Щоб переглянути інші типи публікацій з цієї теми, перейдіть за посиланням: Апарат влади.
Статті в журналах з теми "Апарат влади"
Оформте джерело за APA, MLA, Chicago, Harvard та іншими стилями
Ознайомтеся з топ-50 статей у журналах для дослідження на тему "Апарат влади".
Біля кожної праці в переліку літератури доступна кнопка «Додати до бібліографії». Скористайтеся нею – і ми автоматично оформимо бібліографічне посилання на обрану працю в потрібному вам стилі цитування: APA, MLA, «Гарвард», «Чикаго», «Ванкувер» тощо.
Також ви можете завантажити повний текст наукової публікації у форматі «.pdf» та прочитати онлайн анотацію до роботи, якщо відповідні параметри наявні в метаданих.
Переглядайте статті в журналах для різних дисциплін та оформлюйте правильно вашу бібліографію.
1
Бабенко, Д. В. "РОЛЬ СУБ’ЄКТІВ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ У ВІДНОСИНАХ ІЗ ГОСПОДАРСЬКИМИ ТОВАРИСТВАМИ". Знання європейського права, № 1 (27 березня 2022): 53–57. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i1.315.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті присвячено увагу дослідженню категорії «суб’єкт владних повноважень», висвітлено роль та значення таких суб’єктів у відносинах із господарськими товариствами. Встановлено, що найбільш розповсюджена форма здійснення комерційної діяльності – господарські товариства, нерозривно пов’язана із необхідністю взаємодії з суб’єктами владних повноважень. Аналізується понятійно-категоріальний апарат теорії адміністративного права, який більш розповсюджено оперує терміном «публічна адміністрація» та наводиться співвідношення останнього із законодавчо-уставленими категоріями – «суб’єкт владних повноважень» чи «адміністративний орган».
Констатовано, що не завжди правовідносини підприємств приватної форми власності із суб’єктами владнихповноважень є саме адміністративно-правовими. Автором у статті пропонується власно розроблений алгоритм розмежування адміністративно-правових із цивільними та або господарськими відносинами, в яких з одного боку
виступає орган публічної влади.
Зосереджено увагу на тому, що окремі представники публічної влади можуть мати різний правовий статус – бути юридичною особою публічного права (міністерства, державні служби, інспекції тощо), утворенням без статусу юридичної особи (територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну митну та податкову політику чи індивідуальним суб’єктом (приватні виконавці тощо). З’ясовано, що система публічної влади та управління в Україні складається також із органів державної влади, які не належать до органів виконавчої влади, не підпорядковані та не залежать від останніх, проте, здійснюють публічні функції (адміністрування).
У статті звертається увага, що Конституція України, проголошуючи у статті 8 принцип верховенства права та закріплюючи у статтях 6 та 19 похідний від зазначеного принцип законності, суттєво обмежила поведінку суб’єктів владних повноважень, встановлюючи певний запобіжник від свавілля і вседозволеності держави та її апарату.
2
Kovalenko, M., та M. Kovalenko. "СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ". Актуальні Проблеми Державного Управління, № 1(57) (26 травня 2020): 123–34. http://dx.doi.org/10.34213/ap.20.01.14.
Повний текст джерелаАнотація:
Проаналізовано кількість банків у розрізі регіонів України. Сформульовано понятійний апарат щодо регіональної банківської системи та регіонального банку. Охарактеризовано стан регіональної банківської системи України. Вивчено зарубіжний досвід функціонування регіональних банків. Обґрунтовано важливість становлення регіональних банків як чинника рівномірного розвитку територій України. Надано пропозиції щодо створення умов для підвищення ефективності роботи діючих та відкриття нових регіональних банків з боку публічної влади як важливого чинника соціально-економічного розвитку регіонів.
3
Botvinov, Rostyslav G. "Методологія дослідження публічної служби особливого призначення". Public administration aspects 5, № 12 (30 березня 2018): 42–49. http://dx.doi.org/10.15421/15201749.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті аналізуються методологічні підходи дослідження публічної служби особливого призначення, посадові особи якої здійснюють професійну діяльність із реалізації функцій, прав і обов’язків органів державної влади в особливих умовах, що регулюється спеціальними нормативними актами. Автор наголошує, що в умовах зміни ідеологічних орієнтирів у суспільстві потрібен новий понятійний апарат і сучасні методологічні засоби наукових досліджень у сфері публічного управління. На думку автора, інтеграція різних напрямів у вивченні публічно-правових явищ, різноманітність методологічних підходів та прийомів, їх взаємодоповнення є запорукою успішного дослідницького пошуку. Автор доводить, що відсутність єдиної науково обґрунтованої моделі розвитку публічної служби і її галузевих різновидів не дозволяє сьогодні сформувати відповідний законодавчий масив, а в результаті – помітно знижує ефективність функціонування апарату державного управління. Автор доходить висновку, що вивчення публічної служби особливого призначення має свою специфіку, яка заснована на використанні як загальних наукових, так і спеціальних методів та форм пізнання процесів і явищ. Основним його завданням є виявлення й обгрунтування всіх факторів і аспектів службової діяльності у правоохоронній сфері держави.
4
Левон, Світлана Борисівна. "ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ДОСЛІДЖЕННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ПУБЛІЧНИМИ ЗАКУПІВЛЯМИ". Науковий вісник: Державне управління 3, № 5 (15 вересня 2020): 150–64. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2020-3(5)-150-164.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті на основі систематизації сучасних наукових підходів до виокремлення суттєвих характеристик та чинників запровадження закупівельної діяльності держави в ринковій економіці уточнено зміст понять «державні закупівлі», «публічні закупівлі», «прок’юремент», «система управління публічними закупівлями».
На основі порівняльного аналізу літературних джерел встановлено, що державні або публічні закупівлі (government procurement, public procurement) – це закупівля товарів, робіт і послуг за замовленням держави для задоволення суспільних потреб. В Україні ці два терміни зазвичай використовують як синоніми. У державах із федеральним устроєм під державними закупівлями іноді мається на увазі закупівельна діяльність лише центрального уряду, а під публічними закупівлями – закупівельна діяльність усіх суб’єктів публічної влади. Зважаючи на той факт, що уряди країн усього світу намагаються вирішити задачу поліпшення функціонування системи закупівель як з точки зору правової форми, так і з позицій практичної застосовності. У зв'язку з цим надзвичайно важливим є питання формулювання принципів реалізації системи публічних закупівель.
Детальний аналіз наукової літератури дав змогу виокремити низку підходів до визначення сутності системи управління державними/публічними закупівлі, а саме: функціональний, організаційний (інституційний), системний.
Зроблено висновок, що управління публічними закупівлями повинно діяти в рамках управління соціальним і економічним розвитком як держави, так і певного регіону. Діюча система управління публічними закупівлями потребує постійного удосконалення з метою пошуку найбільш раціональної та прийнятної для нашої економіки моделі розвитку державно-закупівельної діяльності. При розробці необхідного нормативно-правового супроводу реалізації Стратегії реформування публічних закупівель («дорожню карту») необхідно враховувати уточнений понятійно-категоріальний апарат дослідження системи управління у зазначеній сфері відносин та закріпити його у положеннях чинного законодавства.
5
Кравцов, Максим Олександрович. "СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ЗВЕРНЕНЬ ГРОМАДЯН ЯК КОНСТИТУЦІЙНОГО МЕХАНІЗМУ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ". Public management 28, № 3 (12 квітня 2022): 38–44. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2021-3(28)-5.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета роботи. У статті розглянуто основні проблеми становлення інституту звернень громадян до органів державної влади в Україні як конституційного механізму реалізації прав та свобод людини і громадянина.Методологія. Застосовано інструментарій порівняльно-функціонального аналізу стану наукової бази та визначено зв’язок між розглядом звернень громадян органами державної влади і розвитком громадянського суспільства.Наукова новизна. Обґрунтовано, що для ефективного функціонування інституту звернень громадян необхідний певний рівень політичної і правової культури як власне громадян, так і чиновників. Охарактеризовано зарубіжний досвід у функціонуванні та безперервному розвитку громадянського суспільства, його відносин із владними структурами, їхнього демократичного контролю, а також нарощування суспільної інституційної спроможності.Визначено проблеми діяльності України щодо функціонування інституту звернень громадян до органів державної влади та обґрунтовано, що актуальність цього напряму досліджень у галузі публічного управління та адміністрування зумовлена потребою ефективного регулювання соціальних процесів, аби їх розвиток не набув некерованого характеру та своєю чергою не призвів до небажаних соціальних деформацій. Розглянуто понятійно-категоріальний апарат інституту звернень та наведено основні тлумачення терміна «звернення», доступні в науковій та методичній літературі.Надано власне визначення поняття «звернення» як способу, за допомогою якого громадяни в усній або письмовій формі ініціюють спілкування з державними органами або посадовими особами для того, аби задовольнити власні інтереси шляхом вирішення владою питань суспільного характеру завдяки реагуванню цих органів або посадових осіб на звернення.Висновки. Зроблено висновок, що розвиток інституту звернення громадян відбувається в рамках міжнародно-правового регулювання захисту прав людини і основних свобод та є конституційним механізмом захисту таких прав і свобод, а також механізмом зворотного зв’язку владно-суспільної взаємодії в процесах публічного врядування.
6
КОВАЛЕНКО, Тетяна. "ВІЙНА ЗА МЕЖАМИ ФРОНТУ: БІЖЕНЦІ У ВНУТРІШНІХ ГУБЕРНІЯХ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ". Східноєвропейський історичний вісник, № 18 (30 березня 2021): 98–106. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.18.226510.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. Мета дослідження – визначити причини та характер масового біженства на території Російської імперії за часів Першої світової війни, а також проаналізувати державну політику в галузі опіки над біженцями й визначити в ній роль громадських та національних організацій допомоги. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності та системності, а також на використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, ретроспектива, перспектива, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний, історико-порівняльний) методів. Наукова новизна статті полягає у тому, що на основі невідомих раніше архівних та друкованих документів з’ясовано кількість біженців, правову регламентацію організації допомоги цим жертвам війни, умови та ефективність роботи державних, громадських та національних комітетів у сфері опіки біженців, окремі складові їх повсякденного життя. Висновки. Наслідки масової примусової евакуації населення західних губерній Російської імперії та часто безпорадність російської влади, яка спочатку ініціювала та профінансувала виселення місцевих мешканців, пояснюючи його вимогами війни, а потім взяла на себе організацію їм допомоги, були катастрофічними. Розрахунок на їхнє швидке повернення додому після кількох вдалих воєнних операцій виявився хибним, а мільйони перетворених на біженців людей вимагали залучення до роботи не тільки державних установ. Опікою біженців займались російські громадські організації та національні комітети допомоги жертвам війни (польські, литовські, латиські тощо). Незважаючи на роботу проведену російською владою в сфері забезпечення всебічної соціальної допомоги біженцям, співпраця між ланками влади та різними організаціями допомоги була ускладнена, але не тільки небездоганним законодавством. Громіздкий бюрократичний апарат Російської імперії, криза органів влади заважали оперативності, тоді як біженці вимагали негайної допомоги.
Ключові слова: біженці, організація допомоги, Російська імперія, Перша світова війна, державні, громадські, національні комітети.
7
Височанський, Михайло. "АНАЛІЗ ПОНЯТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА РЕГУЛЮВАННЯ, ЇХ ЗНАЧЕННЯ В ПРАКТИЦІ ЗАСТОСУВАННЯ УКРАЇНИ". Public management 22, № 2 (26 лютого 2020): 41–49. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-2(22)-41-49.
Повний текст джерелаАнотація:
Проведено аналіз наукових позицій щодо розуміння понять державного регулювання та державного управління, які дещо відрізняються одна від одної. Так, дослідники, які вивчають теорію та механізми держав- ного управління, розглядають державне регулювання та управління у ши- рокому розумінні на відміну від вчених, що проводять дослідження у сфері економіки. Останні, як правило, надають визначення державного регулю- вання та управління порівняно вужче, охоплюючи лише сферу економічних відносин та все, що пов’язано з економікою.
Загалом поняття державного регулювання розглядають або як діяльність держави, або як систему заходів, або як комплекс основних форм і методів впливу на певний процес чи об’єкт. На нашу думку, державне регулювання слід розуміти як діяльність держави, оскільки саме діяльність за своїм поня- тійним значенням може поглинати як процеси, пов’язані із застосуванням системи заходів, так і процеси, пов’язані з використанням будь-якого комп- лексу форм та методів впливу.
Беручи до уваги близькість у понятійному сенсі державного регулюван- ня та державного управління, окреслено аспекти співвідношення між ними. Враховуючи функції держави перехідного суспільства, що є актуальним для сучасної України, запропоновано підтримати позицію, згідно з якою управ- ління — це діяльність, яка використовує наявні ресурси, а регулювання є більш ширшою діяльністю, що передбачає залучення додаткових ресурсів для виконання тих чи інших завдань.
Апарат державного управління визначено як основну складову процесу практичного здійснення завдань виконавчої влади. Відповідно, для ефек- тивного здійснення завдань, що виникають у процесі державного регулю- вання та державного управління, необхідним є чітке визначення цих понять, що повинні бути, на наш погляд, уніфікованими (однозначними). Лише у такому випадку науково-дослідна діяльність зможе якісно використовува- тись апаратом державного управління та бути практично-корисною.
8
Карпічков, В., та В. Савіцька. "Еволюція інституту князівської влади в Давньоруській державі (ІХ – ХІІ ст.)". Юридичний вісник, № 3 (5 жовтня 2020): 46–59. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i3.1904.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено еволю-цію інституту князівської влади в Давньоруській державі та його особливості протягом IX – XII сто-літь. Проаналізовано витоки влади Великого князя, історію її станов-лення, а також місце в системі адміністративного апарату Русі на основі систематизації і узагаль-нення інформації з різноманітних історичних джерел, пам’яток пра-ва, історичних та історико-право-вих досліджень вітчизняних і росій-ських науковців.Визначено, що інститут князів-ської влади є найдавнішою, істо-рично першою офіційною управлін-ською структурою в Давньоруській державі. Князь мав найвищу полі-тичну, управлінську, фіскальну, військову та судову владу. До основних його функцій належали організація і особисте керівниц-тво військовими походами; оборона земель і кордонів держави; ведення зовнішньої і внутрішньої політи-ки; будівництво (та ремонт) міст, укріплень, сполучень на підкон-трольних територіях; здійснення законотворчої та реформаторської діяльності; відправлення судочин-ства над своїми підлеглими і дру-жиною, а також стягнення данини з підконтрольних земель.Однак еволюція інституту кня-зівської влади напряму пов’язана з процесом становлення державності на українських землях. Оскільки Давньоруська держава пройшла шлях від протодержави до одноо-сібної (майже абсолютної) монар-хії, згодом федеративної монархії та конфедерації самостійних кня-зівств, то на кожному з цих етапів влада Великого князя різнилася. Досліджено обсяг повноважень Великого князя, його функції, поря-док передачі влади, а також обста-вини, що вплинули на становлення та розвиток цього інституту в додержавний період (до XI ст.), в період становлення державнос-ті на Русі (кінець ІХ – X ст.), в період розквіту Давньоруської дер-жави (кінець Х ст. – перша поло-вина XI ст.) та в період феодаль-ної роздрібненості (друга половина XI ст. – XII ст.).Також встановлено, що держав-на влада в Давньоруській державі органічно поєднувала в собі риси монархії (влада Великого князя), демократії (віче) та аристократії (князівська рада). Князівська рада та віче обмежували владу Великого князя і не давали їй стати абсо-лютною. Завдяки силі давньорусь-ких звичаїв, військовій підтримці дружини і визнання народом Вели-кий князь продовжував залишатися символом і гарантом могутності Давньоруської держави протягом всього часу її існування.
9
Шевченко, Н. "Законодавчі новації в захисті прав людини правоохоронними органами України". Юридичний вісник, № 1 (6 серпня 2020): 212–17. http://dx.doi.org/10.32837/yuv.v0i1.1604.
Повний текст джерелаАнотація:
Сучасне вітчизняне суспільство докорінно відрізняється від суспільства попередніх епох, оскільки основною цінністю визнає саме людину, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність й інші права, свободи й законні інтереси невладних фізичних і юридичних осіб. З метою забезпечення зазначених чеснот об'єктивно функціонує публічний апарат, вершиною якого з погляду ефективності діяльності є правоохоронні органи, що мають здійснювати захист громадян від найбільш значних видів небезпеки. Правоохоронна діяльність держави є провідною гарантією забезпечення принципу верховенства права та здійснюється через систему правоохоронних органів, на які безпосередньо покладено функції забезпечення прав і свобод людини й громадянина від найбільших видів небезпеки, охорони громадського порядку; запобігання скоєнню злочинів; виявлення, розкриття та припинення правопорушень; надання адміністративних послуг. Серед проблем, які вирішує народ України, однією з найгостріших є проблема здійснення прав людини та громадянина. Для того щоб в повному обсязі реалізувати права, свободи й обов'язки людини й громадянина, потрібно їх знати й уміти їх захищати. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19 Конституції). Органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень й у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Європейська інтеграція України зобов'язує нашу державу забезпечити ефективне функціонування інститутів, які гарантуватимуть верховенство права, додержання прав і свобод людини і громадянина, їхній ефективний захист. Одним із таких завдань є утворення МВС України як цивільного органу європейського зразка.
10
Гуцуляк, О. А. "ЩОДО ЗМІСТУ ПОНЯТТЯ БЕЗПЕКИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ". Знання європейського права, № 3 (7 вересня 2021): 79–84. http://dx.doi.org/10.32837/chern.v0i3.235.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті автор зазначає, що триваюча в Україні адміністративна реформа звертає увагу на все нові правотворчі та правозастосовні виклики, котрі привертають увагу правників та науковців. Широкий спектр невизначених питань гальмує ефективність реформи, сприяє недосконалості забезпечення прав та свобод громадян. Одним із ключових аспектів, на котрому акцентується увага, є понятійний апарат, котрий повинен визначати зміст окремих адміністративно-правових інститутів, їх дієвість, вектор розвитку тощо. Гносеологічний та правовий зміст поняття безпеки територіальної громади є одним із них.
Проаналізовано ступінь дослідження питання територіальної організації влади, формування ефективного місцевого самоврядування та статусу територіальних громад в Україні в роботах таких вітчизняних учених: М. Бай- муратова, О. Батанова, І. Дробота, В. Кампо, А. Коваленка, В. Куйбіди, В. Мамонової, О. Мороза, М. Орзіха, М. Пухтинського, О. Сушинського та зроблено висновок, що в адміністративно-правовій науковій літературі бракує теоретичних розробок тлумачення питання безпеки територіальної громади, що у свою чергу є передумовою створення прогалин у правозастосовній практиці та неефективному забезпеченні конституційних прав і свобод громадян.
У статті досліджено зміст поняття безпеки територіальної громади через призму ключових понять його формування - поняття безпеки та поняття територіальної громади. Надано авторське визначення поняття безпеки як філософсько-правового явища, а також поняття територіальної громади як первинного суб’єкта місцевого самоврядування з особливими ознаками, функціями та метою утворення. На основі аналізу нормативних документів, міжнародних стандартів та наукових досліджень вітчизняних науковців визначено зміст цих понять, а також надано авторське бачення спеціального поняття «безпека територіальної громади». Сформовано висновок, що дана проблема потребує ґрунтовного подальшого вивчення з формуванням комплексного правового та теоретичного підґрунтя для її врегулювання.
11
Tolkovanov , V. V. "Упровадження системи управління талантами в Апараті Верховної Ради України в контексті реалізації парламентської реформи". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 4 (21 липня 2021): 140–49. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.04.15.
Повний текст джерелаАнотація:
Реалізація парламентської реформи та модернізація системи державного управління обумовлюють необхідність удосконалення функціонування Апарату Верховної Ради України й розбудови його кадрового потенціалу відповідно до європейських стандартів та кращих міжнародних практик.
Метою статті є дослідження питань упровадження системи управління людськими ресурсами в Апараті Верховної Ради України в контексті реалізації парламентської реформи.
Наукова новизна визначається дослідженням системи управління талантами як складового елементу Стратегії розбудови кадрового потенціалу Апарату Верховної Ради України до 2022 року та інноваційного інструменту подальшої реалізації парламентської реформи.
Висновки. Із урахуванням рекомендацій Європейського Парламенту Україна розпочала у 2016 році реалізацію широкомасштабної парламентської реформи. У грудні 2019 року було затверджено нову Стратегію розбудови кадрового потенціалу Апарату Верховної Ради України до 2022 року. У зв’язку з цим, особливого значення набувають питання щодо розробки й упровадження нових інноваційних інструментів та практик управління людськими ресурсами в Апараті Верховної Ради України, зокрема управління талантами.
Вивчення кращих практик та досвіду зарубіжних країн у цій сфері свідчить про популярність цього інструменту як у державному, так і приватному секторах. Система управління талантами – це сукупність інструментів, які дають можливість органу державної влади залучати, ефективно використовувати й розвивати талант співробітників.
Одночасно проаналізовано мету, завдання, принципи та основні етапи реалізації системи управління талантами, а також розроблено комплексні рекомендації щодо її подальшого упровадження в Апараті Верховної Ради України, зокрема з урахуванням основних завдань парламентської реформи.
12
Іваненко, Олена. "ДИСФУНКЦІЇ БЮРОКРАТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ". Public management 15, № 5 (29 вересня 2018): 98–111. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2018-15-5-98-111.
Повний текст джерелаАнотація:
Досліджується природа і сутність бюрократії як явища дер- жавно-політичної дійсності. Наголошується, що протягом тривалого часу концепція бюрократичного управління визналася найбільш раціональною та ефективною у європейській традиції державного управління. Проте на сьо- годнішній день відсутній єдиний підхід щодо розуміння сутності бюрократії, а також її співвідношення із такими поняттями, як державне управління, пу- блічний менеджмент, апарат державної влади тощо. У зв’язку з цим, як ніко- ли, актуалізуються наукові розвідки в частині дослідження природи та сут- ності бюрократичного управління, що, своєю чергою, сприятиме уникненню в подальшому термінологічної та світоглядно-ідеологічної плутанини.
На сьогодні в наукових колах існує два діаметрально протилежних підхо- ди до визначення бюрократії як явища державно-правової дійсності: перший підхід є квінтесенцією аналізу антибюрократичної марксистської критики, яка, навіть, в сучасних умовах не втратила своєї актуальності, а її базові поло- ження становлять науковий інтерес при вивченні проблематики державно- го управління; сутність стисло зводиться до фіксації дисфункцій державної управлінської системи; сутністю другого підходу є ототожнення останнього з державним управлінням, коли бюрократія розуміється як раціонально ор- ганізована система державного управління, яка створює найефективніший механізм реалізації управлінських рішень.
Запропоновано в подальшому виходити з розуміння бюрократії як струк- турованої та ієрархічно вибудованої системи висококваліфікованих спе- ціалістів інтелектуальної праці, які мають високий рівень професійної під- готовки, інтелігенте походження, незаплямовану репутацію, ідеологічне виховання в дусі пріоритетності загальнодержавного добробуту, признача- ються на посади за результатами конкурсних відборів та якісно здійснюють свою професійну діяльність на виконання функцій держави. Наголошується на тому, що усі “негативні” ознаки бюрократичного управління, які виокрем- люють науковці, слід розглядати як дисфункції бюрократії. Таким чином, переносячи акцент із боротьби з бюрократією, увагу потрібно зосередити на виявленні негативних факторів здійснення державного управління та вироб- ленні шляхів їх подолання.
13
КЛЮЄВ, ОЛЕКСАНДР, та ЕЛЛА СІМАКОВА-ЄФРЕМЯН. "Доктринальні підходи до судової експертизи в Україні". Право України, № 2021/08 (2021): 28. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2021-08-028.
Повний текст джерелаАнотація:
Для докладного розгляду доктринальних підходів до судової експертизи в Україні необхідно дослідити основні положення концепції її розвитку. Мета статті – дослідити доктринальні підходи до судової експертизи в Україні. У статті наводяться тлумачення понять доктрини та концепції, наголошується на їх тісному зв’язку. Побудова будь-якої теорії, ідеї, доктрини, концепції неможлива без вироблення їх основних складових, які виокремлено авторами – це: загальні положення; понятійно-категоріальний апарат; теоретико-методологічні основи; принципи, закономірності функціонування і розвитку досліджуваних процесів (явищ); оцінка сучасного стану дослідження проблем і перспектив розвитку; реалізація теоретичних положень у практичній діяльності через реформування. Розглянуто зв’язок реформування системи судової експертизи у державі із судово-правовою реформою. Наголошується, що реформування системи судової експертизи повинно мати комплексний характер і передбачати внесення змін до базового законодавства з питань експертного забезпечення правосуддя та суміжних інститутів й удосконалення процесуального законодавства. Основою для проведення реформування судової експертизи в Україні мають стати кращі міжнародні практики демократичних держав, аналіз вітчизняного досвіду становлення та розвитку судової експертизи, а також вже напрацьовані пропозиції з цих питань. Визначено, що реалізація доктринальних підходів до вирішення проблем судової експертизи полягає насамперед в удосконаленні правового статусу державного судового експерта; збереженні та розвитку системи незалежних державних спеціалізованих науково-дослідних установ судових експертиз, удосконаленні й інтенсифікації системи підвищення кваліфікації співробітників державних судово-експертних установ (СЕУ); розвитку міжнародного співробітництва у сфері судово-експертної діяльності; зміцненні матеріально-технічної бази; відкритті відділень СЕУ в кожній області України; активізації співробітництва із громадськими організаціями судових експертів і криміналістів; подальшій активізації процесів акредитації СЕУ на відповідність міжнародним стандартам; розширенні видів експертних послуг; активізації роботи на державному рівні щодо консолідації зусиль СЕУ Міністерство юстиції України з відповідними органами державної виконавчої влади з метою відшукання можливостей збільшення сум податків, що надходять до державного бюджету України та виявлення корупційних схем ухилення від оподаткування й інших правопорушень.
14
Авербух, Герман Миколайович. "РОЗВИТОК СУЧАСНИХ КАДРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ В СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ". Public management 29, № 1 (24 травня 2022): 10–16. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2022-1(29)-1.
Повний текст джерелаАнотація:
Окреслено категорію «кадрові технології в публічній службі» як систему послідовно вироблених дій, прийомів, операцій, які дозволяють отримати інформацію про можливості працівників, або сформулювати набір вимог до них з боку організації. На основі структурно-функціонального підходу кадрові технології в публічній службі розділено на три групи (технології, що забезпечують отримання персональної інформації про працівників; технології, що забезпечують необхідні характеристики персоналу, функціональна роль яких полягає у здійсненні професійного, інтелектуального, психологічного та медичного відбору; технології, що забезпечують можливості персоналу (підбір, ротація, управління кар’єрою персоналу, професійно-кваліфікаційний розвиток). Здійснено аналіз основних проблем у використанні кадрових технологій. Для усунення негативних тенденцій в сфері управління персоналом розроблено модель технологізації управління кадрами, що є науково обґрунтованою послідовністю прийняття кадрових рішень з метою досягнення стратегічних цілей органів державної влади. Доведено, що цей процес повинен включати шість взаємопов’язаних етапів: попередній, діагностичний, прогностичний, методичний, організаційний та оціночний. Запропоновано запровадити у практику інноваційну внутрішньоорганізаційну технологію розробки програми професійного розвитку та навчання публічних службовців, керівників підприємств, установ та осіб, котрі перебувають у кадровому управлінському резерві. Результатом виконання програми має стати реалізація стратегії розвитку управлінських кадрів, формування нового типу публічного службовця з широким кругозором, креативним мисленням, компетентного, здатного не тільки діяти за зразком, а й пропонувати нові інноваційні моделі дії в умовах реформування органів державної влади, світової фінансової кризи. Визначено, що одним із основних напрямів удосконалення практики застосування кадрових технологій у системі публічної служби є подальша розробка механізму організації та проведення конкурсного відбору на державні посади, яка тісно пов’язана з проблемою організаційного забезпечення публічної служби – формуванням та підготовкою реального та ефективного кадрового резерву. Мета роботи. Мета полягає у розкритті концептуальних проблем розвитку кадрових технологій в системі публічної служби та окресленні шляхів підвищення їх ефективності та дієвості. Методологія. Теоретичною базою дослідження були праці вітчизняних і зарубіжних учених, наукові дослідження щодо розвитку сучасних кадрових технологій в системі публічної служби, законодавчі та нормативно-правові акти. Використано такі методи дослідження, як аналіз, синтез, наукова абстракція; системно-структурний аналіз. Загально-методологічні проблеми формування кадрової політики, державного управління знайшли своє вирішення в працях Н. Гибало, А. Дементьєвої, Б. Єрьоміна, В. Зотова, В. Куликова, К. Хартанович та ряду інших вчених і фахівців. У той же час питання розвитку сучасних кадрових технологій в системі публічної служби вивчено недостатньо. Наукова новизна. Уточнено понятійно-категорійний апарат науки публічного управління, а саме: категорію «кадрові технології в публічній службі» запропоновано розуміти як систему послідовно вироблених дій, прийомів, операцій, які дозволяють отримати інформацію про можливості працівників, або сформулювати набір вимог до них з боку організації. Удосконалено класифікацію кадрових технологій в публічній службі на основі структурно-функціонального підходу за групами: технології, що забезпечують отримання персональної інформації про працівників; технології, що забезпечують необхідні характеристики персоналу; технології, що забезпечують можливості персоналу. Висновки. Представлені пріоритетні напрями вдосконалення практики застосування кадрових технологій дозволить послідовно вирішувати основну проблему публічної служби – формування високопрофесійного, компетентного та високоморального кадрового складу публічної служби.
15
Shcherbak , N. V. "Упровадження інноваційних інструментів та практик управління людськими ресурсами в Апараті Верховної Ради України". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (27 вересня 2020): 137–49. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.05.14.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є дослідження питань упровадження нових інноваційних практик управління людськими ресурсами в Апараті Верховної Ради України в контексті модернізації системи державного управління та реалізації парламентської реформи.
Наукова новизна визначається дослідженням упровадження нових інструментів та практик управління людськими ресурсами в Апараті Верховної Ради України з метою забезпечення модернізації його подальшої діяльності та виконання основних завдань парламентської реформи.
Висновки. Україна розпочала реалізацію широкомасштабної парламентської реформи та модернізацію системи державного управління. У зв’язку з цим особливого значення набувають питання розробки та упровадження нових інноваційних інструментів та практик управління людськими ресурсами в органах державної влади, зокрема в Апараті Верховної Ради України.
Вивчення кращих практик та досвіду зарубіжних країн у цій сфері свідчить про необхідність їх популяризації та упровадження нових інструментів управління людськими ресурсами на державній службі. Мова йде про такі інноваційні інструменти та практики з питань менеджменту та управління людськими ресурсами: розроблення та упровадження системи проведення ґендерного аудиту, внутрішньої системи управління якістю, розвиток корпоративної культури, управління талантами, розбудова системи наставництва (менторства), підтримка адаптації новопризначених працівників, удосконалення системи оцінювання результатів роботи державних службовців, інформатизація та автоматизація процесів управління людськими ресурсами, розвиток кадрової мобільності, підвищення рівня мотивації працівників та їх заохочення до покращення результатів роботи; розвиток лідерства, підвищення рівня професійної компетентності та кар’єрний розвиток, розвиток системи управління змінами тощо.
Одночасно проаналізовано усі можливі переваги та недоліки функціонування кожної з цих практик, а також перспективи їх упровадження в Апараті, насамперед із урахуванням специфіки цього державного органу та основних завдань реформи державного управління в Україні. Враховуючи вищевикладене, підготовлено комплексні пропозиції щодо забезпечення подальшої модернізації діяльності Апарату Верховної Ради України, розробки та упровадження нової широкомасштабної стратегії розбудови кадрового потенціалу Апарату (з урахуванням рекомендацій Європейського Парламенту, інших міжнародних організацій, а також основних завдань парламентської реформи, що реалізується в Україні).
16
Barabash, B. A. "Посилення ролі державного апарату як об’єктивна реальність у сучасній системі владарювання". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (29 грудня 2021): 6–13. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2021.06.01.
Повний текст джерелаАнотація:
В умовах інтенсифікації економічних, політичних та суспільних процесів сучасного світу, політичного й економічного реформування в державі вчені та урядовці вимушені шукати нові оптимальні форми владарювання. Разом із тим неврегульовані належним чином правовідносини призводять до фактичної концентрації державної влади у руках вузького кола осіб, що не є уповноваженими ані народом, ані чинною владою та повинні володіти лише технологічними функціями з підготовки проєктів нормативно-правових актів. Таке становище об’єктивно потребує своєї правової регламентації та врегулювання.
Метою статті є дослідження важливої тенденції посилення ролі державного апарату як реальності, що об’єктивно склалася у сучасній системі владарювання. У статті автор на численних прикладах показує постійно зростаючий вплив державного апарату на розробку та прийняття рішень у сфері державного управління.
Наукова новизна статті полягає в критичному осмисленні феноменології посилення влади апарату органів виконавчої влади в сучасних реаліях державного життя. Діяльність цього прошарку владної структури, що фактично не підлягає контролю з боку суспільства, громадських організацій та парламентів, видається автору небезпечною. У роботі також проаналізовані причини виникнення такого явища у різних державах світу.
Висновки. Діяльність виконавчої влади являє собою нескінченний ряд здійснюваних нею конституційних повноважень, які їй легально і фактично належать. Обсяг цих повноважень об’єктивно неухильно та перманентно зростає, доповнюючи один одного. При такому положенні авангардна роль виконавчої влади не викликає сумніву. Однак така роль об’єктивно вимагає свого теоретичного обґрунтування, належного конституційно-законодавчого закріплення й обґрунтованого зростання ролі апарату цієї гілки державної влади. Суспільство має знати, як і на яких засадах приймаються рішення, що суттєво впливають на повсякденне життя людей, соціуму та держави.
17
Юхно, Ірина Валеріївна. "ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЗАСАДИ ПУБЛІЧНО-УПРАВЛІНСЬКИХ ЗМІН У СИСТЕМІ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УМОВАХ КОНСТИТУЦІЙНОГО РЕФОРМУВАННЯ". Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права, № 4 (9 грудня 2021): 50–54. http://dx.doi.org/10.51547/ppp.dp.ua/2021.4.10.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті здійснено комплексний аналіз особливостей реалізації реформи органів судової влади в Україні в контексті конституційної реформи та загальної трансформації публічного управління. Розглянуто особливості становлення системи судової влади в історичному контексті на території сучасної України та у період 1996–2021 років. Досліджені базові засади судової реформи в Україні в умовах змін до Конституції 2004–2021 рр. Охарактеризовані новели вітчизняного законодавства у сфері здійснення правосуддя на етапах конституційної реформи. Встановлено, що однією з найважливіших функцій держави є формування дієвої системи судової влади, що забезпечує дотримання прав і свобод громадян, інтересів фізичних та юридичних осіб. Доведено, що реформування судової влади, пов’язане із внесенням змін до Конституції України (щодо правосуддя), прийняттям нової редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів», актуалізувало доцільність аналізу проблеми правового забезпечення правосуддя в Україні, процесів перезавантаження влади в Україні. На цій основі доведено, що в умовах сучасного реформування публічного управління виникає потреба в оновленні національного законодавства, що регулює діяльність судових органів, забезпечує трансформаційні зміни у системі судочинства. Сформульовано структуру та запропоновано результати наукового дослідження, розроблено пропозиції щодо мінімізації сучасних правових та організаційних проблем проведення судової реформи в умовах змін до Конституції України. У процесі проведення дослідження визначено напрями організації судової системи в Україні в контексті реалізації європейських стандартів здійснення правосуддя, організації судового самоврядування, організації діяльності апаратів судів щодо забезпечення реалізації напрямів конституційної реформи. Наводиться теоретичне узагальнення та вирішення наукового завдання, що полягає у формулюванні теоретично та практично обґрунтованих висновків щодо організації роботи апарату суду в системі організаційного забезпечення судової діяльності у контексті конституційних змін.
18
Шатіло, В. А. "Співвідношення функцій державного апарату та механізму державної влади". Вісник Академії адвокатури України, Число 2 (27) (2013): 5–11.
Знайти повний текст джерела
19
Пацкан, В. В. "НАЛЕЖНІ ПОВНОВАЖЕННЯ СТРУКТУРНИХ ПІДРОЗДІЛІВ РАХУНКОВОЇ ПАЛАТИ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА ЕФЕКТИВНОЇ РОБОТИ ВСЬОГО ОРГАНУ". Kyiv Law Journal, № 1 (11 травня 2022): 86–90. http://dx.doi.org/10.32782/klj/2022.1.13.
Повний текст джерелаАнотація:
Анотація. У статті висвітлюються питання повноважень структурних підрозділів Рахункової палати як необхідна умова ефективної роботи всього органу, а також окремі питання фінансування його діяльності. У роботі констатується, що ефективна організації роботи апарату Рахункової палати є важливим чинником для належного здійснення заходів державного зовнішнього фінансового контролю (аудиту) Рахунковою палатою як вищого органу аудиту. З метою унеможливити вплив з боку третіх осіб на членів конкурсної комісії на зайняття вакантних посад державної служби у Рахунковій палаті під час проведення етапів конкурсу на зайняття вакантних посад державної служби доцільно розробити та затвердити порядок організації роботи конкурсної комісії на зайняття вакантних посад державної служби у Рахунковій палаті яким буде передбачено додатковий контроль у тому числі зовнішній, за дотриманням спеціального та антикорупційного законодавства під час проведення конкурсу на зайняття посад; проведення аудіофіксації та відеофіксації засідань конкурсної комісії. За результатами дослідження зроблено висновок про необхідність закріплення за апаратом Рахункової палати правового статусу головного розпорядника бюджетних коштів, та внесення змін до пункт 1 ч. 1 ст. 22 Бюджетного кодексу України. Встановлено, що для ефективної роботи апарату Рахункової палати, забезпечення високого рівня довіри з боку суспільства, інших органів публічної влади, міжнародного співтовариства, вищих органів аудиту окремих зарубіжних країн до Рахункової палати як вищого органу аудиту України, важливим є належне фінансування Рахункової палати і співпрацю між окремими інституціями, що входять до складу апарату Рахункової палати.
20
Shcherbak, N. V. "Стратегічне планування у діяльності парламентів та їх секретаріатів: міжнародні практики та досвід зарубіжних країн". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 6 (6 грудня 2020): 90–99. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.06.10.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є дослідження кращих міжнародних практик та досвіду парламентів інших країн із розвитку та впровадження стратегічного планування.
Наукова новизна полягає у вивченні можливостей упровадження стратегічного планування в Апараті Верховної Ради України (з урахуванням міжнародного досвіду та кращих практик) з метою забезпечення модернізації його подальшої діяльності та виконання основних завдань парламентської реформи.
Висновки. Україна розпочала реалізацію широкомасштабної парламентської реформи та модернізацію системи державного управління. У зв’язку з цим особливого значення набувають питання упровадження стратегічного планування у діяльність органів державної влади, зокрема Верховної Ради України та її Апарату.
Вивчення кращих міжнародних практик та досвіду роботи секретаріатів парламентів інших зарубіжних країн (зокрема, Грузії, Канади, Молдови, Шотландії тощо) свідчить про необхідність розуміння методології та етапності упровадження стратегічного планування, а також його ресурсного забезпечення.
Аргументовано, що пріоритетної уваги потребує питання визначення стратегічних цілей та цінностей, які мають розділяти усі основні парламентські стейкхолдери.
Як свідчить досвід роботи Міжпарламентського Союзу (МПС), питання стратегічного планування відіграють важливу роль у міжнародному міжпарламентському співробітництві, з огляду на основні стратегічні цілі МПС (розвиток ефективного врядування, прозорість та інформаційно-роз’яснювальна робота, забезпечення гендерної рівності, належні фінансові та людські ресурси, розбудова партнерства).
На основі проведеного дослідження вироблено практичні рекомендації щодо розробки та упровадження нового стратегічного плану розвитку Апарату Верховної Ради України, насамперед з урахуванням основних завдань парламентської реформи.
21
Степчук, Алла, та Сергій Загородній. "УПРАВЛІНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КЕРІВНИКА АПАРАТУ РАЙДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ: ПОНЯТТЯ, ФОРМИ, ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ". ΛΌГOΣ. МИСТЕЦТВО НАУКОВОЇ ДУМКИ, № 7 (5 листопада 2019): 23–26. http://dx.doi.org/10.36074/2617-7064.07.00.005.
Повний текст джерелаАнотація:
Україна, впродовж уже майже трьох десятків років, будує демократичну, соціальну, правову державу і процеси, які відбуваються в суспільстві, господарських зв´язках, зовнішніх та внутрішніх відносинах, що виникають і будуються на нових засадах, мають знаходитися під управлінням держави. В усьому світі держави з різними формами правління здійснюють свої функції і впливають на формування відносин в суспільстві, при цьому характер управління і заходи, які його супроводжують, свідчать про характер державної влади та її спрямованість, відповідність проголошеним демократичним принципам розвитку. Предметом для обговорення постають співвідношення понять «державний службовець», «посадова особа», «службова особа». Узагальнено, що службова особа — найширше поняття, яке охоплює собою всі інші, і відноситься як до працівників державних, так і комерційних структур. Установлено, що державний службовець завжди є службовою, але не завжди посадовою особою, адже, посадова особа може працювати як у державних, так і в органах місцевого самоврядування. Конституція України використовує встановлені межі «посадові / службові особи органів державної влади / органів місцевого самоврядування».Виходячи зі змісту поняття публічної служби, також досліджено про «публічних службовців» - осіб, які обіймають державні політичні посади, судді, прокурори, військовослужбовці, альтернативні (невійськові) службовці, дипломати, інші державні службовці, службовці органів влади Автономної Республіки Крим, службовці місцевого самоврядування.Установлено, що державними службовцями є особи, на яких покладається безпосереднє виконання функцій держави на відповідній території, у конкретній галузі державного управління.
22
Куницький, М. "Легітимізаційні заходи окупаційного апарату влади Райхскомісаріату "Україна" (1941-1942 рр.)". Гілея, Вип. 81 (№ 2) (2014): 46–50.
Знайти повний текст джерела
23
Куницький, М. "Легітимізаційні заходи окупаційного апарату влади Райхскомісаріату "Україна" (1941-1942 рр.)". Гілея, Вип. 81 (№ 2) (2014): 46–50.
Знайти повний текст джерела
24
Ohanisian M.S. та Kovtun Y.E. "Концепт «оптимізація» в політико-управлінському дискурсі". Theory and Practice of Public Administration 3, № 66 (24 вересня 2019): 44–53. http://dx.doi.org/10.34213/tp.19.03.05.
Повний текст джерелаАнотація:
Стаття присвячена дослідженню оптимізації та вдосконаленню системи публічного управління в умовах сьогодення, особливу увагу приділено дослідженню оптимізації як методу підвищення ефективності функціонування органів державної влади в Україні, проаналізовано наукові дослідження, присвячені оптимізації, а також чинне законодавство України з цього питання, підвищенню якості правової регламентації розподілу функцій в апараті публічного управління.
25
Маджет, Хассун Мухамед Абдель. "АНАЛІЗ ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНОГО АПАРАТУ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ДИПЛОМАТИЧНИХ ВІДНОСИН". Науковий вісник: Державне управління 3, № 5 (15 вересня 2020): 239–49. http://dx.doi.org/10.32689/2618-0065-2020-3(5)-239-249.
Повний текст джерелаАнотація:
визначено, що, на сучасному етапі розвитку державного управління у сфері дипломатичних відносин, важливим аспектом дослідження є аналіз науково-теоретичних основ механізмів державного управління цього напряму: дефініцій термінів «державна політика», «механізм державного управління», «дипломатія», «дипломатичні відносини» та інших з цим пов’язаних визначень, що дозволить збільшити результативність діяльності системи державного управління, у цілому. Обгрунтовано, що державна політика комплексно характеризує діяльність держави у відповідній сфері, визначає стратегічні цілі та завдання влади, а розв’язання конкретних громадських проблемних питань є однією з її частин.
Відмічено, що головним засобом впровадження державно-виконавчої влади є саме механізм управління нею. Одночасно, будучи єдиним комплексом окремих елементів соціуму у їх органічному взаємозв’язку, а, також, поєднанням певних процесів та закономірностей, суб’єкт цього механізму визначає інтереси та потреби суспільного розвитку, утверджує рішення та дії, на цій основі, і, нарешті, впроваджує у життя рішення відповідних проблем, зважаючи на державно-владний контекст.
Обгрунтовано, що у ракурсі системної концепції, механізм державного управління включає взаємозв’язки між її суб’єктом і об’єктом управління, забезпечує здійснення функцій держави у рамках законодавчо закріпленої сфери державно-управлінського впливу та сприяє цілісності системи державного адміністрування. Зроблено висновок про те, що в енциклопедичних визначеннях дипломатія використовується як синонім зовнішньої політики держави. Отже, поняття дипломатичної діяльності ототожнюється з поняттям зовнішньої політики. Однак, така точка зору не досить детально розкриває зміст терміну та є не цілком коректною. Адже визначення дипломатії є набагато вужчим, аніж визначення зовнішньої політики і є, скоріше, однією зі складових зовнішньої політики, засобом її здійснення, що встановлює взаємозв’язки між суб’єктами зовнішньополітичних зносин.
26
Tellis, S. A. "Особливості конституційного статусу Президента Угорщини". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 3 (29 травня 2020): 58–65. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2020.03.07.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є аналіз механізмів взаємодії Президента Угорщини з Урядом та Парламентом, які закріплено в Конституції Угорщини та інших нормативно-правових документах.
Наукова новизна полягає у визначенні особливостей конституційного статусу Президента Угорщини, його місця та ролі в системі державної влади, а також вивчення можливості використання позитивного досвіду для розвитку української державності.
Висновки. Загальний принцип функціонування інституту президентства в системі державної влади Республіки Угорщина полягає в тому, що інститут президента є нейтральною владою поза трьох гілок влади. Роль Президента Угорщини як політичної противаги полягає не в тому, щоб приймати рішення, а в тому, щоб привернути увагу до обставин, таким чином протидіючи гілкам влади. Президент не має владних повноважень, згідно з Конституцією він виражає національну єдність і стоїть на охороні демократичного функціонування державного апарату. Виконання функцій «охорони» та «єдності нації» вимагає демонстрації Президентом своїх суб’єктивних цінностей. Президент Республіки виконує інтегративну функцію, що надає голові держави символічну роль у втіленні конституційного ладу цінностей. Державні збори Угорщини є повновладним органом, що обирають Президента та формують політично відповідальний перед ними Уряд. Вирішальна роль Прем’єр-міністра в блоці законодавчої і виконавчої влади надає йому статус особи публічного права, що складає конституційну основу статусного мандата задля визначення загального напрямку державної політики в рамках урядової програми.
Досвід Угорщини має важливе значення для забезпечення належного державного функціонування та розвитку України як парламентсько-президентської республіки. Система забезпечення розподілу владних повноважень потребує від української влади ще більшої уваги, ніж в Угорщині. Якщо у наших сусідів мова йде про вже створений лад у цій царині, то в Україні тривають процеси становлення правової держави.
27
Купчак, Мар’яна Ярославівна, та Андрій Вікторович Саміло. "ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ В УКРАЇНІ: УПРАВЛІНСЬКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ". New Ukrainian Law, № 1 (30 березня 2022): 109–13. http://dx.doi.org/10.51989/nul.2022.1.16.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено сутність та зміст публічного адміністрування, проведено співвідношення понять «державне управління», «публічне управління» та «публічне адміністрування». Визначено, що публічне адміністрування є різновидом управлінської діяльності інституцій публічної влади. Досліджено механізм публічного адміністрування, який являє собою систему, що забезпечує практичну реалізацію публічного адміністрування для досягнення визначених цілей, а також має свою структуру, важелі, інструменти і методи впливу на об’єкт управління з відповідним правовим та інформаційним забезпеченням. З’ясовано мету вдосконалення механізму публічного адміністрування. Такою метою є створення ефективної системи прийняття та виконання управлінських рішень; переорієнтація державного апарату переважно з контрольно-репресивних функцій на функції захисту громадян та інших прав і свобод; реалізація Конституції України в сфері діяльності виконавчої влади. Досліджено здатність публічних суб’єктів впливати на відносини між людьми з приводу організації їхньої діяльності на основі реалізації публічного інтересу. Проведено наукові пошуки для з’ясування механізму противаг та стримувань між гілками влади як важливої умови демократії, що розкривається через здатність органів державної влади та місцевого самоврядування забезпечувати їх стабільну роботу з гарантуванням принципів законності, незалежності і дотриманням прав і свобод. Механізм публічного адміністрування включає практичне виконання суб’єктами публічного адміністрування їхніх адміністративних зобов’язань відповідно до наданої законодавством компетенції. Ідеться про такі зобов’язання: прояв публічного інтересу; вплив на поведінку суб’єктів суспільства; виконання владних приписів; реалізацію закріпленої за цими суб’єктами компетенції. Визначено шляхи удосконалення механізму публічного адміністрування в Україні.
28
КУБКО, АНДРІЙ. "Державні інтереси в правовій системі України: поняття, ознаки, призначення". Право України, № 2020/06 (2020): 234. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-06-234.
Повний текст джерелаАнотація:
У правовій системі України запроваджені юридичні механізми, спрямовані на захист інтересів держави. Захист державних інтересів є об’єктивною необхідністю з погляду розвитку суспільства. Водночас із метою захисту державних інтересів державна влада вимушена застосовувати обмеження приватних прав, свобод і відповідних інтересів приватного характеру. Це здатне призвести до конфлікту, протиріч між соціальними інтересами, а недотримання державою правових стандартів захисту прав і свобод нерідко має наслідком юридичну відповідальність держави. Мета статті полягає у виробленні теоретичних підходів до розуміння інтересів держави, їх правильної наукової ідентифікації та співвідношення із правами та закон ними інтересами інших учасників суспільних відносин, створенні дефініції державних інтересів як об’єкта захисту у правовій системі України, а також розкритті їхніх ознак. Державні інтереси характеризуються ознакою структурності, тобто вони є складним структурним явищем: засновані на відповідних потребах і включають у себе їх усвідомлення та засоби реалізації. Крім того, ознакою державних інтересів є об’єктивність – вони засновані на потребах, які мають об’єктивний характер. Невра хування державними органами в процесі реалізації, захисту державних інтересів їх об’єктивного, структурного характеру нерідко має наслідком недостатню ефективність державно-владних механізмів, спрямованих на реалізацію, захист інтересів держави, притягнення держави до відповідальності, майнові втрати держави та шкоду її суспільному авторитету. Дійсні державні інтереси наділені ознакою публічності. Публічність як ознака державних інтересів передбачає, що вони мають в основі потреби, які є загальносуспільними за своєю природою. Такі потреби не зводяться до потреб державного апарату, посадових осіб, гілок влади, відомчих потреб. Реалізація потреб, покладе-них в основу державних інтересів, необхідна з погляду розвитку, функціонування самої держави, але водночас має загальносуспільне значення. Саме за ознакою публічності державні інтереси відмежовуються від схожих явищ, таких як відомчі інтереси, інтереси посадових осіб, державних підприємств, гілок влади. Державні інтереси характеризуються тим, що вони офіційно визнані державою та є релевантними меті задоволення загальносуспільних потреб, покладених в їх основу. Релевантність як самостійна ознака державних інтересів полягає у тому, що ці інтереси повинні отримувати реалізацію, захист із застосуванням державою юридичних засобів, найбільш ефективних, придатних для мети реалізації відповідних загальносуспільних потреб. Державні інтереси слід розуміти як об’єктивні визнані державою інтереси, засновані на загальносуспільних (публічних) потребах і релевантні до цих потреб із погляду правових засобів їх реалізації.
29
Kozak, T. M. "Суперечності понятійного апарату в дослідженні системи пенсійного забезпечення". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 1 (27 лютого 2019): 110–17. http://dx.doi.org/10.32886/instzak.2019.01.12.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті. Встановлення елементів системи пенсійного забезпечення, а також логічного зв’язку між основними поняттями в дослідженні даної системи.
Наукова новизна. У статті проведена систематизація основних понять системи пенсійного забезпечення, вказані їх відмінності, встановлено елементи зазначеної системи.
Висновки. Державна політика є родовим поняттям по відношенню до державної соціальної політики, яка включає в себе політику соціального захисту і політику соціального забезпечення. У свою чергу їх складовими є пенсійна політика і політика пенсійного забезпечення.
Підсистемами системи пенсійного забезпечення є солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та система недержавного пенсійного забезпечення. Ці підсистеми системи пенсійного забезпечення можна розглядати як окремі самостійні системи зі своїми елементами: особами, від імені та на користь яких здійснюється накопичення та інвестування коштів; підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що здійснюють перерахування внесків до системи накопичувального пенсійного забезпечення; юридичними особами, які здійснюють адміністративне управління пенсійними фондами та управління їх пенсійними активами; зберігачами; страховими організаціями.
Термін «пенсійний фонд» має два значення: цільовий фонд, який створюється відповідно до законодавства і акумулює страхові внески застрахованих осіб; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення. Поняття «солідарний рівень» доцільно застосовувати до осіб, які отримують забезпечення на цьому рівні, а солідарну систему слід розглядати як сукупність елементів, що, виконуючи визначені функції, реалізують завдання щодо забезпечення пенсіонерів саме на цьому рівні.
30
Чорний, Віктор. "ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ". Public management 24, № 4 (20 березня 2020): 291–99. http://dx.doi.org/10.32689/2617-2224-2020-4(24)-291-299.
Повний текст джерелаАнотація:
Теоретично обґрунтувано становлення та розвиток механізмів державного регулювання у сфері боротьби з корупцією.
Проаналізовано, що яскравим показником дієвості функціонування дер- жавної служби та ефективності розвитку країни є здатність держави проти- діяти розгортанню корупційних схем в урядових структурах. Така тенденція в Україні спонукатиме до вдосконалення системи державної служби та від- криє нові перспективи для членства у Європейському Союзі.
Підтверджено, що перші вияви корупції зустрічались ще й у первісному суспільстві, що, швидше за все, пов’язані саме з язичницькими віруваннями. У ті часи люди були повністю залежні від сил природи, тому, за рахунок при- несення жертв і подарунків, намагалися задобрити богів.
Визначено, що саме у Вавилоні було вперше у світі законодавчо вста- новлено засади боротьби з корупцією, що найчастіше виявлялася у судовій владі. Такий документ називався — закони Хаммурапі і датувався ХVІІ ст. до н. е. Доведено, що корупційні правопорушення зустрічалися найчастіше в діяльності воєноначальників та представників чиновницького апарату. Тож, щоб уникнути корупційних виявів, склад посадових осіб органів публічної влади формувався на конкурсній основі. Головною умовою для отримання посади була освіченість особи, а отримання освіти могли собі дозволити ли- ше заможні громадяни, тому клас чиновництва формувався тільки із замож- них членів суспільства.
Зазначено, що часи епохи Середньовіччя характеризуються підвищен- ням ролі церкви у державі, тому представники релігійних верхівок володіли незліченними багатствами та матеріальними благами, через що, тут, також, процвітала корупція. Хоча в католицизмі вона вважалася виявом гріховнос- ті й суперечила основам християнського віровчення, історія, все ж таки, вка- зує на численні факти торгівлі індульгенціями та церковними санами.
31
Nikolaev, Ihor. "Законодавча регламентація та механізми контролю більшовицької влади за діяльністю громадських об’єднань України у першій половині 1920-х років". Eminak, № 2(26) (1 липня 2019): 76–82. http://dx.doi.org/10.33782/eminak2019.2(26).293.
Повний текст джерелаАнотація:
У публікації, на основі широкої історіографічної та джерельної бази, проаналізовано ключові чинники встановлення більшовицької монополії у суспільно-громадській площині. Показано механізми правової регламентації позадержавного суспільного простору. Доведено, що основною метою встановлених законодавчих норм у сфері функціонування громадських об’єднань було здійснення правлячим режимом контролю за їх діяльністю, залучення їх представників до формування радянського державного апарату.
32
Zabrodina, О. V. "Політико-правова еволюція української суверенної бюрократії". Grani 18, № 3 (23 лютого 2015): 6–12. http://dx.doi.org/10.15421/1715050.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті простежується еволюція української суверенної бюрократії в контексті формування її політико-правових засад. Визначено, що для України притаманнє поєднання «східної» та «західної» моделі бюрократії. Зокрема, «західна» модель переважала в періоди існування України як незалежної держави, тоді як «східна» модель домінувала в періоди втрати нею свого незалежного статусу. Виділено етапи розвитку української суверенної бюрократії. На початкових етапах бюрократизації державного управління відбувається трансформація української бюрократії з радянського чиновництва в суверенну бюрократію (1990-ті роки). Українське чиновництво стало самостійною силою, яке характеризується високим ступенем знеособленості. Ідеальний профіль українського чиновника – це технократ, не пов’язаний ідеологічними зобов’язаннями і який при прийнятті рішень використовує критерії економічної й соціальної ефективності. В умовах, коли старі авторитарні механізми політичного керівництва зруйновані, а нові, демократичні або ще не створені, або мають низьку ефективність, чиновництво перетворюється на потужну групу інтересів, що протистоїть як політичному класу, так і громадянському суспільству, метою якої є використання привласнених посадових позицій для розширення соціально-політичного впливу й максимізації зисків від адміністративної ренти. Державне будівництво у незалежній Україні призвело до того, що бюрократія поступово перетворюється з дієвого інструмента реалізації урядової політики в самостійний суб’єкт соціально-політичних відносин, сукупність інституціональних груп інтересів, які приватизують окремі структури й функції системи державного управління. Показово, що для української бюрократії, особливо її вищих щаблів, притаманний високий рівень політизованості. У своїй діяльності бюрократія підпорядковується потребам боротьби за політичну владу, вона втягується у політичне протистояння, в результаті чого відбувається неадекватне функціям та призначенню бюрократії розширення її меж повноважень, компетенції, сфери відповідальності і тим самим порушуються функціонально-рольові та статусні засади бюрократичної організації. Обґрунтовано, що сучасний етап бюрократизації управлінських структур в Україні пов’язаний з подіями кінця 2004 – початку 2005 рр., у ході яких до влади прийшла нова політична команда, яка актуалізувала процес адаптації бюрократичних структур до європейських стандартів. Цей процес ускладнюється надзвичайною політизованістю бюрократичного апарату, проявами соціально-психологічної втомленості від нескінченних змін. Ця втомленість викликає стурбованість, апатію, агресивність у населення. Перебуваючи тривалий час у режимі очікування змін на краще, громадяни зневірилися в благих намірах влади і чинять спротив будь-яким змінам, навіть які виправдані. По суті, на сучасному етапі державотворення є шанст на подолання наслідків зрощення авторитаризму з бюрократизмом, що приводить до культивування серед чиновництва рабської покори, догматизму мислення, консерватизму, соціальної апатії, спостерігається зниження довіри до політико-владної еліти в суспільстві.
33
Bader, A. V. "Взаємодія громадян із силовими структурами як індикатор можливості застосування збройного насилля органами державної влади". Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 9(137) (1 серпня 2016): 89. http://dx.doi.org/10.15421/171683.
Повний текст джерелаАнотація:
Досліджені основні категорії, що лягли в основу роботи – «силові структури» та «громадянське суспільство». Встановлено, що взаємодія громадян із силовими структурами залежить від політичного режиму. Виявлені та проаналізовані моделі використання апарату насилля владними структурами за тоталітарного режиму. З’ясовано, що за тоталітарного режиму громадяни не мають жодної можливості впливати на силові структури, проте на населення перекладається низка функцій силових органів. Виявлено, що за авторитарного режиму силові структури стають провідним суб’єктом політики, здатні виходити на політичну арену як самостійна політична сила, у населення з’являється часткова автономія, однак впливу на сферу політики громадяни не мають. З’ясовано, що характерною рисою демократичного режиму є усунення силових структур з політичного життя, їхнє використання чітко обумовлене законодавством. Взаємодія громадян із силовими структурами виявляється в участі у формуванні кадрового складу та контролю за їх діяльністю.
34
Курилюк, Ю. Б. "Значення державного кордону для забезпечення правопорядку в Україні". Актуальні проблеми держави і права, № 90 (9 серпня 2021): 83–88. http://dx.doi.org/10.32837/apdp.v0i90.3211.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті наведено аргументи на підтримку позиції, згідно з якою державний кордон є першоосновою та цінністю правопорядку будь-якої держави, а відсутність державних кордонів утворює передумови для руйнування правопорядку як ззовні – шляхом безперешкодного поширення на територію держави тих негативних процесів, що безпосередньо впливають на упорядковані внутрішньодержавні відносини (нелегальна міграція, контрабанда наркотичних засобів тощо), так і зсередини – через безперешкодне незаконне переміщення людських ресурсів, культурних, матеріальних та інших позитивних надбань суспільства поза межі держави (контрабанда культурних цінностей, торгівля людьми тощо). Визначено, що відсутність належного правопорядку негативно позначається на ефективності системи охорони державного кордону, призводить до нехтування правовими основами прикордонної безпеки держави, постійних незаконних перетинань державного кордону чи руйнування інших упорядкованих внутрішньодержавних відносин у прикордонній сфері. Територіальне верховенство означає повну та виключну владу держави в межах власної території. Така влада здійснюється цілою системою державних органів. Саме ці органи мають зменшити вразливість (хаос і безладдя) неконтрольованого кордону, щоб поліпшити якість життя мешканців і законних підприємств і зменшити ризик для економічної життєздатності країни. Шлях для досягнення цього полягає в тому, що єдиний спосіб увійти до України – це через законні канали, а ті, хто порушує законодавство про державний кордон, обов’язково були би за це покарані. Державний кордон покликаний бути певним бар’єром для будь-яких загроз жителям відповідної держави, відтак нерозривно пов’язаний із поняттям національної безпеки, що мають забезпечувати ефективні органи правопорядку відповідного державного апарату.
35
Поповський, Анатолій Михайлович. "Русифікація – суржик – вульгаризація в комунікативному дискурсі українського полікультурного простору". Філологічні студії: Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету 16 (27 жовтня 2017): 201–8. http://dx.doi.org/10.31812/filstd.v16i0.104.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті висвітлено питання русифікації українського народу репресивним апаратом царської Росії й ідеологами марксизму-ленінізму СРСР. Акцентовано увагу на стратегічних методах асиміляції українців через заборони навчатися рідною мовою (офіційні, неофіційні циркуляри за часів царату та радянської влади), переслідування національно свідомої української інтелігенції в системі освіти, культури, релігії, видавничої діяльності, а також на прийомах боротьби з «українськими сепаратистами» й методах покарання за непокору щодо дотримання законів тогочасної влади.
Унаслідок тривалої асиміляції українського етносу й безхребетного ставлення владних структур у суверенній Україні успадкувався й продовжує функціонувати всюдисущий суржик, активізувалися іншомовні запозичення, з’явилися мовні покручі та нецензурщина не тільки в побутовому мовленні, а й у засобах масової інформації, художній і науковій літературі, рекламі. Набуває поширення калькування з російської мови тих мовних одиниць, які в українській мові мають свої відповідники як у загальновживаній лексиці, так і в термінології.
36
Tkachenko, N. "МІНІСТЕРСТВО СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО СИРІТСТВА". Juridical science 2, № 5(107) (3 квітня 2020): 84–91. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-107-5-2.11.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що нa cyчacнoмy eтaпi в Укрaïнi cклaлиcя пeвнi ocoбливocтi cycпiльниx вiднocин, внacлiдoк якиx нaйвищoю цiннicтю yкpaïнcькoгo cycпiльcтвa є пoтpeби тa пpaвa iндивiдa. Ocoбливoю цiннicтю кoжнoгo cycпiльcтвa є дiти, ocкiльки caмe вoни є ocнoвoю мaйбyтньoгo кpaïни. Дepжaвa чepeз нopмaтивнo-пpaвoвy бaзy й opгaни влaди пoвиннa зaбeзпeчити кoжнiй дитинi гiднe життя тa cтвopити yмoви для вceбiчнoгo poзвиткy. Пpoтe icнyє cитyaцiя, кoли дiти з piзниx пpичин зaлишaютьcя бeз бaтькiвcькoгo пiклyвaння, тoдi вiдcтoяти влacнi пpaвa тa iнтepecи ïм вкpaй тяжкo. У тaкиx cитyaцiяx дepжaвa бepe нa ceбe зобoв'язaння щoдo yтpимaння тa виxoвaння дiтeй-cиpiт тa дiтeй, пoзбaвлeниx бaтькiвcькoгo пiклyвaння. Cтaвлeння дepжaви дo пpoблeм дiтeй, a ocoбливo дo пpoблeм дiтeй-cиpiт тa дiтeй, пoзбaвлeниx бaтькiвcькoгo пiклyвaння, є пoкaзникoм poзвиткy cycпiльcтвa. Мета статті полягає у тому, щоб на основі аналізу досягнень юридичної науки, положень вітчизняного законодавства та правозастосовної практики, визначити та дослідити проблемні питання щодо місця Міністерства соціальної політики України в системі публічної адміністрації щодо забезпечення формування державної політики у сфері соціального сирітства. У статті визначено місце Міністерства соціальної політики України в системі публічної адміністрації щодо забезпечення формування державної політики у сфері соціального сирітства. Адміністративно-правовий статус Мінсоцполітики складається з таких елементів: мета, завдання та функції, порядок утворення, реорганізації, ліквідації органу, його компетенція, структура, лінійна і функціональна підпорядкованість. Визначено завдання Директорату розвитку соціальних послуг та захисту прав дітей, який є самостійним структурним підрозділом апарату Мінсоцполітики. Зроблено висновок, що незважаючи на значні успіхи з боку держави в особі уповноважених органів виконавчої влади, зокрема, Мінсоцполітики щодо забезпечення формування державної політики у сфері соціального сирітства, доцільно звернути увагу на те, що соціальна політика держави залежить від злагодженої взаємодії зазначених органів ті повинна бути спрямована на посилення соціального захисту сімей в умовах соціально-економічної трансформації українського суспільства.
37
Tellis , S. О., та D. І. Tkach . "Правові механізми реалізації конституційного статусу президента: досвід Угорщини". Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, № 5 (2 жовтня 2021): 78–88. http://dx.doi.org/10.32886/10.32886/instzak.2021.05.09.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є аналіз правових механізмів реалізації конституційного статусу Президента Угорщини, зокрема у сфері захисту демократичної діяльності державного апарату.
Наукова новизна. Проведено ретроспективний аналіз конституційних норм, що регулюють участь Президента Угорщини в законодавчому процесі.
Висновки. Виокремлено закони конституційного значення, що суттєво впливають на зміст президентських повноважень в контексті визначення впливу президента на формування нормативно-правової бази та визначають акторів на законодавчому полі. На підставі ретроспективного аналізу визначено, що Президент Угорщини виконує другорядну роль у законодавчому процесі, а у період з 1989 по 2010 роки – функцію захисту демократичної діяльності державного апарату та, більш того, захисту конституційних прав і свобод людини від звуження обсягу існуючих соціальних прав з боку законодавця, перебрав на себе Конституційний Суд Угорщини. З цього приводу досліджено спосіб впливу Конституційного Суду на законотворчість та окреслено панівну правову парадигму угорської системи стримувань і противаг та її теоретичний базис у період з 1989 по 2010 роки. Особливий акцент зроблено на способі демонтування «старої» Конституції 1989 року у рамках існуючої системи стримувань і противаг та встановлення нової системи конституційно-правових відносин з Основним Законом 2011 року. У рамках нової політичної кон’юнктури Президент Угорщини залишився поважним суб’єктом конституційно-правових відносин із досить обмеженою правоздатністю. Своєю чергою, дієздатність Конституційного Суду було обмежено правовою конструкцією. На нашу думку, в Угорщині склалася політико-правова система без реалізації концепції взаємних стримувань і противаг між вищими органами державної влади. За цих умов, ефективність демократичного контролю державних інституцій досить невизначена. Серйозність проблематики реалізації Президентом функції захисту демократичної діяльності державного апарату, особливо у контексті актуальних тенденцій розвитку української державно-правової системи, спонукало авторів висловити свої погляди відносно розв’язання зазначеного питання.
38
Дегтярьова, С. В. "ЗМІСТ КОНТРОЛЮ В АГРОПРОМИСЛОВІЙ СФЕРІ ТА МОЖЛИВОСТІ ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ". Прикарпатський юридичний вісник 1, № 4(29) (13 квітня 2020): 99–103. http://dx.doi.org/10.32837/pyuv.v1i4(29).403.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті на основі аналізу норм чинного законодавства України та наукових поглядів учених розглянуто зміст контролю в агропромисловій сфері й визначено можливості його вдосконалення. Обґрун-товано, що на законодавчому рівні дуже важливо визначити допустимі форми контролю в агропромисло-вому комплексі з урахуванням особливого значення та широти останнього, а також забезпечити непорушність під час їх реалізації принципу законності й свободи підприємницької діяльності в агропромисловій сфе-рі. Наголошено, що контрольні повноваження в агропромисловому комплексі реалізуються не центра-лізовано. Так, Міністерство аграрної політики та продовольства України є лише одним із суб’єктів кон-трольної діяльності. Державний технічний нагляд здійснюється щодо технічних засобів для агропромис-лового комплексу, які належать юридичним і фізичним особам або вони виконують послуги щодо їх ремонту, переобладнання й реалізації. З’ясовано, що контроль в агропромисловій сфері – це заснована на положеннях Конституції та іншого законодавства України чітко спрямована, систематична, поліаспектна діяльність уповноважених органів державної влади, спрямована на забезпечення законності, безпечності й високого рів-ня користі агропромислового комплексу держави шля-хом реалізації спеціального інструментарію методів, засобів і заходів державо-владного впливу. Визначені напрями реформування в агропромисловій галузі по-лягають у такому: а) оптимізації нормативно-правової бази, положення якої регулюють контроль в агропро-мисловому комплексі. Остання потребує структури-зації та уніфікації. Найбільш доцільно було б видати єдиний законодавчий документ, який би закріплював зміст контролю в агропромисловій сфері, чітко визна-чав його межі, а також установлював суб’єктний склад такого контролю, його компетенцію та особливості взаємодії; б) систематизації також підлягає група ор-ганів виконавчої влади, на яких покладено контроль в агропромисловій сфері. Так, ужиті заходи щодо опти-мізації державного апарату призвели до розгалуження контрольної компетенції в агропромисловій галузі та розподілення повноважень між великою кількістю ор-ганів влади.
39
Meush, N. "ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД: РЕЗУЛЬТАТИ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ". Theory and Practice of Public Administration 4, № 71 (17 грудня 2020): 147–54. http://dx.doi.org/10.34213/tp.20.04.19.
Повний текст джерелаАнотація:
Наведено результати соціологічного дослідження, що проводилось протягом грудня 2019 р. – лютого 2020 р. Цільовими групами дослідження вибрано органи місцевого самоврядування та місцеві органи виконавчої влади, а також змішану групу з працівників бюджетних установ, суб’єктів господарювання всіх форм власності та представників інших організацій. Географія дослідження включала вісім областей України. Мету соціологічного дослідження визначено як дослідження фінансового забезпечення громад в умовах децентралізації та розроблення рекомендацій щодо адекватного реагування на виклики бюджетної реформи. Методом дослідження визначено анкетне опитування за допомогою розробленої анкети, яка включала комбінацію закритих, відкритих і напівзакритих питань.
Розкрито окремі проблемні моменти фінансової децентралізації з позиції респондентів. На підставі узагальнення результатів проведеного дослідження сформовано висновок щодо необхідності забезпечення стабільності законодавчого визначення переліку джерел надходжень до місцевих бюджетів, встановлення обмеження на здійснення видатків місцевого бюджету на утримання апарату управління в органах місцевого самоврядування та ін.
40
Goncharenko, Oleksii. "The place of regional administrations in the system of Hitler's occupation apparatus of power: the process of creation, official competences, characteristics of the heads of 1941-1942." Scientific Papers of the Vinnytsia Mykhailo Kotsiubynskyi State Pedagogical University. Series: History, no. 31 (2020): 53–62. http://dx.doi.org/10.31652/2411-2143-2019-31-53-62.
Повний текст джерела
41
Kolotilova, T. "ДОЗВІЛЬНІ ПОСЛУГИ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ У СФЕРІ БАНКРУТСТВА: ПИТАННЯ СЬОГОДЕННЯ". Juridical science, № 6(108) (4 квітня 2020): 99–108. http://dx.doi.org/10.32844/2222-5374-2020-108-6-1.12.
Повний текст джерелаАнотація:
Актуальність статті полягає в тому, що Україна, визначивши для себе євро інтеграційний шлях проводить законодавчі реформи, котрі загалом стосуються державного апарату. Це вбачається по-перше в розбудові правової держави, де найголовнішою цінністю держави є права і свободи людини. На сьогодні проводяться зміни й в такому публічному органі як Міністерство юстиції України, де найголовнішим кроком є перехід від старої системи управління на служіння людині або можна назвати сервісний підхід. Для досягнення результатів цієї реформи необхідними є умови прозорості провадження діяльності та дотримання прав людини, що й підвищить авторитет громадян до даного органу державної влади. Дослідження присвячено з’ясуванню сутності дозвільних послуг Міністерства Юстиції України у сфері банкрутства. У дослідженні, проаналізовані наступні терміни, зокрема: «дозвільна система», «дозвільна діяльність». Визначено, що дозвільні послуги – це результат діяльності органів виконавчої влади, в межах їх компетенції, за заявою фізичної чи юридичної особи з приводу узаконення певного виду діяльності, об’єкта, предмета чи послуги, що породжує виникнення, зміну та припинення прав і обов’язків, які обов’язково мають юридичні наслідки, кінцевим результатом такої діяльності є отримання документа дозвільного характеру (ліцензії, дозволу, висновку, погодження) та внесення до державного реєстру, журналу, тощо. Визначено, що Міністерство юстиції України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань банкрутства. Зазначені основні завдання Міністерства юстиції України з питань банкрутства. Визначено дозвільні послуги Міністерства юстиції України з питань банкрутства та надано процедуру їх надання. Зроблено висновок, що дозвільні послуги Міністерства юстиції України у сфері банкрутства становлять діяльність структурних підрозділів Міністерства юстиції України, що спрямована на реалізацію прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері господарської діяльності щодо процедури банкрутства, що здійснюється відповідно до процедури, що передбачена чинним законодавством, кінцевим результатом якої є видача правового документу дозвільного характеру щодо підтвердження статусу особи для здійснення певних юридичних обов’язків.
42
Shcherbak , N. "УПРОВАДЖЕННЯ СТАНДАРТІВ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ В УМОВАХ МОДЕРНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ РЕФОРМИ". Theory and Practice of Public Administration 4, № 71 (17 грудня 2020): 47–54. http://dx.doi.org/10.34213/tp.20.04.06.
Повний текст джерелаАнотація:
Досліджено актуальні питання розроблення й упровадження стандартів гендерної рівності в діяльності органів державної влади. Аргументовано, що особливого значення ці питання набувають в умовах модернізації державного управління та реалізації парламентської реформи в Україні. Всебічно досліджено витоки та причини появи гендерної політики, а також досвід інших зарубіжних країн (зокрема, країн – членів ЄС) щодо її практичного упровадження. Дано визначення гендера як змодельованої суспільством та підтримуваної соціальними інститутами системи цінностей, норм і характеристик чоловічої й жіночої поведінки, стилю життя та способу мислення, ролей та відносин жінок і чоловіків, набутих ними як особистостями у процесі соціалізації, що насамперед визначається соціальним, політичним, економічним і культурним контекстами буття й фіксує уявлення про жінку та чоловіка залежно від статі їх. Наголошено, що гендер є досить складним та комплексним поняттям, воно вживається в кількох значеннях, але для нас є найбільш близьким таке: гендер як політика рівних прав і можливостей чоловіків та жінок, а також діяльність зі створення механізмів щодо її реалізації. Підкреслено, що гендерна рівність – це рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дає змогу особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах суспільного життя. На основі проведеного дослідження розроблено практичні рекомендації щодо практичного упровадження стандартів гендерної рівності у діяльність органів державної влади (зокрема, Верховної Ради України та її Апарату) з урахуванням основних завдань парламентської реформи та реформи державного управління в цілому.
43
Medviedieva, Y. Y. "Релігійні чинники соціальної модернізації/контрмодернізації православ’я в контексті теорії М. Вебера". Науково-теоретичний альманах "Грані" 19, № 9(137) (9 вересня 2016): 42. http://dx.doi.org/10.15421/171677.
Повний текст джерелаАнотація:
Статтю присвячено проблемі визначення релігійних чинників модернізації/контрмодернізації православ’я в контексті теорії М. Вебера, а також визначення особливостей відносин між державою і православною церквою в контексті співвідношення веберівських типів панування, раціональності та соціальної дії. Авторкою в контексті послуговування поняттєвим апаратом теорії М. Вебера зроблено висновок про те, що наслідком зіткнень і компромісів між релігійною аскетичної етикою і містичною налаштованістю чернецтва з апаратом насильства держави пов’язані з позицією релігії по відношенню до «світу» практики соціального ескапізму. Православ’я, на думку дослідниці, забезпечує легітимність традиційної влади, яку використовує харизматик, оскільки православна церква підтверджує її божественне походження навіть за умови відсутності у політика харизматичних якостей, за рахунок чого відбувається профанація харизми. Тому всі політики, від часів Візантії до комуністичних і сучасних посткомуністичних політиків, не просто не йшли на усунення церкви як політичної сили і як центру ідеології, а перетворювали церкву на одну з феодальних корпорацій та на слухняного союзника в здійсненні функції політичної безпеки щодо суспільства та підвищення престижності режиму і держави в цілому.
44
Коротенко, Д. В. "До питання про вплив тоталітарного режиму на музичну сферу (на прикладі радянської культури 30-х років ХХ ст.)". Музикознавча думка Дніпропетровщини, № 13 (14 серпня 2018): 70–82. http://dx.doi.org/10.15421/22187.
Повний текст джерелаАнотація:
Мета статті – проаналізувати особливості радянської музичної культури 1930-х років і ті трансформації, яким вона піддалась у зв’язку із втручанням тоталітарного політичного режиму. У роботі досліджується радянська музична культура 1930-х рр., а також вплив на неї з боку державного апарату та окремих діячів тоталітарної системи. Методологія грунтується на дослідницьких принципах системності, історизму, комплексному аналізі тенденцій у радянській музиці, взаємин мистецтва і влади. Структурно-аналітичний метод постав у основі логічного викладу матеріалу та написанні висновків дослідження. Наукова новизна полягає у визначенні ключових особливостей та конкретних механізмів впливу тоталітарного режиму на музичну культуру 1930-х рр., а також причин та наслідків впровадження єдиного стилю „соціалістичного реалізму” в музичному мистецтві. Висновки. У результаті застосування адміністративних заходів і прямого насильства стосовно діячів мистецтва значно постраждали стильова і жанрова різноманітність радянської музики, композитори були вимушені діяти з урахуванням розпливчатих вимог влади, а багато видатних творів залишились маловідомими масовому слухачеві. Особливістю державної політики стала, передусім, боротьба із напрямами і течіями в музиці, які не підпадали під вимоги соціалістичного реалізму (простіше кажучи, були незрозумілі чиновникам від культури). До арсеналу методів входили заборона виконання твору, цькування композиторів у пресі, в тому числі центральній. Репресії стосовно композиторів застосовувались рідше, ніж у інших сферах культури. У той же час твори, які відповідали вимогам партії і смакам масової аудиторії, отримували значну державну підтримку (наприклад, кіномузика, масова пісня). Слід підкреслити, що спільнота композиторів півтора десятиріччя протистояла впровадженню адміністративної вертикалі управління у вигляді відповідної всесоюзної організації.
45
Лисейко, К., та Я. М. Яців. "РОЗВИТОК СПОРТИВНИХ ІГОР У ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАДАХ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ: ПЕРСПЕКТИВИ ДОСЛІДЖЕНЬ". Visnyk of Zaporizhzhya National University Physical education and Sports, № 3 (14 грудня 2021): 32–38. http://dx.doi.org/10.26661/2663-5925-2021-3-05.
Повний текст джерелаАнотація:
Ефективний розвиток фізичної культури та спорту передусім відбувається за рахунок беззаперечного розуміння дуже важливої ролі фізичної культури та спорту в розвитку громади. Тому зміни в управлінні та перехід до децентралізованих механізмів позначається на всіх сферах діяльності, зокрема фізичній культурі та спорті. Мета – з’ясувати перспективу наукового пошуку в напрямі розвитку спортивних ігор в умовах децентралізації влади (на прикладі об’єднаних територіальних громад Івано-Франківської області). Для цього використано теоретичний аналіз та узагальнення, аналіз документальних матеріалів. Установлено можливість розв’язання актуального науково-практичного завдання щодо розвитку спортивних ігор на теренах Івано-Франківської області в умовах децентралізації влади. Послідовними кроками цього виступають такі завдання: визначити сутність, передумови формування та особливості розвитку спорту загалом та окремих видів спорту на різних рівнях управління сферою фізичної культури і спорту; визначити структуру та зміст нормативно-правового та програмно-нормативного підґрунтя діяльності суб’єктів з розвитку спортивних ігор на місцевому рівні; встановити динаміку основних показників розвитку спортивних ігор за різних форм організації управління фізичною культурою та спортом в Івано-Франківській області та обґрунтувати програму розвитку спортивних ігор у територіальних громадах Івано-Франківської області. У межах виконання дослідження виявлено протиріччя між соціально-економічними змінами в Україні, децентралізацією повноважень з підвищенням повноважень органів місцевого самоврядування (об’єднаних територіальних громад) і необхідністю формування здорової громади, популяризації засобів фізичної культури і спорту серед населення шляхом сталого підтримання механізмів розвитку масових та популярних видів спорту, зокрема спортивних ігор. Розв’язання цього протиріччя передбачає планування та реалізацію окремого наукового дослідження з відповідним формуванням методологічного, організаційного та наукового апарату.
46
Щербак, Н. В. "ЗДІЙСНЕННЯ МОНІТОРИНГУ ТА АНАЛІЗУ ВПЛИВУ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ (В УМОВАХ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ)". Збірник наукових праць Університету державної фіскальної служби України, № 1-2 (4 грудня 2020): 370–84. http://dx.doi.org/10.33244/2617-5940.1-2.2020.370-384.
Повний текст джерелаАнотація:
Досліджено актуальні питання розробки та упровадження інструментів моніторингу та аналізу впливу державної політикина діяльність органів державної влади.Дано визначення моніторингу як процедури аналізу політики, призначеної для отримання інформації пропричини та наслідки публічної політики. Моніторинг дозволяє описати співвідношення між діямиполітики та їх результатами, є первинним джерелом відомостей про здійснення політики.Аргументовано, що особливого значення набуває використання цих інструментів в умовах реалізації реформи державного управління.Всебічно проаналізовано питання причини виникнення та історичної еволюції загаданих інструментів як в Україні, так і в зарубіжних країнах. Обґрунтовано, що система моніторингу та аналізу впливу державної політики повинна мати зворотний зв’язок з питаннями щодо поліпшення реалізації, нагляду та реформування законодавства. Ураховуючи вищевикладене, зазначено, що суб’єкти законодавчої ініціативи мають включати до нових законопроєктів положення, які визначають процедури зворотного зв’язку.На основі проведеного дослідження вироблено практичні рекомендації щодо упровадження інструментів моніторингу та аналізу впливу державної політики у діяльність органів державної влади, зокрема Верховної Ради України та її Апарату.
47
РУМ’ЯНЦЕВ, ВЯЧЕСЛАВ. "Витоки, природа влади та правові засади Української держави гетьмана Павла Скоропадського". Право України, № 2020/01 (2020): 225. http://dx.doi.org/10.33498/louu-2020-01-225.
Повний текст джерелаАнотація:
Українська Держава гетьмана П. Скоропадського стала своєрідною віхою українського державотворення. Її виникнення не випливало із попереднього розвитку і не створювало умов для подальшого процесу державотворення. Тому її оцінка в науковій літературі доволі суперечлива. З метою визначення витоків Української Держави гетьмана П. Скоропадського слід брати до уваги геополітичну ситуацію того часу, насамперед хід і підсумки Першої світової війни, складну та неоднозначну соціальну та економічну політику Української Центральної Ради (УЦР), яка призвела до кризи в Україні, що сталася на початку 1918 р. Ставши до влади, гетьман П. Скоропадський мав чітку програму дій. Свою державну діяльність він розпочав із рішучої відмови від соціальної політики УЦР та обіцяв повернути життя в нормальне русло. Усе це в концентрованому вигляді містилося в оголошених 29 квітня 1918 р. “Грамоті до всього українського народу” та “Законах про тимчасовий державний устрій України”. Проте заходів для її реалі зації у гетьмана було недостатньо. Присутність в Україні значного військового контингенту Німеччини та Австро-Угорщини стримувала розвиток більшовизму всередині держави і захищала від його проникнення іззовні, що давало змогу гетьманському уряду сконцентруватися на вирішенні нагальних проблем державотворення. Однак надмірні апетити Німеччини та Австро-Угорщини, бажання вирішити за рахунок України свої економічні та продовольчі проблеми обмежували сферу діяльності гетьманського уряду саме цими межами, не дозволяючи йому займатися такими важливими питаннями розбудови держави, як створення власної армії, нала годження роботи апарату управління на місцях тощо. Стосовно форми Української Держави гетьмана П. Скоропадського зроблено висновок, що це було повернення до історичних традицій козаччини-гетьманату, але за змістом не мало характеру стихійного прориву соціальної енергії. Це був типовий шлях німецького командування, а гетьман послужив ширмою для недопусти мої зогляду на умови Брестського договору німецької окупації України. Форма Української Держави була складна й суперечлива. Це була авторитарна, хоча і досить ліберальна форма правління, обмежена як законом, так і часом – до скли-кання установчого Українського Сейму. Республіканські інституції перемежовувалися з ознаками монархічної форми правління. Основні висновки полягають у тому, що, незважаючи на значну залежність від німців, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського мала свої цілі й соціальну базу. Її утворення являло собою спробу консервативних політичних сил загасити полум’я революції, збити хвилю радикальних соціалістичних настроїв, силою державної влади та поміркованих реформ ввести соціальне життя у межі правових норм, відстояти право приватної власності.
48
ГОНЧАРЕНКО, Олексій, та Олександр ПОТИЛЬЧАК. "ПРОБЛЕМА ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО УПРАВЛІННЯ РАЙХСКОМІСАРІАТУ “УКРАЇНА” (1941 – 1944) У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ". Східноєвропейський історичний вісник, № 21 (24 грудня 2021): 149–61. http://dx.doi.org/10.24919/2519-058x.21.246911.
Повний текст джерелаАнотація:
Метою статті є історіографічний аналіз досліджень вітчизняних вчених з проблематики діяльності установ місцевого управління цивільної адміністрації Райхскомісаріату “Україна” (далі – РКУ) у вертикалі органів нацистського окупаційного режиму, з’ясування головних напрямів цих студій, виявлення недостатньо вивчених питань та окреслення перспективних напрямів подальших досліджень цієї тематики. Методологія дослідження ґрунтується на наукових принципах історизму, об’єктивності, наступності, науковості та системності. Для студіювання історіографічного контексту проблеми автори застосовують методи історичної компаративістики, джерелознавчого, структурно-функціонального та ретроспективного аналізу. Наукова новизна дослідження полягає у системному аналізі основних здобутків і проблемних питань вітчизняної історіографії у сфері реконструкції однієї з маловідомих, назагал недостатньо вивчених і контроверсійних сторінок минулого України доби нацистської окупації 1941 – 1944 рр. Висновки. Проблематика особливостей функціонування органів місцевого управління, підпорядкованих німецькій цивільній адміністрації РКУ, в сучасній українській історіографії наразі розробляється доволі активно. У результаті цих досліджень з'ясовано основні напрями діяльності та повноваження районних, міських і сільських управ у соціально-економічній, культурно-освітній, комунальній та побутовій сферах. Об’єктивно сприяючи реалізації завдань окупаційної політики, ці низові управлінські структури паралельно працювали й на забезпечення в екстремальних умовах війни потреб місцевого соціуму. Достатньо вивченими виглядають регіональні аспекти функціонування органів місцевого управління РКУ. Авторами встановлено їх організаційну структуру, службові повноваження, з’ясовано взаємостосунки зі структурами німецької військової та цивільної окупаційної влади. Попри ці позитивні тенденції, напрацьований науковий наратив не позбавлений певної плутанини в понятійному апараті, особливо у сегменті ідентифікації цих органів як “самоврядних”, “українських” або ж “громадських”. Окремі дослідники гіперболізують участь осередків ОУН і національно орієнтованої української інтелігенції у створенні та діяльності інституцій місцевої влади, зокрема у період перебування окупованих українських земель під контролем тимчасової німецької військової адміністрації.
49
Данилюк, Л. С. "РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОБ’ЄДНАНИХ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ". Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Економічні науки, № 1(59) (9 жовтня 2020): 17–23. http://dx.doi.org/10.32689/2523-4536/59-3.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті окреслене коло завдань децентралізації щодо підвищення рівня фінансової спроможності громади. Зазначена необхідність участі територіальних громад в реформуванні вітчизняної системи місцевого самоврядування. Визначені головні причини проблем розвитку економічного потенціалу об’єднаних територіальних громад України: 1) корумпована централізована вертикаль державної влади, нераціональне використання нею фінансових і природних ресурсів; 2) відсутність ефективного та практичного механізму місцевого самоврядування, як демократичного механізму місцевого управління; 2) зростання рівня недовіри громадян до державної влади; 3) фінансово-економічна неспроможність переважної більшості громад; 4) недостатній рівень компетентності переважної кількості органів місцевої влади та громадського активу; 5) непорозуміння між місцевими державними установами, відсутність їх відповідальності перед громадою тощо. Запропоновані організаційно-економічні підходи для стимулювання підприємницької активності мешканців громади і активізації підприємницького середовища. Увага приділяється дослідженню професійного складу населення, визначенню джерел та розподілу доходів, ресурсів, наявних у ОТГ. Наведений перелік пріоритетних питань кандидатам до виконавчих органів та Рад ОТГ: 1) професійні якості і здатність бути віч-на-віч з громадою, що означає приведення системи місцевого самоврядування у відповідність з Конституцією України та готовність вирішувати проблеми громади; 2) вміння організувати комунікацію: громада – органи влади, створення Центру громадських комунікацій; 3) налагодження цивілізованих відносин з інвесторами та приватним бізнесом: громада – забудовники – промисловці – аграрії (будувати великі промислові, житлові, туристичні, розважальні, інфраструктурні об’єкти – тільки з дозволу громади); 4) приведення структури місцевого управління до оптимального варіанту, в першу чергу оптимізація комунальних підприємств; 5) сприяти розвитку сферам охорони здоров’я, освіти, дитячої та молодіжної творчості і спорту, культури, транспорту; 6) створення економної політики в сфері ЖКГ, захист інтересів ОСН; 7) створення та здійснення економічного та соціального плану розвитку ОТГ, який відповідає інтересам місцевої громади. За основу економічного та людського потенціалу ОТГ необхідно застосовувати два надважливих показника. Перший – індекс якості життя кожного представника територіальної громади (здоров’я та довголіття, доступність освіти і гідний рівень життя). Цей індекс допоможе втримати людей від міграції в інші регіони або за кордон і навпаки залучити додатковий людський ресурс. Конкурентоспроможність регіонів – це другий надважливий індекс, який визначає здатність регіонів створити привабливе середовище для розвитку бізнесу й інвестицій. З цією метою формується загальнонаціональний рейтинг з урахуванням показника про власні доходи на одного мешканця, рівня дотаційності бюджету, що не повинен перевищувати 30 % від суми місцевих доходів та капітальних видатків на одного мешканця без субвенцій з держбюджету та питомої ваги видатків на утримання керівного апарату. Моніторинг наявної ресурсної бази, разом із вивченням реальних потреб і можливостей територій громад необхідні для подальшого формування інвестиційної стратегії ОТГ. Кожний з регіонів України повинен мати інвестиційні паспорти ОТГ, які мають вміщати інформацію про економічний потенціал ОТГ, а ретельний аудит ресурсних баз ОТГ повинен стати основою для розробки стратегій економічного розвитку громад.
50
І., Гречана С. "СУТНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ПОГЛЯДІВ ВЧЕНИХ". Актуальні проблеми права: теорія і практика, № 1 (39) (21 квітня 2020): 55–65. http://dx.doi.org/10.33216/2218-5461-2020-39-1-55-65.
Повний текст джерелаАнотація:
У статті досліджено сутність адміністративного судочинства через наукові погляди вчених та узагальнено сучасні уявлення про правосуддя. Проаналізовано такі поняття як адміністративне судочинство та адміністративний процес, визначено їх місце в системі права України. Висвітлено, як виняткову форму захисту громадян – правосуддя. Встановлено, що правова держава не мислима без організації та здійснення правосуддя. Розвиток адміністративного судочинства вирішує публічно-правові спори, що надає громадянам змогу протистояти адміністративному апарату. Однак, проблема невирішеності питань щодо сутності адміністративного судочинства існує і потребує дослідження в сьогоденних умовах з врахуванням евроінтеграційних процесів, що зумовлюють нашу країну існувати по новому і реалізувати конституційні права на лад сучасного правосуддя. Розвиток України, як правової держави, передбачає якісно новий рівень судового захисту прав, свобод, інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також їх посадових і службових осіб, а особливе місце у цій діяльності займає система адміністративних судів України, розбудова та діяльність якої повинна здійснюватися відповідно до нових вимог сьогодення.
Ключові слова: адміністративне судочинство, адміністративний процес, правосуддя, правова держава, кодекс адміністративного судочинства України, права, свободи та інтереси громадянина.