Добірка наукової літератури з теми "Боротьба антирадянська"

У статті аналізуються методологічні засади радянської та української історіографії щодо діяльності націоналістичних молодіжних організацій на Волині у 1944–1953 роках. Метою статті є визначення особли- востей участі місцевого юнацтва в антирадянській діяльності на основі здобутків радянської та української історіографії. Дослідження, що порівнюються, демонструють роль молодіжного руху та освіти в ідеологічному протистоянні радянської влади та українського націоналістичного підпілля. Ключовим елементом радянської історичної науки було висвітлення переваг соціалістичного способу життя та його прославляння серед юнацтва через систему освіти. Про факти інтелектуального опору більшовицькій владі школярів та студентів на теренах Волині зовсім не згадувалось. Праці радянських істориків мали вигляд пропагандистських видань, були ідеологізованими та упередженими. З проголошенням незалежності в дослідженнях, позбавлених державної цензури, детально аналізуються економічні, політичні, соціальні та культурні процеси, що мали місце в Україні у 1944–1953 роках. Затребуваними в суспільстві виявились регіональні дослідження, в яких за допомогою широкої джерельної бази висвітлювались різні аспекти соціально-політичного та духовного життя Волинського регіону. Обґрунтовано, що проблема дослідження місця та ролі молоді в протиборчих планах українського підпілля та радянської влади на теренах західноукраїнського регіону оформилася ще за радянських часів, базуючись на партійно-класовому підході. За часів же української незалежності більш актуалізувалося всебічне та детальне вивчення різних аспектів визвольної боротьби, в тому числі більш ґрунтовне дослідження молодіжного руху опо- ру в його регіональних особливостях, зокрема на Волині.

У статті аналізується господарське життя українських емігрантів у табо- рах переміщених осіб Німеччини та Австрії у 1945–1952 рр. Після Дру- гої світової війни мільйони українців опинилися на території Німеччини та Австрії. Згідно до угоди між СРСР, США та Великою Британією. Радянські громадяни підпадали під репатріацію СРСР. Таємна угода передбачала і примусову репатріацію. Значну групу переміщених осіб складали українці. Це були полонені, остарбайтери, учасники колабора- ціоніських формувань, біженці. З політичних та національних причин багато українців не бажали повертатися до СРСР. Незважаючи на при- мусову репатріацію біля 450 тис. українців не повернулися до СРСР. Вони склали так звану третю хвилю української еміграції. Джерельною базою статті стали статистичні дані з документів того часу, спогади, періодична преса 1945–1952 років. Розглядається історіографія проб- леми. Проблема репатріації діяльності таборів інтернованих, пересе- лення в нові країни перебування, громадсько-політична діяльність нової хвилі еміграції стали предметом вивчення дослідниками. Зазначимо, що гостра заполітизованість теми й відсутність доступу до архівних дже- рел не сприяли вивченню її радянськими істориками до кінця 1980-х рр. Усе ж таки, окремі радянські історики вивчали репатріацію радянських громадян після війни та виникнення нової еміграції. У збірнику, присвя- ченому радянсько-французьким відносинам, згадувалося й про угоду із Францією про репатріацію і проблеми її проведення [1]. Радянські вчені, досліджуючи долю військовополонених і остарбайтерів, приділяли увагу і їхньому поверненню до СРСР [2]. Робилися спроби спростувати дослі- дження західних істориків, прикладом є стаття, присвячена дослідженню Миколи Толстого, у якій повторювалися пропагандистські твердження про добровільність репатріації, відсутність репресій щодо репатріантів, перешкоди західних союзників [3]. Незважаючи на заангажованість, увагу дослідників привертає монографія М. Павленка, у якій не тільки розгля- дається політика СРСР і союзних держав щодо репатріації, але й дається характеристика нової хвилі української еміграції [4]. Отже, радянські історики не зробили значного внеску у вивчення «третьої хвилі» україн- ської еміграції. У 1950–1980-х рр. історію нової хвилі української емі- грації почали досліджувати історики-емігранти. Безпосередні учасники подій намагалися оцінити чисельність, соціальний склад, країни посе- лення й особливості цієї хвилі української еміграції [5]. Детально вивча- лася діяльність українських політичних партій у 1945–1952 рр. і їхній вплив на еміграцію та стосунки з урядами зарубіжних країн [6]. Най- більш фундаментальною й ретельною працею була монографія Володи- мира Маруняка [7]. Західна історіографія, аналізуючи долю колабораці- оністських збройних формувань після війни, звертала увагу на проблеми репатріації, життя в таборах переміщених осіб, утворення нової хвилі антирадянської еміграції [8]. Отже, зарубіжна українська і західна істо- ріографії зробили певний поступ у дослідженні проблеми, хоча мали недоліки, серед яких обмежена джерельна база й заідеологізованість. Наприкінці 1980-х рр. для дослідників стали доступними раніше закриті архіви. З’явився доступ до документів радянських репатріаційних орга- нів, дипломатичних установ та органів державної безпеки. Одним із перших, проблему почав досліджувати російський історик Віктор Зем- ськов [9–12]. Він не тільки ретельно проаналізував статистичні дані та напрями радянської політики щодо репатріації, але й звернув увагу на зародження нової хвилі еміграції. Науковець хоча й визнавав порушення прав людини з боку СРСР щодо репатріантів і репресії проти них, але зазначав їхню обмеженість і вимушеність в умовах того часу. В. Земськов доводив порушення угод з боку західних союзників СРСР і їхні пере- шкоди в репатріації. Автор одним з перших висвітлив чисельність, склад, країни перебування емігрантів після Другої світової війни. Цікавий ста- тистичний матеріал у його працях є і про українську еміграцію. Іншу позицію ми знаходимо у працях Павла Поляна, який безумовно засуджує примусову репатріацію й репресії, визначає причини нової хвилі емігра- ції, і вважає дії радянського керівництва брутальним порушенням прав людини [13–15]. Наведені ним статистичні дані не збігаються з даними В. Земськова в деяких цифрах до того ж відрізняються й дефініції. Під- сумовуючи, зазначимо, що російська історіографія багато уваги приді- лила репатріації радянських громадян і значно менше зародженню нової хвилі еміграції. Відсутні комплексні дослідження післявоєнної еміграції із СРСР. У 1990-х рр. українські дослідники вивчали «третю хвилю» української еміграції на основі нових архівних джерел. Спеціальні дослідження з проблеми репатріації українських біженців і переміще- них осіб, їхнього проживання в таборах, переселення у країни Америки і Австралії з’явилися тільки на зламі ХХ– ХХІ ст. Людмила Стрільчук у дисертації і статтях визначила чисельність, склад, особливості нової хвилі української еміграції та діяльність міжнародних організацій щодо роботи з ними [16–18]. Політику західних країн щодо переселення українських емігрантів до США і Канади розглянув в дисертації Сергій Рудик [19]. У дисертації Михайла Куницького проаналізовані причини, порядок та наслідки примусової рапатріації громадян СРСР [20]. Історик вивчає боротьбу між країнами антигітлерівської коаліції щодо проблеми репатріації. Він досліджує подальшу долю репатріантів у СРСР та за її межами. На наш погляд, «третя хвиля» української еміграції потребує подальшого ретельного вивчення українськими істориками, особливо після завершення переселення з таборів переміщених осіб. Дослідивши джерела автор у статті дійшов до наступних висновків. Що у таборах переміщених осіб українські емігранти відродили традиції кооператив- ного руху в Україні при чому кооперативи відіграли значну роль у фінан- суванні культурно-освітнього життя таборів та наданні соціальної допо- моги. Кустарні та народні промисли знайшли подальший розвиток серед емігрантів і допомогли не тільки вижити їм фізично але і розвиватися духовно. Після від’їзду більшості емігрантів з Німеччини та Австрії та передачі таборів до управління владою ФРН, господарське життя в табо- рах занепадає. Досвід який українські емігранти набули у господарській діяльності у таборах переміщених осіб вони перенесли до нових країн свого поселення.

Для радянської України 1960–1980-х рр. проведення публічних судових процесів стало невід’ємною частиною так званої «другої хвилі» переслідування колишніх колаборантів у СРСР. За ініціативою КДБ ці процеси являли собою важливу складову ширшої кампанії з інструменталізації подій Другої світової війни, нацистської окупації та Голокосту. Активна участь КДБ у створенні та розповсюдженні пропагандистської продукції як для внутрішнього, так і закордонного споживача є безумовною. Майже завжди за цією діяльністю було намагання використати травматичну тему для вирішення актуальних політичних питань. Основним зовнішнім фактором, який впливав на діяльність КДБ у цей час, без сумніву була «холодна війна», чергове загострення якої припало на початок 1960-х рр. У цьому ракурсі особливу увагу КДБ УРСР звертав на українську діаспору, вбачаючи загрозу в тому, що західні спецслужби використовують її з антирадянською метою, у тому числі й через приватні контакти з родичами в УРСР. А тому з 1960-х рр. бере початок активніше акумулювання та оприлюднення інформації про тих членів діаспорних спільнот, які під час Другої світової війни співпрацювали з нацистами. Таким чином радянські органи безпеки намагались затаврувати всі ці спільноти як суцільних колаборантів, а країни Заходу як такі, що навмисне надають їм прихисток. Не менш важливими в контекстуалізації діяльності КДБ у зазначений період були внутрішні фактори, зокрема боротьба з національними рухами (українським, кримськотатарським, єврейським), дисидентськими групами, релігійними течіями. Це було тим більш важливо з огляду на паралельний процес конструювання «єдиної радянської ідентичності» і міфу про Велику Вітчизняну війну як її складову і центральну частину. Стаття присвячена дослідженню ролі КДБ УРСР в інструменталізації явища місцевої колаборації в 1960–1980-х рр. Автор намагається простежити реакцію на цю діяльність серед населення України в коротко- та довготерміновій перспективах. Основу джерельної бази склали доступні віднедавна документи з архівів Служби безпеки України.