Academic literature on the topic 'Цивільна юрисдикція'

Юрисдикційна складова права на доступ до суду має одне з вирішальних значень з огляду на те, що правова невизначеність критеріїв розмежування компетенції різних видів судів робить ілюзорним конвенційне право на справедливий суд, обумовлюючи ситуацію, за якої одна й та сама справа може бути прийнята до розгляду різними судами, або ж особі може бути відмовлено у відкритті провадження судами різних юрисдикцій з огляду на різні підходи до розуміння судової юрисдикції. Аналіз судової практики свідчить про найбільшу кількість “конфліктів” у визначенні юрисдикції справ щодо захисту права власності, зокрема, в яких беруть участь суб’єкти владних повноважень. Оновлення процесуального законодавства позитивно вплинуло на деталізацію відповідних критеріїв, сприяло конкретизації юрисдикції справ, у яких захищається право власності. Метою статті є розкриття критеріїв визначення належного суду як передумови права на доступ до суду у справах щодо захисту права власності. Звернення на захист приватного права, навіть за умови участі у справі суб’єкта владних повноважень, не підпадає під адміністративну юрисдикцію і залежно від суб’єктного складу має вирішуватися у межах цивільної або господарської юрисдикції. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб’єктний склад, характер спірних правовідносин і мета звернення до суду. У визначенні предметної юрисдикції господарського суду використано два різних підходи – віднесення до неї всіх спорів, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності, а інших справ – лише якщо це передбачено у законі. Важливе значення під час розмежування господарської та адміністративної юрисдикції має предметна характеристика справи, тобто характер спірних правовідносин. Необхідною умовою адміністративної юрисдикції є спір із суб’єктом владних повноважень, що здійснює владні управлінські функції у таких спірних правовідносинах. Акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права й обов’язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їхнього оскарження мають приватноправовий характер. Такий підхід сприяє правильному визначенню належних відповідачів і дотриманню правил суб’єктної юрисдикції. Нормативне врегулювання меж господарської юрисдикції досліджуваних справ забезпечує правову визначеність у питаннях реалізації права на доступ до суду.

У статті розглядаються деякі проблеми предметної та суб’єктної юрисдикцій у процесуальному законодавстві України, породжені внесенням змін до Господарського процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судо чинства України та Цивільного процесуального кодексу України, а також оновленням законодавства про приватизацію державного і комунального майна та про пуб ліч ні закупівлі. Зокрема, увага звертається на те, що, здійснивши уніфікацію норм низки процесуальних інститутів, законодавець, з одного боку, не врахував специфіки окремих видів судочинства, зумовлених особливостями справ, віднесених до певної юрисдикції, а з другого – по-різному врегулював тотожні процесуальні відносини. Метою статті є дослідження проблемних аспектів юрисдикції господарських судів і розмежування господарської, адміністративної та цивільної юрисдикцій. Аналізуються норми зазначених процесуальних кодексів та законодавства про приватизацію майна і про публічні закупівлі. На підставі результатів проведеного дослі дження висловлюється думка про те, що всі справи у спорах щодо приватизації державного і комунального майна мають розглядатися господарськими судами, для чого пропонується внести зміни до Закону України “Про приватизацію державного і комунального майна”, які виключили б розгляд зазначених справ адміністративними судами. З урахуванням спрямованості Закону України “Про публічні закупівлі”, зокрема, на створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель і розвиток добро совісної конкуренції, зроблено висновок про те, що справи щодо оскарження у судовому порядку рішення органу, а також справи щодо оскарження висновку органу державного фінансового контролю підлягають розгляду господарськими судами. За результатами проведеного дослідження робиться висновок як щодо потреби в подальших наукових дослідженнях окреслених у статті проблем, так і щодо необхідності подальшого удосконалення норм інститутів адміністративної, господарської та цивільної юрисдикцій.

У статті досліджено питання судової юрисдикції справ про скасування наказів Мін'юсту щодо скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Проаналізовано правові позиції Верховного Суду щодо зазначеного питання та конкретизовано обставини, що визначають приналежність зазначених справ до цивільної, господарської і адміністративної юрисдикції. Установлено, що участь Мін'юсту та державного реєстратора як співвідповідача у справі, в якій оскаржується наказ Мін'юсту, не є достатньою ознакою адміністративної юрисдикції. Якщо відповідний позов подано для вирішення спору з іншою особою щодо речового права, то участь цих суб'єктів публічного права не змінює приватноправовий характер спору. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється. Не належить до адміністративної юрисдикції спір, в якому необхідно надати правову оцінку правомірності як оскаржуваного наказу Мін'юсту, так і набуття права на нерухоме майно та відповідних реєстраційних дій. Якщо порушення своїх прав позивач убачає у наслідках рішення Мін'юсту та (або) державного реєстратора, які він уважає неправомірними, а ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, то визнання таких рішень незаконними є способом захисту цивільних прав та інтересів, а справа належить залежно від суб'єктного складу до цивільної або господарської юрисдикції. Якщо спір стосується виключно здійснення державної реєстрації речового права, а не законності фактів, що були підставою для вчинення реєстраційних дій, то він не є спором про право та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У такому разі об'єднання в позовній заяві вимог про поновлення реєстраційних записів і скасування наказу Мін'юсту не виключає адміністративної юрисдикції спору, оскільки поновлення реєстраційних записів є наслідком визнання незаконним і скасування такого наказу. Справи за позовами державних реєстраторів щодо скасування наказів Мін'юсту (зокрема, щодо застосованої до позивача санкції за допущені порушення) належать до адміністративної юрисдикції.

Стаття присвячена з’ясуванню важливості захисту емфітевзису в судовому порядку, визначенню суб’єктного складу договорів емфітевзису та юрисдикції вирішення між ними спорів, а також аналізу судової практики. Визначено поняття «емфітевзису» як відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Акцентується увага на тому, що неврегульованість змісту договору емфітевзису, особливо його суб’єктного складу та форми, спричиняє проблему неефективного землекористування. Запропоновано розробити на законодавчому рівні Типовий договір емфітевзису, який допоміг би на практиці зменшити кількість непорозумінь між сторонами. З огляду на це, стає важливим захист емфітевзису в судовому порядку. До спорів, які підлягають розгляду в судовому порядку, належать: хибна практика укладення договорів емфітевзису за участю іноземців та осіб без громадянства, вимога стягнення заборгованості за договором емфітевзису, визнання договору емфітевзису недійсним, використання земельної ділянки не за призначенням. Констатовано, що існує тільки одна підстава набуття права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, і це договір емфітевзису. Від суб’єктного складу договору емфітевзису залежить юрисдикція суду, який буде вирішувати спір. Спори, у яких сторонами є виключно юридичні особи або фізичні особи-підприємці, будуть підлягати вирішенню в порядку господарського судочинства. Якщо ж сторонами договору емфітевзису або однією із сторін є фізичні особи, то такі спори будуть вирішуватися судами цивільної юрисдикції. А у випадку спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень із приводу договору емфітевзису буде розгляд у порядку адміністративного судочинства. Проаналізовано судову практику в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Розглянуто судові рішення відповідно до кожної юрисдикції (цивільної, господарської, адміністративної). Визначено, що найбільше спорів, що виникають із договору емфітевзису, розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Метою статті є розкриття питань співвідношення приватних і публічних засад у цивільному процесі. Пошук оптимального співвідношення приватних та публічних засад у цивільному процесі є основою для утворення адекватної суспільним потребам системи врегулювання спорів. Важливим при цьому є обґрунтування правильного розуміння цивільного процесу як форми не лише здійснення судочинства, а й інструменту захисту прав та інтересів юридичних і фізичних осіб, певної узгодженості їх волевиявлення на врегулювання цивільно-правового спору, що в результаті забезпечуватиме їх можливості та право мірність поведінки. Сучасна філософія приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язана передусім із максимальною реалізацією принципів диспозитивності та рівності учасників справи, що зумовлює їхню активність, розширення можливостей впливу на динаміку цивільного процесу. Нове розуміння ролі приватноправового регулювання у цивільному процесі пов’язане з більшою реалізацією принципів диспозитивності, змагальності, відмови від активної участі суду в процесі доказування, збільшення ролі нотаріату, альтернативних способів вирішення спорів, удосконалення системи приватноправової юрисдикції, що в комплексі сприяє підвищенню ефективності вітчизняної системи цивільної юрисдикції. Змістом публічно-правових елементів у цивільному процесі є: забезпечення розгляду юридичної справи судом і врегулювання спірних матеріально-правових правовідносин шляхом ухвалення правозастосовного акта індивідуального характеру; гарантування дотримання та забезпечення обов’язкових стандартів справедливого судового розгляду, зокрема, права на доступ до суду, верховенства права, принципів правової визначеності та пропорційності. Автори доходять висновку, що поєднання публічних і приватних засад є однією із головних тенденцій розвитку сучасного цивільного процесу, яка характеризує його як саморегульовану систему та визначає напрями оптимізації механізму забезпечення захисту прав (інтересів) громадян і юридичних осіб у порядку цивільного судочинства. Формами реалізації приватних засад у цивільному процесі є: прояв диспозитивності як принципу та методу цивільного процесу; реалізація приватних засад через розширення системи досудових, судових (судове примирення), позасудових і приватних альтернативних форм та методів врегулювання приватноправових спорів вирішення і врегулювання юридичних конфліктів та спорів; застосування процесуальних договірних конструкцій у цивільному процесі; існування різних механізмів вирішення спорів, юрисдикція яких розмежовується за допомогою засто сування приватних засад; запровадження інституту судового контролю за компетенцією недержавних юрисдикційних органів.

Статтю присвячено визначенню підстав і процесуального порядку передачі справи з одного суду до іншого у цивільному судочинстві. Під передачею справи з одного суду до іншого запропоновано розуміти направлення справи з суду, до якого особа звернулася за захистом, до іншого органу судової влади для розгляду і вирішення у випадках належності такої справи до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду, неможливості утворення нового складу суду для розгляду справи після задоволення відводів (самовідводів) або з інших підстав, а також ліквідації або припинення роботи суду, який розглядав справу. Обґрунтовано, що передачу цивільної справи з одного суду до іншого неправильно ототожнювати зі зміною підсудності справи. Зазначено, що правильним є надання суду першої інстанції протягом усього строку розгляду справи можливості передати справу, провадження у якій було відкрито з порушенням правил підсудності, до суду, якому вона підсудна. Зроблено висновок про те, що за нині чинним цивільним процесуальним законодавством України цивільну справу, що стала непідсудною суду в процесі розгляду справи, може бути передано лише у випадку належності такої справи до виключної підсудності іншого суду внаслідок змін у складі відповідачів (залучення співвідповідача, заміна неналежного відповідача). Аргументовано, що при передачі цивільної справи у випадках, визначених у ч. 1 ст. 31 ЦПК України, до найбільш територіально наближеного суду має враховуватися лише територіальна ознака. З метою забезпечення виконання завдань цивільного судочинства запропоновано до підстав для передачі справи з одного суду до іншого віднести реорганізацію суду, а також зміну законом підсудності справи. Одним із шляхів забезпечення права відповідача на суд, встановлений законом, визначено закріплення на законодавчому рівні необхідності передачі справи до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем його проживання чи місцезнаходженням у випадку, коли внаслідок змін у складі відповідачів, зміни предмета і підстав позову справа стала непідсудною суду, яким розглядається, за умови подання до суду відповідного клопотання.

У статті аналізується правова природа та особливості правового статусу господарсько-правових офшорних трастів, надається їх загальна характеристика. Також у статті проводиться аналіз понять «траст» та «компанія», їх взає-мозв’язку і співвідношення. Ана-лізується саме поняття трасту та найбільш поширені його дефі-ніції. Розглядаються визначення поняття «компанія», що міс-тяться у словниковій юридичній літературі, чинних на сьогодні актах вітчизняного законодав-ства, а також у ратифікованих Україною міжнародних договорах. Звертається увага на той факт, що поняття «компанія» може роз-глядатися як у вузькому (юридична особа, господарська організація), так і у широкому сенсі (окрім юри-дичних осіб, охоплює також окремі категорії об’єднань без статусу юридичної особи, а за певних умов також і фізичних осіб). На підставі проведеного аналізу автор робить висновок, що, незважаючи на особ-ливу правову природу трасту, від-мінну від правової природи юри-дичних осіб, господарсько-правові офшорні трасти все ж можуть бути віднесені до офшорних компа-ній і розглядатися як їх особливий різновид. Також обґрунтовується, що до компаній у широкому сенсі цього терміна можуть належати будь-які трасти – і господар-сько-правові, і цивільно-правові, але для господарсько-правових тра-стів, які створюються саме для організації та (або) здійснення господарської діяльності, застосу-вання терміна «компанія» є більш характерним та термінологічно обґрунтованим. Зазначається, що господарсько-правові офшорні трасти – трасти, що створені в юрисдикціях, віднесених до офшор-них з метою організації та (або) здійснення господарської діяльно-сті за межами юрисдикцій, в яких їх зареєстровано. Такі трасти створюється суб’єктами – нерези-дентами території місця реєстра-ції і користуються офшорними пільгами (перевагами), передба-ченими законодавством офшорної зони для суб’єктів-нерезидентів. У контексті господарсько-право-вих відносин офшорні трасти, по суті, є особливою формою викори-стання пільгового режиму госпо-дарювання, встановленого офшор-ними юрисдикціями. Вказується на необхідність подальших дослі-джень правового статусу господар-сько-правових офшорних трастів.

Визначено, що вибір способу захисту суб’єктивного права власності залежить від багатьох факторів, які визначаються компетентним органом, враховуючи специфіку охоронюваного права власності та собливості предмету спору.

Дисертація присвячена дослідженню структурно-функціонального аспекту феномену судової влади в цивільному судочинстві як правової реальності в контексті інституційного механізму функціонування та багатофакторного впливу ЄКПЛ і практики ЄСПЛ на національний правопорядок, а також теоретичного дискурсу забезпечення ефективності правосуддя, розширення юстиціарної сфери приватного права та інститутів альтернативного вирішення спорів (АВС), їх інституалізації та взаємодії. Цивільно-процесуальна система (цивільний процес) розглядається як єдиний структурно-функціональний комплекс, інституційна система органів та процедур, правосуддя та суміжних процесуальних інститутів, яка поєднує в собі правосуддя у цивільних справах та різні способи АВС (третейське судочинство, медіацію, колаборативні процедури тощо). Доведено певну єдність ознак та принципів окремих способів АВС. Наголошено на необхідності приведення національної практики у відповідність до міжнародних стандартів у сфері захисту прав людини і громадянина. Проаналізовано тенденції удосконалення цивільного судочинства (цивільного процесу) з метою імплементації європейських правових цінностей. Досліджено основні ресурси судової влади: цивільну юрисдикцію, належні судові процедури, судове рішення з такою його якісною властивістю, як легітимність, а також визначено основні системоутворюючі фактори модернізації цивільного судочинства (цивільного процесу).

Тридцятиріччя незалежності України дає змогу подивитися на пройдений складний і тернистий шлях, який наша країна пройшла, повстаючи з руїн по- страдянського простору і розбудовуючи незалежну демократичну правову державу, проаналізувати його й оцінити здобутки і виявити прорахунки, дати загальну оцінку змінам і численним реформам, що відбулися. Розуміння тенденцій еволюціонування сучасного цивільного процесу важ- ливе, оскільки дозволяє більш точно визначати шляхи вдосконалення законодавства й судової практики і сприяє формуванню адекватної до сус- пільних запитів системи цивільного процесу й системи цивільної юрисдик- ції в цілому. Інститути правосуддя й судочинства повинні модернізуватися відповідно до потреб сучасного суспільства, виходячи не тільки з такого очевидно- го цивілізаційного факту, як фундаменталізація прав людини у межах на- ціонального й інтернаціонального правопорядків. Тому беззаперечною є необхідність віднайдення відповідних концептів, що стосуються спад- коємності, традицій і новацій у цивілістичній процесуальній сфері і які відображали б сучасні теоретико-прикладні проблеми науки цивільного процесуального права1. Важливим для розвитку є й аспект міжнародно-правового характеру, оскіль- ки в сучасних умовах гармонізації й уніфікації цивільних процесуальних про- цедур, інститутів, вироблення загальносвітових і європейських стандартів спеціалісти, причетні до розробки процесуального законодавства, звісно, знаходяться під впливом цих концепцій і підходів. Орієнтиром для вдосконалення законодавства є потреби практики, котрі, накладаючись на історично сформовані способи їх вирішення за кордоном, тобто у міжнародному праві, стимулюють пошук і наближають віднайдення нового вирішення проблеми. Крім того, розвиток самого суспільства, сучасних технологій, зокрема, пов’я- заний із штучним інтелектом і комунікаціями, або неочікувані виклики всесвітнього характеру також впливають на еволюцію права, у тому числі цивільного процесуального. Так, пандемія Ковід-19 змусила скоріше перехо- дити на онлайн-технології здійснення судових процесів. Таким чином, на кожному витку розвитку процесуального права і всієї сис- теми цивільної юрисдикції необхідно обрати найбільш прийнятний і раціо- нальний процесуальний інструментарій, який буде адекватніше відображати існуючі реалії. Виходячи із сказаного, необхідно насамперед виокремити тенденції вдоскона- лення цивільного процесу, які характеризують його сучасний стан і дають змогу спрогнозувати шляхи його подальшого розвитку.