Academic literature on the topic 'Управління правами акціонерів'

Досліджено правове регулювання процедури визначення ціни викупу, обов’язкового викупу (продажу) акцій на вимогу особи, яка набула право власності на домінуючий контрольний пакет акцій товариства. Метою статті є дослідження практичних аспектів проведення та використання оцінки ринкової вартості акцій у процедурах викупу акцій, аналіз судової практики розгляду спорів, пов’язаних із викупом акцій, визначення належних і допустимих доказів, що використовуються у корпоративних спорах. 23 березня 2017 р. прийнято Закон України № 1983-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах” (Закон № 1983-VIII), який врегулював два способи консолідації мажоритарним акціонером, якому належить понад 95 % акцій, всіх акцій такого товариства – інститут обов’язкового придбання акцій мажоритарним акціонером на вимогу міноритарного акціонера (процедура “sell-out”) та інститут публічної вимоги мажоритарного акціонера щодо продажу йому простих акцій міноритаріями (процедура “squeeze-out”) шляхом внесення змін і доповнень до Закону України “Про акціонерні товариства” (статті 65–655). Незважаючи на відповідність основних положень Закону № 1983-VIII положенням Директиви 2004/25/ЄС Європейського Парламенту та Ради щодо пропозицій про поглинання, аналіз норм Закону України “Про акціонерні товариства” та прак-тика розгляду корпоративних спорів, пов’язаних із реалізацією норм закону про викуп (обов’язковий викуп), обов’язковий продаж акцій, свідчить про відсутність гарантій захисту права міноритарних акціонерів на одержання справедливої компенсації ринкової вартості акцій, що обумовлює складність вибору способів захисту та вирішення зазначеної категорії спорів господарськими судами. На підставі аналізу норм законодавства, правових позицій вищих судових інстан цій та судової практики визначено правові підстави проведення незалежної оцінки та судової експертизи з визначення ринкової вартості акцій, а також належні та допустимі докази у корпоративних спорах, пов’язаних із викупом (обов’язковим викупом), обов’язковим продажем акцій. Проведене дослідження свідчить про відсутність гарантій захисту права міноритарних акціонерів на одержання справедливої компенсації ринкової вартості акцій, що обумовлює актуальність теми дослідження з метою вибору належних способів захисту та правильного вирішення господарськими судами цієї категорії спорів.

У статті досліджено питання належних та ефективних способів захисту прав міноритарних акціонерів, права яких було порушено у зв’язку з примусовим викупом акцій у процедурі squeeze-out (сквіз-аут). Понад три роки з дати ухвалення Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах”, яким було введено процедуру примусового викупу акцій на вимогу домінуючого акціонера, у наукових колах та під час вирішення судових спорів точаться дискусії щодо способів захисту міноритаріями своїх прав у зв’язку із позбавленням їх права власності на акції. Якщо перші два роки ситуація для міноритарних акціонерів здавалася безнадійною: суди не задовольнили жодного позову у спорі щодо примусового викупу акцій у процедурі сквіз-ауту, то після ухвалення Великою Палати Верховного Суду рішення у справі № 908/137/18 вона може істотно змінитися. Цим рішенням міноритарії визнані слабкою стороною, та підтверджено можливість маніпулювання ціною викупу акцій домінуючим акціонером, що може призвести до непропорційного втручання у право власності. Однак, даючи відповіді на одні запитання, Верховний Суд не визначив підходи до вирішення інших, зокрема: щодо належних способів захисту прав міноритарних акціонерів, порушення яких відбулося під час проведення процедури сквіз-ауту. Метою статті є дослідження питання належних та ефективних способів захисту прав міноритарних акціонерів у спорах, пов’язаних із примусовим викупом акцій у процедурі сквіз-ауту, досвіду їх застосування у судовій практиці, а також розроблення відповідних пропозицій для подальшого правозастосування. У дослідженні визначені основні групи порушень, які відбуваються під час проведення примусового викупу акцій на підставі ст. 652 Закону України “Про акціонерні товариства”: 1) відсутність у домінанта на момент направлення публічної безвідкличної вимоги пакету акцій у розмірі, що дорівнює або перевищує 95 % акцій товариства; 2) процедурні порушення при проведенні примусового викупу акцій; 3) порушення при визначенні та/або затвердженні ціни викупу акцій. Незважаючи на різні види порушень, які можуть бути під час проведення процедури примусового викупу акцій, належними способами захисту інтересів мінори-тарних акціонерів слід визнати тільки два: 1) визнання недійсним одностороннього правочину – публічної безвідкличної вимоги; 2) стягнення різниці між вартістю акцій, визначеною під час примусового викупу, та справедливою вартістю акцій. Водночас ефективність останнього способу захисту, метою якого є отримання міноритарними акціонерами справедливої компенсації за викуплені акції, залежить від того, як він буде визначений подальшою судовою практикою: різновидом збитків чи спеціальним способом захисту прав міноритарних акціонерів.

Інститут примусового викупу цінних паперів міноритарних акціонерів за вимогою особи (групи осіб), яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, є новим для теорії та практики вітчизняного корпоративного права. Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах” спрямований на імплементацію Директиви 2004/25/ЄС Європейського Парламенту та Ради щодо пропозицій про поглинання. У законодавстві інших країн світу та правовій доктрині інститут публічної пропозиції є механізмом, що гарантує акціонерам дотримання їхніх прав у процесі перерозподілу корпоративного контролю і поглинання та забезпечує баланс приватних і публічних інтересів в акціонерному товаристві. Він характерний для виходу публічної компанії з публічного ринку цінних паперів. Аналіз правозастосовної практики щодо проведення процедур squeeze-out у публічному акціонерному товаристві “ДТЕК ‘Дніпроенерго’”, ПАТ “ДТЕК ‘Західенерго’”, приватному акціонерному товаристві “Металургійний комбінат ‘Азовсталь’”, ПрАТ “Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча” та інших емітентах свідчить про необхідність визначення адекватних правових форм, способів та засобів захисту прав міноритарних акціонерів у процедурі squeeze-out. Метою статті є аналіз правових форм, способів та засобів захисту прав міноритарних акціонерів, рішень конституційних судів окремих країн Європи у справах про конституційність процедури squeeze-out та практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) з питання примусового позбавлення майна та застосування процедури squeeze-out. Встановлено, що захист права власності на цінні папери найчастіше здійснюється у юрисдикційній судовій формі. Серед основних судових способів захисту прав міноритарних акціонерів у процедурах squeeze-out виділено: визнання недійсним рішення Наглядової ради товариства про затвердження ціни примусового продажу акцій; визнання недійсною публічної безвідкличної вимоги про продаж акцій за правилами недійсності правочинів; визнання права власності на акції та витребування майна з чужого незаконного володіння; оскарження міноритарним акціонером ціни викупу шляхом позову про стягнення грошової суми та відшкодування збитків; звернення до Конституційного Суду України у формі конституційного подання або конституційної скарги. З аналізу рішень конституційних судів окремих країн Європи у справах про консти туційність процедури squeeze-out та практики ЄСПЛ з питання примусового позбавлення майна та застосування процедури squeeze-out автори доходять висновку, що примусове позбавлення міноритарних акціонерів права власності на акції можливе лише у разі суспільної необхідності, з дотриманням вимог закону, принципу справедливості і балансу інтересів та за умови попередньої повної компенсації її ринкової вартості.

Корпоративні правовідносини в Україні постійно розвиваються та вдоско налюються. І чинне процесуальне законодавство намагається не відставати від них і “підставляти плече” у разі необхідності захисту прав учасників (акціонерів, власників). Загальновідомо, що в 2015 р. до Господарського процесуального кодексу України (ГПК України) було внесено положення, згідно з яким акціонерам (учасникам, засновникам, власникам) юридичної особи була надана можливість подавати позови на захист інтересів цієї юридичної особи у випадках, коли керівництво (орган управління, якому це право надано законом) ухиляється від подачі позову до особи, яка завдала цій юридичній особі збитків. Однак не всі основні елементи цих правовідносин чітко та одноманітно встановлені законодавством і підтверджені судовою практикою. Метою статті є дослідження похідного позову як способу захисту у господарському судочинстві, виявлення прогалин його регулювання і розроблення пропозицій з удосконалення господарського процесуального законодавства з окресленого питання. Виявлено та систематизовано ознаки похідного позову. Обґрунтовано, що юридична конструкція похідного позову дотепер остаточно не сформована на законодавчому рівні, і деякі питання вирішуються на рівні судової практики. У загальному вигляді похідний позов можна визначити як право акціонерів та (або) учасників юридичної особи звертатися до суду від імені та в інтересах такої юридичної особи з вимогою про відшкодування посадовою особою завданих її діями чи бездіяльністю збитків, зокрема й після припинення повноважень такої посадової особи. І хоча конструкція похідного позову видається досить ефективним засобом захисту прав власників (акціонерів, учасників) юридичної особи, однак слід визнати, що законодавчий масив містить деякі недоліки та неузгодженості, які законодавцеві необхідно усунути найближчим часом. Аргументовано доцільність чіткого визначення ГПК України права звертатися з похідними позовами власникам (учасникам, акціонерам), які сукупно є власниками 10 % і більше статутного капіталу юридичної особи. Зроблено висновок, що при оцінці дій посадової особи юридичної особи як винних дій, що завдали збитків останній, господарським судам слід виходити з того, що посадова особа на момент розгляду господарської справи може вже не бути посадовою особою позивача, проте займала відповідну керівну посаду на момент укладення оспорюваної угоди і від її вольових дій залежало укладення або неукладення такої угоди. Вказане повинно знайти відображення у процесуальному законі, що усуватиме можливості зловживань сторонами процесу та різноманітного тлумачення цих норм господарськими судами.

У статті розглянуто припинення права державної власності через механізм корпоратизації. Актуаль-ність тематики автор вбачає у тому, що нині велика кількість об’єктів державної власності потребує підви-щення ефективності управління ними. Висока конку-рентна боротьба за об’єкти державної власності робить необхідним забезпечення прозорості процесів корпора-тизації, суть якої полягає в перетворенні державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більш ніж 75% статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих і науково-виробничих об’єднань, правовий статус яких раніше не був приве-дений у відповідність із чинним законодавством, у від-криті акціонерні товариства. Корпоратизоване відкрите акціонерне товариство характеризується певною специфікою порівняно з ін-шими державними підприємствами, а тому є цікавим для наукового дослідження. Аналізуючи юридичні наслідки процесу корпоратизації, автор наполягає, що він є передумовою для подальшої приватизації майна, а тому всі історичні аспекти розвитку процесів корпорати-зації пов’язуються ним із приватизаційними процесами.Значну увагу в дослідженні приділено питанню ета-пів корпоратизаційної процедури і їх аналізу. Автор вказує, що об’єкти, які не підлягають приватизації, можуть піддаватися корпоратизації, що сприятиме більш ефективному корпоративному управлінню.З корпоратизацією підприємств тісно пов’язана корпоратизація їх об’єднань і створення холдингових компаній. Автор зазначає, що нині існують ризики прорахунків у процесі проведення корпоратизації стра-тегічно важливих підприємств в разі здійснення її від-повідно до чинних процедур перетворення державних унітарних підприємств на акціонерні товариства та в по-рядку оцінки їх майна. Адже ці процедури є надто спро-щеними, оскільки не містять чітких вимог щодо збере-ження виробничого профілю підприємств і розробки бізнес-планів їх розвитку. Тому актуальним у цьому процесі є недопущення повної передачі права власності на акції конкурентам і збереження державою важелів впливу на управління стратегічним підприємством.

У статті розглянуто норма-тивно-правову базу функціону-вання перших споживчих това-риств Наддніпрянської України уперіод їх зародження в другій поло-вині ХІХ століття. Проаналізованоособливості адміністративно-пра-вових умов зародження споживчоїкооперації та розглянуто змістстатутів перших споживчихтовариств. Встановлено, що від-сутність єдиного законодавчогоакту у сфері кооперації обумовиловиникнення досить різноманітнихза обсягом та змістом установчихдокументів.Охарактеризовано основніключові положення установчихдокументів кооперативних орга-нізацій Наддніпрянської Україний особливості правого статусуперших кооператорів, визначенопритаманний першим коопера-тивним організаціям поділ членівспоживчого товариства на повно-правних, які володіли всіма закрі-пленими у статутах правами, танеповноправних, обсяг прав якихмав звужений характер порів-няно з першою групою. Відтвореномеханізм управління споживчимитовариствами, визначено основніоргани управління (загальнізбори, правління, ревізійна комі-сія), проаналізовано їхній складі порядок формування. Шляхомпорівняльного аналізу встанов-лено спільні та відмінні риси вустановчих документах першихвітчизняних споживчих коопера-тивів та їх європейських анало-гів. Установлено, що, незважаючина суттєву схожість, статутиперших товариств допускаливідступи від загальноприйнятоїтеорії і практики кооператив-ного руху, зокрема допускалосяобмеження прав членів коопера-тивних організацій. У статутахне було положень, які передба-чали повернення частини коштівза придбаний товар, натомістьосновна увага приділялася виплатідивідендів. Зроблено висновок, щостатути перших споживчих това-риств містили окремі норми таінститути, притаманні акціонер-ним компаніям.

В умовах нестабільної економічної ситуації, що сьогодні має місце в Україні, боржники все частіше стають неспроможними в розрахунках зі своїми кредиторами, що негативно впливає на стабільність ділового обороту. Як правило, застосування до таких боржників процедур банкрутства виявляється малоефективним і розмір вимог кредиторів суттєво перевищує вартість майна боржника. Часто відсутність майнових активів у боржника є результатом дій його засновників чи органів управління, у зв’язку з чим постає питання про притягнення таких осіб до відповідальності у межах справи про банкрутство. Метою статті є наукове осмислення та формування пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання інституту відповідальності засновників (учасників, акціонерів) та керівника боржника у справі про банкрутство, розширення та уточнення понятійно-категоріального апарату права неспроможності (банкрутства). Встановлено, що вітчизняне законодавство передбачає різноманітні заходи відповідальності фізичних та юридичних осіб у процедурі банкрутства. Аналіз вітчизняного законодавства змушує констатувати відсутність єдності у понятійно-категоріальному апараті інституту відповідальності фізичних та юридичних осіб за неправомірні дії у банкрутстві. Для цілісності регулювання інституту відповідальності фізичних та юридичних осіб за їх неправомірні дії у банкрутстві автором запропоновано використовувати термін “особа, що контролює боржника”, яким охоплювати засновників (учасників, акціонерів) боржника, керівника останнього, а також інших осіб, які мають право давати обов’язкові для виконання боржником вказівки чи які мають можливість іншим чином визначати його дії; досліджуються проблемні аспекти припинення повноважень керівника боржника у процедурі розпорядження майном; аналізується судова практика притягнення засновників боржника до субсидіарної відповідальності. Автор доходить висновку, що кримінальна та адміністративна відповідальність (виконуючи здебільшого каральну функцію) не забезпечують належного захисту майнових прав кредиторів неспроможного боржника, у зв’язку з чим важливого значення набуває матеріальна та процесуальна відповідальність осіб, що контролюють боржника, у межах справи про банкрутство, яким і приділена основна увага у цій статті.

Тематика майнової відповідальності юридичних осіб і звернення стягнення на їх майно за борги засновників привертає увагу дослідників та фахівців, оскільки вона не лише безпосередньо стосується майнового стану юридичної особи, її учасників та кредиторів, а й позначається на цивільному обороті загалом. Одним із найважливіших аспектів цієї проблематики є відповідальність юридичних осіб, частка в статутному капіталі або акції чи навіть майно яких належить державі. Зокрема, це питання припустимості звернення стягнення на майно юридичної особи, майно якої перебуває в державній чи комунальній власності, за зобов’язаннями власника, тобто, відповідно, держави або територіальної громади. Особливого загострення воно набуває в разі, якщо власником майна юридичної особи або частки в її статутному капіталі чи акцій (передусім, якщо вони становлять 100 % статутного капіталу) є іноземна держава. Подібні проблеми виникали з приводу майнової відповідальності юридичних осіб України перед іноземними інвесторами, а також майнової відповідальності іноземної держави за зобов’язаннями юридичних осіб, зареєстрованих в Україні. При цьому одним із каменів спотикання є самостійна майнова відповідальність як одна з ознак юридичних осіб. Метою статті є з’ясування можливості чи недопустимості притягнення до майнової відповідальності учасників (засновників, акціонерів) юридичної особи, зважаючи на її права на своє майно та права її учасників (засновників, акціонерів) на це майно, підстави цивільної відповідальності та враховуючи суперечливість їх законодавчого регулювання в Україні. Це має значення як з теоретичної, так і з практичної точки зору. Результатами дослідження стало виявлення очевидних недоліків законодавчого регулювання майнових прав держави як засновника юридичної особи та прав юридичної особи на своє майно, особливо, якщо ними є господарське відання та оперативне управління, а також прав на майно господарських товариств, 100 % статутного капіталу або акцій яких належить державі (державних або національних компаній чи корпорацій). Відповідно, цим обумовлюється надання відповіді на питання щодо можливості притягнення до відповідальності юридичних осіб за зобов’язаннями їхніх засновників, і навпаки. Робляться висновки про: а) необхідність внесення змін до законодавства України не лише стосовно прав на майно державних та комунальних підприємств і установ, а взагалі змін їх організаційно-правової форми; б) послідовність додержання принципу недопущення відповідальності учасників юридичних осіб за борги останніх, і навпаки – юридичних осіб за борги учасників за винятком притягнення до відповідальності цих осіб за рішенням суду при встановленні недобросовісності їхніх дій.

У статті проаналізовано визначення понять “корпоративні права” та “корпоративні відносини”. Звертається увага на недоліки існуючих законодавчих визначень цих понять і вносяться пропозиції щодо їх зміни. Зазначено, що законодавче визначення поняття корпоративних прав є надто широким, оскільки воно може стосуватися будь-якої господарської організації, включаючи унітарне підприємство (державне, комунальне чи приватне). Тому автор вважає, що корпоративні права можуть належати лише учаснику (засновнику, акціонеру) корпоративного підприємства (крім повних і командитних товариств) та кооперативу. Наводяться аргументи щодо невиправданого віднесення Цивільним кодексом України кооперативів до господарських товариств. Зроблено висновок, що корпоративні відносини за своєю юридичною природою є господарськими (із майново-господарськими й організаційно-господарськими елементами), а не цивільно-правовими відносинами. На підтвердження цього наводяться такі аргументи: конкретний суб’єктний склад корпоративних відносин (наявність серед суб’єктів корпоративних відносин органів господарської організації корпоративного типу); відсутність юридичної рівності суб’єктів корпоративних відносин; головним чином, організаційний характер відносин корпоративного управління; відносний характер майнової незалежності суб’єктів корпоративних відносин. Таким чином, корпоративні відносини можна кваліфікувати як внутрішньогосподарські відносини, правове регулювання яких повинно здійснюватися нормами господарського (економічного) законодавства (насамперед Економічного кодексу України та законами про певні види товариств і кооперативів), підгалуззю якого є корпоративне законодавство, а також локальними нормативними актами. Однак не виключено, що з часом корпоративне законодавство може бути кодифіковане в Корпоративному кодексі України. Така кодифікація дасть змогу уникнути невиправданого дублювання норм для певних видів товариств, призведе до значного зменшення кількості правил щодо них та їх уніфікації, а також посилить принципи корпоративного управління (не лише для акціонерних, а й для інших видів товариств і кооперативів) на рівні закону. Стверджується, що визнання корпоративних відносин категорією цивільного права може призвести до того, що справи у спорах, що виникають із корпоративних відносин, і охоплюються поняттям “справи у спорах, що виникають у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності”, які нині розглядаються господарськими судами України (п. 3 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України), будуть визнані цивільними справами, а отже, передані до цивільної юрисдикції загальних судів.

На підставі порівняльного аналізу діяльності акціонерних товариств поглиблено та конкретизовано основні підходи до фінансових механізмів акціонування. Запропоновано схему проведення додаткової емісії акцій з метою забезпечення фінансування акціонерних товариств та вдосконалення механізмів емісійної діяльності. Вдосконалено систему показників для оцінки інвестиційної діяльності привабливості акцій на підставі визначення їх дохідності. Обгрунтовано організаційно-економічні засади та механізми організації дивідендної політики з метою розширення кола потенційних інвесторів і формування оптимальної стратегії розподілу прибутків. Досліджено систему економічних стимулів акціонування на підставі вдосконалення механізмів захисту прав акціонерів. Визначено напрями здійснення управління акціонерним товариством з боку власника об'єднаного майна та суб'єкта господарювання в процесі запровадження фінансової мотивації акціонування.
На основании сравнительного анализа деятельности акционерных обществ углубленно и конкретизированы основные подходы к финансовым механизмов акционирования. Предложена схема проведения дополнительной эмиссии акций с целью обеспечения финансирования акционерных обществ и совершенствования механизмов эмиссионной деятельности. Усовершенствована система показателей для оценки инвестиционной деятельности привлекательности акций на основании определения их доходности. Обоснованы организационно-экономические основы и механизмы организации дивидендной политики с целью расширения круга потенциальных инвесторов и формирования оптимальной стратегии распределения доходов. Исследованы систему экономических стимулов акционирования на основе совершенствования механизмов защиты прав акционеров. Определены направления осуществления управления акционерным обществом со стороны собственника объединенного имущества и субъекта хозяйствования в процессе внедрения финансовой мотивации акционирования. Main conceptions of financial mechanisms of joint-stock company creation are developed and concreticised owing to the comparative analysis of joint-stock company activity. The scheme of addi-tional issue of stock in the aim of financing of joint-stock company and the improvement of mechanisms of emission activity are suggested. The system of parameters for the estimation of the investment attrac-tiveness of stocks based on their profitability is essentially improved. The organizing economic basis and the mechanism of organization the dividend policy in purpose of expansion the circles of potential investors and formation the optimal strategy of incomes distribution are implemented in the work. The system of economic stimuli of sole of shares grounded on the introduc-tion of mechanisms of rights protection of stockholders substantiated the directions of management of joint-stock company from the side of the owner of joint assets the economic the financial motivation of sale of shares are determined.

У роботі досліджено особливості існуючих моделей корпоративного управління та основні фактори формування національної моделі корпоративно-го управління з урахуванням специфіки розвитку корпоративних відносин в Україні. Розвинуто сутність дивідендної політики як складової загальної стратегії економічного розвитку з метою забезпечення ефективної реалізації прав влас-ності в процесі здійснення стратегічних і тактичних фінансових рішень. Обґру-нтовано особливості реалізації основних типів дивідендної політики залежно від стадій життєвого циклу корпорації та особливостей її фінансово-економічного розвитку, запропоновано класифікацію видів і форм дивідендів за основними ознаками. На основі застосування методів багатофакторного регресійного аналізу розвинуто методичні підходи до визначення впливу рівня дивідендних виплат на ринкову вартість корпорації; вдосконалено методику розрахунку максима-льного темпу зростання активів корпорації без додаткового зовнішнього фінан-сування для підприємств з несталою структурою акціонерної власності, а також розроблено схему перерозподілу та використання коштів, нарахованих на диві-денди за державними корпоративними правами, для забезпечення випуску дер-жавних довгострокових облігацій інвестиційного розвитку.
In the work the features of existing corporate management models are investigated. The author considers the major factors and peculiarities of corporate management national model formation with the allowance of specificities of the corporate relations development in Ukraine. The essence of dividend policy as component of general strategy of economic development with the purpose of ensuring effective realization of the property rights in the process of strategic and tactical financial solutions realization is showed in the dissertation. The features of realization of dividend policy main types depending on stages of life cycle of corporation and features of its financial and economic development are justified. In the work the classification of kinds and forms of the dividends depending main indications is offered. Using the methods of multifactor regressive analyse the methodical approaches of determination of influence of dividends payments level on a market value of corporation are offered. In the dissertation the method of calculation of maximum rate of increase of corporation assets without additional external financing for the enterprises with the not resisted structure of joint-stock property is improved. In the work the scheme of redistribution and using funds, which are charged on the dividends on state corporative rights for ensuring issue of the state long-term investment development bonds is offered.