Статті в журналах з теми "Взаємодопомога"

Актуальність. Повернення ветеранів до мирного життя є важливою та складною проблемою для різних країн, які мають досвід участі у військових діях. В Україні ця проблема ускладняється гібридним характером війни; необхідністю залучення до адекватної боротьби з російською агресією чисельної групи цивільних людей – волонтерів, втому числі значної кількості жінок тощо. Мета дослідження полягає у визначенні ефективності набуття ветеранами і волонтерами знань і умінь само та взаємодопомоги в опануванні посттравматичних стресових станів засобами тілесно зорієнтованих і дихальних психотехнологій у відновлені їхнього психологічного благополуччя при поверненні до умов мирного життя. Методи і методологія. Досліджено 20 учасників тренінгу взаємодопомоги: 8 чоловіків-ветеранів і 12 жінок-волонтерок, 10 з яких також є членами сімей ветеранів. Основними методами дослідження були: включене спостереження, аналіз запитань та відповідей учасників, анкетування. Результати. Зазначено, що для певної частини учасників дослідження умови гібридних війни і миру, поширення коронавірусної інфекції є стимулами особистісного зростання, проте для значної частини вони, навпаки, зумовлюють актуалізацію посттравматичних стресових станів. Опитування учасників безпосередньо після завершення тренінгу показало досить високу самооцінку ефективності опанування ними представлених психотехнологій відновлення психологічного благополуччя при повернені до мирного життя: 100% повідомили про опанування психотехнологіями самодопомоги, 85% - технологіями взаємодопомоги, 80% висловили бажання отримати додаткові знання і уміння. Проте повторне опитування, в якому взяло лише 9 учасників, засвідчило зменшення активності використання учасниками дослідження набутих умінь порівняно з даними першого заміру. Висновки та перспективи подальших досліджень. Зазначено, що для трансформації набутих підчас тренінгу умінь само і взаємодопомоги щодо відновлення психологічного благополуччя у сталі практики, необхідно формувати спільні груп взаємодопомоги учасників і учасниць тренінгу

У статті проаналізовані кооперативні методи, які застосовуються для удосконалення іншомовної комунікативної компетентності студентів вищих навчальних закладів. Представлено найбільш поширені методи кооперативного навчання, а саме метод «Навчаємось разом» (Learning Together) Роджера Джонсона та Девіда Джонсона, метод «Пилка» або Jigsaw Еліота Аронсона, метод «Пилка-2» Роберта Славіна, метод «Пилка-3» Роберта Шталя, метод «Пилка-4» Холлідейя, метод «Зворотня пилка» Тімоті Гедіна, метод «Предметна пилка» Кемаля Доймуша, Метод Навчання у Команді (Student Team Learning) Роберта Славіна, Метод організації дослідної групової роботи студентів (Group Investigation) Йаєль Шарана та Шломо Шарана. Дані методи можуть бути ефективно використані для удосконалення іншомовної компетентності у говорінні студентів вищих навчальних закладів. Кооперативне навчання, що відбувається у невеликій групі, у якій кожному студенту відведена своя роль, створює рівні можливості говоріння для студентів з різним рівнем мовленнєвих навичок. Навчаючись спілкуванню у невеликому оточенні, студенти стають більш впевненими та готовими до широкої взаємодії з усією групою і викладачем. Крім того, завдяки застосуванню кооперативних методів у студентів формуються уміння співпраці, а саме: активного слухання, аргументування своєї точки зору, ефективного роз’яснення, переконання інших та уміння вирішувати конфлікти. Таким чином, групова взаємодія студентів на занятті стає підґрунтям для розвитку критичного мислення та самоусвідомлення. Беручи участь у спільних проектах, що використовують методи кооперативного навчання, студенти розвивають свої власні стратегії мислення, водночас цінуючи думку іншого, а отже, стають більш цілеспрямованими, готовими до вирішення складних завдань, оскільки, взаємодопомога та взаємопідтримка є базисом для самовдосконалення.

У статті на основі комунікативного, герменевтичного та системно-діяльнісного підходів у психології виокремлено типові психологічні бар’єри, що виникають між викладачем і студентами як основними суб’єктами освітньої взаємодії. Розкрито сутнісний зміст зазначених бар’єрів та критеріально об’єднано їх у чотири групи: 1) бар’єри, зумовлені особистісними й професійними характеристиками викладача; 2) бар’єри, спричинені психологічними та фізичними особливостями студента; 3) бар’єри, детерміновані специфікою предмету взаємодії (навчального змісту); 4) бар’єри, викликані несприятливими чинниками матеріального чи соціального середовищ, у котрих відбувається освітня взаємодія. На основі рефлексивного аналізу формопроявів зазначених груп психологічних бар’єрів укладено своєрідний психологічний портрет людини, яка потенційно створює подібні перешкоди в міжособистісній взаємодії. Також у статті окреслено основні шляхи/способи ефективного подолання психологічних бар’єрів у перманентному процесі діалогічного спілкування суб’єктів освітньої діяльності. До них належать набуття досвіду педагогічної роботи, розвиток складників (передусім соціальної перцепції та рефлексії) соціального інтелекту в межах активного соціально-психологічного тренінгу й підвищення загальної культури викладача (професійної, внутрішньоособистісної та соціальної компетентності, збільшення показників загального рівня особистісного й інтелектуального розвитку). Водночас обстоюється теза, що мінімізація й подолання ймовірних бар’єрів взаємодії найефективніше відбувається за умов застосування чотирьох стратегій ведення діалогу, котрі найкраще використовувати почергово, керуючись логіко-канонічною структурою вчинку: порозуміння (тобто досягнення суголосся значень, смислів, сенсів), переконання (логічне доведення, пропаганда, вербальне навіювання, сугестія), співробітництва (схвалення поглядів і дій, емпатія, взаємодопомога тощо), авторитету (експертування, атрактивні впливи, опертя на традиції, упередження та соціальні норми).

У статті розглянуто актуальну проблему в галузі теорії і методики професійної освіти – формування позитивної мотивації в майбутніх учителів іноземної мови до навчальної та подальшої професійної діяльності. Метою статті є обґрунтування доцільності створення позитивного психологічного клімату як ефективного чинника формування позитивної мотивації в майбутніх учителів іноземної мови до навчальної та подальшої професійної діяльності. Психологічний клімат визначено як суттєвий чинник формування зазначеного феномену, а саме: як показник взаємовідношення особистість-група, сукупність усіх впливів членів студентського колективу один на одного, що сприяють або заважають продуктивній спільній діяльності, всебічному розвитку особистості в групі та задоволенню соціальних потреб її членів. Визначено сприятливі та несприятливі характеристики психологічного клімату, зокрема, сприятливими ознаками психологічного клімату вважаються оптимістичний настрій студентів та викладачів, який є запорукою доброзичливого тону педагогічної взаємодії та успішної співпраці; взаємодопомога, підтримка та справедливе ставлення до всіх учасників освітнього процесу та ін. До несприятливих характеристик психологічного клімату відносяться інертність, конфліктність, агресивність, подавлений настрій, байдужість, відсутність норм справедливості та рівності у взаємовідношеннях членів студентської групи. Таким чином, встановлення комфортного психологічного клімату та партнерських відносин між викладачем і студентами та між самими студентами передбачає наявність емоційного благополуччя, позитивної «Я-концепції», успішності у сфері спілкування, взаємовідносин та майбутньої професійної діяльності. Особливої уваги в цьому контексті потребують заняття з практики усного і писемного мовлення та методики викладання іноземної мови, під час проведення яких використовуються інноваційні форми навчання такі, як лекції-діалоги, «круглі столи», батл-дискусії.

Актуальність. На основі теоретичного аналізу з’ясовано, що впевненість у собі впливає на психічне здоров’я учнів та їхнє емоційне благополуччя. Упевненість у собі – це позитивне інтегроване ставлення до власних можливостей, що зумовлюється особливостями особистісного розвитку, становленням самосвідомості, подоланням залежності особистості від зовнішньої детермінації, узгодженням Я-реального та Я-ідеального. Натомість причиною формування невпевненості в собі й депресивних розладів особистості є переважання про- цесів гальмування над процесами збудження, що призводить до формування «гальмівної особистості», не здатної до відкритого вираження своїх почуттів, бажань і потреб. Результати. Визначено такі характеристики психічно здорової й упевненої в собі особистості: відкритість, невербальне спілкування, віра у власні сили, спонтанне вираження почуттів, самоздійснення «тут і зараз». Систематичні заняття фізичною культурою спонукають учнів не лише до ведення здорового способу життя, а й розвивають здатність адекватно оцінювати можливості своєї особистості; формують упевненість у собі та своїх фізичних і моральних силах; сприяють умінню налагоджувати позитивний емоційний зв’язок у взаємодії з партнерами у фізкультурній діяльності; розвивають здатності управ- ляти своїми переживаннями та негативними емоційними станими. Установлено, що більшість респондентів мають середній рівень упевненості в собі, що виявляється в помірному вираженні цілеспрямованості й наполегливості. Старшокласники цього рівня доволі зважено ставляться до визначення своїх цілей та засобів, якими мають намір досягати поставленої мети. Висновки. Зазначено, що в процесі занять фізичною культурою в учнів зʼявляються інтерес і звичка до систематичного виконання фізичних вправ, розвиваються морально-вольові якості: сміливість, наполегливість, дисциплінованість, взаємодопомога, упевненість у собі та своїх можливостях тощо.

У статті здійснено аналіз проблеми запровадження педагогічних підходів до творчого самовираження дітей дошкільного та молодшого шкільного віку в художньо-практичній діяльності. Констатовано, що освітній процес з художньо-продуктивної діяльності дітей в закладі дошкільної освіти та початковій школі в основному зорієнтовано на оволодіння основ зображувальної грамоти, формування технічних навичок, наслідування зразка педагога, а наявні підходи до організації творчого самовираження в художньо-практичній діяльності є недосконалими, повною мірою не відповідають сучасним вимогам і не забезпечують наступності. Обґрунтовано, що науково-методологічною базою для подальшої розбудови освітнього простору мистецького напряму з урахуванням наступності та позицій відкритості, співтворчості, спрямованості на саморозвиток кожної дитини можуть бути теоретичні основи педагогічної синергетики. Розкрито сутність синергетичного підходу в організації художньо-практичної діяльності дітей на заняттях із образотворчої діяльності в закладі дошкільної освіти та уроках мистецтва в початковій школі, який надає можливість вибору одного з багатьох шляхів розвитку і сприяє активізації творчого потенціалу дитини для цілісного, відкритого пізнання дійсності. Охарактеризовано п’ять етапів організації процесу творчого самовираження в художньо-практичній діяльності на основі синергетичного підходу: мотиваційний; чуттєво-пізнавальний; художньо-комунікативний; творчо-діяльнісний; рефлексивно-ціннісний. Зазначено, що синергетичний підхід до організації художньо-творчого самовираження дітей спрямований на забезпечення саморозвитку, творчості та нелінійності мислення; невіддільність процесу пізнання від досвіду та спілкування, результатом якого є активне створення дітьми знань, набуття необхідних вражень, почуттів, досвіду, вмінь та навичок художньо-естетичної діяльності; формування нового типу відносин між учителем та дитиною, взаємодопомога та співпраця, спільний, творчий розвиток світу; діалогічне спілкування із природою, мистецтвом, навколишнім світом та розкриття власних тенденцій розвитку.

Анотація.Докорінна перебудова освіти в Україні спонукає вчених до розробки перспективних теоретичних і методичних моделей трудового виховання дошкільників з урахуванням досягнень педагогічної теорії та практики попередніх років. У цих умовах історичний досвід розвитку проблеми використання ручної праці у вихованні дітей дошкільного віку, і, зокрема, педагогічна спадщина Софії Русовоїмає надзвичайно важливе значення. У статті висвітлюється педагогічна спадщина С. Русової щодо творчого використання ручної праці у вихованні дітей дошкільного віку, аналізуються її погляди, акцентується увага на використанні ручної праці у освітньому процесі дошкільних установ. У методичних працях С. Русової вказується, що одним із важливих чинників виховання в дошкільному віці є ручна праця, яка впливає на різнобічний розвиток особистості. Саме завдяки їй формуються такі важливі якості особистості, як працелюбність, акуратність, ініціативність, творчість, товариська взаємодопомога, воля та багато інших, які стають основою людського життя. Педагог наголошувала, що починати трудове виховання слід у сім'ї, оскільки саме в ній дитина отримує перші трудові вміння та навички. С Русова вважала, що зміст дитячої праці повинен відповідати не лише віковим та індивідуальним особливостям дитини, але й порі року. Визначний педагог акцентувала увагу на необхідності поєднання навчання з практичною діяльністю і зазначала, що постійно розвиваючи руку, яка є одним з найкращих інструментів для висловлювання думки, яка дає змогу дитині як найкраще розуміти весь матеріальний світ ми надаємо дитині можливість міцніше засвоїти нову інформацію. На думку автора ідеї використання ручної праці, які були висвітлені у працях С. Русової, мали важливе значення для створення програмно-методичних документів, організації освітнього процесу у подальші періоди розвитку національної системи дошкільної освіти та можуть бути творчо використані вихователями в роботі сучасних закладів дошкільної освіти для розробки ефективних виховних технологій.

Актуальність. Основним завдання предмету «Фізична культура» в школі є гармонійний фізичний розвиток дітей та формування в них звички здорового способу життя. Виконання цього завдання вимагає від учителів уміння сформувати в учнів інтерес до фізичної активності, розуміння її важливості у власному житті. Цього можна досягти шляхом використання індивідуального підходу та врахування вподобань учнів під час позаурочних секційних занять, які є безкоштовними та не передбачають зміни місця навчання. Мета роботи полягає у визначенні й обґрунтуванні головних аспектів організації секційних занять із фізичної культури. Методи – аналіз і синтез наукових літературних джерел, педагогічне спостереження, узагальнення експериментальних досліджень науковців і систематизація отриманих результатів, метод теоретичного моделювання. Результати дослідження. Позакласна робота з фізичної культури вимагає значної гнучкості та мобільності форм, методі і засобів організації навчання. Вони повинні підбиратись із врахуванням інтересу та можливостей учнів і містити «вільний» час на опанування чогось нового, активного відпочинку чи вдосконалення окремих напрямів у фізичній підготовленості. На заохочення учня до цих занять можуть впливати як усвідомлені, так і неусвідомлені фізіологічні потреби, також не можна виключати зовнішніх факторів (загальносуспільні цінності, вплив друзів, батьків тощо). Важливим завданням секційної роботи є розвиток морально-вольових якостей школярів (цілеспрямованість, рішучість, сміливість, наполегливість, взаємодопомога, довіра тощо). Крім того, позаурочні заняття потрібно розглядати як засіб психологічного розвантаження, переключення уваги з буденних справ на улюблену фізичну активність, яка повинна здійснюватися якнайбільше на відкритому повітрі під керівництвом кваліфікованого педагога. Висновки. Визначено основні фактори планування та організації різних видів секційних занять; розроблено схему їх взаємодії, що формується навколо особистості учня, з урахуванням його життєвої мети та мотивації, адекватному та оптимальному підборі методів і засобів фізичного виховання.

Стаття присвячена соціологічному осмисленню творчої спадщини І. Я. Франка. Підкреслено широке різноманіття наукових і літературних інтересів вченого. Відзначено евристичні ідеї дослідника стосовно важливих питань забезпечення незалежності та суверенітету України. Наведено його підходи до вирішення соціально-економічних проблем, подолання бідності, розвитку науково-просвітницької роботи, поширення публічним простором цінностей освіти, емансипації жінок. На цьому тлі виокремлено важливість масової освіти та професійних знань насамперед з метою адекватних відповідей на виклики часу. Особливий акцент зроблено на ідеях класика відносно розвитку економіки інноваційного типу як найефективнішої парадигми повноцінного поступу країни. Наголошено на співпраці з М. С. Грушевським, передусім у межах Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка.Водночас, зважаючи на творчий доробок І. Я. Франка, окреслено певні питання розвитку сучасного українського суспільства. Зокрема, ідеться про необхідність зміцнення громадянської ідентичності, формування єдиної політичної нації, ефективної боротьби з бідністю, у тому числі завдяки поширенню середнього класу, стимулюванню підприємницької активності, подальшого розвитку громадянської ініціативи та самоорганізації. Закцентовано увагу на непересічному значенні реформаторського досвіду країн-лідерів сучасного світу для ефективної модернізації України. З огляду на це виокремлено важливі принципи, за допомогою яких, на нашу думку, можна суттєво прискорити ці процеси: 1) релевантність економічного і соціального; 2) інституціоналізація інтернального локусу соціально-психологічного самоконтролю особистості; 3) поширення публічним простором європейських емансипативних та гуманістичних цінностей. Із-поміж них доцільно виокремити такі цінності, як: толерантність, довіра, компромісна взаємодія, злагода, соціальна відповідальність бізнесу, розширення середнього класу, превентивний стиль мислення, соціально схвалювана поведінка еліти, безперервна масова й професійна освіта, продуктивна праця, інноваційний тип економіки, самореалізація, досяжницька мотивація, підприємництво, ініціатива, пунктуальність, систематичність, взаємодопомога тощо.Зауважено, що саме означені принципи й відповідні емансипативні та гуманістичні цінності мають стати орієнтирами для успішної модернізації сучасного українського суспільства.

Поняття та значення прав і свобод людини і справді є актуальним у наш час. Саме від правильного їх розуміння залежить правомірна поведінка громадян, дотримання ними законів, використання своїх прав та виконання покладених обов'язків. Наша держава розвивається і змінюється впродовж багатьох років, разом із цим змінюється і праворозуміння людей. Проте важливо, щоб саме у законодавстві було чітко й доступно окреслено та роз'яснено розглядувані питання. Адже тільки точно розуміючи своє місце в суспільстві, людина зможе старанно дотримуватись покладених на неї завдань. Проте не варто забувати, що люди між собою досить різні і в кожного є своє розуміння і свої потреби. У теперішньому суспільстві люди все частіше згадують про свої права, проте забувають про свої обов'язки. Права людині надаються не для того, щоб вона ними зловживала, а для того, щоб дотримувалась та поважала права своєї держави та не забувала при цьому про людську моральність та взаємоповагу стосовно інших. Обов'язки ж посідають також важливе місце у суспільстві, адже саме на гідному та справедливому їх виконанні побудоване наше суспільство, яке насамперед починається з кожного з нас. Варто зазначити, що тільки тоді, коли права людини будуватимуться на її моральних цінностях, серед яких -гідність, справедливість, чесність, взаємодопомога, ми зможемо відродити в людей їхню силу й дух народу. Природне право і справді відіграє важливу роль у житті кожного з нас. Проте кожен з нас сам для себе визначає, що для нього є необхідною цінністю для нормального існування. Оскільки права людини є найвищою соціальною цінністю, варто вносити в позитивне право деякі природні норми, що мало б змінити суспільство на краще. Проте зміни повинні вноситись не тільки в норми позитивного права, а кожен сам повинен вдосконалювати себе за допомогою норм природного права.

У статті розглядаються просвітницька діяльність громадського об’єднання, яке виникло в Харкові на початку ХХ століття на тлі гендерних проблем. Актуальність дослідження зазначеної проблеми обумовлюється тим, що в сучасному Українському суспільстві активно відбувається процес формування громадянського суспільства, отже, вивчення цього процесу з історичного погляду є соціально необхідним, а дослідження просвітницької та педагогічної діяльності таких об’єднань буде сприяти розвитку як історії педагогіки, так і педагогічної науки. Метою наукової рефлексії є дослідження просвітницько-педагогічної діяльності Харківського товариства взаємодопомоги трудящих жінок. Завдання статті полягають 1) у виявленні конкретних справ зазначеного громадського об’єднання, що мали просвітницький характер; 2) у з’ясуванні їхнього педагогічного наповнення. Методами наукового вивчення, що було застосовано у даній статті, стали теоретичні когнітивно-узагальнюючі методи, а саме: аналіз та синтез архівних матеріалів наукової літератури. Результатом дослідження стало 1) виявлення таких конкретних справ просвітницького характеру: організація численних курсів, дитячого садку «Осередок», початкової школи, змішаної гімназії, бібліотеки, літературно-художнього гуртку, курсів дошкільного виховання, Вищих жіночих курсів; 2) досліджуване громадське об’єднання бачило організовані ним освітні заходи заклади доступними для дітей (з урахуванням їхніх індивідуальних потреб та особливостей), заснованими на партнерській взаємодії з учнями та тісній співпраці з батьками; прагнуло підняти розумовий рівень жінки, розвинути її кругозір та її становлення як повноправного члена суспільства, а також пом’якшити грубощі хлопців і надати молоді можливості для взаємного ознайомлення в обстановці повсякденної праці; основною метою став розвиток самостійності, самосвідомості, творчості та солідарності.

Метою дослідження було з’ясувати ефективність реабілітації та реадаптації вимушено переселених осіб (ВПО) в рамках проведення Школи соціально-психологічної допомоги (спільно з кафедрою організації соціально-психологічної допомоги населенню Чернігівського національного технологічного університету). Заняття Школи проводилися за навчальною програмою засвоєння авторського реабілітаційного комплексу, базованого на інноваційній технології парадоксу. Програмою також передбачалося комплексне дослідження за трьома напрямами: зміна показників ПТСР та адаптивності учасників; набуття ними навичок само- і взаємодопомоги на кінець навчання та їх сталість через три місяці після його завершення; визначення змін якості життя учасників упродовж цього часу. У кейсовому форматі досліджено досягнуті результати трьох ВПО жіночої статі. Показники ПТСР та адаптивності досліджувалися відповідно до визначених методик на початку занять, після їх закінчення і через три місяці по їх завершенні. Показники засвоєння навичок само- і взаємодопомоги та показники зміни якості життя досліджувалися двічі – по закінченні занять і через три місяці після їх завершення. За результатами трьох тестувань встановлено динаміку показників посттравматичних станів та порушень адаптивності. Виявлено, що їхня динаміка зумовлена змінами особистого і соціального життя. При цьому відмічено стале зростання особистого адаптивного потенціалу учасниць та самооцінки якості їхнього життя. Визначено, що в ході навчання ВПО набули вміння трансформувати свої негативні стани в особистий досвід, опанували навички само- і взаємодопомоги, досягли позитивних змін якості свого життя (як на кінець навчання, так і через три місяці після його завершення). Виокремлено три основні сфери практикування та закріплення набутих адаптивних форм поведінки в процесі та після завершення навчального курсу: 1) сферу сімейно-родинного спілкування; 2) сферу взаємодопомоги в спільноті рівних та в громадських організаціях, що об’єднують ВПО; 3) сферу соціальної самореалізації за місцем роботи і громадської діяльності. Проведене дослідження засвідчило необхідність розроблення проєктів соціально-психологічного супроводу ВПО щодо вдосконалення їхньої адаптивної поведінки в умовах “гібридного” миру. Запропонований автором реабілітаційний комплекс має практичне значення для дослідження ефективності реабілітаційних і реадаптаційних програм відновлення вразливих груп населення в умовах воєнних дій. Оригінальним у статті є дослідження ефективності технології парадоксу, застосування комплексу діагностичних методик із залученням авторського опитувальника самооцінки змін якості життя.

У статті описано досвід проведення профорієнтаційної роботи серед абітурієнтів з застосуванням інформаційно-телекомунікаційних технологій. Розглянуто технічні особливості організації проведення вебінарів з метою забезпечення можливості участі максимальної кількості учасників. З метою поширення інформації про вебінари серед абітурієнтів і запрошення їх до участі використано популярні серед молоді соціальні мережі. Це дало змогу забезпечити тривалий зворотній зв’язок між викладачами вищого навчального закладу і випускниками загальноосвітніх шкіл, забезпечило передумови створення спільноти для взаємодопомоги між самими учасниками вебінарів. Оцінка ефективності профорієнтаційної роботи виконана на основі статистичних даних вебометричних систем аналітики.

З метою виявлення аналогій в процедурах аналізу описано та прокоментовано дві задачі: класичну задачу(задачу К) про гармонічні коливання двох зв’язаних між собою абсолютно твердих тіл, підвішених на пру-жинах, і некласичну задачу (задачу Х) про поширення плоских поздовжніх хвиль у двофазній пружній сумішіПобудовано ряд аналогій між цими задачами, які описані у вигляді шести кроків порівняльного аналізу задачК та Х, кожен з яких відповідає певній конкретній аналогії. Акцентовано увагу на корисність спостере-жених аналогій для аналізу задачі про хвилі. Отже, показано, що теорія двофазних сумішей у своєму роз-витку в області теорії хвиль може успішно використовувати аналогії з відповідних задач теорії коливаньдвох взаємозв’язаних коливних систем. З наведених аналогій випливає більш загальний факт, що виявлениймай же 100 років тому академіком Мандельштамом, механізм взаємодопомоги в теорії коливань за цей часрозширив свій вплив і на теорію хвиль.

У статті здійснено теоретичний аналіз проблеми трудового виховання як засобу корекції людей із інвалідністю внаслідок інтелектуальних порушень. Окреслено шляхи допомоги таким людям в умовах реабілітаційної установи, до яких віднесено розвиток особистих трудових умінь людей із інвалідністю; збагачення уявлень про навколишнє середовище в процесі праці; розвиток уявлень, сприймання, мислення, набуття вмінь планувати та передбачати результат праці, оволодіння різними знаряддями праці; виховання потреби й готовності працювати в колективі; розвиток дрібної моторики, зорової та рухової координації, координації рухів рук, виховання взаємодопомоги, колективізму, готовності працювати, формування позитивного ставлення до праці дорослого, уміння доводити працю до кінця; виховання працювати правильно, охайно; розвиток мовленнєвого спілкування, розширення та збагачення словника. Ефективність роботи залежала від її цілеспрямованості й систематичності, створення відповідних умов для розвитку якостей, необхідних для трудової діяльності, усвідомлення мети та характеру праці, умов її виконання, дотримання охоронно-педагогічного режиму з урахуванням специфічних особливостей психічного розвитку кожної особистості.

У статті проаналізовано вплив культурно-історичних та соціально-філософських чинників на становлення і розвиток ідей благодійності, допомоги нужденним, соціальної допомоги як суспільного феномену та соціальної роботи як професійної діяльності. Методологічною основою дослідження виступає системний підхід до вивчення культурно-історичних та соціально-філософських засад благодійності та соціальної допомоги. Використано історичний метод (прослід- ковування історичного розвитку феномену соціальної допомоги та благодійності, урахування специфіки розви- тку певних історичних періодів та її вплив на підходи до благодійності, вплив наукових та філософських знань на формування теоретичних засад професійної соціальної роботи тощо), методи аналізу та синтезу (для вичле- нування особливостей розвитку ідеї допомоги у різні історичні періоди та визначення її впливу на формування і розвиток професійної соціальної роботи в подальшому). У статті показано, що в первісних спільнотах питання допомоги та взаємодопомоги виходили з необхідності забезпечити виживання спільноти. Із появою та поширенням релігійного світогляду ідеї допомоги та милосердя стали пов'язуватися з ідеями про спасіння душі, а допомога ближньому – як вияв любові до Бога. Показано вплив релігійних настанов на ідею допомоги нужденним у Європі, США та особливості впливу релігійного світогляду на розвиток ідей благодійності в українському суспільстві. Вплив релігійних установок залишався сильним до кінця XVII – XVIII ст., а з епохи Нового часу та Просвітництва поширення здобули світські доктрини благо- дійності та її регулювання. Відзначено, що у ХІХ ст. реалізація соціальної допомоги здійснюється через численні громадські благодійні організації. Проте з кінця ХІХ ст. стає очевидним, що соціальна допомога та соціальна робота мають надаватися та здійснюватися професіоналами, які мають відповідну освіту. Проаналізовано вплив базових філософських та етичних ідей від давнини до сучасності, які орієнтували суспільну думку на необхідність допомоги та взаємодопомоги, соціальної відповідальності тощо. Підкреслено вплив наукових та філософських ідей на розвиток теорій та практики соціальної роботи у першій половині ХХ ст. Значний вплив на роз- виток теоретичних засад у розумінні соціальної допомоги та соціальної роботи зробили наукові та філософські напрями початку ХХ ст.: психоаналіз, герменевтика, екзистенціалізм, гуманістична психологія, гештальтпсихологія та ін. Наголошено, що з кінця ХХ – початку ХХІ ст. у питаннях надання соціальної допомоги та благодійності з’явилися та набули поширення ідеї прагматичного гуманізму та ефективного альтруїзму як альтернативи кла- сичним підходам до благодійності та допомоги. Зроблено висновок, що культурно-історичні, економічні, соціально-політичні зміни, що відбуваються у сус- пільстві впродовж його історичного розвитку, значно впливають на формування і розвиток ідеї соціальної допо- моги, а також ставлять питання про необхідність пошуку нових підходів до організації та функціонування системи соціальної допомоги, ураховуючи вимоги сучасної теорії і практики, накопиченого вітчизняного і зару- біжного досвіду.

Статтю присвячено дослідженню поняття та визна-ченню ознак взаємодії суб’єктів охорони навколишньо-го природного середовища.Сформульовано визначення поняття «взаємодія суб’єктів охорони навколишнього природного середо-вища» – це врегульована нормами адміністративного права діяльність суб’єктів охорони навколишнього природного середовища, заснована на засадах взаємо-допомоги та партнерства, зумовлена спільною метою і завданням та спрямована на забезпечення екологічної безпеки громадян і недопущення шкідливих впливів на довкілля.Визначено принципи взаємодії суб’єктів охорони навколишнього природного середовища як закріпле-ні в нормах права керівні ідеї, начала, які визначають та спрямовують діяльність суб’єктів цієї взаємодії задля належного виконання ними поставлених завдань. Виокремлено пріоритетні принципи взаємодії суб’єктів охорони навколишнього природного середо-вища: протидії екологічним правопорушенням, забез-печення екологічної безпеки громадян, партнерства та взаємодопомоги, швидкого реагування та притягнення винних до відповідальності, альтернативності вибору покарання, взаємоконтролю, невідворотності покаран-ня за неналежне виконання покладених обов’язків.Встановлено, що взаємодія суб’єктів охорони навколишнього природного середовища відіграє важ-ливу роль, оскільки: 1) дозволяє своєчасно виявляти екологічні правопорушення та вживати відповідні за-ходи впливу до порушників природоохоронних норм; 2) забезпечує ефективне та оперативне вирішення на-гальних проблем у сфері охорони довкілля; 3) об’єднує потенціал учасників взаємодії та стимулює до пошуку новаторських методів боротьби з екологічними право-порушеннями; 4) сприяє зменшенню кількості вчинен-ня екологічних правопорушень тощо.

Анотація. У статті обґрунтовується актуальність виховання толерантного ставлення до дошкільників з особливими освітніми потребами в умовах інклюзивної освіти. Вказується на необхідність переоцінки поглядів і усталених стереотипів на дитину з особливими освітніми потребами та втілення інклюзивних цінностей в умовах освіти для сталого розвитку. Автор у статті виходить з позиції, що впроваждення інклюзивної освіти сприяє соціалізації як звичайних дітей, так і дітей з особливими освітніми потребами. Оскільки вона сприяє формуванню у здорових дітей толерантності до фізичних і психічних недоліків однолітків, формуванню почуття взаємодопомоги і прагнення до взаємодії, а у дітей з особливими потребами спільне перебування веде до формування позитивного ставлення до своїх однолітків, адекватної соціальної поведінки, більш повного розкриття та реалізації потенціалу розвитку і навчання. Розкриваються особливості формування толерантного ставлення до дітей з особливими потребами в умовах групи інклюзивного закладу дошкільної освіти, шляхом реалізації основних педагогічних умов, серед яких: гуманізацію взаємин між дорослими та батьками; створення позитивного емоційного клімату взаємин дітей у колективі. Вказується на необхідність здійснення комплексного підходу до виховання толерантного ставлення: формування знань, розвиток умінь толерантного ставлення до однолітків, закріплення умінь толерантного ставлення до однолітків та їх перенесення у різні ситуації спілкування. Визначено перспективи подальших розвідок, які пов'язанні з подальшим пошуком ефективних методів і прийомів виховання дітей з особливими освітніми потребами.

В статті розглянуто сутність корпоративної культури, особливості її функціонування в умовах сучасного бізнес-середовища. Визначена роль корпоративної культури у системі менеджменту організації. Охарактеризований управлінський та соціально-психологічний вплив корпоративної культури на організацію в цілому та персонал зокрема. Зроблена спроба довести вплив корпоративної культури на всі організаційні процеси: виробництва, трудові, технології, маркетингу, комунікаційні, процеси кар’єри та соціалізації, а також прийняття та ухвалення рішень; на організаційну поведінку (індивіда та колективу, мотивацію та соціально-психологічний клімат); на конкурентоспроможність, потенціал організації. Враховуючи групування організаційних цінностей за визначеними ознаками: на етико-соціальні, економіко-прагматичні та емоційно-розвивальні, запропоновані варіанти їх доповнення, продиктовані вимогами сучасності та всесвітньою пандемією COVID-19. Це цінності життя, безпеки, єдності, самодисципліни та взаємодопомоги, залучення. Запропоновані заходи із модернізації корпоративної культури в сучасних нестабільних умовах, з огляду на виклики зовнішнього середовища, які охоплюють індивідуальну діагностику впливу пандемії на організацію, розробку схему заходів переміщення та захисту персоналу, організацію роботи у нових реаліях, забезпечення персоналу необхідними технологіями, а також розробку нових підходів до управління згуртованістю та лояльністю персоналу. Сформовані поради для менеджерів щодо управління в умовах гібридної трудової діяльності (змішаний тип online та offline). Сформований вектор розвитку корпоративної культурі з акцентом на забезпечення бізнес-безпеки, кадрової безпеки, що передбачає, культивування оновлених цінностей, норм, правил; залучення персоналу; впровадження системи підтримки працівників; впровадження інновацій в робоче середовище тощо.

Уточнено зміст понять “стигматизація”, “самостигматизація”, “дестигматизація”. Розглянуто стигматизацію як особливий тип соціальної взаємодії між представниками більшості, що є носіями загальноприйнятих норм, і представниками меншин як носіями стигми. Визначено, що стигматизована меншина – це група осіб, що характеризується ознаками (стигмою), які є неприйнятними для більшості та викликають з її боку осуд. Етнічні, культурні, вікові, гендерні, фізичні ознаки, за якими меншини відрізняються від більшої частини суспільства, можуть ставати причиною їх стигматизації. Самостигматизацію представлено як наслідок стигматизації представників меншин з боку їхнього оточення, що проявляється у сформованому негативному ставленні до них і вчиненні дій, які призводять до поглиблення їхньої ізоляції від суспільства. З’ясовано, що зворотним щодо стигматизації процесом, що має на меті відновлення прав і соціального статусу меншин, є дестигматизація. Звернено увагу на те, що важливу роль у підтримці стигматизованих меншин і дестигматизації відіграють громадські організації. Означено кілька напрямів роботи громадських організацій, завданням яких є подолання наслідків стигматизації: 1) надання різного роду допомоги представникам стигматизованих меншин, що має на меті подолання самостигматизації; 2) створення соціально-психологічних умов для забезпечення процесу дестигматизації, а саме організація груп взаємодопомоги, що мають надавати всебічну підтримку представникам стигматизованих меншин; 3) проведення інформаційних кампаній з участю ЗМК та різноманітних заходів, які мають змінити ставлення суспільства до вразливих верств населення, покращити їхній образ у масовій свідомості. Наголошується, що в роботі громадських організацій важливу роль відіграють волонтери, участь яких сприяє підвищенню ефективності процесу дестигматизації.

Розроблено оригінальну концептуальну модель соціально-психологічного супроводу постраждалих від воєнних дій. Супровід визначено як спеціально організовану діяльність, що забезпечує відновлення психологічного здоров’я та конструктивні особистісні трансформації. Розглянуто взаємозв’язок компонентів горизонтальної моделі соціально-психологічного супроводу: 1) реципієнта, споживача; 2) агента, тобто спеціаліста, групи, спільноти; 3) життєвої ситуації, що сприяє чи заважає взаємодії реципієнта і агента. Динамічну, вертикальну модель супроводу побудовано з урахуванням таких компонентів: діагностико-цільового, операційно-інструментального, спільнотно-комунікативного та оцінково-корекційного. Визначено функції компонентів: діагностико-цільового (оцінювання характеру травми, стану психологічного здоров’я реципієнта, ресурсів відновлення); операційно-інструментального (апробація інструментів, способів, стратегій супроводу); спільнотно-комунікативного (залучення реальних і віртуальних мереж, груп самодопомоги); оцінково-корекційного (моніторинг ефективності супроводу, коригування процедури, внесення змін до організації). З’ясовано інструменти супроводу: 1) комунікативні практики покращення взаємодії агента і реципієнта; 2) мультидисциплінарні заходи, що забезпечують готовність спільнот до надання підтримки, залучення реципієнта до спільнотного життя; 3) фасилітація само- і взаємодопомоги. Проаналізовано дієвість стратегій супроводу: переінтерпретації життєвих випробувань, апробації нових практик взаємодії, подолання відчуження, розвитку толерантності до невизначеності. Засвідчено показники ефективності супроводу: 1) формування психологічної готовності до конструктивної взаємодії, 2) ступінь задоволеності якістю підтримки, 3) зростання рівня психологічного благополуччя реципієнтів, 4) професійна підготовка агентів супроводу та профілактика вигорання, 5) зростання популярності супроводження, 6) координація роботи міждисциплінарних команд, 7) здатність спільноти самостійно забезпечувати супроводжувальну взаємодію після завершення розробленої спеціалістами програми.

У статті розглянуто особливості організації освітнього процесу у класі з інклюзивним навчанням. Акцентовано увагу на тому, що запровадження інклюзії передбачає розроблення ефективних навчальних стратегій, адаптацію навчальних програм та планів, добірку методів та форм навчання, що враховуватимуть можливості дітей з особливими освітніми потребами. Указано, що першочерговим завданням є створення атмосфери взаєморозуміння та взаємодопомоги, щоб забезпечити учневі можливості самоствердитися, набути навичок соціальної поведінки. Мета статті – з’ясувати сучасні підходи до організації навчання, виховання і розвитку дітей з особливими освітніми потребами в інклюзивному освітньому середовищі закладу загальної середньої освіти. Зʼясовано, що учні займаються за адаптивними та модифікованими програмами, освітня й розвивальна діяльність яких повинна бути спрямована на корекцію певних порушень. Зазначено, що створення осередків у навчальній кімнаті за Концепцією нової української школи дає можливість реалізувати завдання інклюзивної освіти, а кожному учневі знайти своє місце для когнітивної діяльності та відпочинку. Наголошено на дотриманні принципів корекційної роботи та добірці методів та прийомів навчання, що комфортні для розвитку когнітивних умінь школярів. Виокремлено основні принципи корекційно-розвивальної роботи: ґрунтування корекційно-розвивальної роботи на результатах психодіагностики; нормативності; роботи в «зоні найближчого розвитку» дитини; урахування індивідуально-психологічних та особистісних відмінностей дитини; системності; діяльності. Розкрито традиційні методи навчання (рольові ігри, мультипрезентації, парна та групова робота), що спрямовані на розвиток особистості, її позитивних основ, та інноваційні («кубування», «асоціативний кущ», «щоденні 5», «щоденні 3», «6 цеглинок» (робота з лего-конструктором)), які, як правило, реалізуються спільно всіма дітьми інклюзивного класу.

Описано структурно-функціональні особливості використання молоддю соціального капіталу в ході становлення її політичної культури. Визначено, що соціальний капітал як психологічний ресурс – це соціально-психологічні можливості соціального мікросередовища, використовуючи які особистість може досягати власних цілей, а також сприяти реалізації цілей групи, до якої вона належить. Зазначено, що політична культура – це система психологічних настановлень, які формують взаємодію особистості з політичним середовищем; певний рівень усвідомлення політичних процесів, довіри до соціально-політичних інститутів, поділяння цінностей свободи, толерантності, спроможності особистості активно долучатися до суспільно-політичних процесів. Виділено компоненти політичної культури (уявлення особистості про політику, політичні цінності особистості, політичні символи особистості, мотиви участі особистості в політичному житті, політична поведінка особистості) та компоненти соціального капіталу (ефективність соціальної взаємодії, соціальна згуртованість, соціальна ідентифікація, міжособова довіра, готовність до взаємодопомоги). Описано процес становлення політичної культури на основі соціального капіталу як психологічного ресурсу, в якому: ефективність соціальної взаємодії, що базується на навичках спілкування особи, її відчуженості від соціуму, впливає на становлення всіх компонентів політичної культури молодої особи і виконує функцію політичної комунікації; соціальна ідентифікація відображає роль відчуття належності до групи під час формування толерантності, яка є політичною цінністю, уявлень про політику і мотивів до участі в політиці, виконує функцію соціалізації та рекрутингу; соціальна згуртованість, базуючись на процесі гуртування та горизонтальних взаємодіях у соціумі, діє на всі компоненти політичної культури, виконує функцію формування інтересів; міжособова довіра формує мотиви політичної участі, виконує функцію накопичення інтересів.

В статті розглядається соціокультурна місія освіти як чинника формування суспільної злагоди, громадянської консолідації українського суспільства в контексті неоднозначних впливів ринкових відносин на світоглядні і життєві орієнтації сучасної людини. Аналізуються сучасні теоретичні концепти суспільної довіри як моделі раціоналізації людських взаємин, соціальної поведінки, досягнення соціальної спільності суб’єктів соціального розвитку та досягнення сталого соціального порядку. Обґрунтовується роль освіти як інтегруючої компоненти духовної культури сучасного суспільства та засобу реалізації потенціалу особистості на засадах суспільної взаємодопомоги. Відстежуються соціально-історична специфіка міждисциплінарних моделей застосування освітніх засобів уникнення надлишкової соціальної напруги та відтворення культури суспільної довіри в умовах ціннісних трансформацій сучасного українського соціуму і ризиків, пов’язаних з дефіцитом ринкової культури, що торкаються всіх рівнів людської свідомості: знань, практичного досвіду, навичок, умінь. Обґрунтовується необхідність залучення педагогічних практик до формування соціальної довіри, як визначеної системи соціальних взаємин, що дозволяє встановлювати і забезпечувати якість соціальних зв’язків з опорою на ефективне використання соціального капіталу, яким є освіта. Визначаються освітні чинники формування атмосфери довіри в суспільстві як засобу розширення можливостей розвитку здіб­ностей особистості, її повноцінної адаптації до правил ринкових взаємин і формування ринкової культури особистості, як запобіжника розбалансування суспільної довіри в українському соціумі. Розглядаються засадничі принципи функціонування інституту освіти в якості навчально-практичної суспільної лабораторії з формування, закріплення, відтворення і регулювання продуктивних форм відносин між членами суспільства шляхом вироблення ефективних зразків, еталонів, моделей суспільної поведінки та його впливи на механізми формування рольової структури індивіда в соціумі на засадах забезпечення згуртованості, взаємозалежності та взаємовідповідності членів оновлюваного українського суспільства.

Актуальність. Соціальна зрілість – складне соціально-психологічне явище, яке включає низку компонентів: самосвідомість, світогляд, моральну зрілість, соціальні почуття. Формування соціальної зрілості та її компонентів відбувається під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів. Особливого значення набуває виховання й закріплення комплексу особистісних якостей, моральної самосвідомості та соціальних почуттів – основи соціальної зрілості. Соціальні почуття покликаний виховувати і вчитель фізкультури, який формує не лише фізичне, але й моральне здоров’я, соціальну активність, почуття відповідальності, групової інтелектуальної, вольової, емоційної й організаторської єдності та інші важливі особистісні якості вихованців. Тому ставимо за мету виявити шляхи та фактори становлення соціальної зрілості в учнівської молоді під впливом фізкультурних занять, під час яких, окрім фізичного, формується моральне здоров’я, соціальна активність, почуття належності до команди, почуття групи. Методи дослідження – аналіз наукової літератури, спостереження, індивідуальні та групові бесіди, анкетування, тестування, методи статистичного опрацювання результатів дослідження. Результати роботи. Доводимо, що заняття з фізкультури й спорту дають змогу старшокласникам усвідомити існування багатьох форм суспільно корисної діяльності, де вони можуть розкрити себе, свої потенційні можливості, знайти місце їх застосування як у професійному плані, так і в суспільстві. Висновки. Аналіз емпіричних досліджень засвідчує важливу роль занять із фізкультури й спорту у формуванні компонентів соціальної зрілості старшокласників: самоорганізації, самопізнання, вольових та морально-соціальних якостей, почуття групи, взаємодопомоги, уважності, культури спілкування тощо. Виявлено дисонанс між вимогами старшокласників щодо особистості вчителя фізкультури сучасної школи й вимогами майбутніх учителів: учні ставлять більше серйозних вимог, ніж майбутні вчителі, що може вплинути на ставлення учнів до самих занять та на результати роботи вчителя.

Стаття присвячена аналізу психологічних чинників становлення громадянської ідентичності містян і селян. В емпіричному дослідженні взяло участь 350 осіб віком 30-50 років, з них 192 осіб, що народилися і проживають у містах, та 158 осіб, які народилися і проживають у сільській місцевості. Проведений порівняльний аналіз факторних оцінок чинників становлення громадянської ідентичності осіб із різним місцем проживання виявив статистично значущі відмінності, а саме що жителі сільської місцевості в порівнянні з жителями міст мають вищі факторні оцінки за «Соціальною інтегрованістю» і «Просоціальною спрямованістю», і нижчі – за «Суб’єктністю» та «Задоволеністю потреб у державі». Це пояснюється особливістю соціалізації жителів сільської місцевості, а саме вираженою орієнтованістю на єдність з іншими, підтримку тісних зв’язків, традиції колективізму, конформності, взаємопідтримки і взаємодопомоги, а також більшою схильністю до екстернальності та патерналізму. Здебільшого негативні уявлення селян про забезпечення державою умов для їхньої самореалізації та підтримання ефективної життєдіяльності (фрустрація потреб фізичного та соціального існування в державі) негативно впливають на сприйняття держави та себе як громадянина цієї держави і може ускладнювати формування стійкої позитивної громадянської ідентичності. Регресійні моделі, побудовані окремо для селян і містян, дозволяють стверджувати про наявність відмінностей у відносних вкладах незалежних змінних у прогнозуванні інтегрального показника громадянської ідентичності. Для жителів сільської місцевості найбільш значущими психологічними чинниками у становленні громадянської ідентичності є «Задоволеність потреб фізичного та соціального існування у державі», «Колективістські цінності батьківської сім’ї», «Соціальна інтегрованість» та «Соціоцентричні ціннісні орієнтації», тоді як для містян найбільш значущими психологічними чинниками є «Просоціальна спрямованість», «Суб’єктність особистості» і «Задоволеність потреб особи у державі».

У статті зроблено спробу простежити основні тенденції в розвитку системи пенсійного страхування Литовської Республіки протягом 2004–2021 рр. Схарактеризовано найважливіші зміни на етапі її оновлення. Визначено вектори й пріо- ритети подальшої трансформації з урахуванням економічних, демографічних факторів і технічного складника. Адже пере- завантаження пенсійної системи в Литві – це спроба відповіді на виклики сучасності, які стосуються значної частини розвинених країн. Механізм формування пенсій є досить складним, оскільки потребує врахування багатьох чинників, у тому числі інфляційних процесів. Крім того, важливо виважено підійти до питання ознайомлення населення з наявною проблемою та надати необхідну інформацію для її розв’язання, а також забезпечити адаптаційний перехідний період. Автор у контексті співпраці й взаємодопомоги між Україною та Литовською Республікою розглядає підписання Договору про соціальне забезпечення 23 квітня 2001 р. і наступні дії задля його належної реалізації. У Технічній угоді між Пенсійним фондом України й Службою закордонних виплат Управління фонду державного соціального страху- вання Литовської Республіки сторони визначили порядок призначення, переказу й виплати пенсій, допомоги на похован- ня, а також шаблони формулярів і відомостей, що мають використовуватися із цією метою. Завдяки цьому громадяни України, які проживають у Литві, мають право на призначення та отримання пенсій та інших страхових виплат. Підбиваючи підсумки досліджуваного питання, автор наголошує на спільності в підходах до розв’язання проблеми покращення добробуту осіб пенсійного віку через зміну системи накопичення страхових виплат. Однак акцентує на значному сповільненні виконавчої реалізації поставленого завдання в українському суспільстві й необхідності посилен- ня інформаційної та мотиваційної складових частин.

У статті проаналізовано основні закономірності та принципи театральної педагогіки як галузі наукового знання. Вивчення філософських, психологічних, культурологічних та мистецькознавчих джерел і зв‟язків театральної педагогіки з науками про людину дозволило провідні закономірності театральної педагогіки як науки поділити на: закономірності, котрі є спільними для філософії та театральної педагогіки; закономірності, які є спільними для психології та театральної педагогіки; закономірності, що властиві виключно для педагогічної науки; закономірності, котрі властиві театральній педагогіці. З‟ясовано, що до провідних закономірностей театральної педагогіки належать: залежність змісту театральної педагогіки від соціальної політики держави; взаємозв‟язок та взаємозалежність між метою соціального розвитку та рівнем розвитку театральної педагогіки; вплив навколишнього середовища на формування особистості; сумісний інтерес актора і глядача в кінцевому результаті їхньої взаємодії; цілісність впливу акторів на глядачів; єдність мети, завдань, змісту, методів і форм театральної діяльності; відповідність повноважень та відповідальності усіх учасників театрального дійства. До специфічних принципів театральної педагогіки як самостійної галузі наукового знання можна віднести: принцип добровільності; принцип дотримання законності; принцип відповідальності суб‟єктів театральної діяльності за дотримання етичних та правових норм; принцип універсальності; принцип клієнтоцентризму; принципи справедливості та комунікативності; принцип доповнювання, котрий передбачає підхід до розвитку людини як сукупності взаємопов‟язаних процесів (природного, культурного, соціального та ін.); принцип інтеграції, який включає взаємодопомогу всіх соціальних інституцій у процесі формування особистості; принцип партнерства та взаємної довіри та деякі інші. Отже, проаналізовані нами питання закономірностей та принципів театральної педагогіки переконливо доводять, що зазначена педагогіка є самостійною галуззю наукового знання, має категорії, які є спільними як з філософією, педагогікою та психологією, так і власні категорії, котрі притаманні суто театральній педагогіці.

У статті проаналізовано провідні форми стимулювання вихователів закладів дошкільної освіти до професійного зростання, які набули свого широкого використання в другій половині ХХ століття. З’ясовано, що до розповсюджених форм заохочення дошкільних працівників у досліджуваний період належали: друк статей, що були присвячені діяльності найкращих вихователів; нагородження їх високими урядовими нагородами, наприклад, медаллю «За трудову відзнаку»; організація різноманітних курсів, семінарів, науково-практичних конференцій, «кущових об’єднань»; проведення педагогічних читань, нарад дошкільних працівників; активний рух за оволодіння вихователями педагогічною майстерністю, котрий було присвячено ювілейним подіям; вивчення діяльності дитячих садків, колективні перегляди, постійні спостереження за роботою вихователів – майстрів своєї справи; взаємовідвідування закладів дошкільної освіти, надання їм взаємодопомоги; організація шефської допомоги досвідчених фахівців молодим спеціалістам; надання різнопланових завдань і доручень, проведення виставок, перевірка і взаємоперевірка, організація обміну досвідом та підведення підсумків на розширених педагогічних нарадах; проведення показових відкритих занять, котрі дозволяли присутнім проаналізувати побачене, висловити власну думку, відзначити, що доцільно запозичити, домовитися щодо термінів упровадження кращого досвіду у власну практичну діяльність. На указаних заходах широко обговорювалися питання стосовно покращення якості виховання дітей дошкільного віку, необхідності масового розповсюдження й упровадження в практику ЗДО передового педагогічного досвіду. Особливу увагу приділено Республіканським педагогічним читанням як дієвій формі заохочення дошкільних працівників до професійного зростання. Учасники отримували матеріальні премії, цінні подарунки, путівки, почесні грамоти, листи подяки тощо. З метою заохочення працівників дошкільного профілю до самовдосконалення, кращим серед них було вручено значок «Відмінник народної освіти УРСР». Установлено, що саме в другій половині ХХ століття активно порушувалось питання щодо необхідності урізноманітнення форм матеріального, морального й професійного стимулювання та упровадження в практику діяльності закладів дошкільної освіти кращих досягнень педагогічної науки.

У статті проаналізовано сутність та особливості виховання у дітей старшого дошкільного віку гуманної поведінки як сукупності гуманних почуттів, уявлень і мотивів, що реалізуються у вчинкові як результаті засвоєння дітьми моральних цінностей, а також передбачають поступове формування відповідного досвіду. З’ясовано, що така поведінка малят є моральною нормою і спрямована на розуміння, усвідомлення та емоційне переживання ними наслідків дотримання/недотримання відповідних правил. Виокремлено чинники формування гуманності, що репрезентується і як мотив поведінки, і як моральна якість дитини-дошкільника. Увиразнено такий важливий засіб виховання гуманної поведінки у дітей, як їхня міжособистісна взаємодія в системі «дитина – дорослий» та «дитина –однолітки», яка допомагає дошкільнятам пізнавати світ, засвоювати соціальний досвід, отримувати необхідну інформацію та набувати практичні вміння спілкуватися, співпереживати, проявляти дружелюбність і взаємодопомогу, співчуття, доброзичливість, чуйність, підтримку. Охарактеризовано формування гуманності шляхом поступового навчання дитини узгоджувати власні дії з інтересами інших, відповідати за свої вчинки, а також засвоєння і внутрішнього прийняття нею моральних норм, які поступово починають регулювати й мотивувати її поведінку. Крім того, обґрунтовано педагогічні умови ефективного виховання гуманної поведінки старших дошкільнят, зокрема: формування у них позитивної мотивації з метою засвоєння елементарних моральних норм, розвитку гуманних почуттів та якостей, мотивів і навичок гуманної поведінки в різних видах емоційно насиченої діяльності та спілкування; гуманістична спрямованість дій вихователя, його професійна компетентність та авторитет, що ґрунтується на здатності бути чуйним, доброзичливим, толерантним; співпраця закладів дошкільної освіти з родинами вихованців в аналізованому процесі, що, з одного боку, уможливить вироблення єдиної стратегії і тактики в реалізації ними своєї виховної функції, а з іншого – сприятиме збереженню неповторності й особливостей кожного із зазначених інститутів.

У статті проаналізовано дефініцію «гра як провідний тип діяльності дошкільника». Гра визначається як провідна діяльність у дошкільному віці. Окреслено особливості гри в різних періодах, а також розвиток особистості в грі. Звертається увага на те, що за організацією збагачення ігрового середовища стоїть ініціатива й активність дорослого. Дитинство втрачає сенс унікального вікового періоду, де переважає справжнє джерело розвитку: живе спілкування, гра. Сучасна дитина включається у відносини співпраці, взаємодопомоги, партнерства. Проаналізовано значення ігрової діяльності для розвитку мотиваційної сфери дитини, її самосвідомості, розвитку уяви, спілкування, мислення та іншого. Серед переваг – класифікація ігор наочно показує ступінь активності й свободи дитини, коли вона виступає учасником ігрової діяльності. Кожна гра ‒ це спілкування дитини з дорослими, з іншими дітьми; це школа співпраці, в якій вона вчиться та радіє успіхам однолітків і стійко переносить свої невдачі. Доброзичливість, підтримка, радісна обстановка, вигадки й фантазії ‒ тільки в такому випадку ігри будуть корисні для розвитку дитини. Уточнено, що серед особистісного розвитку дитини велику роль відіграє ігрова компетентність. Окреслено проблему редукції гри дітей. Обґрунтовуються значення понять «ігрова компетентність», «ігрове середовище», «ігрова діяльність». Окреслюється послідовність зміни провідних типів діяльності. Розглядаються основи для організації життя та розвитку особистості: ігровий процес та ігрове середовище. Зокрема, ігрове середовище впливає на дитину, змінює її та спонукає до ігрової діяльності. Дослідження показує, що гра як вид діяльності є значущою для певного розвитку дитини. Це єдиний та унікальний вид діяльності, що дозволяє реалізувати свої ресурси, самовиразитися, «прожити» й переробити особистий та особистісний життєвий досвід. Засвоюючи в спілкуванні з дорослими техніку різних ігор, дитина потім узагальнює ігрові способи й переносить їх на інші ситуації. У дослідженні узагальнено наукові погляди й викладено своє тлумачення термінології щодо гри.

У статті узагальнено результати досліджень, публікацій та нормативно-правових актів, у яких розкриваються теоретичні аспекти лідерської компетентності фахівців з навігації та управління судном. З’ясовано, що лідерство є одним з найважливіших компонентів професійної компетентності фахівців з навігації та управління судном. На це наголошується у сучасних нормативно-правових документах, що регламентують підготовку майбутніх судноводіїв. У зв’язку із цими вимогами, а також сучасними викликами і загрозами у сфері судноплавства потребують ретельного аналізу результати навчання – знання, уміння, навички, способи мислення, ціннісні орієнтації, професійно важливі властивості фахівцівз на вігації й управління суднами, які складають зміст лідерської компетентності. З’ясовано, що важливі аспекти професійної підготовки майбутніх фахівців річкового та морського транспорту неодноразово привертали увагу науковців. Однак наукове завдання щодо формування і розвитку лідерської компетентності майбутніх фахівців з навігації та управління судном у процесі професійної підготовки не було предметом окремого дослідження. Зроблено висновок, що лідерська компетентність – це інтегроване поняття, що охоплює професійну компетентність і професійну мобільність, а також здатність швидко адаптуватися до нових умов, орієнтуватися в інформаційних потоках, оптимально вирішувати професійні й соціальні проблеми, здійснювати ефективне управління персоналом і вміння працювати в команді. Лідерська компетентність фахівців з навігації та управління судном охоплює досить значний перелік компонентів, серед яких знання (психології роботи з персоналом, особливостей управління людськими ресурсами, комунікації, особливостей формування команди тощо), уміння та навички (підтримувати серед членів суднової команди атмосферу взаєморозуміння, доброзичливості, взаємодопомоги, навички керівника і вміння працювати в команді, застосовувати методи ефективного управління ресурсами, здійснювати менеджмент та мотивацію персоналу суднової команди тощо), а також лідерські якості (організаторські, професійно-ділові, емоційно-комунікативні, інтелектуально-креативні та морально-вольові). Важливе значення в умовах сучасного мореплавання є володіння капітанами суден та їх помічниками міжкультурною та етнічною толерантністю.

Стаття присвячена проблемі формування духовно-моральних цінностей дошкільників. Проаналізовано погляди вітчизняних та зарубіжних вчених щодо змістового наповнення понять «духовність», «цінності». З’ясовано, що духовно-моральні цінності пов’язані із сформованими гуманістичними якостями, зокрема, любов’ю, повагою, гідністю, турботою про інших, співпереживанням, взаємодопомогою, добром, дружбою, взаємопідтримкою, толерантністю, непримиренністю до проявів зла тощо. Цінності є продуктом духовної культури, вони формуються і створюються в ході розвитку людської цивілізації, тому вони є загальноприйнятими і зберігаються в загальній культурній традиції. Вони виступають у якості орієнтира діяльності та існують у свідомості людини. Показником сформованих цінностей служать дії і вчинки, а не існуюча дійсність, і виявити їх можливо лише в дії. Розглянуто освітньо-виховний процес закладу дошкільної освіти з позиції упровадження педагогіки підтримки зростаючої особистості, в основі якої - ціннісне ставлення до навколишньої дійсності та самого себе, що в свою чергу спонукає до нового осмислення ролі педагога в освітньому процесі на основі суб’єкт-суб’єктної взаємодії, що передбачає діалог, спільну участь в організації освітньо-виховного процесу, орієнтацію на кожну дитину як ціннісно зорієнтованої, життєво компетентної особистості. Виокремлено мету, завдання, форми роботи з дошкільниками з формування в них духовно-моральних цінностей, що розкриваються у контексті реалізації напрямів виховання «Я і сім’я», «Я і природа», «Я і країна». Запропоновані форми і методи виховання відповідають віковим та індивідуальним особливостями дошкільнят, мотивовані на їх гуманізацію, ураховують особистий життєвий досвід дитини дошкільного віку, підвищують їх бажання до активної співпраці і спрямовані на засвоєння духовних цінностей, норм і правил моральної поведінки у взаємодії з собою та іншими.

У статті окреслено напрями розвитку критичного мислення школярів у процесі вивчення теми «Голодомор 1932–1933 років в Україні». Звернено увагу на те, що в шкільному курсі історії проблематика Голодомору є важливою для формування ключових і предметних компетентностей учнів, їхньої активної громадянської позиції, поваги до прав і свобод людини та вміння мислити критично. Зважаючи на зміну підходів щодо викладання означеної теми, окреслено ключові аспекти, які варто враховувати задля належного осмислення тогочасних процесів, що відбувалися в Україні та світі. Наголошено, що тему Голодомору необхідно вивчати не лише як велику трагедію українського народу, а й як історію його боротьби, підтримки і взаємодопомоги, зокрема важливо порушувати питання інформації та пропаганди у період 1932–1933 років, проявів доброчинності, незламності в екстремальних, загрозливих для життя умовах; називати якомога більше імен та прізвищ людей, які не лише зуміли пережити ті часи, а також допомагали зробити це іншим, доносили світу правду про трагедію Голодомору загалом та ситуацію, що склалася у 1932–1933 роках в Україні, зокрема. Задля розуміння політики організації голоду в 30-х роках ХХ ст. та її наслідків необхідно застосовувати комплекс відповідних методичних інструментів розвитку критичного мислення, покликаних створити умови для усвідомлення учнями матеріалу, що вивчається, систематизації отриманих знань, уміння віднайти необхідну інформацію, оцінити її правдивість, відстоюючи власну точку зору та обґрунтовуючи її, приймати виважені рішення. Запропоновано приклади використання методів і прийомів розвитку критичного мислення в ході вивчення теми Голодомору 1932–1933 років, як-от: робота з різними видами текстів (спогадами, щоденниками очевидців / учасників подій 1932–1933 років, документами, публікаціями у тогочасній пресі); постановка запитань; навчальна дискусія та рефлексія; наочні методи організації інформації. Творче використання представленого інструментарію дозволить педагогам досягти значних результатів у розвитку критичного мислення учнів та підвищенні рівня їхніх навчальних досягнень.

Згідно з сучасними поглядами на депресивні розлади, метою реабілітації необхідно вважати попередження рецидивів, досягнення та підтримання найможливішого рівня соціального функціонування для конкретного пацієнта, що передбачає після досягнення ремісії продовження терапії, в тому числі з урахуванням резидуальної симптоматики. Мета дослідження – розробити комплексну диференційовану систему реабілітації депресивних розладів з урахуванням клініко-психопатологічних та патопсихологічних особливостей їх перебігу та стандартів терапії. Матеріали і методи. Обстежили 122 пацієнтів із депресивними розладами. Із загальної кількості обстежених 40 осіб були із депресивними епізодами (F 32.0, 32.1, 32.2), 44 – із рекурентними депресивні розладами (F 33.0, 33.1, 33.2), 38 пацієнтів – із дистимією (F 34.1). Діагноз депресивних розладів було встановлено з урахуванням критеріїв МКХ-10. Для проведення дослідження використовували клініко-психопатологічний, психометричний (шкалу Гамільтона (HDRS), шкалу депресій центра епідеміологічних досліджень (CES-D)), психодіагностичний (методику E. Heim для визначення провідних копінг-стратегій, методику “Семантичний диференціал часу”, “Тест самоактуалізації”) методи. Результати досліджень та їх обговорення. Система заходів реабілітації включала медико-психіатричну, психотерапевтичну та соціальну складову й охоплювала стабілізувальний та профілактичний етапи терапії. Медико-психіатрична складова реабілітації включала в себе психофармакотерапію, спрямовану на стабілізацію стану хворих, купірування виражених поведінкових порушень, призначення препарату тривалої терапії. Основними завданнями психотерапевтичної складової реабілітації були: запобігти інвалідизації, розпаду сім’ї, розриву соціальних зв’язків, зберегти соціальне функціонування пацієнта, допомогти в подоланні почуття провини, безнадійності, неприязні. Психосоціальна складова реабілітації була спрямована на удосконалення соціальних навичок пацієнта, розширення кола сприйняття і міжособистісного спілкування (вироблення адекватних форм поведінки, тренування спілкування і підвищення впевненості в собі). Найефективнішими методами для цієї категорії хворих були групова когнітивно-поведінкова психотерапія, група взаємодопомоги й арт-терапія. При виборі технік когнітивно-поведінкової терапії застосовувався диференційований підхід, що спирався на виділення мішеней психотерапевтичного впливу окремо для депресивних епізодів, рекурентних депресивних розладів та дистимії залежно від вираженості та комбінації порушень у специфічних проблемних зонах. Висновки. Застосування комплексної диференційованої системи реабілітаційних заходів у роботі з пацієнтами з депресивними розладами, які базуються на урахуванні особливостей перебігу сучасних депресивних розладів та спираються на стандарти терапії, дає можливість підвищити ефективність надання допомоги для цієї категорії пацієнтів.

Створення в 1981 р. фірмою IBM персональної ЕОМ IBM PC з відкритою архітектурою призвело до появи IBM-подібних ПЕОМ, які вироблялись в багатьох країнах світу. Не відстали від цих країн СРСР і країни ради економічної взаємодопомоги, які почали випускати цілий спектр таких ПЕОМ: ЕС-1840, ЕС-1841, Искра-1030, Нейрон (СРСР); ЕС-1834, ЕС-1835 (НДР); ЕС-1839 (НРБ).Для ПЕОМ радянського виробництва були створені російськомовна операційна система АльфаДОС, текстовий редактор Лексикон, текстовий редактор Text tip (Болгарія), текстовий процесор Нейрон-текст, табличний процесор Нейрон-счет, СУБД Нейрон-база. Важко визначити, наскільки ліцензійно чистими були АльфаДОС, Нейрон-текст, Нейрон-счет, Нейрон-база, адже завдяки «залізній завісі» застосувати до СРСР санкції з приводу порушень авторських прав власників програм було непросто. Невдовзі після розпаду СРСР у багатьох країнах СНД розпочали збирання IBM-подібних ПЕОМ з комплектуючих, які ввозили переважно з країн Південно-Східної Азії. На ці ПЕОМ зазвичай встановлювали піратські версії як системного, так і прикладного програмного забезпечення (ПЗ). Очевидно, що коштували ці ПЕОМ значно дешевше аналогічних ПЕОМ європейського та американського виробництва, не кажучи вже про ПЕОМ фірми Apple. Через це операційна система MS DOS та офісний пакет Microsoft Office стали стандартом де-факто у ВНЗ країн СНД.Чи сприяла поширенню піратського ПЗ у ВНЗ відсутність законодавства про захист авторських прав власників програм, зараз сказати важко, проте майже десять років ми без обмежень копіювали і встановлювали піратські копії пропрієтарного ПЗ. В Білорусі, Російській Федерації та Україні закони про захист авторських прав власників програм прийняті в період з 1996 р. (Білорусь) по 2001 р. (Україна). У Російській Федерації в 1993 р. вступив в силу закон про авторське право і суміжні права, який втратив силу з 1.01.2008 р. у зв’язку з прийняттям четвертої частини Громадянського кодексу РФ. Однак це мало вплинуло на ситуацію з піратським ПЗ у ВНЗ цих країн. Випадки переслідувань ВНЗ за порушення авторських прав у галузі ПЗ були нечисленними і не завжди їх проводили з метою захисту авторських прав власників програм.А от застосування законів про захист авторських прав власників програм до суб’єктів господарської діяльності стало створювати тиск на ВНЗ – «вчіть своїх випускників того, з чим вони будуть працювати на наших робочих місцях». Адже багато фірм стало переходити на вільне ПЗ (ВПЗ) з метою зменшення ліцензійних виплат власникам пропрієтарного ПЗ. Ще одним аргументом на користь перелому у використанні ВПЗ у ВНЗ Білорусі, Російської Федерації і України став початок ери мобільних робочих місць – важко передбачити, яка ОС і яке прикладне ПЗ буде розгорнуто на нетбуці, планшеті чи смартфоні співробітника фірми. Поява мобільних робочих місць і швидка зміна версій системного і прикладного ПЗ спонукає ВНЗ до відмови від технологічної спрямованості лекційних курсі з комп’ютерних технологій на користь фундаментальної складової. А це призводить до появи міркувань на кшталт «якщо ми повинні навчити студентів основ роботи з графічним інтерфейсом в будь-якій ОС, то чому це має бути дорога Microsoft Windows? Може доцільніше робити це у вільній і безоплатній GNU/Linux?». Однак відмова від наробок методичного забезпечення для викладачів ВНЗ виявилась доволі непростим процесом, особливо в умовах безкарності за використання піратського ПЗ. За час від підписання Біловежської угоди про припинення існування СРСР Білорусь, Російська Федерація и Україна пройшли кожна свій шлях розвитку і було би цікаво порівняти стан з використанням ВПЗ у ВНЗ цих країн.І. Використання ВПЗ у ВНЗ БілорусіСьогодні ринок праці Білорусі вимагає знання багатьох пропрієтарних програм, починаючи з Microsoft Windows і закінчуючи спеціалізованими CAD/CAM-системами. До останнього часу ризик використання неліцензійного ПЗ був мінімальним, що не сприяло поширенню ВПЗ. Після створення в 2010 р. білоруського представництва Microsoft почалась робота з переслідування порушників авторських прав Microsoft [8]. Насамперед проводиться роз’яснювальна робота з компаніями і приватними особами, які порушують авторські права. Якщо вона не дає результату, то в цьому випадку білоруське представництво Microsoft звертається у правоохоронні органи і суди. Сьогодні в роботі перебуває біля десятка справ по відношенню до організацій, по деяких організаціях розглядаються справи про адміністративні правопорушення, по інших – питання про подання цивільних позовів.Частка легального ПЗ зросла в останні роки завдяки спеціальним знижкам постачальників і високим економічним показникам у 2011 р. Але економічний фактор поки що не є вирішальними для вибору ВПЗ. Тому використання ВПЗ у ВНЗ зазвичай зумовлено його технічними перевагами у порівнянні з пропрієтарними аналогами або вимогами ринку праці. Вибір ПЗ сервера можна розглядати як винятковий, оскільки він сильно залежить від особистих смаків системних адміністраторів.В останні роки спостерігається зростання інтересу корпоративних працедавців до GNU/Linux, переважно для убудовуваних і серверних систем.Використання ВПЗ у ВНЗ Білорусі можна розділити на три напрямки:1) ПЗ підтримки навчального процесу (переважно системне ПЗ на серверах і робочих станціях). В основному системне ВПЗ на робочих станціях представлено GNU/Linux у режимі подвійного завантаження як альтернативної ОС в комп’ютерних класах кафедр, які проводять навчання програмуванню студентів інженерних спеціалізацій. У педагогічних ВНЗ Linux на настільних комп’ютерах використовують рідко через недостатню поширеність GNU/Linux в школах Білорусі. В той же час в деяких університетах спостерігається використання Linux в тонких клієнтах з термінальним Windows-сервером (наприклад, Гродненьский державний університет імені Янки Купали);2) додаткове ПЗ, використовуване студентами в самостійній роботі. До цієї групи ПЗ можна зарахувати офісний пакет OpenOffice.org і веб-переглядач Firefox;3) ПЗ для використання навчальних курсах. У цьому напрямку ВПЗ переважно використовують в інженерних ВНЗ, особливо тих, які здійснюють навчання ІТ-спеціалістів, а саме: ВПЗ для навчання програмуванню мовами Асемблер, Java і PHP, SciLab для виконання математичних розрахунків, QCAD/LibreCAD, Blender, Circuit CAD для вивчення систем автоматизованого проектування, використання вільних систем віртуалізації VirtualBox і KVM для вивчення операційних систем, застосування Moodle і iTest для тестової перевірки знань студентів.Окремо слід наголосити на використанні ВПЗ для кластерів і національної GRID-системи Білорусі, до якої залучені ресурси провідних університетів (Білоруський державний університет, Гродненський державний університет імені Янки Купали, Білоруський державний університет інформатики і радіоелектроніки, Білоруський національний технічний університет), наукових установ і підприємств країни в межах спільної російсько-білоруської програми СКІФ-ГРІД.На рис. 1 відображено використання ВПЗ у ВНЗ Білорусі.ІІ. Використання ВПЗ у ВНЗ Російської ФедераціїНа відміну від Білорусі в Російській Федерації в 2008 р. була прийнята концепція розвитку розробки та використання ВПЗ. В межах цієї концепції в 2008–2010 рр. реалізована програма використання ВПЗ в школах Російської Федерації (в 35% шкіл ВПЗ встановлено на більш ніж 50% комп’ютерів).Рис. 1. Використання ВПЗ у ВНЗ Білорусі Слід зауважити, що, на відміну від Білорусі та України, в Російській Федерації прослідковується значна активність контрольних органів з приводу ліцензійності ПЗ. Як випливає з огляду судових справ [10] в Російській Федерації винесені присуди: в 2012 р. 30 присудів; в 2011 р. 43 присуди; в 2010 р. 70 присудів; в 2009 р. 92 присуди; в 2008 р. 127 присудів. Найбільш резонансною була справа О. М. Поносова, яка і призвела до створення в 2008 р. громадської організації «Центр свободных технологий».Як випливає з [1-3], у більшості ВНЗ Російської Федерації використовують як Microsft Windows, так і GNU/Linux. Лише в деяких ВНЗ адміністрація прийняла рішення про повний перехід на ВПЗ (Санкт-Петербурзький торгово-економічний університет, Томський державний педагогічний університет, Нижньо-Новгородський радіотехнічний коледж). Як і в Білорусі, використання ВПЗ у ВНЗ Російської Федерації можна розділити на три напрямки [3-5]:1) ПЗ підтримки навчального процесу (переважно системне ПЗ на серверах і робочих станціях). В основному системне ВПЗ на робочих станціях представлено GNU/Linux в режимі подвійного завантаження як альтернативної ОС в комп’ютерних класах кафедр;2) додаткове ПЗ, використовуване студентами в самостійній роботі;3) ПЗ для використання в навчальних курсах. В цьому напрямку спектр ВПЗ значно ширший, ніж в Білорусі. Варто вказати на використання ВПЗ для вивчення програмування мовами С/C++, Pascal (Free Pascal, Lazarus), Java, Haskell, Пролог; SciLab, Octave, Sage для виконання математичних розрахунків; організації систем дистанційного навчання; використання вільних систем віртуалізації для вивчення операційних систем; інструментарій для філологічного аналізу текстів; використання інструментарію верифікації ПЗ в навчання магістрів; створення електронних освітніх ресурсів підтримки навчального процесу для заочної форми навчання (напевно, реальний список використовуваного ВПЗ значно ширший, але у відкритому доступі даних про це поки що немає).У ВНЗ Російської Федерації активно експлуатуються обчислювальні кластери з ВПЗ. За ініціативою ректорів Московського державного університету імені М. В. Ломоносова, Нижньо-Новгородського університету імені М. І. Лобачевського, Томського державного університету, Південноуральського державного університету створений «Суперкомп’ютерний консорціум університетів Росії». В список TOP500 від грудня 2012 входить вісім російських суперкомп’ютерів (№ 26, 59, 155, 170, 222, 300, 303, 423).Рис. 2. Використання ВПЗ у ВНЗ Російської ФедераціїСлід наголосити, що в Російській Федерації накопичено значний досвід розробки ВПЗ, зокрема – дистрибутивів Linux: ALT Linux (http://altlinux.ru), Calculate Linux (http://www.calculate-linux.ru), ROSA (http://rosalab.ru). Наявність компаній, які ведуть розробку ВПЗ, дає змогу створювати спеціалізовані вільні програми та істотно спрощує реалізацію проектів з впровадження Linux в школі і вищі заклади освіти.III. Використання ВПЗ у ВНЗ УкраїниВ Україні «Державна цільова науково-технічна програма використання в органах влади ПЗ з відкритим кодом» затверджена у 2011 р., проте до реального її виконання поки що не дійшло.Як випливає з [9], в Україні, на відміну від Російської Федерації, випадки порушень авторських прав власників програм відповідні державні органи перевіряють в значно меншому обсязі і переважно в госпрозрахункових організаціях. Особливо активними були перевірки в 2006-2007 рр. В 2012 р. розпочалась друга хвиля перевірок ліцензійності ПЗ від Microsoft. В цьому році вперше керівники ВНЗ отримали офіційні листи з Microsoft з пропозиціями легалізувати використовувані у ВНЗ копії Microsoft Windows та Microsoft Office. В передноворічному інтерв’ю [7] генеральний директор Microsoft Ukraine Д. Шимків заявив про високу імовірність порушення декількох показових судових процесів в Україні в 2013 р.Після придбання ВНЗ ПЕОМ з переважно ліцензійними Microsoft Windows і Microsoft Office на них встановлюють велику кількість неліцензійного ПЗ, чим фактично змарновують великі витрати коштів на первинне придбання ПЗ (Львівський національний університет імені Івана Франка до економічної кризи 2008 р. кожен рік придбавав приблизно 1000 ПЕОМ. Сумарна вартість ліцензій лише на Microsoft Windows (ОЕМ-версія) і Microsoft Office складала майже 300000$ на рік – доволі велика сума, як для ВНЗ!). У більшості випадків вибір саме пропрієтарного ПЗ зумовлювався навіть не споживацькими якостями цих програм, а фактом поверхневого знайомства викладача з цією програмою або навіть наявністю у нього якої-небудь книжки з описом програми.Як і в Білорусі та Російській Федерації, використання ВПЗ у ВНЗ України можна розділити на три напрямки [1; 2]:1) ПЗ підтримки навчального процесу (переважно системне ПЗ на серверах і робочих станціях). В основному системне ВПЗ на робочих станціях представлено GNU/Linux в режимі подвійного завантаження як альтернативної ОС в комп’ютерних класах кафедр;2) додаткове ПЗ, використовуване студентами в самостійній роботі;3) ПЗ для використання в навчальних курсах. В цьому напрямку спектр ВПЗ є значно ширшим, ніж у Білорусі. Це використання систем комп’ютерної математики, організація систем дистанційного навчання, використання вільних систем віртуалізації для вивчення операційних систем, застосування ВПЗ для тестування апаратного забезпечення ПЕОМ; використання офісного пакету OpenOffice.org.ukr в курсі інформатики ВНЗ, використання відкритих засобів програмування для навчання і наукових досліджень.У ВНЗ України експлуатуються обчислювальні кластери з ВПЗ, поруч із спеціалізованими установками широко використовують розподілені кластерні системи та системи з виконанням обчислень на графічних процесорах.Враховуючи викладене, можна констатувати як широкий спектр використання ВПЗ в українських ВНЗ – від дистанційного навчання до розробки ПЗ, – так і широку географію використання ВПЗ від Луганська на сході до Львова на заході та від Чернігова на півночі до Одеси на півдні (рис. 3). Рис. 3. Використання ВПЗ у ВНЗ України

У статті обґрунтовано процес демократизації освітнього процесу засобами кооперативного навчання. Визначено та схарактеризовано сутність і зміст кооперативного навчання в освітньому просторі. Проаналізовано такі основні принципи кооперації, як взаємодія, взаємовигідна співпраця, взаємодопомога, демократичність, толерантність, відповідальність, повага тощо. Розглянуто формування культури демократії засобами кооперативного навчання. Установлено, що кооперативне навчання впливає на запобігання дискримінації та насильству в освітньому процесі, тому що кооперативне навчання порівняно з конкурентним чи індивідуальним підходом до виконання завдання сприяє більш конструктивному вирішенню конфліктів.

У статті висвітлена методика впровадження в педагогічний процес поєднання інтерактивного навчання методом кооперативних груп та мультимедійних технологій. З метою поліпшення засвоєння матеріалу та розвитку клінічного мислення у лікарів-інтернів 2-го року навчання за спеціальністю „Стоматологія” на курсі „Дитяча стоматологія” така методика використовується для проведення семінарського заняття, присвяченого вивченню захворювань слизової оболонки ротової порожнини, що триває 2 академічні години. Результати використання запропонованої педагогічної методики показали підвищення рівня володіння матеріалом та мотивації до вивчення або повторення матеріалу, тенденцію до формування вміння спілкуватися та працювати колективно, коректно формулювати запитання до колег чи робити їм зауваження, справедливо оцінювати пророблену роботу один одного, що своєю чергою сприяє підвищенню професійної майстерності через призму взаємодопомоги та підтримки. Отже, використання поєднання мультимедійних технологій та інтерактивного навчання методом кооперативних груп у процесі підготовки майбутнього висококваліфікованого лікаря-стоматолога є доцільним.

Стаття присвячена аналізу особливостей реклами в системі маркетингових комунікацій під час пандемії COVID-19. Світова пандемічна ситуація спричинила зміни в рекламі як формі комунікації між рекламодавцем та споживачем у різних сферах бізнесу, і це стосується як традиційних, так і спеціалізованих рекламних каналів. Висвітлено особливості рекламних кампаній різних брендів в країнах світу під час пандемії COVID-19. За результатами маркетингових досліджень здійснено оцінку окремих сегментів рекламного ринку та проаналізовано тенденції зовнішньої реклами в Україні у 2020 р. Виокремлено найефективніші маркетингові інструменти просування товарів/послуг у 2020 р. Досліджено, що через пандемію COVID-19 головні напрями маркетингових комунікацій стануть синергією безпеки, здоров’я та взаємодопомоги. Наголошується, що бізнесам, які хочуть вижити в нових умовах, необхідно стати соціальноорієнтованими, швидко оновити та посилити систему маркетингових комунікацій з цільовою аудиторією, дослідити і чим скоріше використовувати нові канали комунікацій.

Метою дослідження було визначити причини виникнення складних соціальних ситуацій у сім’ях усиновлювачів та особливості опрацювання таких ситуацій під час групової психологічної роботи. Для вирішення цих завдань використано напівструктуроване інтерв’ю, включене спостереження, методи і техніки транзактного аналізу та монодрами. Визначено, що складні соціальні ситуації в сім’ях усиновлювачів виникають найчастіше у батьків, які мають певні психологічні та соціально-психологічні особливості (неопрацьована власна дитяча травма, нерозв’язані проблеми в подружніх стосунках, неконструктивна мотивація до усиновлення; неспроможність оцінити свої слабкі та сильні сторони у вихованні дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, яку вони хочуть усиновити або удочерити). На основі результатів опрацювання складних соціальних ситуацій з усиновлювачами в групі психологічної взаємодопомоги доведено ефективність групової психологічної роботи. Усиновлювачі опанували навички саморефлексії, почали самостійно аналізувати причини негативної поведінки дітей, навчилися відкрито говорити про власні переживання і страхи. Психологічна робота з батьківською і дитячою его-структурою методами транзактного аналізу та монодрами допомогла усиновлювачам прожити власні дитячі травми, що справило позитивний вплив на формування близьких стосунків з дитиною та вирішення складних соціальних ситуацій у сім’ї. У процесі групової роботи визначено низку групових механізмів, спираючись на які група усиновлювачів може розв’язувати проблеми сімейної взаємодії та долати складні соціальні ситуації. До таких механізмів віднесено групову фасилітацію, групову наративізацію індивідуальних історій, групову рефлексію та генераційний досвід долання травм. Показано, що завдяки цим механізмам та пов’язаним із ними груповим феноменам долаються соціальні та групові міфи про усиновлення як про подвиг і негативну фатальність ситуації усиновлення, відчуження та напруження в сім’ях, негативні сімейні сценарії взаємодії, трансгенераційні травми та негативні послання батьків, натомість набуваються нові моделі поведінки в сім’ї, розвиваються гармонійні стосунки. Перспективою подальшого дослідження є корекція негативного життєвого сценарію усиновлених дітей шляхом групової психологічної роботи з ними починаючи з молодшого шкільного віку. Оскільки батьки не завжди можуть допомогти усиновленій дитині подолати психологічні проблеми самостійно, часто вони стикаються з негативною проєкцією і незаслуженим обезцінюванням та недовірою дітей. Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можна використовувати для впровадження психологічного оцінювання майбутніх усиновлювачів. Створення психологічних груп взаємопідтримки усиновлювачів зменшує ризики дисфункції сім’ї та розусиновлення.