Статті в журналах з теми "Визначальне співвідношення"

У статті здійснено аналіз внеску лікаря-гігієніста і педагога, засновника вітчизняної гігієнічної науки і наукової шкільної гігієни в Росії швейцарця за походженням Федора Федоровича Ерісмана (1842–1915) в організацію освітнього простору класної кімнати. З’ясовано, що важливу роль у формуванні концептуальних ідей Ф. Ф. Ерісмана відіграла багатогранна діяльність вченого, визначальне місце в якій займали соціально-просвітницький напрям, що включає в себе праці з основ гігієни; практико-педагогічний напрям, представлений організаційною й викладацькою діяльністю; науково-педагогічний напрям, центрований на розробку проблем шкільної гігієни. Ф. Ф. Ерісман підкреслював важливість масових гігієнічних заходів з метою позитивного впливу на здоров’я учнів. Значне місце в дослідженнях вченого займає питання про гігієну розумової праці учнів. В результаті експериментальних досліджень ним були сформульовані загальні гігієнічні засоби боротьби з втомою, визначені норми сну, харчування, розподілу навчальних занять, їх чергування з відпочинком, із заняттями фізичними вправами для школярів відповідно до вікових можливостей. Спеціальну увагу він приділяв організації відпочинку та дозвілля дітей. У науковій діяльності лікаря-гігієніста Ф. Ерісмана провідне місце займали питання організації освітнього простору, співвідношення зросту учня і розміру шкільних меблів, врахування кількості годин, які дитина проводить у школі і за виконанням домашніх завдань. Він досліджував зір і поставу дітей шкільного віку; обґрунтував проект зразкової класної кімнати й розробив гігієнічні вимоги до класної кімнати; створив спеціальну шкільну парту для зниження ризику короткозорості і збереження прямої постави; виявив закономірності росту дітей в залежності від статі і умов виховання; розробив оціночний показник фізичного розвитку дитини (індекс Ерісмана).

Анотація. У статті розглянуто підходи до трактування комунікативної компетентності. Зазначено, що комунікативна компетентність є складовою професійно-педагогічної компетенції викладачів англійської мови. Рівень сформованості знань, комунікативних навичок, умінь майбутніх фахівців здійснює визначальний вплив на здатність реалізувати їх у педагогічному процесі, встановленні контактів, вихованні сучасної молоді, успішної діяльності в бізнес-середовищі. З’ясовано загальні і відмінні риси у таких її складових як «компетенція» і «компетентність», «спілкування» і «комунікація». Наголошено на необхідності більш чіткого використання таких загальнонаукових визначень як «термін», «поняття», «категорія». Важливо розрізняти у внутрішній організації явища співвідношення понять «загальне» і «часткове». Саме воно характеризує розмежування змісту явища і форми його прояву не тільки в якості внутрішньої субординації, а й їх діалектичної взаємодії. Процес розвитку явища проявляється в нерозривності та взаємопереході однієї категорії в іншу. Зроблено висновок, що відсутність узгодженості в підходах вчених щодо трактування сутності, складових, співвідношення багатьох понять часто пов'язано із нечітким вирізненням у внутрішній організації явища співвідношення понять «загальне» і «часткове».

В роботі проведено аналіз оптимального вибору сейсмодатчиків, призначених для охорони території військових об’єктів та здатних працювати в складних природних умовах. Встановлено, що для виконання задач охорони периметру військових об’єктів за своїми характеристиками найбільш підходять сейсмоакустичні засоби виявлення, принцип дії яких заснований на п’єзоефектах, або їх гнучка конфігурація з іншими засобами охорони. Досліджені основні параметри п’єзоелементів загальноприйнятих в п’єзотехніці та визначені оптимальні співвідношення констант п’єзокерамічного матеріалу, з якого виготовлено п’єзоелемент, що впливає на основні електрофізичні властивості п’єзодатчика. Надано висновок, що при проектуванні п’єзодатчиків на п’єзокерамічних матеріалах правильний вибір матеріалу є визначальним фактором щодо визначення оптимальних властивостей сейсмоприймачів з найкращими характеристиками (підвищений точності, стабільності, чутливості, розширення робочого діапазону частот та ін.).

Від якості зерна залежить продовольча безпека країн. Для запобігання травмування зернової ма-си користуються різноманітними спеціальними пристроями. Зокрема, при використанні гравітацій-них гальмівних пристроїв важливим є розв’язання проблеми контрольованого зменшення швидкості руху зерна та запобігання його передчасного сходу. Метою цієї роботи є дослідження залежностей між кутами нахилу розгінної та двох гальмівних ділянок гравітаційної установки для отримання контрольованої початкової швидкості руху зерна на її виході. Основне завдання: обґрунтувати за-лежності між трьома кутами нахилу однієї розгінної та двох гальмівних ділянок. Для дослідження кутів запропонована відповідна гравітаційна установка. Вона має розгінну ділянку, що розташована під кутом α до горизонту, де зерновий потік набуває свою максимальну швидкість Vmax, проходячи шлях довжиною l1. На першій гальмівній ділянці з кутом β і довжиною l2 зерно сповільнює свій рух до усередненого значення між максимальною та кінцевою швидкостями. На кінці другої гальмівної ділянки з кутом γ і довжиною l3 швидкість сходу зерна набуває значення, близького до початкової швидкості руху V0, яку зерно набуває в наслідок падіння з висоти h0 бункера на початок розгінної ділянки. Для контролю швидкості руху зерна знайдені математичні співвідношення між кутами нахилу розгінної та гальмівних ділянок гравітаційного пристрою. Окремо проведено аналіз характе-ру зміни кутів нахилу гальмівних каналів при зміні визначальних факторів, що формують їх величини. Співвідношення між кутами α, β і γ насамперед визначаються значенням коефіцієнта тертя-ковзання µ, який залежить від виду зернових, їх рівня вологості та шорсткості матеріалу жолобів. Довжини ділянок l1, l2 та l3 також суттєво впливають на співвідношення між кутами нахилу, а також на саму форму запропонованої гравітаційної установки.

Сучасний характер підприємницької діяльності передбачає інноваційну поведінку на ринку. Ступінь підприємливості визначається наявністю творчого початку в діяльності бізнесмена. І в цьому контексті виникає питання про співвідношення в мотиваційному механізмі підприємництва креативних і корисливих аспектів, тобто визначальної орієнтації на отримання прибутку. В умовах конкурентного ринку передумовою забезпечення даного співвідношення є інноваційна складова діяльності. При цьому повинно забезпечуватися раціональне використання існуючих ресурсів, для чого обов’язковим моментом стає застосування логістизації бізнес-процесів як основи підвищення конкурентоспроможності підприємницької структури.Відносно нове поняття інноваційного потенціалу підприємницької логістики розглянуто у статті у трьох аспектах: як функціональний менеджмент, що забезпечує дистрибуційний процес нової продукції; як новітній інструментарій управління економічними потоками у підприємництві, що виступає більш ефективною управлінською технологією у порівнянні з традиційними методами управління рухом товарів; як прояв процесу удосконалення логістичної інфраструктури ринку товарів і послуг.Визначено основні напрямки впливу інноваційного фактора у системі підприємницької логістики, що визначають потенціал її розвитку, а саме: здатність підприємницьких структур генерувати, знаходити, абсорбувати і використовувати знання детермінують їх живучість в умовах всеосяжної невизначеності і мінливості ринкового середовища; процес інформатизації економічних потоків підприємницької діяльності на базі створення інформаційно-логістичних систем; модернізація діючої інституційної структури ринку; розвиток технічного прогресу безпосередньо в процесі руху товару; злам багатьох управлінських стереотипиів, боротьба з корпоративним сепаратизмом і опортунізмом всередині підприємницьких структур, реформування системи цілевизначення і взаємодії у бізнесі, насаджування і культивування нових ціннісних орієнтирів у економіці.

Статтю присвячено дослідженню актуального питання про сутність і зміст конвенційного права на вільневираження своїх поглядів і співвідношення принципів його реалізації з можливістю порушення прав та інтересівдержави, громади й конкретної людини. Розглянуто підстави й випадки, коли свобода слова може бути правомірно обмежена, вказується, що такі чинники повинні встановлюватися законом і бути необхідними для поважання прав і репутації інших осіб, охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральностінаселення. Важливо, щоб, реалізуючи свободу слова, не було перейдено прийнятні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб тощо. Проаналізовано міжнародно-правові акти, які стверджують баланс вказаних інтересів,зокрема статті 8 та 10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. Наголошується, що правилацих статей досить часто перебувають у протистоянні одне з одним. І під час практичного їх застосування надзвичайно важливо знайти баланс між охоронюваними законом інтересами. Адже інформаційна свобода неодмінностосуватиметься відкритості відомостей особистого характеру про певну особу, її конфіденційні дані можуть бутипоширені і в такий спосіб – вчинене певне втручання в приватні права. Але, з іншого боку, не підлягає надмірномувтручанню й основне право цивілізованої спільноти на свободу збирати й поширювати інформацію. Тому видається важливим правильний та адекватний розсуд правозастосовних органів під час розв’язання спірних питань.У роботі наголошується на визначальній ролі практики Європейського суду з прав людини, яка дає змогу встановити критерії надання переваги тим чи іншим суспільним інтересам у разі виникнення колізії між публічним правом на поширення інформації і приватним правом на недоторканність особистого життя, безпеку та моральністьгромади. У статті на конкретних прикладах рішень ЄСПЛ проілюстровано підходи Суду до розв’язання складних питань. Показано, що від того, наскільки під час здійснення нормальних суспільних відносин дотримуєтьсябаланс різних, іноді протилежних, прав і свобод, залежить значною мірою рівень демократії.

Зазначено, що важливою причиною більшості невдач у сфері функціонування української економіки та її реформування є слабкість інститутів влади: відсутність необхідної політичної волі та професіоналізму, невизначеність і навіть безграмотність рішень, бездіяльність, а часом і прямий саботаж у їхньому виконанні. Злиття владних структур із приватною підприємницькою сферою – звичайне явище для нинішньої України. Усе це не може не позначатися негативним чином на характері і розвитку української економіки. Співвідношення між рівнем ринкових свобод і масштабами державного регулювання залежить від низки факторів: загальнонаціональної значущості тих чи інших підприємств та комплексів, ситуації, в якій опинилася країна, цілей, які переслідує держава. Загалом нині це співвідношення переважно залежить від характеру економічної політики влади. Визначено, що політичні та економічні інтереси країни диктують збереження принципової лінії на відкритість економіки, забезпечення вільної взаємодії вітчизняних господарюючих суб'єктів із зовнішнім світом. Проте орієнтація на відкритість неспроможна залишатися єдиним визначальним компонентом зовнішньоекономічної політики країни. У її арсеналі мають бути присутніми заходи, спрямовані на захист національного виробництва та внутрішнього ринку від несприятливих впливів ззовні. Україна повинна забезпечити собі належне місце в багатополюсному світі, що складається. Ринкові перетворення, що проводилися в Україні протягом останнього десятиліття, не виправдали тих очікувань, які на них покладала громадськість країни. Краху зазнала не сама ідея реформування господарства, не об'єктивна необхідність ринкових реформ, а стратегія і тактика, прийоми та методи перетворень. Тим не менше, всупереч різним догмам, найкращим є економічний устрій, що забезпечує з урахуванням історичних, політичних та економічних обставин оптимальну ефективність, за якої економічні цілі гармонійно поєднуються з реальними умовами та соціальними цілями держави.

Стаття присвячена дослідженню поняття “кримінальне правопорушення” та його видів: “кримінального проступку” і “злочину” як новел кримінального законодавства, введених до Кримінального кодексу України (КК України) Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень”, що набув чинності з 1 липня 2020 р. З’ясовуються суттєві обов’язкові озна ки, що становлять зміст родового поняття “кримінальне правопорушення”, яке трактується як “суспільно небезпечне, передбачене кримінальним законом, винне кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”. Розглядається зміст і системні зв’язки ознак цього поняття, підкреслюється їхній органічний взаємозв’язок і єдність. Аналізуються види кримінальних правопорушень – кримінальний проступок і злочин як об’єктивні форми прояву кримінального правопорушення у реальній дійсності; розглядаються особливості законодавчого визначення кримінальних правопорушень у нормах Особливої части ни КК України; висвітлюється співвідношення загального (родового) поняття “кримінальне правопорушення” з поняттями “кримінальний проступок” і “злочин”, а також із поняттями конкретних видів кримінальних правопорушень, передбачених у нормах Особливої частини КК України; акцентується увага на визначальному впливі першого на останні. Мета статті – розроблення поняття “кримінальне правопорушення”, співвідношення цього поняття з його видами: кримінальними проступками і злочинами, встановлення ролі цього поняття для визначення понять конкретних правопорушень, передбачених у нормах Особливої частини КК України. Основні результати дослідження полягають у виявленні змісту поняття “кримінальне правопорушення”, обов’язковими ознаками якого визнаються: суспільно небезпечне, кримінально протиправне, винне, кримінально каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення; встановленні його консолідуючого впливу в системі кримінально-правових понять і норм та висновку, що воно фактично виконує функції відправної та визначальної категорії кримінального права; у з’ясуванні співвідношення і взаємозв’язку ознак цього родового поняття з його видами: “кримінальним проступком” і “злочином”, а також ролі у визначенні змісту понять конкретних правопорушень, передбачених у статтях Особливої частини КК України. У висновку формулюється родове поняття “кримінальне правопорушення”, якому мають відповідати за своїм змістом (на рівні загального) видові поняття “кримінальний проступок” і “злочин”, а також визначення понять конкретних правопорушень, передбачених у нормах Особливої частини КК України.

Стаття присвячена актуальним проблемам розвитку процесів фінансової децентралізації в Україні та оцінці автономії місцевих бюджетів. Перед органами місцевого самоврядування постає питання щодо формування стійкої фінансової бази для забезпечення покладених на них функцій із задоволення потреб суспільства. Вирішення зазначеного питання можливо лише за умов утворення ефективної системи управління фінансовими ресурсами, яка би враховувала успішний досвід фінансової децентралізації зарубіжних країн. Визначено, що місцеві бюджети відіграють ключову роль у забезпеченні сталого соціально-економічного розвитку.Метою статті є характеристика сутності та призначення фінансової децентралізації, оцінка ступеню її розвитку за допомогою кількісних індикаторів, аналіз джерел формування фінансових ресурсів місцевих бюджетів в умовах децентралізації та надання загальної оцінки місцевих бюджетів.Наукова новизна полягає у визначенні стану фінансової децентралізації та виявленні зростання фінансової автономії місцевих бюджетів в Україні за період 2017–2019 рр. Зростання показника трансфертів з місцевих бюджетів до Державного (реверсна дотація) свідчить про зростання дохідної спроможності місцевих бюджетів, а зменшення показника трансфертів з Державного бюджету до місцевих (базова дотація та субвенції) вказує на підвищення їх самостійності. Висновки. Децентралізація владних та фінансових повноважень держави на користь місцевого самоврядування є однією з найбільш визначальних реформ з часів української незалежності. Результатом реформи стало підвищення зацікавленості органів місцевого самоврядування у збільшенні надходжень до місцевих бюджетів, пошук резервів їх наповнення, покращення ефективності адміністрування податків і зборів.Держава визначає модель взаємодії центральних і місцевих органів влади. Оптимальною вважається модель міжбюджетних відносин, що передбачає рівень фіскальної незалежності органів місцевого самоврядування за умови збереження бюджетної класифікації та порядку виконання. В державі відбувається процес пошуку ефективних форм взаємодії державних та місцевих фінансів, при яких буде гарантовано фінансову незалежність місцевих рад та ефективність використання фінансів. Визначено моделі фінансового забезпечення місцевого самоврядування. З’ясовано, що за показником співвідношення місцевих податків до ВВП в Україні діє ганноверська модель, де місцеві податки складають 1–2 % ВВП і близько 4–5 % усіх податків.Проаналізовано фінансову децентралізацію (як процес) за допомогою показників та індикаторів, а саме: частку місцевих видатків у видатках зведеного бюджету; частку місцевих доходів у доходах зведеного бюджету; співвідношення видатків місцевого бюджету до ВВП; частку доходів місцевих бюджетів у загальному обсязі доходів зведеного бюджету; частку міжбюджетних трансфертів у доходах місцевих бюджетів; співвідношення місцевих податків до ВВП.Для успішного здійснення реформи міжбюджетних відносин у контексті децентралізації, насамперед, потрібно забезпечити внутрішню політичну стабільність, враховувати об’єктивні закони суспільного розвитку та глобальні тенденції у світі.

Статтю присвячено дослідженню деяких аспектів кваліфікації адміністративних правопорушень, пов'язаних із корупцією, зокрема, визначенню поняття, особливостей та суб'єктів її здійснення. Розглянуто наукові підходи до розуміння понять «адміністративно-правова кваліфікація» та «кваліфікація адміністративного правопорушення» з метою з'ясування питання, чи є зазначені категорії принципово різними або тотожними. Узагальнюючи досліджені визначення понять «адміністративно-правова кваліфікація» та «кваліфікація адміністративного правопорушення», виділено визначальні аспекти кваліфікації адміністративного правопорушення. Окрему увагу приділено визначенню суб'єктів здійснення кваліфікації адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією. З аналізу норм чинного адміністративного законодавства наведено перелік суб'єктів, уповноважених складати протоколи про адміністративні правопорушення, пов'язані з корупцією. З урахуванням судової практики з розгляду справ про адміністративні правопорушення, пов'язані з корупцією, визначено особливості та зміст кваліфікації таких правопорушень у межах судового провадження. Виділено головні аспекти щодо здійснення кваліфікації адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією. Установлено суб'єктів кваліфікації адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією. Процес здійснення кваліфікації адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, запропоновано розглядати як комплекс проведення відповідних дій, які визначені автором. За результатами дослідження питань у межах тематики наукового дослідження наведено авторське визначення поняття «кваліфікація адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією», під яким необхідно розуміти діяльність спеціально вповноваженого суб'єкта щодо пізнання, аналізу та оцінки діяння (дії чи бездіяльності), змістом котрої є зіставлення та співвідношення ознак вчиненого діяння (дії чи бездіяльності) до юридично значущих ознак (юридичного складу) адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, визначених чинним адміністративним законодавством, із відповідним процесуальним оформленням.

В статті проаналізовано особливості аутсорсингу в готельному бізнесі. Аутсорсинг передбачає наявність бізнес-процесів, які передаються на базі контракту тривалого періоду іншій організації, що спрощує будь-яку сферу діяльності, яка не є основною для готелю. Але, природно, передача певних функцій на аутсорсинг передбачає і наявність деяких ризиків для готельного підприємства. Найчастіше на аутсорсинг в готелі передаються послуги з клінінгу. Проте можливим є ведення бухгалтерського обліку, організація харчування співробітників, навчання молодих співробітників, автотранспортні послуги тощо.Конкуренція на відкритому ринку, де визначальну роль відіграють вже не тільки співвідношення ціни і якості готельних послуг, а й можливості найкращого задоволення потреб гостей, що скорочує час виходу на ринок нових додаткових послуг, володіння інтелектуальною власністю та інші переваги готелю, змушує менеджерів використовувати нові концепції управління, які охоплюють такі поняття, як інфра- та інтраменеджмент. На сьогодні господарювання вітчизняних підприємств готельного господарства характеризується нестійкими тенденціями розвитку, що обумовлюється сезонними коливаннями попиту і неможливістю створення запасів специфічного продукту – готельної послуги, тому необхідний ефективний менеджмент готелю.В процесі управління готелем при використанні інтра- чи інфраменеджменту аутсорсинг можна розділити на два типи – інтелектуальний (ІТ-аутсорсинг, управління знаннями, менеджмент персоналом, юридичний супровід) та виробничий (передача організації-партнеру повного циклу виробництва певного продукту або його частини). Аутсорсинг сфери послуг повʼязаний з підвищенням вимог до рівня компетентності менеджерів і повсюдним використанням сучасних інформаційних технологій. Аутсорсинг спрощує діяльність готелю в цілому. Успіх менеджменту готелю полягає в постійному вдосконаленні, гнучкості та адаптивності, підприємницької ініціативи і компетенції.

Стаття присвячена питанню військового будівництва в роки Української революції – після повалення самодержавства в Росії до 1921 р. Автор розглядає визначальну для долі революції тему створення національної регулярної армії, адже кожна революція повинна вміти захищати здобутки державотворення, аналізує політику Центральної Ради, уряду П. Скоропадського, Директорії та уряду ЗУНР, українських партій та їх чільних діячів щодо ролі національних Збройних Сил у державному будівництві України, у захисті її суверенітету та події, пов’язані з виступом Другого українського полку ім. гетьмана П. Полуботка влітку 1917 р. Зроблено аналіз тяжкого становища керівництва Центральної Ради взимку 1917-1918 рр., співвідношення військ і готовність їх до війни збройних сил Росії та України у січні 1918 р., причин та наслідків конфлікту між В. Винниченком та С. Петлюрою, заходів останнього щодо розбудови української армії. Розкрито заходи уряду гетьмана П. Скоропадського щодо формування збройних сил Української держави. Досліджено переваги військового будівництва в ЗУНР. Наукова новизна роботи – спроба комплексного дослідження військового будівництва як ключового фактору у відновленні та в утвердженні суверенітету держави в період Української революції, аналіз помилок та прорахунків українських урядів періоду революції (1917- 1921). Автор дійшла висновків, що Директорія, на відміну від Центральної Ради, приділяла більше уваги вирішенню питання військового будівництва та захисту революційних здобутків, але через ряд внутрішніх та зовнішніх чинників Українська революція зазнала поразки. Однією з причин було невміння українського керівництва підняти та організувати селянство. Більшовикам вдалося завдяки радикальному розв’язанню аграрного питання залучити селян до своїх лав.

Визначальна роль для здоров’я людини відводиться представникам корисної мікрофлори кишківника – молочнокислим бактеріям і біфідобактеріям. Позитивний ефект досягається використанням цих мікроорганізмів у складі заквасок при отриманні продуктів харчування, в тому числі на основі молока. Одним із основних джерел молочнокислих бактерій є кисломолочні продукти, зокрема йогурти. Йогурт – це продукт, корисний для здоров’я і гарного самопочуття. У ньому міститься велика кількість корисних речовин і вітамінів. Йогурт готують з молока – шляхом сквашування термофільних стрептококів і болгарської палички (Lactobacillus bulgaricus i Streptococcus thermophilus) з можливим додатковим використанням інших культур. На сьогодні продукти, створені з використанням молочнокислих бактерій і біфідобактерій, розглядаються як основа функціонального харчування людини, вони сприяють профілактиці ряду захворювань. Метою даної роботи було визначити відповідність якісного і кількісного складу мікроорганізмів у кисломолочних йогуртах нормативним документам та встановити залежність мікробіологічного складу продукту від терміну його зберігання, а також встановити співвідношення між молочнокислими бактеріями та умовно-патогенною мікрофлорою. Лабораторні дослідження якісного та кількісного складу мікроорганізмів проводили в лабораторії мікробіології Львівської регіональної державної лабораторії ветеринарної медицини, яка акредитована для проведення даних досліджень. Для проведення досліджень було обрано 6 зразків йогуртів двох торгових марок, термін придатності яких становить 14 діб. Дослідження проводилися зі свіжими зразками, зразками, у яких закінчується термін придатності та протермінованими зразками. Як показали отримані результати досліджень у всіх зразках, незалежно від терміну зберігання та походження, кількість молочнокислих бактерій відповідала нормам ДСТУ 4343:2004. Проте у зразках однієї з обраних торгових марок було виявлено плісняву та дріжджі, що у свіжих зразках була на верхній межі норми, а у інших зразках значно перевищувала регламентовані норми.

У статті зазначено, що емоційна сфера людини надзвичайно різноманітна і складна. Емоції відіграють важливу роль у житті людини і тісно взаємоповʼязані із процесами мовлення, комунікації. На мовному рівні емоції трансформуються в емотивність, тобто вербальну / невербальну реакцію людини на подразник. Демонстрація власних емоцій є природньою потребою сучасної людини у процесі комунікації. Для сучасного комуніканта, зокрема користувача соціальних мереж, притаманні різні форми і засоби вираження емоцій: фонетичні, графічні, лексичні, синтаксичні та інші засоби. Автори відзначають, що переважає графічний засіб, спрямований на зорове сприйняття інформації. Основними методами дослідження є теоретичний аналіз і синтез (узагальнення теоретичних відомостей про категорію емотивності, визначальні характеристики інтернет-спілкування), описовий метод (опис особливостей використання лексичних засобів для вираження емоцій), системний аналіз (добір фактичного матеріалу, його систематизація). Доведено, що особливостями віртуального спілкування є: діалогічність, емоційність, особливий авторський характер, співвідношення категорій читач-автор або промовець-слухач, зняття обмежень у часі та просторі, статус учасників зазвичай є рівним, формування загальної картини світу, необмежений вибір мовних засобів. Бажання пережити ті чи інші емоції пояснюється прагненням до емоційного наповнення тексту. Тим більше, що Інтернет цьому сприяє, адже важливою рисою Інтернет-спілкування є поєднання різноманітних стильових елементів, використання розмовних слів та зворотів, елементів мовної гри, використання фразеологізмів тощо. Емотивність є лінгвістичною характеристикою тексту, що здатна викликати емоційний ефект. Вона є результатом передачі емоцій людини за допомогою мовних засобів. Відповідно, будь-які вербальні засоби вираження передають або нейтральні емоції, або ж позитивно чи негативно забарвлені. У результаті дослідження зʼясовано, що у ситуаціях, коли у великому потоці інформації відправнику повідомлення доводиться привернути увагу одержувача, він максимально використовує вплив графічних засобів, доповнюючи ними символічну інформацію.

Авіаційний пошук і рятування розглядається як комплекс заходів, спрямованих на виявлення повітряних суден, які зазнали або зазнають лиха, та надання своєчасної допомоги потерпілим внаслідок авіаційної події а також може розглядатися як складна організаційно-технічна система. Основними ознаками такої системи є ситуативність конфігурації та регламентованість функціонування. В умовах сучасності актуальною є проблема підвищення ефективності проведення авіаційного пошуку і рятування. Саме тому полягає необхідність у розробці системи критеріїв і показників оцінки ефективності САПіР при виконанні пошуку і рятування.При розгляді САПіР з точки зору системного підходу, то за існуючою класифікацією її можна віднести до складних ситуативних організаційно-технічних систем.Процеси авіаційного пошуку і рятування в складній організаційно-технічній системі здійснюється за належної взаємодії трьох визначальних його факторів: персоналу системи, засобів авіаційного пошуку і рятування та необхідних ресурсів. Використовуючи наявні засоби авіаційного пошуку і рятування, персонал системи здійснює діяльність із забезпечення послуг чергування в системі САПІР та здійснення авіаційного пошуку і рятування.Ефективність, як категорія, стала широковживаним загальнонауковим поняттям, розширення змісту якого мало на меті відобразити співвідношення різних аспектів різноманітних видів діяльності, базою якого виступає результат діяльності. Об’єктивною оцінкою ефективності системи авіаційного пошуку і рятування буде значення відношення рівня системного «ефекту» і «витрат» ресурсного потенціалу системи, якими цей ефект досягнутий. Підвищення інтегральної ефективності використання ресурсного потенціалу системи при заданій технології інтенсифікації підвищує функціональний (системний) чи відповідний до нього економічний ефект в середньому на 10-30%. Основним інструментом інтенсифікації виступає «оптимальне управління» системою авіаційного пошуку і рятування, що максимізує її ефективність.

Авіаційний пошук і рятування розглядається як комплекс заходів, спрямованих на виявлення повітряних суден, які зазнали або зазнають лиха, та надання своєчасної допомоги потерпілим внаслідок авіаційної події а також може розглядатися як складна організаційно-технічна система. Основними ознаками такої системи є ситуативність конфігурації та регламентованість функціонування. В умовах сучасності актуальною є проблема підвищення ефективності проведення авіаційного пошуку і рятування. Саме тому полягає необхідність у розробці системи критеріїв і показників оцінки ефективності САПіР при виконанні пошуку і рятування.При розгляді САПіР з точки зору системного підходу, то за існуючою класифікацією її можна віднести до складних ситуативних організаційно-технічних систем.Процеси авіаційного пошуку і рятування в складній організаційно-технічній системі здійснюється за належної взаємодії трьох визначальних його факторів: персоналу системи, засобів авіаційного пошуку і рятування та необхідних ресурсів. Використовуючи наявні засоби авіаційного пошуку і рятування, персонал системи здійснює діяльність із забезпечення послуг чергування в системі САПІР та здійснення авіаційного пошуку і рятування.Ефективність, як категорія, стала широковживаним загальнонауковим поняттям, розширення змісту якого мало на меті відобразити співвідношення різних аспектів різноманітних видів діяльності, базою якого виступає результат діяльності. Об’єктивною оцінкою ефективності системи авіаційного пошуку і рятування буде значення відношення рівня системного «ефекту» і «витрат» ресурсного потенціалу системи, якими цей ефект досягнутий. Підвищення інтегральної ефективності використання ресурсного потенціалу системи при заданій технології інтенсифікації підвищує функціональний (системний) чи відповідний до нього економічний ефект в середньому на 10-30%. Основним інструментом інтенсифікації виступає «оптимальне управління» системою авіаційного пошуку і рятування, що максимізує її ефективність.

Розглянуто питання концепції розвитку телекомунікацій в України, стану ринку телекомунікацій. Концепція розвитку телекомунікацій в Україні відповідно до Закону України "Про телекомунікації" визначає основні засади і напрями подальшого розвитку телекомунікаційних мереж загального користування в ринкових умовах і спрямована на досягнення стратегічних інтересів та конкурентоспроможності України на міжнародному ринку. Телекомунікації відіграють значну роль в соціальній та економічній діяльності суспільства, забезпечуючи підтримку розвитку економіки держави та соціальної сфери. Розвиток телекомунікацій повинен здійснюватися випереджувальними темпами порівняно із загальними темпами розвитку економіки і буде визначальним на найближчу і більш віддалену перспективу. Повільні темпи розвитку телекомунікацій спричиняють зниження конкурентоспроможності економіки України. Телекомунікації відіграють значну роль у прискоренні розвитку економіки та соціальної сфери. Відповідно до фінансово - економічних показників без урахування ПДВ, які наведені за даними операторів, провайдерів телекомунікацій, наданих до НКРЗІ, розглянуто стан ринку телекомунікацій. У процесі аналізу стану ринку телекомунікаційних послуг визначено співвідношення показників розвитку галузі із загальними тенденціями розвитку економіки України. Динаміка кількості абонентів фіксованого телефонного зв’язку за період 2013-2021 років свідчить про зменшення попиту споживачів в таких послугах. Доведено, що прискореним темпом розвиваються послуги з надання кабельного телебачення, а також доступу до мережі «Інтернет». Визначено, що основними сегментами на ринку телекомунікаційних послуг залишаються мобільний, фіксований та широкосмуговий (комп’ютерний) зв’язок. Виокремлено проблеми, що стримують розбудову телекомунікацій в Україні, стратегія розвитку телекомунікацій спрямована насамперед на розв'язання зазначених проблем. Досягнення зазначених цілей розвитку телекомунікацій дасть змогу істотно оновити і розширити важливу інфраструктурну складову економіки України. Звернено увагу на те, що розвиток телекомунікацій України як стратегічно важливого елемента національної безпеки скоротить відставання від розвинутих країн, задовольнить потреби економічного та суспільного розвитку, національної безпеки та оборони держави.

Стаття присвячена дослі-дженню актуального наукового питання про сутність цивільно-правової відповідальності як меха-нізму адекватного реагування пра-воволодільця та суспільства на порушення. У праці розглядається такий вид юридичного відношення в контексті його взаємозв’язку з таким правовим явищем, як охо-ронне правовідношення. Обстою-ється визначальна теза, що цивільна відповідальність є важливим, але не єдиним елементом охоронного відношення. Адже застосування заходів протидії різним ризикам та загрозам, які тягнуть пору-шення суб’єктивних прав, шляхом притягнення правопорушників до цивільної відповідальності забезпе-чує ефективне поновлення прав та належну компенсацію потерпілим. Водночас засади запровадження негативних для порушника наслід-ків не обов’язково ґрунтуються на позбавленні порушника матеріаль-них благ. Вони базуються на комп-лексному застосуванні заходів, у тому числі і таких, що мають опе-ративний та превентивний ефект і, строго кажучи, не є відповідаль-ністю. У роботі концептуально обґрунтоване широке поняття санкцій та їх співвідношення з відповідальністю як загального з частковим. Підтримана позиція, що цивільна відповідальність являє собою один з різновидів санкцій і є впливом на правопорушника шля-хом позбавлення його певних май-нових прав чи покладення на нього додаткових майнових обов’язків. У статті також детально проана-лізовано теоретичне положення про обов’язковість застосування примусу у разі притягнення поруш-ника до відповідальності, піддано вказану тезу критиці. Доведено, що державний примус через судове рішення є дієвим, але не обов’язко-вим елементом охоронного відно-шення, що виникає між потерпілим і порушником. Наочно показано можливість реалізації захисної вимоги шляхом добровільного вико-нання її боржником і таким чином задоволення охоронних вимог. У роботі також проведене розме-жування понять цивільного право-порушення та порушення права. Адже порушення суб’єктивного права може бути спричинене не тільки діями, що кваліфікуються як цивільні правопорушення, але й іншими, що таких ознак не мають. У цьому відношенні порушення права є більш широким терміном, який охоплює наслідки різних явищ, у тому числі і правопорушення, становить певний результат.

У сучасній науці господарського права нерідко можна натрапити на різні та зовсім протилежні твердження науковців стосовно квінтесенції державної допомоги суб’єктам господарювання та її співвідношення з державною підтримкою. Законодавче визначення державної допомоги не повною мірою розкриває сутність державної допомоги, яка закладена багаторічною європейською судовою практикою. Водночас легальне визначення поняття “державна допомога суб’єктам господарювання” не сприйняло усталеного підходу до розуміння його основних змістовних компонентів, напрацьованого й у межах науки господарського права. Зокрема, зазначене виявляється у положенні, що свідчить про некоректне розмежування понять державної допомоги та державної підтримки суб’єктів господарювання. Метою статті є аналіз сутності поняття державної допомоги, її законодавчого визначення, упорядкування, сформованих європейською судовою практикою, визначальних компонентів державної допомоги та підготовка на цій основі пропозицій до чинного законодавства. У статті наголошується на відмінних рисах, яким має відповідати державна до Союзу, а також прецедентних судових справ з метою виявлення кваліфікуючих елементів державної допомоги. За результатами дослідження виявлено, що державний захід підтримки може розглядатись як державна допомога суб’єктам господарювання у разі, якщо відповідатиме таким ознакам: 1) факт передачі ресурсів держави; 2) набуття суб’єктом господарювання економічної переваги; 3) селективність характеру заходу щодо конкретних суб’єктів господарювання; 4) спричинення спотворення конкуренції та найголовніше – вплив на торгівлю (ст. 107 (1) Договору про функціонування ЄС). Зазначено, що практично всі вказані компоненти враховано у законодавчо визначеному понятті “державна допомога суб’єктам господарювання” окрім впливу на торгівлю. Справедливо зауважується, що українська система права сфери державної допомоги розглядає державну допомогу як будь-яку підтримку, що спотворює або загрожує спотворенням внутрішньої економічної конкуренції усередині країни і яка водночас може і не впливати на міжнародну торгівлю, що фактично спричинило розширення визначення державної допомоги. У зв’язку з цим запропоновано уточнити визначення поняття “державна допомога суб’єктам господарювання”, наведене у Законі України “Про державну допомогу суб’єктам господарювання”, виклавши його у новій редакції з обов’язковим додаванням компоненту впливу на міжнародну торгівлю.

Робота присвячена дослідженню питання про сутність часу як однієї з фундаментальних категорій навколишнього світу, яка стосується загальних понять, що виражають чутливе сприйняття та його зв’язок з реальністю. Підкреслюється, що вивчення часового руху матерії доволі складний процес, позаяк він сприймається не безпосередньо, а опосередковано через темпоральний вплив на матеріальні елементи, які поступово змінюються. Темпоральні характеристики, які зумовлюють конкретні стани речей і процесів, – це не зовнішні реальні прояви, а особистісна перцепція спостерігача, на підставі якої формуються уявлення про внутрішні зв’язки подій у матеріальному світі. Тому час – не абсолютне, а відносне явище, і питання вивчення часових перспектив соціальних та індивідуальних систем, їх зіткнень і трансформацій є досить актуальним. У статті проаналізовані два філософські підходи до співставлення таких визначальних категорій, як час і буття: статичну та динамічну наукові концепції часу. Детально розглянута пануюча нині теза, за якої часовий перебіг завжди відбувається у напрямі від минулого до майбутнього. Вона полягає в тому, що часовий рух завжди відбувається транзитом через сучасність, на зупиняючись у ній, і продовжується в майбутті, щоразу збільшуючи обсяг минулого за рахунок нових фактів, що відходять із сучасності у минулі події. Такий процес відбувається перманентно, він не може зупинитися, у цьому, власне, полягає феномен часового руху в природі. Надана оцінка усвідомленої спостерігачами протяжності таких темпоральних категорій, як «минуле», «сучасне» та «майбутнє». Також вивчені наукові припущення окремих дослідників стосовно критики концепції про однонаправленість часового руху та зумовленість змін у стані матерії виключно у напрямі від минулого до майбутнього та оцінені їхні позиції щодо можливості інверсії напряму часового потоку. В роботі також надана розгорнута характеристика взаємин різних часових станів. Розглянуте питання про місце сучасності у співвідношенні трьох часових суперпозицій. Обстоюється позиція, що минуле, нинішнє і майбутнє продукуються сучасним періодом.

У статті досліджено роль мас-медіа у становленні та формуванні сучасних політичних міфів. Зазначено, що інформаційні засоби масової інформації своєю чергою в умовах загальної нестабільності та зростаючої міжнародної та геополітичної конкуренції використовуються владою як потужний інструмент політичного впливу і, таким чином, виконують не інформаційну, а ідеологічну функцію. Поєднання цих двох фундаментальних процесів призводить до загальної ірраціоналізації політики та створює надзвичайно сприятливі умови для контролю над політичною свідомістю та поведінкою мас за допомогою технологій політичного міфотворення. Розкрито сутність співвідношення категорії міфу і засобів масової інформації в соціально-політичній площині. Акцентовано на особливостях творення сучасних політичних міфів шляхом тотальної експансії мас-медіа у сферу не лише суспільної свідомості, але й способу сучасного буття соціумів загалом і владних відносин зокрема. Міф поєднує раціональне і ірраціональне знання, він є характерною рисою історичної пам'яті народу і сучасних оцінок природного і соціального світу. Зазначено, що політична реклама є специфічною системою прийомів масової комунікації. Політичне міфотворення стало неодмінною ознакою сучасності, політичній міфології більше притаманна «спонтанність» розвитку, незалежність від волі осіб та інститутів, причетних до її створення. Це зумовлено тим, що політична міфологія формується в процесі взаємодії ідеологічної доктрини з наявними стереотипами суспільної свідомості. Визначено, що процес трансформації публічної сфери супроводжується зміною природи політики за допомогою засобів масової інформації. Відбувається це за допомогою включення до публічної дискусії багатьох сфер людської діяльності. Узагальнено, що ЗМІ через повідомлення, інформування, навчання, переконання, навіювання та інші психологічні методи впливають на маси. Зазначено, що політичний міф став складником добре відпрацьованої технології маніпулювання - і не лише «побутовою» частиною масової свідомості, але й теоретичною (ідеологічною) її складовою частиною. Політичний міф використовується як інструмент для конструювання політичної реальності, побудови нової ціннісної системи. Зроблено висновок, що нині мас-медіа стали потужним інструментом формування політичних міфів та впливу на політичну свідомість, цим самим завдавши величезного удару по інформаційній безпеці сучасного суспільства. Зазначено, що ознакою є характерний для міфологічної свідомості та культури загалом провінціалізм, що поряд з агресією та анархією міфів утворює визначальну рису нинішньої ситуації. Деякі події та явища сучасної політичної дійсності, що здаються, на перший погляд, нелогічними та неможливими для пояснення, можуть стати зрозумілішими, якщо розглядати їх із точки зору іншої, міфологічної логіки, що домінує в масовій, у тому числі масовій політичній, свідомості.

У статті вдосконалено методологічні засади та методичні підходи до визначення джерел економічного зростання країн світу в концепціях техногенного розвитку, сталого розвитку. Розглянуто механізм управління споживанням і заощадженням в сучасних економіках. На основі трактування людини як системоутворюючого ядра сучасного економічного простору в концепції людського розвитку доведено, що важливими об’єктами державного управління розвитком у країнах світу є споживання і заощадження. Єдиним джерелом збереження і примноження основних складових національного багатств, яке є узагальненим показником стратегічного розвитку країн світу, є внутрішні заощадження, доповнені потоком зовнішніх заощаджень. Водночас в сучасних економіках світу, з огляду на гуманістичну спрямованість їх розвитку, особливого значення набуває споживання як мета і джерело розвитку. Встановлено, що головним суб’єктом управління стратегічним розвитком національних економік, відповідальним за забезпечення прогресу і людського розвитку, є уряди країн: саме їх діями визначаються стратегічні і поточні завдання економічного прогресу, вибір макроекономічної і мікроекономічної політики, управління джерелами економічного розвитку і іншу визначальні елементи економічних умов. Обгрунтовано основні за-вдання стратегічного управління споживанням і заощадженнями: управління заощаджувально-інвестиційним потенціалом країни; сприяння ефективному використанню мобілізованих заощаджувально-інвестиційних ресурсів; створення передумов для масового залучення широких верств населення із низькими та середніми доходами до заощаджувально-інвестиційних процесів; забезпечення обсягів і структури кінцевого споживання, сприятливих для економічного зростання; скорочення неофіційного сектору економіки, у якому зосереджені великі потенційні фінансові ресурси розвитку. Таке макроекономічне регулювання має забезпечити оптимальне співвідношення між приватними заощадженнями, котрі складають основу по-повнення інвестиційних ресурсів, і споживчими витратами, що складають основу сукупного попиту і людського розвитку в країнах світової економіки.Ключові слова: споживання, заощадження, управління, глобальний розвиток, національні економіки. The article examines the evolution of approaches to understanding the sources of economic development of countries of the world economy in the concepts of man-made development, sustainable development, and human development. Based on the interpretation of man as the systemic core of the world economic space, the concept of human development has proved that consumption and savings are important objects of development management in the countries of the world. The main objectives of the strategic management of consumption and savings are identified, the implementation of which will ensure the optimal balance between private savings, which form the basis of replenishment of investment resources, and consumer expenditures, which form the basis of aggregate demand and human development in countries integrated into the world economic system. The realization of these objectives forms the basis for so-cio-economic progress at the global level.Key words: сonsumption, savings, managenent, global development, national economies.

Актуальність знаходження оптимального (або, принаймні, більшменш прийнятного) балансу між індивідуальними та колективними людськими правами зростає в сучасному світі з кожним днем, насамперед, з огляду на глобалізаційні процеси загалом та потужну міграційну кризу зокрема. Метою статті є філософсько-правовий і загальнотеоретичний аналіз природи колективних прав та їх співвідношення з індивідуальними правами крізь призму двох дихотомій: номіналізму й реалізму, з одного боку, та лібералізму й комунітаризму – з другого. Наголошено, що розуміння соціальної природи колективних прав є своєрідним “лакмусовим папірцем”, котрий дає змогу маркувати вихідні дослідницькі й політико-правові позиції того чи іншого автора за однією з визначальних для сучасної філософії права ліній розмежування. По один бік цієї лінії розміщуються прибічники постулатів лібералізму і переважно корелюючих із ним різновидів філософсько-правового номіналізму, тоді як по другий – апологети комунітаристських ідей та, відповідно, послідовники реалістичного напряму у філософії права. Зазначена розділова лінія є певною мірою умовною. Послуговуючись термінологією міжнародного публічного права, тут можна вести мову радше про делімітацію, аніж про демаркацію. Адже, по-перше, як відомо, практично не існує “стерильно чистих”, без домішок інших світоглядно-філософських течій, лібералів чи комунітаристів, так само, як і номіналістів чи реалістів. Та й самі дослідники прав людини не так часто відверто самоідентифікуються, чітко задекларовуючи свої вихідні методологічні установки. По-друге, всередині названих вище філософських течій – зрештою, як і будь-яких інших – існують, так би мовити, проміжні варіанти, які, часто не без певних на те підстав, можуть претендувати або й навіть де-факто претендують на статус деякої “золотої середини” між політико-правовими та (або) епістемологічними крайнощами (згадаймо, відповідно, “ліберальний комунітаризм” і “концептуалізм”). Виснується, що для кожного дослідника прав людини певна позиція щодо класичної філософської проблеми універсалій визначає (свідомо чи несвідомо, явно чи імпліцитно) інші світоглядно-методологічні позиції з найважливіших питань правознавства. Оскільки нині до широко визнаних основних колективних прав належить право різних спільнот на захист своєї ідентичності, однією із центральних тем подальшого дослідження передбачається проблематика ідентичності як однієї із системоутворюючих категорій колективних прав. Особливо цікавим цей аспект є для дослідження політико-правових і філософсько-правових проблем на матеріалі мультикультуральних суспільств Західного Світу, де внаслідок процесів імміграції від зустрічі різних культур відбувається зіткнення двох систем цінностей: західної, що виходить із концепту людини як індивіда, і східної, що розглядає людину передовсім як складову великої родини.

Входження України до європейського правового простору вимагає від вітчизняних науковців і практиків переосмислити та по-новому поглянути на вже давно усталені правові інститути, одним із яких є суд. Головна проблема, що порушена у цьому дослідженні, пов’язана з назрілою філософсько-правовою суперечністю між положеннями Конституції України, які встановлюють, що правосуддя в державі здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів або привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються, та положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) і практикою Європейського суду з прав людини, у якій втілено цю норму. Суть означеної проблематики полягає у тому, що для вітчизняної правової думки досить сталим (непорушним) є сприйняття того, що суд – це державний орган, правове положення якого визначається межами судової системи, а більшість науковців обстоюють позицію, що суд – це орган державної влади; носієм судової влади як різновиду державної влади є тільки державні суди, визначені Конституцією та законами України, тому жодні інші органи не можуть наділятися функціями зі здійснення судової влади. Інакше розуміє суд західноєвропейська правова доктрин, яка вбачає, що цей правовий інститут може набувати різних організаційних форм, зокрема й позадержавних. Мета та завдання статті полягають у розкритті сутності соціально-правового феномена суду, виявленні його основних ознак та проявів на різних етапах розвитку людства, а також у проведенні всебічного наукового аналізу цього правового інституту. Для досягнення цієї мети необхідно: розкрити етимологію слова “суд” та здійснити філософський, антропологічний та історичний аналіз цього соціального явища; з’ясувати сучасні концепти взаємодії між державою та судом; встановити співвідношення, взаємовплив та залучення міжнародного суду до національної правової системи. У статті обґрунтовується, що суд – це явище, в основі якого лежить природна здатність людини до сприйняття, аналізу та критичної оцінки інформації через призму її соціального світосприйняття. Виникнення суду як окремої форми людських відносин пов’язано з ранніми стадіями не тільки людської цивілізації, а й самого розвитку людини як істоти соціальної. З’ясовано, що цей процес припав на період докласового, родоплемінного устрою, коли основні економічні інститути (власність та засоби виробництва) перебували у зародковому стані. Обґрунтовується, що феномен суду має соціокультурну основу, яка в умовах боротьби “кожного проти кожного” вплинула на консолідацію людей та формування тісних соціальних зв’язків, а з часом і тісних союзів публічної влади. Суд як інститут суспільної організації та взаємодії людей є докласовим, а право на судовий захист стало одним із первісних та природних прав людини “цивілізованої”. Пропонується розмежовувати “суд” як окремий соціальний інститут та “суд” як інститут публічної влади. Саме зі зміцненням держави на основі єдиновладдя державний суд почав перебирати, а згодом практично повністю привласнив функції та роль суду як соціального інституту. Проте в усі історичні епохи ці дві формації суду існували й існують паралельно, впливаючи одна на одну, а часто і зливаючись воєдино. Як унікальний соціальний феномен, суд існує й розвивається за правилами та законами соціального розвитку людей, іноді навіть незалежно та у розріз із позитивним правом держави. Нині суд зберігає та відіграє визначальну роль в існуванні окремих суспільств, держав, побудові новітнього глобального світопорядку. Водночас реалії вказують на те, що суспільства розпадаються, а держави руйнуються, якщо вони втратили чи не зуміли організувати соціально-правові основи справедливого суду. Саме суд, будучи унікальним соціально-правовим феноменом, є першоосновою предмета судового права як самостійної галузі права, що відроджується на тлі сучасних реформаційних перетворень правової системи України.

Висвітлюється проблематика розуміння та розроблення понять “колек-тивний суб’єкт” і “колективна суб’єктність” у сучасному вітчизняному та пос-традянському соціально-психологічних дискурсах. Звертається увага на незбігпроблемного загалу, який слугує контекстом для аналізу понять “колективнийсуб’єкт” і “колективна суб’єктність”. Показано, що для вітчизняного соціально-психологічного простору таким загалом є проблема співвідношення індивідуа-льного і соціального в їхньому впливі на постання колективного суб’єкта, тодіяк для простору пострадянського проблемний загал формується проблематикоюзагальнопсихологічної теорії діяльності та проблемою суб’єкта діяльності зок-рема. Також зауважено, що такий проблемний загал впливає і на побудову ме-тодологічних засад як вихідних умов, що пред’являються щодо групи з оглядуна можливість її розгляду як колективного суб’єкта. Наголошено, що для віт-чизняного дискурсу характерним є акцент на розробленні засад колективності,тоді як в пострадянському дискурсі перевага надається суб’єктності. Зауважено,що означені проблемні загали замикаються на більш широку проблематикупояснення виникнення “динаміки цілого”, що не зводиться до сукупності своїхчастин. Встановлено, що розроблені критерії виокремлення колективногосуб’єкта унеможливлюють розуміння суспільного волонтерського руху якколективного суб’єкта. Зроблено висновок, що проблема знімається, якщоприпустити, що визначальним для специфіки колективної суб’єктності сус-пільного волонтерського руху є інше співвідношення ваги критеріальних ознак.Сформульовано засади виокремлення специфіки колективної суб’єктностісуспільного волонтерського руху та обґрунтовано можливість такого виокрем-лення шляхом розроблення конструкта “спільність”.

У межах класичної філософської думки було розроблено важливі принципи функціонування влади у суспільстві та засоби, що забезпечують її ефективність. З’ясовано, що владні стосунки супроводжують людину як колективну істоту упродовж усієї її історії, є незмінним атрибутом соціального життя. Будучи успадкованими від своїх тваринних предків, вони отримали найрізноманітніші форми у ранніх людських спільнотах, виконуючи як конструктивну, так і деструктивну роль. Вододілом між вказаними проявами влади є виконання нею своїх головних функцій, серед яких чи на найпершому місці стоїть керування суспільними процесами, забезпечення сталого розвитку людських спільнот. За традицією, владою зі знаком «плюс» називали таку владу, яка приносить благо більшій частині або усім членам певної спільноти. Негативна влада – це така влада, яка має метою благо обмеженого кола обраних або навіть одного верховного правителя, і, у кінцевому підсумку, руйнує соціальну тканину суспільства. Питання щодо співвідношення цілей і засобів, якими влада домагається виконання своїх вимог, має тут вирішальне значення. Класична філософська думка обґрунтовано доводить, що для розумних істот, якими вважають себе люди, більш прийнятними впровадження владних рішень є не насильство, а моральний авторитет і право. Саме право у такому, що все більш ускладнюється, людському суспільстві, поступово стає пріоритетним інструментом влади. Упродовж майже всієї людської історії можна спостерігати тісний зв'язок між владою і насильством. Іноді здається, що воно взагалі є неусувним з людського життя, ледве чи визначальний чинник людських стосунків. Саме по собі насильство мало у кого знаходить відверте схвалення. Більшість філософів, та й взагалі пересічних людей, як правило, його засуджують. Влада завжди прагне зберегти себе як можна довше, у граничному плані – стати вічною. Проте є багато причин об'єктивного і суб'єктивного характеру, що ставлять межу таким намаганням. Людське суспільство – це виключно складна система зв'язків і відносин. Ефективна робота цієї системи забезпечується, у тому числі, ефективними управлінськими рішеннями, а також тісним зв'язком між прийнятими рішеннями і їх виконанням. Тобто, – саме владними відносинами. Хочемо ми цього чи не хочемо, але у суспільстві завжди будуть керівники і підлеглі, ті, хто приймає рішення, і ті, хто повинен їх виконувати, тобто, владарюючі і підвладні. Від того, наскільки будуть ефективними рішення, і наскільки успішно вони будуть впроваджуватись у життя, залежить успішне функціонування різних людських спільнот, майбутнє загальнолюдського суспільства взагалі. Саме це, в ідеальному варіанті, повинна забезпечувати влада.

Кожне покоління дослідників прагне розширити обрії методологічного дискурсу тієї чи іншої галузі наукового знання. Науковці, які займаються проблемами музичного мистецтва, спрямовуються, як правило, на більш глибоке розуміння як класичної спадщини, так і процесів, що відбуваються у сучасній музичній творчості, намагаючись, по можливості, уникнути «уторованих шляхів» (особливо якщо це стосується вже опрацьованого в цілому матеріалу). Анастасія Кравченко успішно вписується в означену тенденцію, відкриваючи нове для об’єкта вивчення дослідницьке поле, що і стає у її монографії джерелом нових сенсів камерно-інструментальної музики вітчизняних композиторів постмодерної доби та площиною перехрещення наукових рефлексій щодо аналітичних підходів до явищ, які існують «тут і зараз». Представлений ракурс дослідження – семіологічний аналіз сучасного камерно-інструментального мистецтва України (у сферах композиторської та виконавської творчості) – безперечне надбання авторки, тож актуальність праці А. Кравченко базується на перетині матеріалу дослідження та обраного аналітичного підходу до нього. Звернення до камерної інструментальної творчості вітчизняних митців видається цілком слушним, адже саме ця жанрова сфера ще на початку ХХ століття стала полем інтенсивних новаторських шукань європейських композиторів. У специфічний спосіб ця тенденція реалізується і в нашу «добу синтезів», позначену (подібно до перших десятиліть минулого століття) вищою мірою інтегративності – відтак, цілком логічно рух дослідницької думки спрямований у монографії в інтермедіальну площину. Зауважимо принагідно, що праці з інтермедіальної проблематики складають сьогодні значний пласт досліджень у галузі гуманітаристики – не в останню чергу це пояснюється полівалентністю самого поняття «інтермедіальність», його співвіднесеністю з різними сферами гуманітарного знання (що, власне, й дало підстави Микиті Ісагулову охарактеризувати дефініцію інтермедіальність як «зонтичний термін» [2]). Смисловим ядром дослідження Анастасії Кравченко є «прочитання» і спроба розгадки феномену інтермедіальності крізь призму семіологічного аналізу, головним методом і предметом якого Олександра Самойленко вважає діалог [4, 7]. Тож абсолютно логічно основна ідея дослідниці «розгортається» радіусами діалогічних смислів, простеженням крізь призму семіології діалогічних співвідношень таких понять, як інтертекстуальність – інтермедіальність, синтез мистецтв – інтермедіальність, інтермедіальність – медіальна синергія, – що і стає «визначальним фактором актуалізації макродіалогу семіотико-культурних шарів музичного тексту в горизонтальних і вертикальних проекціях інтертекстуальних та інтермедіальних зв’язків» [3, 7]. Поставивши за мету «семіологічне осмислення специфіки функціонування історико-культурних, інтертекстуальних, інтермедіальних вимірів камерно-інструментального мистецтва України в контексті універсалістичної парадигми постсучасної музичної культури кінця ХХ – початку ХХІ століть» [3, 6-7], Анастасія Кравченко прагне до максимального охоплення у проблемному полі свого дослідження матеріалу, пов'язаного з його темою. У тому чи іншому аспекті до аналітичних спостережень залучено близько двохсот творів понад п’ятдесяти українських композиторів – представників різних поколінь, шкіл, напрямів. Задіяний творчий доробок декількох десятків камерно-інструментальних колективів, розглянуті численні мистецькі форми побутування сучасної камерно-інструментальної музики. Структура монографії концептуально спрямована й відображає динамічний рух авторки до реалізації поставленої мети: від обґрунтування своєї власної позиції щодо досліджуваної проблеми – через різнорівневу аналітику – до узагальнення основних ідей та висновків. «Дослідницька тональність» книги задана вже у Передмові, де констатовано «фрагментарність у дослідженнях українського камерно-інструментального мистецтва в сучасний період його розвитку» [3, 5] та заявлено про намір «проведення комплексного аналізу камерно-інструментального мистецтва України межі ХХ–ХХІ століть із застосуванням інтегративних підходів семіології мистецтва та музичної культурології» [3, 6]. У кожному з чотирьох розділів монографії Анастасія Кравченко демонструє широкий діапазон задіяної спеціальної літератури, постійно перебуваючи в діалозі зі своїми попередниками – авторами наукових праць з питань, дотичних до основної проблематики дослідження. Численні доцільні посилання на фундаментальні філософські, культурологічні, літературознавчі, мистецтвознавчі, музикознавчі праці (список літератури налічує 365 позицій, включаючи близько 40 іноземними мовами) надають теоретичним положенням і висновкам монографії ґрунтовності та достатньої переконливості. Перший розділ «Теоретико-методологічні основи дослідження камерно-інструментальної музики України в контексті семіології мистецтва та музичної культурології» традиційно присвячений аналітичному «огляду літератури» та висвітленню термінологічних аспектів проблеми. У другому розділі («Феномен камерно-інструментального мистецтва на зламі тисячоліть: семіологічні виміри») починають звучати «живі голоси» творців феномена, що вивчається – «дійових осіб» сучасного музичного процесу. Звернення до матеріалів з мистецьких веб-порталів та авторських інтернет-блогів, цитати з діалогів М. Нестьєвої з В. Сильвестровим, А. Луніної з Г. Гаврилець, Л. Грабовським, В. Степурком, З. Алмаші, О. Найдюк з Н. Сікорською, Ю. Погорецьким та ін., фрагменти власних бесід А. Кравченко з композиторами та виконавцями (Ю. Гомельська, К. Цепколенко, С. Азарова, В. Ларчіков, О. Веселіна) – створюють «ефект присутності», причетності до сучасного музичного процесу, який демонструє, за словами Ніни Герасимової-Персидської, «надзвичайне розширення самого поняття музика» [1, 5]1. Як результат, через узагальнення солідного масиву наукової інформації, доповненої власними умовиводами на основі емпіричних спостережень та теоретичних міркувань Анастасія Кравченко обґрунтовує авторський підхід до розробки типології інтермедіальності в музиці2, виявляючи «три базових рівня медіальної взаємодії за принципами: медіального синтезу, медіальної транспозиції та медіальної синергії» [3, 90]. Презентована типологічна класифікація інтермедіальних зв’язків музики включає взаємодію кодів і текстів культури, належних до мистецької та позамистецької концептуальних сфер. Фактично кожне теоретичне положення роботи підтверджується у третьому («Сучасна українська камерно-інструментальна музика: жанрово-стильові та міжвидові інтерференції») та четвертому («Естетика ансамблевого виконавства в культурному контексті України на порубіжжі ХХ–ХХІ століть») розділах монографії посиланнями на конкретні артефакти композиторської та виконавської творчості, події концертного життя тощо (при такій насиченості тексту іменами, назвами – творів, фестивалів, ансамблів – значною підмогою для читача міг би стати довідковий «навігатор» у вигляді іменного та інших покажчиків). Цінною рисою є залучення різних контекстних аспектів досліджуваної проблематики. Насамперед, це історична палітра європейської та традиції вітчизняної камерно-інструментальної творчості, панорама розвитку українського камерно-інструментального ансамблю (включаючи композиторів та виконавців діаспори) у суто мистецькому та в соціокультурному вимірах, з акцентом на динаміці тематичної, образно-смислової, жанрово-стильової сфер камерної інструментальної музики «від класики до авангарду» [3, 55], з виходом в інтертекст сучасної української та ширше, європейської художньої культури. Предмет дослідження набуває, таким чином, стереоскопічного виміру. В результаті камерно-інструментальне мистецтво України постмодерної доби постає як певна цілісність, всередині якої відбуваються різновекторні процеси оновлення у композиторській (жанри, стиль, форми, специфіка музичної мови і засобів виразності, семіотика сучасної нотної графіки) та у виконавській (інтерпретаційна багатоликість, режисерські ініціативи, введення поліхудожніх ефектів тощо) творчості. На прикладах творчої співпраці композиторів (Є. Станкович, В. Сильвестров, В. Рунчак, А. Загайкевич, Л. Юріна, А. Томльонова, А. Шмурак та ін.) і виконавців (дуети «Kiev Рiano Duo», «Duo Violoncellissimo», «Senza Sforzando», ансамблі «Київські солісти», «Нова музика в Україні», «MusClub», «Artehatta», «Ensemble Nostri Temporis», «Electroacoustic’s ensemble», Ансамбль нової музики «Рикошет» та ін.) дослідниця доводить, що смислове призначення (семантична наповненість) камерно-інструментальної творчості урізноманітнюється впливом нових музичних технологій, оновленням музичної програмності за рахунок зростання виконавсько-театральних ефектів, ігровою організацією концертного простору та ін. – саме так репрезентовано у книзі новий «образ» вітчизняного камерно-інструментального мистецтва. Важливими є й ретельно розглянуті на сторінках монографії (розділ 4) деталі сучасного музичного життя (зокрема, не відомі широкому загалу подробиці організації мистецьких фестивалів, реалізації поліхудожніх проєктів, факти креативного використання концертних майданчиків, створення «синестетичного» діалогічно-комунікативного простору, ігрові стратегії тощо), урахування яких дає можливість презентації «цілісних семіотичних комплексів у сумісній дії музики, живопису, відео-арту, балет-пластики, різноманітних відео-проекцій <…>, веде до створення нових культурних контекстів та активізує міжвидовий діалог у інтеракціональному, інтермедіальному просторі нової музики» [3, 259. Курсив автора. – В. Р.]. Користуючись словами Юрія Чекана, йдеться про «ознаки нової парадигми історичного музикознавства, що відходить від “опусоцентризму” та наївної описової емпірики та орієнтується на гуманітаристику й концептуальність» [5, 283]. Підсумовуючи проведене дослідження, Анастасія Кравченко доводить на прикладі камерно-інструментального мистецтва важливість інтермедіальних стратегій композиторського і виконавського мислення як провідних у художній творчості кінця ХХ – початку ХХІ століть, і, відповідно, – значення «культурсеміологічної концептосфери сучасного музикознавства» [3, 260], що «окреслює нові семіологічні напрями і критерії дослідження музичних артефактів <…> й висвітлює медіальні перспективи мовно-знакової еволюції музики в цілому» [3, 262]. Актуальність появи дослідження, наукове значення якого полягає у розширенні концептуального діапазону семіотичних підходів у вивченні музики як специфічної моделі світу, як «філософії, що звучить» (О. Клюєв), не викликає сумніву. Запропоновані Анастасією Кравченко параметри аналізу явищ музичного мистецтва можуть розглядатися як нові дискурси сучасного мистецтвознавчого та культурологічного пізнання. Природно, що складність поставлених у монографії завдань провокує певні дискусійні моменти. Так, викликає подив «відмова» сучасним мистецтвознавцям (в тому числі музикознавцям) у причетності до розробки інтермедіальної проблематики. В той же час, на сторінках книги відчутно бракує, на нашу думку, присутності імені Світлани Маценки – літературознавиці й філологині, яка протягом останніх років активно займається проблемами інтермедіальності, концентруючи увагу саме на інтегративному потенціалі музичного мистецтва3. У списку використаних джерел відсутні, на жаль, праці Олександри Самойленко, у яких викладені основоположні методологічні орієнтири сучасного музикознавства: монографія «Музыковедение и методология гуманитарного знания. Проблема диалога» (Одеса, 2002) та «Лекции по музыкальной семиологии» [4]. Прикрасою бібліографії рецензованого дослідження могли б стати і статті музикознавців Олени Зінькевич, Марини Черкашиної-Губаренко, Лариси Неболюбової, Юрія Чекана та ін.4, у яких автори безпосередньо торкаються проблем інтермедіальних зв’язків музики, по суті, інтегруючи парадигму синтезу мистецтв до більш широкої концепції інтермедіальності. Важко погодитись із тим, що для вітчизняного музикознавства проблема інтермедіальності поки що ледь не terra incognita (саме так сприймаються твердження на сторінках 65, 67, 68-69 і далі, аж до Післямови – с. 261). Розуміючи неможливість «осягнути неосяжне», вважаю все ж таки, що праці названих авторів потребують обов’язкового осмислення і ніяк не можуть ігноруватися дослідником, який займається проблемою інтермедіальних зв’язків музичного мистецтва. Книга Анастасії Кравченко написана «дисертаційним» стилем: текст наповнений (а місцями переобтяжений) складною науковою термінологією – час від часу доводиться повертатися до окремих речень і абзаців, щоб осягнути («розкодувати») сенс прочитаного (адресація «широкому колу читачів», як зазначено в анотації, безумовно, є перебільшенням). Прикро, що до тексту книги вкралися окремі вади термінологічного та стилістичного характеру. Зокрема, маємо на увазі «неологізми» на кшталт неотрадиція (с. 133), недоречне використання терміну камералістика (с. 17), а також некоректність визначень біобібліографічний (біобібліографічний рівень вивчення – с. 14; біобібліографічне дослідження – с. 17, 23, 25; біобібліографічна розвідка – с. 16; біобібліографічна праця – с. 20 тощо) та органологічний (нормативні органологічні параметри жанру – с. 30; органологія кількісних і якісних параметрів жанрів камерно-інструментальної музики – с. 93; органологія жанрових моделей – с. 139; органологія камерного жанру – с. 147 тощо). Збивають з толку, порушуючи логіку викладення, безособові речення, які починаються словами «Тобто…», «Адже…», «Оскільки…», «А саме…» і мали б бути підрядними синтаксичними конструкціями. Наявна в тексті й традиційна калька з російської: майже на кожній сторінці зустрічаємо «даний твір», «дана монографія», «дані тенденції» і т.д. Подібні недоліки, звичайно, не рідкість на сторінках сучасних наукових видань, але звикнути до них або їх «не помітити» – неможливо… У цілому вважаємо рецензоване дослідження достойним синтезуючим результатом наукової та творчої діяльності його авторки. Монографія Анастасії Кравченко – серйозна, інформативно насичена інтердисциплінарна праця, яка має безперечну наукову цінність, оскільки виводить проблему аналізу музики на новий культурологічно-філософський рівень, що цілком резонує з актуальними запитами сучасності. Семіологічний аналіз камерно-інструментального мистецтва України на межі ХХ–ХХІ століть переконливо демонструє безмежність горизонтів, що їх відкриває досліднику музика – мистецтво глибинних смислів, закодованих у звуках-знаках.