Готові списки джерел за темами / Верховний контроль / Статті в журналах

Статті в журналах з теми "Верховний контроль"

Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Верховний контроль.
Автор: Grafiati
Опубліковано: 30 травня 2022
Оновлено: 31 травня 2022

Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями

Оберіть тип джерела:

Ознайомтеся з топ-46 статей у журналах для дослідження на тему "Верховний контроль".

Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.

Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.

Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.

1

Панова, О. "СИСТЕМА СУБ’ЄКТІВ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я". Юридичний вісник, № 4 (6 жовтня 2021): 42–48. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i4.2213.

Повний текст джерела
Анотація:
У статті досліджено сутністьі зміст системи суб’єктів, якіздійснюють державний контрольі нагляд у сфері охорони здоров’я.Здійснено аналіз сутності кате-горій «суб’єкт», «система» та«система суб’єктів». Сформованоавторське бачення системи суб’єк-тів, які здійснюють державнийконтроль і нагляд у сфері охорониздоров’я. З’ясовано, що зміст сис-теми суб’єктів, які здійснюютьдержавний контроль і нагляд усфері охорони здоров’я, може бутипредставлений шляхом поєднанняїї елементів – власне суб’єктів,а також зв’язків, з урахуваннямяких вона утворена (критеріївгрупової належності таких суб’єк-тів). В якості критеріїв, з ураху-ванням яких суб’єкти державногоконтролю і нагляду у сфері охорониздоров’я можуть бути розподіленіу відповідні групи, обрано обсягїхньої компетенції. Обґрунтовано,що залежно від такого критеріюсуб’єкти державного контролю інагляду у сфері охорони здоров’яможуть бути розділені на загаль-нодержавні, галузеві, спеціальні.З урахуванням цього системасуб’єктів державного контролюі нагляду у сфері охорони здо-ров’я може бути представленатаким чином: 1) загальнодер-жавні суб’єкти: Верховна РадаУкраїни, комітети Верховної РадиУкраїни, Уповноважений ВерховноїРади України з прав людини; Пре-зидент України, Рада національноїбезпеки та оборони; Кабінет Міні-стрів України; 2) галузеві суб’єкти:міністерства та інші центральніоргани виконавчої влади, провіднемісце серед яких посідають Мініс-терство внутрішніх справ Укра-їни, Міністерство розвитку громаді територій України, Міністер-ство соціальної політики України;3) спеціальні суб’єкти: Міністер-ство охорони здоров’я України,Державна служба України з лікар-ських засобів і контролю за нарко-тиками, Національна служба здо-ров’я України.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
2

Myshchak, I. M. "Удосконалення механізмів парламентського контролю за діяльністю спецслужб в Україні як складова демократизації та реформування владних інститутів". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 3 (29 травня 2020): 119–27. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.03.14.

Повний текст джерела
Анотація:
Метою статті є аналіз правових механізмів парламентського контролю за діяльністю спецслужб в Україні у контексті дискусії щодо доцільності створення спеціального контрольного комітету Верховної Ради України. Наукова новизна у контексті дискусії про необхідність створення спеціального парламентського комітету, який і повинен здійснювати контроль за діяльністю спеціальних служб в Україні, полягає в обґрунтуванні невідповідності самого підходу щодо створення окремого парламентського контрольного комітету за діяльністю спецслужб Конституції й законам України. Висновки. Чинне законодавство України передбачає механізми контролю держави та суспільства за діяльністю спецслужб і правоохоронних органів спеціального призначення, які реалізовані в повноваженнях Верховної Ради, її Уповноваженого з прав людини й Рахункової палати, а також діяльності судової гілки влади. Водночас в Україні, на відміну від США, Великої Британії чи сусідньої Польщі, Конституція й інші законодавчі акти визначають парламентський контроль у нерозривному зв’язку законодавчої та контрольної функцій Верховної Ради України, а контрольна функція парламентських комітетів не розглядається відокремлено від інших функцій. Такий підхід посилюється правовою позицією Конституційного Суду України, за якою комітети не є самостійними суб’єктами парламентського контролю. Як наслідок, не створено спеціальних парламентських комітетів із функціями контролю за діяльністю спеціальних органів і служб, як і не забезпечується належним чином інформування суспільства з боку Верховної Ради чи Президента про діяльність спецслужб щодо протидії загрозам національної безпеки. Такий підхід скоріше диктується не потребами забезпечення таємності, а усталеною ще з радянських часів практикою та нерозвиненістю інститутів громадського контролю в цілому. Разом із тим посилення громадського контролю за діяльністю спецслужб можливе і в рамках чинного законодавства. Видається за доцільне оприлюднювати щорічний звіт голови СБУ в частині, що не містить таємної інформації, а також законодавчі ініціативи та кроки парламенту, прийняті за результатами такого звіту. Подібне інформування й ознайомлення суспільства з результатами діяльності спеціальних органів і служб не лише сприятиме реалізації на практиці прав і свобод людини та громадянина, а й підвищенню рівня довіри громадян до них та владних інститутів загалом. Водночас створення комітету/комітетів Верховної Ради України з функціями виключно контролю за діяльністю спецслужб і спеціальних органів держави суперечить нормам Конституції України.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
3

КУЯН, ІРИНА. "Парламентські слухання як форма і засіб забезпечення народовладдя в Україні". Право України, № 2019/10 (2019): 113. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2019-10-130.

Повний текст джерела
Анотація:
Парламентаризм іманентно пов’язаний з особливою роллю парламенту як провідного органу народного представництва в державі й за своєю природою є однією з головних форм та засобом реалізації народовладдя. Показовим проявом розвитку парламентаризму в Україні є використання різних форм діяльності Верховною Радою України. Серед них особливу роль відіграє інститут парламентських слухань. Метою статті є виявлення сутності й змісту інституту парламентських слухань як форми та засобу забезпечення народовладдя в Україні. Парламентські слухання є багатофункціональним засобом, у якому безпосередньо втілюється представницький характер і соціальне призначення Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в країні. Розглянуто правову природу парламентських слухань. Акцентовано на її складному характері. Визначено сутнісні ознаки парламентських слухань, що зумовлені їх публічним характером і змістом. Такий характер визначається залученням широкої аудиторії учасників, а, головним чином, їх метою, що полягає у вивченні питань, які становлять публічний інтерес, формулювання суспільно-політичного пріоритету, що потребує законодавчого регулювання. Через парламентські слухання Верховна Рада України отримує своєрідний “зворотній зв’язок” – інформацію про харак тер впливу законодавчого регулювання на суспільні відносини і, таким чином, про якість законодавства, та дає змогу визначити перспективні напрями його удосконалення. Парламентські слухання сприяють реалізації провідної – законодавчої функції парламенту, таким чином, безпосередньо утверджується народовладдя як спосіб владарювання, що ґрунтується на принципі народного суверенітету. Приділено увагу суб’єктам парламентських слухань – ініціаторам і безпосереднім учасникам. Запропоновано надати право ініціювати парламентські слухання депутатським фракціям (групам), що створить додаткові можливості для опозиційних партій та сприятиме забезпеченню народовладдя. Акцентовано, що наділення громадян правом ініціювати парламентські слухання у Верховній Раді України є надзвичайно важливим кроком у зміцненні зв’язків Парламенту з народом, з інститутами громадянського суспільства. Таким чином, парламентські слухання все більше стають засобом та формою забезпечення народовладдя. Процедури парламентських слухань загалом достатньо врегульовані в законодавстві України. Для підвищення ефективності парламентських слухань необхідно уточнити їхню мету з акцентуванням на контрольній функції Парламенту, розширити коло ініціаторів, визначити в законодавстві форми контролю Парламенту і громадськості за виконанням рекомендацій парламентських слухань. Акцентовано на необхідності визначення в законодавстві видів правових актів, їх юридичної сили, ієрархії. Наголошено, що, враховуючи недостатній рівень правового регулювання форм народовладдя в Україні, передусім всеукраїнського і місцевих референдумів, народної законодавчої ініціативи, публічних слухань, публічного контролю тощо, парламентські слухання у Верховній Раді України ІХ скликання мають стати стартовим майданчиком для напрацювання концепції розвитку народовладдя в Україні.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
4

Пацкан, В. В. "ВІДНОСИНИ РАХУНКОВОЇ ПАЛАТИ З ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ УКРАЇНИ ТА ЇЇ КОМІТЕТАМИ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 4(29) (22 квітня 2020): 148–54. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i4(29).453.

Повний текст джерела
Анотація:
Статтю присвячено проблемі відносин Рахункової палати з Верховною Радою України та її комітетами. Сформульовано поняття «відносини Рахункової пала-ти з іншими державними органами». Охарактеризо-вано відносин Рахункової палати з Верховною Радою України та її комітетами. З’ясовано, що затверджений на засіданні і підписаний Головою Рахункової пала-ти звіт про діяльність Рахункової палати відповідно до статті 30 Закону подається до Верховної Ради Укра-їни. Одночасно із поданням звіту про діяльність Рахун-кової палати Верховній Раді України його електронна версія надається структурним підрозділом, відпові-дальним за питання аналітики, методології та контр-олю якості, структурному підрозділу, відповідально-му за питання інформаційних ресурсів та технологій, для подальшого розміщення на вебсайті Рахункової па-лати для відкритого доступу у формі відкритих даних відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації». Визначено, що рахункова палата за дору-ченням Верховної Ради України проводить експерти-зу проєкту закону «Про Державний бюджет України» на наступний рік та за результатами проведеної екс-пертизи складає у встановленому порядку висновок. Зроблено висновок, що поняття «відносини Рахунко-вої палати з іншими державними органами України» можна визначити як суспільні відносини, врегульова-ні нормами права, з питань здійснення встановлених чинним законодавством України повноважень Рахун-ковою палатою та іншими державними органами Укра-їни, що виражаються у взаємних правах та обов’язках відповідних учасників правовідносин. З метою ефек-тивної роботи Рахункової палати як вищого органу аудиту України, забезпечення високого рівня довіри з боку суспільства, інших органів державної влади, міжнародного співтовариства, вищих органів аудиту окремих зарубіжних країн важливим є забезпечення належних відносин Рахункової палати з іншими дер-жавними органами України, що є гарантією належно-го здійснення публічного контролю за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх викорис-танням.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
5

Шамрай, Б. М. "ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ЗБРОЙНИХ СИЛ ТА ІНШИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ УКРАЇНИ". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(41) (11 квітня 2022): 32–35. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(41).962.

Повний текст джерела
Анотація:
Шамрай Б. М. Окремі питання парламентськогоконтролю за додержанням конституційних прав і свобод військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань України. – Стаття.У статті розглядаються окремі питання парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань України.Зазначається, що парламентський контроль задодержанням конституційних прав і свобод військовослужбовців є ключовим елементом демократичного цивільного контролю за сектором безпеки та оборони в нашій державі.Проаналізовано нормативно-правові акти,що визначають основні засади парламентськогоконтролю за додержанням конституційних праві свобод людини та відображають діяльністьУповноваженого Верховної Ради України з правлюдини. Висвітлено погляди учених-юристів, якідосліджували окремі питання парламентськогоконтролю за додержанням конституційних прав ісвобод військовослужбовців в Україні.Зазначено, що парламентський контроль, якийздійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та безпосередньо представникУповноваженого у справах захисту прав військовослужбовців має важливе значення за додержанням конституційних прав і свобод військовослужбовців. Проте, представник Уповноваженогоне має достатньо повноважень, які необхідні дляефективного гарантування конституційних правта свобод особам, які проходять військову службу.Акцентовано увагу на досвіді зарубіжних країнсвіту, зокрема на діяльності інституту військовогоомбудсмена, що функціонує в ФРН, Швеції, Ізраїлі, Норвегії та інших державах, який підзвітнийпарламенту і незалежний від органів виконавчоївлади, насамперед від Міністерства оборони таінших органів військового управління. Широкінаглядові функції за діяльністю державних органів і посадових осіб усіх рівнів, якими наділенийвійськовий омбудсмен в зарубіжних країнах, свідчать про високий авторитет цього інституту.Наголошується на важливості створення окремого інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав військовослужбовців та вдосконалення нормативно-правової бази що шляхомзакріплення на конституційному рівні питаннящодо парламентського контролю за додержаннямконституційних прав та свобод військовослужбовців Збройних Сил України та інших військовихформувань, що здійснюватиметься через Уповноваженого Верховної Ради України з прав військовослужбовців. А також, розробки та прийняттявідповідного законодавчого акту, який визначатиме основні засади парламентського контролю задодержанням конституційних прав та свобод військовослужбовців, що здійснюватиме на постійній основі Уповноважений Верховної Ради України з прав військовослужбовців.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
6

Гончаренко, Г. А. "Компетенція Верховної Ради України в управлінні сектором безпеки: адміністративно-правові аспекти". Актуальні проблеми держави і права, № 85 (12 серпня 2020): 49–55. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i85.1824.

Повний текст джерела
Анотація:
У статті аналізуються адміністративно-правові аспекти реалізації компетенції Верховної Ради України в управлінні сектором безпеки. Встановлено, що компетенція Верховної Ради України в управлінні сектором безпеки, включає повноваження і предмети відання та просторові межі його діяльності. ЇЇ структурними елементами є повноваження, відповідальність, правові засоби, форми та методи реалізації прав і виконання обов'язків в управлінні сектором безпеки. Звернуто увагу на те, що компетенція Верховної Ради України встановлює обсяг і зміст її діяльності з одночасним розмежуванням її функцій і функцій інших суб'єктів як за вертикаллю, так і за горизонталлю управлінської системи сектору безпеки. Визначено, що Верховна Рада України має повноваження щодо призначення на посади (або надання згоди) чи на звільнення з посад окремих службових осіб сектору безпеки (наприклад, Голови Служби безпеки України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини). Встановлено, що Верховна Рада України має повноваження стосовно прийняття законів, що регламентують діяльність органів сектору безпеки, було прийнято Закони: «Про національну безпеку України»; «Про Раду національної безпеки і оборони України»; «Про Службу безпеки України» та ін. Аргументовано, що Верховна Рада України має повноваження щодо затвердження загальної структури, чисельності, та визначення функцій Служби безпеки України, а також Міністерства внутрішніх справ України. Крім того, Верховна Рада України надає законом згоду на обов'язковість міжнародних договорів та денонсацію міжнародних договорів України; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики; здійснює реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС та в НАТО; здійснює контроль за сектором безпеки; затверджує Державний бюджет, в тому числі і виділення коштів на розвиток сектору безпеки. Зроблено висновок, що у деяких випадках повноваження Верховної Ради України в управлінні сектором безпеки досить докладно визначені в законодавстві, однак окремі з них фрагментарно, що вимагає вдосконалення його адміністративно-правового регулювання.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
7

Гончаренко, Г. А. "Громадський контроль за сектором безпеки: адміністративно-правові засади, суб'єкти та проблеми реалізації". Актуальні проблеми політики, № 65 (2 вересня 2020): 160–67. http://dx.doi.org/10.32837/app.v0i65.321.

Повний текст джерела
Анотація:
У статті розглянуто зміст, поняття та суб'єктів громадського контролю за сектором безпеки в контексті розвитку науки адміністративного права, вказано на проблеми його реалізації. Розкрито та проаналізовано контрольні повноваження суб'єктів громадського контролю, які передбачені Законом України «Про національну безпеку України». Встановлено, що в наукових працях розрізнюють два підходи щодо його розуміння - вузьке та широке. Запропоновано авторське визначення правової конструкції «громадський контроль за сектором безпеки». Встановлено, що в законодавстві до складових інститутів громадянського суспільства зараховано громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні організації, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства. Розкрито, що громадяни самостійно беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки в разі звернення: 1) до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та 2) його представника або 3) в інший державний орган сектора безпеки, відповідно до норм законодавства. З'ясовано, що в інших випадках громадяни беруть участь у здійсненні громадського контролю над сектором безпеки через громадські організації, членами яких вони є, через депутатів представницьких органів влади. Окреслено діяльність Громадських рад при державних органах сектора безпеки як суб'єктів громадського контролю. Аргументовано, що в реалізації заходів громадянського контролю розрізняють низку проблем, які і потребують вирішення, а це: (1) питання встановлення відповідальності суб'єктів сектора безпеки за наслідки ухвалених рішень у секторі безпеки в контексті неврахування пропозицій громадськості, (2) необхідність визначення чітких правил обов'язкової звітності (письмова форма, періодичність, відповідальність за їх невиконання) органів сектора безпеки в рамках реалізації контролю інститутами громадянського суспільства, (3) обов'язкове виконання законодавчих норм щодо створення Громадських рад при всіх суб'єктах сектора безпеки, (4) впровадження обов'язкового видання щорічно так званих «Білих книг» та/або аналітичних документів (оглядів, національних доповідей, статистичних даних) кожним із суб'єктів сектора безпеки України.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
8

Кобак, М. В. "ГЕНЕЗИС ІНСТИТУТУ СЛІДЧОГО СУДДІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ". Прикарпатський юридичний вісник 2, № 3(28) (25 березня 2020): 171–77. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v2i3(28).382.

Повний текст джерела
Анотація:
Стаття присвячена обґрунтуванню визначення етапів становлення та еволюції розвитку інституту судових слідчих в кримінальному процесуально-му законодавстві України. Проаналізовано масив законодавства від реорганізації повітової поліції в дореволюційні часи до сучасного стану – Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, яким запроваджений інститут слідчого судді. Окреслено еволюцію функцій слідчих суддів, які належали в різні періоди різним державним органам. Детально розглянуто перший етап – етап введення інституту судових слідчих. Досліджено Указ «Заснування судових слідчих», «Наказ судовим слідчим», зазначено особливості кримінально-процесуального статусу судових слідчих у дореволюційний період, окреслено характерні функції та взаємодію з іншими державними органами. Самостійна в процесуальному сенсі фігура судового слідчого, який стояв на захисті прав і законних інтересів суспільства і держави, існувала до 1917 року. Другий етап (часи Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського, Директорії, Української Народної Республіки, Української Соціалістичної Радянської Республіки) – це поступове скасування інституту судових слідчих. Нормативно-правові акти вказаних часів закріплювали контроль за органами досудового розслідування то у руках суду (Положення про народний суд УРСР від 26 жовтня 1920 року, КПК УСРР 1922 року), то у руках прокуратури (Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік від 31 жовтня 1924 року, КПК УРСР від 20 липня 1927 року). Третій етап (1960–2012 роки) характеризується відсутністю інституту слідчого судді та зародженням ідей щодо його впровадження. Значну роль для майбутньої появи в українському кримінальному процесуальному законодавстві інституту слідчого судді зіграв Конституційний Суд України та Верховний Суд України (суб’єкт права на конституційне подання). Важливим у цьому контексті було рішення від 30 січня 2003 року у справі No 1-12/2003, яким були визнані неконституційними вказані у статті положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, які унеможливлювали розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи. Останній етап (2012 – сьогодення) – це законодавче урегулювання існування слідчих суддів, їх мети, функцій та порядку роботи. Встановлено, що в сучасному кримінальному процесуальному законодавстві відсутня єдина норма щодо повноважень слідчих суддів. Вказане потребує подальшого вирішення через внесення змін у законодавство.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
9

КОСТЕНКО, ОКСАНА, та АРТЕМ ЯРОШЕНКО. "Здійснення державного контролю у сфері публічних закупівель". Право України, № 2020/10 (2020): 171. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-10-171.

Повний текст джерела
Анотація:
Нині у нашій державі продовжується формування та вдосконалення системи публічних закупівель. За останні п’ять років відбулися суттєві перетворення у законодавчому забезпеченні суспільних відносин, що пов’язані зі здійсненням закупівель товарів, робіт і послуг. Була підписана Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, прийнятий Закон України “Про публічні закупівлі”, вагомі зміни до якого набули чинності 19 квітня 2020 р. Проте, незважаючи на зазначені вище законодавчі зміни, аналіз стану публіч них закупівель в Україні, проведений Рахунковою палатою за останні роки, засвідчив, що правовідносини у цій сфері не відповідали принципам конкурентності та прозорості. У звіті за 2018 р. зазначено, що у 2017 р. система закупівель харак теризувалась як непродуктивна та нерезультативна. У 2019 р. також були виявлені суттєві недоліки системи публічних закупівель, зокрема щодо функціонування електронної система закупівель “ПРОЗОРРО” та низка інших. Метою статті є вдосконалення положень щодо класифікації та визначення сутності державного контролю у сфері публічних закупівель. За результатами дослідження пропонується розглядати контроль у сфері публічних закупівель як сукупність способів і методів організації впливу органів державної влади та місцевого самоврядування, громадськості, банків, міжнародних організацій на правовідносини, які виникають між замовни ком та учасниками під час здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг, що здійснюється з метою досягнення економії та ефективності витрачання коштів, а також запобігання вчиненню корупційних діянь і зловживань, за допомогою забезпечення дотримання законодавчих норм. У висновках наводиться класифікація контролю в сфері публічних закупівель залежно від ролі та повноважень суб’єкта контролю (контролюючого суб’єкта). Спеціальний контроль здійснюють органи, для яких цей вид діяльності є основним. До таких органів варто віднести – Державну аудиторську службу України, Антимонопольний комітет України, Рахункову палату, Державну казначейську службу України, Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України. Загальний контроль здійснюють суб’єкти, для яких сфера публічних закупівель не є основною, проте вони справляють суттєвий вплив на зазначені правовідносини. Суб’єктами є – Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Державна служба фінансового моніторингу України, органи прокуратури та правоохоронні органи. Опосередкований контроль здійснюється судом, громадськістю та Радою асоціації. Також надано класифікацію контролюючих органів у публічно-закупівельній сфері залежно від стадії, на якій відбувається контроль.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
10

Левандовська, І. В. "СТРАТЕГІЧНА КОМУНІКАЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ". Актуальні проблеми держави і права, № 92 (24 січня 2022): 52–58. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i92.3261.

Повний текст джерела
Анотація:
Левандовська І. В. Стратегічна комунікація Конституційного Суду України: політика інформування versus комунікаційна політика. – Стаття. Сьогодні Україна активно формує нові моделі побудови системи стратегічних комунікацій, які є важливою частиною інтеграції до НАТО та Європейського Союзу. Наразі існує гостра проблема ефективної координації суб’єктів стратегічних комунікацій у різнорівневих системах із власною ієрархією та системою прийняття рішень. Основне завдання держави полягає в забезпеченні єдності дій цих структур у межах єдиного вектора діяльності. Стаття присвячена дослідженню особливостей розробки і впровадження Комунікаційної Стратегії Конституційного Суду України. Водночас задля забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина увага зосереджується на важливості комунікації національного органу конституційного контролю з Європейським судом з прав людини та Верховним Судом. З’ясовано різницю між політикою інформування і комунікаційною політикою вітчизняного органу конституційної юстиції. Виявлено, що задля формування єдиних поглядів на право і розуміння правової норми задля захисту прав та свобод доречно включити Конституційний Суд України до переліку судових установ, які можуть звертатись до Європейського суду з прав людини в межах Протоколу № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Окремо увагу приділено взаємодії з Верховним Судом. Встановлено, що наразі вже існує позитивна тенденція вітчизняної судової практики, в ході якої Верховний Суд у своїх постановах застосовує юридичні (правові) позиції Конституційного Суду України за наслідками розгляду конкретних конституційних, що надає більшій кількості потенційних суб’єктів можливість захистити свої права. Зроблено висновок, що в майбутньому такий підхід потрібно розвивати та удосконалювати. На основі проведеного аналізу Конституційному Суду України запропоновано кроки для реалізації Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021–2023 роки в тому числі такі, які можливо реалізувати шляхом внесення змін у чинне законодавство.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
11

Maletska, O. I. "ВЗАЄМОДІЯ РАХУНКОВОЇ ПАЛАТИ УКРАЇНИ З ІНШИМИ СУБ’ЄКТАМИ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ". Actual problems of regional economy development 2, № 17 (30 листопада 2021): 46–56. http://dx.doi.org/10.15330/apred.2.17.46-56.

Повний текст джерела
Анотація:
Взаємодія Рахункової палати України з іншими суб’єктами державного фінансового контролю. Ураховуючи актуальність обраної тематики дослідження, метою статті є подальше теоретичне дослідження такого органу зовнішнього контролю, як Рахункова палата України, з’ясування особливостей взаємодії вищезазначеного органу контролю з іншими суб’єктами державного фінансового контролю: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Президент України. В процесі написання статті застосовано індуктивний, дедуктивний методи, які використано для дослідження функцій Рахункової палати. Графічний метод використано для наочного відображення побудови та формуванні повноважень Рахункової палати відповідно до норм законодавства. Для теоретичних узагальнень і формування висновків застосовано абстрактно-логічний метод. Установлено, що державний фінансовий контроль, який здійснюється Рахунковою палатою України у формі аудитів, перевірок, є вагомою функцією управління фінансовою системою, що спрямована на упередження та запобігання фінансово-економічних порушень у сфері використання бюджетних коштів. У зв’язку з цим головною метою державного фінансового контролю є забезпечення дотримання принципів законності, доцільності та ефективності розпорядчих і виконавчих дій з управління державними фінансами та майном держави, їх збереження і примноження для повноцінного виконання функцій держави. Зазначено, що об’єктом державного фінансового контролю є грошові відносини, що виникають у процесі формування і використання публічних фінансів і майна держави, а також інших суб’єктів господарювання. Ними виступають юридичні особи, які від імені держави (відповідно до врегульованих правових норм), здійснюють моніторинг й інші форми контролю за діяльністю суб’єктів господарювання в частині дотримання ними встановлених обмежувальних параметрів щодо обігу фінансових ресурсів. У результаті проведеного дослідження теоретичних та практичних питань функціонування системи державного фінансового з Рахунковою Палатою України вважаємо, що необхідно уточнити засади взаємодії Палати з іншими органами фінансового контролю. Теоретичну та практичну цінність дослідження полягає в виявленні рівня взаємодії Рахункової палати України з іншими суб’єктами державного фінансового контролю
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
12

Духневич, А., та Д. Фелонюк. "Роль омбудсмана в захисті прав та свобод громадян України за кордоном". Історико-правовий часопис 15, № 1 (18 лютого 2021): 130–34. http://dx.doi.org/10.32782/2409-4544/2020-1/24.

Повний текст джерела
Анотація:
Стаття присвячена аналізу ролі омбудсмана в механізмі забезпечення і захисту прав і свобод громадян України за кордоном. Досліджена нормативно-правова база, яка регламентує діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Звертається увага на необхідність тісної координації дій омбудсмана, вітчизняних і міжнародних правозахисних інститутів щодо попередження та захисту прав і свобод громадян України за кордоном. Інститут омбудсмана розглядається як важлива ланка в адміністративно-правовому механізмі захисту прав і свобод громадян України, які перебувають у іноземних державах. Це забезпечується через реалізацію Уповноваженим Верховної Ради України функції парламентського контролю та координаційної функції, що дозволяє залучати до вирішення проблем міжнародні політичні та правозахисні організації. Постійний моніторинг ситуації, здійснюваний омбудсманом в цій області, сприяє своєчасному виявленню фактів порушення прав і свобод громадян за кордоном, їх вирішення з залученням національних державних, правоохоронних і дипломатичними структур. Інститут омбудсмана являє собою важливе доповнення правозабезпечувального механізму, який діє в державі. Головна місія омбудсмана – парламентський контроль за дотриманням конституційних прав людини й основоположних свобод, пов’язаний із безпосереднім доступом до нього населення та підкріплений принципом безкоштовності провадження. Відповідно інститут омбудсмена перебуває на етапі становлення та формування оптимальної моделі взаємодії з правоохоронними органами, міжнародними правозахисними організаціями та омбудсманами з інших країн. Він залишається складовим та дієвим елементом у системі забезпечення прав та свобод громадян за кордоном.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
13

Шапаренко, О. А. "Тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України: забезпечення парламентського контролю". Економіка. Фінанси. Право, № 1 (2019): 40–41.

Знайти повний текст джерела
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
14

Берназюк, І. М. "Інституалізація державного контролю за додержанням законодавства України про захист персональних даних". Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка 3, № 91 (9 лютого 2020): 15–27. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.91.15-27.

Повний текст джерела
Анотація:
У статті висвітлено окремі питання інституалізації державного контролю за додержанням законодавства про захист персональних даних в Україні. Установлено, що однією з вимог Конвенції про захист фізичних осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних та інших міжнародних актів у цій сфері є утворення державами-учасницями незалежного наглядового органу, який відповідав би за забезпечення дотримання державними органами вимог щодо захисту персональних даних особи. Визначено, що посадовою особою, яка за законодавством України наділена повноваженнями у сфері здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист персональних даних, є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Автором проведено аналіз здійснення Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини контрольних, адміністративно-юрисдикційних повноважень у сфері забезпечення додержання законодавства про захист персональних даних, а також повноважень щодо його участі в розробці нормативно-правових актів у відповідній сфері. Досліджено критерії незалежності державного органу при здійсненні своїх контрольних повноважень, визначені в міжнародних актах; проведено оцінку інституціональної спроможності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у сфері здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист персональних даних. На підставі проведеного аналізу обґрунтовано доцільність утворення окремого незалежного наглядового органу у сфері захисту персональних даних, наділення його належними повноваженнями та забезпечення високого ступеня його незалежності, що відповідатиме досвіду деяких зарубіжних держав та сприятиме виконанню Україною прийнятих на себе зобов’язань відповідно до Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
15

Пустовіт, Ж. М. "Інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав в системі парламентського контролю". Бюлетень Міністерства юстиції України, № 5 (2007): 5–14.

Знайти повний текст джерела
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
16

Майданник, О. О. "Контроль Верховної Ради України за виконанням прийнятих нею законів та інших актів". Бюлетень Міністерства юстиції України, № 7 (2007): 15–24.

Знайти повний текст джерела
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
17

Irkliienko, A. І. "Особливості реформування українського парламенту". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 3 (29 травня 2020): 22–27. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.03.03.

Повний текст джерела
Анотація:
Метою статті є детальний аналіз особливостей реформування Верховної Ради України в сучасних реаліях. Наукова новизна полягає у дослідженні шляхів реформування українського парламенту в умовах формування конституційної демократії, вивчення його ролі в системі державної влади України. Висновки. Одним із головних напрямків змін у нашій державі є парламентська реформа, що передбачає посилення інституційної спроможності Верховної Ради України та забезпечення реалізації її основних функцій: законодавчої, контрольної та представницької. Завданням парламентської реформи в Україні є не тільки побудова раціональної системи законодавчої діяльності, формування оптимальної структури Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, єдиного представницького органу Українського народу, а й удосконалення його правового статусу. Під час парламентської реформи має бути розв’язане широке коло питань, пов’язаних зі становленням Верховної Ради України, передусім як професійного парламенту. Водночас, слід займатися і створенням науково обґрунтованої комплексної системи управління законодавчим процесом, яка забезпечувала б планомірність, послідовність і системність у здійсненні законодавчої діяльності в Україні. У лютому 2016 року Європейською комісією була запропонована «Дорожня Карта реформ щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України». Цей документ містить рекомендації щодо реформування українського парламенту, метою яких є вирішення вищенаведених проблем, підвищення якості законів, забезпечення прозорості та відкритості ВР України, дотримання народними депутатами етичних норм і стандартів та підвищення рівня адміністративної спроможності парламенту. Ефективність виконання зазначених напрямків безпосередньо вплине на якість законодавства, дієвість контролю за імплементацією законів та представництво інтересів як загалом держави, так і безпосередньо конкретних виборців.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
18

Соколов, О. С. "Перспективи реформування українського законодавства у сфері обігу зброї з урахуванням положень європейських правових актів". Науково-теоретичний журнал «Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка» 4, № 88 (26 грудня 2019): 147–57. http://dx.doi.org/10.33766/2524-0323.88.147-157.

Повний текст джерела
Анотація:
Ураховуючи положення Конституції України щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства в Європейському Союзі, у статті розглянуто основні положення директив, регламентів та інших правових актів Європейського Союзу, які стосуються сфери контролю над легким озброєнням і стрілецькою зброєю, а також проведено їх порівняльний аналіз з положеннями існуючих національних нормативно- правових актів, що регулюють сферу обігу цивільної зброї в Україні. Розглянуто основні вимоги європейського законодавства щодо контролю за обігом зброї, які є обов’язковими для імплементації в національне законодавство країн-членів та країн- кандидатів на вступ до Європейського Союзу. Проведено порівняльний аналіз положень українського та європейського законодавств, які стосуються категорій забороненої зброї та зброї, цивільний обіг якої є обмеженим. Розглянуто основні положення законодавчих ініціатив Верховної Ради України, направлених на правове врегулювання обігу зброї в Україні та проведено порівняння їх основних положень із положеннями правових актів Європейського Союзу. Запропоновано найкращі рішення щодо гармонізації українського національного законодавства у сфері контролю над стрілецькою зброєю та легким озброєнням відповідно до права Європейського Союзу.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
19

Маслова, Я. І. "ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ". Знання європейського права, № 2 (30 червня 2021): 75–79. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i2.209.

Повний текст джерела
Анотація:
Стаття присвячена дослідженню сутності адміністративно-правового статусу Президента України як особливого суб’єкта публічної адміністрації. Встановлено, що в системі суб’єктів публічної адміністрації Президенту України відведено місце серед суб’єктів публічної адміністрації, яких не віднесено до органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, але яких наділено окремими повноваженнями щодо забезпечення управлінського впливу у сфері публічного адміністрування поряд із Верховною Радою України, Національним Банком України, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, військово-цивільними адміністраціями тощо. Звернено увагу на те, що з моменту впровадження посади Президента України його роль у функціонуванні органів державної влади постійно переглядалась: від зайняття місця глави виконавчої влади до винесення Президента України за межі тріади гілок влади та надання йому статусу арбітра в системі стримувань та переваг, як це передбачено Основним Законом. Визначено, що правовий статус Президента України у сфері публічного адміністрування опосередковано його визнанням як глави держави, який діє від її імені; гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина; гаранта реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північно-атлантичного договору. Встановлено, що правовий статус Президента України, якого закріплено Конституцією України, є основою формування його адміністративно-правового статусу. Змістовне наповнення останнього складають повноваження, визначені у ст. 106 Основного Закону. З огляду на критерій функціонального призначення повноваження Президента України у сфері публічного адміністрування доцільно поділяти на повноваження щодо контролю (п. п. 15, 16, 29, 30); повноваження щодо організації органів виконавчої влади (п. п. 9–14, 22, 28); повноваження щодо керівництва (п. п. 17, 18); повноваження щодо встановлення окремих станів (п. п. 19, 20, 21); інші повноваження (п. п. 24–27).
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
20

Москаленко, Г. В. "Особливості діяльності уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо реалізації парламентського контролю". Право та державне управління, № 2 (23) (2016): 59–63.

Знайти повний текст джерела
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
21

Лінецький, С. "Контрольні повноваження комітетів Верховної Ради України: правове регулювання та проблеми реалізації". Часопис Парламент, № 1 (2015): 3–52.

Знайти повний текст джерела
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
22

Лагутіна, І. В. "ЮРИСДИКЦІЙНІ ФОРМИ ЗАХИСТУ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ТРУДОВИХ ПРАВ". Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія” 16 (30 жовтня 2019): 121–29. http://dx.doi.org/10.32837/npnuola.v16i0.404.

Повний текст джерела
Анотація:
У статті обґрунтовується, що питання забезпечення прав і свобод людини й громадяни­на посідають значне місце в діяльності всіх державних органів, оскільки це їхній важливий конституційний обов’язок. Грубі порушення економічних і соціальних прав належать до докорінних причин конфліктів, а відсутність боротьби із систематичною дискримінацією й нерівністю в користуванні цими правами може підривати процес відновлення після ко­флікту. Підкреслено провідну роль забезпечення особистих немайнових трудових прав працівників судами загальної юрисдикції, органами нагляду й контролю за дотриманням законодавства про працю, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
23

Абашидзе, А. Х., та А. Е. Конева. "Укрепление системы договорных органов по правам человека". Moscow Journal of International Law, № 4 (30 грудня 2013): 21–37. http://dx.doi.org/10.24833/0869-0049-2013-4-21-37.

Повний текст джерела
Анотація:
Договорные органы по правам человека представляют собой международные органы, осуществляющие контроль над выполнением государствами основных международных договоров по правам человека. В настоящее время существует 10 договорных органов по правам человека, которые сложились в единую систему. В статье анализируются различные инициативы по совершенствованию системы в интересах наиболее эффективного достижения ее целей. Особое внимание уделяется рассмотрению процесса, инициированного Верховным комиссаром ООН по правам человека в 2009 г., и подготовленному в июне 2012 г. по его итогам доклада, а также открытого межправительственного процесса, запущенного в рамках Генеральной Ассамблеи ООН в феврале 2012 г. и продленного до первой половины февраля 2014 г. В статье детально анализируются основные аспекты доклада об осуществлении межправительственного процесса и проекта резолюции по его итогам, представленного сопредседателями межправительственного процесса.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
24

Нижник, А. І. "Сучасні тенденції надання комітетам Верховної Ради України спеціальних повноважень для здійснення парламентського контролю: організаційно-правовий аспект". Інформація і право, № 4 (27) (2018): 134–42.

Знайти повний текст джерела
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
25

Воротіна, Н. В. "Правові засади контролю за дотриманням бюджетного законодавства України з боку Верховної Ради України та її комітетів". Держава та регіони. Право, № 4 (2010): 97–101.

Знайти повний текст джерела
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
26

Tymoshenko, Тetiana. "КОНЦЕПЦІЯ РОЗУМНОГО УПРАВЛІННЯ ТУРИЗМОМ В РАМКАХ ВИКОНАННЯ СТРАТЕГІЙ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД". Public Administration and Regional Development, № 13 (8 вересня 2021): 771–96. http://dx.doi.org/10.34132/pard2021.13.10.

Повний текст джерела
Анотація:
У статті автором сформовані пропозиції щодо впровадження механізмів публічного управління туризмом на регіональному та локальному рівнях в Україні з урахуванням останніх новацій в рамках реформи децентралізації та сучасних світових тенденцій. У контексті предмета дослідження розкривається змістовна сутність трирівневої системи управління туризмом з урахуванням ухвалених Верховною Радою України 01 червня 2021 року у першому читанні змін до Закону «Про засади державної регіональної політики», якими впроваджується трирівнева система стратегічного планування: держава – регіон – громада. Вказується на розуміння терміну та застосування концепції SMART TOURIST DESTINATION (розумного управління туристичною дестинацією), затвердженої положеннями Державної стратегії регіонального розвитку на 2021—2027 роки. Визначено необхідність розбудови каскадної системи планування розвитку туристичних дестинацій з урахуванням положень стратегічних документів та розроблених нормативно-правових актів вищого рівня управління та можливостей механізму співробітництва територіальних громад. Охарактеризовано нормативно-правове забезпечення як елемент складного нормативно-правового механізму контролю за якістю впровадження комплексної системи управління туристичною дестинацією з урахуванням кращих світових практик. Пропонується: розробити ефективний та комплексний механізм впровадження системи управління туристичними дестинаціями в регіонах України та контролю за якістю надання туристичних послуг на засадах концепції SMART TOURISM DESTINATION. Визначено перспективні напрями подальших теоретичних та практичних досліджень щодо вдосконалення нормативно-правового механізму контролю за якістю туристичних послуг в сучасній Україні, в тому числі, за участі органів місцевого самоврядування на території новостворених територіальних громад активізувати процес розробки та затвердження методичних рекомендацій та пакету проєктів нормативно-правових актів з метою організації процесу налагодження системи управління туристичними дестинаціями на регіональному та місцевому рівнях.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
27

Мілова, Т. М. "Акти Конституційного Суду України: окремі аспекти." Bulletin of Alfred Nobel University Series "Law" 1, № 1 (2020): 52–56. http://dx.doi.org/10.32342/2709-6408-2020-1-1-7.

Повний текст джерела
Анотація:
Розглянуто окремі аспекти реформування компетенції, внутрішньої організаційної структури Конституційного Суду України, що вплинуло на юридичну природу актів Конституційного Суду Укра- їни. Проаналізовано систему актів Конституційного Суду України, їх особливості, порядок та гаран- тії їх виконання. Згідно з чинним законодавством України актами Конституційного Суду України є рі- шення, висновки, ухвали, постанови та забезпечувальні накази. Акцентовано увагу на змінах чинно- го законодавства щодо розширення переліку питань, з яких Конституційний Суд України, а саме його Велика палата, надає висновки. Зокрема розглянуто норму, що закріплює за Конституційним Судом України вкрай важливе виключне право превентивного конституційного контролю щодо кола пи- тань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Ак- центовано на дискусійності питання щодо перевірки нормативно-правових актів Верховної Ради Ав- тономної Республіки Крим щодо відповідності не лише Конституції, але й законам України.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
28

Олександрівна, Гончаренко Владислава. "РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНОЛОГІЙ РОЗПІЗНАВАННЯ ОБЛИЧЧЯ". Часопис цивілістики, № 41 (6 серпня 2021): 56–60. http://dx.doi.org/10.32837/chc.v0i41.423.

Повний текст джерела
Анотація:
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНОЛОГІЙ РОЗПІЗНАВАННЯ ОБЛИЧЧЯ У статті досліджуються проблемні питання правового регулювання систем розпізнавання обличчя, які сьогодні широко використовуються у світі та в Україні. Проаналізовано досвід регулювання захисту персональних даних у законодавстві ЄС, де розроблені чіткі правила використання систем біометричної ідентифікації осіб у режимі реального часу. Відповідно до Загального регламенту захисту даних (GDPR) біометричні дані є особливим видом персональ­них даних, отриманих внаслідок спеціального технічного опрацювання, що стосується фізичних, фізіологічних чи поведінкових ознак фізичної особи, таких як зображення обличчя чи дактилоскопічні дані, що дозволяють одно­значно ідентифікувати або підтверджують однозначну ідентифікацію фізичної особи. GDPR, за загальним прин- ципом, забороняє обробку біометричних даних у режимі реального часу. GDPR класифікує зображення обличчя та іншу біометричну інформацію як особливу категорію даних із додатковими обмеженнями на їх використання. Важливою гарантією реалізації права на захист персональних даних є встановлене у ст. 17 GDPR право на стирання (забуття). Зокрема, видалення контролером персональних даних працівника після звільнення є обов'яз­ковим на вимогу суб'єкта даних, якщо немає іншої законної підстави для опрацювання. На жаль, цивільне зако­нодавство України щодо захисту персональних даних не передбачає такого імперативного правила. У Євросоюзі випадки притягнення до відповідальності за порушення вимог GDPR вже є дуже розповсюдже­ними. В Україні контроль за додержанням законодавства про захист персональних даних покладено на Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини, однак за відсутності в Україні законодавства, котре регулює вико­ристання систем відеоспостереження, здійснення належного контролю за використанням біометричних даних, одержаних за їх допомогою, сьогодні є неможливим. Відповідно до Білої книги зі штучного інтелекту системи відеоспостереження з метою обробки біометричних даних можуть використовуватися тільки у виняткових, належним чином обґрунтованих і адекватних випадках на підставі законодавства ЄС або національного законодавства. Згідно з регуляторними правилами Європейської Комісії всі системи штучного інтелекту, призначені для вико­ристання для віддаленої біометричної ідентифікації осіб, вважаються ризикованими та підлягають попередній оцінці відповідності регулятором. Використання віддаленої біометричної ідентифікації у режимі реального часу в загальнодоступних приміщеннях для цілей правопорядку забороняється у принципі, за кількома вузькими винят­ками, які суворо визначені, обмежені та регламентовані. Вони включають використання для правоохоронних цілей цілеспрямованого пошуку конкретних потенційних жертв злочинів, включаючи зниклих дітей; відповідь на безпосередню загрозу теракту; виявлення та встановлення осіб, котрі вчинили тяжкі злочини. Зроблено висновок про необхідність приведення законодавства України про захист персональних даних до високих стандартів Євросоюзу.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
29

Vavilova, V. K., and S. V. Yur’ev. "Monitoring the concrete-rock contact seam behavior fromthe upstream dam face to ensure the safety of Boguchany concrete dam." Vestnik MGSU, no. 7 (July 2013): 157–66. http://dx.doi.org/10.22227/1997-0935.2013.7.157-166.

Повний текст джерела
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
30

Островська, Богдана Василівна. "ДІТИ IN VITRO: УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ ПРИВАТНОПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 64–70. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.9.

Повний текст джерела
Анотація:
Стаття присвячена дослідженню проблем приватноправового регулювання допоміжних репродуктивних технологій, зокрема штучного запліднення in vitro, національним законодавством України та його співвідношення із положеннями міжнародно-правових актів у цій сфері. Детально проаналізовано законопроєкти, які нині подано до Верховної Ради України, що стосуються застосування допоміжних репродуктивних технологій. За допомогою біоетичного підходу до проблеми пропонуються шляхи її розв’язання на основі поваги до прав і гідності кожної людини відповідно до норм міжнародного права. Наголошено на важливості забезпечення захисту життя ембріона in vitro, зокрема шляхом розробки правового статусу ембріону людини та його закріплення у національному законодавстві, а також спеціальних програм щодо створення державних кріобанків стовбурових клітин та ембріонів, запровадження державного контролю за переміщенням ембріонів людини за межі території України, насамперед шляхом встановлення заборони на їх вивезення з урахуванням чітко визначених виключних обставин. Прийняття спеціального законодавства щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій дозволить унормувати правовідносини у цій сфері. Під час розробки правових актів національного законодавства необхідно насамперед враховувати норми міжнародного права, які стосуються прав людини та біомедицини. Оскільки репродуктивні права мають безпосередній зв’язок із такими основоположними правами людини, як право на життя та здоров’я, питання права людини на життя на пренатальній стадії її розвитку є невід’ємним біоетичним аспектом цих прав.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
31

Klymenko , O. M., та Yu V. Danyliuk . "Конституційно-правовий статус народного депутата України: проблемні питання та підходи до їх вирішення". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (31 липня 2020): 50–59. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.04.05.

Повний текст джерела
Анотація:
Метою статті є аналіз законодавства щодо регулювання правового статусу народного депутата України в контексті актуальних питань законодавчих пропозицій. Наукова новизна полягає у висвітленні особливостей законодавчого регулювання конституційно-правового статусу народного депутата України на основі ретроспективного аналізу розвитку законодавства з цього питання, позицій науковців, відповідних програмних та перспективних документів, зокрема у контексті Рекомендацій щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України, а також відповідних проектів законів, внесених на розгляд парламенту. Висновки. Законодавчий процес із врегулювання правового статусу народного депутата України розпочався практично одночасно з проголошенням незалежності нашої держави та триває донині. Цей процес умовно поділяють на три періоди. Перші два відносять до 90-х років минулого століття та пов’язують із прийняттям Конституції України і базового законодавства. Третій період законодавчого врегулювання статусу народного депутата України, що триває понині, характеризується удосконаленням нормативно-правової бази з цього питання та приведенням її у відповідність до європейських стандартів. Надається аргументація про можливість виділити четвертий період, початок якого пов’язують із реформуванням інституту недоторканності народних депутатів України. Досліджуються актуальні питання вдосконалення національного законодавства про статус народного депутата України, теоретичні підходи до вирішення ряду проблем, найбільш дискусійними серед яких нині є, зокрема: гарантії дотримання вимоги особистого голосування; розширення підстав для дострокового припинення повноважень парламентарів; вдосконалення правового регулювання депутатських запитів та звернень як механізмів парламентського контролю.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
32

Кожура, Л. О. "ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЯК СУБ’ЄКТІВ АДМІНІСТРУВАННЯ ПРАВА ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я". Прикарпатський юридичний вісник, № 6(35) (11 травня 2021): 101–4. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(35).699.

Повний текст джерела
Анотація:
У статті здійснено загальну характеристику повноважень та компетенції суб’єктів адміністрування права осіб з інвалідністю на охорону здоров’я. Визначено, що під поняттям «публічна адміністра­ція» потрібно розуміти систему різнорівневих органів, які наділені публічно-владною компетенцією, яким делеговані публічні повноваження або які здійснюють публічно-управлінські функції з метою задоволення публічного інтересу. Публічна адміністрація є елементом системи управ­ління, яка забезпечує функціонування кожної сфери суспільного життя. Суб’єктами публічної адміністрації у сфері охо­рони здоров’я є Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; центральні ор­гани виконавчої влади (Міністерство охорони здо­ров’я України; Міністерство соціальної політики України; Міністерство у справах ветеранів України; Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України; Мініс­терство фінансів України; Міністерство з питань тим­часово окупованих територій та внутрішньо перемі­щених осіб України; Державний комітет телебачення і радіомовлення України; Державна служба України з лікарських засобів та контролю за наркотиками; Національна служба здоров’я України; Державна ар­хітектурно-будівельна інспекція України; Пенсійний фонд України; Державна служба статистики України; Фонд соціального захисту інвалідів; місцеві органи публічної адміністрації. Розкриємо повноваження ок­ремих суб’єктів. Ґрунтовний аналіз повноважень та компетенції публічної адміністрації у сфері охорони здоров’я та безпосередньо забезпечення права на охорону здоров’я осіб з інвалідністю дасть можливість узагальнити та структурувати наявну систему органів публічного управління в цій сфері, виявити ті, повноваження, які дублюються, та внести пропозиції щодо вдосконалення їх адміністрування.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
33

Кынаджы Баран, Ж. "Процесс развития казахской литературы от советской эпохи к периоду независимости Казахстана". Turkology 106, № 2 (30 червня 2021): 30–43. http://dx.doi.org/10.47526/turkology.v106i2.618.

Повний текст джерела
Анотація:
Литература в Советском Союзе была инструментом внедрения социализма и построения советского общества. Коммунистическая партия Советского Союза была верховной властью, определявшей литературный процесс. В советский период, особенно после создания Союза советских писателей в 1934 году и определения социалистического реализма в качестве основного художественного метода советской литературы, литература оказалась полностью под контролем советской идеологии. Начался период, когда авторы выпускали произведения “по указке” советской администрации, вместо того чтобы свободно создавать литературные произведения. Несмотря на то, что время от времени в советской власти происходили различные исторические переломы и относительная умеренность, такая ситуация сохранялась вплоть до распада Советского Союза. Рассматривая происходящий с 1991 года процесс, этот период можно назвать процессом "национальной литературы". Произведения казахской литературы, развивавшиеся с 1991 года по настоящее время, касались казахских национальных, религиозных и нравственных ценностей, поврежденных в советский период, прославляли эти ценности, обращали на них внимание. Видно, что на повестку дня выносились запрещенные темы и некоторые исторические факты, которые в советское время нельзя было упоминать. В казахской литературе наблюдается непрерывный национальный подъем с первых лет независимости до наших дней. Также нужно отметить, что казахская национальная идентичность, которая в советское время подавлялась и пыталась быть стертой, сегодня строится через литературу. В данной статье рассматривается литературный процесс казахской литературы в советское время и в период независимости. Также был подчеркнут период, когда казахская литература перешла из прошлого в настоящее.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
34

Kovalyova, T. V. "Мовний менеджмент як механізм реалізації державної мовної політики". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 2 (13 березня 2020): 129–38. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.02.14.

Повний текст джерела
Анотація:
В Україні прийнято закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який потребує механізму його виконання. Закон поширюється на всі галузі публічного життя, у той же час він був неоднозначно прийнятий суспільством. Напруження на мовному ґрунті залишається, особливо у сферах обслуговування, освіті. Через це є потреба у мовному менеджменті державної мовної політики для її успішної реалізації та запобігання мовним конфліктам у суспільстві. Поняття мовного менеджменту в дискурсі державного управління відносно нове, кількість наукових публікацій, присвячених цій темі, незначна, теоретична база дослідження мовного менеджменту, в основному, представлена зарубіжними авторами. Мета статті – дослідити наукові підходи до визначення поняття «мовний менеджмент», сформулювати дефініцію мовного менеджменту як складника механізму державної мовної політики, розглянути суб’єктів мовного менеджменту в Україні. Наукова новизна. У статті було розглянуто наукові підходи до визначення поняття «мовний менеджмент», його співвідношення з мовним плануванням, сформульовано дефініцію «мовний менеджмент» як складник механізму реалізації державної мовної політики. Окрему увагу приділено вивченню учасників мовного менеджменту та визначено систему суб’єктів мовного менеджменту в Україні. Висновки. Запропоновано визначення мовного менеджменту як виду управлінської діяльності, який включає планування, організацію, приведення в дію державної мовної політики та контроль за цими процесами з метою координації інституційних, правових, інформаційних, людських, економічних та інших ресурсів, необхідних для її ефективної реалізації. Суб’єктами мовного менеджменту в Україні виступають Верховна Рада України, Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції, Кабінет Міністрів України, Національна комісія зі стандартів державної мови, Уповноважений із захисту державної мови, районні державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, громадськість в особі громадських об’єднань, рухів, мовних активістів. З метою уникнення правової невизначеності та дотримання законодавства України необхідно уточнити правовий статус таких органів, як Національна комісія зі стандартів державної мови, Уповноважений із захисту державної мови.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
35

Латковський, П. "МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНІ ВІДНОСИНИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ВАЛЮТНУ ПОЛІТИКУ КРАЇНИ". Юридичний вісник, № 6 (16 лютого 2022): 160–67. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i6.2279.

Повний текст джерела
Анотація:
Установлено, що за останні десятиліття структура міжнародних валютних відносин кардинально змінилася та набула все більшого значення. Як національна валютна політика, так і характер міжнародної валютної системи нині вимагають сучасного наукового роз’яснення. У сьогоденних умовах пандемії функціонування валютної системи на національному рівні, вибір поточного режиму обмінного курсу та його бажаного рівня означає по суті вибір компромісів відповідно до обмежень розподілу фондів коштів. Тиск груп інтересів і політичних сил на внутрішню економічну діяльність країни, структура політичних інституцій і виборчі стимули Верховної Ради України впливають на рішення щодо режиму валютного курсу й рівня валют у країні. Зазначено, що на міжнародному рівні характер міжнародних валютних відносин залежить від стратегічної взаємодії між урядами, зумовленої їхніми внутрішніми національними проблемами й обмеженим міжнародним впливом. Глобальний або регіональний валютний режим із фіксованим курсом, зокрема, вимагає принаймні координації та досить часто чіткої співпраці між національними урядами. Найгостріше постають питання про необхідність перегляду базових положень регулювання міжнародних валютних і фінансових відносин. Зроблено висновок, що нині найгостріше питання про необхідність перегляду базових положень регулювання міжнародних валютних і фінансових відносин поставила низка валютних криз. Такі явища наочно продемонстрували, що глобальний валютний механізм випередив у своєму розвитку органи, що займаються регулюванням світової валютної системи, і концепції, якими вони керуються. Зазначено, що в Україні умови для модернізації валютних відносин ще недостатньо сформовані, а це вимагає вдосконалення правових норм, надання права Національному банку України бути основним органом валютного регулювання та валютного контролю. Тож у період удосконалення валютних відносин і взагалі валютного ринку необхідною умовою стає правильне позиціонування держави та її органів із метою припливу іноземних інвестицій і створення ефективної діючої системи валютного регулювання фінансових потоків.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
36

Акімова, Людмила. "ІНСТИТУЦІЇ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ У СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ". Public management 15, № 5 (29 вересня 2018): 15–29. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2018-15-5-15-29.

Повний текст джерела
Анотація:
Надано дефініції поняттям “економічна безпека” та “дер- жавне регулювання”. Під економічною безпекою держави варто розуміти багатофакторну систему, головна мета якої — забезпечення сталого еко- номічного розвитку від негативного зовнішнього та внутрішнього впливу. Доведено, що державне регулювання економіки становить цілеспрямова- ний та активний вплив державних та наддержавних органів управління на функціонування та розвиток цілісної економічної системи. Визначено інституції державного регулювання, через які здійснюється вплив на економічну безпеку країни. Схарактеризовано основні принци- пи та методи державного регулювання. Встановлено, що принципи дер- жавного регулювання економіки реалізовуються через певні методи, які становлять сукупність конкретних регулюючих засобів впливу на заінтересований об’єкт для вирішення конкретно поставлених завдань. Методи мають певний статус обов’язковості для застосування і демонструють за- кономірності державно-регуляторних відносин. Крім того, наведено кла- сифікацію методів державного регулювання, яка включає прямі, непрямі, правові, адміністративні та економічні методи. Визначена правова основа здійснення державного регулювання в забезпеченні економічної безпеки держави, яка передбачає прийнят- тя законів і законодавчих актів Верховної Ради України, видання ука- зів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації та контро- лю. Схарактеризовано нормативно-правове регулювання забезпечення економічної безпеки держави. Встановлено, що окрім методів державно- го регулювання протидії корупції у сфері економічної безпеки України присутні суб’єкти, які керуються відповідними нормативно-правовими актами. Досліджено роль державних органів у запобіганні корупції в Україні.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
37

Krykhovetskyi, І. "СЕЙМОВА ТА ПАРЛАМЕНТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНЦІВ ЯК ЧИННИК СТРУКТУРИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО РУХУ ГАЛИЧИНИ НА МЕЖІ ХІХ-ХХ СТ." Juridical science 1, № 5(107) (3 квітня 2020): 16–23. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-1.02.

Повний текст джерела
Анотація:
У статті розкривається вплив сеймової та парламентської діяльності галицьких українців на процес партійного оформлення їх політичних течій. Встановлено, що формування політичних партій було результатом демократизації політичного життя державних утворень. Вони стали своєрідною ланкою, яка з’єднувала суспільство з верховною владою і засобом додаткового суспільного контролю. На середину – другу половину XIX ст. в українському політичному русі Галичини сформувалося три напрями: москвофіли, народовці й радикали. Формування української національної свідомості в Галичині було пов’язане з народовським рухом. Натомість москвофіли демонстрували толерантність до зв’язку з імперією Романових і нівелювали лібералізм народовців перед імперської владою. Радикали – представляли молоде покоління українських політиків, які зосередили свою увагу на соціальних питаннях. Першою політичною партією Галичини стала Русько-українська радикальна партія, яка виникла під впливом реалізованої у стінах Галицького сейму польсько-української угоди 1890-1892 рр. Програма Русько-української радикальної партії включала соціальні та демократичні положення (колективна власність на засоби виробництва, свобода зборів і товариств, загальне виборче право, культурний розвиток всіх народів). До початку XX ст. в суспільно-політичному житті Східної Галичини оформилося п'ять українських політичних партій. В цьому регіоні України була створена нова структура українського політичного руху, виникла партійна система, характерною рисою якої була наявність впливової центристської (Українська національно-демократичної партії), двох лівих (Української радикальної партія і Українська соціал-демократичної партії) і однієї консервативної (Католицький русько-народний союз) партій, а також москвофільської Руської національної партії. Три основні крайові політичні сили в особі націонал-демократів, радикалів і соціал-демократів виступили за політичну самостійність України. Всі основні галицькі національні партії були масовими, мали визначену організаційну структуру, власні статути і програми діяльності, проводили цілеспрямовану пропаганду своїх ідей і програмних завдань. Крім політичних партій в кінці XIX – на початку XX ст. в Галичині досить активно діяли такі політичні організації, товариства та об'єднання, як Народна Рада, Руська Рада, Національно-демократичне сторонництво, Головна українська рада та інші. Деякі з них, не називаючи себе партіями, фактично були організаціями такого типу.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
38

КЛИМЕНКО, ОКСАНА. "Розвиток законотворчих ідей щодо конституційної моделі інституту всеукраїнського референдуму". Право України, № 2020/08 (2020): 105. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-08-105.

Повний текст джерела
Анотація:
Інститут загальнонаціонального референдуму є вищою формою вираження волі народу в системі здійснення державної влади на засадах народовладдя. В Україні тривалий час існує прогалина щодо правового забезпечення інституту всеукраїнського референдуму, підґрунтям якої є проблема нормативного відтворення його конституційно-визначеної моделі, що зумовлено ідеологічними, політичними та правовими чинниками. Тому нині, в умовах активізації законодавчої роботи у цьому напрямі, вартими уваги є питання конституційної законотворчості щодо моделювання інституту всеукраїнського референдуму у процесі конституційних перетворень, що відбувалися у державі. Мета статті – висвітлити розвиток конституційних концептів щодо юридизації інституту всеукраїнського референдуму в контексті формування національної тради ції конституціоналізму в незалежній Україні, зокрема у фокусі відповідних законопроєктів, що були внесені на розгляд Верховної Ради України, та інших законотворчих ідей, що хоча й не відбулися у відповідних документах, однак визна чають політико-ідеологічний, науково-правовий стан суспільної думки та ставлення громадськості до розбудови інститутів прямої демократії. Аналізується процес розвитку в Україні конституційної законотворчості щодо нормативної моделі всеукраїнського референдуму, зокрема в контексті політичних і конституційно-правових трансформацій, які відбувалися в державі, формування референдного законодавства і практики. Пропонується авторська концепція періодизації цього процесу в проєкції найбільш значущих для розвитку референдного права конституційно-правових подій. Наголошується на фундаментальному значенні незмінності політико-правового концепту гарантування народовладдя че-рез проведення всеукраїнського референдуму. Досліджено процес трансформації консти туційних концептів, зокрема: від функціонального концепту всеукраїнського референдуму (визнання законодавчої (конституційно-установчої) функції) та його контрольно-організаційної ролі в механізмі оновлення представницьких органів державної влади) до загально-засадничого концепту в проєкції загальної моделіорганізації публічної влади. Увага акцентується на тому, що політична та ідеологічна багатоманітність у законотворчих ідеях щодо конституалізації інституту референдуму поглиблює процеси демократизації суспільства та засвідчує суспільний запит на впровадження ефективних інструментів народного волевиявлення у систему державного управління. Вибір законодавчої моделі організації національного (всеукраїнського) референдуму апелює до рівня політичної та правової культури, зрілості політичних еліт в уособленні державно-владного прошарку суспільства. В умовах демократії представницькі інститути державної влади, яким делеговано функції публічного управління, є позитивно зобов’язаними забезпечити ефективні механізми реалізації народовладдя в системі конституційного ладу.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
39

Steblyuk, V. V. "Проблеми медичного збезпечення та медико-психологічної реабілітації ветеранів АТО/ООС". Health of Society 10, № 5 (7 березня 2022): 151–54. http://dx.doi.org/10.22141/2306-2436.10.5.2021.275.

Повний текст джерела
Анотація:
Актуальність. В Україні з 2014 року триває війна на сході держави. Збройний конфлікт з терористичними організаціями, так званими Л/ДНР, є лише компонентом гібридної війни, що веде Російська Федерація проти українського народу. Активні кінетичні операції 2014-2015 років змінилися на статичну, окопну війну, проте щотижня серед захисників України є загиблі та поранені. Ця війна породила особливу соціальну группу – нових ветеранів, у віці від 17-18 до 70 років, які посіли особливе місце в сучасному українському суспільстві. Мета роботи: оцінка стану здоров’я ветеранів та проблеми органзації медичного супроводу та медико-психологічної реабілтації стали метою дослідження, яке було проведено фахівцями Громадської організації “Українська асоціація військової медицини” у 2020-2021 роках. Аналіз стану здоров’я учасників бойвих дій росісько-української війни показав основні тенденції щодо поточного стану ситуації з медичною допомогою та медико-психологічною реабілітацією ветеранів АТО/ООС. Матеріали та методи. При проведенні дослідження було опрацьовано інформацію щодо стану здоров’я ветеранів, отриманих за запитом до департаментів охорони здоров’я обласних державних адмінстрацій, аналізу 1000 свідоцтв про хворобу з Центральної військово-лікарської комісії, матаріалів “Попереднього звіту Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з питань правового статусу ветеранів війни” [1], матаріалів науково-дослідної роботи ДУ “Інститут неврології, психіатрії та наркології НАМН України” і клініки психіатрії та наркології Національного військово-медичного клінічного центру “ГВКГ” [2], а також анкетування 1050 ветеранів з 24 областей України та м. Києва. Результати. Вивчено стан здоров’я ветеранів та організація медичного забезпечення. У структурі захворюваності ветеранів 44% складають захворювання серцево-судинної системи, 15% – нервові хвороби, патологія опорно-рухового апарату –12%, шлунково-кишкового тракту – 8%, розлади психіки та поведінки – 6%. Досліджено організацію первинної ланки медичного забезпечення ветеранів війни. На 2020 рік для отримання первинної медичної допомоги лише 45,4% від кількості ветеранів, які перебувають на обліку в закладах охорони здоров’я, підписали декларації з лікарями первинної ланки. Це ускладнює контроль за станом здоров’я ветеранів та ускладнює доступ до вторинної та третинної медичної допомоги. Вивчені та проаналізовані організаційні та матеріально-технічні спроможності щодо надання вторинної та третинної медичної допомоги, у тому числі медико-психологічної допомоги ветеранам в регіонах; матеріальне та кадрове забезпечення ветеранських госпіталів. Намічені шляхи вирішення проблеми медичного забезпечення та реабілітації ветеранів. На основі аналізу отриманих даних пропонується план заходів та концепція покрокової стратегії розвитку системи медичного забезпечення та медико-психологічної реабілітації, яка має враховувати як кроки до поліпшення існуючої системи заходів, так і нові перспективні напрямки діяльності. Запропонована система заходів має за мету, з одного боку розбудову системи надання ефективної медико-психологічної допомоги ветеранам війни всіх категорій, а з іншого – спростити доступ до зазначених послуг їх «споживачам». При цьому мають бути задіяні ресурси як державного, так і приватного з громадським секторів. Висновки. Система медичного та медико-психологічного забезпечення ветеранів потребує використання інтелектуального потенціалу та професіонального підходу фахівців у сфері громадського здоров’я, спеціалістів з медичної реабілітації та ментального здоров’я. Фінансування ветеранських програм має бути гарантовано Державою на належному рівні, оскільки саме ветерани складають дієвий резерв захисників Вітчизни.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
40

СЕРДЮК, ВАЛЕНТИН. "Проблеми створення Вищого антикорупційного суду: первинний аналіз". Право України, № 2018/03 (2018): 52. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2018-03-052.

Повний текст джерела
Анотація:
Запобігання і протидія корупції в Україні визнані одним із пріоритетних напрямів діяльності держави на сучасному етапі. Проведені за останні роки наукові дослідження з питань запобігання та протидії корупції свідчать, що корупція вразила все суспільство. Мається на увазі не толерантне ставлення суспільства до корупції, а використання корупції як універсального інструмента для отримання позитивних результатів врегулювання практично всього спектру соціальних відносин. Саме таке ставлення суспільства до корупції призводить до її поширення в державі. Наслідки однобічного підходу у подоланні цього явища – лише шляхом застосування репресивного антикорупційного законодавства, спрямованого на покарання публічних службовців, без усунення факторів, що породжують корупцію, – не принесло відчутних результатів щодо зниження її рівня. Нині в державі створені умови для викорінення корупції і реально проявлено політичну волю щодо проведення повного реформування не лише антикорупційного законодавства, а й усієї державної антикорупційної політики. Першим кроком на цьому шляху стало створення Національного антикорупційного бюро України (далі – НАБУ), результатом діяльності якого й активної позиції законотворців стало прийняття Закону України “Про запобігання корупції” та початок функціонування Національного агентства з питань запобігання корупції. Закінченням прагнень суспільства і держави в цій сфері є необхідність прийняття та імплементація Закону України “Про Вищий антикорупційний суд”. Метою статті є первинний аналіз окремих проблемних питань законопроекту № 7440, внесеного Президентом України до Верховної Ради України і прийнятого у першому читанні, та обґрунтування їх вирішення шляхом проходження зазначеного законопроекту у другому читанні і прийняття в цілому як закону. Досліджено основні проблеми, які викликають суспільний і політико-правовий резонанс при прийнятті законопроекту № 7440. Зокрема, висвітлено питання утворення Вищого антикорупційного суду, особливості його юрисдикції та інстанційності розгляду справ про кримінальні корупційні правопорушення, оцінено вимоги до кандидатів на посади суддів цього суду, аспекти діяльності Громадської ради міжнародних експертів (далі – Рада) та її впливу на конкурсну процедуру призначення суддів Вищого антикорупційного суду. Зауважено, що утворення Вищого антикорупційного суду має позитивно вплинути на ситуацію у запобіганні корупції. Платформою для цього повинно стати застосування комплексного підходу до реформування як системи правоохоронної превенції, так і судової системи з метою повноцінного захисту прав і свобод людини, керуючись верховенством права. Міжнародний досвід діяльності антикорупційних судових органів є неоднозначним і деякою мірою ґрунтується на національних традиціях судової організації. Однак підлягає вирішенню низка проблем, які полягають у такому. По-перше, незначними з точки зору ефективності діяльності є напрацювання НАБУ і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі – САП) щодо розслідування справ, пов’язаних із корупцією. По-друге, процедури добору працівників НАБУ і САП суттєво різняться із порядком призначення суддів Вищого антикорупційного суду на посади. По-третє, важливим є досягнення належного рівня незалежності суддів Вищого антикорупційного суду, оскільки для цього необхідно комплексно реалізувати низку заходів: проведення відкритого і прозорого конкурсу на зайняття кандидатами посад суддів, забезпечення інституціональної і функціональної компонент їхньої незалежності, гідний розмір суддівської винагороди, високий рівень довіри суспільства, сприйняття і реалізація суддею своєї місії як незалежного арбітра. По-четверте, значущість громадського контролю в діяльності Ради та її рішень у процедурі конкурсу на зайняття посад суддів Вищого антикорупційного суду. По-п’яте, розуміння сутності і різниці у поняттях “crucial rule” та “binding rule”, позаяк неузгодженості перекладу можуть мати вирішальне значення для визначення ролі Ради у процедурі конкурсу.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
41

Терехова, В. И., Д. В. Кириченко, and М. С. Земяхин. "Elements of eggplant cultivation technology in protected ground." Kartofel` i ovoshi, no. 12 (December 7, 2021): 23–25. http://dx.doi.org/10.25630/pav.2021.70.77.004.

Повний текст джерела
Анотація:
Цель работы – обоснование элементов технологии выращивания баклажана в пленочных необогреваемых грунтовых теплицах. Исследования по тематике актуальны, поскольку способствуют увеличению площадей возделывания культуры, а также повышению урожайности и товарности продукции, что определяет экономическую эффективность производства. Научные исследования проводили в 2020–2021 годах на территории Учебно-научного производственного центра садоводства и овощеводства имени В. И. Эдельштейна ФГБОУ ВО РГАУ – МСХА имени К.А. Тимирязева. Опыт по изучению влияния нормирования числа цветков в рудиментарных соцветиях на раннюю и общую урожайность и качество плодов баклажана был заложен при формировании гибридов в три стебля. Опыт двухфакторный: фактор А – нормирование (вариант I – без нормирования (контроль), вариант II – нормирование на один цветок, вариант III – нормирование на два цветка). Фактор В – генотип гибридов (F1 Боровичок, F1Багира, F1 Нежнейший, F1 Патио Трио, F1Пеликан). Опыт закладывали в четырехкратной повторности, площадь учетной делянки – 7,6 м2. Исследования проводили в условиях летне-осеннего оборота в пленочной необогреваемой грунтовой теплице в соответствии с общепринятыми методиками для овощных культур в защищенном грунте. Рассаду выращивали в рассадном отделении многорядной теплицы серии Ришель 9.6 SR. Семена высевали 14–15 марта в кассеты с размером ячейки 5×5×5 см и объемом 125 см3. В качестве субстрата использовали верховой торф. Подкормки проводили комплексным удобрением Yara Kristalon 18.18.18+3 с интервалом в 5 суток: первую подкормку провели через 10 суток после высадки рассады. При выявлении единичных очагов заражения проводили обработку против грибных заболеваний препаратами Ридомил МЦ Голд, ВДГ и Квадрис, КС. По итогам изучения влияния нормирования числа цветков в рудиментарных соцветиях на раннюю и общую урожайность и качество плодов у исследуемых гибридов баклажана выявлено, что в вариантах опыта с нормированием на 1 цветок сформировалось наибольшее количество товарных плодов (87,6%). Выявленная зависимость носила сортоспецифический характер. The purpose of the research is to substantiate the elements of eggplant growing technology in film unheated ground greenhouses. Research on the subject is relevant because it contributes to an increase in the area of cultivation of crops, as well as an increase in yield and marketability of products, which determines the economic efficiency of production. Scientific research was carried out in 2020–2021 on the territory of the V.I. Edelstein Educational and Scientific Production Center for Horticulture and Vegetable Growing of the Russian State Agrarian University – Moscow Timiryazev Agricultural Academy. The experience of studying the effect of rationing the number of flowers in rudimentary inflorescences on the early and overall yield and quality of eggplant fruits was laid during the formation of hybrids in three stems. The experience is two-factor: factor A – rationing (option I – without rationing (control), option II – rationing for one flower, option III – rationing for two flowers). Factor B is the genotype of hybrids (F1Borovichok, F1 Bagira, F1 Nezhneishii, F1Patio Trio, F1 Pelikan). The experiment was laid in fourfold repetition, the area of the accounting plot was 7.6 m2. The studies were carried out in the conditions of summer-autumn turnover in a film unheated ground greenhouse in accordance with generally accepted methods for vegetable crops in protected soil. Seedlings were grown in the seedling compartment of a multi-row greenhouse of the Richel 9.6 SR series. The seeds were sown on March 14–15 in cassettes with a cell size of 5×5×5 cm and a volume of 125 cm3. Riding peat was used as a substrate. Top dressing was carried out with a complex fertilizer Yara Kristalon 18.18.18+3 with an interval of 5 days: the first top dressing was carried out – 10 days after planting seedlings. When single foci of infection were detected, treatment against fungal diseases was carried out with Ridomil MC Gold, VDG and Quadris, CS. Based on the results of studying the effect of rationing the number of flowers in rudimentary inflorescences on the early and overall yield and quality of eggplant fruits in the studied eggplant hybrids, it was revealed that in the variants of the experiment with rationing for 1 flower, the largest number of commercial fruits was formed (87.6%). The revealed dependence was of a variety-specific nature.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
42

Petryshyn, O. V. "Рецензія на монографію Мазур Т. В. «Правова охорона культурної спадщини в Україні»". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (6 грудня 2020): 127–28. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.16.

Повний текст джерела
Анотація:
Розвиток людської цивілізації нині характеризується високими досягненнями у сферах комп’ютерних технологій, інженерії, медицини та ін. Водночас культурні досягнення, створені за весь період людського існування, перебувають під загрозою та потребують захисту й охорони. Ця проблема в ХХІ столітті не менш актуальна, ніж вона була сто чи двісті років тому. Особливу загрозу для пам’яток культури несуть збройні конфлікти та переміщення об’єктів, їх нелегальний продаж тощо. Як наслідок, охорона культурної спадщини стала загальною проблемою, яка потребує цілеспрямованої діяльності міжнародної спільноти й захисту міжнародного права. Для України, відомої своєю тисячолітньою історією й культурою, збереження культурної спадщини є не лише турботою про пам’ять предків і прийдешні покоління, а і вагомим чинником піднесення власного авторитету на міжнародній арені. Тож цілком логічно, що наша держава з часу створення ЮНЕСКО є одним із найбільш послідовних борців за збереження культурної спадщини в усьому світі, активно долучаючись до вироблення галузевих міжнародних норм і стандартів. Однак нині Україна сама потребує допомоги міжнародної спільноти у зв’язку з окупацією Криму та збройним конфліктом на Донбасі, що призвело до втрати контролю над численними об’єктами культурної спадщини. Монографічне дослідження Т. В. Мазур є спробою переосмислити розвиток правової охорони культурної спадщини на українських землях упродовж останніх понад сто років – від постання перших українських пам’яткоохоронних органів під час Української революції 1917–1921 років і до сьогодні. Такий підхід і хронологічні рамки видаються цілком логічними з огляду саме на український державотворчий контекст. Зокрема, дослідниця доводить певну тяглість пам’яткоохоронної політики від 1917–1921 років і до нинішнього часу. Ця тяглість, на її переконання, полягає як у правонаступності пам’яткоохоронних установ і організацій, так і роботі самих пам’яткоохоронців, які часто продовжували працювати в новостворених/реорганізованих органах. Виділяючи й обґрунтовуючи три основні хронологічні періоди правової охорони культурної спадщини – української державності 1917–1921 років, радянський 1919–1991 років та сучасний з часу здобуття незалежності України – Т В. Мазур розглядає особливості кожного з періодів у сфері правового забезпечення памяткоохоронної діяльності, вказуючи як на позитиви, так і недоліки, які, зокрема в радянський період, призвели до свідомого нищення тисяч сакральних пам’яток та продажу за кордон унікальних рухомих об’єктів культурної спадщини України. Значний інтерес становить аналіз розвитку міжнародного права охорони культурної спадщини та його імплементації в національне законодавство України. На основі проведеного аналізу виокремлено ряд рекомендацій щодо подальшого удосконалення законодавства України та приведення його у відповідність до міжнародних стандартів пам’яткоохоронної діяльності. Ідеться, зокрема, про необхідність приведення ряду базових термінів і понять у відповідність до Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р. та Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., потребу ратифікації Конвенції Ради Європи про правопорушення, пов’язані з культурними цінностями 2017 р. тощо. Цікавим є вивчення зарубіжного досвіду пам’яткоохоронної діяльності у контексті його використання в процесі удосконалення законодавства України. При цьому авторкою виділено досвід Франції, Італії та Польщі. Саме законодавство та пам’яткоохоронна політика цих держав, переконує дослідниця, можуть бути корисним для нашої держави з огляду на ряд спільних рис та прагнення нашої держави у майбутньому стати членом ЄС. Серед можливих запозичень: 1) ухвалення комплексу законодавчих змін, спрямованих на активізацію інституту меценатства; 2) прийняття парламентом програмних законів щодо охорони культурної спадщини на п’ятирічний термін з оприлюдненням щорічного звіту про їх виконання; 3) примусове відчуження пам’ятки у власника, якщо він не дотримується пам’яткоохоронного законодавства; 4) передача управління об’єктами культурної спадщини профільним компаніям; 5) створення культурних парків для захисту культурного ландшафту та збереження ландшафтних територій із нерухомими пам’ятками, характерними для місцевої традиції будівництва і поселення тощо. На основі проведеного дослідження Т. М. Мазур робить ряд слушних, на нашу думку, пропозицій щодо реформування не лише законодавчого, а й інституційного забезпечення охорони культурної спадщини, систематизувавши окремі пропозиції для Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, а також Міністерства культури та інформаційної політики України. Таким чином, поставлені мета та завдання дослідження реалізовані та цілком логічно завершуються не лише теоретичними узагальненнями, а й практичними рекомендаціями, які можуть бути використані в подальшій законодавчій та підзаконній діяльності органів державної влади, а також нормотворчій діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування, які отримують значно ширші повноваження у сфері охорони культурної спадщини в процесі децентралізації влади. Слід відзначити, що монографічне дослідження Т. В. Мазур носить міждисциплінарний характер, а тому може бути корисним не лише фахівцям-правознавцям, а й представникам інших суміжних галузей науки.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
43

ЦАРЕНКО, Ольга, та Дмитро НОВОГРОДСЬКИЙ. "ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ ДЕРЖПРИКОРДОНСЛУЖБИ УКРАЇНИ". Вісник Національної академії Державної прикордонної служби України. Серія: юридичні науки, № 4 (22 травня 2020). http://dx.doi.org/10.32453/2.vi4.328.

Повний текст джерела
Анотація:
В статті досліджуються питання здійснення демократичного цивільного контролю за діяльністю Державної прикордонної служби України Верховною Радою України та її органами. Розглянувши поняття та сутність демократичного цивільного контролю над збройними силами та іншими силовими структурами в будь-якій демократичній країні автор констатує, що це є одним з принципів функціонування держави, а також одним з ключових принципів забезпечення національної безпеки. Виникнення цього інституту в нашій державі стало наслідком розвитку демократії в Україні, а також інтеграції України в міжнародні структури. Цей принцип, по відношенню до Державної прикордонної служби України, закріплено серед основних принципів діяльності зазначеного інституту в Законі України «Про Державну прикордонну службу України», а процедура його реалізації передбачена у Стратегії розвитку Державної прикордонної служби України. В системі демократичного цивільного контролю за діяльністю Державної прикордонної служби України важливе місце займає парламентський контроль, який є невід’ємною цінністю демократичної форми організації суспільства, оскільки він являє собою передбачену Конституцією і законами України діяльність Верховної Ради України, утворених нею органів, обраних посадових осіб та народних депутатів України щодо отримання, вивчення, оприлюднення інформації про діяльність, рішення, правові акти інших органів і посадових осіб публічної влади, підприємств, установ та організацій і вжиття на основі цієї інформації передбачених Конституцією і законами України заходів реагування. Він здійснюється завдяки звітам Голови Державної прикордонної служби України про виконання нею своїх завдань; діяльності парламентських комітетів і спеціальних комісій; парламентському контролі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; контролі народних депутатів України та контрольної діяльності Рахункової палати. Робиться висновок, що здійснення дієвого демократичного цивільного контролю за діяльністю Державної прикордонної служби України зі сторони парламенту підвищить рівень довіри як до зазначеної структури так і України в цілому світової спільноти та громадян України.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
44

Сокур, Т. А. "Історія розвитку кримінальної відповідальності за умисне введення в обіг на ринку України (випуск на ринок України) небезпечної продукції у вітчизняному кримінальному законодавстві 1927–1960 років". Актуальні проблеми держави і права, № 83 (6 лютого 2020). http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i83.136.

Повний текст джерела
Анотація:
У статті досліджується проблема історії розвитку кримінальної відповідальності за умисне вве-дення в обіг на ринку України (випуск на ринок України) небезпечної продукції у вітчизняному кри-мінальному законодавстві 1927–1960 р.р. Вирішення цієї проблеми надає змогу глибше зрозуміти правову природу цього суспільно небезпечного діяння, його ознаки, з’ясувати основні тенденції його розвитку, здійснити порівняльний аналіз і зробити висновки щодо можливого позитивного досвіду, для запозичення останнього у чинний КК.Метою статті є здійснення історично-правового дослідження розвитку кримінальної відповідаль-ності за умисне введення в обіг на ринку України (випуск на ринок України) небезпечної продукції у вітчизняному кримінальному законодавстві 1927–1960 р.р.У зв’язку з прийняттям спільної постанови ЦВК і РНК СРСР «Про відповідальність за випуск не-доброякісної продукції» від 8 грудня 1933 р. № 84/2562 у ч. 1 ст. 135-3 КК УРСР 1927 р. встановлюва-лася відповідальність за випуск недоброякісної продукції на промисловому підприємстві, а у ч. 2 – за такий самий випуск на торговельних підприємствах. Стаття 135-3 КК УРСР 1927 р. у редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 15 березня 1941 р. передбачала кримінальну відповідальність за випуск недоброякісної або некомплектної промислової продукції та за випуск продукції з порушенням обов’язкових стандартів, що був протидержавним злочином, рівнозначним шкідництву, директори, головні інженери і начальники відділів технічного контролю промислових підприємств.У результаті здійснення цього дослідження встановлено, що цей період характеризувався встанов-ленням кримінальної відповідальності за випуск недоброякісної продукції у ст. 135-3 КК УСРР 1927 р. (пізніше – КК УРСР). У цьому аспекті позитивним досвідом, що можна запозичити у чинний КК є те, що така більш широка норма є більш обґрунтованою порівняно з сучасною редакцією ст. 227 КК з точки зору кримінально-правової охорони прав споживачів. Оскільки ця охорона здійснювалася не лише від небезпечної, але й від недоброякісної продукції, яка включає в себе останню.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
45

Палюх, А. Я. "Державна підтримка професійного спорту: нормативно-правовий аспект". Актуальні проблеми держави і права, № 83 (6 лютого 2020). http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i83.127.

Повний текст джерела
Анотація:
Конституція України закріпила обов’язок держави дбати про розвиток фізичної культури і спор-ту, що відповідно деталізовано на рівні галузевого законодавства. Українська держава бере участь у розвитку і підтримці професійного спорту, поряд з іншими напрямами фізкультурно-спортивної ді-яльності. У статті проаналізовано такі основні форми його державної підтримки: організаційну (вклю-чаючи, кадрову, матеріально-технічну, фінансово-господарську), правотворчу (нормативно-правову), правозастосовну, контрольно-координуючу та інші.Підтримка професійного спорту відбувається як на загальнонаціональному і локальному, так і на міжнародно-правовому рівнях регулювання. Так, державно-правове (насамперед, нормативно-право-ве) регулювання фізкультурно-спортивних відносин відбувається за участю значної кількості органів публічної влади в Україні (Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, а також Міністерства молоді та спорту України Державного комітету регуляторної політики України тощо). З початку 90-х рр. 20 ст. предмет їх регулювання у досліджуваній нами сфері становить, як правило, власне спортивна та фізкультурно-оздоровча діяльність.Приділено увагу Модельному закону про професійний спорт, прийнятому на рівні СНД 2007 р., де чітко регламентовано заходи державної підтримки професійного спорту; Загальнодержавній цільовій програмі розвитку фізичної культури і спорту на 2012–2016 роки» і так далі. Автор погоджується, що основними причинами, що гальмують розвиток спорту в Україні, є недосконала нормативно-правова база регулювання спортивних правовідносин; відсутність необхідної інфраструктури для проведення міжнародних спортивних змагань; відсутність уніфікованих правил функціонування спортивних ор-ганізацій тощо.Так, доцільним є запровадження спеціалізованих органів держави (спортивного омбудсмена; служби спортивної медицини), формування позитивної громадської думки про професійний спорт і його популяризація серед населення; заохочення спонсорства, меценатства і благодійності в сфері про-фесійного спорту, вдосконалення науково-методологічного забезпечення державної підтримки профе-сійного спорту тощо.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
46

Лукач, А. М., та Ю. П. Тадеєв. "ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРИПТОРИНКУ ТА ЙОГО МІСЦЕ У ФІСКАЛЬНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ". Економічний вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», № 19 (23 вересня 2021). http://dx.doi.org/10.20535/2307-5651.19.2021.240538.

Повний текст джерела
Анотація:
Становлення ринку криптовалют відбулося у 2008 році. Це було спричинено глобальною фінансовою кризою 2008–2009 рр. Однак криптовалюти залишаються поза законом у багатьох країнах світу й досьогодні. 8 вересня 2021 року Верховна Рада України ухвалила Закон №3637 –– він встановлює статус кривтовалют у легальній площині фінансової системи країни. Щоправда, до практичної зміни звичних процессів регулювання цифрових валют у країні (вірніше, їх відсутності) –– щонайменше рік. Дана робота є актуальною, оскільки перед Україною постало важливе завдання визначення конкретних підходів до остаточної адаптації суспільства до прийняття криптовалют –– яке повинне виконуватися паралельно с намаганнями підвищити надходження до держбюджету. Ними можуть стати податки на прибуток від операцій з криптовалютами. Активно на теренах країни розвиваються й криптовалютні біржі –– а залучення іноземних інвестицій в цю галузь відкрито ініціює навіть президент. Оподаткування новостворених чи легалізованих криптокомпаній –– ще один напрямок поповнення держбюджету. Важливість цього очевидна з урахуванням спаду економіки країни внаслідок пандемії коронавірусу. Для досягнення поставленої в роботі мети було досліджено останні показники розвитку криптовалютної галузі в Україні та світі, а також проаналізовано перспективи подальшої зміни курсу біткоіна, капіталізації крипторинку та їх прогнозування на найбличжі 3 роки. Також було змодельовано зростання обсягу криптовалютного капіталу на теренах держави, визначеного як прибуток, що утримують українці, та підраховано надходження до бюджету за впровадження різних ставок оподаткування. Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що на основі проведених теоретичних та експериментальних досліджень було визначено обсяг можливих грошових надходжень від оподаткування криптооперацій в Україні – вони дають змогу обрати оптимальний варіант оподаткування галузі. Створену модель можна вдосконалити, якщо розширити її роботу на більш довгостроковий період. Це стане можливим за врахуваням усіх додаткових факторів, які впливають на розвиток криптовалютного ринку, і перш за все –– механізмів контролю за рухом криптовалютних активів, ведення звітності та співпраці криптотрейдерів чи криптобірж (обмінників) з Державною податковою службою.
Стилі APA, Harvard, Vancouver, ISO та ін.
Ми пропонуємо знижки на всі преміум-плани для авторів, чиї праці увійшли до тематичних добірок літератури. Зв'яжіться з нами, щоб отримати унікальний промокод!

До бібліографії