Статті в журналах: "Виключні права"

1

Котляр, А. О. "Виключні права: поняття, ознаки та правова природа". Вісник Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого". Серія "Економічна теорія та право", № 2 (9) (2012): 239–48.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

2

Кононенко, Ю. С., та С. В. Джолос. "ДЕРЖАВНА ВЛАДА ЯК РІЗНОВИД ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 4(29) (21 квітня 2020): 18–23. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).428.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті з’ясовано сутність, основні засади співвідно-шення і взаємодії державної і політичної влади. Окрес-лено єство монополії на законне застосування насиль-ства як однієї з визначальних рис держави. Виявлено властивості, що якісно відрізняють державну владу від політичної. Вказано на виключні прерогативи держав-ної влади. Зроблено застереження стосовно небезпеки зазіхання політичної влади на виключні прерогативи державної влади, а також стосовно небезпеки одер-жавлення всієї повноти та багатоманітності політичної влади тощо. Автори дійшли висновку, що державна влада – це основний різновид політичної влади, що перебуває в руках панівного «режиму», здійснюється органами державної влади, визначає політику держави в пе-ріод свого правління (яка, в ідеалі, має відповідати ін-тересам держави) та володіє монополією на законне насильство. Головною рисою державної влади є моно-полія на законне застосування насильства, водночас насильство є джерелом утворення держави, знаряддям її панування та тим благом, що убезпечує суспільство від насильства з боку неуповноважених суб’єктів, зо-крема зовнішніх ворогів і злочинців. Тож, справедливе і виправдане в розумних межах державне насильство є благом. Автори дійшли висновку, що основними властивос-тями, що якісно відрізняють державну владу від по-літичної є: служіння державному інтересу, виключне право на законне насильство, представництво всього народу, первинність, універсальний характер, створен-ня права державою, єдність державної влади в межах певної території, згуртованість суспільства державою, належність державі суверенітету та виключних преро-гатив тощо. Підкреслено неприпустимість злиття дер-жавної та політичної влади.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

3

Остафійчук, Л. А. "ПОНЯТТЯ ТА ПІДСТАВИ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ ЗА ВИКЛЮЧНИМИ ОБСТАВИНАМИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ". Знання європейського права, № 5 (22 грудня 2021): 46–53. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i5.279.

Повний текст джерела

Анотація:

Процесуальним інструментом утілення конституційного права людини на судовий захист є право не лише на звернення до суду, а й на перегляд судового рішення. Перегляд судового рішення за виключними обставинами є найменш дослідженим поняттям у науці цивільного процесуального права. На практиці застосування перегля ду судового рішення за виключними обставинами теж має поодинокий характер. Це пояснюється неоднозначним підходом судів до розуміння положень ч. 3 ст. 423 ЦПК України та, відповідно, неоднаковим застосуванням цієї норми на практиці. Ця обережність є наслідком того, що насправді підстави для перегляду судового рішення за виключними обставинами, визначені законодавцем у ч. 3 ст. 423 ЦПК України, не є такими простими та зрозумілими, як видається спершу. Цим обґрунтовується актуальність обраної теми для дослідження, її мета та завдання: дослідити правові підстави для перегляду судового рішення за виключними обставинами та практику їх застосування у судах, сформувати власне визначення поняття «виключні обставини». За результатами дослідження встановлено, що з підстав п. 1 ч. 3 ст. 423 ЦПК України виключні обставини – це обставини, які на момент постановлення рішення в справі не підконтрольні ні суду, ні учасникам справи і які (за звичайного перебігу судового процесу) не можуть обґрунтовано запобігти застосуванню норми закону (іншого правового акта чи їх окремого положення), яка в подальшому визнана Конституційним Судом України неконсти туційною (конституційною). Із підстав п. 2 ч. 3 ст. 423 ЦПК України, виключними є обставини, які включають зміну умов, які відбуваються як у середині України, так і за її межами, і суттєво впливають на судові рішення національних судів, які набули законної сили тому, що тлумачення положень Конвенції про захист прав люди ни й основоположних свобод є компетенцією Європейського суду з прав людини, який з урахуванням принципу верховенства права у своїх рішеннях постійно розвиває, доповнює, уточнює практику її застосування. Прийняття судом до розгляду заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами з підстав п. 3 ч. 3 ст. 423 ЦПК України означає, що попередньо судовий захист узагалі був не доступним заявнику.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

4

Харченко, В. Б. "Особисті немайнові та виключні майнові права на об"єкти інтелектуальної власності у структурі неправомірної вигоди". Вісник Кримінологічної асоціації України, № 3 (11) (2015): 90–101.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

5

НІКОЛЕНКО, ЛЮДМИЛА. "Поняття та ознаки перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами у господарському судочинстві". Право України, № 2018/07 (2018): 115. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-07-115.

Повний текст джерела

Анотація:

Показником високого рівня та якості здійснення правосуддя у країнах із розвиненою правовою системою є не тільки система розгляду справ у першій судовій інстанції, а й ефективна система перегляду судових рішень. Інститут перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами у господарському судочинстві забезпечує ухвалення справедливого та законного судового рішення і є додатковою гарантією та можливістю реалізації основної мети господарського судочинства – ефективного захисту порушених прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб і держави. Нова редакція Господарського процесуального кодексу України, з одного боку, удосконалила інститут перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, а з другого – поставила нові питання теоретичного та практичного характеру, які потребують додаткового роз’яснення. Метою статті є визначення поняття та ознак перегляду судових рішень за новоявленими та виключними обставинами, з урахуванням змін у законодавстві та процесів реформування судочинства України, що представляється важливим як із точки зору теорії права, так і з точки зору судової практики, а також викладення власного бачення щодо виокремлення особливостей перегляду судових рішень за нововиявленими та виключними обставинами. Встановлено, що перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами пов’язаний не з судовою помилкою, а з об’єктивною помилкою, якою є юридичний факт процесуального характеру. Визначено ознаки перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Обґрунтовано поняття “перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами”, “нововиявлені обставини”, “виключні обставини”, “провадження з перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами”. Розглянуто підстави для перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими або виключними обставинами. Автор доходить висновку, що основним завданнями перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами є визначення їх законності та обґрунтованості з метою ефективного поновлення порушених прав осіб. Провадження з перегляду за нововиявленими або виключними обставинами можливо визначити як встановлений нормами господарського процесуального права порядок перегляду судових рішень з метою виявлення та усунення об’єктивної судової помилки шляхом здійснення юридичної оцінки нововиявлених або виключних обставин та їх впливу на законність й обґрунтованість судового рішення. Процесуальним законом не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у повному обсязі. Отже, господарський суд переглядає судове рішення за нововиявленими обставинами лише в тих межах, у яких ці обставини впливають на суть рішення.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

6

КОСОВИЧ, ВІТАЛІЙ. "Виключна правова проблема та необхідність розвитку права: загальнотеоретичний аналіз". Право України, № 2020/03 (2020): 218. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-03-218.

Повний текст джерела

Анотація:

В останні роки новелізація вітчизняних процесуальних кодексів у призмі верховенства права проявляється й у нормативному закріпленні нових юридичних конструкцій, покликаних створити передумови для максимального забезпечення прав та інтересів суб’єкта права у конкретних правовідносинах. Такі конструкції, як “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права”, встановлюють можливість перегляду Великою Палатою Верховного Суду справ, розглянутих касаційними судами у складі Верховного Суду. Незважаючи на явну позитивну значущість для судового правозахисту, ці законодавчі формулювання створюють передумови для широкого судового угляду, що становить загрозу надмірного суб’єктивізму. Тому для досягнення єдності та сталості судової практики застосування зазначених нормативних правоположень актуальною стає їхня загальнотеоретична характеристика. Метою статті є з’ясування змісту понять “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права”, аналіз практики їх застосування, визначення виключної правової проблеми та необхідності розвитку права, виокремлення ознак, встановлення зв’язку між цими конструкціями, напрацювання пропозицій щодо меж судового угляду при їх застосуванні. За результатами дослідження встановлено, що виключна правова проблема – це зумовлена недоліками юридичних норм, їхнім абстрактним та оціночним характером, відсутністю нормативно визначених форм і способів подолання можливість неуніфікованого судового застосування однакових юридичних норм до тотожних суспільних відносин. Наявність виключної правової проблеми у процесі правозастосування слугує об’єктивним підґрунтям для констатації “необхідності розвитку права”. Однак розвиток права не може бути процесом створення нової норми, це лише діяльність, спрямована на її конкретизацію та певне уточнення. Розвиток права як форма судової правотворчості (у континентальній правовій системі, до слова, це не є функцією судової гілки влади) може проявлятися радше як спосіб подолання недоліків чинного законодавства та його неформалізованості через судове правозастосування. Ще одна перспективна форма судового розвитку права – це його тлумачення. Задля досягнення уніфікованості судової практики при застосуванні юридичних конструкцій “виключна правова проблема” та “необхідність розвитку права” запропоновано виробити низку рекомендацій стосовно їх розуміння та правил використання. Також важливо, щоб судові інстанції у своїх ухвалах мотивували (аргументували) першопричини та форми прояву виключної правової проблеми й необхідності розвитку права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

7

Поливач, Є. Ю. "Зміст авторських прав на комп'ютерні програми та їх види". Прикарпатський юридичний вісник, № 1 (2 липня 2021): 47–50. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i1.730.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена висвітленню однієї з актуальних проблем сучасного становища у сфері використання, розпорядження авторськими правами на комп’ютерні програми та програмне забезпечення, які є необхідними у цифрову епоху. Одним із найбільш поширених способів використання творів є їх опублікування (випуск твору у світ). Згідно зі ст 420 Цивільного кодексу України, комп’ютерні програми належать до об’єктів права інте- лектуальної власності. При цьому розрізняють особисті немайнові і майнові права інтелектуальної власності. Особисті немайнові права належать автору і не можуть бути передані (відчужені) іншим особам, за винятками, встановленими законом [3]. Що стосується майнових прав на об’єкт авторського права, то вони можуть бути передані (відчужені) третім особам [3]. До числа майнових прав належать: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, у тому числі забороняти таке використання, інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Такі права набуває одержувач комп’ютерної програми в тих випадках, коли програма розробляється за його особистим замовленням або підприємство виконує подібну розробку самостійно. Крім того, майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані їх власником повністю або частково іншій особі [2]. Доволі часто авторські права на використання комп’ютерної програми використовуються неправомірно, зокрема роботодавцями. Відносини між автором творів та іншими особами щодо передачі майнових прав на використання твору здійсюються на підставі авторського договору. Авторський договір є ключовим механізмом у відносинах щодо розпорядження авторськими правами на твір та захищає права автора від неправомірноговикористання його твору будь-якими особами Особливостями авторського договору на використаня комп’ютерної програми є передача майнових прав автора іншій особі для подальшого розповсюдження та використання з метою отримання автором винагороди.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

8

УРКЕВИЧ, ВІТАЛІЙ. "Право постійного користування земельною ділянкою: проблеми теорії та практики". Право України, № 2020/05 (2020): 143. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-05-143.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена характеристиці такого речового права, як право постійного користування земельною ділянкою. Метою статті є актуалізація наявних доктринальних розробок щодо права постій ного користування земельною ділянкою, висвітлення існуючих правозастосовних проблем у сфері його реалізації, внесення рекомендацій щодо вдосконалення земельного законодавства. Розкрито приписи земельного законодавства України щодо окресленого права постійного користування, наведено наукові підходи до сутності та складників такого права. Окремо наголошено на існуючих правозастосовних проблемах щодо реалі зації відповідними суб’єктами права постійного користування земельною ділянкою з наведенням судової практики щодо їх вирішення. Стверджується, що право постійного користування земельною ділянкою займає самостійне місце в системі речових прав на землю. Автор доходить висновку, що отримати землі у постійне користування сьогодні можуть виключно юридичні особи – як суб’єкти господарювання, так і громадські, релігійні організації чи заклади освіти. Такі юридичні особи покликані виконувати певні публічні, соціальні, освітянські функції або ж надавати послуги загального користування значній кількості споживачів. Потребує невідкладного вирішення проблема “переведення” цього права, отриманого за раніше чинним земельним законодавством особами, які нині не можуть отримати земельні ділянки на підставі такого речового права, в нормативно закріплені речові права на землю – право власності або право оренди землі. При цьому слід надати право постійним землекористувачам самостійно визначати, на якому речовому праві вони продовжуватимуть використовувати відповідні земельні ділянки. Стверджується, що законодавчо врегульованими є лише питання державної реєстрації права постійного користування землями, що надаються у таке користування відповідним суб’єктам із земель державної чи комунальної власності. Відносини ж щодо державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою, яка надавалася свого часу фізичній особі та, приміром, використовуєтьсязаснованим нею фермерським господарством, залишаються нормативно нерегламентованими.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

9

КАРНАУХ, БОГДАН. "Захист власності Європейським судом з прав людини і горизонтальний ефект". Право України, № 2021/05 (2021): 149. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-149.

Повний текст джерела

Анотація:

Сучасна доктрина власності в українському цивільному праві підлягає переосмисленню через погляд на власність як фундаментальне право людини. Мета статті – описати підхід Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) до вирішення заяв за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і осново положних свобод, а також дослідити горизонтальний ефект права на мирне володіння майном як фундаментального права людини в практиці Верховного Суду. Вирішуючи справи за заявами про захист власності, ЄСПЛ послуговується витонченим алгоритмом аналізу, який можна подати через певну послідовність ‘так’ – або – ‘ні’ запитань, де перехід до кожного наступного запитання можливий лише за умови ствердної відповіді на попереднє: 1) чи була власність?; 2) чи було втручання у право власності?; 3) чи було втручання законним?; 4) чи мало втручання легітимну мету?; 5) чи було втручання пропорційним до тієї мети, яка ставилася? Згідно з цим алгоритмом, якщо відповідь на перші чотири запитання ствердна, а на останнє, п’яте, – заперечна, то ЄСПЛ констатує порушення державоювідповідачкою права заявника на мирне володіння майном. В усіх інших випадках – порушення немає. Якщо в межах юрисдикції держави одна приватна особа може порушити право власності іншої приватної особи без будь-яких негативних наслідків для себе і без поновлення порушеного становища потерпілого, то ця ситуація може бути поставлена у провину державі, оскільки вона може вказувати, що або немає законів, які б забороняли відповідні порушення і пропонували ефективні засоби захисту, або випадки відповідних порушень належним чином не розслідуються, або суди належно не застосовують положення відповідних законів. Виправлення цих недоліків “державної роботи”, безумовно, справляє вплив на горизонтальні відносини і є відчутним для приватних осіб у їхніх відносинах між собою. Тектонічні зміни в національній доктрині права власності полягають у тому, що власність більше не розглядається ані як виключно цивілістичний, ані як виключно національний правовий інститут. Як і низка інших приватноправових інститутів, власність зазнає конституціоналізації. Будь-який спір, зосереджений довкола права власності, дістає новий ракурс із погляду основоположних прав людини. Причому це стосується не тільки вертикальних правовідносин ‘людина – держава’, а й відносин приватних осіб між собою (горизонтальних). Горизонтальний ефект прав людини досягається через застосування концепції позитивних зобов’язань держави Верховним Судом та імплементацію в національну правозастосовну практику тесту на пропорційність.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

10

Антонюк, О. "Юрисдикція справ про скасування наказів Міністерства юстиції України щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав". Юридичний вісник, № 2 (25 серпня 2020): 115–21. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.1712.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено питання судової юрисдикції справ про скасування наказів Мін'юсту щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Проаналізовано правові позиції Верховного Суду щодо зазначеного питання та конкретизовано обставини, що визначають приналежність зазначених справ до цивільної, господарської і адміністративної юрисдикції. Установлено, що участь Мін'юсту та державного реєстратора як співвідповідача у справі, в якій оскаржується наказ Мін'юсту, не є достатньою ознакою адміністративної юрисдикції. Якщо відповідний позов подано для вирішення спору з іншою особою щодо речового права, то участь цих суб'єктів публічного права не змінює приватноправовий характер спору. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється. Не належить до адміністративної юрисдикції спір, в якому необхідно надати правову оцінку правомірності як оскаржуваного наказу Мін'юсту, так і набуття права на нерухоме майно та відповідних реєстраційних дій. Якщо порушення своїх прав позивач убачає у наслідках рішення Мін'юсту та (або) державного реєстратора, які він уважає неправомірними, а ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, то визнання таких рішень незаконними є способом захисту цивільних прав та інтересів, а справа належить залежно від суб'єктного складу до цивільної або господарської юрисдикції. Якщо спір стосується виключно здійснення державної реєстрації речового права, а не законності фактів, що були підставою для вчинення реєстраційних дій, то він не є спором про право та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У такому разі об'єднання в позовній заяві вимог про поновлення реєстраційних записів і скасування наказу Мін'юсту не виключає адміністративної юрисдикції спору, оскільки поновлення реєстраційних записів є наслідком визнання незаконним і скасування такого наказу. Справи за позовами державних реєстраторів щодо скасування наказів Мін'юсту (зокрема, щодо застосованої до позивача санкції за допущені порушення) належать до адміністративної юрисдикції.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

11

Красуцький, В. "ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДСТУПЛЕННЯ ПРАВА ВИМОГИ ДО МАЙНОВОГО ПОРУЧИТЕЛЯ". Юридичний вісник, № 2 (6 липня 2021): 194–200. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2173.

Повний текст джерела

Анотація:

У праці досліджується питання про можливості відступлення права вимоги до майнового поручителя. Метою праці є спроба довести, що такі права вимоги не можуть виступати об'єктами цивільних правовідносин, а наявна можливість відчуження таких прав виключно за умови їх трансформації у звичайне право вимоги, передумовою чого є порушення боржником основного зобов'язання та конкретизація обсягу забезпечувальної вимоги. З'ясовано, що майновий поручитель може бути суб'єктом заставних (іпотечних) правовідносин, і на нього поширюються загальні норми щодо відступлення прав вимоги до нього. Враховано, що цесія права вимоги є доволі поширеним правочином, який опосередковує оборот майнових прав, а обмеження стосовно відступлення права вимоги встановлюються законом або основним договором, з якого випливає відповідне майнове право. Аналіз чинного законодавства України свідчить про те, що цивільне право розмежовує пра- вочини, предметом яких є відсту- плення права вимоги, а саме договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та договори факторингу. Зазначені правочини не є аналогічними та різняться за певними критеріями: за предметом договорів, за формою вчинення договорів, за суб'єктним складом правочинів, за метою їх укладення. Відмінність вказаних правочинів за суб'єктним складом полягає в тому, що за договором відсту- плення права вимоги учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа. Для подальшого забезпечення балансу інтересів учасників заставних правовідносин, забезпечення юридичної рівності сторін та розвитку кредитування необхідно спростити доступ до можливості придбання права вимоги не тільки за номінальною вартістю, а й реальною, що дасть додаткові механізми захисту прав майнового поручителя та третіх осіб та збільшення у кредиторів кількості потенційних покупців прав вимоги, що дозволить ефективно реалізувати вказані майнові права, а тому видається за доцільне давати можливість укладати договори про відступлення прав вимоги не тільки за номінальною її вартістю, а й фактичною, з огляду на наявні фактичні відносини, що складаються між суб'єктами заставних правовідносин, одним з яких є майновий поручитель.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

12

БАТАНОВ, ОЛЕКСАНДР. "Концептосфера муніципального права". Право України, № 2020/10 (2020): 13. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-10-013.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджуються питання доктрини муніципального права як галузі права. Розглядаються різні підходи до муніципального права в аспекті теоретико-методологічного розуміння вчення про муніципалізм, муніципальні права людини та муніципальну владу. Така постановка питання обумовлюється тим, що питання предмета і методу муніципального права, його місця та ролі у системі права, природи, принципів, функцій відносяться до найбільш дискусійних у сучасній юридичній науці. Метою статті є поглиблення доктринальних засад муніципального права як самостійної галузі права. Отримати найпродуктивніші результати та зробити найоптимальніші висновки щодо проблем муніципального права у межах загальної теорії права та муніципально-правової науки можна тільки за умови використання комплексного концептуально-муніципального підходу, розглядаючи, наприклад, становлення і розвиток муніципального права у межах еволюційного процесу розвитку місцевого самоврядування та муніципалізму. За такого методологічного підходу феномен муніципального права необхідно розглядати не тільки у контексті його концептуальної та нормативно-правової моделі, а й як прояв об’єктивної реальності, яка має не лише нормативні та функціонально-телеологічні характеристики як частини національного законодавства, а й аксіологічні, гносеологічні, онтологічні, цивілізаційні, інституціональні, суб’єктно-об’єктні, конститутивні, історичні, категоріальні, ідеологічні, економічні, ментальні параметри, які еволюційним шляхом сформувалися під впливом відповідних ідей та принципів. Стверджується, що муніципальне право як галузь права є продуктом теорії муніципалізму та багатовікової практики місцевого самоврядування, результатом розвитку його концепцій і моделей під впливом принципів та ключових ідей демократії, правовладдя і прав людини. Це своєрідна та унікальна нормативно-правова модель стану розвитку місцевого самоврядування у певній країні або світі загалом. З огляду на це муніципальне право слід розглядати не лише з позиції визнання місцевого самоврядування державою, а й у синергетичному зв’язку з формуванням муніципальної правосвідомості та муніципальної культури, процесами реалізації муніципальних прав людини, вихованням почуття належності до територіальної громади, у загальному контексті розвитку конституціоналізму тощо. У статті доводиться, що муніципальне право притаманне виключно конституційній державі, в якій не лише визнаються, проголошуються, а й реально діють принципи правовладдя, людиноцентризму, поділу влади, субсидіарності та децентралізації тощо. Робиться висновок про самостійний галузевий характер муніципального права, свідченням чого є наявність притаманного тільки йому предмета правового регулювання, специфічних правових конструкцій і категорій, своєрідної структурованості норм та інститутів, поєднання різних методів юридичного впливу. Тобто йдеться про сукупність факторів внутрішнього характеру. Розглядаються і зовнішні системоутворюючі фактори, які забезпечують муніципальному праву статус самостійної галузі права, зокрема особливості суспільно-політичного розвитку, конституційні перетворення та економічні реформи, вплив природного права, національних, історичних, духовно-культурних та інших традицій, рецепція міжнародних стандартів тощо.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

13

Гулаткан, Т. "Витоки концепції прав людини". Юридичний вісник, № 1 (7 серпня 2020): 329–35. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1641.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті здійснено аналіз формування основ прав людини в ранніх юридичних текстах і філософських думках. Оскільки концепція прав людини сягає ще самого світанку людської цивілізації, вона закріплена в усіх великих релігіях світу. На перший погляд це поняття видається таким, що асоціюється із сучасним світом, проте його витоки зустрічаються дуже глибоко у вічності. У всьому світі основні релігії, незважаючи на різницю в їх змісті, мають гуманістичну точку зору, яка підтримує права людини. Основи прав людини також укорінені в античній думці й у філософських концепціях природного права та природних прав. У статті досліджується вплив ідей справедливості й прав людини в Стародавньому Єгипті та Близькому Сході, стародавньому Китаї, Класичній Греції, Середньовіччі, в епоху Відродження й епоху Просвітництва. Розглянуто відповідні твори кількох мислителів, включаючи Менція та Платона, зазначено, що в стародавніх писаннях є посилання на основні права людини, хоча цей термін не згадується. Термін «права людини» ввійшов дещо пізніше в словниковий запас людства. Він уперше використаний Томасом Пейном. Протягом століть більшість ранніх філософських теорій природного права зосереджувалася виключно на загальних моральних обов'язках. Зазначається, що боротьба за права людини почалася в західному світі приблизно на початку XIII століття. Однак права, що містяться в Маґна Карті, були не правами людини, а радше політичними врегулюваннями. Суттєвий вплив на становлення концепції здійснили ідеї філософів епохи Просвітництва, для яких спільним було бажання розширити свободу, право користуватися свободою віросповідання й вираження поглядів, право на справедливість і на захист верховенства права. Підсумковий поворот цього періоду, котрий принципово сприяв становленню ідей справедливості й прав людини, настав з американською та французькою революціями. Унаслідок цих історичних подій прийнято низку важливих юридичних текстів, які в подальшому стануть зразками для наслідування під час укладення практично кожного міжнародного договору у сфері прав людини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

14

Kalyniuk, N. M., та N. M. Kalyniuk. "ПРО ПРАВА МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ПІД ЧАС НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ В КОНТЕКСТІ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я". Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України, № 1 (8 липня 2019): 62–67. http://dx.doi.org/10.11603/1681-2786.2019.1.10285.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета: з’ясувати існуючі права медичних працівників, передбачені чинним законодавством, з огляду на реформування системи охорони здоров’я. Матеріали і методи. Методологічною основою дослідження виступає сукупність загальних та спеціальних наукових методів пізнання. Чинні нормативно-правові акти, що проаналізовано за допомогою комплексу методів: порівняльно-правового, структурно-логічного, системно-аналітичного, формально-логічного та методу теоретичного аналізу з дотриманням принципів біотичних норм і правил; формулювання і систематизація висновків. Результати. Аналіз чинних нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що права медичних працівників слід розмежувати на дві групи: загальні та спеціальні. До загальних прав медичних працівників належать ті, які гарантують певні умови їх професійної діяльності, охорону здоров’я, соціальний захист, зокрема право на: належні умови професійної діяльності; обов’язкове страхування; створення медичних наукових товариств чи професійних спілок; судовий захист; соціальну допомогу; скорочений робочий день і додаткову відпустку; пільгові умови пенсійного забезпечення та пільгове надання житла; першочергову медичну допомогу тощо. До спеціальних прав належать такі, які передбачені виключно для медичного працівника як спеціального суб’єкта. Серед таких прав необхідно виокремити: право про надання інформації про пацієнта без його згоди чи згоди його законного представника; право на відмову від подальшого ведення пацієнта; право здійснювати медичне втручання без згоди пацієнта або його законних представників. Чинне національне законодавство у галузі охорони здоров’я потребує вдосконалення. Одним із кроків на цьому шляху стала би імплементація передбаченого міжнародними нормативними актами права лікаря на заперечення під час виконання своїх професійних обов’язків. Висновки. Права лікаря при наданні медичної допомоги слід розділити на загальні та спеціальні. Передбачені чинним національним законодавством професійні права медичних працівників не завжди забезпечуються державними гарантіями і мають почасти декларативний характер. Це зумовлено відсутністю розроблених підзаконних актів, які повинні забезпечити механізм їх реалізації з урахуванням вимог сьогодення. Застосування зарубіжного досвіду, імплементація міжнародних стандартів у національне законодавство, зокрема щодо реалізації лікарем права на заперечення з міркувань совісті, забезпечить більш професійну захищеність лікаря та підвищить якість надання медичної допомоги.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

15

Humeniuk, I. O. "Концептуальні проблеми трудового права України та їх вплив на розвиток законодавства про працю". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (6 грудня 2020): 6–12. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.01.

Повний текст джерела

Анотація:

У вітчизняній науці трудового права дослідження предмету правового регулювання дають певне уявлення про онтологічні аспекти галузі, але не формують чіткого концепту реформи трудового законодавства й теорій, на основі яких вона має відбуватися. Критичного переосмислення феномену радянського трудового права у правовій науці так і не відбулося. Соціальне призначення норм трудового права необхідно посилювати через розвиток концепцій колективних трудових відносин та системи індивідуальних трудових відносин. Метою статті є окреслення ідей оновлення базової доктрини трудового права та визначення, на їх підставі, напрямків розвитку трудового законодавства. Наукова новизна визначається тим, що діалектичний зв’язок є базовим для визнання колективних трудових прав як юридичного механізму захисту індивідуальних інтересів у сфері праці. Наголошується, що реалізацію прав, які містять соціально-економічні гарантії працівників, відмінні від державних мінімальних, потрібно забезпечувати виключно через механізми соціального діалогу (партнерства). Механізм їх забезпечення в індивідуальному трудовому праві, у разі відсутності колективного договору – встановлюється за домовленістю сторін трудового договору. Можливість збалансованого поєднання методів правового та неправового впливу на трудові відносини потребує визнання трудового договору як джерела трудового права. Прогресуюча експансія норм цивільного законодавства на відносини, предметом яких є професійна праця, вимагає оновлення поняття й ознак трудових відносин. В рамках концепції системи трудових відносин це поняття може бути узагальненим, а його ознаки варіюватися в залежності від виду трудового договору. Вважаємо слушним під індивідуальними трудовими відносинами розуміти урегульовані нормами трудового права суспільні відносини, предметом яких є несамостійно-організована та оплачувана праця, яка виконується працівником особисто та із застосуванням, як правило, професійних навичок. Безстроковий трудовий договір і трудові відносини, що виникли на його підставі, мають залишатися пріоритетними, але за рахунок норм податкового законодавства та законодавства про соціальне страхування. Висновки. Монополія будь-яких правових ідей і концепцій стає небажаною, якщо не може більше застосовуватися без кардинальних змін і не забезпечує ролі права у вирішенні практичних проблем та у визначенні напрямків подальшого правового розвитку. Без оновлення парадигми галузі трудового права, яка б визнавалась переважною більшістю науковців і, відповідно, отримала б статус доктринальної, неможливо завершити процес нової кодифікації трудового законодавства. Поетапне прийняття нового Трудового кодексу, до структури якого входитиме Книга І «Індивідуальне трудове право» та Книга ІІ «Колективне трудове право», є найоптимальнішим способом кодифікації.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

16

ЮЩИК, ОЛЕКСІЙ. "Спортивне право: визначення поняття в контексті правової системи". Право України, № 2019/10 (2019): 267. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-267.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є формування нового підходу до визначення поняття спортивного права з погляду його галузевої специфіки в правовій системі. Відзначено, що розуміння спортивного права як галузі права в теорії традиційно базується на виокремленні предмета правового регулювання – спортивних відносин, які регулюються сукупністю норм спортивного права. Стверджується, що особли вістю останніх є їхня диспозиція, тобто відношення прав та обов’язків суб’єктів спорту в їх спортивних відносинах між собою. Зважаючи на це, спортивне право виступає як така система правових норм, яка регулює вказані права та обов’язки і є однією з підсистем більш загальної правової системи, а тому може розглядатись як одна з її галузей. У зв’язку з цим аналізується поняття “правова система” в теоретико-правовій науці, наголошується на необхідності застосовувати соціологічний підхід до розгляду правової системи, в якій виокремлюється спортивне право як одна з її підсистем. Відзначено, що соціологія права відмовляється від використання поняття правової системи в її формально-юридичному аспекті, використовуючи ідеї про плюралістичний характер права, важливі для розуміння феномена спортивного права. У статті пропонується не обмежуватися лише формальною логікою при визначенні поняття “правова система”, а використовувати діалектичну логіку, розглядати вказане поняття як єдність загального, особливого та одиничного. Обґрунтовується думка щодо помилковості обмеження підсистеми спортивного права рамками виключно національної правової системи, надання останній глобального значення. Загальним у понятті “правова система” є не національний, а наднаціональний, загальнолюдський рівень правових явищ єдиної сфери світового спорту. Не випадково в літературі розглядаються такі спортивноправові феномени, як “міжнародне спортивне право”, “європейське спортивне право” тощо. Зроблено висновок, що поняття “спортивне право” необхідно визначати не в підсистемі національного права, а в контексті підсистеми більш високого рівня, розглядати його взагалі як підсистему глобальної (світової) системи права. Доводиться, що спортивне право становить галузь усієї правової системи світу, а не суто галузь національної правової системи. Автором запропонована дефініція наукового поняття спортивного права, яка розкриває його сутність як специфічної галузі права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

17

Бобонич, Є. Ф., П. І. Шпак та І. В. Константинова. "СОРТ РОСЛИН У СИСТЕМІ ОБ'ЄКТІВ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ". Знання європейського права, № 3 (2 лютого 2021): 16–19. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.91.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто питання місця селекційних досягнень, зокрема сортів рослин, у структурі об'єктів права інтелектуальної власності. За механізмом виникнення виключних прав юридична наука поділяє інтелектуальну власність на два правових інститути: 1) авторське право і суміжні права; 2) промислова власність. Селекційні досягнення, зокрема сорти рослин, залишаються за межами такої класифікації, що й зумовлює актуальність дослідження. В юридичній науці сорти рослин згадуються в контексті розгляду об'єктів патентного права, із зауваженням, що сорту рослин не надається правова охорона як винахода. Тобто сорт рослин є різновидом винаходу, якому не надається правова охорона як об'єкту патентного права. У статті також розглядаються особливості змісту прав інтелектуальної власності на сорти рослин. Законодавство України передбачає поділ майнових прав інтелектуальної власності на сорти рослин на два види. Також є особливості щодо його розпорядженням та набуття у спільну власність. Зазначається, що об'єктом права спільної власності можуть бути тільки майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин. Загальне та спеціальне законодавство у сфері права інтелектуальної власності передбачають випадки виникнення спільних прав інтелектуальної власності на один сорт рослин: 1) набуття спільних особистих немайнових прав на один сорт рослин у випадках співавторства у створенні сорту; 2) набуття спільних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин у автора (авторів) та роботодавця (замовника); 3) набуття декількома особами майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин в порядку спадкування; 4) набуття спільного майнового права інтелектуальної власності на поширення сорту рослин підтримувачем сорту; 5) набуття спільних майнових прав інтелектуальної власності на один сорт рослин на підставі цивільного договору.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

18

Правоторова, О. М. "МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(27) (27 січня 2020): 124–28. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(27).202.

Повний текст джерела

Анотація:

Визначено, що міжнародні стандарти адміністра-тивно-правової охорони базуються, по-перше, на За-гальній декларації прав людини та пактах. Європей-ський суд із прав людини передбачає як негативний (невтручання держави) обов’язок держави, так і пози-тивний (активні дії з боку держави) обов’язок. Нега-тивний обов’язок полягає в тому, що суб’єкти владних повноважень не мають права втручатись у приватне та сімейне життя особи, а також порушувати право на повагу до особистого житла та кореспонденції осо-би. Наголошено, що провідне місце у визначенні на-прямів розвитку сфери адміністративно-правової охо-рони в країнах-учасницях ЄС посідає адміністрація або ж законодавчо визначене профільне міністерство, що відповідає за політику, розвиток, планування та координацію системи адміністративно-правової охо-рони. Доведено, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не розкриває змісту терміна «приватне життя», оскільки описує його як «термін із широким значенням, який не піддається визначенню». З’ясовано, що багато країн включають основні поло-ження Декларації у своє базове законодавство. Саме її принципи лежать в основі багатьох пактів, конвенцій і договорів із прав людини.На основі аналізу Конвенції про захист прав лю-дини й основоположних свобод сформовано стандарти прав, свобод людини і громадянина у сфері адміністра-тивно-правової охорони, а саме: публічна адміністра-ція зобов’язана поважати права людини, а органи виконавчої влади і місцевого самоврядування мають у межах своєї компетенції гарантувати відновлення прав, свобод і законних інтересів усіх, хто перебуває під їх захистом; кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом; публічна ад-міністрація має поважати право приватного і сімейного життя особи; кожен, чиї права та свободи було поруше-но, має право на ефективний засіб юридичного захисту в адміністративному порядку, навіть якщо таке пору-шення було вчинене особами, які здійснювали свої офі-ційні повноваження; під час війни або іншої суспіль-ної небезпеки, яка загрожує існуванню нації, держава може вживати заходів щодо обмеження певних прав і свобод, однак виключно в тих межах, яких вимагає го-строта становища.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

19

Островська, Богдана Василівна. "ДІТИ IN VITRO: УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ ПРИВАТНОПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 64–70. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.9.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню проблем приватноправового регулювання допоміжних репродуктивних технологій, зокрема штучного запліднення in vitro, національним законодавством України та його співвідношення із положеннями міжнародно-правових актів у цій сфері. Детально проаналізовано законопроєкти, які нині подано до Верховної Ради України, що стосуються застосування допоміжних репродуктивних технологій. За допомогою біоетичного підходу до проблеми пропонуються шляхи її розв’язання на основі поваги до прав і гідності кожної людини відповідно до норм міжнародного права. Наголошено на важливості забезпечення захисту життя ембріона in vitro, зокрема шляхом розробки правового статусу ембріону людини та його закріплення у національному законодавстві, а також спеціальних програм щодо створення державних кріобанків стовбурових клітин та ембріонів, запровадження державного контролю за переміщенням ембріонів людини за межі території України, насамперед шляхом встановлення заборони на їх вивезення з урахуванням чітко визначених виключних обставин. Прийняття спеціального законодавства щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій дозволить унормувати правовідносини у цій сфері. Під час розробки правових актів національного законодавства необхідно насамперед враховувати норми міжнародного права, які стосуються прав людини та біомедицини. Оскільки репродуктивні права мають безпосередній зв’язок із такими основоположними правами людини, як право на життя та здоров’я, питання права людини на життя на пренатальній стадії її розвитку є невід’ємним біоетичним аспектом цих прав.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

20

Любчик, О. А. "Зміст суб’єктивного авторського права". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 4, № 84 (28 грудня 2018): 194–201. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.84.194-201.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано наукові погляди на проблему визначення сутності та змісту суб’єктивного авторського права на твір науки, мистецтва та літератури, а саме визначення змісту виключних прав на нього. Акцентовано увагу щодо зміни формулювання поняття цих прав, їх обсягу та видів різними авторами, які були представниками різних соціально-економічних формацій, ідеолого-політичних напрямів розвитку держави. Визначено наукове поняття та зміст виключних прав як складових суб’єктивного авторського права. Аргументовано пропозиції щодо вдосконалення законодавчого регулювання цього питання.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

21

Халабуденко, Олег Анатолійович. "КОНСТРУКЦІЇ КВАРТИРНИХ ПРАВ У КОНТЕКСТІ ПИТАНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ МОДЕРНІЗАЦІЄЮ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ". Часопис цивілістики, № 37 (29 липня 2020): 62–70. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i37.351.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглянуто низка питань, пов’язаних із конструкціями «квартирних прав». Автор зазначає подвійну природу «права на квартиру», яке є сукупністю особливих прав власності на квартиру та надає їх власнику одне з основних прав людини – право на житло. Метою роботи є розгляд прийнятних моделей «квартирних прав», відомих правовим системам континентального права, і порівняння їх із ситуацією, що склалася з цього питання в законодавстві України. Був використаний метод порівняльного правового дослідження. Автор робить такі висновки: 1. Ідея житлових майнових комплексів виникає на основі об’єднання технічних концепцій багатоквартирних будинків і спільної власності, відомих ще зі Стародавнього Риму. 2. Правова ідея встановлення спеціальних майнових прав відносно частин багатоповерхового будинку виникає у зв’язку з необхідністю визнання прав на ізольовані приміщення, особливо квартири, у виняток загального принципу superficies solo cedit. 3. Завдання розробки прийнятної конструкції щодо комплексу прав, які виникають у зв’язку з визнанням квартир та інших ізольованих приміщень об’єктами прав може бути вирішена з урахуванням досвіду європейських юрисдикцій: шляхом визнання таких приміщень в якості цільових об’єктів права власності з поширенням режиму спільної власності на земельну ділянку або шляхом визнання ізольованих приміщень об’єктами ексклюзивного права осіб на проживання, яке визнається компонентом часткової власності. 4. Визнання квартир як об’єктів майнових прав в силу їх цільового призначення виключає розширення правового режиму абсолютних майнових прав на них. 5. Аналіз чинного законодавства України дає підстави вважати ситуацію, модель відносин, які виникають між власниками квартир у багатоквартирних будинках, далекою від ідеальної і здебільшого не продуманою. 6. Закріплення конструкцій «квартирних прав» у чинному законодавстві має здійснюватися з урахуванням того факту, що житлові приміщення слід розглядати в якості меріторних благ.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

22

Кравчук, В. "Громадянські (особисті) права суддів як елемент їх конституційної правосуб’єктності". Історико-правовий часопис 15, № 1 (18 лютого 2021): 39–44. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/8.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджено права і свободи суддів, які втілюють сутність і зміст правового зв'язку судді з судами. Права суддів пропонується розглядати як вид і міру їх можливої або дозволеної поведінки, встановлені нормами права для реалізації їх функцій і завдань та забезпечуються державою. Автор вважає дискусійною позицію про те, що права суддів виникають виключно з моменту призначення на посаду судді. Деякі права (наприклад, право на повагу до гідності або право на результати творчої та інтелектуальної діяльності) належать громадянину і до призначення його на посаду судді, і після припинення суддівської діяльності. Однак після призначення на посаду судді вищевказані права набувають нового змісту і забезпечуються дещо іншими засобами державного примусу. У зв'язку з цим права суддів можна розділити на загальні і спеціальні. До загальних відносяться ті права, які належать судді як людині і громадянину, але після вступу у відповідний правовий статус змінюють зміст, порядок реалізації та забезпечення. До спеціальних належать права, які в науковій літературі прийнято називати посадовими, тобто пов'язані зі здійсненням правосуддя. Такі права виникають з моменту набуття особою правового статусу судді (з моменту складення присяги). Зазначені права можуть бути статусними (право на відставку, право на участь у суддівському самоврядуванні, право на повагу професійної честі та гідності тощо) та функціональними (право на витребування доказів, право на окрему думку тощо).

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

23

Яблокова, О. І. "ДО ПИТАННЯ ПРО ВІЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТВОРІВ". Знання європейського права, № 3 (7 вересня 2021): 38–42. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.226.

Повний текст джерела

Анотація:

аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені 1.1. Мечникова Твори мистецтва, літератури й науки як об'єкти авторського права підлягають правовій охороні, що встановлює чіткі правила використання цих об'єктів цивільного права особами, яким автор передав майнові права. Використання виключних прав на будь-який вид творів без відповідного дозволу не є правомірним. При цьому, згідно з положеннями, установленими ст. 444 ГК України й ст. 21-25 Закону України «Про авторське право й суміжні права», допускаються випадки вільного використання творів. Основним критерієм для вільного використання твору є використання без наміру одержувати дохід. Безумовно, мають місце випадки, коли просити дозволу в автора твору є недоцільним. Зокрема, коли користувач відтворює твір в особистих цілях або для навчання. У таких випадках користувач не одержує якого-небудь доходу від такого відтворення. Крім того, подібне використання свідчить про цінність і значущість твору, отже, його автор користується відповідною репутацією та популярністю. Також допускається вільне використання твору після закінчення строку охорони майнових прав (усе життя автора (співавторів) і 70 років після смерті). При цьому вільне використання твору вказує на дотримання рівноваги між майновими інтересами автора і немайновими інтересами членів суспільства загалом. Однак закінчення строку охорони майнових прав ніяк не впливає на охорону особистих немайнових прав авторів. Інакше кажучи, вільне використання твору після закінчення 70 років не дає можливості користувачеві яким-небудь чином спотворювати, переробляти твір, якщо це буде здійснено на шкоду репутації цього об'єкта авторського права. Дотримання особистих немайнових прав автора після його смерті є обов'язковим для всіх потенційних користувачів. Це пояснюється не тільки тим, що особисті немайнові права не мають строку давності, але й тим, що необхідно зберігати задум і сутність первісного твору. Вважаємо, що це є однією з основних вимог до використання об'єкта авторського права після закінчення встановленого законом строку охорони майнових прав.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

24

Я., Мельник Я. "КОНЦЕПЦІЯ СЕМІОТИКИ У СОЦІАЛЬНОМУ ПРАВІ: ПРОБЛЕМИ ДОКТРИНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (39) (21 квітня 2020): 91–97. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-39-1-91-97.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядаються проблеми становлення інституту семіотики в соціальному праві. Розглядаються питання доктринального семіотичного вакууму, що позначається на правовій політиці повноцінного розвитку соціального права.Автор зазначає, торкаючись змісту терміну «семіотика» (грецькою «semeiotikón»), він від «seméion», що означає знак, ознака, а семіологія, як наука, досліджує властивості знаків і знакових систем, природних і штучних мов. Вчена О.М. Балинська семіотику права пропонує визначати як окремий напрям філософії права, що концептуально охоплює всі основні філософські аспекти (онтологію, гносеологію, аксіологію, антропологію та праксеологію) права як суспільного феномена.Розмірковуючи про дійсність як образ образів, не було б зайвим відмітити позицію Г. Андерса, який зазначає, що образи принципово оприявнюють не зв’язки, а лише вирвані картини світу, отже, коли вони показують світ, вони і його приховують. Зрештою, Г. Андерс зауважує, що сенсаційне сутнісно належить до шаблонів; і не лише тому, що воно їх прикриває і гасить; а й тому, що воно саме тяжіє до перетворення на шаблони.Абсолютизація права, – на думку В.В. Завальнюка, – це теж міф про право як реалізацію справедливості, ідеалу. Міф, що втілив месіанський образ права, який існував на різних історичних етапах, трансформувався і утворив безліч похідних міфів. Ю.Г. Барабаш та В.Л. Федоренко приходять до висновку у тому, що соціальна політика держави в тому числі на конституційному рівні, повинна бути переорієнтована виключно з питання про соціальне піклування громадян на створення умов, коли кожен зможе власними зусиллями гарантувати собі нормальне існування. Схожої позиції притримуються й науковці М.І. Іншин та В.І. Щербина. Вони відмічають, що зазвичай, кінцевими цілями соціальної політики є досягнення рівноваги, стабільності і безпеки життя у суспільстві, цілісності і динамізму його розвитку, забезпечення достатніми матеріальними, організаційними та іншими ресурсами їх прогресу та вдосконалення, а в кінцевому рахунку становлення умов для спокійного життя громадян, їх упевненості у завтрашньому дні. Ключові слова: соціальне право, правова семіотика, соціальна політика, семіотика соціального права, право, як знакова система.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

25

ШЕВЧУК, СТАНІСЛАВ. "Людська гідність у системі конституційних цінностей". Право України, № 2018/09 (2018): 29. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-09-029.

Повний текст джерела

Анотація:

Людська гідність посідає визначальну роль у системі конституційних цінностей. Будучи ядром кожного конституційного права, формує та транслює уявлення про людину як унікальну самовизначену істоту, яка не перебуває під владою держави, формує повагу до внутрішнього світу людини, її місце у суспільстві та взаємовідносини з державою. Зі свого боку право на повагу до людської гідності кореспондує з визнанням людини найвищою соціальною цінністю, що унеможливлює тлумачення людини інструментально, лише як об’єкт державної волі. Метою статті є аналіз людської гідності в системі конституційних цінностей через призму історичних детермінант та сучасних політико-правових реалій. За підсумками проведеного аналізу виділено основні аспекти, які дають змогу тлумачити людську гідність як інтегративну категорію, яка визначає, наскільки повсякденне існування людини в конкретному соціумі відповідає її природі та високому призначенню у світі. Серед таких аспектів, зокрема: свобода як можливість вільно діяти відповідно до власної волі; достатній життєвий рівень, який забезпечує гідне існування людини; можливість вибору в духовній та інтелектуальній сфері, можливість формування власного світогляду та духовного світу; аспект безпеки і захищеності людини від посягань та ін. Право на повагу до людської гідності практично в усіх конституційних системах, зокрема і в нашій, є абсолютним, як і право на життя. А це означає, що держава не може встановлювати обмеження права на реалізацію людської гідності. На інші права – так, на них і було встановлено ці критерії обмеження законом. Зокрема, Конституційний Суд України відзначив, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, мати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права. По суті, ядро кожного конституційного права – це людська гідність. Що стосується обмежень – це критерії, які було сформульовано імпліцитно. Є й експліцитні обмеження, які фіксуються у тексті конституції. Це стосується саме тих законів, які вводять обмеження і втручаються у права людини. У цьому полягає основне навантаження конституційної скарги – оцінити закони, які обмежують права людини. Мається на увазі реалізація прав людини, що є сутнісним ядром права, без якого воно не може бути правом, і чи не атакують певні закони це ядро. Натомість людська гідність – це те, без чого людина не може бути людиною.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

26

Стойка, Наталія Степанівна, та Вікторія Вікторівна Поплавська. "Облікове відображення господарських операцій з придбання бренд-активів підприємства". Економіка, управління та адміністрування, № 4(94) (29 грудня 2020): 74–78. http://dx.doi.org/10.26642/ema-2020-4(94)-74-78.

Повний текст джерела

Анотація:

Визначено, що одним із основних показників ставлення споживача до бренда є лояльність. Розглянуто показники, за якими можна визначити міру лояльності споживачів до бренду. Визначено загальні характеристики бренда, зокрема: бренд існує в свідомості споживача, він має унікальний набір цінностей, призначений для ідентифікації товарів або послуг виробника; бренд – це об’єкт інтелектуальної власності, що складається із сукупності матеріальних, нематеріальних елементів і відображає характеристики товару, його унікальні ознаки; бренд – маркетинговий інструмент, що має певну цінність для продавців та споживачів товарів, сприяє економічному розвитку підприємства і формуванню взаємовигідних відносин з партнерами; на відміну від торгової марки бренд не можна реєструвати і контролювати, а також прив’язати до якогось географічного місця. Встановлено існуючі підходи до побудови методики бухгалтерського обліку торгових марок та брендів, які можуть відрізнятися залежно від того, чи придбані такі активи або були створені самим підприємством. Уточнено питання нарахування амортизації на придбані права на торгову марку. Розкрито порядок передачі виключних прав власності на торгову марку. Запропоновано господарські операції придбання виключно майнових прав на торгову марку.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

27

АРАКЕЛЯН, МІНАС. "Адвокатура у механізмі надання професійної правничої допомоги (до питання про скасування адвокатської монополії)". Право України, № 2019/12 (2019): 113. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-113.

Повний текст джерела

Анотація:

Найважливішим чинником оптимізації адвокатської діяльності є формування нормативної бази, яка визначає стратегію розвитку правової системи і спрямована на зміцнення правозахисної діяльності сучасної української держави. Сучасний етап правота державотворення в Україні потребує нового правового обґрунтування діяльності адвокатури. Метою статті є розгляд права людини на правничу допомогу та визначення місця адвокатури у механізмі його реалізації у контексті дискусії щодо скасування адво катської монополії. Право на правничу допомогу є фундаментальним правом, яке забезпечує право на правосуддя і, відповідно, на справедливий судовий розгляд. Джерела закріплення міжнародно-правових стандартів доступу до правосуддя можна класифікувати за двома критеріями: а) ступенем обов’язковості – імперативні (норми міжнародних договорів, рішення Європейського суду з прав людини) і диспозитивні, тобто рекомендаційні (акти орга нів міжнародних організацій – резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, рекомендації Комітету Міністрів Ради Євро пи); б) ступенем поширеності – універсальні, прийняті на рівні міжнародного співтовариства, і регіональні. У цих джерелах передбачається обов’язкова участь захисника (адвоката) як представника лише у межах кримінального судочинства, щодо представництва адво катів в інших юрисдикціях такої імперативної норми не міститься. Внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) у 2016 р. запровадило в Україні адвокатську монополію, що спричинило неоднозначну оцінку доцільності цього кроку. Найбільш важливими аргументами на користь її скасування є: звужування реалізації права доступу до суду; відсутність необхідної кількості адвокатів; бюрократизація процесу набуття статусу адвоката, що призвело до збільшення вартості їхніх послуг; суперечність нормам міжнародного права, які передбачають право особисто або через вільно обраного на власний розсуд захисника з числа юрис-тів, які можуть надати ефективний правовий захист, реалізовувати право доступу до правосуддя. З метою оптимізації механізму отримання професійної правничої допомоги нещодавно запропоновано зміни до законодавства України щодо скасування адвокатської монополії, що є позитивним кроком, спрямованим на розширення доступу до правосуддя широких верств населення для захисту своїх прав і свобод. Виключне право адвоката здійснювати захист залишено лише у кримінальному судочинстві, що є виправданим, оскільки адвокатська діяльність у цій сфері є вельми специфічною, відмінною від захисту прав особи у некримінальних сферах судо чинства. Як правило, адвокати у кримінальних справах спеціалізуються лише на цьому напрямі, що сприяє формуванню професійних практичних навичок, а це, зі свого боку, забезпечує більш ефективний правовий захист свого клієнта. При цьому слід наголосити, що у разі участі у кримінальному провадженні кількох захисників, один із них має бути адвокатом обов’язково, а інші – лише юристами.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

28

ПИСАРЕНКО, НАДІЯ. "Верховенство права, конвенційні гарантії справедливого суду та принципи адміністративного судочинства". Право України, № 2019/04 (2019): 55. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-04-055.

Повний текст джерела

Анотація:

Досліджено зміст елементів верховенства права, визначених як обов’язкові Європейською комісією за демократію через право (Венеційська комісія) у Допо віді, датованій березнем 2011 р. Метою статті є з’ясування того, чи знайшли своє закріплення зазначені елементи в тексті Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України). Зроблено висновок, що ст. 6 “Верховенство права” вміщує інформацію щодо двох із шести обов’язкових елементів. З огляду на цей висновок запропоновано викласти відповідні норми КАС України так, щоб вони були практично застосовними; їх приписи давали можливість наповнити сполучення слів “верховенство права” конкретним змістом, зрозумілим як представникам судової влади, так і приватним особам, які вимушені звертатися за захистом своїх прав. Представлено “звучання” обов’язкових елементів верховенства права, яке виглядає підхожим для діяльності зі здійснення правосуддя. Так, судова діяльність ґрунтуватиметься на ідеї верховенства права, якщо: 1) правосуддя буде доступним, а суд незалежним і безстороннім; 2) суд неухильно дотримуватиметься законів, діятиме виключно у межах своїх повноважень; 3) прийматиме розумні, справедливі, обґрунтовані та позбавлені будь-яких ознак тиранії рішення; 4) при розгляді справи суд застосовуватиме закон однаково для всіх; 5) суд тлумачитиме закон у спосіб, що забезпечує пріоритет прав людини; 6) остаточні рішення суду не будуть піддаватися сумніву, вони мають неухильно виконуватися, зокрема й через залучення дієвих механізмів, що спонукатимуть до їх виконання. Забезпечити дотримання наведених елементів верховенства права у судовій діяльності можна шляхом викладення у процесуальному законі правил про принципи судочинства, які розкриватимуть змістове наповнення кожного з цих еле-ментів. Такі правила матимуть виконуваний та лаконічний вигляд, якщо їхні тексти включатимуть інформацію про конвенційні вимоги справедливого суду, описані з огляду на їхнє тлумачення Європейським судом з прав людини. Інакше кажучи, запровадження обов’язкових елементів верховенства права гарантовано у судочинстві через вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., які мають знайти своє відображення у його (судочинства) принципах. Враховуючи викладене, представлено оновлений перелік принципів адміністративного судочинства. Деяким із них надано характеристику, на основі якої сформовано правила, які пропонуються для закріплення у національному адміністративному процесуальному законі.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

29

Самбор, M. A. "Право на свободу мирних зібрань у громадянському суспільстві: цінність та функція". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 4, № 92 (17 грудня 2020): 38–53. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.92.38-53.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті досліджуються громадянське суспільство в Україні, його розуміння та місце права на свободу мирних зібрань у сучасному громадянському суспільстві. Указано, що громадянське суспільство не здатне існувати та розвиватися, а й зароджуватися без реалізації громадянами їхнього права на самовизначення, зокрема права на свободу мирних зібрань. Однак, важливим є правове регулювання права на свободу мирних зібрань, яке повинно відображати свободу здійснення цього права виключно в межах та в спосіб, визна чених Конституцією та законами України. Автором зауважено, що право на свободу мирних зібрань виступає цінністю громадянського суспільства, критерієм демократії відносин у суспільстві.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

30

ДЗЕРА, ОЛЕКСАНДР. "Принципи інституту права власності вимагають додаткових законодавчих гарантій". Право України, № 1/2019 (2019): 75. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-01-075.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті висвітлюються визначальні правові засади, що забезпечують ефективну реалізацію норм інституту права власності, принципи непорушності, зокрема принципи непорушності права власності, презумпції правомірності набуття права власності, встановлення правового режиму власності виключно законом, рівність захисту прав усіх суб’єктів права власності та ін. Стверджується, що загалом норми інституту права власності забезпечують реалізацію власниками прав володіння, користування належним їм майном, за кріплених у Конституції та інших законах України. Аналіз українського законодавства про власність дає підстави для висновку про те, що воно відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аналізуються також проблеми, які виникають у зв’язку з застосуванням на практиці чинного законодавства, наявність у ньому певних прогалин і суперечностей, особлива увага надається конфіскаційній правовій політиці. Зазначається, що ст. 354 Цивільного кодексу України (ЦК України), яка передбачає позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкцію за вчинення правопорушення (конфіскація), позбавлена реального змісту та дії, оскільки в ній не визначаються конкретні підстави для застосування “цивільно-правової конфіскації” майна. Звертається увага на відсутність у ст. 59 Кримінального кодексу України (КК України), яка передбачає конфіскацію майна як міру покарання, визначеності щодо конкретних обсягів конфіскації майна, що дозволяє конфісковувати майно. Позитивно в статті оцінюється норма ст. 962 КК України про те, що спеціальна конфіскація не поширюється на предмети злочину та знаряддя вчинення злочину, які мають бути повернуті добросовісним власникам (законним володільцям), водночас піддається критиці ст. 100 Кримінального процесуального кодексу України, яка передбачає конфіскацію майна засудженого за вчинення корупційного злочину, якщо в суді не підтверджено законність підстав набуття прав на таке майно, оскільки це суперечить ст. 328 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомір-ності набуття особою права власності. Піддається сумніву норма ст. 465 Митного кодексу України, яка передбачає конфіскацію товарів, транспортних засобів за порушення митних правил незалежно від того, що вони є власністю особи, яка не вчиняла правопорушення. Робиться висновок про те, що антикорупційне законодавство не містить достатніх гарантій належного захисту прав власників. У статті 387 ЦК України пропонується передбачити застереження про те, що власник має право на витребування майна, що було знаряддям злочину, предметом контрабанди, якщо воно було використано поза його волею. Обґрунтовується наявність істотних вад редакційного та змістовного характеру в оновленій ст. 228 ЦК України, яка передбачає цивільно-правову конфіскацію майна в разі вчинення антипублічного правочину, відзначається необхідність її радикального реформування. Доводиться невідповідність вимогам Конституції України, ЦК України норм ст. 17 Закону України “Про Національне антикорупційне бюро України”, якою надається право на звернення до суду з позовом про визнання угод недійсними як самому Національному антикорупційному бюро, так і будь-якому його працівникові, що працює за трудовим договором.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

31

Петросян, К. Є., та Л. В. Котова. "РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИМИ ОСОБАМИ: В АСПЕКТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (41) (20 травня 2021): 86–97. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2021-41-1-86-97.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті здійснено аналіз міжнародних та національних нормативно-правових актів, а також даних, зокрема статистичних, щодо окремих аспектів реалізації права на соціальний захист, у тому числі щодо правового забезпечення захисту внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО). Відзначено, що з початком збройної агресії Російської Федерації у 2014 році в Україні з’явилися особи, які з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту були вимушені залишити місця свого постійного проживання та переселитися в інші регіони держави. Офіційна статистика щодо кількості взятих на облік ВПО з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей та АР Крим, та частки серед них осіб пенсійного віку в черговий раз підкреслює необхідність дослідження питання забезпечення прав внутрішньо переміщених осіб на соціальний захист та розробки ефективних механізмів вдосконалення законодавчої бази, що закріплює права і свободи внутрішньо переміщених осіб в аспекті забезпечення принципу верховенства права. Констатовано, що в аспекті забезпечення принципу верховенства права, право на соціальний захист має природно-правовий характер, тобто належить особі з моменту народження, а тому має визнаватись і гарантуватись державою. Підкреслюється неподільність принципу верховенства права з такими поняттями як демократія та права людини, в тому числі права у сфері соціального захисту. Авторами з’ясовані важливі моменти визначення понять «соціальний захист» й «соціальне забезпечення» та виокремлені три головні складові системи соціального захисту. Авторами зазначено, що існує ряд особливостей в реалізації права на соціальний захист в умовах збройного конфлікту в Україні внутрішньо переміщеними особами, зокрема: по-перше, констатовано, що право на соціальний захист внутрішньо переміщеної особи поставлено у залежність від наявності у такої особи довідки на підтвердження цього статусу; по-друге, підкреслюється, що з метою реалізації свого конституційного права особа повинна відкрити рахунок виключно в Ощадбанку; по-трете, встановлюється, що діюче законодавство передбачає обов’язок внутрішньо переміщеної особи періодично проходити фізичну ідентифікацію в установі банку; по-четверте, у разі недотримання встановлених умов особа зазнає обмеження у реалізації свого права на соціальний захист шляхом зупинення соціальних виплат, що порушує забезпечення принципу верховенства права. Ключові слова: соціальний захист, соціальне забезпечення, система соціального захисту, реалізації права на соціальний захист, принцип верховенства права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

32

СТОВБА, ОЛЕКСІЙ. "Сучасне природне право та динамічне праворозуміння". Право України, № 2021/01 (2021): 88. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-01-088.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті розглядаються основні тенденції сучасного праворозуміння на пострадянському просторі. Нині можна спостерігати поділ правознавців на тих, хто належить до так званого класичного праворозуміння і представників некласичної (“посткласичної”) правової думки, між якими точаться палкі дискусії щодо співвідношення “класики” і “некласики” в праві. Водночас некласична філософія права на пострадянському просторі не просто некритично запозичує ідеї і принципи, розроб лені західними правознавцями, але має свою специфіку, яка може бути найбільш точно виражена у вигляді терміна “динамічне праворозуміння” та не може бути зведена до відомих підходів, зокрема природного права. Термін “динамічне праворозуміння” є збірним найменуванням для низки тих концепцій, які були розроблені на пострадянському просторі наприкінці ХХ – на початку XXI ст. Це насамперед феноменолого-комунікативний (А. Поляков), діалогічний (І. Честнов), темпорально-онтологічний (А. Стовба) підходи, а також концепція правової реальності (С. Максимов) і деякі інші. Незважаючи на те що погляди всіх цих учених є самостійними й оригінальними, вони мають низку спільних рис, які дають змогу об’єднати їх під загальною назвою “динамічне праворозуміння”. Такими рисами є негативне ставлення до реіфікації права, до спроб мислити право виключно в системі логіко-понятійних координат (передусім суб’єкт-об’єктних відносин), а також до уявлення про право як про статичний, континуальний вимір Належного, який із безпечної трансцендентальної дистанції регулює сущу реальність. Натомість пропонується розуміння права як динамічного (дискретного і такого, що відтворюється) за своєю суттю феномена, який із самого початку має соціальний характер. При цьому, незважаючи на новизну й оригінальність цих побудов, динамічне праворозуміння може бути вписано як у вітчизняний, так і в світовий філософськоправничий дискурс. У результаті робиться висновок про те, що ідеї динамічного праворозуміння можуть послужити адекватним концептуальним підходом для цілісного осмислення сутності права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

33

Забродіна, О. "Актуальні питання зупинення виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам". Юридичний вісник, № 4 (5 лютого 2020): 155–60. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.984.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена актуальним проблемам соціального захисту внутрішньо переміщених осіб при нарахуванні та виплаті пенсій, автором проаналізовано загальні підстави зупинення таких виплат та підстави їх поновлення, оскарження таких дій представників Пенсійного фонду України, а також досліджені найпоширеніші проблеми реалізації права внутрішньо переміщених осіб на отримання пенсії, як виплати, заслуженої попередньою працею, і яка є однією з форм соціального захисту. Відповідно до ч.4 ст.9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлення зв’язків та взаємодія органів державної вла- ди України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України. Отже, порядок обміну та підтвердження інформацією між державними органами з приводу встановлення зв’язків та взаємодії органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України, і є обовязком безпосередньо таких державних органів. Проаналізована відповідна судова практика з даної проблематики та зроблені пропозиції щодо спрощення здійснення та захисту соціальних прав вимушених переселенців. Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При цьому, згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, Пенсійний фонд України у своїй діяльності зобов’язаний діяти лише у встановлений законом спосіб, та суворо дотримуючись прав так законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, зокрема.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

34

Еннан, Р. "Винаходи як результати науково- технічної творчості". Юридичний вісник, № 3 (4 лютого 2020): 161–68. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.959.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проводиться науково-теоретичний аналіз правового режиму винаходів, особливостей набуття (оформлення) патентних прав на винаходи, а також об’єм та зміст виключних патентних прав, що випливають з патенту на винаходи у зарубіжних країнах. Загальновизнано, що найбільш поширеним і значущим результатом науково-технічної творчості є винаходи, які мають високу соціальну і економічну значущість, що зумовило необхідність правового регулювання відносин, пов'язаних зі створенням, оформленням і використанням винаходів. Термін «винахід» в людській свідомості відображає реальність, яка існує незалежно від права, оскільки винахід є не правовою, а природно-технічної категорією і створення вина- ходів, а також їх використання не завжди було пов'язане з правовим регулюванням. Терміном «винахід» в технічній, філософської, художньої літератури позначають щось нове, оригінальне (нову технологію, конструкцію). У патентному праві цей термін має вужчий і певний зміст, тому в спеціальній літературі говорять про винахід в технічному сенсі і про винахід як об'єкт правової охорони. Звідси випливає, що особа, яка вважає себе винахідником, офіційно може бути визнана такою тільки в разі отримання патенту на винахід. Цей охоронний документ видається, якщо об'єкт, який просять визнати винаходом, відповідає критеріям для отримання патенту, встановленим законодавством. Набуття (оформлення) патентних прав на винахід вимагає проходження доволі складних формальностей Метою цієї статті є аналіз механізму правової охорони винаходів в зарубіжних країнах з урахуванням уніфікації міжнародного і європейського законодавства в сфері патентного права, а також розкриття особливостей процедури придбання (реєстрації) патентних прав на винаходи в зарубіжних країнах.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

35

Борисова, А. "«Інформація» та «правова інформація» як об’єкти правовідносин у сфері інформаційних комунікацій". Юридичний вісник, № 4 (3 листопада 2020): 180–88. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.1987.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті аналізуються визначення категорій «інформація» та «правова інформація» в контексті дослідження приватноправових відносин у сфері інформаційних комунікацій. Встановлено, що інформація і правова інформація є основними об'єктами інформаційних правовідносин взагалі та правовідносин у сфері інформаційних комунікацій. Також, незважаючи на великий науковий доробок учених, концепція інформації недостатньо повно розглядається у сфері інформаційних комунікацій. Існує багато напрацювань у теорії інформації, кібернетиці, інформатиці, проте в них відсутній розгляд даного поняття саме в контексті інформаційних комунікацій. Доведено, що категорія «інформація» має неабияке значення у цивільному праві України. Саме інформація, інформаційні відносини, інформаційні права відіграють нині найсуттєвішу роль у розвитку цивілістики. Так, встановлено, що правовий режим окремих видів інформації визначається спеціальними актами цивільного законодавства, які враховують її особливість та визначають співвідношення публічних і приватних інтересів під час її пошуку, збирання, зберігання, переробки, поширення й використання в різних сферах суспільного життя. Встановлено, що слід розрізняти використання поняття «інформації» в його загальновживаному сенсі та використання як центрального поняття у правовому регулюванні конкретних суспільних відносин, що пов'язані з інформаційними комунікаціями. Так, у науці та національному законодавстві розрізняють поняття інформації та правової інформації. Правова інформація має офіційний і документальний характер. Інформація як об'єкт цивільного права розглядається в таких проявах: як особисте немайнове благо, право на яке закріплено в цивільному законодавстві; як результат інтелектуальної діяльності, тобто як об'єкт виключних прав; як інформаційний продукт, тобто об'єкт, який може бути інформаційним товаром і предметом будь-яких правочинів. Правова інформація має офіційний і документальний характер, для неї характерна системність. Існуючі наукові підходи до визначення правової інформації різноманітні в залежності від авторського розуміння даної категорії зарубіжними і вітчизняними вченими і фахівцями.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

36

Гарасимчук, Н. "ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ ПРАВАМИ АДВОКАТОМ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ". Юридичний вісник, № 2 (6 липня 2021): 211–18. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i2.2175.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена з'ясуванню поняття «зловживання адвокатом процесуальних прав у кримінальному провадженні» як правового явища, яке негативно впливає на розвиток кримінального провадження, порушує (загрожує порушенням) права та/або законні інтереси інших учасників. При цьому ознаки вказаного поняття розглядаються як ті, що сформо вані як на позитивістському, так і природно-правовому підґрунті типу праворозуміння. Автор доходить висновку, що не всі із наявних у науковій доктрині ознаки вказаного поняття є сут- нісними за своїм змістом та дають змогу відмежувати таке від правомірних діянь. Обґрунтовується невдалість поглядів на те, що зловживання процесуальними правами є реалізацією норми права та діянням усупереч призначенню норми права. Втім автор наголошує на тому, що зловживання процесуальними правами суперечить таким принципам, як добросовісність та розумність. У статті стверджується про необхідність відійти від наголосу на суб'єктивній стороні зловживання (умислі, необережності), а також з'ясування мети, якої намагається досягти адвокат, здійснюючи певне процесуальне право. Натомість автор вважає за необхідне сфокусуватись на наслідках таких діянь, що зумовлені зловживаннями процесуальними правами, як бар'єрами на шляху до досягнення завдань кримінального провадження. Водночас автор доходить висновку, що не всі перешкоджання досягненню завдань кримінального провадження можуть свідчити про наявність зловживання процесуальними правами, а виключно ті, що створюють істотну перевагу інтересів особи, яка здійснює право, порівняно з іншими учасниками кримінального провадження, суспільством та державою, тобто проявляються у непропорційному перешкоджанні (загрозі перешкоджання) досягненню завдань кримінального провадження, визначених у вітчизняному кримінальному процесуальному законі. У подальшому перспективними дослідженнями у межах окресленої тематики є класифікація зловживань, відмежування таких від суміжних понять, формування тактичних аспектів зловживань, а також комплексу виявлення та протидії таким діянням.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

37

Якубівський, Ігор Євгенович, та Микола Васильович Оприско. "ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ КОМП’ЮТЕРНИХ ПРОГРАМ І БАЗ ДАНИХ: ОКРЕМІ ЗАУВАГИ В КОНТЕКСТІ РЕФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ". New Ukrainian Law, № 6 (27 грудня 2021): 40–47. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2021.6.6.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано проблемні питання реформування законодавства України щодо комп’ютерних програм та баз даних як об’єктів права інтелектуальної власності. Констатовано, що віднесення комп’ютерних програм і баз даних до об’єктів авторського права сьогодні є загальновизнаним підходом на рівні міжнародних документів ВОІВ, СОТ, ЄС. При цьому наголошено на тому, що об’єктами авторсько-правової охорони можуть бути лише оригінальні бази даних. Звернута увага на колізії між ст. ст. 420, 433 ЦК України, за якими комп’ютерна програма і літературний твір позиціонуються як окремі категорії об’єктів авторського права, та ч. 4 ст. 433 ЦК України, яка фактично розглядає комп’ютерну програму як різновид літературного твору. Зроблено висновок, що для усунення цієї колізії доцільно вилучити ч. 4 ст. 433 ЦК України та перше речення ст. 18 ЗУ «Про авторське право і суміжні права». Проаналізовано питання співвідношення понять «база даних (компіляція даних)», «збірник творів» та «складений твір». Висловлено позицію, що поняття «база даних (компіляція даних)» є більш широким порівняно зі збірниками творів. Особливість останніх полягає в тому, що вони включають виключно твори, що охороняються авторським правом. Звернута увага на недоцільність подальшого збереження поняття «складений твір» у профільному законі. Проаналізовано висловлені у вітчизняній правовій доктрині точки зору щодо перспективної моделі правової охорони нетворчих (неоригінальних) баз даних. Зазначено, що відсутність творчого характеру не може розглядатись як перешкода для віднесення нетворчих (неоригінальних) баз до об’єктів права інтелектуальної власності. Віднесення нетворчої бази даних до об’єктів права інтелектуальної власності зумовлює недоцільність врегулювання відносин щодо неї в конкурентному, інвестиційному, інформаційному законодавстві. Нетворчим базам даних варто надати правову охорону як самостійній категорії об’єктів права інтелектуальної власності, відмінній від об’єктів авторського права і суміжних прав, для чого відповідні положення доцільно закріпити в окремій главі Книги 4 ЦК України.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

38

Хлівнюк, Тетяна. "ОЦІНКА ВПЛИВУ ІММІГРАЦІЇ НА СОЦІАЛЬНУ ДЕРЖАВУ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ТА ПРАКТИЧНИЙ ВИМІР". Litopys Volyni, № 25 (10 грудня 2021): 126–30. http://dx.doi.org/10.32782/2305-9389/2021.25.21.

Повний текст джерела

Анотація:

Аргументовано, що в останні два десятиліття на порядок денний у країнах із розвиненим інститутом соціальної держави вийшли нові виклики, пов’язані із солідарністю з іммігрантами. Це зумовлено, з одного боку, появою нових масштабних конфліктів на планеті, а з іншого – зниженням стійкості соціальної держави, одним зі завдань якої є сприяння інтеграції трудових мігрантів та біженців. Проаналізовано основні підходи до співвідношення соціальної держави та імміграції: концепцію «нової ліберальної дилеми» та концепцію «шовінізму соціального забезпечення», або «націоналізму соціальної держави». Відзначено, що концепція «нової ліберальної дилеми» передбачає, що: 1) сильна соціальна держава базується на сильній солідарності громадян, зокрема й до іммігрантів; 2) водночас стійкість інституту соціальної держави є під загрозою, коли спільнота стає більш різноманітною; 3) наслідком значної різноманітності спільнот держав соціального типу й надання соціальних прав іммігрантам стало поступове зниження підтримки громадянами ідеї соціальної держави. Змістом дилеми є невизначеність неоліберальних і соціал-демократичних політиків у виборі між відкритістю до іммігрантів та потребою зберегти сильні національні системи соціального забезпечення. Наголошено на особливостях концепції «шовінізму соціального забезпечення», яка обмежує соціальні права іммігрантів або ж (у м’якшій версії концепції) передбачає надання соціальних гарантій виключно за умови відповідності певним критеріям. Відзначено, що: 1) у докризовий період еволюції соціальної держави (поч. 1960-х – сер. 1970-х років) під впливом активної деколонізації мігрантам було надано деякі (обмежені) соціальні права, однак діяльність інституту соціальної держави спрямовувалася передусім на потреби громадян цих держав; 2) у 1970-х роках завдяки право- захисному руху зросли перспективи розширення соціальних прав іммігрантів; 3) із 1990-х років тенденція розши- рення соціальних прав іммігрантів була призупинена. Це пояснюється входженням інституту соціальної держа- ви в глибоку кризу й одночасним збільшенням чисельності іммігрантів-біженців, інтеграція яких потребувала значних затрат; 4) кілька останніх криз (фінансова криза 2008 р., європейська міграційна криза 2015 р., корона- криза 2020–2021 рр.) посилили уразливість мігрантів. Доведено, що кризові явища у функціонуванні соціальної держави мають комплекс причин і не звужені виключно до впливу імміграції на соціальну сферу життєдіяльності розвинених держав.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

39

Bazov, V. P. "Міжнародно-правова доктрина та судова практика формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, що має ознаки фіктивності". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (27 вересня 2020): 6–21. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.05.01.

Повний текст джерела

Анотація:

Метою статті є висвітлення основних засад міжнародно-правової доктрини формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, що має ознаки фіктивності, та особливостей судової практики зі спорів у цій сфері правовідносин. Наукова новизна визначається дослідженням міжнародно-правової доктрини формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, що має ознаки фіктивності, та стану законодавчого забезпечення відповідальності за вчинення господарських операцій з ознаками фіктивності в окремих державах, зокрема й Україні. Вперше проаналізовано судову практику Верховного Суду щодо захисту прав платників податків та інтересів держави у зазначеній сфері податкових правовідносин. Надано пропозиції щодо вдосконалення законодавчого забезпечення та судової практики у сфері формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, що має ознаки фіктивності. Звертається увага на те, що в Україні фіктивне підприємництво у 2019 році було декриміналізовано, оскільки з КК України було виключено відповідну статтю 205. Висновки. 1. Сформульовані Верховним Судом України правові позиції у сфері формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, який має ознаки фіктивності, які сприймаються більшістю платників податків як спірні, і досі залишаються усталеними в правозастосовчій діяльності національних судів. 2. Новий Верховний Суд зробив важливий крок відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах у сфері формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, який має ознаки фіктивності, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. З метою забезпечення сталості та єдності судової практики у сфері формування податкового кредиту за операціями з контрагентом, який має ознаки фіктивності, у тому разі, якщо необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, а також рішенні Верховного Суду, суд, який розглядає відповідну справу в касаційному порядку, керуючись положеннями частини третьої статті 346, статтею 347 та абз. 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення», передає відповідну справу на розгляд Великої Палати. 3. Велика Палата Верховного Суду, у разі, якщо відповідно до положень частини шостої статті 347 КАС України дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, та зазнаючи, що у цій справі не вбачається виключної правової проблеми, на наш погляд, повинна обгрунтувати такий висновок. Лише констатація того, що «у кожній конкретній справі суд має надавати правову оцінку встановленим фактичним обставинам справи», на наше переконання, не є достатньою підставою для висновку, що «у цій справі не вбачається виключної правової проблеми». Дослідження поняття «виключна правова проблема» може у разі de lege ferende стати певним «фільтром» допуску відповідної судової справи до касаційного перегляду.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

40

Розвоський, Б. Г. "Кримінальному кодексу слід надати нагадування-епіграф: "Багато розстріляних було посмертно реабілітовано!"". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 2 (40) (4 лютого 2021): 20–50. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-40-2-20-50.

Повний текст джерела

Анотація:

Ця робота - фрагменти одного з розділів монографії «Про все потроху. Косий погляд на право », написання якої сподіваюся завершити в цьому році, якщо доживу. Попередня публікація її частини обумовлена винесенням на обговорення підготовленого проекту Загальної частини Кримінального кодексу України. У складі розробників зірки вітчизняної науки кримінального права, однак спірні позиції є. Вважаю своїм обов'язком своєчасно довести їх до відома колег. Тривожить головне. Кримінальне право покликане забезпечувати безпеку кожної людини в усіх його відносинах. Але регулюються вони цілим комплексом галузей права. У кожній з них свої протиріччя. Наприклад, в екологічному праві головна проблема - глобальне потепління. Воно загрожує підйомом рівня води в океанах. Однак висох Арал, очікується зниження рівня води в Каспійському морі Не виключена загроза настання льодовикового періоду. Створене водосховище в .Китаї зрушив земну вісь. Набирає чинності впевненість в тому, що Земля саморегулююча система і контролює навантаження, керуючи чисельністю населення періодичними епідеміями. Досліджують все це самостійні групи екологів. Медики знають, що деякі ліки одних лікують, інших калічать, однак коня і трепетну лань в праві запрягають в одну упряж. Подібне відбувається в усіх галузях, але вузька група фахівців кримінального права вважає, що їм під силу самотужки створити єдину систему забезпечення безпеки суспільства. Кримінальний кодекс, щоб бути робочим інструментом, а не науковим твором, в значній частині повинен бути підсумком спільного дослідження представників багатьох галузей наукових знань з припинення загроз громадській безпеці, запобігти які з використанням імітаційних та інших прогресивних технологій в рамках вузької професійної спеціалізації не представилося можливим. У стратегічній перспективі рішення бачиться в розробці методики корекції соціальної орієнтації людини шляхом вдосконалення його генома. Фахівці кримінального права повинні виступати в цьому в якості експертів. Я вдячний керівництву Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, яке з урахуванням завершення найближчим часом роботи по створенню Особливої частини КК України надало можливість довести розробникам настільки великий аналіз недоліків відправних позицій загальної конструкції, опублікувавши таку розлогу статтю на сторінках видання «Актуальні проблеми ПРАВА: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА. Збірник наукових праць». Висловлюю глибоку подяку професору А. А. .Дулорову і доценту р. н. Шеховцову, який знайшов час ознайомитися зі справжньою роботою і висловив критичні зауваження. Я звертався до професора Н.І. Хавронюк з проханням надати інформацію про основні положення готується Проекту КК України, але отримав відповідь, що автори не вважають за можливе розголошувати її до завершення дослідження. Тому справжня робота через дефіцит часу носить ескізний характер, і я буду надзвичайно радий отримати критику читачів, якщо такі, на щастя, виявляться. Для зв'язку: rozovskiy@rambler.ru телефон: + 38 095 697 36 81 Ключові слова: закон, право, кримінальне право, злочин, покарання, відповідальність держави за необгрунтоване засудження людини.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

41

Торгашова, Катерина. "ПРОБЛЕМАТИКА РОЗМЕЖУВАННЯ ПЛАГІАТУ ТА ПОРУШЕННЯ У СФЕРІ АВТОРСЬКОГО ПРАВА І ЇЇ ВІДОБРАЖЕННЯ В СУДОВИХ ПРЕЦЕДЕНТАХ У СФЕРІ ЛІТЕРАТУРНОЇ ТВОРЧОСТІ". Молодий вчений, № 6 (94) (30 червня 2021): 72–75. http://dx.doi.org/10.32839/2304-5809/2021-6-94-16.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено співвідношенню та відмінності плагіату та порушення авторського права. Значення такого розмежування на фоні науково-технологічного розвитку суспільства. Важливість належного правового захисту інтелектуального потенціалу в умовах інноваційних процесів. Доступність результатів творчості в теперішній цифровий час є однією з основних причин виникнення плагіату і порушень авторських прав. Сьогодні творчість людей є головною рушійною силою у прогресі суспільства. Порушення у сфері авторського права не завжди матимуть виключно матеріальні наслідки, але можуть призвести до втрати репутації, а сама робота буде позбавлена ексклюзивності та певної індивідуалізації. Також розглянуті дві судові суперечки щодо авторського права стосовно серії книг у сфері літературної творчості Джоан Роулінг.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

42

ТИМОШЕВСЬКА, ІРИНА. "Фізичні та юридичні особи, що звертаються до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі". Право України, № 2021/05 (2021): 203. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-05-203.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена правовим підходам до визначення представництва у суді, вивченню формування правових передумов для відкриття провадження у справі за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб через призму суб’єктного складу. Метою статті є аналіз положень чинного законодавства на предмет правової регла ментації права фізичних та юридичних осіб на звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі задля формування відповідних пропозицій. Проаналізовано положення чинного цивільного процесуального законодавства з об’єктної та суб’єктної точок зору. У статті докладно розглянуто різні доктринальні підходи та наукові позиції вітчизняних і зарубіжних учених з приводу правового статусу, підстав для звернення, процесуальних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб, що звертаються до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі. Окрему увагу авторка приділила дослідженню вітчизняної судової практики, зокрема правовій позиції Великої Палати Верховного Суду з приводу питань правоздатності неурядових організацій, що не мають статусу юридичної особи та можуть мати визначені національним законом особливості, обмеження порівняно з неурядовими організаціями, які мають статус юридичної особи. Насамперед акцентовано увагу саме на процесуальній правоздатності громадських організацій. Крім того, здійснено огляд практики Європейського суду з прав людини, яка є частиною українського національного законодавства. Зокрема, детально розглянуто справи Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania, D.H. and Others v. the Czech Republic, Oršuš and Others v. Croatia, Aksu v. Turkey та зроблено відповідні висновки. На підставі проведеного дослідження авторка зробила ґрунтовні висновки. Зокрема, вчена встановила, що в сучасних умовах участь у цивільному процесі фізичних і юридичних осіб у порядку ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України не відповідає меті участі у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, а тому вони повинні бути виключені із суб’єктів цієї статті Кодексу.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

43

Берназюк, Я. О. "ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ЗВЕРНЕННЯ СУБ’ЄКТА ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ З ПОЗОВОМ ДО СУБ’ЄКТА ПРИВАТНОГО ПРАВА". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 1, № 89 (6 березня 2020): 121–34. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.89.121-134.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено визначенню правових підстав звернення суб’єкта владних по-вноважень з адміністративним позовом до суб’єкта приватного права. Встановлено, що суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду із відпо-відним позовом виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України, та з метою реалізації покладених на нього повноважень. Обґрунтовано, що у виняткових випадках та з метою захисту суспільного інтересу, якщо це не суперечить закону та здій-снюється для реалізації визначених законом завдань та функцій, суб’єкт владних пов-новажень також може звернутися з позовом до суб’єкта приватного права без наявності прямої вказівки на це в законі. Досліджено судову практику у справах, у яких суб’єкт влад-них повноважень звертається з адміністративним позовом до суб’єкта приватного права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

44

САМБОР, МИКОЛА. "Конституційне право на свободу мирних зібрань в Україні". Право України, № 2020/06 (2020): 251. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-06-251.

Повний текст джерела

Анотація:

Здійснення права на свободу мирних зібрань і його роль в утвердженні демократичних засад, здійснення народовладдя в Україні довели події 2004, 2013–2014 рр., а саме Помаранчева революція та Революція Гідності, які стали наслідком здійснення українцями гарантованого Конституцією України права на свободу мирних зібрань. Зазначені події засвідчили не лише роль права на свободу мирних зібрань у визначенні демократичного курсу розвитку державності та громадянського суспільства, а й продемонстрували вади конституційних норм, перш за все, пов’язані з обмеженнями здійснення права на свободу мирних зібрань і політичної волі владних еліт у застосуванні до суб’єктів здійснення цього права заходів юридичної відповідальності. Тож важливим для людини є не формальне закріплення права у конституційній нормі, а саме дієвість такої норми, спрямована на пряме врегулювання суспільних відносин щодо здійснення права на свободу мирних зібрань. Існування у нормах позитивного права різних формул, які виражають право на свободу мирних зібрань, тягне за собою відсутність чіткості та зрозумілості норм, які регулюють суспільні відносини зі здійснення права на свободу мирних зібрань, що негативно відображається як на самих суспільних відносинах, так і загалом на стані демократії у державі. Метою статті є дослідження права на свободу мирних зібрань як конституційного права та семантичної відповідності одиниць мови, що використовуються на його позначення, змістові цього права. У статті окреслено особливості інституціоналізації права на свободу мирних зібрань у нормах Конституції України, досліджено особливості правового регулювання суспільних відносин щодо здійснення права на свободу мирних зібрань за допомогою конституційних норм прямої дії, а також системність розуміння права на свободу мирних зібрань і регулювання його здійснення за допомогою норм галузі конституційного законодавства України. Конституційна норма, що міститься у ч. 1 ст. 39 Конституції України, потребує змін, які мають стосуватися: лексико-семантичної формули вираження досліджуваного права, а саме, має бути відтворено як “право на свободу мирних зібрань”; суб’єкт здійснення права на свободу мирних зібрань не повинен бути обмежений виключно наявністю у суб’єктів здійснення цього права правового зв’язку з Україною (громадянства), а належати всім без винятку людям, які на законних підставах перебувають в Україні; вказаний шлях розвитку права збиратися мирно має еволюціонувати у право на мирні зібрання, що є істотно ширшим і розлогішим за своєю суттю, а останнє у своїй гносеології має дістатися лексико-семантичної та юридичної формули саме як право на свободу мирних зібрань, яке визнане світовим співтовариством і відображатиме сутнісні властивості цього права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

45

Євграфова, Є. "Право, яке належить виключно народові". Віче, № 16 (277) (2010): 23–26.

Знайти повний текст джерела

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

46

Аракелян, М. Р. "УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВЧИХ ОСНОВ АДВОКАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ: ДО ПИТАННЯ ПРЕДСТАВЛЕННЯ АДВОКАТАМИ У СУДІ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯН". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 22 (8 листопада 2019): 5–11. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v22i0.598.

Повний текст джерела

Анотація:

Статтю присвячено питанню про представлення адвокатами в суді інтересів громадян у дискусії, розгорнутої навколо цієї проблеми у світлі положень Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Особлива увага приділяється цій проблемі в контексті прийнятого Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Підкреслюється, що Виключне право адвоката - здійснювати захист у кримінальному процесі виправдано, проте монополія на подання адвокатами в суді інтересів громадян не відповідає принципу верховенства права.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

47

Гуйван, П. Д. "Правові передумови обмеження права на висловлювання власних думок". Прикарпатський юридичний вісник, № 2(31) (2 вересня 2020): 33–36. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i2(31).560.

Повний текст джерела

Анотація:

Стаття присвячена дослідженню актуального питання щодо правового регулювання підстав і порядку державного втручання у право особи на вираження своїх думок, поглядів і переконань. Підкреслюється, що відповідне право особи не є абсолютним, але його обмеження припускається виключно у випадках, коли користування ним порушує права інших людей, створює небезпеку для охоронюваних законом державних чи громадських інтересів. У роботі аналізується практика однієї з головних світових правничих інституцій, покликаних здійснювати правове регулювання в цій сфері - Європейського суду з прав людини. Він за час своєї діяльності напрацював усталені демократичні підходи, які дозволяють виважено вирішувати окремі колізії, що неодмінно виникають при реалізації правовідносин у коментованій царині. За позицією ЄСПЛ, попри те, що держава користується певною свободою розсуду для визначення того, чи є необхідним і якою мірою втручання у здійснення свободи вираження думки, ця діяльність мусить відбуватися з урахуванням визначального значення свободи слова у суспільстві. Встановлено, що в національному правовому середовищі на завжди органи влади та суди враховують європейські правові підходи та нехтують правами людини на свободу вираження. Окремо в роботі розглянуті основоположні принципи стосовно свободи вираження, що набувають значення, коли йдеться про пресу, провідну роль якої у правовій державі не слід забувати і применшувати. Вивчені напрацьовані усталеною правозастосовною практикою ЄСПЛ критерії, згідно з якими може визначатися обґрунтованість втручання у свободу вираження поглядів. За загальним правилом воно є допустимим, якщо механізм подібного обмеження права прямо встановлений законом, і втручання є необхідним у демократичному суспільстві. Оцінені деякі способи обмежень свободи преси, наголошується, що за їхнього запровадження мусить бути з'ясоване питання, чи існує «невідкладна суспільна потреба», здатна виправдати це втручання. Питання не просте, бо в кожній окремій ситуації існує протистояння двох значних соціальних цінностей - публічного права на вільне поширення особистих ідей і переконань та держави або приватних осіб. Вирішувати його слід з урахуванням суспільних пріоритетів, застосовуючи принципи справедливості та напрацювання світової демократичної практики.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

48

Коломоєць, Юлія Олександрівна. "ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ В СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ COVID-19". Public management 29, № 1 (24 травня 2022): 66–73. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2022-1(29)-9.

Повний текст джерела

Анотація:

Мета роботи є систематизація наукових підходів до проблеми забезпечення прав та свобод людини в системі публічного управління в умовах пандемії COVID-19. У статті проаналізовані основні нормативно-правові документи, спрямовані на встановлення обмежувальних заходів, пов’язаних з розповсюдженням пандемії COVID-19, які обмежують права та свободи людини. Виконавча влада, на наш погляд, має право планувати та організовувати санітарно-протиепідеміологічні, профілактичні і навіть обмежувальні заходи, але обмежувати конституційні права та свободи громадян, минаючи волю органів народного представництва, у суспільстві не має право. У виключних випадках, коли обставини вимагають негайного вирішення, це можливо лише на дуже нетривалий час, який необхідний представницькому органу для повноцінного обговорення та прийняття рішення. Методологія: системний аналіз, узагальнення, синтез, аналіз, моделювання. Наукова новизна. Вжиті державою заходи, як було зазначено, впливають на реалізацію низки прав та свобод людини. Зокрема, у житловій, трудовій сферах, у сфері соціального забезпечення та соціального захисту громадян. Крім того, зростає екзистенціальна незахищеність у поєднанні з відсутністю ефективної освіти у галузі прав людини. Потрібно зберегти і покращити якість освіти у зв’язки із переходом на дистанційне навчання. Так, під час онлайн навчання виявилися найбільш значущими ризиками, які пов’язані з дегуманізацією, розривом соціальних зв’язків. Процес цифровізації всіх сфер життя суспільства та пов’язана з ним зміна форматів освіти у закладах вищої освіти – це прогресивний, неминучий, а й суперечливий феномен. Деякі претензії щодо зниження оплати за навчання у зв’язку з цим не враховують, що навантаження на викладачів та навчальні заклади також збільшились. Трудове законодавство України передбачає можливість дистанційної роботи. Окремо стоїть питання навантаження на працівника, іноді працівник виконує більше завдань, ніж передбачено його трудовим договором. Висновки. Держава та суспільство усвідомлюють небезпеку пандемії для здоров’я нації та свідомо вживають адекватних заходів щодо протидії їй. За 2019–2021 роки світова спільнота отримала певний досвід протидії COVID-19, однак не завжди цей досвід був вдалий. Так, виникли протести населення проти обов’язкової вакцинації, або обмеження права осіб пересування в межах певних територій тощо. Часто держави вдавалися до локдаунів, вимог самоізоляції, закриття виробництв, обов’язкової вакцинації, обов’язкове застосування засобів індивідуального захисту тощо. Тому до впровадження обмежувальних заходів, пов’язаних з пандемією COVID-19, потрібно підходити виважено з урахуванням громадської думки та можливостей соціально-економічного становища країни та добробуту громадян.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

49

СТЕФАНЧУК, МАРИНА. "Адвокатська монополія в Україні: сучасний стан, тенденції та перспективи". Право України, № 2019/12 (2019): 97. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-12-097.

Повний текст джерела

Анотація:

Становлення інституту адвокатури в Україні на сучасному етапі характери зується запровадженням адвокатської монополії на певні види правових послуг, зокрема на здійснення представництва іншої особи в суді, а також на захист від кримінального обвинувачення. І якщо стосовно останнього не виникає сумнівів і заперечень, то здійснення виключно адвокатом представництва іншої особи в суді викликає жваву дискусію як серед науковців, так і практиків, яка загострилася через законодавчі спроби конституційних змін щодо скасування адвокатської монополії на представництво іншої особи в суді. Метою статті є аналіз правового забезпечення адвокатської монополії в Україні на представництво іншої особи в суді на сучасному етапі становлення інституту адвокатури, висвітлення причин і тенденцій законодавчого забезпечення адвокатської монополії на такий вид правничих послуг, а також викладення власного бачен ня перспектив правового забезпечення обмеження такої монополії як способу державного регулювання права на доступ до суду відповідно до потреб і ресурсів суспільства й окремих осіб. Встановлено, що сучасний стан запровадження адвокатської монополії в Україні характеризується дискурсом щодо здійснення виключно адвокатом представництва іншої особи в суді, а також законопроєктною діяльністю, що свідчить про відсутність чіткого законодавчого бачення різниці між правовою та професійною правничою допомогою; неврахування принципу правової визначеності, рівності та справедливості у сфері реалізації права щодо запровадження, обмеження і скасування адвокатської монополії на представництво іншої особи в суді, а також можливостей держави у сфері правового забезпечення права на доступ до суду. З’ясовано, що сучасні тенденції у сфері досліджуваних питань зводяться до законопроєктних напрацювань щодо скасування адвокатської монополії та розширення можливостей самопредставництва юридичних осіб з метою уникнення виконання конституційної норми про представництво юридичних осіб у суді виключно адвокатом. Доведено підставність перспективного збереження конституційного положення про виключне представництво адвокатом іншої особи в суді як одну з гарантій забезпечення гарантованого Конституцією України права кожного на професійну правничу допомогу. Запропоновано конституційно закріпити можливість визначення законом винятків виключного представництва адвокатом іншої особи в суді як проєкцію державного регулювання права на доступ до суду відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб, а також використання потенціалу прокуратури поза межами сфери кримінальної юстиції, при вирішенні питання представництва інтересів держави в суді у разі невиконання органом державної влади чи органом місцевого самоврядування своїх повноважень щодо захисту інтересів держави через неспроможність забезпечити представництво таких інтересів у суді адвокатом.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

50

Щирба, М. "Розуміння права на здоров'я у Цілях сталого розвитку". Історико-правовий часопис 14, № 2 (18 лютого 2021): 46–50. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2019-2/8.

Повний текст джерела

Анотація:

У статті проаналізовано положення глобальних Цілей сталого розвитку, які були затверджені у 2015 р. на Саміті ООН зі сталого розвитку. Вони вказують на тенденції розвитку прав людини і визначають основні завдання цивілізованих народів, які повинні бути досягнуті до 2030 року. Здоров'я людини визначається комплексом біологічних (спадкових і набутих) та соціальних факторів. Доведено, що Мета 3 «Забезпечення здорового життя» прирівнюється до права на медичні послуги – важливе саме по собі через мету, яка є практичним засобом досягнення поставленого завдання. Також право на охорону здоров'я має стосуватися не лише медичних послуг, а й соціальних та економічних детермінант стану здоров'я. Право на охорону здоров'я включає дві вагомі методологічні складові: не лише право на доступ до медичних послуг, але і соціальні і економічні детермінанти стану здоров'я людини. Аргументовано, що міжнародне співтовариство пріоритетно акцентує увагу виключно на тих елементах, які визначені в Цілі 3, при цьому не допускає широкого тлумачення завдань в сфері охорони здоров'я. Найбільшу увагу в тексті рекомендацій приділено гендерному насильству, здоров'ю матері і дитини, соціально-економічним детерминантам здоров'я, а також системі охорони здоров'я і надання медичних послуг. У той же час питання здоров'я окремих категорій населення (підлітків, представників національних меншин, людей з обмеженими можливостями) розкриті досить фрагментарно. Також не всі теми охорони здоров’я отримали однаковий ступінь висвітлення в рекомендаціях ООН. Так, в рекомендаціях достатньо поверхнево висвітлено піходи до профілактики та лікування психічного здоров'я та неінфекційних захворювань.

Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.

Статті в журналах з теми "Виключні права"

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями