Academic literature on the topic 'Цивільний процесуальний статус'

Питання зловживання учасниками цивільного судочинства своїми процесуальними правами та зумовлена таким зловживанням фіктивність процесуальних дій залишається актуальною вже тривалий період часу, зважаючи на недосконалість чинного процесуального законодавства та низький рівень правової культури громадян. Метою статті є розкриття правової природи зловживання цивільними процесуальними правами, виокремлення і характеристика його ознак, а також формулювання дефініції цього поняття. Доведено, що фіктивність процесуальних дій при зловживанні правом проявляється у здійсненні процесуальних дій та функцій всупереч завданням і меті цивільного судочинства. Аргументовано, що зловживання правом не може розцінюватись як цивільно-правовий делікт, оскільки питання про кваліфікацію певних дій як зловживання правом і проблема деліктної відповідальності за шкоду, завдану такими діями, мають різну природу. Обґрунтовано, що, по-перше, міжгалузеве розуміння фіктивності дає змогу зробити висновок про неможливість зловживань у вигляді бездіяльності, по-друге, особа має усвідомлювати факт зловживання процесуальними правами і такі дії мають бути її свідомим вибором, а якщо ж особа не має незаконної мети, вчиняючи певні процесуальні дії, які за інших обставин могли б кваліфікуватись як зловживання процесуальними правами, то її дії не можуть визнаватися зловживанням процесуальними правами. Зловживання процесуальним правом характеризується такими ознаками: наявність в особи конкретного процесуального права на момент зловживання ним; усвідомлення особою факту зловживання процесуальним правом; може бути вчинене лише шляхом дії; формальна відповідність реалізації процесуальних прав вимогам закону, однак здійснення їх всупереч меті, з якою вони надані учасникам судочинства, а також всупереч завданням і меті цивільного судочинства; не є цивільно-правовим деліктом. Таким чином, зловживання процесуальним правом являє собою реалізацію процесуальних прав всупереч меті та завданням цивільного судочинства, а також меті наданих особі відповідних процесуальних прав, що тягне за собою фіктивність відповідних процесуальних дій, які завдають шкоди публічним інтересам в ефективному та справедливому здійсненні правосуддя у цивільних справах і приватним інтересам учасників справи.

Із набранням чинності 15 грудня 2017 р. Законом України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” було суттєво реформовано цивільне процесуальне законо давство України, зокрема, змінено процесуальну термінологію, запроваджено новий підхід до визначення суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, уточнено обсяг процесуальних прав та обов’язків учасників справи тощо. Зважаючи на це, виникла нагальна потреба провести аналіз оновленого законодавства для вироблення єдиних підходів до тлумачення його змісту і подальшого застосування нормативних приписів. Метою статті є визначення законодавчих змін щодо правового статусу учасників цивільної справи, з’ясування питання про обсяг і зміст їх процесуальних прав, обов’язків та інтересів, виявлення прогалин і колізій у правовому регулюванні, що стосується окремих учасників справи, а також розроблення пропозицій щодо удосконалення цивільного процесуального законодавства. Учасники справи – це учасники судового процесу, які звертаються до суду за захистом своїх порушених, невизнаних, оспорюваних прав, свобод чи інтересів або у встановлених законом випадках прав, свобод чи інтересів інших осіб (крім представників), для підтвердження наявності або відсутності визначених законом юридичних фактів, а також інші заінтересовані особи, які залучаються до участі у судовому процесі або вступають у цивільну справу за власною ініціативою. Зважаючи на характер належних учасникам справи процесуальних прав, обов’язків та інтересів, а також мету участі кожного з них у цивільному процесі, їх правовий статус може бути загальним (ним наділені всі без винятку учасники справи) та спеціальним (ним наділяється окремо кожний учасник справи). За результатами проведеного дослідження аргументовано необхідність внесення змін до статей 49, 56, 294 Цивільного процесуального кодексу України.

Затягування цивільного процесу та зловживання цивільними процесуальними права- ми є одними з найобговорюваних питань у науковому просторі цивільного процесуально- го права України. Багато років поспіль у судовій практиці існувала проблема порушення розумних строків розгляду справи, зокрема із причин затягування цивільного процесу. Велика кількість звернень громадян до Європейського суду з прав людини проти Укра- їни спричинила необхідність вирішення цієї проблеми та вдосконалення законодавства, запровадження нових інститутів і принципів та розроблення способів протидії затягуванню цивільного процесу. Затягування судового процесу як термін не має законодавчого закріплення, однак було предметом дослідження на практичному і теоретичному рівнях, особливо адвокатами та суд- дями, адже вони часто стикаються з такою проблемою. Затягування цивільного процесу є одним з інструментів використання цивільних процесу- альних прав із метою зловживання процесуальними правами. Але варто розмежовувати ці два поняття, виходячи з їхніх характерних ознак. Отже, метою написання статті є окреслення наявних способів затягування цивільного процесу та способів зловживання цивільними процесуальними правами з метою затягування цивільного процесу як основних видів процесуальних правопорушень, а також формування способів протидії цим негативним явищам цивільного судочинства. Окреслено механізми припинення затягування цивільного процесу та запобігання такому. Систематизація способів затягування цивільного процесу має теоретичне та практичне значення, адже сформовані висновки щодо способів протидії затягуванню цивільного про- цесу направлені на вдосконалення механізмів запобігання цивільним процесуальним право- порушенням, що сприяє ефективності здійснення цивільного судочинства.

Прогресивний розвиток законодавчої регламентації з метою вирішення цивільних справ на основі вільного волевиявлення сторін є одним із найбільш ефективних способів удосконалення цивільного судочинства. Норми процесуального закону часто мають узагальнений характер, що звужує можливості для вирішення унікальних питань, які виникають під час судового розгляду. Недоліки процесуального законодавства можуть бути компенсовані завдяки укладенню сторонами угод між ними про процес (процесуальних договорів), побудованих на основ них засадах договірного права (насамперед принципі свободи договору), проте спрямованих на врегулювання процесуальних правовідносин. Мета статті полягає у дослідженні підходів до визначення поняття “процесуальний договір” та аналізі основних характеристик процесуальних договорів. У вітчизняній науковій літературі та законодавстві України немає ґрунтовного визначення поняття “процесуальний договір”. Дефініції окремих зарубіжних дослідників, розглянуті в статті (зокрема, визначення процесуального договору через поняття договору, що є джерелом нормативної регламентації провадження; через поняття угоди учасників процесуальних правовідносин з приводу та у зв’язку зі здійсненням процесуальних прав і виконанням процесуальних обов’язків; через поняття юридичних фактів, що мають процесуальне значення), свідчать про те, що процесуальний договір є складною категорією, яка передбачає симбіоз матеріального і процесуального елементів. Процесуальний договір є інструментом, який надає сторонам можливість отримати додаткові гарантії реалізації матеріальних правовідносин, що раніше виникли між ними, та надати юридичну силу процесуальним діям, щодо яких вони досягли згоди. Нерозв’язаною залишається також проблема термінологічного розмежування понять “процесуальний договір”, “процесуальна угода”, “угода про процес”, яка може вирішуватися по-різному (як шляхом синонімічного застосування зазначених термінів, так і розмежування на основі різних підходів до правової природи процесуаль ного договору – кваліфікації процесуального договору як виключно процесуального інституту, як матеріально-правової угоди або угоди, що призводить до процесуальних наслідків).

У дослідженні розглянуто процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину. Автор робить висновок про те, що правовий статус та процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину - це тотож­ні поняття. Під процесуальним статусом потерпілого від насильницьких злочинів пропонується розуміти юри­дично закріплене становище особи, якій шляхом застосування фізичного чи психологічного насильства заподіяно смерть, тілесні ушкодження чи психічна шкода, що виражається через сукупність прав та обов’язків, які визначе­ні та гарантовані Конституцією України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верхов­ною Радою України, кримінальним процесуальним законодавством та іншими нормативно-правовими актами. У статті зазначено, що процесуальний статус потерпілого від насильницького злочину, окрім Кримінально­го процесуального кодексу України, врегульовано низкою інших нормативно-правових актів, а саме Цивільним кодексом України, Законом України «Про боротьбу з тероризмом», Законом України «Про запобігання та проти­дію домашньому насильству», Законом України «Про протидію торгівлі людьми» тощо. З метою вдосконалення процесуального статусу потерпілого від насильницького злочину пропонується закрі­пити положення про те, що потерпілому за поданим належним чином обґрунтованим клопотанням суд виносить ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів. Це положення дасть змогу потерпілому (чи його представнику) здійснювати низку процесуальних дій, звертатись до суду з відповідними клопотаннями та ефек­тивно здійснювати захист своїх прав та законних інтересів. Окрім цього, надається пропозиція визначити можли­вість набуття правового статусу потерпілого близькими родичами та членами сім’ї постраждалої особи, а також надання статусу потерпілого особі за рішенням суду навіть за відсутності згоди такої особи на отримання статусу. З метою удосконалення процедури інформування потерпілого від насильницького злочину про його права та обов’язки пропонується запровадити процедуру первинного інформування про права під час першого контакту особи з поліцейським. Реалізація зазначених пропозицій дасть змогу захистити права потерпілих від насильницьких злочинів та удо­сконалити їх процесуальний статус.

Мета статті полягає у дослідженні співвідношення між процесуальним та розумовим аспектами в доказуванні і виробленні висновків щодо сутності доказування у цивільному судочинстві. Наукова новизна. Проаналізовано процесуальну форму, в межах якої здійснюється доказування, котру охарактеризовано такими рисами: 1) законодавча регламентація процесуальним законом; 2) імперативний характер; 3) деталізація судових процедур; 4) визначеність процесуальних наслідків; 5) універсальність. Розглянуто розумовий аспект доказування, співвідношення доказування як процесуальної діяльності і доведення як логічної діяльності. Досліджено сутність судового пізнання, співвідношення пізнання і доказування Обґрунтовано, що спроби штучно розділити доказування на окремі складові (доказування і доведення; доказування і пізнання) не відповідають його природі. Доказування є не набором окремих самостійних компонентів, а поєднанням різної за природою діяльності в одне комплексне явище – різновид судового пізнання. Висновки. Встановлення обставин цивільної справи поєднує практичні начала та процеси мислення, які неможливо відділити одне від одного. Відтак, розуміння судового доказування як виключно процесуальної чи суто логічної діяльності може дати лише часткове уявлення про це багатогранне явище, в якому розумовий і прикладний елементи знаходяться у стані нерозривного зв’язку та постійної взаємодії. Тому найбільш обґрунтованою з усіх наявних концепцій доказування видається теорія, яка пов’язує його з пізнанням. Категорія «пізнання» дозволяє осягнути всі процеси, що відбуваються при встановленні обставин цивільної справи, та найбільш точно характеризує специфіку доказування як різновиду судового пізнання. Судове пізнання забезпечує рух від початкового припущення про факти, викладені в заявах по суті справи, до встановлення кожної обставини справи і формування на цій основі загального знання про всі юридично значимі для неї дії і події, що в кінцевому призначенні спрямовується на досягнення мети цивільного судочинства у справі.

Здійснено аналіз змісту положення – новації, закріпленої у ч. 2 ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), відповідно до якої особливості визначення шкоди, завданої в результаті виведення банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправних (незаконних) індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України особам, які на дату прийняття таких індивідуальних актів або рішень, відповідно, мали статус учасників такого банку, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». З огляду на усталені традиції формування та розташування положень в національному ЦПК України висловлено сумнів щодо закріплення зазначеного положення в ЦПК України загалом та у ч. 2 ст. 76 зокрема. Стверджується, що справи даної категорії – різновид справ про відшкодування шкоди, які розглядаються та вирішуються судами в порядку цивільного судочинства. Традиційно цивільний процесуальний закон не містить жодного положення, яке б урегульовувало специфіку визначення шкоди, завданої особі чи державі в різні способи. Таким чином, видається логічним виникнення критичних міркувань про необхідність виділення саме цієї категорії справ з посиланням на законодавчі акти, які містять специфічні положення щодо регулювання даної сфери суспільних відносин. Розкрито невідповідність зазначеної новації загальній ідеології ст. 76 ЦПК України «Докази», частина перша якої містить дефініцію «докази», а частина 2 – перелік засобів доказування, які можуть використовуватися заінтересованими особами для підтвердження чи спростування обставин (фактів). У новації ж, яка аналізується, головним є акцентування уваги на законах, які містять положення, що виражають специфіку визначення шкоди у справах зазначеної категорії. Окрім того, як свідчить аналіз Законів України «Про банки і банківську діяльність» та «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», специфіка відшкодування такого роду шкоди складається не лише з конструктивних елементів механізму доказування.

Актуальність статті полягає в тому, що Цивільним процесуальним кодексом України встановлений перелік справ окремого провадження, до розгляду яких залучаються присяжні. Незважаючи на це, законодавцем не встановлені права, обов'язки, гарантії та відповідальність присяжних під час їх участі у здійсненні правосуддя. Ця прогалина у законодавстві створює додаткові труднощі як для професійних суддів, які вимушені на власний розсуд визначати правовий статус присяжних у цивільному процесі, так і для самих присяжних, які не можуть ознайомитися з переліком власних прав, обов'язків, гарантій і відповідальності. Метою цієї статті є дослідження правового статусу присяжних під час розгляду ними справ окремого провадження, встановлення моменту набуття особою правового статусу присяжного, визначення особливостей декларування осіб, які виконують функції присяжних. Стаття присвячена дослідженню правового статусу присяжних у цивільному судочинстві України, визначенню моменту набуття особою правового статусу присяжного, обґрунтуванню необхідності розмежування понять «кандидат у присяжні» і «присяжний» на законодавчому рівні, аналізу правових норм, що регламентують права, обов'язки, гарантії та відповідальність присяжних під час їх участі у здійсненні правосуддя у цивільному процесі. Зроблено висновок, що цивільним законодавством прямо встановлений перелік справ окремого провадження, до розгляду яких залучаються присяжні, тому закріплення правового статусу останніх має бути здійснено на законодавчому рівні шляхом доповнення Цивільного процесуального кодексу України статтею «Права та обов'язки присяжних». Крім того, потребує подальшого дослідження питання щодо необхідності розмежування понять «кандидат у присяжні» і «присяжний» на законодавчому рівні з метою встановлення різного обсягу процесуальних прав та обов'язків для кожної з цих двох категорій. Враховуючи низку факторів, що впливають на небажання громадян брати участь у здійсненні правосуддя в якості присяжних, вважаємо, що декларування останніх є однією з важливих причин відмови потенційних присяжних від участі у розгляді судових справ. У зв'язку з цим пропонуємо внести зміни до п. ґ ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції» щодо виключення присяжних зі списку суб'єктів декларування.

У статті досліджено підстави самоконтролю суду першої інстанції в цивільному процесі. Автором проводиться розмежування підстав самоконтролю суду першої інстанції як функції та підстав самоконтролю суду першої інстанції як повноваження. На прикладах із положень цивільного процесуального законодавства України робиться висновок, що підстави самоконтролю суду першої інстанції як функція співвідносяться із підставами самоконтролю суду першої інстанції як повноваженнями відповідно як ціле та частина. Відзначається, що одна й та сама підстава самоконтрольних повноважень може охоплюватися різноманітними підставами самоконтролю суду першої інстанції як функції. Автором підтримується виділення як підстав самоконтролю суду першої інстанції в цивільному процесі судової помилки та зміни обставин цивільної справи. Вперше в теорії цивільного процесу до підстав самоконтролю суду першої інстанції автором пропонується віднести реалізацію учасником справи ряду цивільних процесуальних прав, а також невиконання учасником цивільного процесу деяких цивільних процесуальних обов'язків. Вказується, що судова помилка виступає найбільш поширеною підставою самоконтролю суду першої інстанції. На підставі численних випадків із положень цивільного процесуального законодавства України аналізуються ознаки судових помилок. Автором підтримується висловлена в теорії цивільного процесу думка, за якою судова помилка в цивільному процесі може вчинятися як за винної, так і за безвинної поведінки судді. Аргументується, що зміна обставин цивільної справи як підстава самоконтролю суду першої інстанції може мати місце у процесі розгляду цивільної справи та після її вирішення. Наприклад, видужання або значне поліпшення психічного стану особи, котра була визнана недієздатною, зобов'язує суд скасувати своє рішення про визнання фізичної особи недієздатною та поновити її цивільну дієздатність. На підставі положень ЦПК України автор наводить численні випадки, які підтверджують такі підстави самоконтролю суду першої інстанції, як реалізація учасником справи своїх процесуальних прав (заміна одного заходу забезпечення позову іншим за клопотанням учасника справи) та невиконання учасником процесу своїх процесуальних обов'язків (складення неповного або неясного висновку судового експерта, що дає можливість судді винести ухвалу про призначення додаткової експертизи).

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2019. Дисертація є одним з перших в українській правовій науці комплексних досліджень, у якому вирішено наукову проблему формування доктринальних засад суб’єкта цивільного процесуального права. У роботі розкрито сутність суб’єкта цивільного процесуального права як категорії, в якій відображено правові властивості людини, що в підсумку підкреслює висхідний характер соціально-правової цінності суб’єкта у цивільних процесуальних правовідносинах. З урахуваням сучасних ціннісних орієнтирів у правовій доктрині надано авторське визначення поняття «суб’єкт цивільного процесуального права». На підставі наведених засад побудовано юридичну конструкцію суб’єкта цивільного процесуального права. Надано загальну характеристику цивільного процесуального статусу суб’єкта цивільного процесуального права, визначено його структуру. Окреслено напрями вдосконалення чинного цивільного процесуального законодавства, що стосуються правового статусу суб’єкта цивільного процесуального права, гарантій участі зазначеного суб’єкта у судовому процесі.