Статті в журналах з теми "Аналіз вектору розвитку"

Проводиться аналіз сучасних методів прогнозування та можливості їх використання для прогнозу тенденцій розвитку засобів військової радіолокації. Розглядаються фактори, які обумовлюють особливості прогнозування тенденцій розвитку військової радіолокації. Обґрунтовано висновок про неможливість прямого застосування відомих формальних методів прогнозування для коректного прогнозу тенденцій розвитку засобів військової радіолокації. Запропоновано використання поєднання методів експертного оцінювання та теорії нечітких множин. Аналізується послідовність та склад етапів розроблення методики прогнозу тенденцій розвитку військової радіолокації. Особлива увага приділяється розробці продукційних правил прогнозування для кожного показника та їх перетворювання з чисельних значень в вектор лінгвістичних змінних за допомогою функцій приналежності. Наводиться приклад вектору оцінки значень показників прогнозування, якій отриманий за допомогою запропонованої методики.

Стаття присвячена проблемам зовнішньополітичного курсу України за часів незалежності у призмі політологічного аналізу. Вказано, що за свій тридцятирічний період незалежності пріоритети щодо розвитку зовнішньої політики держави постійно змінювалися. Причиною цього були і є як зовнішні, так і внутрішні чинники політичного характеру. Проаналізувавши стратегічний зовнішньополітичний курс України через призму ціннісно-політичних орієнтацій та застосовуючи політологічні підходи до його аналізу, виокремлено п’ять історичних періодів розвитку, що є результатом діяльності державних керманичів, який спрямовано більше на задоволення корпоративних інтересів, аніж на реалізацію державотворчого процесу: постсоціалістичний, самостійницький, проєвропейський, проросійський та євроінтеграційний. Досліджено, що зовнішня політика є одним із найскладніших предметів наукового дослідження, яке ускладнюється тим, що значна частина процесів та явищ, які є невід’ємними складниками зовнішньополітичного курсу України, ще не завершилися і тривають. Проаналізовано, що зовнішньополітичні доктрини завжди відігравали в минулому і відіграють на сучасному етапі розвитку світової цивілізації значну роль у діяльності будь-якої держави на міжнародній арені. Для українського суспільства задля визначення перспектив міжнародних відносин головними факторами, що впливали на формування ціннісних орієнтацій щодо можливих векторів міжнародної інтеграції у перші роки незалежності, була ізольованість українського суспільства від цивілізованого світу, згодом, після змін соціально-політичних та економічних умов життєдіяльності, у свідомості людей виникла нова орієнтаційна детермінанта у вигляді надії на майбутній успішний розвиток країни, що суттєво вплинуло на підвищення національного самовизначення, і вже після подій 2013–2014 років Україна спрямувала погляди стратегічного розвитку на євроінтеграційний курс. Обґрунтовано, що за тридцять років незалежності наша країна набула значного досвіду у формуванні та реалізації зовнішньої політики, у тому числі й суб’єктності у світовій політиці. Нині у суспільстві відбувається переорієнтація на цінності західної демократії, що підтверджується опитуваннями та пронизує медіапростір України. Проте залишаються проблеми у розробленні та ефективному використанні інструментів забезпечення руху по європейському вектору зовнішньої політики України.

В статті здійснено аналіз категорій «розумне місто» та «креативні індустрії», як інноваційного вектору розвитку регіону та отримання соціального та економічного ефекту. З’ясовано серед переліку теоретичних та практичних підходів рівень розробки даної проблеми, приведено досвід Європейського Союзу, Америки в імплементації та запровадженні концепції «розумне місто». Здійснено екскурс теоретично-методологічного інструментарію «креативних індустрій» та окреслено їх роль у стратегії розвитку «розумних міст» регіону. Визначено основні напрями реалізації концепції «розумних міст». Досліджено практику фінансування передових міст Європейського Союзу концепції «розумних міст», зокрема на модернізацію, підвищення енергоефективності споруд та транспортно-дорожніх мереж, розумного управління та споживання енергетикою, запровадження нової моделі інформаційно-комунікаційного спілкування, розвиток сфери обслуговування.

Дослідження присвячено визначенню тенденцій функціонування та факторів, що впливають на діяльність малого бізнесу в Україні. Стаття містить результати аналізу статистичних показників цієї частини підприємницького сектора за період 2013-2018 рр., які характеризують зміни в кількісному складі суб'єктів, зайнятості працівників, обсягів реалізації продукції, прибутковості, доданої вартості та капітальних інвестицій. Динамікувказаних показників проаналізовано на макроекономічному рівні, за регіонами та в розрізі видів економічної діяльності. Виявлені позитивні тенденції, недоліки у розвитку українського малого бізнесу і визначена необхідність коригування його вектору.

Питання захисту суб’єктивних цивільних прав вже не перше десятиліття залишається об’єктом ретельної уваги цивілістів. При цьому акценти доктринального обґрунтування набувають неповторного вираження у зв’язку з характером приватноправової політики, що проявляється в основному акті цивільного законодавства. Прийняття Цивільного кодексу України (ЦК України) у 2003 р. як конституції приватного права для майбутнього громадянського суспільства з розвиненою ринковою економікою мало наслідком значну активізацію наукових пошуків у сфері відповідної проблематики. Положення чинного ЦК України, якими значною мірою було сформовано сучасний інститут захисту суб’єктивних цивільних прав, стали суттєвим чинником розвитку вітчизняної цивілістичної доктрини у пострадянський період. Метою статті є аналіз та визначення загального вектору розвитку доктрини приватного права у сфері захисту суб’єктивних цивільних прав з урахуванням змін, які відбулися у правовому регулюванні інституту захисту суб’єктивних цивільних прав у результаті прийняття чинного ЦК України та реформування процесуального законодавства України в межах здійснення судової реформи. Акцентовано увагу на необхідності розмежування права на захист від захисту прав як реальних дій, безпосередньо спрямованих на захист порушеного права. Зроблено висновок про необхідність розгляду категорії захисту прав, передусім у системі механізму здійснення цивільних прав. При цьому стадію захисту права визнано факультативною стадією механізму здійснення суб’єктивного цивільного права та відокремлено від інших стадій, оскільки їй властиві характерні риси, що унеможливлюють її об’єднання зі стадією формування суб’єктивного права, так само як і його реалізації. Розкрито співвідношення між захистом прав та іншими цивілістичними категоріями, такими як охорона прав, охоронюваний законом інтерес і цивільно-правова відповідальність. У межах дослідження інституту захисту прав проаналізовано правовий феномен зловживання правом. Запропоновано підхід до юридичних наслідків кваліфікації способу захисту як загального чи спеціального в контексті правозастосовної практики. Загальним вектором розвитку доктрини приватного права у сфері захисту суб’єктивних цивільних прав на сучасному етапі визнано забезпечення ефективного захисту суб’єктивних цивільних прав. Установлено, що відповідні зміни пронизують увесь інститут захисту прав, починаючи від його доктринального тлумачення та взаємодії з іншими суміжними інститутами і закінчуючи впливом доктрини на формування нових законодавчих підходів та актуальної судової практики, оскільки превалюючим завданням судочинства за новим процесуальним законодавством є забезпечення ефективного захисту прав особи, яка звертається до суду.

У статті проаналізовано територіально-географічний вектор українських студій про розвиток іншомовної освіти в зарубіжжі. Для предметного репрезентативного вивчення цієї проблеми методом головного масиву було охоплено близько 70 дисертацій і двох десятків монографій, а вибірковим методом – близько сотні статей. На основі аналізу їхніх назв і змісту визначено чотири основні територіально-географічні вектори дослідження іншомовної освіти у зарубіжжі: 1) регіональний – у вигляді державно-політичних об’єднань та історико-культурних регіонів світу; 2) країнознавчий – визначає спектр і пріоритети вивчення освітніх систем в окремих країнах; 3) українознавчий – відображає вивчення зарубіжної іншомовної освіти крізь призму адаптації її досвіду в Україні. Аналіз наукових студій про розвиток іншомовної освіти в зарубіжжі виявив вузькість їхнього територіально-географічного вектору. Це проявилося у зосередженні уваги на п’яти-шести країнах західноєвропейського регіону (Велика Британія, Німеччина; Франція; Швеція, Польща) та США. Меншою мірою вивчався розвиток іншомовної освіти у ще близько десяти державах. Таким чином, абсолютна більшість інших країн світу залишилася поза увагою українських науковців. Означені тенденції і пріоритети зумовлені євроінтеграційним курсом України.

У статті розкрито необхідність та своєчасність формування конкурентоспроможності майбутнього фахівця в сучасних умовах модернізації освітньої системи. Характер проблем сучасності, причини та можливі наслідки в розвитку людства змушують задуматися про рушійні сили і перспективи, які чекають на нас в майбутньому, щоб спільно утримати рівновагу між: 1) соціальним, економічним і природним середовищем; 2) матеріальними і духовними цінностями, які є передумовами сталого розвитку суспільства і культури. Тільки таке суспільство має майбутнє, яке думає не тільки про миттєві блага, а й про те, що вона бажає і може залишити у спадок майбутнім поколінням. В наші дні неодноразово звучала думка, що не ми щось зберігаємо і залишаємо майбутнім поколінням, а майбутні покоління нам позичили свої життєво важливі ресурси на тимчасове користування. З цим ми повинні рахуватися. Якщо будемо жити тільки сьогоднішнім днем, тільки для одного дня і не зможемо віддати свій борг людству майбутнього, то наше існування вже тепер під загрозою. Світ влаштований так, що в усьому і всюди можна розглядати причинно-наслідкові закономірності. Засновник Римського клубу, італійський вчений, відомий підприємець А. Пецці висловив дуже важливу думку, - щоб управляти економікою світового масштабу, людина, в першу чергу, повинна навчитися керувати собою, повинна усвідомити й освоїти механізм саморегуляції. А. Пецці підкреслив ще одну важливу думку, що людина, стикаючись з дилемою вибору, повинна змінитися як особистість, як професіонал, як індивідуум суспільства, як громадянин Всесвіту або повинен зникнути з поверхні Землі. Дослідження підтверджують, що за останні 10 років в результаті зміни парадигм в науці та освіті, змінилася і парадигма конкурентоспроможності особистості в соціальних і гуманітарних науках. Дослідження про розуміння конкурентоспроможності в закладах середньої освіти показали нерівність інтелектуального і морального розвитку, що дозволило обрати напрямок вектору подальшого розвитку. Аналіз внутрішньої структури ЗВО дозволив розкрити сутність і дати коротку характеристику змісту досліджуваного феномена. В якості структурних виділені такі компоненти конкурентоспроможності студента ЗВО, як: мотиваційний, емоційно-вольовий, інформаційно-змістовний і операційно-практичний. Взаємозв'язок, взаємозумовленість змістовних компонентів конкурентоспроможності характеризує системний, цілісний характер досліджуваного феномена.

У статті розглянуто розвиток особистості в контексті сучасних історико-еволюційних підходів у психології розвитку та соціальній психології. Обстоюється доціль­ність збагачення методологічної бази цього пошуку на засадах ідей еволюціонізму, методологій загальної, вікової, соціальної психології, сучасної міждисциплінарної платфор­ми «наук про розвиток» у зарубіжній психології. Показано, що історіоризація розвитку особистості виходить з пріоритетності соціально-історичної складової цього процесу, що представлена лінією історіогенезу. Акцент на соціально-психологічному аналізі зазначеної лінії передбачає долучення до спектру сутнісних характеристик розвитку особистості – контекстуальності, а також виокремлення концепту «між поколінна взаємодія» як «оди­ниці» аналізу цього процесу.

The article considers the problem of experiencing a personal crisis, in particular in early adulthood. The purpose of the article is to determine indicators of experiencing a personal crisis in early adulthood based on the status model of identity. Objectives: to determine levels of personal crisis experience based on the status model of identity in early adulthood; empirically outline the indicators of each level. The experience of the crisis is seen as a form of human activity. The purpose of the crisis is to overcome the critical situation. Сrisis positive end to the contributes to the development of personality аnd acquirement a status of the achieved identity. Diffusion of identity is the result of the negative impact of the crisis. The criteria that predict the experience of the crisis are: acceptance of one’s own identity, acquirement of integrity; searching and analysis of existing and search for new aspects of identity; reviewing accepted aspects of identity with alternatives which are more consistent with the new situation conditions. The methods investigation the indicators of experiencing a personal crisis are the method of “Who am I?” M. Kuna, T. McPertland and cluster analysis for interpretation of results. The prognostic criterion for determining the status of identity is the ability to reflect, in particular the ability to differentiate identity analysis and free actualization in the respondents own cognitive-affective formations of identity. Results. The main indicators of experiencing a personal crisis in students are identified premature identity status with insufficient level of self-differentiation, acceptance of “ready”, unanalyzed aspects of self, related to the fulfillment of social roles; diffuse identity, the indicators of which are the inability to carry out an in-depth analysis of the actual characteristics of the self and the absence of potential self and integration identity; “search moratorium” the indicators of which are depth analysis aspects of real and potential self and integration of different aspects of the self. Experiencing a crisis is a form of human activity aimed at overcoming a critical situation and entering a positive vector to a new level of personality development, which provides a new resource, experience, integrated into the identity structure, with a negative – fragmentation, destructive changes that reduce resilience. Experiencing a personal crisis at the cognitive level concerns changes, in particular in self-awareness, identity formation.Key words: crisis, personal crisis, experience of crisis, identity, achieved identity, moratorium, premature identity, diffuse identity. Метою статті є визначення показників переживання особистісної кризи у ранній дорослості на основі статусної моделі ідентичності. Завдання: визначити рівні переживання особистісної кризи на основі статусної моделі ідентичності у ранній дорослості; емпірично окреслити показники кожного рівня. Переживання кризи розглядається як форма активності людини, спрямована на подолання критичної ситуації та вихід за позитивного вектору на новий рівень розвитку особистості, досягнутої ідентичності, за негативного – фрагментарність, дифузія ідентичності. Прогностичними критеріями визначення статусів ідентичності є: прийняття власної ідентичності – набуття цілісності; поглиблений пошук, аналіз нових аспектів ідентичності; перегляд актуальних аспектів ідентичності з потенційними, які відповідають новим умовам ситуації. Методами дослідження показників переживання особистісної кризи вибрано методику «Хто я?» М. Куна, Т. Макпартленда та кластерний аналіз для статистичної обробки результатів. Результати. Прогностичним критерієм «Я-статусу» ідентичності визначено здатність до рефлексії, зокрема здатність до диференційованого аналізу ідентичності, вільної актуалізації у досліджуваних власних когнітивно-афективних утворень щодо своєї ідентичності. Основними показниками пережи-вання особистісної кризи у студентів є: досягнення передчасного статусу ідентичності з недостатнім рівнем диференціації Я, прийняття «готових», невідрефлексованих аспектів Я, які стосуються виконання соціальних ролей; дифузна ідентичність, показниками котрої є нездатність здійснювати глибокий аналіз актуальних характеристик Я та відсутність потенційних, відсутня цілісність, інтегрованість Я; «пошуковий мораторій», показниками якого є: глибокий аналіз аспектів Я актуальних і потенційних, бачення перспективи, інтеграція різних аспектів Я, почуття цілісності.Переживання кризи є формою активності людини, спрямованою на подолання критичної ситуації та вихід за позитивного вектору на новий рівень розвитку особистості, котрий передбачає новий ресурс, досвід, що інтегрується у структуру ідентичності, за негативного – фрагментарність, деструктивні зміни, які знижують стійкість особистості. Переживання особистісної кризи на когнітивному рівні стосується змін, зокрема у самосвідомості, формуванні ідентичності.Ключові слова: криза, особистісна криза, переживання, ідентичність, досягнута ідентичність, мораторій, передчасна ідентичність, дифузна ідентичність.

Мета. Метою статті є дослідження розвитку українського ринку страхових продуктів у сільському господарстві з виокремленням і класифікацією чинників, які впливають на динаміку основних показників ринку, та визначення на цій основі концептуальних напрямів розбудови ефективної системи агрострахування України. Методологія / методика / підхід. Методологію дослідження становили положення неокласичної та інституційної теорій; використано методи узагальнення та систематизації (при визначенні сучасних тенденцій розвитку ринку агрострахування), періодизації (для визначення спільних рис і розбіжностей у становленні агрострахування в Україні), статистичного аналізу (для аналізу динаміки показників розвитку аграрної сфери, ринку агрострахування), факторний аналіз (для визначення чинників впливу на ефективність агрострахування); кореляційний і регресійний аналізи (при виявленні залежності показників розвитку ринку агрострахування від макроекономічних показників й обсягів державного фінансування), прогностичний (для формулювання висновків і пропозицій щодо концептуальних векторів розвитку агрострахування). Результати. У результаті дослідження виявлено низький рівень проникнення страхування в сільське господарство України. Агрострахування здійснюється переважно у рослинництві. На ринку агрострахування України представлені сучасні страхові продукти, але їх асортимент є меншим у порівнянні з країнами з розвинутим агрострахуванням. Нормативно-правове забезпечення страхування продукції сільського господарства представлено значною кількістю документів, невиконання у повному обсязі окремих положень яких, наприклад, щодо державного субсидіювання страхових премій, перешкоджає розвитку агрострахування. Ми узагальнили та класифікували чинники розвитку агрострахування в Україні й використали математичну модель для виявлення основних функціональних чинників, які мають вплив на динаміку застрахованих площ. Ми встановили важливу залежність розвитку агрострахування від комплексу інституційних і функціональних чинників. Оригінальність / наукова новизна. Отримав подальший розвиток системний підхід до дослідження агрострахування як складника умов сталого розвитку аграрної сфери. Визначено, що реалізації потенційних можливостей агрострахування, як складника забезпечення умов сталого розвитку аграрної сфери, перешкоджають висока вартість страхових премій, недостатні обсяги фінансування державних програм, непослідовність державної політики, відсутність при її розробленні та реалізації середньострокового планування; неповнота інформації з боку стейкхолдерів щодо необхідності, доступності агрострахування. Для розвитку агрострахування необхідно зменшити негативний вплив таких чинників. Практична цінність / значущість. Інституалізації агрострахування, як однієї з передумов функціонування сільського господарства України на принципах сталого розвитку, будуть сприяти перехід від мультиризикового до індексного страхування, формування прозорого регуляторного середовища, запровадження середньострокового державного програмування, поширення інформації на державному рівні для стейкхолдерів щодо необхідності, доступності, доцільності агрострахування.

Предметом вивчення є історія становлення та розвиток теорії нейронних мереж, сучасні підходи до проблем розпізнавання та класифікації зображень. Особлива увага приділяється якісному огляду капсульних та згорткових нейронних мереж, принципів їх роботи та визначення основних відмінностей. Метою роботи є аналіз сучасного стану досліджень нейронних мереж та можливих перспектив розвитку цієї галузі. Завдання: проаналізувати історичний розвиток теорії нейронних мереж. Провести порівняння між типами нейронних мереж, що базуються на концепції глибокого навчання: згортковими та капсульними. Методом проведення дослідження є аналіз сучасної літератури та основних тенденцій розвитку глибокого навчання. Результатами проведеного дослідження є виявлення значущих відкриттів, що вплинули на розвиток нейронних мереж. Функціонування нейронних мереж базується на роботі нервової системи біологічних організмів. Зокрема, це принцип активності біологічного нейрону, ансамблі нейронів, виявлення «простих клітин» у зоровій корі мозку. На даний момент найбільший розвиток мають нейронні мережі, що засновані на концепції глибокого навчання, яка дозволяє багатошаровим обчислювальним моделям вивчати дані з кількома рівнями абстракції. Згорткові мережі, що використовують цю концепцію досягли значних успіхів у розпізнаванні зображень, відео та аудіо. Рекурентні мережі виявилися кращі у аналізі тексту та мови. Згорткові нейронні мережі маються низку недоліків, на яких наголошено у роботі. Капсульні нейронні мережі є вдосконаленням концепції згорткових нейронних мереж. В їх основі покладено «капсули», які призначені для виявлення характеристик об’єкта. Капсули як група нейронів характеризуються вектором активації. Запропонований відомими ученими векторний підхід дозволяє врахувати поворот та трансляцію об’єктів. Капсульні нейронні мережі потребують значно меншу навчальну вибірку, ніж згорткові. У висновках роботи визначаються основні перспективи розвитку теорії нейронних мереж, а також можливий стрімкий розвиток неконтрольованого навчання нейронних мереж. Наголошується на важливості критичного аналізу проблем нейронних мереж як вирішального фактору їх майбутнього розвитку.

Метою статті було визначення психологічних засад моделювання соціальних явищ для прогнозування їхнього розвитку. Моделювання, а також екстраполяція та експертні методи належать до найбільш загальних методичних напрямів соціальної прогностики. У літературі ж наразі більше уваги приділяється екстраполяції та експертним методам, незважаючи на вади й обмеження, властиві цим методичним напрямам порівняно з моделюванням. Причина цього полягає в тому, що моделювання вимагає визначення сутнісних причин розвитку соціальних процесів, що є проблемною зоною в сучасній науці. У статті на основі теоретичного аналізу обґрунтовується теза про те, що моделювання процесів соціального розвитку має базуватися на розумінні його психологічних механізмів і чинників. Це пов’язано з тим, що в онтологічному сенсі суб’єктом цього розвитку є людина як член суспільства, а тому саме змісти психічного життя членів соціуму визначають вектор суспільних змін. Водночас у моделюванні соціальних процесів важливо враховувати культурні напрацювання певного соціуму, які можна порівняти з тією вихідною позицією, до якої буде прикладено вектор подальшого соціального розвитку. У практичному плані розроблення прогностичних моделей соціального розвитку передбачає виокремлення психологічних характеристик, важливих для визначення способу функціонування суспільства, а також розуміння психологічних механізмів, через які ці характеристики впливають на суспільний розвиток. За такої умови короткострокові і середньострокові прогнози визначення вектора розвитку суспільства можуть базуватися на поточних замірах цих характеристик. Прогнозування соціальних змін на більш масштабну часову перспективу вимагає узагальнених моделей соціального розвитку, які б враховували і часові зміни в самих психологічних характеристиках. Описані психологічні засади можуть бути безпосередньо використані для розроблення прогностичних моделей процесів соціального розвитку, що становить перспективу подальшої роботи і визначає практичне значення дослідження.

Стаття присвячена аналізу мотиваційних чинників, що сприяють розвитку перфекціонцзму у сучасної студентської молоді. Проведено теоретичний аналіз вітчизняних та зарубіжних наукових досліджень генези перфекціонізму. Проаналізовано базові форми та основні механізми утворення даного психологічного конструкту. На основі узагальнення даних, виокремлено мотиваційні фактори, що сприяють розвитку перфекціонізму у студентської молоді. Розкрито особливість конструктивного та деструктивного перфекціонізму. Досліджено вектори впливу феномену перфекціонізму на різні сфери життя особистості, зокрема на професійне самовизначення, міжособистісні зв’язки та соціальну адаптацію особистості

Актуальність теми дослідження полягає в необхідності дослідження наукового фундаментального підґрунтя для становлення та розвитку інституціоналізму на впровадження його основ в сучасний регіоналізм в Україні. Постановка проблеми. Для удосконалення інституційної структури економіки регіонів необхідним є здійснення аналізу фундаментальних основ інституціоналізму в регіональній економіці. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасні дослідження базуються на працях видатних зарубіжних вчених, як Т. Веблен, К. Ейрс, Д. Норт, Дж. Ходжсон, Дж. Серл, Г. Спенсер, К Менгера та вітчизняних О. Амоши, Б. Буркинського, М. Бутка, С. Вовканича, В. Геєця, Б. Данилишина, М. Долішнього, В. Загорського, Е. Лібанової, І. Манцурова, М. Максимчука, А. Олейник, П. Саблука, В. Сіденка, А. Чухна. Виділення недосліджених частин загальної проблеми. Аналіз ключових теоретичних питань формування категоріального апарату інституціоналізму довів необхідність окреслення його оновних дефініцій через призму децентралізаційних чинників, які відбуваються в Україні та не були акцентовані донині. Постановка завдання. Здійснити характеристику основних теоретичних аспектів розвитку інституціоналізму та його вплив на розвиток продуктивних сил в Україні. Виклад основного матеріалу. Основні децентралізаційні зміни, які відбуваються в нашому суспільстві довели, важливу роль громади у реалізації можливостй людського потенціалу, але є потреба у реалізації розвитку інституту державно-приватного партнерства, розвитку інститутів громадянського суспільства, релігійних осередків, удосконалювати вектори взаємодії та заохочувати соціальну відповідальність бізнесу. Висновки. Інституціональне середовище не є ідеальним середовищем, проте національна економіка має прагнути до формування інституціональної основи, яка б сприяла покращенню умов функціонування її суб’єктів. Розвиток економіки перебуває у взаємозалежності з формуванням інституційної основи економіки, її комплементарних інститутів.

Теоретично обґрунтовано місце інформаційного забезпечення державної євроінтеграційної політики серед інших видів державної політики. З’ясовано, що воно чинить значний вплив на розвиток бізнес-середовища, а отже, має свою специфіку та науковий інтерес система інформаційного забезпечення державної євроінтеграційної політики регулювання бізнесу. На основі аналізу динаміки індикаторів транзитивності України визначено особливості перехідного періоду та доцільні напрями реалізації інформаційної політики щодо європейського вектору розвитку. Запропоновано під час оцінювання системи інформаційного забезпечення державної євроінтеграційної політики регулювання бізнесу в стратегічному контексті розглядати такі його рівні розвитку: інституційний, економічно-регуляторний, інформаційно-комунікативний та поведінковий. Визначено основні складники бізнес-середовища, які вкрай важливі під час здійснення аналізу євроінтеграційного процесу в Україні.

Стаття присвячена емпіричному дослідженню структурно-функціональних взаємозв’язків між складовими комунікативної компетентності спортсменів-гірськолижників. Автор описує обґрунтування валідності застосування психодіагностичних методик, а також проведений статистичний аналіз даних. Отже за допомогою парного кореляційного аналізу встановлено функціональні відношення між інтегральними змінними, що характеризують структуру комунікативної компетентності спортсменів-гірськолижників. Показано, що статистично значущі коефіцієнти кореляції описують взаємовідносини між наступними компонентами комунікативної компетентності: «Адаптивна комунікативна самооцінка» та «Обсяг комунікативної взаємодії», «Асертивність» та «Комунікативне домінування», «Асертивність» та «Комунікативний самоконтроль». Перша пара змінних характеризувалась від’ємним коефіцієнтом кореляції, а друга та третя пари – додатними коефіцієнтами кореляції. Показано, що функціональні відношення між цими складовими розкривають два аспекти комунікативної компетентності спортсменів. Зроблено висновки про те, що динаміка розвитку комунікативної взаємодії розкривається в процесі адаптації в малих групах, де взаємодія від зон включення та афекту у кінцевому підсумку концентрується в зоні контролю, де відбувається основна комунікативна взаємодія; відзначено, що комунікативне домінування та комунікативний самоконтроль виступають проявами такої компоненти комунікативної компетентності спортсменів-гірськолижників як асертивність. Ключові слова: комунікативна компетентність, складові комунікативної компетентності, професійна мобільність спортсменів, вектори кар’єрного розвитку, комунікація, кар’єра, кар’єрний розвиток.

У статті проведено аналіз функціонування і сучасного стану ринку м’яса птиці в Україні. Проаналізовано тенденції на ринку м’яса птиці за останні десять років у розрізі виробництва, реалізації та споживання м’яса птиці. Розглянуто динаміку показників розвитку ринку м’яса птиці, як важливих показників забезпечення продовольчої безпеки країни. Проведено порівняльний аналіз динаміки виробництва і споживання м’яса з динамікою частки загальних витрат, які витрачено на продукти харчування одним домогосподарством. Розраховано рівень самозабезпеченості м’ясом у державі, як показника співвідношення обсягів виробництва та споживання м’яса та індикатора визначення рівня продовольчої безпеки. Визначено, за результатами проведеного аналізу, що важливим, є встановлення певної рівноваги на ринку м’яса птиці та підвищення рівня самозабезпеченості м’ясом, як основного стратегічного індикатора у забезпеченні продовольчої безпеки країни.

У статті аналізується значення громадської думки, суспільних настроїв громадян України щодо ефективності впровадження зовнішньополітичного курсу держави та тісну інтеграцію до Європейського Союзу, Північноатлантичного альянсу, визначаючи важливість врахування очікувань населення у вироблені та впроваджені стратегії реалізації обраного геополітичного вектора. Методологічною основою дослідження стало використання міждисциплінарного підходу в аналізі явищ і процесів суспільного життя, а саме: історичних аналогій, соціологічних методів у розкритті зміни за останні роки ставлення громадян до окремих державних рішень, їхнього прагнення брати участь у плебісцитах щодо легітимації зовнішньополітичного курсу держави, а також порівняльного – для виявлення переваг врахування суспільних настроїв у державотворенні через концепції реалізму та лібералізму, що теж засвідчують здатність держави до зміни і внутріполітичного курсу. Доведено, що протягом останніх кількох років серед українців поступово зростала кількість громадян (понад 48%), які є прихильниками європейської та євроатлантичної інтеграції, що є позитивною динамікою та підґрунтям для впровадження державою обраного вектора. У результаті аналізу вдалося визначити, що залишається майже третина громадян, хто не визначився, які відповідно можуть стати електоральною підтримкою тих політичних сил та діячів, що пропагують проросійський вектор співробітництва як основний для України. Відповідно, держава повинна системно займатися впровадженням стратегії всеохопної агітації, вибудовувати інформаційні канали позитивного сприйняття та впровадження обраного зовнішньополітичного курсу, працювати з лідерами думок тощо. Визначено, що консолідація політичної еліти та суспільства є важливим фактором реалізації євроінтеграційної політики України на сучасному етапі розвитку, однак може зазнати змін через непослідовну та розмиту позицію західних партнерів.

У статті проведено розбір ключових характеристик ресурсного та результативного підходів в напрямку визначення фінансового потенціалу. Визначено фінансовий потенціал як систему фінансових можливостей здатних трансформувати наявні ресурси у векторний процес розвитку через максимізацію та мультиплікатор капіталізації прибутковості. Згруповано в систему фактори впливу на рівень фінансового потенціалу, які потрібно системно перетворювати в потенційні можливості. Визначено такими факторами фінансову стійкість, ефективність менеджменту активами, мультиплікатор капіталу, вектор кредитоспроможності, інноваційний вектор, інвестиційний вектор, вектор менеджменту, що точково створюють проблеми та породжують дисбаланс фінансово-економічного розвитку. Сформовано синергетичну пряму складників фінансового потенціалу в процесі фінансово-господарської діяльності через ефективність та доведено поетапність алгоритму роботи в частині структуризації власних та позикових фінансових ресурсів через якість аналіз, планування, контроль і гарантування в підсумку фінансової стійкості та фінансової забезпеченості. Запропоновано структуризацію компонентів та складників фінансового потенціалу через рух і розвиток в напрямку капіталізації та максимізації. Розроблено вектор забезпечення формування High-level фінансового потенціалу в напрямку фінансової стабільності включаючи компоненти: управлінський, фінансово-економічний, майновий, архітектурний, інтелектуальний. Тому, важливим кроком в напрямку формування фінансового потенціалу та пошуку детермінантів його нарощення ефективно генерувати саме архітектурний та інтелектуальний компоненти. Заданий алгоритм буде працювати через самофінансування та самонаповнення, з врахуванням мотиваційної складової кадрового потенціалу до результативної та продуктивної роботи.

Висвітлено питання щодо поняття “глобалізація”, її переваг та недоліків для українського суспільства. Реалізовано мету дослідження, що полягає в аналізі впливу глобалізації на розвиток та становлення інтеграцій- ної політики в Україні. У дослідженні використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи: наукове узагальнення та систематизація — для визначення характеристик глобалізації; порівняльний аналіз — для зіставлення розвитку країн, які входять до Європейського Союзу з іншими країнами, уряд яких прямує до інтеграції з Європою; системний аналіз — для виявлення позитивних і нега- тивних сторін впливу глобалізації на соціально-економічний та політичний розвиток деяких країн світу; логічний синтез — для пояснення результатів дослідження. Визначено, що позитивний вплив глобалізації полягає в значному і не- ухильному збільшенні світового промислового виробництва і торгівлі, зни- женні темпів інфляції, широкому впровадженні нових принципів і методів господарської діяльності. Обґрунтовано, що Україна має потенціал стати не просто європейською, а глобальною державою. Досліджено, що глобалізація загалом і світогосподарські відносини, зо- крема, — об’єктивний процес, що виражає сукупність умов розвитку сучас- ного світового співтовариства і насамперед науково-технічного й економіч- ного прогресу. Це неминучий етап сходження людства до нових обріїв, що несе в підсумку позитивні початки, але при цьому не позбавлений серйозних і масштабних суперечностей, тобто не виключає негативних впливів. Проаналізовано, що основним негативом від глобалізації є домінування “заможнішої” країни над менш розвиненою в економічній і навіть культур- ній сферах. До негативних сторін також належить комерціалізація культур- них цінностей, підпорядкування світу інтересам потужних транснаціональ- них корпорацій та ін. Глобалізація в її нинішньому вигляді підпорядкована інтересам світового капіталу (транснаціональних корпорацій), що діють, ви- користовуючи військово-політичну могутність провідних західних держав. Однак і самі ці держави керують світовим глобалізаційним процесом в ім’я реалізації власних геополітичних інтересів.

У статті розглянуто динаміку та поведінку кіберспортивної індустрії на світовому рівні та стан кіберспорту як індустрії в Україні. Визначено основні досягнення кіберспортивної сфери України. Проведено статистичний аналіз доходу кіберспортивної індустрії, сукупної аудиторії кіберспортивних ігор, постійних та пересічних глядачів змагань на основі аналізу варіації, моди, показників асиметрії та ексцесу розподілу. Для досягнення цілей дослідження було використано метод експоненційного згладження та метод опорних векторів. SVM є методом машинного навчання, який використовується для вирішення задач класифікації та регресії. Як і для класичної моделі регресії основою підходу є знаходження функції підгонки емпіричних даних. Обрані методи дозволили підготувати дані для аналізу та побудувати регресійні SVM-моделі з ядром на основі радіально-базисних функцій. Побудовані моделі для доходу кіберспорту та пересічних глядачів кіберспорту мають тип epsilon-SVM, а для світової аудиторії кіберспорту та постійних глядачів кіберспорту – nu-SVM. Доведена адекватність побудованих моделей на основі аналізу залишків моделі. Здійснено прогнозування вхідних показників. Визначено, що до 2025 року очікується постійне зростання доходу від кіберспортивної діяльності, що означає постійний розвиток та вдосконалення супутньої до кіберспорту інфраструктури. Визначено важливість та необхідність державної підтримки розвитку кіберспорту на всіх рівнях: від організації турнірних площадок до проведення регіональних, шкільних, аматорських турнірів. Отримані результати можуть бути використані Федерацією кіберспорту України, кіберспортивними організаціями, дослідниками для обгрунтування необхідності розвитку кіберспорту в Україні.

Діяльність у галузі молодіжного підприємництва спрямоване на вирішення проблем, перш за все, соціально-економічного характеру: зниження рівня безробіття, реалізація можливості створення нових робочих місць, розвиток нових напрямів та галузей економіки тощо. Молодіжне підприємництво - один з факторів розвитку економіки країни, тому має місце необхідність залучення молоді до підприємництва. У статті наведена сучасна наукова практика молодіжного підприємництва, яка виокремила окремі його ознаки, а також визначила ряд сильних та слабких сторін даного феномену. На основі аналізу представлено ретроспективу позиціонування молоді в сучасній бізнес-спільноті та сформульовано найважливіші напрями вдосконалення цього перспективного вектору національної молодіжної політики. Автор проаналізував вітчизняний та зарубіжний досвід форм і методів підтримки та розвитку молодіжного підприємництва, висвітив основні формати.

ктуальність. Прогнозування розвитку великих спільнот як у класичній, так і в сучасній науці здійснюється переважно на основі теоретично побудованих моделей суспільного розвитку і передбачає виокремлення глобальних закономірностей і чинників історичного процесу. Недоліком таких моделей з практичної точки зору є те, що вони не розраховані на прогнозування особливостей розвитку того чи іншого суспільства в обмежені проміжки часу. Тому метою цієї статті було розроблення прогностичної моделі, яка дозволяла б визначати характер розвитку конкретного соціуму на короткострокову та середньострокову перспективу. Методологія. Вихідним теоретико-методологічним базисом дослідження стало положення про те, що суб’єктом суспільного розвитку є людина як член соціуму, і саме змістами її психічного життя задається напрямок цього розвитку. Результати. На основі цього положення за допомогою теоретичного аналізу було виокремлено п’ять факторів, за якими може бути визначений вектор розвитку певного суспільства. Це, по-перше, уявлення про бажаний стан соціуму, які притаманні членам цього соціуму; по-друге, їхній локус контролю в політичній сфері; по-третє, їхній рівень політичної компетентності; по-четверте, їхній рівень ресурсного забезпечення, необхідний для досягнення бажаного стану соціуму; і, по-п’яте, чисельність соціальних груп, які розділяють ті чи інші уявлення про бажаний стан соціуму. Для здійснення прогнозування у просторі суб’єктивних моделей соціуму для кожної такої групи будується вектор, напрямок якого задається бажаним станом соціуму, а величина задається середнім показником локусу контроля, середнім показником політичної компетентності та рівнем ресурсного забезпечення, притаманними цій групі. Сума отриманих векторів дозволяє визначити загальний вектор розвитку суспільства. Висновки та перспективи подальших досліджень. Побудований у такий спосіб прогноз дозволяє описувати загальні тренди і сценарії розвитку певного соціуму. При цьому релевантність прогнозу обмежується середньостроковою перспективою, що пов’язано з умовою константності значень, отриманих за всіма п’ятьма факторами прогностичної моделі. Операціоналізація цієї моделі становить перспективу подальшої роботи.

Вступ. У статті проведений аналіз наукової літератури, який дав змогу визначити, що безпека на транспорті здійснює вагомий вплив на економічний потенціал країни, стимулює розвиток суміжних взаємопов’язаних галузей. Про- блемам розвитку транспорту, транспортних технологій присвячено значну кількість наукової літератури, але дослідженню проєктів безпеки на транспор- ті приділено мало уваги. З метою досягнення стабільного розвитку, підвищення рівня життя та добробуту населення та безпечного використання транспор- ту Україна взяла вектор європейського розвитку. У роботі був проведений огляд впровадження проєктів і програм безпеки для сталого розвитку транспорту. Було визначено, що виробниче значення транспорту визначається об’єктивною необхідністю переміщення вантажів від місця виробництва до місць спожи- вання. Головною задачею транспорту є своєчасне, якісне й повне забезпечення потреб населення в якісних і безпечних перевезеннях. Мета. Стаття розкриває результати аналізу впровадження проєктів безпеки на автотранспортних під- приємствах для сталого розвитку транспорту. Результати. Було досліджено, що в Україні існує досить висока небезпека дорожньо-транспортних пригод за участю автомобільного транспорту з вини водіїв. Було визначено, що одним з основних чинників, що впливає на виникнення дорожньо-транспортних при- год, залишається людський фактор. Встановлено, що більшість небезпечних помилок роблять водії через неспроможність вчасно й правильно відреагува- ти на несподівані зміни в дорожній обстановці. Висновки. Для формування та реалізації державної політики з питань безпеки на автомобільному транспор- ті загального користування необхідно систематично впроваджувати проєкти безпеки в діяльність автотранспортних підприємств. У статті ми пропонуємо впровадження європейських стандартів системи управління безпекою в діяль- ність автотранспортних підприємств та як їх складових частин – стандарти ISO 14000 та ОHSAS 18001.

Актуальність теми дослідження. Пострадянський етап українського державотворення позначився кардинальними реформами в різних сферах соціальної життєдіяльності, в тому числі і в освітній. Очевидною альтернативою колишнім радянським стандартам і обмеженням стала європейська перспектива. Постановка проблеми. Автор звертає увагу на кардинальні зміни освіти України, які відбулися у змісті та формі й вимагають подальшого вдосконалення та переосмислення, а також у освітньому просторі нашої сучасної держави залишаються не вирішеними ряд проблем, що пов’язані з європейськими стандартами освітньої діяльності, без урахування національних педагогічних особливостей. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Трансформацію української освіти в контексті розвитку світових інформаційних технологій досліджують Н. Білоцерківська, О. Говоровська, І. Єлдинова, Т. Жихарєва, О. Комаровський, В. Мозальов, Н. Скотна, О. Чернявська, О. Якименко та інші. Виділення недосліджених частин загальної проблеми. Некритичне сприйняття західних стандартів призводить до виникнення багатьох суперечностей, важливо звернути увагу на співвідношення впливу західних освітніх моделей і застосування вітчизняних досягнень у освіті. Постановка завдання. Акцентується увага на критичному аналізі проектів, які мають пройти реформування національної системи освіти, з’ясовуються особливості, можливості та доцільність реалізації європейських стандартів в освіті. Виклад основного матеріалу. Розглядається діяльність міжнародних та зарубіжних фондів, певні положення, які співвідносяться з європейськими стандартами освіти, реформаторські задуми щодо освітньої сфери та можливості їх фінансування. Висновки. Варто здійснювати моніторинг функціонування системи національної освіти та виробити його універсальну систему за певними параметрами.

В оглядовій статті на підставі інтегрованого аналізу ключових документів ЮНЕСКО (Рекомендацій Міжнародних конференції з освіти дорослих CONFINTEA (1985 р., 1997 р., 2003 р., 2009 р.), Глобальних звітів з освіти дорослих (2009 р., 2013 р., 2016 р., 2019 р.)) окреслено вплив доказових досліджень освітньої політики вобґрунтуванні напрямів розвитку освітньої політики в галузі навчання й освіти дорослих у світовому освітньому просторі наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. Встановлено, що у визначеному періоді необхідність розвитку освіти дорослих обумовлена динамікою соціального і науково-технічного прогресу; змінами в змісті й характері праці й суспільної діяльності людей; збільшенням вільного часу і можливостей його раціонального використання; запитами ринку праці, головними вимогами, якого стають підвищення компетентності й професіоналізму фахівця. Залучення дорослої людини до різних форм освітньої діяльності впродовж життя сприяє не лише задоволенню власних потреб, а й самореалізації у вільному виборі місця, часу, траєкторії удосконалення. Доведено, що з 70-х рр. в ХХ ст. й донині ЮНЕСКО відіграє ключову роль у формулюванні та дисемінації в сфері освітньої політики концепції навчання впродовж життя. Концепція, по суті, передбачає реструктуризацію існуючої системи освіти та використання освітнього потенціалу навчання дорослих поза традиційною освітньою системою з метою впливу на розвиток різних соціальних груп та індивідуальний розвиток кожної людини. У світі накопичено значний конструктивний досвід розвитку теорії і практики освіти дорослих, який акумулюється, поширюється й впроваджується завдяки діяльності міжнародних організацій глобального масштабу, зокрема ЮНЕСКО. Ця міжнародна організація генерує ідеї й вибудовує освітню політику, що ґрунтується на надійних статистичних даних і результатах глобальних емпіричних досліджень. Ключові слова: безперервна освіта впродовж життя, освіта дорослих, міжнародна освітня політика, критична педагогіка, ЮНЕСКО, Міжнародна конференція з освіти дорослих CONFINTEA

Анотація. Досліджено стан і тенденції розвитку соціальної сфери та економічної системи областей Кар-патського регіону. Узагальнено, що молодь як активний і прогресивний елемент суспільства з високимрівнем капіталізації знань найбільш динамічно реагує на світові тенденції часу та охочіше включаєтьсяв міграційні процеси. Аргументовано, що регіональні особливості демографічного розвитку формуютьтеоретичну основу міграційного потенціалу, у той час активізація міграційних процесів у більшості ви-падків відбувається через причини соціально-економічного характеру. У результаті аналізу ситуації намолодіжному ринку праці оцінено щільність взаємозв’язків між рівнем розвитку соціально-економіч-ної системи Карпатського регіону і мобільністю молоді. Побудовано багатофакторні регресійні рівнян-ня, які описують залежність темпів приросту зовнішніх міграційних процесів у Карпатському регіонівід мінливості значень соціально-економічних факторів. Визначено, що імміграційний та еміграційнийвектори мобільності населення Карпатського регіону в соціально-економічних координатах і залежитьвід темпів зростання середньої заробітної плати, частки сукупних витрат домогосподарств Карпатсько-го регіону на продукти харчування, обсягів прямих іноземних інвестицій у розрахунку на одну особу —мешканця Карпатського регіону і темпів зростання індексу споживчих цін. Здійснено оцінку обсягівпотенційної зовнішньої міграції населення у зрізі еміграційного та імміграційного векторів у контекстіпрогнозних тенденцій соціально-економічного розвитку областей Карпатського регіону до 2025 року.Доведено, що інтенсивність міграційних процесів у працездатному віці та вектор їхнього спрямуванняможуть стати базовим чинником установлення демографічної та соціально-економічної безпеки Кар-патського регіону в разі посилення рееміграційних та імміграційних потоків або її порушення —у разіподальшого вимивання людських, здебільшого інтелектуальних, ресурсів у працездатному віці.Ключові слова: розвиток соціальної сфери, економічна система, мобільність молоді, Карпатський регіон,зовнішня міграція населення, соціально-економічний розвиток.Формул: 2; рис.: 4; табл.: 1; бібл.: 13.

У статті досліджено проблему формування системи адаптації суб’єкта господарювання до динамічних умов невизначеності зовнішнього середовища. Розглянуто концептуальні підходи до управління адаптивним розвитком підприємства. Проаналізовано особливості адаптивного управління потенціалом суб’єкта господарювання у конкурентному середовищі. Проведено аналіз ефективності діяльності та проблем розвитку підприємств олійно-жирової галузі. Діагностовано чинники зовнішнього середовища та важелі впливу на економічну стабільність функціонування суб’єктів господарювання. Проаналізовано сучасні тенденції формування системи забезпечення інноваційної адаптивності суб’єктів господарювання олійно-жирового комплексу. Запропоновано систему адаптації як стратегічного вектора управління підприємством в умовах турбулентності зовнішнього середовища. Обґрунтовано шляхи протидії та мінімізації негативного впливу зовнішніх та внутрішніх загроз на суб’єкт господарювання.

АНОТАЦІЯ Дистанційне навчання є одним із найпопулярніших і неминучих методів навчання та викладання сьогодні, який наполегливо змінює вектор в освіті. Проте, освітня політика спрямована на досягнення найвищого рівня якості навчання та викладання, оскільки зі змінами технологій зростають вимоги до відповідного рівня професійної компетентності, зокрема, високо розвинених навичок 21-го століття у випускників. Викладачі університетів змушені підбирати ефективні технології для онлайн-навчання, щоб зберегти мотивацію студентів та розвинути важливі навички, необхідні для майбутнього професійного розвитку. Питання пошуку ефективних шляхів онлайн-навчання стає одним із провідних пріоритетів в організації процесу навчання. Це дослідження має на меті проаналізувати сучасні літературні джерела про ефективні методи дистанційного навчання не лише для розвитку компетентності критичного мислення як найважливіших навичок професійного портрету, але й для підвищення мотивації студентів до навчання. Робота також досліджує теоретичні передумови, пов'язані з рефлективною практикою в університетському навчанні, досліджує можливі способи застосування рефлективних практичних стратегій як інструменту розвитку навичок критичного мислення. Аналіз останніх досліджень виявив найбільш затребувані способи рефлективних практичних стратегій, які можна широко використовувати у дистанційному навчанні. Результат аналізу джерел виявив ряд розповсюджених методів, які довели практичну цінність застосування їх в різних експериментах та практичних наслідках, наприклад, електронних портфелях, рефлективних журналах, блогах, MOOC, що значно підвищує критичне мислення студентів. Практичне застосування цього дослідження можна побачити у практичній розробці онлайн-курсів та завдань для студентів у навчальному процесі сучасного університету. Ключові слова: критичне мислення; дистанційне навчання; рефлективна практика; студенти університету, розвиток навичок критичного мислення.

Статтю присвячено дослідженню напрямів державного регулювання вітчизняних агропродовольчих підприємств; аналізу наданої державної підтримки агропродовольчій сфері з 2012 до 2017 року; ідентифікації причин необхідності удосконалення інструментів державного регулювання агропродовольчих підприємств; розгляду стратегічно важливих завдань механізму державного регулювання агропродовольчих підприємств у контексті нарощення їх економічного потенціалу. Метою статті є виділення напрямів державного регулювання та підтримки вітчизняних агропродовольчих підприємств; ідентифікація причин необхідності удосконалення інструментів державного регулювання агропродовольчих підприємств; розгляд стратегічно важливих завдань механізму державного регулювання агропродовольчих підприємств у контексті нарощення їх економічного потенціалу. Наукова новизна. Запропоновано підхід державного регулювання розвитку агропродовольчих підприємств, який дозволяє охопити різноманітні вектори державного захисту виробника та споживача агропродовольчої продукції, що сприятиме збільшенню масштабів агропродовольчого виробництва та нарощенню економічного потенціалу агропродовольчих підприємств. Досліджено основні напрями державного регулювання агропродовольчої сфери. Проведено аналіз державної підтримки агропродовольчої сфери, на основі чого ідентифіковані причини, що зумовлюють необхідність удосконалення інструментів державного регулювання вітчизняних агропродовольчих підприємств. Розглянуто стратегічно важливі завдання механізму державного регулювання агропродовольчих підприємств у контексті нарощення їх економічного потенціалу. Висновки. Запропонований підхід державного регулювання розвитку агропродовольчих підприємств, який відповідає європейським вимогам соціально-економічного розвитку, а тому характеризується спрямуванням дій у напрямку підтримки як економічних, так і соціальних проблем розвитку агропродовольчої сфери. Комплексний та системний характер реалізації державних інструментів регулювання дозволяє охопити різноманітні вектори державного захисту виробника та споживача агропродовольчої продукції, сприятиме збільшенню масштабів агропродовольчого виробництва та нарощенню економічного потенціалу агропродовольчих підприємств.

Стаття містить огляд основних загроз воєнного та природнього характеру, які впливали на формування у 2020 році та на початку 2021 року державної політики України в сфері безпеки державного кордону. Актуальність теми обумовлена тим, що в епоху глобалізації зростає рівень загрози для національної безпеки. Розвиток передових технологій разом з позитивними, прогресивними течіями несе ризики використання технічних здобутків для встановлення домінування на геополітичному просторі та розширення впливу за рахунок інших суб’єктів міжнародних відносин. Для вирішення цих проблем необхідне своєчасне прогнозування загроз шляхом вчасної їх ідентифікації та створення ефективних державних механізмів щодо протидії цим загрозам. У статті актуалізуються проблеми швидкої трансформації державної політики національної безпеки України в сфері захисту державного кордону, з урахуванням векторів розвитку загроз. Автори статті проводять детальний аналіз сучасної військово-політичної та соціально-економічної обстановки, яка складається навколо і в середині України та безпосередньо впливає на національну безпеку України в сфері захисту державного кордону. Детальні статистичні дані надають можливість отримати всебічне і ґрунтовне уявлення про масштаби загроз та фактори, що їх зумовлюють. Розглядається питання ефективного аналізу ризиків для визначення актуальності загроз національній безпеці на державному кордоні. Увагу приділено профілюванню ризиків як ефективному механізму своєчасної ідентифікації загроз. Підсумовуючи викладений матеріал та враховуючи поточну обстановку, що складається на державному кордоні України, авторами зроблено прогноз її розвитку, чим практично обґрунтовано актуальність викладених у статті суджень.

Актуальність поданої статті полягає в необхідності й доцільності визначення базових напрямів європеїзації сучасної вищої освіти в Україні, що зумовлюються об’єктивними чинниками, пов’язаними з глобалізацією та євроінтеграцією всіх сфер сучасного суспільства, й які задекларовані в низці міжнародних документів щодо стратегічних напрямів європейської політики у галузі вищої освіти, що суттєво впливають на розвиток вищої освіти в Україні. Метою статті є аналіз сучасних напрямів європеїзації вітчизняної вищої освіти. Використано комплекс методів дослідження, а саме: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення для вивчення, зіставлення й узагальнення наукових та нормативних джерел із метою розгляду основних векторів європеїзації української вищої освіти. Розкрито конвергенцію ключових показників, які визначають вектори та сутність розвитку національної вищої освіти з європейськими показниками. З’ясовано, що такими показниками виступають ключові компетентності, зафіксовані в оновленій редакції ключових компетентностей для навчання впродовж життя та Рамці цифрової компетентності для громадян України (2021 р), що була розроблена на основі європейської концептуально-еталонної моделі цифрової компетентності для громадян, що містить чотири виміри: 1) сфери компетентностей; 2) назви і дескриптори компетентностей; 3) рівні володіння компетентностями; 4) знання, вміння, навички, що містить кожна компетентність. Висвітлено сучасні підходи до трактування якості вищої освіти як критерію європеїзації змісту вищої освіти, що акцентовані на аксіологічних аспектах вищої освіти, на зростанні свідомого ставлення до здобуття якісної освіти як базової європейської цінності у контексті культури якості вищої освіти. Розкрито студентоцентровані орієнтири та ціннісну спрямованість як перспективні напрямами європеїзації української вищої освіти, що базуються на турботі про студентів, повазі до їх самобутності, принципі академічної культури, врахуванні індивідуальних якостей студента у межах побудови його індивідуальної освітньої траєкторії, набутті здобувачами вищої освіти певних конкурентних переваг, партнерській взаємодія зі студентами.

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що в умовах вибору Україною європейського вектора розвитку освіти однією з найбільш актуальних форм організації фізичного виховання дітей є ігрова діяльність. Використання в дошкільному віці ігрової діяльності, як засобу і форми організації фізичного виховання, забезпечує всебічний розвиток дитини, створює умови для гуманізації педагогічного процесу, перетворює дитину з об’єкта соціально-педагогічного впливу на суб’єкта активної творчої діяльності на основі розвитку внутрішніх мотивів до самовдосконалення. Мета дослідження – охарактеризувати особливості контингенту дітей дошкільного віку як чинника диференціації ігрової діяльності у фізичному вихованні. Використовувалися такі методи дослідження: теоретичний аналіз і узагальнення літературних джерел, індукція та дедукція, абстрагування, порівняння, класифікація та систематизація. Для забезпечення успішного індивідуального розвитку кожної особистості необхідний особистісно орієнтований процес навчання та виховання дітей, особливо в дошкільному дитинстві. За таких обставин значно підвищується роль ігрової діяльності в системі фізичного виховання, потенціал якої у впливі не лише на рухову сферу, а й на духовну, особистісну та соціальну. Водночас необхідний диференційований підхід, який ураховує вік, стан здоров’я, фізичної підготовленості, індивідуальну неповторність дитини, своєрідність її психіки й особистості. Зазначено, що підбір засобів ігрової діяльності у процесі фізичного виховання дітей дошкільного віку залежить від низки найважливіших чинників, зокрема таких, як вік, стать, стан здоров’я та фізичний розвиток, рухова активність дитини, рівень фізичної підготовленості, індивідуально-типологічні особливості та біологічний вік.

Дана стаття присвячена аналізу зовнішньополітичної діяльності Румунії за президентів Т. Бесеску і К. Йоханніса, які доклали максимальних зусиль аби вивести країну на новий рівень розвитку та зарекомендувати її серед провідних акторів міжнародної арени як стабільну країну, яка готова до співпраці на регіональному та глобальному рівнях. Розглянувши ключові вектори зовнішньої політики Румунії за президентства цих двох абсолютно різних постатей, можемо сказати, що в основному вони були подібними, хоча й мали свої особливості.

У статті здійснено аналіз життєвого й творчого шляху українського композитора польського походження Владислава Заремби в контексті українсько-польських культурних та художніх традицій XIX ст. Розглянуто тематику й зміст вокальних творів на польські та українські тексти, особливості музичної мови композитора і значення його творів у розвитку української вокальної культури ХІХ ст. В цілому, окреслено два вектори розвитку вокальної творчості Владислава Заремби – польський та український, які свідчать про виконання високих національних завдань, спрямованих на створення професійної композиторської та виконавської школи в Україні.

У статті проведено аналіз категоріальних особливостей та специфіки трактування поняття «цифровізація». Виявлено відсутність єдиного однозначного тлумачення наведеної категорії, більшість науковців та практиків пов’язують вищенаведене поняття з теорію інформаційної економіки. Деталізовано розглянуто понятійне поле «цифровізації» в розрізі англомовної наукової літератури та вітчизняних джерел, оскільки досліджуване поняття насичене різними тлумаченнями та інтерпретаціями, в тому числі пов’язаними із перекладом трактування з англійської на українську мову. Виявлено, що у вітчизняній науці дослідження проблем цифровізації економіки та трактування поняття «цифровізація» не має довгої передісторії, як то на заході. Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що теоретичне обґрунтування, тлумачення та використання поняття «цифровізація» в межах вітчизняної науки та суспільства спирається здебільшого на етимологію запозичених закордонних, переважно англомовних, термінів. Визначено, що здебільшого цифровізація розглядається закордонними та вітчизняними авторами як окремий сучасний науковий напрям, а основна частина досліджень сконцентрована на впливі цифровізації на сталий розвиток економічних систем в розрізі окремих країн, регіонів, галузей, підприємств. Проведено групування поняття «цифровізація» та визначень науковців згідно технологічного, економічного, соціального, філософського та нормативного підходів з окресленням сутності трактування кожної групи, що дозволило систематизувати вектори визначення категорії «цифровізація» в умовах сучасного динамічного розвитку економіки та суспільства.

У статті на основі аналізу науково-педагогічної літератури визначено, що в останні два десятиліття істотною парадигмою розвитку систем освіти у багатьох країнах є відкритість освітнього середовища, поширення принципів якої проявляється у впровадженні вимог відкритості у стандартах діяльності не лише громадських і державних освітніх установ, а й цілих національних освітніх систем. Зазначено, що побудова системи відкритої освіти стає провідною стратегією розвитку освіти дорослих загалом та післядипломної педагогічної зокрема, оскільки ґрунтується на світоглядних і методологічних основах відкритості та неперервності процесу пізнання. Це стало особливо актуальним у сучасних реаліях пандемії COVID-2019. Вказано, що нова якість вітчизняних закладів вищої та післядипломної педагогічної освіти формується завдяки впровадженню вимог, зазначених у чинних нормативно-правових, організаційно-управлінських та концептуально-програмних державних документах. У результаті створення освітнього середовища в закладах вищої та післядипломної педагогічної освіти має бути забезпечений професійний розвиток учителів з пріоритетних напрямів. У цьому разі акцент робиться на врахування впливу інтеграційних процесів, що сприяють впровадженню інновацій у процес професійного розвитку вчителів в умовах вищої та післядипломної педагогічної освіти. Встановлено, що відкрита освіта – це складна соціальна система, особливістю якої є її здатність реагувати на швидкозмінні соціально- економічні ситуації, персональні та загальні освітні потреби і запити. Головні її принципи – відкритість і неперервність гносеологічного процесу, а основою є планомірна, контрольована, посилена самостійна робота здобувачів освіти у зручному місці за індивідуальним навчальним планом чи розкладом за умов використання комплекту спеціальних засобів навчання і здатність спілкування з викладачем та тими, хто навчається. Дано власне визначення поняття «відкрите освітнє середовище професійного розвитку вчителів у закладах післядипломної педагогічної освіти».

Стаття відображає результати контрольного етапу експериментально-дослідницької роботи з розвитку культури самовираження майбутніх вихователів закладів дошкільної освіти у художній діяльності в концепції інноваційного функціонування закладів вищої освіти. Феномен «культура самовираження майбутніх вихователів закладів дошкільної освіти» тлумачиться як особливості (відмінні від інших людей властивості особистості), способи (систематизовану сукупність дій, використаних для досягнення мети), результати (проміжні та кінцеві продукти) самоорганізованої професійної діяльності. На основі аналізу психолого-педагогічної літератури розглядаються структурні компоненти (когнітивний, емоційно-ціннісний, поведінковий). Визначаються критерії та показники оцінки міри сформованості культури самовираження, роль яких виконують властивості особистості майбутніх фахівців дошкільної освіти, що відповідають основним векторам педагогічної діяльності (діловому, аксіологічному, комунікативному, перетворювальному та на цій основі визначається типологія сформованості досліджуваного явища. Оцінка ефективності розробленої моделі розвитку культури самовираження майбутніх вихователів закладів дошкільної освіти у художній діяльності здійснюється за допомогою тих самих діагностичних методик, які були використані у процесі констатувального експеримента. Увагу зосереджено на отриманих даних контрольного зрізу в експериментальній групі. Здійснюється аналіз якісно-кількісних отриманих результатів, особливо підкреслюється позитивна динаміка – збільшення кількості майбутніх вихователів ЗДО з духовно орієнтованим та особистісним типом культури самовираження у художній діяльності, що дозволяє підтвердити ефективність запропонованої автором моделі розвитку досліджуваного явища.

Стаття присвячена аналізу еволюційних аспектів розвитку змісту навчальної дисципліни «Українська мова за професійним спрямуванням». Метою публікації є виявлення основних тенденцій формування змісту цієї дисципліни за ретроспективним вектором. У процесі дослідження використано комплекс методів: теоретичні – аналіз та систематизація нормативно-правових актів і літературних джерел для з’ясування ступеня розкриття проблеми в сучасному науковому просторі та її правового статусу; статистично-описові методи – для виявлення структурних змін у наповненні курсу; методи візуалізації та узагальнення для порівняльного аналізу еволюційних змін у змістовому наповненні аналізованої дисципліни.Авторка простежила етапи становлення і формування навчального курсу «Українська мова за професійним спрямуванням» з моменту його виникнення 1989 року й до сьогодні. Усі зміни в структурі та змістовому наповненні мають нормативно-правовий супровід та обґрунтування. Проаналізовано вихідні навчальні програми курсу й базові підручники. Поряд із виділенням специфіки перших навчальних програм показано основні труднощі в їх реалізації. Еволюційні аспекти змісту УМзаПС виявили себе через спрямування його на формування мовної особистості з набором знань, умінь і навичок оптимальної мовної поведінки в професійній сфері. Щодо лінгвістичних знань, отриманих у школі, то вони підлягали узагальненню й систематизації в професійному контексті, але без дублювання.Відповідно до етапів становлення навчальної дисципліни проаналізовано основні концепції її розвитку та формування змісту, а також моделі альтернативних курсів. На цій основі здійснено порівняльну характеристику змісту навчання ділової української мови та української мови за професійним спрямуванням.

У статті запропоновано класифікацію та аналіз чинників становлення інноваційної культури майбутнього керівника закладу загальної середньої освіти. На основі системного та компаративного аналізу наукової літератури сукупність відповідних чинників представлено на макро-, мезо- та мікрорівнях розвитку інноваційної культури. До першого рівня віднесено дію глобальних, державно-політичних, економічних та науково-технологічних, аксіологічних та соціокультурних чинників. Підкреслено, що їхня важливість визначається здатністю встановлювати загальну траєкторію інноваційного розвитку світу загалом та держави зокрема, окреслювати перспективні напрями еволюції інноваційного суспільства. Виявлено, що до чинників мезорівня належать інноваційно впорядкована та інноваційно спрямована система професійної освіти та підготовки управлінських кадрів, якісне управління освітніми інноваціями, наявність системи забезпечення якості освіти, післядипломна педагогічна освіта та самоосвіта керівних кадрів. Доведено, що не менш дієвими є чинники мікрорівня, які акумулюють системну взаємодію низки факторів на локальному рівні (заклад освіти, особистість управлінця, його саморозвиток). Інноваційна культура на рівні закладу освіти формується завдяки його внутрішній та зовнішній політиці, організаційно-управлінській діяльності, ресурсному забезпеченню, психологічному клімату, а також особистісним якостям суб’єктів інноваційної діяльності. Висунуто думку про те, що з-поміж ключових факторів розвитку інноваційної культури особистості майбутнього керівника виняткове значення належить наявності системи професійної підготовки, яка має інноваційно-орієнтований вектор розвитку. Зазначено, що основним чинником розвитку інноваційної культури є професійна підготовка майбутнього керівника закладу загальної середньої освіти, яка безпосередньо залежить від науково-теоретичного обґрунтування та практичної реалізації моделі підготовки інноватора-управлінця. Вважаємо, що означена підготовка повинна бути зосереджена на розвитку інноваційної культури майбутнього керівника закладу загальної середньої освіти за кількома етапами: мотиваційно-когнітивний, професійно-практичний, креативно-діяльнісний та професійно-релевантний. Ключові слова: інноваційна культура, інновації, заклад загальної середньої освіти, майбутній керівник закладу загальної середньої освіти, чинники розвитку, макро-, мезо- та мікро рівні розвитку інноваційної культури.

Метою статті є проаналізувати стан ДПП в Україні, виявити політекономічні особливості, переваги, недоліки та ризики для стейкхолдерів, визначити блоки бар’єрів, що перешкоджають ДПП в ринковій економічній системі. При вирішенні поставлених завдань нами використано ряд методів дослідження: аналізу, синтезу та порівняння щодо особливостей державно-приватного партнерства для стейкхолдерів. Успішною платформою для розвитку державно-приватного партнерства (ДПП) є взаємовигідні відносини між усіма зацікавленими сторонами. Державний менеджмент часто визначає вектори розвитку галузей, сфер та регіонів для ефективної інвестиційної діяльності з врахуванням стратегії розвитку. Варто зазначити, що до переваг ДПП слід віднести те, що підвищується ефективність управління об'єктами як державної так і комунальної власності; якість надання державних послуг населенню та суб’єктам господарювання; створюються умови для використання сучасних досягнень науки і техніки, впроваджуються інновації; зменшується навантаження на державний бюджет та оптимізуються видатки на надання державних послуг. Поряд з перевагами, виявлено ряд недоліків ДПП, що пов’язані з реалізацією проектів. До них можна віднести: окремі труднощі, що пов’язані з отриманням дозвільних документів та погодження; процедура складності в переоформленні права користування землею на приватного партнера; недостатня мотивація та відсутність фахової підготовки посадових осіб, наявність корупційних проявів. Наукова новизна полягає в тому, що вперше проаналізовано політекономічні особливості державно-приватного партнерства, які в ринковій економіці яскраво проявляються через відносини, що складаються між зацікавленими сторонами – стейкхолдерами. Розвиток державно-приватного партнерства досяг ключових змін та має позитивну динаміку: оновлена законодавча база з ДПП та концесій, відкриття зовнішніх пропозицій для ініціювання потенційними партнерами національних або регіональних проектів ДПП, дороги ДПП. Проведено SWOT аналіз інфраструктури доріг, що дало можливість виявити сильні і слабкі сторони, загрози та можливості. Нами виокремлено три блоки недоліків державно-приватного партнерства в інфраструктурних проектах: 1) складність та високі витрати, 2) ринкові та фінансові ризики, 3) політичні і соціальні ризики. Висновки та рекомендації мають практичну значущість для регіональних та місцевих органів влади та приватного сектору, адже політекономічні особливості ДПП нададуть можливість розкрити взаємовигідність для стейкхолдерів, які полягають у налагодженні комунікацій, вдосконаленні інфраструктури та оптимізації розподілу інвестицій та ризиків.

Позбавлення волі на певний строк як основний вид кримінального покарання є найбільш суворим і поширеним заходом державного примусу відносно засуджених до цього виду покарання злочинців, винуватість яких у вчиненні злочину доведено обвинувальним вироком суду, у встановленому законом порядку. Загальний нарис цього виду кримінального покарання закріплюється у ст. 63 Кримінального кодексу України і полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу. У сучасних умовах демократичних перетворень, їх публічності та відкритості, значного розширення інформаційного простору та євроінтеграційного вектора розвитку всіх державних і громадських інституцій, бінарний процес виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі набуває ознак самостійного об’єкта наукових досліджень. Метою статті є визначення окремих тимчасових і постійно діючих факторів впливу як на загальний процес реформування системи виконання кримінальних покарань, так і на процес виконання й відбування покарання у виді позбавлення волі. У дослідженні використовується багатофакторний аналіз процесу виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі, який базується на сучасній методології соціальних оцінок й антропософських теоретичних уявленнях про розвиток та існування людини як найвищої соціальної цінності держави Україна. Доведено, що подолання політичних принципів класової боротьби, використання кримінальної репресії як основного засобу ізоляції в позасудовому порядку для вирішення не тільки політичних, а й економічних завдань є необхідною передумовою створення пенітенціарної системи сучасного європейського зразка. Крім запропонованої автором робочої дефініції щодо визначення поняття кримінального покарання у виді позбавлення волі, до основних висновків слід також віднести окремі структурні елементи багатофакторного аналізу процесу виконання та відбування покарання, такі як політичний, правовий, економічний, географічний, екологічний, міграційний, демографічний, геронтологічний, гендерний, релігійний, національно-культурний, кримінологічний, інфраструктурний та ін. Подальший розвиток означеної системи факторів, які впливають на процес виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі, крім відомих критеріїв їх класифікації, місця і часу, ресурсного і кадрового забезпечення, ієрархії, послідовності, ефективності, оптимальності та взаємозв’язку, повинен відповідати головному – поліпшенню життя людини, тобто принципу реального гуманізму.

Актуальність статті є в узагальненні та використанні прак- тичного досвіду роботи в якості піаніста-концертмейстера у різних сферах музичної діяльності, виходячи з нових реалій сучасної музичної освіти. Мета статті – проаналізувати та прослідкувати вектори трансформації-преображення у роботі піаніста-концертмейстера кон- серваторії в класі скрипки, спираючись на теорію духовно-морального аналізу музичної педагогіки професора В.В. Медушевського. Методо- логія. Для досягнення поставленої мети ми використовували методи аналітичного і практичного підходу до работи концертмейстера, як невід’ємної частини цілісного педагогічного процесу, виходячи з влас- ного багаторічного практичного досвіду. Запропонована диференціація понять «концертмейстер» – «мастер концерту» та «акомпаніатор» – «супроводжуючий». Наукова новизна складається з порівняння роботи піаніста-концертмейстера консерваторії в класі скрипки та інших ви- конавських спеціальностей з точки зору вектора трансформації-пре- ображення як одного з недостатньо досліджених розділів вітчизняного музикознавства. Виділяючи особливості гри зі струнниками, вокаліста- ми, духовиками, ми вважаємо необхідним розвиток принципів «фор- тепіанності» та «оркестральності» акомпанементу. Висновки статті дозволяють говорити про значення практичного досвіду піаніста- кон- цертмейстера в різноманітних сферах музичної діяльності, про взаємо- вплив методів роботи зі студентами різних музичних спеціальностей, виділяючи специфіку роботи зі скрипалями, згідно з теорією «духовного слухання» музики професора В.В. Медушевського.

У дослідженні подано комплексний аналіз місця та ролі молодіжних інституцій у державотворчих та євроінтеграційних процесах в Україні на початку XXI століття. Особливу увагу акцентовано на участі молоді у революційних подіях та протестах. Охарактеризовано думку, що рушійною силою будь-яких еволюційних та революційних змін в середині країни є свідома та активна молодь. Показано, що на сучасному етапі розвитку України формується потенційно потужна еліта, головною базою якої в останні десятиліття стають члени молодіжних організацій та рухів. Проведено аналіз історичного розвитку молодіжних організацій та рухів в Україні демократичного та євроінтеграційного спрямування, їх програм та векторів роботи, зроблені висновки, які свідчать, що їх діяльність та досвід є фундаментом для прогнозування майбутніх соціально-політичних явищ як на внутрішньому, так і на світовому етапі. Встановлено, що проблемою вивчення розвитку демократично спрямованих молодіжних організацій займалася низка науковців політологів та істориків. Основними напрямками досліджень яких є особливості функціонування в різних регіонах України, етапи розвитку, ключові досягнення та контингент молоді. Ряд публікацій присвячені проблемі загального розвитку молодіжних організацій. Здійснено розгляд еволюції молодіжних організацій до та після «Помаранчевої революції», їхню співпрацю на міжнародній арені та роль у подіях «Революції гідності».

Стаття присвячена висвітленню однієї із актуальних проблем сучасної вищої педагогічної освіти – підготовці фахівців дошкільної освіти, оскільки на сьогодні певною мірою саме від них буде залежатиме осучаснення підходів до освітнього процесу на першій освітній ланці. Увага зосереджується на таких ключових питаннях як особистісно-професійне становлення майбутнього фахівця, розвиток культури самовираження молодої людини на основі аналізу наукових праць з філософії, психології та педагогіки. У публікації окреслені основні аспекти науково-дослідної діяльності у означеному напрямі, а саме: визначено мету та першочергові завдання, передбачено науково-обгрунтовані шляхи вирішення проблеми. Досліджуване явище кваліфікується як особливості (відмінні від інших людей властивості особистості), способи (систематизовану сукупність дій, використаних для досягнення мети), результати (проміжні та кінцеві продукти) самоорганізованої професійної діяльності. На основі аналізу психолого-педагогічної літератури розглядаються структурні компоненти (когнітивний, емоційно-ціннісний, поведінковий). Визначаються критерії та показники оцінки міри сформованості культури самовираження, роль яких виконують властивості особистості майбутніх фахівців дошкільної освіти, що відповідають основним векторам педагогічної діяльності (діловому, аксіологічному, комунікативному, перетворювальному та на цій основі визначається типологія сформованості досліджуваного явища. Зокрема, значний акцент надається аналізу важливих чинників розвитку культури самовираження майбутніх фахівців дошкільної освіти; висвітленню організаційно-педагогічних умов, ефективних форм, методів та прийомів; окреслюються перспективи наукової розвідки. Зазначається також, що концепція дослідження забезпечується єдністю методологічного, теоретичного та методичного аспектів.

У перекладі з грецької мови діагностика (diagnōstikos) означає здатність до розпізнання [1, 223]. «Педагогічна діагностика нараховує стільки ж років, як і уся педагогічна діяльність» [2, 6], але поняття «педагогічна діагностика» є відносно новим у світовій науці. Як відмічає К. Інгенкамп, він запропонував це поняття «... за аналогією з медичною і психологічною діагностикою у 1968 р. ...» [2, 6].Аналіз літератури [2–11] та ін. свідчить, що педагоги одностайні у визнанні необхідності діагностики особистісних якостей тих, хто навчається, і систематичного докладного аналізу їх навчальних досягнень з метою оптимізації навчального процесу. З цього приводу Ю. Бабанський підкреслює, що «... сама структура процесу навчання передбачає функціонування компонента зворотного зв’язку, без якого неможливо забезпечити регулювання і коригування цього процесу, проектування і конкретизацію нових цілей навчання» [12, 36].Педагогічна діагностика є багатоплановим напрямом педагогічної науки, який швидко розвивається. Тому не дивно, що існує багато підходів до визначення змісту цього поняття. Розпочнемо аналіз з авторського визначення педагогічної діагностики, яке запропоновано К. Інгенкампом:«Педагогічна діагностика призвана, по-перше, оптимізувати процес індивідуального навчання, по-друге, в інтересах суспільства забезпечити правильне визначення результатів навчання и, по-третє, керуючись критеріями, що заздалегідь розроблені, звести до мінімуму помилки під час переводу тих, хто навчається, з однієї навчальної групи до іншої, під час направлення їх на різноманітні курси і вибору спеціалізації навчання. Для досягнення цих цілей у ході діагностичних процедур, з одного боку, встановлюються передумови, що мають окремі індивіди і представники навчальної групи у цілому, а з іншої, визначаються умови, які необхідні для організації планомірного процесу навчання і пізнання. За допомогою педагогічної діагностики аналізується навчальний процес і визначаються результати навчання. При цьому під діагностичною діяльністю розуміється процес, у ході якого (з використанням діагностичного інструментарію або без нього), додержуючись необхідних наукових критеріїв якості, вчитель спостерігає за тими, хто навчається, та здійснює анкетування, обробляє дані спостережень і опитувань та повідомляє про отримані результати з метою описати поведінку, пояснити мотиви або передбачити поведінку в майбутньому» [2, 8].К. Інгенкамп підкреслює, що існує протиріччя між педагогічними і суспільними задачами педагогічної діагностики. У залежності від того, яка саме задача вирішується, відрізнятимуся функції і принципи діагностики. Деякі методи діагностики можуть ефективно застосовуватися тільки для вирішення однієї з цих задач. Тому для прозорості подання матеріалу будемо застосовувати поняття педагогічна експертиза, для підкреслення, що розуміється саме педагогічна діагностика в інтересах суспільства, на відміну від педагогічної діагностики, яка застосовується для оптимізації процесу навчання, тобто в інтересах того, хто навчається.Проведений аналіз науково-педагогічної літератури [2; 3; 12; 7; 4; 5; 8; 10; 11] та ін. свідчить, що серед дослідників немає суперечностей щодо таких ознак педагогічної діагностики:реалізує зворотний зв’язок в системі управління навчальним процесом;здійснюється з метою покращення процесу навчання (індивідуального або освіти у цілому) через вплив на умови і методи навчання;здійснюється невідривно від процесу навчання і є складовою цього процесу;передбачає здійснення педагогічного діагнозу, тобто детальний аналіз стану і динаміки розвитку студента, виявлення обставин недоліків, що дозволяє класифікувати студента за певним комплексом параметрів;передбачає аналіз передумов навчання, що мають окремі студенти або група у цілому;передбачає аналіз умов навчання, тобто перебігу навчального процесу і впливових факторів;забезпечує прогнозування перебігу навчального процесу.Деякі дослідники також включають до ознак діагностики здійснення оцінювання ([10; 5; 7] та ін.) і заохочення [5; 2] тих, хто навчається. На наш погляд, реалізація функції заохочення шляхом позитивної або негативної оцінки не є ознакою діагностики і більш притаманна контролю. Якщо припустити, що заохочення є необхідною функцією діагностики, арсенал методів діагностування суттєво звузиться. Чи будуть студенти відверто відповідати на запитання анкети, якщо вони знають, що за результатами дослідження їх похвалять або оцінять негативно? Чи скористається студент у вільний від аудиторних занять час автоматизованою системою тестування з метою закріпити власні знання і спрямувати навчальні зусилля, якщо виставлена системою оцінка може вплинути на підсумкову. Діагностика передбачає докладний аналіз не тільки навчальних досягнень, але і здібностей до певних дій, тобто властивостей особистості. По-перше, це висуває підвищені вимоги до докладності інформації про студента, тому не можна нехтувати високоінформативними методами діагностики, в тому числі такими, що не захищені від умисного спотворення результатів студентами. Потрібна довіра студентів до діагностичних заходів, їх впевненість, що результати не викликатиме негативних емоцій або інших наслідків. По-друге, докладна діагностика особистості є дуже делікатною сферою діяльності, спроби емоційно-ціннісного оцінювання здібностей можуть викликати неадекватну реакцію з боку студента, оскільки здібності у студентському віці здебільшого сформовані і їх розвиток дуже ускладнений. Психологи, наприклад, ніколи не оцінюють властивості випробуваних як добрі або погані: мова завжди йде про те як вибрати сферу діяльності, щоб оптимально реалізувати власну особистість.Щодо оцінювання, то воно має дві складові. По-перше, оцінка –«вимірювання знань, умінь, навичок, погляд на їх рівень» [3, 362], і у такому розумінні оцінювання, безумовно, є функцією педагогічної діагностики. З іншого боку оцінка передбачає вплив на особистість «... вона може виявитися у похвалі словом, жесті, міміці вчителя, короткому судженні, догані, оціночному вислові» [3, 362]. Така емоційно-ціннісна оцінка, на наш погляд, не відповідає завданням педагогічної діагностики, як було показано вище. І. Підласий застосовує термін «оцінювання» у зв’язку з метою педагогічної діагностики: «Метою дидактичного діагностування є своєчасне виявлення, оцінювання і аналіз перебігу навчального процесу у зв’язку з його продуктивністю» [7, 544]. Але це не оцінювання учня як особистості. Мова йде про аналіз навчального процесу з точки зору його продуктивності. І. Підласий також розглядає оцінку як «... спосіб раціонального визначення особистого рейтингу ...» [7, 546], – такий підхід насамперед передбачає не оцінку, а самооцінку за результатами вимірювання окремих властивостей особистості та її навчальних досягнень. Щоб уникнути багатозначності поняття «оцінювання», пропонуємо для педагогічної діагностики застосовувати терміни «вимірювання» і «аналіз».Сказане не заперечує високого значення оцінювання і заохочення для управління навчальною діяльністю студента.Якісне визначення поняття педагогічної діагностики не можливе без встановлення зв’язків між ним і традиційним поняттям педагогічного контролю. Традиційно педагогічна діагностика розвивалася як складова педагогічного контролю. Це знайшло відображення у науковій і навчальної педагогічної літературі ([3; 13; 4] тощо), і закріплено у «Критеріях оцінювання навчальних досягнень» [14] через виділення діагностико-керуючої функції педагогічного контролю «... що допомагає виявити причини труднощів, які виникають в учня у навчанні, прогалини у знаннях і вміннях, і визначити конкретні шляхи усунення недоліків» [3, 363]. Таким чином, сутність діагностико-керуючої функції педагогічного контролю відповідає сутності педагогічної діагностики.В. Бондар розглядає педагогічну діагностику як новий рівень педагогічного контролю: «контроль з боку вчителів за результатами діяльності учнів трактується як педагогічна діагностика і виходить за межі перевірки й оцінювання знань, вмінь та навичок. За педагогічної діагностики, яка здебільшого застосовується до виховання, враховуються індивідуальні особливості учнів: їхні інтереси, потреби й мотиви; захоплення, нахили, здатності та здібності; особливості перебігу психічних процесів – мови й мислення; уваги, уяви і фантазії; пам’яті, емоцій, волі тощо» [8, 183].І. Підласий [7], Н. Морзе [10] і Л. Крившенко [15] розглядають педагогічний контроль як складову педагогічної діагностики.Г. Атанов виділяє два підходу до проведення контролю: на основі «... інтегральної оцінки того, що знає або вміє той, хто навчається ...» [16, 154] або на основі педагогічної діагностики, яка «... проводиться з метою управління навчальним процесом, його корекції ...» і передбачає визначення того, «що саме не знає / не вміє той, хто навчається ...» [16, 155]. Таким чином бачимо, що є спільні методи, що застосовуються і для контролю, і для діагностики. Однак, є методи контролю, що визначають інтегральну оцінку результату навчальної діяльності студента, такі методи не дають достатньої інформації з точки зору діагностики. З іншого боку, частина методів діагностики, таких як, наприклад, анкетування не можуть застосовуватися для здійснення контролю, оскільки студент може умисно спотворити результати з метою отримання позитивної оцінки.На нашу думку педагогічний контроль і педагогічна діагностика відрізняються за метою і спрямованістю результатів, тому це різні, хоча і дуже близькі поняття. Мета педагогічного контролю – корекція особистості студента, його дій, ставлення до навчання, крім цього, контроль виконує і діагностичну функцію. Мета діагностики – інформаційне забезпечення системи управління навчальним процесом, вибір оптимального методу навчання у конкретний момент навчального процесу.Педагогічна діагностика і педагогічний контроль здійснюються невідривно від навчального процесу і є компонентами навчального процесу, методи контролю і діагностики виконують навчальну функцію і можуть розглядатися як своєрідні методи навчання [7, 545]. У практиці навчання діагностика і контроль здебільшого здійснюються спільно: з одного боку, діагностика є однією з функцій педагогічного контролю, з іншого боку, педагогічний контроль часто застосовує методи діагностики. Але різна спрямованість педагогічного контролю і педагогічної діагностики змушує розглядати їх окремо як різні підсистеми педагогічної системи. З урахуванням поглядів на педагогічну систему як багатовимірну «... з такими основними векторами: організаційним, управлінським, діалогічним ...» [17] можна сказати, що педагогічний контроль відноситься до організаційного вектору, а педагогічна діагностика до управлінського. У таблиці 1.1 наведено фактори що зумовлюють диференціацію понять педагогічна діагностика і педагогічний контроль.Таблиця 1.1. педагогічний контрольпедагогічна діагностикаі контроль, і діагностика є компонентами педагогічної системидіагностика є однією з функцій контролюпедагогічний контроль застосовує деякі методи діагностикиконтролювати можна тільки те, що свідомо формується (навчальні досягнення, поведінку тощо)педагогічній діагностиці підлягають не тільки навчальні досягнення студента, але і його початкова підготовка, мотиви, деякі психофізіологічні властивості, що впливають на ефективність навчання, тощоконтроль передбачає прямий вплив на студента: заохочення або покараннядіагностика передбачає непрямий вплив на студента через рекомендації щодо вибору методу навчанняконтроль може здійснюватися як на основі діагностики шляхом узагальнення результатів, так і за допомогою інтегральних методів, що перевіряють сформованість професійної компетентності через виконання комплексних практичних завданьдіагностика завжди передбачає детальний аналіз за елементами, що складають очікуваний результат навчання діагностика передбачає виявлення причин труднощівконтроль включає в себе інтегральну оцінку навчальної діяльності студента та його досягненьдіагностика передбачає обробку даних: інтерпретацію, класифікацію, формування рекомендацій щодо корекції навчання, прогнозуванняконтроль передбачає емоційно-ціннісну оцінку особистостірезультати діагностики емоційно-нейтральніконтроль передбачає оперативну реакцію на виявлені порушення або успіхиінтерпретація результатів діагностики здійснюється після накопичення необхідного об’єму данихмета контролю – корекція особистості студента, його дій, ставлення до навчання мета діагностики – інформаційне забезпечення системи управління навчальним процесом щодо вибору змісту і методів навчанняТаким чином педагогічна діагностика і педагогічний контроль є окремими підсистемами навчального процесу, але деякі їх функції співпадають за змістом, хоча і реалізуються у різному ступені.

УДК 334; JEL Classification: М21, R42 Анотація. Протягом свого історичного існування, людство стикалося з багатьма кризами, які згодом ставали «старт-апами» для розвитку суспільства в цілому. Таким випробуванням сучасності стала пандемія COVID-19, яка вплинула на всі сфери економіки держав, на звичний спосіб життя, на соціальну та культурну взаємодію. Пандемія також вплинула на діяльність підприємств приватного бізнесу і змусила їх розробляти нові методи ведення бізнесу. З початку 2020 року і до теперішнього часу підприємці відчувають значні труднощі ведення індивідуального бізнесу. Загострення пандемії коронавірусу в 2021 році створило значний вплив на світову економіку та продовжує впливати на всі види діяльності. Спостерігається значне зменшення попиту на споживчі товари. Транспортний сектор також відноситься до найбільш постраждалого, внаслідок зупинки якого збитки для держави колосальні, а для регіонів, часом катастрофічні. Проведення заходів реабілітації є стратегічним вектором. Рядом досліджень висвітлено та доведено вплив підприємництва на розвиток держави в цілому і транспортного підприємництва зокрема. Тому в рамках даного дослідження запропоновано ургентні заходи його державної фінансової підтримки. Методики дослідження. Для досягнення поставленої мети в роботі були використані такі загальнонаукові та спеціальні методи і прийоми дослідження: порівняльний аналіз наукової літератури та інформаційних джерел на основі методів порівняння, систематизації та узагальнення; узагальнення результатів аналізу, логічна генерація висновків, математичне моделювання. Результати. На підставі розгляду проблеми фінансового забезпечення підприємництва, доведено актуальність і необхідність державної підтримки підприємництва з метою реабілітації секторів економіки, що найбільше постраждали від пандемічних викликів COVID-19. Визначено умови віднесення секторів економіки до категорії найбільш постраждалих На підставі показників ризикованості та пріорітетності сектора економіки можливо визначити сектори економіки для розподілу фінансових вливань. Наукова новизна: запропоновано комплексну методику фінансового забезпечення підприємництва в контексті фінансових капіталовкладень з метою реабілітації секторів економіки, що враховує ризикованість та пріорітетність сектора економіки. Практична значущість: Дане дослідження практично цікаво державним органам управління при розподілі коштів за вектором підтримки найбільш постраждалих секторів економіки від пандемічних викликів, а теоретично – дослідникам, що займаються питаннями фінансового забезпечення та державного адміністрування.

Стаття присвячена актуальній у сучасному українському суспільстві проблемі важливості людського капіталу на сучасному етапі розвитку України, а саме створення законодавчих та інституційних форм реалізації політики формування і збереження людського капіталу. А також комплексному дослідженню теоретичних і практичних аспектів, вироблення пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення державної політики в сфері розвитку людського капіталу. У нашому дослідженні було встановлено, що людський капітал – це певний обсяг інвестицій, які генеруються та накопичуються людиною: запас здоров’я, знань, умінь, навичок, мотивацій, які відповідно використовуються в процесі праці та сприяють зростанню її продуктивності та заробітку. Автор аналізує визначення ключових понять зазначеної проблематики – «людський капітал», «людський ресурс», «Людиноцентризм», а також дає коротку характеристику теоретичного дослідження зазначеної проблематики як серед українських, так і серед закордонних дослідників. Мета статті, яку пропонує нам автор, полягає в тому, щоб визначити місце людського капіталу на сучасному етапі розвитку України, особливості розвитку, реалізації його потенціалу та визначити можливі перспективи в подальшому. Люди фактично і створюють людський капітал, і є основним рушійним чинником державотворчих процесів, тому вкрай важливо продовжити професійний розвиток та ефективне функціонування людського капіталу, особливо зараз, коли Україна направляє вектор свого розвитку до європейських цінностей. Також автор статті наводить власний погляд на перспективи розвитку та вимоги до «людського капіталу», можливі заходи, спрямовані на покращення реалізації державної політики у сфері збереження людського капіталу в Україні. Отже, сучасний людський капітал в умовах соціально-економічного розвитку є ключовим фактором забезпечення конкурентних переваг країни, основною продуктивною силою економіки та визначає зміст і характер суспільного прогресу.