вплинуть негативно. Зумовлює це дві причини. Перша – запобігання ран внаслідок видалення гілок на кільце. Встановлено, що навіть 1,5-2,0-сантиметрові зрізи на стовбурі чи скелетних гілках ніколи не загояться, а за 10-15 років їхня деревина струхліє, утворивши порожнину. Деревина великих ран руйнується швидше, що призводить до виникнення дупел та повільного відмирання всієї рослини. Другою причиною вкорочення довговічності є раптово порушений функціональний корелятивний коренево-листковий зв'язок, що є наслідком різкого зменшення в омолодженій рослині надземної частини. Спочатку це призведе до сповільнення фотосинтезу (крона майже відсутня), а потім, корелятивно, й до затухання кореневого синтезу: через мізерне надходження асимілятів до коренів. Унаслідок цього загальна маса фізіологічно активної частини кореневої системи теж значно зменшиться, що негативно вплине на довговічність рослини загалом. Декоративність кущів через це з року в рік погіршується. Також встановлено, що до обрізування крони змушує й загущена посадка бузків. Для відновлення її декоративності спочатку варто видалити кволі рослини, а в решти – знизити крону приблизно на третину аби наблизити її до кореневої системи, що забезпечить рослинам фізичну витривалість та дещо внормує в них функціональний коренево-листковий зв'язок. Здійснити цей захід треба якомога раніше в часовому вимірі, бо, окрім згаданого, рослини почнуть страждати й від хвороб. Потужні гілки потрібно вкорочувати, а не вирізати на кільце, аби не нанести стовбурам і гілкам першого порядку великих ран. За такого підходу до обрізування крони бузки будуть декоративними й здебільшого випадків – довговічними.

Глобалізаційні та євроінтеграційні процеси є чинниками, які зумовлюють необхідність адаптації національного законодавства до стандартів і нормативів країн – членів Європейського Союзу та створення єдиного правового простору. Це стосується як належного правового забезпечення особистих немайнових прав фізичної особи загалом, так і права фізичної особи на таємницю про стан здоров’я в Україні зокрема. Принаймні зазначені інститути потребують ґрунтовного дослідження та правового аналізу. Досліджувана проблематика сенситивна, людиноцентристська, адже інформація, яку досліджуємо, є особливо вразливою, про що у своїх рішеннях неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ): ‘Охорона відомостей особистого характеру (особливо медичних даних) має основоположне значення для здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя. Дотримання конфіденційності відомостей про здоров’я є основним принципом правової системи усіх держав – учасниць Конвенції’ (справа “М. С. проти Швеції”, 1997 р.). Метою статті є спроба окреслити коло суб’єктів, яким надається можливість правомірного отримання інформації, що становить медичну таємницю, привідкрити завісу законодавчо врегульованих випадків розголошення медичної таємниці та можливості розкриття конфіденційної інформації з мотивів суспільного інтересу. При науковій розвідці використовувалися такі методи наукового пізнання правових явищ: формально-юридичний – для комплексної характеристики законодавства в аналізованій царині; тлумачення права – для з’ясування змісту відповідних правових норм і сутності оцінних понять; вивчення юридичної практики – для узагальнення правозастосовної практики. Фокусом дослідження є ті випадки, коли розголошення відомостей та (або) даних, що становлять медичну таємницю, є правомірним, або, як зазначає ЄСПЛ у своїх рішеннях, – згідно з законом.

У статті вперше досліджено та проаналізовано діяльність Центрального музею Державної прикордонної служби України, як єдиного місця в країні, де зберігаються по справжньому унікальні та ексклюзивні музейні колекції, що дають змогу ґрунтовно дослідити не тільки історію виникнення кордонів на теренах нашої держави, але й діяльність відповідних служб та інституцій, які протягом багатьох сторіч опікувалися прикордонною безпекою держави від прадавніх часів до початку ХХІ сторіччя. Адже відомо, що кордон слугує не тільки географічною межею для політичних суб’єктів або юрисдикцій, а є насамперед однією з ознак державності. Тому основною метою та призначенням Центрального музею Державної прикордонної служби України було і залишається збереження та пропагування історії та традицій прикордонної служби нашої держави. В даній статті авторами вперше досліджується те, як змінювався Центральний музей Державної прикордонної служби України. Як він від закладу, що займався збиранням, вивченням, зберіганням, презентацією експонатів, а також ознайомленням широкої громадськості зі становленням, життям та діяльністю Державної прикордонної служби України та її попередниць на теренах сучасної держави, поступово трансформувався в справжній центр науково-дослідної роботи з пошуку, збереження та вивчення документальних матеріалів, окремих речей, зброї, спогадів, пов’язаних з охороною кордонів України з давніх часів до сьогодення. І це не випадково, адже протягом декількох років музей був повноцінним майданчиком для проведення наукових форумів найвищого рівня та справжньою творчою лабораторією, де втілювалися в життя найсміливіші проєкти та задуми прикордонної служби України, як центру військово-патріотичного виховання молоді та підготовки її до служби в Державній прикордонній службі України, що набуває особливої актуальності та нагальності в умовах, коли «Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території». Ключові слова: Центральний музей Державної прикордонної служби України, Прикордонні війська України, Державна прикордонна служба України, кордон, експозиція, держава.

Харченко Н. В. Організаційно-правові засади охорони державної таємниці в Укра- їні. – Стаття. З огляду на чинне законодавство України проаналізовано визначення поняття держав- ної таємниці, визначено порядок обов’язку держави здійснювати контроль за інформацією, зарахованою до державної таємниці. На підставі Закону України «Про службу безпеки України» та з метою охорони державної таємниці законодавчо закріплено за Службою без- пеки України обов’язок здійснювати забезпечення охорони державної таємниці. Дослідже- но, що органи державної влади та підприємства, установи або організації, що здійснюють діяльність, пов’язану з державною таємницею, з метою забезпечення режиму секретності створюють на правах окремих підрозділів режимно-секретні відділи, які безпосередньо ке- руються керівником відповідних державних органів. Важливо усвідомлювати ймовірність витоку інформації, адже втрата чи витік зазначеного виду інформації несе загрозу для національної безпеки держави. Саме тому державна політика країни щодо забезпечення державної таємниці ставить на меті своєчасне виявлення джерел реальних і потенційних загроз у цій сфері, не від’ємною діяльністю цього напряму є аналіз причин виникнення, спосіб нейтралізації й попередження таких випадків. Підкреслюючи важливість Служби безпеки України, слід зазначити, що правоохоронний орган контролює стан охорони дер- жавної таємниці в усіх державних органах та підприємствах, установах або організаці- ях, що здійснюють діяльність, пов’язану з державною таємницею. Безпосередньо Служба безпеки України має право здійснювати офіційні перевірки за додержанням стану охорони державної таємниці та за результатом цієї перевірки фіксувати порушення в акті перевірки, що містить позитивний або негативний відгук про стан якості за додержанням відповідних вимог, зауваження, що містяться в актах перевірки, є обов’язковими до усунення.

Узагальнено дані щодо комплексного оцінювання лісових культур видів і гібридів модрини у насадженнях Лісостепу України на території трьох областей – Харківської (ДП «Харківська ЛНДС», ДП «Гутянське ЛГ»), Сумської (ДП «Тростянецьке ЛГ», ДП «Свеське ЛГ») та Вінницької (ДП «Вінницьке ЛГ», ДП «Вінницька ЛНДС»). У деревостанах віком 52-124 роки закладено 10 пробних площ. Переважна більшість насаджень розташована у лісостеповій природній зоні за виключенням ДП «Свеське ЛГ», розташоване у Поліській природній зоні. Об’єкт дослідження – інтродукція видів та гібридів роду Larix L. Мета досліджень – оцінювання успішності інтродукції видів та гібридів модрини у штучних насадженнях Лісостепу України. У більшості лісових культур види і гібриди модрини переважають дуб звичайний за діаметром (на 4,9 -38,5 %) і майже в усіх – за висотою (на 10,6-29,0 . Порівняння таксаційних показників модрини і сосни звичайної показало, що в п’яти деревостанах модрина переважає сосну за висотою на 3,5–34,9 %, за діаметром – на 0,3-7,7 %. У решті випадків модрина рості подібно до сосни або незначно відстає за висотою та діаметром. Кліматичні умови Вінниччини і Сумщини є сприятливими для росту і розвитку модрин, тоді як тривалі періоди посухи на Харківщині впливають на них негативно. Суттєвого впливу типу лісорослинних умов на ріст модрини не відмічено, але показники деревостанів, в багатших умовах (D2) переважно дещо вищі, ніж у сугрудових типах. За результатами комплексного оцінювання видів і гібридів модрини у трьох областях України переважна більшість виявилися перспективними для культивування, що підтверджує придатність модрин для створення лісових культур, захисних насаджень і озеленення в умовах Сумської і Вінницької областей. В умовах Харківщини види і гібриди модрин придатні для створення захисних насаджень і озеленення. Для ширшого впровадження видів і гібридів модрини у лісове господарство необхідно розширити лісонасінну базу, зокрема, з використанням вихідного матеріалу з плюсових і кращих дерев, відібраних в обстежених деревостанах.

У статті представлено комплексне дослідження кримінально-правових характеристик складу правопорушення, передбаченого статтею 120 Кримінального кодексу України – доведення до самогубства або до замаху на самогубство. Вивчаються окремі аспекти вчинення цього правопорушення, його головні ознаки та найбільш визначальні риси. Запропоновані висновки щодо розуміння понять самогубства як акту самокалічення або самоліквілації, а також інших понять, таких як доведення до самогубства та схиляння до самогубства, спосіб доведення до самогубства, зазначені й інші дії, що сприяють доведенню людей до самогубства. Розглянуто деякі дискусійні питання щодо суб’єктивної сторони складу даного правопорушення та додано позиції видатних вітчизняних вчених стосовно їх бачення проблематики доведення особи до самогубства. Наводиться нова редакція ст. 120 КК Украiни від 8 лютого 2018 року в аспекті розширення переліку способів вчинення досліджуваного протиправного діяння. Запропоновані дані щодо динаміки вчинення правопорушення на даний момент в Україні і світі в цілому та чинники, що провокують вчинення правопорушення. Розглянуто доведення та схиляння до самогубства найбільш психологічно незахищених верст населення – підлітків та малолітніх осіб різноманітними онлайн-спільнотами, іграми та безпосередньо їхніми членами сім'ї шляхом насильства чи прямого булінгу. Запропоновано способи удосконалення вітчизняного законодавства в аспекті врегулювання даного правопорушення в умовах сучасності та активного розвитку технологій для найефективнішого застосування кримінального законодавства, боротьби з проблемою та зведення до мінімуму виникнення випадків доведення інших осіб до самогубства. В статті також присутній короткий аналіз кримінальних кодексів зарубіжних країн, таких як Росія, Республіка Молдова, Данія, Айзербайджан, Сан-Маріно та інших в частині доведення до самогубства, замаху на самогубства, схиляння, допомоги вчинення самогубства, тощо. Також проаналізовано історичний досвід розвитку законодавчого врегулювання даного протиправного діяння в УСРР, правонаступницею якої є наша держава.

Актуальність статті полягає у тому, що слабкість і недосконалість правового захисту підприємництва, невре-гульованість багатьох його аспектів, неузгодженість нормативних актів негативно впливають на ефективність підприємництва в Україні. Крім того, низький рівень правосвідомості підприємців призводить до виникнення «тіньового» підприємництва, а також до появи квазі-правових інституцій залагодження конфліктів і забезпечення виконання зобов'язань. Нині перед державою стоїть завдання створення як економічних, так і соціальних передумов, які б дозволили ефективно розвиватися підприємництву. У статті на основі аналізу наукових поглядів вчених і норм чинного законодавства України надано характеристику сучасному стану забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності у сфері оподаткування. Аргументовано, що у галузі забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності у сфері оподаткування існує чимала кількість проблем, серед яких чинне місце посідає також проблема невизначеності на законодавчому рівні термінології, яка активно використовується у законодавстві, що призводить до вільного тлумачення податкового законодавства податківцями, що в більшості випадків робилося не на користь платників податків. Зазначено, що важливим фактором у появі правового нігілізму у сфері оподаткування є недосконалість правової освіти та елементарне незнання права підприємцями та представниками органів влади. Доведено, що сучасний стан забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності у сфері оподаткування характеризується значною кількістю прав суб'єктів підприємництва у сфері оподаткування та забезпечуються за допомогою великої кількості нормативно-правових актів різної юридичної сили. Наголошено, що забезпечення таких прав не обмежується лише прийняттям нормативно-правових актів. Слід також вказати на активну державну політику, яка спрямована на кардинальне реформування податкової системи, що позитивно відображається на якості забезпечення прав суб'єктів підприємницької діяльності. Однак, реалізуючи вказану політику, держава насамперед піклується про свої інтереси, при цьому забуваючи про суб'єктів підприємницької діяльності, їх законні права та інтереси, про що дуже чітко свідчить незадоволеність існуючим станом речей з боку платників податків.

Метою статті було надання характеристики діяльності з видобутку криптовалюти (“майнінгу”) та здійсненню операцій із нею і визначення можливості визнання їх видами господарської діяльності та пропозиція напрямів подальшого розвитку господарського права і законодавства щодо них. Аналіз діяльності з видобутку криптовалюти (“майнінгу”) та здійснення операцій із нею вказує на значну схожість правового статусу осіб та їхніх груп й організацій, які видобувають (“майнять”) криптовалюту та здійснюють операції з нею. Із п’яти ознак, що характеризують економічну сутність як правосуб’єктне утворення, чотири повною мірою притаманні таким особам та групам, а п’ята ознака має переважно суб’єктивний характер. Показано, що фактично учасники діяльності на ринку криптовалюти мають певну організаційну єдність та визначеність організаційно-правової форми (хоча у більшості випадків і без офіційного її закріплення), майнову відокремленість, сукупність прав та обов’язків у сфері господарювання, несуть відповідальність за результати своєї діяльності. Лише пройти процес легітимації вони не можуть через законодавчі заборони. Доведено, що діяльність “майнерів” криптовалюти та інших учасників ринку криптовалюти фактично є господарською, оскільки здійснюється у сфері суспільного виробництва і спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Значна кількість операцій із купівлі-продажу криптовалюти є господарськими і має на меті отримання доходу. У статті зазначено, що офіційне визнання державою законним видом господарської діяльності “майнінгу” криптовалюти та визнання господарськими операцій із її купівлі-продажу у комплексі з покладанням на “майнерів” обов’язку офіційно зареєструватись як суб’єкт підприємницької діяльності, поширенням на всіх учасників відносин на ринку криптовалюти дії законодавства про оподаткування та кримінальної, адміністративної, господарської відповідальності до порушників дасть змогу усунути невизначений або гібридний правовий статус суб’єктів та режим їхньої діяльності, а також наявні прогалини у праві та законодавстві. Держава отримає додаткові надходження до бюджету та можливість регулювання і контролю окремих операцій із криптовалютою.

Стаття присвячена правовому аналізу окремих дій Російської Федерації (РФ), які мають фактичний характер посягання на територіальну цілісність України. Порушена проблема ускладнюється тим, що до лютого 2014 р., коли розпочалася тимчасова окупація Криму, питання посягань РФ на територіальну цілісність України у наукових публікаціях майже не розглядалося. При цьому навіть перспектива військового вторгнення вважалася неможливою через наявність цілого комплексу безпекових гарантій, закріплених у міжнародних меморандумах і двосторонніх договорах про дружбу, співробітництво та партнерство між двома державами. Нині, аналізуючи історичну ретроспективу, ми маємо можливість простежити зв’язок між постійними утисками України з боку РФ і кінцевою метою країни-агресора. Метою статті є міжнародно-правова кваліфікація діянь РФ щодо територіальної цілісності України із доведенням наявності у її діях у період із 1991 по 2013 рр. ознак планової цілеспрямованої активності, спрямованої на порушення територіальної цілісності України та інших принципів міжнародного права. Основні результати дослідження полягають у кваліфікації наведених у хронологічному порядку ситуацій, коли РФ своїми діями чинила тиск на Україну з метою її послаблення, примушення до вчинення певних дій та усунення перешкод для майбутнього військового вторгнення на її територію. У висновках зазначається, що у своїх намаганнях примусити Україну діяти за власними планами РФ здатна до використання будь-яких інструментів та заходів. У більшості випадків тиск РФ на Україну здійснювався відкрито, про застосування заходів тиску політичні лідери повідомляли публічно. Крім того, такий тиск супроводжувався схваленням нормативних актів та управлінських рішень. В окремих випадках погрози застосування тиску передавалися через другорядних чиновників і пресслужбами керівництва РФ спростовувалися. Послідовне вчинення РФ тиску на важливі галузі економіки, а також різноманітні спроби дестабілізації соціальнополітичного життя України свідчить про явні, грубі та систематичні порушення РФ норм міжнародного права, зокрема принципів невтручання у внутрішні справи інших держав, поваги до їхньої територіальної цілісності й має ознаки агресії та підготовки для широкомасштабної агресії.

Стаття присвячена правовому аналізу окремих дій Російської Федерації (РФ), які мають фактичний характер посягання на територіальну цілісність України. Порушена проблема ускладнюється тим, що до лютого 2014 р., коли розпочалася тимчасова окупація Криму, питання посягань РФ на територіальну цілісність України у наукових публікаціях майже не розглядалося. При цьому навіть перспектива військового вторгнення вважалася неможливою через наявність цілого комплексу безпекових гарантій, закріплених у міжнародних меморандумах і двосторонніх договорах про дружбу, співробітництво та партнерство між двома державами. Нині, аналізуючи історичну ретроспективу, ми маємо можливість простежити зв’язок між постійними утисками України з боку РФ і кінцевою метою країни-агресора. Метою статті є міжнародно-правова кваліфікація діянь РФ щодо територіальної цілісності України із доведенням наявності у її діях у період із 1991 по 2013 рр. ознак планової цілеспрямованої активності, спрямованої на порушення територіальної цілісності України та інших принципів міжнародного права. Основні результати дослідження полягають у кваліфікації наведених у хронологічному порядку ситуацій, коли РФ своїми діями чинила тиск на Україну з метою її послаблення, примушення до вчинення певних дій та усунення перешкод для майбутнього військового вторгнення на її територію. У висновках зазначається, що у своїх намаганнях примусити Україну діяти за власними планами РФ здатна до використання будь-яких інструментів та заходів. У більшості випадків тиск РФ на Україну здійснювався відкрито, про застосування заходів тиску політичні лідери повідомляли публічно. Крім того, такий тиск супроводжувався схваленням нормативних актів та управлінських рішень. В окремих випадках погрози застосування тиску передавалися через другорядних чиновників і пресслужбами керівництва РФ спростовувалися. Послідовне вчинення РФ тиску на важливі галузі економіки, а також різноманітні спроби дестабілізації соціальнополітичного життя України свідчить про явні, грубі та систематичні порушення РФ норм міжнародного права, зокрема принципів невтручання у внутрішні справи інших держав, поваги до їхньої територіальної цілісності й має ознаки агресії та підготовки для широкомасштабної агресії.

Страховий ринок – це система економічних відносин щодо купівлі-продажу специфічного товару – страхового покриття внаслідок настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством. В усіх економічно розвинутих країнах страхова діяльність є однією з найважливіших галузей, що забезпечує дієвий захист соціальних і майнових інтересів фізичних та юридичних осіб від різноманітних ризиків, підтримання стабільності суспільства та економічної безпеки держави. Крім того, страхування є важливим фінансовим інструментом регулювання національної економіки та потужним засобом акумулювання коштів для їх подальшого інвестування в економіку. Світовий досвід переконливо доводить, що досконала система страхового захисту є основою забезпечення більш високого рівня стабільності економічного відтворювального процесу, досягнення соціальної злагоди, гарантом високого рівня життя населення. Створення дієвої системи захисту інтересів громадян, підприємців, держави, підтримання соціальної стабільності суспільства є неможливим без ефективного функціонування ринку страхових послуг. Держава, виходячи з економічної та соціальної ситуації, регулює розвиток страхового ринку країни. Проблема державного регулювання інституту страхування й участь у ньому небанківського сектору економіки є однією з найбільш актуальних у теорії та практиці сучасного вітчизняного страхування. Важливість її дослідження пов’язана з тим, що ця система ще остаточно не сформувалася, адже змінюється стан самого страхового ринку, постійно вдосконалюється нормативна база страхування, зазнає змін діяльність органів державного регулювання й небанківських фінансових установ. Нестійкість системи страхового ринку викликана внутрішніми факторами та є наслідком макроекономічних процесів. Варто констатувати, що ключовою проблемою в здійсненні регулювання ринку фінансових послуг є недостатня координація дій між фінансовими регуляторами, що в процесі наглядової діяльності відображається в неузгодженості дій під час ухвалення нормативно-правових актів, а також під час недостатньої координації дій в умовах системних фінансових криз, недостатнього обміну інформацією та невідпрацьованості механізмів взаємодії під час нагляду за діяльністю фінансових конгломератів чи пов’язаних осіб. Вагоме значення також має подальша інтеграція України у світові структури, що визначають міжнародну політику в галузі регулювання фінансових послуг.

Сучасні тенденції розвитку туристичного бізнесу та супутніх галузей, у тому числі готельна індустрія, а також нові умови існування та розвитку бізнесу потребують детального вивчення та використання у повсякденній господарській діяльності міжнародних та національних норм організації надання безпечних послуг для клієнтів. Сьогодні ми спостерігаємо зростання всіх видів туризму, у тому числі екстремального, що, на жаль, сприяє збільшенню вірогідності настання нещасних випадків під час туристичних подорожей, заходів тощо. Засоби масової інформації розповідають про численні випадки пожеж, які відбуваються у закладах тимчасового проживання та харчування. На жаль, держава не вимагає від підприємств туристичної галузі та страхувальників туристів інформації щодо кількості постраждалих або тих, хто загинув під час туристичних подорожей, тому суспільство дізнається про них тільки завдяки суспільного розголосу. За всю історію існування організованого туризму міжнародними структурами було розроблено низку документів, що надають державам та підприємствам галузі гостинності чіткі рекомендації щодо ведення безпечного бізнесу, якісного обслуговування клієнтів. Національне законодавство у сфері туризму теж вимагає від суб’єктів підприємницької діяльності створення безпечних умов у наданні послуг трансферів, проживання, харчування, а також під час екскурсій та інших туристичних заходів. Україною було ратифіковано значну кількість міжнародних документів та стандартів у цьому аспекті. Але сьогодні діяльність туристичних підприємств в організації та впровадженні норм і вимог безпечності у наданні послуг скоріше є номінальною або відсутня взагалі. Із кінця 2019 р. до загальновідомих небезпек, від яких повинні мати профілактику заклади гостинності, додалася загроза розповсюдження всесвітньої пандемії, що викликана вірусом COVID-19, і це вимагає впровадження додаткових заходів для бізнесу надання послуг. У дослідженні розглянуто основні міжнародні та національні правові документи, що регулюють питання безпеки надання туристичних послуг, з’ясовано стан рівня безпечності в туризмі в Україні та надано рекомендації щодо підвищення цього рівня та надання якісних і безпечних туристичних послуг у цілому. Визначено наступні кроки щодо подальшого вивчення та розвитку теми безпеки туристичних заходів та послуг готельних підприємств як чинника підвищення їхньої якості.

Статтю присвячено дослідженню значення поняття «незалежна професійна діяльність» у контексті податкових відносин. Держава цілеспрямовано вживає заходів щодо легалізації майна та діяльності, що підлягає оподаткуванню, в тому числі й діяльності так званих «са-мозайнятих осіб». Подальше опрацювання проблем оподаткування самозайнятих громадян, у тому числі осіб, які займаються незалежною професійною діяльністю, забезпечить легітимізацію цієї діяльності та захист їхніх інтересів, а також забезпечить зростання державних доходів загалом та рівня життя зокрема. Відповідно до п. 14.1.226. Податкового кодексу України, особи, які здійснюють незалежну професійну діяльність, є самостійною підгрупою самозайнятих осіб. До категорії самозайнятих також належать фізичні особи-підприємці. У цьому випадку визначальними ознаками самозайнятої особи як платника податків є те, що зазначена особа не є найманим працівником у разі здійснення такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність визначається як участь особи в науковій, літературній, художній, освітній чи викладацькій діяльності, діяльності лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, юристів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінювачів, інженерів чи архітекторів, діяльність осіб, що займаються релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю, за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем (за винятком випадків, передбачених пунктом 65.9 статті 65 Податкового кодексу України) і використовує найману робочу силу не більше чотирьох осіб. Таким чином, відповідна діяльність характеризується двома обов'язковими ознаками: незалежністю, тобто відсутністю підпорядкування з точки зору трудового законодавства, можливістю встановлення трудових відносин з обмеженою кількістю осіб, а також відсутністю іншого податкового статусу (тобто податкового статусу фізичної особи - підприємця); професійністю, тобто спеціальною освітою або підготовкою особи, що її здійснює, в т.ч. й отриманням за необхідності необхідних дозволів. Незалежна професійна діяльність класифікується як така, що пов'язана з наданням публічних послуг та іншою незалежною професійною діяльністю. Перелік видів незалежної професійної діяльності в обох категоріях не є вичерпним. Це, зокрема, свідчить про необхідність законодавчої систематизації публічних послуг, а також врегулювання порядку і стандартів їх надання. Ще існує нагальна потреба в більш чіткому розмежуванні правового та, зокрема, податково-правового статусу осіб, що здійснюють незалежну професійну діяльність, і фізичних осіб - підприємців.

Актуальність проведеного дослідження обумовлена сучасним рівнем прояву негативних наслідків кіберзагроз у сфері господарювання, недостатнім функціональним потенціалом традиційних засобів забезпечення господарського правопорядку у подоланні кіберризиків. Останніми роками в Україні аналогічно до більшості держав із розвиненою економікою для вирішення вказаних проблем активно почало застосовуватися кіберстрахування. Відсутність належного правового регулювання в Україні діяльності з кіберстрахування поряд із непоодинокими спробами страховиків запровадити на ринок страхових послуг пропозиції зі страхування кіберризиків у межах інших, часто несумісних видів страхування, також посилюють актуальність обраної проблематики. Метою статті є дослідження поняття, механізму й умов застосування кіберстрахування як засобу забезпечення господарського правопорядку в інформаційній сфері, формулювання окремих пропозицій щодо удосконалення законодавства України з відповідних питань, а також визначення напрямів подальших наукових досліджень цього виду страхування. У межах статті авторами сформульовано визначення поняття “кіберстрахування”, надано детальну характеристику завдань правового засобу, що ним позначається. На цій основі кіберстрахування проаналізовано як засіб правового та економічного захисту учасників відносин у сфері господарювання від кіберризиків та їх наслідків, а також у значенні виду господарської діяльності. Виходячи з таких наукових і правових позицій, автори детально проаналізували елементи механізму кіберстрахування, визначили елементи страхових правовідносин у цій сфері, зокрема страховик, страхувальник, об’єкт і зміст кіберстрахування. Значну увагу приділено кіберзагрозам у значенні страхових випадків, розглянуто основні підходи до їх наукової класифікації, визначено основні види протиправних діянь, що спричиняють виникнення кіберризиків. Поряд із цим автори статті проаналізували зміст і сутність майнових інтересів страхувальників від кіберризиків, охарактеризували основні види збитків, які підлягають відшкодуванню за договорами кіберстрахування. Окрім цього, предметом окремої уваги в межах статті стали договори кіберстрахування, страхові програми як засоби реалізації меха нізму кіберстрахування, визначено їх істотні умови та вимоги до сторін. У висновках за результатами проведеного дослідження визначені напрями подальшого удосконалення законодавства України у сфері кіберстрахування, охарактеризовані юридичні вимоги, яким повинні відповідати страховики за цим видом діяльності. Автори запропонували конкретні рекомендації щодо визначення розмірів страхового відшкодування за договорами кіберстрахування та шляхи посилення юридичного значення кіберстрахування у системі засобів забезпечення господарського правопорядку.

Є чимало професій, з представ-никами яких людина може не зітк-нутися протягом усього життя.А є такі професії, без яких жоднесуспільство не може існувати.Це – лікарі, вчителі, нотаріуси.Зважаючи на значний попит нанотаріальні послуги, можемо кон-статувати, що більшість грома-дян протягом життя обов’язковокористується послугами нотаріу-сів, навіть неодноразово.Визначено, що нотаріальнатаємниця – сукупність відомо-стей, отриманих під час вчиненнянотаріальної дії або звернення донотаріуса заінтересованої, від-повідної особи, в тому числі проособу, її майно, особисті майнові танемайнові права та обов’язки і т.д.Законом передбачено, що нотаріусне має права виступати як свідокстосовно відомостей, які станов-лять нотаріальну таємницю тастали відомі нотаріусу у зв’язкуіз вчиненням нотаріальних дій,окрім випадків, коли цього вимага-ють особи, за дорученням яких абощодо яких вчинялися нотаріальнідії. Нотаріус повинен зберігатитаємницю навіть у тих випадках,коли його діяльність обмежуєтьсянаданням правової допомоги чиознайомленням з документами інотаріальна дія або дія, яка при-рівнюється до нотаріальної, нота-ріусом не вчинялася.Зазначено, що наведене законо-давче визначення поняття нота-ріальної таємниці нині не про-сто не дає належного правовогообґрунтування визначення обсягута меж тієї інформації, що не маєрозголошуватися нотаріальнимиорганами, а навпаки,потребуєретельного наукового дослідження,роз’яснення, тлумачення та уточ-нення, особливо з огляду на те, щозазначена конкретна інформаціяможе бути предметом судовогослухання під час розгляду тієї чиіншої цивільної справи, і в кожномуконкретному випадку необхіднобуде визначатися із можливістюабо, навпаки, неможливістю нота-ріуса свідчити про такі обставини.Підкреслено, що нотаріальнийпроцес характеризується низкоюпринципів, які забезпечують вико-нання завдань нотаріату, являютьсобою найбільш загальні правовівимоги до вчинення нотаріальноїдіяльності, відбивають правовийхарактер нотаріального прова-дження та обов’язково знаходятьсвоє закріплення у відповідних нор-мах права. Одним із принципів, щонайбільшою мірою відображаютьспецифічну сутність нотаріальноїдіяльності, є принцип дотриманнянотаріальної таємниці, адже, наі вирішують цивільні справи від-крито і гласно, нотаріуси й поса-дові особи, що вчиняють нота-ріальні дії, зобов’язані зберігатитаємницю їх вчинення або навітьфакту звернення до нотаріальнихорганів.У статті обґрунтовано, щопублічно-правовий характер нота-ріальної діяльності зумовлений їїофіційним змістом і наділеннямнотаріусів повноваженнями держа-вою, а зазначене, як і процесуальнийхарактер нотаріальної діяльності,виключає існування нотаріальноїтаємниці як таємниці фахівця.Передусім нотаріус – особа, щоуповноважена державою на вчи-нення нотаріальної діяльності,незалежно від форми її здійснення(державної чи приватної) вона єоднаковою за своєю сутністю, аджедокументи, оформлені державнимиі приватними нотаріусами, маютьоднакову юридичну силу.

Епоха Просвітництва та довготривала боротьба євреїв за зрівняння у громадянських правах дали очікуваний результат. Єврейські громади Європи проявили особливу активність не лише під час революції 1848 р. Боротьба за законодавче закріплення принципу рівності почала втілюватися в реальність ще задовго до революції, яскравим прикладом чого було неодноразове публічне обговорення питання правового статусу єврейства такими відомими європейськими діячами, як Г. Є. Лессінг, М. Мендельсон, А.-Б. Грегуар, які виступали борцями за емансипацію євреїв. Очевидно, розвиток правової думки XVIII ст. вимагав змін тогочасного правового порядку Європи. Поступово з євреїв були зняті обмеження з приводу місця проживання, набуття права власності на нерухоме майно та низка інших абсурдних обмежень (заборона брати християнські імена, дозвіл на одруження тощо), було надано свободу віросповідання, активне та пасивне виборче право. Набувши таких широких громадянських і політичних прав, євреї мали змогу брати активну участь у сфері публічно-правових відносин, свідченням чого є обрання в австрійський рейхстаг, який почав працювати з 1848 р., п’ятьох євреїв. І це було непоодиноким випадком. У міру того, як скасовувалися дискримінаційні обмеження, розпочинався процес асиміляції. Євреї активно почали обіймати посади в органах державної влади і місцевого самоврядування у таких європейських держав, як Англія, Швеція, Данія, Угорщина, Норвегія. Метою статті є висвітлення правових способів впровадження ідей емансипації в європейських державах у XVIII–XIX ст. через закріплення в нормативно-правових актах принципу рівності та свободи віросповідання. На основі аналізу законодавства, яким євреї зрівнювалися у правах із корінним населенням Європи, досліджено основні групи законодавчих актів, що проголошували емансипацію та формальний аспект імплементації принципу рівності єврейських громад Європи. Крім того, проаналізовано види спеціальних нормативно-правових актів, які врегульовували питання правового облаштування єврейських громад: загальні нормативні акти, які визначали правовий статус євреїв, та окремі нормативні акти, які декларували принцип рівності євреїв у громадянських правах, надавали їм політичні права на рівні з християнами, визначали межі релігійно-правової автономії тощо. Авторка доходить висновку, що процес емансипації в Європі відзначався нестійким і непослідовним характером. Країни одна за одною приймали законодавчі акти, якими євреї зрівнювалися у правах, проте така тенденція часто чергувалася з регресом і скасуванням прийнятих актів. Водночас, попри нестабільний характер та внут рішні суперечності, процес емансипації євреїв в Європі у XVIII–XIX ст. був таким, що характеризувався прогресом у відображенні демократичних цінностей правової свідомості європейського суспільства.

Метою статті є розгляд теоретико-нормативних підходів до розуміння змістовно-просторового наповнення феноменології екологічних прав людини в контексті їх онтологічного й аксіологічного значення, об’єктивізації перспектви новелізації їх конституційного розуміння та модернізації, що детерміновані глобалізаційними факторами. Доводиться, що проблематика екологічних прав людини об’єктивується й активізується завдяки складним та суперечливим процесам протидії негативним тенденціям у зазначеній сфері, що можна визначити по відповідних напрямках, інтерпретуючи загрози, які виникли в охоронному та правоохоронному контекстах, а саме: а) завдання мінімізації, а за можливості нейтралізації негативного впливу на навколишнє природне середовище при здійсненні господарської діяльності, експлуатації природних ресурсів та їх вилучення для виробництва матеріальних благ; б) подолання відсутності або обмеженого використання ресурсозберігаючих технологій; в) посилення державного та міжнародного контролю (нагляду) ризиків можливих випадків екологічного лиха і катастроф техногенного характеру; г) підвищення ефективності економіко-соціальних механізмів запобігання та ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій; ґ) формування на локальному, регіональному, державному та міжнародному рівнях системи екологічної безпеки як стану захищеності навколишнього середовища, населення, територій, господарських та інших об’єктів від різних загроз, які виникають внаслідок негативних змін компонентів навколишнього середовища в результаті антропогенного впливу, що повинно забезпечуватися комплексом правових, організаційних, фінансових, матеріальних та інформаційних заходів, призначених для прогнозування, запобігання, ліквідації реальних і потенційних загроз безпеки, мінімізації їх наслідків; д) розробка державою та послідовне здійснення екологічно орієнтованої стратегії суспільства, що диктується як національними, так і міжнародними реаліями, бо екологічна безпека може бути забезпечена тільки в результаті дій усього світового співтовариства; е) активізація процесів по формуванню екологічної свідомості, екологічної індивідуальної, групової, колективної психології, в основі якої лежить розуміння того, що забезпечення лише власного екологічного добробуту за рахунок перенесення із власної території екологічно шкідливих виробництв, захоронення відходів та ін. неможливо, оскільки транскордонне та транстериторіальне забруднення знижує загальний рівень екологічної безпеки, призводить до непоправного збитку для біосфери, є зростаючою загрозою політичному, економічному й соціальному добробуту, сталому розвитку суспільства; є) активізація та контекстуалізація заходів щодо подолання низької екологічної культури суспільства на різних рівнях його існування і функціонування, – починаючи від локального, тобто там, де існують і функціонують в умовах місцевого самоврядування в стані повсякденності територіальні громади, соціуму на рівні регіонів та всієї держави, географічних субрегіонів і регіонів, та закінчуючи світовим (глобальним) соціумом, що репрезентується міжнародним співтовариством держав. Наукова новизна дослідження полягає в критичному розгляді процесів виникнення, формування, доктриналізації, легалізації феноменології екологічних прав людини (громадянина) в Україні та зарубіжних державах, а також на рівні міжнародного співтовариства держав та у формулюванні пропозицій щодо нового бачення профільних прав та новелізації їх розуміння на конституційному рівні їх регламентації. Висновки. Зростання значення та ролі екологічних прав людини детермінується кризовим станом розвитку людської цивілізації в умовах глобалізації та змін, що нею викликані, зокрема змінами у сфері промислового виробництва на фоні становлення, формування та розвитку системи світового господарства. Системно аналізуючи та обов’язково враховуючи екзистенційні константи існування та функціонування людської цивілізації, можна стверджувати, що успіх завдань збереження та позитивного посилення екологічного стану природного середовища напряму залежить від формування, існування, легалізації, легітимації, розвитку, вдосконалення феноменології екологічних прав людини. Змістовне навантаження конституційних екологічних прав людини в умовах глобалізації екологічної кризи об’єктивно потребує новелізації свого конституційного розуміння та модернізації через кореляцію й інтерпретацію із відповідним конституційно-проєктним та конституційно-нормотворчим супроводженням і забезпеченням. В основу конституційної кореляції мають бути покладені такі позиції: а) на конституційному рівні треба регламентувати та регулювати не стільки екологічні права громадян, скільки екологічні права людини; б) під сумнів повинен ставитися розподіл екологічних прав людини на галузеві та міжгалузеві, бо саме конституційні екологічні права людини не можуть бути розподілені таким чином, адже це їх нівелює та дискредитує в контексті розуміння їх правової сили; в) із метою підсилення важливості й оптимізації формулювання екологічних прав людини вважаємо некоректним використання термінологічної зв’язки «людина/громадянин», – виступаючи на користь застосування терміну «людина». Важливим фактором, що підкреслює актуалізацію та контекстуалізацію наведених висновків, є феноменологія екологічного конституціоналізму, активні процеси формування та легалізації якого в доктринально-теоретичній та практично-функціональній площинах національного конституційного та загального міжнародного права спостерігаються у вигляді стійкої тенденції.

Стаття спрямована на визначення міжнародно-правового змісту ситуації чинності, застосування та оскарження українсько-російських міжнародних договорів в умовах міждержавного конфлікту, що триває. Приділено увагу питанням впливу конфлікту на участь України та Російської Федерації (РФ) у колективних договорах, як універсальних, так і регіональних, а також на аспекти чинності та застосування двосторонніх міждержавних, міжурядових і міжвідомчих угод. Висвітлено специфіку застосування колективних і двосторонніх українсько-російських договорів через обставини конфлікту. Досліджено універсальні норми міжнародного права, застосовні до питань чинності міждержавних договорів в умовах міждержавного збройного конфлікту. Охарактеризовано особливості застосування до українсько-російського конфлікту вимог міжнародного гуманітарного права. Висвітлені у статті питання не мали широкого наукового дослідження до 2014 р. і розглядалися або у вимірі окремої галузі (зокрема стосовно правового співробітництва) чи предмета (договори про перебування в Україні Чорноморського Флоту), а також у вимірі правонаступництва України. Після початку російської агресії фундаментальні дослідження стану договірних відносин між Україною та РФ досліджувалися у фундаментальних працях видатного вітчизняного юриста-міжнародника О. Задорожнього, але його трагічна передчасна загибель призупинила розвиток відповідного провідного напряму вітчизняної правової доктрини. Метою статті є встановлення, з урахуванням приписів універсального міжнародного права та відповідної колективної і двосторонньої договірної бази, специфіки чинності, застосування та оскарження українсько-російських міжнародних договорів в умовах російської агресії, що триває, та напрацювання відповідних рекомендацій для органів державної влади. При цьому питання впливу ситуації міждержавного конфлікту на застосування двосторонніх угод слід відрізняти від проблематики застосування таких угод на тимчасово окупованих територіях сторонами конфлікту та використання двосторонніх угод для отримання у межах конфлікту політико-правових переваг. У висновках зазначається, що сучасне універсальне міжнародне право не має імперативно визначеного підходу до аспектів чинності міжнародних договорів в умовах міждержавного збройного конфлікту. Закріплені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. механізми припинення, призупинення, виходу з договору варто оцінювати з урахуванням застереження ст. 73 цієї конвенції, яка передбачає додаткову диспозитивність дій держави щодо власних договорів в умовах збройного конфлікту. Схвалені Комісією з міжнародного права Організації Об’єднаних Націй у 2011 р. Статті про наслідки збройних конфліктів для міжнародних договорів мають характер доктринального регулятора та становлять інтерес насамперед у міркуваннях щодо особливостей ситуацій агресії та самооборони, а також стосовно переліку предметів угод, що не підлягають припиненню в умовах конфлікту. Така ситуація залишає певний обсяг дискреційних дій України щодо констатації чинності або втрати чинності окремих категорій двосторонніх угод із РФ. Практика України щодо припинення двосторонніх та колективних угод через російську агресію є сталою. При цьому процедури виходу України з двосторонніх договорів із РФ залишаються занадто бюрократизованими, а тому надмірно повільними. Наразі ситуація конфлікту у переважній більшості випадків розглядається Україною найімовірніше як фактор, який впливає на ситуацію застосування договору, аніж як підстава його припинення чи призупинення. Ситуація міждержавного конфлікту практично не вплинула на ситуацію дотримання і виконання Україною колективних та універсальних угод, за винятком угод Співдружності Незалежних Держав.

Реформування земельного сектору є одним з пріоритетних напрямків державної політики України. Створення ефективного правового механізму реалізації громадянами свого права у сфері земельних відносин загалом, та розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення зокрема є запорукою розвитку демократичної держави. Метою статті є аналіз особливостей правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення низки завдань, як-то: 1) аналіз окремих аспектів земельної реформи з початку незалежності України; 2) дослідження особливостей Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення»; 3) формулювання положень щодо удосконалення правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення в Україні. Наукова новизна. Опрацювання положень нормативно-правового регулювання ринку землі сільськогосподарського призначення, зокрема Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» дозволило дійти висновку про необхідність розроблення спеціального нормативно-правового акту щодо охорони ґрунтів i збереження їх родючості, оскільки положень, що містить Земельний кодекс України недостатньо. В умовах реалізації громадянами свого права власності на землю є необхідність доповнення Земельного кодексу України окремим розділом, який чітко визначить права i обов’язки учасників ринку землі сільськогосподарського призначення - іноземних громадян та юридичних осіб, кінцевими бенефіціарними власниками яких є іноземні громадяни, а також з метою запобігання надмірної долі іноземців на українському ринку землі варто законодавчо закріпити додаткові обмеження. У зв’язку з цим, слід доповнити Земельний кодекс України окремим розділом, який урегулює порядок набуття права власності іноземцями на земельні ділянки в Україні та обмежить кількість землі, яка може перебувати у власності іноземних громадян чи юридичних осіб, кінцевими бенефіціарними власниками яких є громадяни інших держав. Потребує ґрунтовної інвентаризації усі земельні ділянки сільськогосподарського призначення України, створивши Єдиний реєстр земель України. Як висновок, у статті розглядаються етапи впровадження земельної реформи починаючи з часів незалежності України по сьогодні, вивчаються основні нормативно-правові акти, що були прийняті законодавцем задля її реалізації. Дослідження питання розвитку земельної реформи крізь призму історичної ретроспективи дало підстави стверджувати, що в Україні тривалий час існувала монополія державної власності на землю. Визначені права та гарантії громадян у сфері земельних відносин, мали загалом декларативний характер. З прийняттям Земельного кодексу України завершився довготривалий і складний законодавчий шлях від командно-радянської системи до сучасної демократичної системи земельних відносин, де забезпечення реалізації прав людини стало пріоритетним. Тобто проголошувалась рівність права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; гарантувалось невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом тощо. Обґрунтовано, що створення та впровадження ринку землі є необхідним, першочергово з огляду на те, що на сьогодні можна спостерігати велику кількість правочинів щодо купівлі-продажу в обхід передбаченого законодавством мораторію. Доведено, що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» став першим нормативно-правовим актом за часів незалежної Україні, що дозволяє власникам землі вільно розпоряджатися нею, більш того він встановлює механізм ринку землі і вводить цю практику у правове поле держави. Дієвість земельної реформи має забезпечуватися комплексною взаємодією Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, Міністерства юстиції, Міністерства розвитку громад та територій, місцевих громад та груп громадянського суспільства.

Неупереджений аналіз перебігу світових процесів останніх тисячоліть незаперечно свідчить на користь того, що порівняно незначний за площею і кількістю населення північно-західний фрагмент гігантського євразійського материка став лідером переважної більшості інновацій в більшості сфер людської діяльності. Особливо помітна його участь у прогресі технологій виробництва, що спираються не на примітивний емпіризм і “здоровий глузд”, а на вищу форму інтелектуальності – цілеспрямовані природничо-наукові дослідження й ефективне використання їх результатів в усіх можливих сферах. Слід вітати ту обставину, що в розвинених країнах все частіше зусилля істориків скеровуються не на чергові панегірики на честь національних політичних і військових лідерів (дуже часто – справжніх злочинців), а на дослідження людського буття і культурно-цивілізаційних взаємодій в Європі та інших регіонах планети (напр. [1]).Ці тенденції дають надію на те, що серед головних цілей діяльності систем навчання і виховання належне місце все впевненіше займатиме формування не націонал-патріотів, а висококультурних професіоналів з високим рівнем компетентності в сфері наук і технологій.В останні десятиріччя життя вимусило країни-лідери розпочати перехід від індустріального суспільства до нового, яке слід називати “суспільством знань”, а не “інформаційним” (в усі часи людський соціум продукував інформацію й будував буття саме на її основі!). Ці країни – більшість їх розташовані в Західній і Північній Європі – обирають цілковито нову стратегію індивідуальної і колективної діяльності, новий комплекс перспективних цивілізаційних цінностей, шукають і реалізують засоби поєднання стійкого розвитку соціуму і збереження довкілля. Українські політологи і соціологи ще дуже далекі від належного усвідомлення того, наскільки в цій сфері датчани чи норвежці випереджають американців чи англійців. Саме тому вони в аналізі майбутнього роблять серйозні помилки, помічаючи лише окремі явища змін – як правило, лише “глобалізацію” (напр. [2]) – й полишаючи поза увагою десятки інших (частина їх названа в статті [3]).Одна з подібних стратегічних помилок вищого політичного і економічного керівництва України – спроба реалізувати концепцію “вільного ринку” в умовах, коли згадані нами країни-лідери давно відмовилися від цього надмірно архаїчного засобу організації діяльності економічного життя. Ця помилка співпала у часі й просторі з ще однією – нерозумінням значення фундаментальних наук і високоінтелектуальних технологій для забезпечення якості життя і прогресу націй у ХХІ ст. Тому перші роки нашої незалежності стали часом повернення до зразків капіталістичного суспільства періоду ХІХ століття, а не свідомої підтримки паростків нового суспільства ХХІ ст.Утім, події останніх двох-трьох років свідчать на користь того, що керівництво і громадськість України поступово позбавляються решток невиправданих сподівань на неорганізований “ринок”, суспільний хаос (чого варта шкода від “тіньового сектора”!) і шкідливий для 99,9% населення варіант приватизації колективної власності. Одна з ознак обрання більш перспективного напряму розвитку – бажання інтегруватися в європейські економічні структури шляхом глибоких законодавчих та виробничих змін.Серед тих засобів, які ми можемо використати в процесі руху до інтеграції – удосконалення і ефективізація діяльності системи освіти. Вона у нас має чимало позитивних рис, але загалом не надто добре відповідає європейським стандартам. До того ж, є певні відмінності між нашою і європейською стратегію розвитку та модернізації освіти.У цих тезах ми акцентуватимемо лише частину європейської освітньої стратегії – намагання зберегти і підвищити якість освіти, забезпечити кожного молодого європейця достатньою за обсягом і змістом компетентністю (реалізаційними знаннями, вміннями і навичками), яка б гарантувала його індивідуальні успіхи на ринку праці та світову якість створеної продукції чи наданих ним послуг.Про важливість освіти для подальшого існування та економічних успіхів об’єднаної Європи нікого на її теренах переконувати не треба – це вже визнана аксіома. Питання стоїть в іншій площині – як досягти максимальних результатів за наявних і можливих засобів і ресурсів. Саме так сформулювали завдання своїх держав та урядів вищі керівники 15 країн-членів Європейського Союзу під час березневої наради 2000 року в Лісабоні – зусиллями науковців, освітян та фахівців всіх інших профілів забезпечити для Європи економічні успіхи на основі “найбільш конкурентноздатних знань у світі” [4].Виконання цих складних завдань можливе за умови спільних зусиль всіх європейських країн одразу на трьох стратегічних напрямах удосконалення первинної освіти (цей термін означає всі форми навчання і підготовки до моменту виходу на ринок праці):І. покращення її якості та ефективності;ІІ. лібералізації і розширення до теоретичного максимуму доступу до первинної освіти;ІІІ. відкритості систем освіти на оточення і світ.Завдання підвищити якість освіти не випадково стоїть на першому місці – ніхто не має бажання надаремне витратити 5-8% валового національного продукту ([4, с.7]) і зусилля 3-6% всього активного населення (саме у цих межах лежить відсоток вчителів і викладачів серед всіх зайнятих у розвинених країнах [5, с.219]). Це завдання передбачає вирішення кількох вужчих проблем.Стимулювати вибір учнями і студентами науково-технологічних профілів навчання.Розвинути у молоді компетентності, необхідні для життя у суспільстві знань (інформаційному суспільстві).Забезпечити їй доступ до всіх нових інформаційних технологій.Поліпшити навчання і підготовку педагогічних працівників.Забезпечити ефективніше використання ресурсів.Для стратегічного планування шляхів розвитку національної освіти вищому керівництву й педагогам України слід уважно дослідити вказаний перелік тих заходів, які Європейський Союз вважає надійним фундаментом забезпечення якості освіти.Особливо важливий акцент на природничо-математичну та інженерно-технологічну освіту, оскільки саме цю сферу знань європейці вважають критичним показником якості всієї освіти, всієї первинної підготовки. І вони мають рацію – суспільство знань спиратиметься на найвищі технології й вершинні досягнення фундаментальних наук. Саме на це, а не на класичну механіку, елементарну хімію, фізику чи основи металознавства. Час цих наукових знань залишився у віддаленому індустріальному минулому.Як же на практиці Європа здійснює наміри підвищити якість освіти через розширення залучення учнів і студентів на науково-технологічні профілі навчання? Ситуація у цій сфері досить строката, про що й свідчать дані щодо їх загальної кількості на цих профілях у вищих навчальних закладах різних країн ЄС (табл. 1). Таблиця 1. Відсоток студентів, які вивчають точні науки(2000 рік) [4] Країна% студентів, які навчаються на даних профіляхКількість дипломованих осіб віком 20-29 років в розрахунку на 1000 мешканцівТочні науки (разом з інформатикою)Технології та інженеріяТочні науки, технологія, інженеріяФінляндія10.625.6– *Великобританія14.88.816.2Ірландія16.911.423.2Бельгія9.211.89.7Швеція11.419.111.6Австрія11.614.07.1Франція–––Данія10.210.0–Німеччина12.715.88.2Іспанія12.616.19.9Італія7.616.8–Португалія9.417.96.3Греція–––Люксембург9.38.11.8Примітка: * – брак даних. Тут стикаємося з певною несподіванкою – за короткий період 1990-х років Фінляндія стала європейським і світовим лідером з фундаменталізації освіти. Керівники цієї країни анітрішечки не бояться того, що мало не 40 відсотків всіх її студентів вивчають точні науки і “високі” технології.На початку 1990-х років Фінляндія потрапила в глибоку економічну кризу. Розпад Радянського Союзу позбавив цю невелику країну величезного ринку, який задовольнявся виробами, що хоч і мали задовільну якість, але не вимагали “високих” технологій. Це не лише майже вполовинило валовий національний продукт Фінляндії і знизило рівень життя населення, але й примусило виходити на світові ринки з підвищеними вимогами як до технологій, так і до якості.Під час вибору стратегії розвитку своєї освіти, Фінляндія відхилила пропозиції гранично гуманітаризувати її та розширити підготовку правників і менеджерів. Було скорочене викладання історії, на ранній дитячий вік перенесене перше ознайомлення з друкованими текстами тощо. Натомість, розширене і поліпшене викладання точних наук і найновіших технологій. Невисокої якості середня професійна освіта була досить швидко реформована у вищу, випускники якої отримували глибокі наукові знання і вміння використовувати досягнення точних наук. Наслідок усіх цих змін – стрімкий розвиток виробництва у найновітніших сферах і перше місце у світі з темпів підвищення людського капіталу нації на основі використання “високих” технологій.Та приклад Фінляндії не є винятком. Як стає все більш очевидним з даних останніх років, значна частина інших країн ЄС також відзначається великою (15-19%) кількістю тих студентів, які готуються розвивати і використовувати найбільш ефективні технології ХХІ століття. Та ще важливіша та обставина, що на відміну від України, де надто часто звучать промови про “надмірну кількість науковців та інженерів” й пропонується прискорено готувати необмежену кількість адвокатів і менеджерів, в країнах ЄС застосовується стратегія збереження (і навіть розширення) саме природничо-математичних та інженерно-технологічних секторів вищої освіти.Сучасний розподіл нашого студентства в закладах університетського рівня за профілями підготовки відповідає кращим європейським зразкам – ми маємо приблизно 11% майбутніх науковців і близько 20% – інженерів і технологів [6]. Ось тільки б зберегти і підвищити якість навчання, зокрема, не витрачати перші семестри на ліквідацію недоліків роботи школи…На жаль, ми не можемо сподіватися на позитивні зрушення в роботі середньої школи, оскільки керівництво міністерства освіти і науки вважає, що навчатися і набувати досвід можна лише на власних помилках. Однак, доцільніше вчитися на чужих невдачах. Наприклад, багато разів у десятках країн світу з різноманітних міркувань ті чи інші предмети переводили з обов’язкових у вибіркові, ліквідовуючи жорсткі випускні екзамени. Результат кожного разу був один і той же – профанація викладання, різке зниження знань випускників шкіл і погіршення діяльності всієї вищої освіти. Кожна країна виходила з подібної кризи своїм шляхом. Більшість повертала обов’язковість вивчення і глибоко модернізувала зміст програм, інші (як США) просто скуповували за рубежем випускників шкіл і студентів з потрібними якостями і знаннями.То чи не краще нам відмовитися від подальшого поглиблення кризи в природничо-математичній освіті й обрати за приклад не американський, а фінський досвід?

Где лгут и себе и друг другу,и память не служит уму,история ходит по кругуиз крови – по грязи – во тьму.И. Губерман Людину з царини тварин виділила не праця, не розвиток мови і не інші дуже важливі, але все ж другорядні чинники. Головним чинником переможної еволюції людини є накопичення, зберігання і негенетичний спосіб передачі знань про себе і навколишнє середовище. Саме для цього необхідно було розвивати мову, об’єм черепу і прямоходіння, щоб використовувати накопичені знання, тобто працювати. Щоб зрозуміти, як інформаційні технології впливають на суспільний уклад, розглянемо три епохальні винаходи. Десь близько півтори тисяч років до нашої ери почали з’являтись фонетичні алфавіти, які значно спрощували складні писемні технології з використанням ієрогліфів. Все настільки спрощувалось, що засвоїти писемність отримала змогу навіть дитина. Наступний епохальний винахід відбувся приблизно п’ятисотого року вже нашої ери. Це був винахід позиційних систем числення. Наприклад, до цього часу в Європі панувала непозиційна римська система числення, для якої алгоритми арифметичних дій були дуже складні з великою кількістю виключень з правил, тому для того, щоб вміти виконувати арифметичні розрахунки, необхідно було закінчувати університет. І, нарешті, ще через півтори висячи років винайшли персональний комп’ютер. Звичайно обчислювальні пристрої існували і раніше, але з’явились кавоварки, які розмовляють, в’язальні машини і кухонні комбайни, які необхідно програмувати і таке інше. Тепер пересічний громадянин, хоче він того чи ні, повинен засвоювати новий для нього алгоритмічний спосіб мислення так само, як щойно описані винаходи не тільки надавали нові можливості, але й вимагали засвоєння нових вмінь читати, писати і рахувати. Вже давно неписьменна людина є не тільки не бажаною, але й несе в собі певну загрозу суспільству. На жаль, досі не всі зрозуміли, що персональні комп’ютери – це не чергова «друкарська машинка», що це значно серйозніше.Зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) виникло під гаслами боротьби з корупцією. Корупція в черговий раз перемогла, але ЗНО все ж таки дало корисні результати. Вперше ми отримали більш-менш об’єктивну оцінку стану освіти. Не дивлячись на шалені спроби, не вдалося повністю приховати реальні результати. По-перше, зсув оцінки на 100 балів може справити враження лише на тих, хто геть не розуміє, що таке обчислення. Наприклад, якщо успішність 50%, то додавання 100 балів може перетворити ці бали на 150 і, враховуючи, що тепер максимальна сума балів дорівнює 200, ми отримаємо загальну оцінку 150/200=75%. Кому потрібні подібні числові кульбіти? По-друге, навіщо потрібно натягувати реально виміряний розподіл результатів на геть недоречний в цьому випадку нормальний розподіл. Зрозуміло, що нормальний розподіл виникає, коли середнє значення зумовлене однією причиною, а відхилення від нього випадкові й незалежні. Коли студент шукає відповідь на завдання, він використовує декілька механізмів: просто вгадування, банальну ерудицію (побутовий досвід), знання і навіть помилково сформовані поняття (на жаль, буває і таке). Можливі й композиції наведених механізмів пошуку відповідей. Наприклад, за допомогою власного досвіду відсікається частина запропонованих відповідей і тим самим збільшується ймовірність, а далі йде просте вгадування.Існують два типи тестів, які мають відношення до освіти. Це тести для визначення здібностей і тести на визначення досягнень у навчанні. Перші цікаві більше для наукової діяльності, а використання їх для практичної діяльності, м’яко кажучи, дискусійне. Але тести на досягнення в навчанні мають суто практичне значення. Однак ці типи тестів сильно відрізняються один від одного. По-перше, діапазоном вимірювання. Наприклад, як вказати межі геніальності? А діапазон вимірювання тестів на досягнення завжди обмежений об’ємом навчальної програми. По-друге, на форму закону розподілу результатів вимірювання здібностей повинен впливати лише об’єктивний стан речей, а на форму закону розподілу тестів на досягнення може впливати і завжди впливає технологія (методика) навчання, яка не є об’єктивною причиною. До речі, форма закону розподілу результатів тестування на здібності не зобов’язана бути симетричною, як то прийнято в багатьох досить поширених теоріях тестування. Так, наприклад, якщо можна допустити, що кількість народжуваних із задатками геніїв приблизно однаково з кількістю народжуваних з задатками суперйолопів, то при вимірюванні у зрілому віці цей баланс, напевно, не зберігається. Дійсно, не всі діти з задатками геніальності зможуть розвинути їх в повній мірі. На те є дуже багато причин, при цьому відсоток тих, кому вдалося досягти максимального результату, буде складати значно менше, ніж 50. Те ж саме можна сказати про тих, хто зумів вибратись із дуже неприємних задатків і стати нормальною людиною. Таким чином, врешті решт суперйолопів буде значно більше, ніж геніїв.Оцінка в навчанні грає роль оберненого зв’язку і тому ні в якому разі не можна її спотворювати різними заохочувальними й іншими виховними змістами. Необхідно повернутися до попередньої практики, коли використовувались дві окремі оцінки: оцінка за навчання і оцінка за старанність. На жаль, п’ятибальна система оцінки була спочатку спотворена, а потім взагалі відкинута. Оцінка «задовільно» означала, що учень відтворив 100% навчального матеріалу. Оцінка «добре» відповідала осмисленому використанню знань для практичних завдань. І, нарешті, оцінка «відмінно» виставлялась у разі використання знань у нестандартних (в тих, які не згадувались у процесі навчання) випадках. Оцінка «незадовільно» виставлялась у всіх інших випадках, окрім тих, коли учень не міг або був не здатним, або не хотів навчатись. Для такої ситуації використовували оцінку «дуже погано» з обов’язковим повторним навчанням. Сучасна дванадцятибальна шкільна і, певною мірою, семибальна система вищих навчальних закладів відповідають лише градації сірого, тобто інтервалу від «незадовільно» до «задовільно» п’ятибальної системи. Слід згадати ще одну ваду сучасної системи оцінювання. Це плутанина коду оцінки з кількісною характеристикою. Мова йде про так звану середню оцінку або показник якості навчання. Якщо ми закодуємо числом «1» яблуню, числом «2» – вишню і числом «3» сливу і якщо далі з’ясується, що половина дерев у саду це яблуні, а половина – сливи, ми ж не будемо стверджувати, що у нас гарний вишневий садок? І ще гірше, якщо ми станемо оцінювати якість художнього твору за середнім кодом літер, які використані для його написання.Однією з головних вад комп’ютерного тестування є практична неможливість використати в тесті завдання, що вимагають неформальної перевірки експертом-людиною. Щодо неможливості корегувати завдання під час опитування, то це скоріше є перевагою комп’ютерного тестування, ніж його недоліком. До переваг комп’ютерного тестування слід віднести формальність, тобто незалежність від людського фактору проведення і оцінювання.Зупинимося на труднощах складання завдань для тестування. Перша перепона при розробці завдання – це визначення складності завдання. Добре відомо, що використання часу, необхідного для виконання завдання, не може бути критерієм його складності. Однак і популярний спосіб визначення складності за допомогою пробного тестування теж не витримує критики. Дійсно, якщо студента ретельно тренували бачити повний диференціал, то для нього знаходження деяких інтегралів буде дуже легким завданням, у випадку ж якщо студенту лише повідомляли про повний диференціал, але не тренували його розпізнавати, подібне завдання буде значно складнішим. Можна продовжувати подібні приклади, але і так зрозуміло, що технологія навчання радикальним способом впливає на складність виконання тестових завдань. Оскільки результати тестування мають бути незалежними від методики навчання, то зрозуміло, що використання пробного тестування для оцінки складності завдань не слід використовувати. Комп’ютерний тест – це інструмент для вимірювання. Як і будь-який прилад, він має певний діапазон, у якому він працює достеменно. Це означає, що частину балів студент може набрати, не володіючи знаннями, а просто вгадуючи відповідь. Щоб корегувати оцінку тестування, слід визначити кількість балів, яку студент може набрати, просто вгадуючи, відняти її від отриманої оцінки завдання і при визначенні підсумкової оцінки за тест провести нормування того, що залишилось, на максимальний бал тесту. При складанні завдань належить всіляко зменшувати ймовірність вгадувань. Наприклад, якщо відповідь подається у вигляді числа, то не бажано формулювати завдання у вигляді запитання з переліком можливих варіантів відповіді, а пропонувати студенту ввести число з клавіатури. Бажано відходити від практики використання завдань тільки з однією вірною відповіддю. Студент повинен сам вирішувати, скільки запропонованих відповідей він повинен вибрати: одну, дві, декілька, всі або навіть жодної. При такому підході перевіряються не тільки знання, а й впевненість у них.Рівень освіти знижується. В цьому легко переконатися, запропонувавши студентам завдання, наприклад, з посібників 30-літьої давнини для підготовки абітурієнтів. З багатьох причин необхідно створювати загальний для країни банк тестових завдань. Щоб завдання не старіли, їх треба робити багатоваріантними, тобто варіантів завдання повинно бути так багато, що запам’ятовувати без розуміння кожний з них окремо було б недоцільно. До того ж кожний варіант повинен вирішувати одну й ту саму дидактичну задачу, тобто повинен перевіряти знання конкретного теоретичного положення навчальної програми. Такий банк можна було б використовувати як для підготовки, так і для безпосередньо тестування. При наявності такого банку тестових завдань стане можливим реальне порівняння результатів тестування за різні роки, тоді як зміна завдань кожного року несе велику загрозу зменшення рівня складності. Звісно, таку базу необхідно доповнювати і розширювати на предмет все більшого і якісного охоплення навчального матеріалу. Однак слід дуже ретельно пильнувати і не дозволяти спрощення вимог до складності завдань. Необхідно уніфікувати підсумковий контроль у процесі навчання, і комп’ютерне тестування для цього на часі.Треба щиро сказати, що занепад освіти зумовлений суб’єктивним фактором, а саме недолугим і недалекоглядним керівництвом. Підтвердимо цей висновок наступними тезисами.Перша системна помилка полягає в тому, що замовник, виконавець і приймальник ‑ це одна й та ж установа, а саме МОНмолодьспорту. Якщо виконавця відокремити від замовника, то можна було б конкретніше з’ясувати, яку якість навчання можна вимагати вид виконавця і за яке фінансування. Це дуже непросте з’ясування, бо з одного боку ‑ грошей завжди не вистачає, а з другого ‑ розвиток суспільства напряму залежить від якості освіти.Друга системна вада управління освітою зумовлена недосконалістю теоретичної педагогіки. Наприклад, розглянемо теорію tabula rasa щодо освіти. Офіціальна педагогіка дуже ретельно критикує першу тезу цієї теорії, стверджуючи що «чистих дошок» не існує, але геть не розглядає другу тезу, яка стверджує, що якщо на «дошці» є вільне місце, то там можна написати що завгодно. А чи це так? Ні в кого не виникає заперечень, що процес навчання ‑ це інформаційний процес. Якщо це так, то для інформаційного процесу необхідно мати три структурні одиниці: передавач, канал і приймач. При цьому передавачів і каналів може бути декілька, а приймач один – учень. Саме на ньому відображається результат навчання і саме він є ключовою структурною одиницею в навчанні. Запитайте студента: «Що важливіше: знання чи диплом?». Ви отримаєте цілком обґрунтовану відповідь: «Звичайно ‑ знання, маючи їх завжди можна скласти іспити і отримати диплом». Але ж чому, деякі студенти попри всяку гідність вимолюють неадекватно завищені оцінки? Справа в тому, що крім недосконалостей теорії, існує варварське невігластво керівної ланки. Наприклад, варварський вираз: «Ви не учню ставите негативну оцінку, ви її собі ставите!», або більш хитромудрий: «Якщо студента відраховано з третього курсу, то гроші, які витрачені на його навчання ‑ це нецільове використання коштів». Чому саме платять хабар за вступ до навчального закладу, якщо майбутній студент справжній телепень? Тоді ж треба буде платити за кожний залік, за кожний іспит і кожну контрольну або курсову роботу. А якщо зустрінеться викладач, який не бере хабарів? Дуже довгий і ризикований ланцюжок. Чи не простіше піти і одразу купити диплом? Відповідь на ці запитання проста. Управління освітою відбувається з використанням недолугих і до того ж суперечливих показників. Наприклад, показник успішності, так званий показник якості, геть технологічно необґрунтований показник відношення кількості викладачів до кількості студентів, штучне обмеження кількості стипендіатів, і таке інше. За кожним з цих показників стоїть певна проблема керівної установи. Наприклад, популістський закон підвищення розміру стипендії без підвищення стипендіального фонду. До чого призводить цей суперечливий клубок вимог до керівництва навчального закладу і врешті-решт до викладачів? Негативні оцінки стають винятковим явищем. Тоді, якщо студент веде себе тихо, ходить на заняття, але нічого не вчить, він має свою чергову задовільну оцінку і, «відмотавши» певний строк, отримує диплом. Якби ж можна було перенести хоча б трохи відповідальності за результат навчання на студента, як того вимагає інформаційний характер процесу навчання, і при цьому використати незалежне від людського фактора комп’ютерне тестування, то можливо було б подолати описане ганебне явище.Нарешті, третя системна біда – невтримна вакханалія оптимізації і новаторства. Справа в тому, що оптимізація може бути дуже шкідливою, коли система знаходиться у збудженому нестійкому стані [1] тим, що оптимізаційні дії посилюють нестійкий стан і приводять до катастрофи. Як це не дивно, але діяльність вчителів-«новаторів» може наносити більше шкоди, ніж користі. Інновації можуть бути дуже локально корисними і шкідливими у загальносистемному сенсі. Так, багато століть учнів не спонукали зазубрювати таблицю додавання на кшталт таблиці множення, а замість цього дуже старанно привчали до виконання алгоритму переходу через розряд. Така методика сприяла глибшому розумінню того, як працює позиційна система числення. В наш час все більше вчителів змушують школярів заучувати таблицю додавання, що дійсно прискорює навчання швидкому рахуванню, але повністю знищує розуміння будови позиційної системи числення. Наступний приклад стосується викладання мови. Тенденція полягає в тому, що збільшується навчальний час на написання творів за рахунок навчання робити перекази. В результаті такого підходу учні не вміють писати доповідні, вести лабораторні журнали і взагалі пояснювати щось письмово. Замість цього вони списують з книжок незрозумілий у їхньому віці опис глибинних страждань Лариси Косач.Розглянемо деякі проблеми оптимізації з використання діаграми потенціального рельєфу рівня навчання. На рис. 1 локально стійкі стани мають номери: 1, 3, 5 і 6. Зрозуміло, що освіта може бути ефективною лише в стійких станах. Для того, щоб поліпшити ситуацію, систему треба перевести зі стійкого стану 1 до стійкого стану 3. Будемо збуджувати систему у стані 1 доти, поки система стане здатна сама переходити від збудженого стану 1 до збудженого стану 3 і навпаки. Потім, коли система буде знаходитись у збудженому стані 3, різко увімкнемо гальма, тобто використаємо відповідні стандарти, щоб система «охолола» до стійкого стану 3.Гальма ‑ це незмінний на певний час рівень тестування набутих знань. Якщо потроху знижувати рівень тестів, скажімо для покращення деяких показників, то система сама собою опиниться знов у стані 1. Описаний революційний спосіб оптимізації системи самий простий, однак він не завжди доступний. Наприклад, для переходу від стану 3 достану 5 такий спосіб не підходить. Дійсно, якщо поступово збільшувати збудженість стану 3, ми не досягнемо потрібного рівня і ймовірніше за все опинимося в стані 1. Для того, щоб перевести систему зі стійкого стану 3 до стійкого стану 5, необхідно швидко, протягом однієї чверті періоду коливань системи, збудити систему до необхідного рівня і зробити реформу, тобто змінити «правила гри», і знову увімкнути гальма, але вже на іншому вищому рівні. На рисунку такий перехід позначений штриховою лінією. Тепер зрозуміло, чому так важливо мати дієвий інструмент стабілізації системи. Комп’ютерне тестування, взагалі кажучи, відповідає вимогам для такого інструмента.

В статті проведено аналіз розвитку теорії цін і ціноутворення, які розглядалися в теорії трудової вартості, теорії граничної корисності та завершуючи сучасними напрямами неокласичного синтезу, що становлять теоретичну основу сучасних досліджень ринкового господарства. Пізнання економічної природи ціни відзначається за наступними етапними: кількісна теорія грошей, яка отримала широке поширення у вигляді “рівняння обміну” (MV = PQ); теорія трудової вартості визначає ціну як грошовий вираз мінової вартості товару; теорія граничної корисності де ціна представляється у вигляді оцінки граничної корисності даного блага, ціна є грошовий вираз кінцевої або граничної корисності економічного блага. Дані теорії не враховують специфіки ціноутворення на продукцію військового призначення, адже дана продукція має специфічні характеристики, а саме: єдиний покупець це держава, в більшості випадків присутня монополія на даний вид продукції тощо. Тому виникає необхідність розробки методології ціноутворення на продукцію військового призначення.

Дослідженно основні напрями правового регулювання безготівкових розрахунків у господарській діяльності. Доведено, що розрахунки в господарської діяльності — це господарські правовідносини, що виникають у зв’язку з виконанням грошових зобов’язань, у силу закону або договору. У свою чергу, вони є частиною грошового обігу, який регулює держава з метою забезпечення перерозподілу фінансових ресурсів держави і контроль за їх використанням. Установлено, що предметом регулювання інституту безготівкових розрахунків виступають не лише господарські, цивільно-правові відносини, що виникають між клієнтом і банком, адміністративно-фінансові, а також інформаційні відносини, які пов’язані з обігом документів у паперовій та електронній формі, оскільки під час здійснення безготівкових розрахунків утворюються документи, передбачені нормативно-правовими актами Національного банку України і в більшості випадків йде обмін інформації між банками і платіжними системами про рух коштів, що зберігаються на розрахункових рахунках платників та отримувачів коштів. Зазначається, що з’ясування генези розрахунків, виявлення співвідношення між правовим регулюванням первинних форм розрахунків і сучасним правовим забезпеченням розрахунків у господарській діяльності надасть можливість установити специфіку й особливості розвитку правового регулювання безготівкових розрахунків, сприятиме визначенню напрямів удосконалення господарсько-правового регулювання безготівкових розрахунків у сучасних умовах.

У кожній державі законодавчо визначені певні особливості щодо набуття громадянства. В Україні визначено принцип єдиного громадянства, що призводить до деяких складнощів, пов’язаних із подвійним (множинним) громадянством. Проблема біпатризму в Україні має комплексний характер. Після окупації Російською Федерацією української території АР Крим та початку бойових дій на Донбасі – біпатризм можна розглядати у комплексі загроз, пов’язаних із порушенням територіальної цілісності України та втратою незалежності. Аналіз чинної нормативно-правової бази свідчить про наявність певних протиріч у законодавстві стосовно питань подвійного (множинного) громадянства в Україні. Зокрема, відсутні: чітке визначення біпатризму; механізми попередження виникнення статусу біпатрида; порядок притягнення до відповідальності особи за неподання заяви про припинення громадянства України у разі добровільного набуття громадянства іншої держави. Розглядаючи іноземний досвід недопущення явища біпатризму та множинного громадянства, враховуючи недосконалість та прогалини сучасного українського законодавства можна виокремити загальні заходи внутрішньої та зовнішньої політики щодо розв’язання цієї проблеми. Зокрема, внести зміни до законодавства стосовно механізму дій представників правоохоронних органів України, а саме в частині: основ, які визначають громадянство України; визначення порядку застосування процедури припинення громадянства України; роботи МЗС України щодо продовження практики укладання міжнародних угод для виключення, у майбутньому, розбіжностей між законодавством України та законодавством іноземних держав у сфері громадянства; впровадження механізмів виявлення та запобігання випадків подвійного (множинного) громадянства. Перспективами подальших розвідок можна визначити дослідження нормативно-правових механізмів, які регулюватимуть питання множинного громадянства у міждержавних угодах щодо взаємного визнання прав громадян на множинне громадянство, а також вивчення проблеми запобігання біпатризму серед державних службовців.