Добірка наукової літератури з теми "Адресат комунікації"

Дрогайцев О. І. Iнформацiйно-комунiкацiйнi технології та роль iнформацiї в умовах радикальної модернiзацiї суспiльства. Статтю присвячено розкриттю ролi інформації в сучасному суспiльствi. Розкрито низку змін у суспільному використанні інформаційно-комунікативних технологій; схарактеризовано чотири базові елементи при обміні інформацією в процесі комунікації: 1) відправник (адресант), особа, яка генерує ідеї або відбирає інформацію та передає її; 2) повідомлення, власне інформація, закодована за допомогою символів; 3) канал, засіб передавання інформації; 4) одержувач (адресат).

У статті на основі узагальнення міркувань різних науковців щодо специфіки побудови автобіографічних наративів, застосування власної концепції дослідження, яка базується на моделі комунікації Р. Якобсона та теорії системного підходу до аналізу поетики Г. Клочека, проаналізовано інструменти конструювання художньої автобіографії дитинства у повісті-сповіді «Потерчата» Володимира Рутківського. Доведено, що Володимир Рутківський у повісті «Потерчата» не тільки розповів про свої дитячі роки, а створив автобіографію втраченого дитинства цілого покоління. При цьому відбулася актуалізація інструментарію трьох типів: психологічного, поетикального, рецептивного, які умовно співвіднесено з відповідними компонентами моделі комунікації (адресант, повідомлення, контекст, канал, код, адресат) та етапами її реалізації (креативним, референтним, рецептивним). Ця повість – результат саморефлексії письменника, вербалізації емоційного дитячого досвіду і мовного структурування дитячих спогадів з метою відтворення втраченого світу та звільнення від дитячих травм. На креативному етапі комунікації письменник актуалізує психологічні інструменти конструювання автобіографії. Автобіографію дитинства в повісті репрезентовано концептом «втраченого дитинства» та індивідуальною історією особистості; сконденсовано в образі головного героя та у відвертій сюжетній оповіді-сповіді про пережиті події та дитячі емоції; трансльовано гомодієгетичним наратором в інтрадієгетичній ситуації. Так В. Рутківський на референтному етапі комунікації актуалізував поетикальні інструменти конструювання смислу. Рецептивний інструментарій декодування тексту пов’язаний із процесами його сприймання й осмислення читачами різного віку з урахуванням контекстуальних чинників і потребує глибшого емпіричного дослідження.

Стаття присвячена дослідженню концепта «беседа» в цифрову епоху із застосуванням фреймово-дискурсивного моделювання. Метою статті є побудувати фреймову модель бесіди цифрової епохи (типової бесіди в соцмережах) шляхом зіставлення її зі спонтанною бесідою періоду доцифрового спілкування. Дослідження заґрунтоване на осмисленні 100 реакцій (50 від російськомовних і 50 від англомовних респондентів) на стимули «бесіда», «соцмережа», «інтернет», отриманих шляхом проведення кількафазного експерименту з асоціативним компонентом (визначення соцмереж, включно з аналоговим та за принципом примітивів). В статті узагальнено відомості про інтернет-спілкування, на відміну від реальної комунікації, та природу соцмереж. Фрейм концепту «бесіда цифрової епохи» схарактеризований за виокремленими іманентно об’єкту дослідження позиціями адресант, адресат, тема, характеристики комунікативного акту, структура повідомлення, час, простір, наслідки виконання/невиконання комунікативного акту.

У статті зроблено спробу дослідити сучасні моделі літературної комунікації змісту літературної освіти в контексті Нової української школи. Дефініції «модель», «літературна комунікація» тлумачаться з точки зору сучасної методики навчання літератури. Дефініція «літературна комунікація» вживається у значенні «роблю спільним, зв’язую суб’єкт автора як адресанта мовлення», а читача – як адресата діалогу. Наводяться приклади компаративної та інтерпретаційної моделей навчання літератури. Літературний художній дискурс розглядається як модель інтертекстуальності та інтерпретації.

Статтю присвячено дослідженню стратегій позитивної ввічливості у дискурсивному просторі брифінгу. Незважаючи на інституційність цього дискурсу, що виявляється на рівні ролевої дистрибуції, оточення, цілеспрямованості мовлення, статусу учасників комунікації тощо, стратегії позитивної ввічливості, зокрема, стратегія залучення адресата й адресанта до спільної діяльності, стратегія маніфестації спільності з адресатом, стратегія ствердження групової ідентичності, стратегія жартування, відіграють значущу й важливу роль у процесі розгортання мовленнєвого контакту в дискурсі брифінгу.

У сучасній лінгвістиці широко вживається термін «інтеракція». У поняття соціальної інтеракції входить і мовленнєва інтеракція, яка характеризує взаємозв’язок комунікантів у процесі мовленнєвої взаємодії, що відтворюється в тексті як лінгвістичній категорії та абстрактній конструкції в текстовій категорії діалогічності, яка відображає інтеракціональну суть спілкування адресанта-адресата. Діалогічність (інтеракціональність) слід кваліфікувати як феномен, реально присутній у будь-якій формі мовленнєвої комунікації, втіленій у текст. Текстова категорія діалогічності вплітається в семантико-прагматичну структуру тексту. За М. М. Бахтіним, текст – це діалог адресанта з попереднім або сучасним йому станом суспільства, знань, культур, а також з адресатом, і текстова категорія діалогічності має позалінгвальне підгрунтя: випливає із взаємовідносин учасників комунікації, контексту в широкому розумінні, комунікативної ситуації, спільних пресупозицій комунікантів. Зазначені позалінгвальні фактори взаємодіють з власне мовними структурами. У тексті як своєрідному середовищі (екосистемі) здійснюється інтеракція між комунікантами. Еколінгвістична модель інтеракціональної комунікації відбиває складну мережу еколінгвістичних відносин: мова – мовна особистість, мова – текст, мова – суспільство.

Суб’єктне позиціонування домінування-підкорення є одним із найбільш фун- даментальних вимірів міжособистісних стосунків романтичної діади. Порівняльний аналіз демонструє нові уявлення щодо вербальних і невербальних засобів комунікації, які сигналізу- ють міжособистісне домінування-підкорення під час романтичного знайомства в рамках американської лінгвокультури, а також яким частинам тіла надають перевагу різностатеві гетеросексуальні незнайомці. Вибірка дослідження становить 40 репрезентативних кодів комунікативної поведінки, до яких увійшли 133 зразки вербальних і 1996 зразків невербальних засобів комунікації, ініційованих американськими жінками, а також 116 зразків вербальних і 1087 зразків невербальних засобів комунікації, ініційованих американськими чоловіками. За результатами дослідження встановлено, що розподіл ролей під час первинної романтичної інтеракції слідує традиційним ґендерним стереотипам, згідно з якими чоловіки обирають «маскулінну» позицію домінування, а жінки – «фемінну» позицію підкорення. Вербальну дис- тинктивність суб’єктного позиціонування домінування-підкорення спостережено в рольовому дейксисі адресанта й адресата. У фемінному романтичному медіадискурсі превалює комуні- кативна установка на адресанта й адресата; у маскулінному романтичному медіадискурсі надано пріоритет комунікативній установці на адресанта. Невербальну дистинктивність суб’єктного позиціонування домінування-підкорення спостережено в превалюванні невер- бального вираження домінування в маскулінному романтичному медіадискурсі; натомість надання преференцій невербальному вираженню підкорення простежено у фемінному роман- тичному дискурсі. Ґендерна паритетність виявляє себе у використанні однакових частин тіла для сигналювання позиції домінування, а дистинктивність частин тіла – для вираження позиції підкорення.

Мета статті – опис лінгвоперсонологійних виявів колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття як літературно-мовного феномена, окреслення динаміки зрушень та стильові тенденції іміджу митців постколоніального українського дискурсу. Джерельною базою розвідки слугують поетичні словесні цілі, з яких у спосіб точної і повної інвентаризації здійснено вибірку одиниць (метафор, епітетів, перифраз, оксюморонів тощо), що маніфестують текстову категорію «колективний адресант». Об̓єктом вивчення є український поетичний дискурс постколоніальної епохи та його складники (колективний адресант↔текст↔адресат), а предметом – художні образи української поезії 1990-х років як виразники колективного адресанта «дев̓ятдесятників». Джерельною базою обрано віршовані твори сучасних українських поетів В. Виноградова, Р. Скиби, І. Павлюка, Л. Мельник, М. Кіяновської, Н. Нежданої, А. Дністрового, В. Балдинюк, С. Жадана, О. Галети, В. Махно, Д. Кубая, Н. Дички, О. Яковини, Н. Федорака, П. Михайлюк, П. Вольвача, А. Бондаря, І. Бондаря-Терещенка, О. Сливинського та ін., що уміщені в літературних часописах, журналах, газетах («Березіль», «Кальміус», «Сучасність», «Курʾєр Кривбасу», «Літературна Україна», «Тернопіль вечірній», «Дніпро», «Світо-вид», «Дзвін», «Дніпро», «Слово просвіти» «Слово і час», «Західний курʾєр», «Світ молоді», «Київ», «Українська культура», «Дивослово» та ін.), антологіях поезій («Іменник» (1997), «Девʾятдесятники» (1998), «Антологія нової української поезії» (1998), «Дивовид» (1997), «Антологія нової української поезії» (1998), «Боян-97», «Пастухи квітів» (1999), «Цех поетів» (1999) та ін.). Результатом наукового пошуку стало опрацювання концепції антропоцентричної природи поетичного тексту, в якому адресант і адресат складають інтерактивний комунікативний ланцюг, а художньо-поетична комунікація в аспекті дискурсивного підходу розглядається як процес, у якому предмет вербальної взаємодії між її учасниками закодований у віршованій формі. Подано також характеристику стильових мовних ознак іміджу митців. Висновком є те, що кожна культурно-історична епоха витворює мікрообраз часу, виробляє власний спосіб художньо-образного осмислення і бачення світу. Українські поети покоління «1990» – це знакова спільнота письменників, що народилася орієнтовно в один час і має спільний життєвий досвід, і як наслідок – ідентичність способів рефлексії, спорідненість емоцій, проблем, зацікавлень. Ці автори характеризуються спільним досвідом так званого поколіннєвого переживання, що визначило їх подальше духовне зростання й формування свідомості. Молодіжна поетична група «1990» у своїх поетичних збірках нарешті позбулася комплексу меншовартості колоніальної нації, сформувала унікальну манеру письма, виступила проти так званого методу «соціалістичного реалізму» у літературі, зафіксувала протест проти офіціозу й ідеологічної заангажованості у художній словесності, утвердила гендерну рівність у поезії. Визначаємо лінгвоперсонологійні вияви колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття: сарказм, депресивний синдром, почасти мода на деконструкцію, колажність техніки, кліповість, фрагментарність бачення світу, стилістична какафонія, змішування жанрів, гіперболізм та цитатність мислення, антипоетичність, антиестетичність, іронічна позиція щодо усталених зворотів, синтез сучасного європейського світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу сприйняття міфів, образів та метафор, гра з етноміфологемами українського віршування, етнототожніми елементами етнокультури, мовно-естетичний радикалізм, пародійність, гротескність, стилістчні варіації, семантично-деструктивні експерименти з усталеними поетизмами, фразеологізмами, відомими у національній і світовій культурі текстами, прецедентними іменами, деконструктивістська гра з узуально-«стертими» метафоричними образами з метою подолання тиражованості, автоматизму їх сприймання, знижена мова як масово-естетична реакція на нормотворчість, стандартність мови та пуризм, зорієнтованість на маси, тобто «середню» людину, без переваг та духовної вишколеності, кітчева естетика письма, уведення у поезію кліше мас-медіа-простору, ідеологізованих висловів тоталітарного режиму, які творчо модифікуються авторами шляхом іронізування та заперечення, нівелювання канонізованого сентиментального ставлення до історичних та релігійних істот, будь-яких авторитетів, розширення мовно-естетичних горизонтів поетичного слова (сленг, суржик, діалектизми), відчуження від соціальних інститутів, політики, панівних ідеалів та ідеологій, семантико-стилістичні мотиви самотності, порожнечі та спустошення.

У статі виявлено й описано комунікативні невдачі, спричинені перцептивними чинниками в межах інтерсуб’єктивної парадигми. Комунікативну невдачу розглянуто як нездатність суб’єктів інтеракції вивести інференцію або виведення хибної інференції в межах інтерсуб’єктного акту. Інтерсуб’єктний акт тлумачено як взаємодію, у межах якої вербальні/невербальні комунікативні дії комунікантів розглянуто як перцептивні стимули, що запускають паралельні свідомі/несвідомі інференційні процеси, які включають когніцію, волевиявлення й афект в ініціацію мотивованої комунікативної соціальної дії. Інференційний аналіз, застосований у дослідженні, надає інструментарій для відтворення інференційних процесів комунікантів та уможливлює врахування когнітивних, перцептивних, афективних і волевиявних аспектів взаємодії, що зумовлюють їхні цілеспрямовані мотивовані вербальні/невербальні комунікативні дії. Випадки комунікативних невдач, підданих інференційному аналізу, відібрані з американського кінодискурсу, представленого жанром ситуаційної комедії, який моделює живе спілкування. Ми доводимо, що комунікативні невдачі, спричинені перцептивними чинниками, можуть бути внутрішніми (психологічними та психофізіологічними) або зовнішніми (технічними) стосовно комунікантів. Психологічні причини комунікативних невдач пов’язані з фокусуванням уваги адресата на сутностях, які перебувають поза ситуацією комунікації, що заважає йому/їй брати активну участь у спілкуванні. Психофізіологічні причини комунікативних невдач є наслідком аномального психічного й/або фізичного стану адресанта або адресата, який унеможливлює їхню повноцінну участь у процесі комунікації. Технічні причини комунікативних невдач виникають через перешкоди в сенсорних каналах сприйняття інформації в процесі комунікативної взаємодії.

Метою статті є дослідження проблемних питань формування нових форм та моделей комунікацій, які повинні збільшити якість і ефективність діалогу між громадянином та органами влади.Наукова новизна полягає в тому, що вперше на підставі історико-компаративного аналізу розглядається еволюційний процес формування комунікаційних моделей інформаційно-правових відносин органів державної влади та громадянина. Особлива увага в цьому процесі приділяється інституту засобів масової комунікації, які значно розширюють свою функції: від елементарної передачі інформації – до створення усталеного джерела формування громадської думки. Зазначений процес значно трансформується в умовах розвитку інформаційного суспільства, яке самореферентно формує нові запити громадянина та вимагає швидких, а головне – адекватних рішень органів державної влади на запити громади.Висновки. З урахуванням особливостей становлення інформаційного суспільства в Україні ми можемо констатувати: по-перше, існуюча в Україні модель комунікаційної взаємодії органів влади та суспільства потребує докорінного реформування, і її трансформація активно проходить тепер і буде здійснюватися в подальшому, адже сьогодні відбуваються незворотні процеси перетворення традиційних засобів масової інформації на новітні засоби масової комунікації, які ще кілька років тому вважалися привілеями еліт; по-друге, динаміка розширення сучасного простору комунікації влади та громади виражається в тенденціях, які мають забезпечити підвищення ефективності комунікаційної взаємодії, що призведе до: – підвищення показників національної конкурентоспроможності за рахунок розвитку людського потенціалу, а також розширення потенціалу індустрії масової інформації; – економічного зростання, результатом якого має стати поліпшення життєвого рівня населення, забезпечення прав і свобод людини, надання рівного якісного доступу до інформації, освіти тощо; – сприяння становленню відкритого інформаційного суспільства, яке гарантуватиме дотримання конституційних прав громадян щодо участі у суспільному житті, прийняття відповідних рішень органами влади;по-третє, аналіз механізмів покращення ефективності комунікаційного процесу взаємодії влади та нового інформаційного суспільства змушує нас системно розглянути різновид інформації, яку науковці нині поділяють на індивідуальну (адресну) та масову. Для останньої ми пропонуємо визначити три характерні ознаки:- має викликати інтерес більш-менш широких соціальних спільнот; - повинна мати свого адресата, тобто, незважаючи на характер поширення (на невизначену аудиторію), передбачати окреслену сферу розповсюдження; - розповсюдження масової інформації повинно відбуватися виключно сучасними інформаційно-технологічними засобами.Сучасна модель комунікаційної взаємодії розглядається як ієрархічна та контагіозна, адже в більшості демократичних суспільств саме забезпечення можливостей обміну інформацією на рівні кожного індивідууму зокрема та суспільства загалом набуває особливого значення, при цьому ідея комунікації полягає не в пропонуванні моделі політичної дії, а в аналізі суспільної ідеї у розумінні типового ідеалу.

Мета роботи полягає у визначенні типів концептуальних метафор в політичному дискурсі та встановлення адекватних способів передачі цих метафор у перекладі. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:  визначення політичного дискурсу, як необхідної складової сучасної лінгвістики;  виявлення ознак, тактик та функцій політичного дискурсу;  охарактеризувати особливості передвиборчого дискурсу;  висвітлення концептуальної метафори в когнітивно-дискурсивній парадигмі;  огляд класифікацій концептуальної метафори;  виявлення засобів перекладу концептуальної метафори;  аналіз політичних промов Д. Трампа;  визначення прийомів перекладу політичної метафори в промовах Д. Трампа;  проаналізувати лінгвістичні особливості концептуальних метафор, їх вираження, та їх переклад в промовах Д. Трампа. Об’єктом дослідження є вирази, що втілюють концептуальну метафору в політичних промовах Д.Трампа, та їх еквіваленти в українських перекладах. Предметом аналізу є моделі та засоби вербалізації концептуальної метафори в політичних промовах Д.Трампа.

Капля І. С. Специфіка сімейного дискурсу на матеріалі англомовних художніх творів ХХ-ХХІ століття : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 035 "Філологія" / наук. керівник І. А. Галуцьких. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 83 с.
UA : Робота викладена на 83 сторінках друкованого тексту. Перелік посилань включає 75 джерел. Об’єкт дослідження: сімейний діалогічний дискурс між чоловіком і дружиною. Мета роботи: вивчення засобів комунікації між індивідами, їх подальше використання у сімейному дискурсі та вплив цих засобів на подальші подружні взаємини. Іеоретико-методологічні засади: дослідження про поняття «дискурс» (О.І. Гридасова, В.І. Красик, В.В. Красних, В.Б. Кашкін), «когнітивна прагматика» (П.Грайс, Р.Карстоном, Дж. Ньютс, Д.Ферсхюерен) та основні поняття прагматики (І.Н. Борисова, О.С. Іссерс, Є.В. Клюєв, О.П. Сковородников). Отриманні результати: у сучасній лінгвістиці існує складність з визначенням терміну «сімейний дискурс». Були виділені домінуючі комунікативні стратегії і тактики завдяки якому відбувається комунікація у сімейному дискурсі. Емоційно-впливова стратегія виявлена найпоширенішою з усіх зазначених стратегій у сімейному дискурсі, з огляду на широке зазначення терміну «емоційно-впливова стратегія» і її універсальності в різних комунікативних ситуаціях. Тактика коригування твердження співрозмовника, тактика очорнення і тактика (само)презентації були використані найчастіше з поміж інших тактик.
EN : The work is presented on 83 pages of printed text. The list of references includes 75 sources. The presented paper is dedicated to the analysis of such a topical problem as family discourse in modern English literature. The object of the work can be defined as the communicative family discourse between spouses. The main aim of the paper consists in research of the means of communication between spouses in family discourse and the impact that it has on marital relationships. It determined the accomplishment of such objectives as: -definition of the term “discourse” and define its connection with family communication; -theoretical and methodological basis of the study of cognitive pragmatics in modern linguistic research; -explore the basic concepts of pragmatics in the form of verbal strategies and tactics of communication; -analyze the language units that reflect the communication between spouses; -identify the main communication strategies and tactics of family discourse between spouses. The researches lies in research of the term “discourse” (O.I. Gridasova, V.I. Krasyk, V.V. Krasnykh, V.B. Kashkin), “cognitive pragmatics” (P. Grice, R. Carston, J. Nuyts, D. Verschueren) and the basic concepts of pragmatics (I.N. Borysova, O.S. Issers, E. Kliuiev, OP Skovorodnykov). In modern linguistics, there is a difficulty in defining the term “family discourse”. Dominant communication strategies and tactics in family discourse have been identified. The strategy of emotional influence is the most common of all strategies. Tactics of correcting the interlocutor's statement, denigration tactics, and (selfjpresentation tactics were used most often among other tactics.

У статті з’ясовано роль мовного маніпулювання в міжособистісній комунікації, виявлено подібність і відмінність між непрямими та маніпулятивними мовленнєвими актами, представлено основні маніпулятивні прийоми вербального впливу. Досліджено маніпулятивний мовний вплив у рекламі як успішний механізм модифікації свідомості потенційного покупця. Визначено статусну оцінку як один із найефективніших засобів прихованого впливу на адресата-споживача.