Academic literature on the topic 'Установчі повноваження'

У статті пропонується узагальнене розуміння співвідношення таких категорій господарського права, як корпоративні права, організаційно-господарські повноваження та організаційно-установчі повноваження власника. Господарський кодекс України (далі – ГК України) передбачає три відмінні категорії, а саме – категорії корпоративних прав, організаційно-установчих повноважень та організаційно-господарських повноважень. Перші дві не лише вживаються, а й визначаються ГК України, утім, чітке розуміння співвідношення цих категорій відсутнє як в доктрині, так і в позитивному праві. Обґрунтовується, що організаційно-господарські повноваження охоплюють організаційні права учасників унітарних підприємств, а також організаційні (немайнові) корпоративні права у разі, коли їхній обсяг дає змогу здійснювати вирішальний корпоративний вплив на корпоративні підприємства. Отже, вбачається за доцільне внести зміни до ГК України та закріпити у ньому положення, відповідно до якого організаційно-господарські повноваження, що стосуються вже створеного підприємства, слід розуміти як повноваження учасника підприємства, а не власника майна. Концепцію організаційно-установчих повноважень власника необхідно переосмислити як право власника майна одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійс нювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах госпо дарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет, структуру утвореного ним суб’єкта господарювання, склад і компетенцію його орга нів управління, інші питання при заснуванні підприємства. При цьому організаційно-установчі повноваження власника є, безумовно, видом організаційногоспо дарських повноважень. Після заснування підприємства організаційно-установчі повноваження власника виявляються реалізованими, вичерпаними і щодо корпоративних підприємств виникають корпоративні права.

Одним із завдань сталого розвитку суспільства є децентралізація управління в державному секторі, тобто делегування повноважень щодо прийняття управлінських рішень центральними органами виконавчої влади на місця. Реалізація децентралізованого управління можлива завдяки належним чином організованому внутрішньому контролі. Адже, зазначений контроль надає впевненість головним розпорядникам бюджетних коштів, що всі прийняті управлінські рішення на місцях є обґрунтованими та виваженими. Крім того, в сучасних умовах функціонування бюджетних установ з обмеженими ресурсами постає важливе завдання з пошуку можливих шляхів заощадження таких ресурсів та ефективного їх використання. У статті відзначено, що організація системи внутрішнього контролю в бюджетній установі сприятиме прийняттю економічно обґрунтованих, результативних, ефективних управлінських рішень з дотриманням вимог чинного законодавства щодо використання матеріальних, фінансових чи інших ресурсів бюджетної установи, які є обмеженими. Автором досліджено походження терміну «внутрішній контроль» та наявні у міжнародній практиці моделі внутрішнього контролю. Порівняння моделей COSO та COSO ERМ зображено графічно. Стаття відображає коротку історію запровадження системи внутрішнього контролю у нормативно-правових актах України. Також даний науковий доробок містить розкриті питання організації внутрішнього контрою безпосередньо в бюджетній установі з особливим місцем ідентифікації та оцінки ризиків в даному процесі. Зазначено важливість організації та забезпечення належного рівня функціонування внутрішнього контролю бюджетними установами системи Державної служби України з надзвичайних ситуацій, адже на них покладено функції з питань цивільного захисту. Вплив внутрішнього контролю на ефективність управління бюджетною установою проілюстровано в статті графічно.

Традиційно, коли говоримо про внесення змін до конституції, ми маємо на увазі трансформацію її тексту. Проте було б надто формалістично вбачати конституцію в її текстуальному вираженні поза практикою застосування, тлумачення тощо. З огляду на доктринальні підходи, чинник тлумачення однозначно впливає на зміст конституції, а зміна вже сформованого тлумачення і поготів. На позна-чення впливу тлумачення на зміст конституції вживають різні терміни: «розвиток», «трансформа-ція», «зміна» конституції. Ключову роль у тлумаченні конституції в тих країнах, де існує модель спеціалізованого консти-туційного контролю, відіграють конституційні суди. Проте, як відомо, Конституційний Суд України відповідно до Конституції України здійснює низку повноважень, окремо зафіксовано повноваження щодо офіційного тлумачення Конституції України і щодо перевірки на відповідність Конституції України низки правових актів. Варто було б ще раз звернути увагу на повноваження щодо офіційного тлумачення Конституції України шляхом його вдосконалення і прив’язки до конкретних практичних проблем правозастосу-вання або ж відмовитися від нього взагалі. Тлумачення Конституційним Судом має здійснюватися, проте казуально – під час розгляду конкретної справи, шляхом конституційного контролю. Відповідно до позиції Венеціанської комісії, устами конституційних судів якраз і проявляє себе установча влада, що зумовлює високий ступінь їхньої легітимності. Отже, за будь-яких умов варто визнати факт перетворення конституції шляхом її судового тлумачення. Варто завжди розуміти альтернативу, якою є розвиток конституції шляхом актів звичайного законодавця. Причому легітимність промовляти від імені установчої влади в законодавчої влади є значно меншою, ніж у конституційних судів, якщо поділяти підхід П. Розанваллона. Саме тому розвиток конституції шляхом її тлумачення не варто протиставляти концепції установчої влади.

Європейський парламентаризм слід розуміти як механізми взаємодії національного парламентаризму з міждержавними механізмами народного представництва, які представлені на європейському континенті створенням Міжпарламентської Асамблеї Ради Європи та Європейського Парламенту (Європарламент) у рамках Європейського Союзу (ЄС). У діяльності цих органів уособлюються національні конституційні принципи держави, принципи дотримання демократії, верховенства права та захисту прав людини на міжнародному рівні. Встановлено, що парламенти більшості європейських держав вдаються до постійної взаємодії, яка згодом зумовлює створення потужних міжнародних організацій. Міжпарламентські органи є унікальними форумами міжнародної співпраці й саме вони являють собою сучасний європейський парламентаризм. Для порівняння європейських міждержавних моделей парламентів були виділені головні критерії, якими є основні характеристики парламентів, зокрема: організація та структура парламентів; зако нодавчі функції парламенту; фінансові повноваження парламенту; механізми парламентського контролю; повноваження парламенту в зовнішній політиці. Доведено, що однопалатні національні парламенти, які є традиційними для багатьох європейських країн, стали основною моделлю для міждержавних парламентів. За своєю суттю структура міжнародних парламентських установ та організація запозичені з класичного національного парламенту. Натомість за іншими критеріями можна спостерігати значну відмінність від національних парламентів. Мета статті – визначення парадигми сучасного розвитку та еволюції європейського парламентаризму. Визначено, що відповідно до законодавчих функцій класичного парламенту міждержавні парламенти є значно обмеженими в своїх повноваженнях, а щодо законотворчих – міждержавні представницькі форми значно відрізняються від національних парламентів, і тільки Європарламент нині має досить широке, але, звичайно, обмежене коло повноважень щодо ухвалення обов’язкових до виконання рішень. Доведено, що запозичуючи з класичних національних пар- ламентів принципи діяльності, міждержавні представницькі органи не акумулюють у собі в чисто му вигляді всі повноваження. Вони стають радше форумом для поширення принципів демократії, верховенства права та недискримінації, використовуючи політичні важелі. Серед усіх парламентських установ в європейських орга нізаціях лише Європарламент у ЄС у взаємодії з національними парламентами відіграють вирішальну роль у виробленні та лобіюванні процесів європейської інтеграції. Однією з найбільш помітних тенденцій розвитку європейського парламентаризму є процеси зростання ролі національних парламентів у просуваннях та ефективному поглибленні процесів європейської інтеграції у взаємодії з Європарламентом. На сучасному етапі розвитку та еволюції європейського парламентаризму він здатен робити істотний внесок у розповсюдження та розвиток демократії в усьому світі з урахуванням національних особливостей та історичного досвіду.

Авторитет державних органів спирається на владні повноваження і підтримку всього державного апарату, натомість авторитет адвокатури має одну опору – суспільну довіру. Довіру, як відомо, досить важко здобути і легко втратити, особливо у такій конфліктній сфері, як робота адвоката в суді. Участь у вирішенні правових конфліктів вимагає від адвоката дотримання певних морально-етичних вимог, які він реалізує під час виконання своїх повноважень. Аналіз існуючого у сфері адвокатури наукового доробку свідчить про епізодичність вивчення проблематики підтвердження повноважень адвоката. Однак, як свідчить судова практика, вже на етапі підтвердження своїх повноважень як представника чи захисника в адвокатів виникають певні проблеми, які потребують не тільки нормативної визначеності, а й зміни сприйняття адвокатів як рівноправних учасників правовідносин у судах, які дотримуються комплексної системи етичних засад адвокатської діяльності, що передбачає добросовісне використання адвокатами своїх професійних прав. Метою статті є вирішення наукового завдання щодо аналізу та систематизації підходів у судовій практиці стосовно належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в Україні та обґрунтування доцільності запровадження презумпції добросовісності дій адвоката щодо підтвердження своїх повноважень. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Водночас є певні відмінності щодо підтвердження повноважень адвоката в різних видах судочинства. Крім переліку документів, який має бути подано для підтвердження повноважень адвоката, також у судовій практиці існує певна неузгодженість щодо обов’язковості подання оригіналів документів, що посвідчують повноваження адвоката у суді. Також у судовій практиці щодо належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі дискусійним залишається питання стосовно правильного заповнення обов’язкових реквізитів ордеру на надання правової допомоги. Крім того, слід пам’ятати, що відповідальність за достовірність вказаних в ордері даних несе безпосередньо адвокат. При цьому чинним законодавством України передбачено кримінальну та дисциплінарну відповідальність адвоката за надання недостовірних даних в орде рі. Зокрема, у ст. 4001 Кримінального кодексу України встановлено кримінальну відповідальність адвоката за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а також умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, встановлених договором про надання правової допомоги. Дисциплінарна відповідальність адвоката за надання недостовірних даних в ордері настає в порядку розділу VI Закону України “Про адво катуру та адвокатську діяльність”. Очевидно, що застосування судом правових норм і вчинення дій, що мають юридичне значення, повинно відбуватися з урахуванням обставин конкретної справи та забезпеченням ефективного захисту прав, свобод та законних інтересів. Водночас формальний підхід суду до здійснення своїх повноважень вже на стадії звернення особи до суду може призвести до порушення права на справедливий судо вий розгляд. Варто зауважити, що багатьох проблем, які виникають під час підтвердження адвокатом своїх повноважень як представника чи захисника в різних видах судочинства можна було б уникнути, якби суди, оцінюючи правомочність адво ката на здійснення тих чи інших процесуальних дій, застосовували презумпцію добросовісності реалізації адвокатом своїх договірних зобов’язань щодо надання професійної правової допомоги. Загалом, адвокат, який у своїй діяльності дотримується не тільки норма права, а й етичних засад, має дотримуватися певних вимог, що свідчитимуть про чесність, сумлінність і відповідальність його як представника чи захисника прав та законних інтересів учасника судового провадження. Дотримуючись означених вимог, адвокат створюватиме об’єктивні умови для презюмування його добросовісності судом. Аналіз і систематизація підходів у судовій практиці щодо належного підтвердження повноважень адвоката у судовому процесі в Україні надали змогу зробити такі висновки: 1) підтвердження повноважень адвоката як представника чи захисника у судовому процесі є важливим етапом реалізації ним своїх професійних прав та обов’язків; 2) надмірний формалізм із боку суду при здійсненні перевірки правомоч ності адвоката в судовому процесі здатен призвести до порушення права на доступ до суду, що, зі свого боку, є складовим права на справедливий судовий розгляд; 3) сьогодні, на жаль, відсутня єдність судової практики в питаннях підтвердження повноважень адвокатом, що обумовлено недостатнім нормативним урегулюванням таких проблемних питань, як вичерпний перелік документів, що підтверджують повноваження адвоката, та чітка регламентація порядку оформлення ордеру як основного документа, що підтверджує повноваження адвоката; 4) з метою забезпечення права на доступ до суду та з урахуванням запровадження кримінальної відповідальності адвокатів за неправдиве повідомлення суду про свої повноваження, доцільним є запровадження презумпції добросовісності при здійснен ні судами перевірки повноважень адвоката як представника чи захисника в судо вому процесі.

Досвід багатьох країн світу свідчить, що проблеми конкретного села, міста або вулиці можуть ефективно вирішуватися тільки на місцевому рівні. Фінансова підтримка малих громад з використанням системи дотаційного вирівнювання є обтяжливою для державного бюджету та унеможливлює розвиток малих міст та селищ. Для того, щоб громада мала потужний потенціал для розвитку та ефективного функціонування, існувала необхідність в об’єднанні адміністративно-територіальних одиниць. Укрупнені територіальні громади мають більше повноважень в управлінні та краще фінансове забезпечення. Децентралізація, як нове явище для нашої країни, розглядається як спосіб організації влади в державі, при якому утворена територіальна громада має право самостійно вирішувати питання з організації своєї роботи виходячи з власних потреб. Процес бюджетної децентралізації включає в себе передачу повноважень в управлінні доходами та видатками місцевим органам громад з метою підвищення ефективності їх використання та управління. Найважливішим показником господарсько-фінансової діяльності будь- якої бюджетної установи є виконання кошторису, який неможливий без здійснення видаткової частини бюджету. Виходячи з цього слід зазначити, що облік видатків є одним із головних завдань фінансового обліку в державній установі. У статті досліджено стан проведення реформи децентралізації на території України, головні її досягнення та недоліки; визначено поняття та окреслені основні аспекти застосування програмно-цільового методу у бюджетному плануванні; розглянуто теоретичні та практичні аспекти організації обліку, аналізу і контролю доходів та видатків загального фонду місцевих установ.