Academic literature on the topic 'Україна 20 ст. історія'

Бугрій В. С. Завдання, зміст та структура історичної освіти в навчальних планах і програмах трудової школи в Україні (20-ті рр. ХХ ст.). Статтю присвячено аналізу завдань, змісту та структури історичної освіти у трудовій школі в Україні у 20-ті рр. ХХ ст. Встановлено, що в навчальних планах і програмахісторична освіта підпорядковувалася головному завданню, яке ставилося перед трудовою школою – підготовці майбутніх працівників промисловості чи сільського господарства, їх вихованню в дусі відданості соціалістичним ідеалам. Історичні знання обмежувалися вивченням трудової діяльності людей і радянської дійсності як абсолютної цінності у порівнянні з минулим. У зв’язку з цим у програмах 1920-х рр. історія як самостійний шкільний предмет скасовувалася, а історичні знання були інтегровані спочатку в курс історії культури, а пізніше в курс суспільствознавства.

Проаналізовано сучасний стан вивчення кровосисних комарів Українського Полісся. Установлено, що дослідження куліцидофауни регіону тривають понад 90 років. З’ясовано, що значний внесок у вивчення Culicidae у 20–30-ті рр. ХХ ст. зробили О. О. Штакельберг та О. С. Мончадський, а починаючи з 50-х рр., – Г. К. Шевченко, А. В. Гуцевич, Н. С. Прудкіна, І. А Виноград, М. С. Дудкіна. Надзвичайно великий внесок у вивчення куліцид України зробив В. П. Шеремет, який визначив для Українського Полісся 41 вид із шести родів. На сучасному етапі дослідженням комарів регіону займаються Ю. В. Дубровський, Л. Д. Дубровська, В. Ф. Ясинська, З. В. Корж, Н. П. Кілочицька.

У статті досліджено проблеми, з якими дослідник може зіткнутися в процесі вивчення музейної документації (інвентарних карток, науково-уніфікованих паспортів, карток картотек) на музейні предмети, що стосуються тем «Історія України 20 ст.» і «Обряди і повсякдення єврейської громади України 19-20 ст.». Охарактеризованими ситуаціями актуалізовано розгляд певних блоків музейної документації як явищ, що мають еволюціонувати разом із доступом до інформації у 21 сторіччі. Підкреслено, що саме завдяки модернізації (переведення інвентарних карток у формат науково-уніфікованих паспортів, перегляд ідеологічних кліше, виправлення помилкової інформації, додатковій атрибуції та (ре)атрибуції)), буде забезпечено ще більш повноцінне використання музейних зібрань із мінімальними затратами часу і продовжено встановлення точних відомостей про пам’ятки. Акцентом дослідження визначено потребу підвищення кваліфікації співробітників музеїв (наукових і фондових) у межах неформальної освіти, зокрема внутрішніми ресурсами музею. За узагальненнями історіографії визначено, що пропонована тема, зокрема, усвідомлення музейною спільнотою застарілості (заідеологізованість, беззмістовність, помилковість) певних блоків музейної документації та критерії їх системної й остаточної заміни, досі не були предметами обговорень у музейній сфері.

У статті автор досліджує суспільно-політичні і церковно-релігійні причини виникнення розколу на єпархіально-регіональному рівні в межах тогочасної Харківській єпархії Українського Екзархату Російської Православної Церкви у 20-х роках ХХ ст. У зазначений період релігійне життя характеризувалось надмірною політизацією, яка була обумовлена атеїстичною політикою комуністичної влади. Комуністична влада свідомо стимулювала внутрішньоцерковні розколи у середині Українського Екзархату Російської Православної Церкви. Автор зосередив свою увагу на автокефальній, обновленській і лубенській течіях у середині Харківської єпархії. Наведено численні факти внутрішньоцерковної боротьби за храми та вірян, а також доведено безпосереднє втручання органів радянської влади у справи Російської Православної Церкви в Україні. Це втручання носило системний характер і призвело до перманентної кризи в церковно-православному середовищі на Харківщині у досліджуваний період. Автор статті наголошує, що перманентна криза в церковноправославному середовищі Харківській єпархії Українського Екзархату Російської Православної Церкви призвела до незворотних негативних трансформацій, посіяла ворожнечу серед кліру і вірян. Логічним і трагічним результатом втручання органів радянської влади у справи Російської Православної Церкви в Україні стало істотне послаблення позицій Церкви у суспільному житті, а подекуди і повне витіснення релігії з життя суспільства. Тогочасна специфіка церковно-релігійної ситуації в Збірник наукових праць «Історія та географія» / Харк. нац. пед. університет імені Г. С. Сковороди. Випуск 56. Харків, 2019. 67 цілому в Україні і Харківщини зокрема характеризувалась відсутністю чіткої перспективи розв’язання проблеми надання автокефалії для Української Православної Церкви.

КНИГА З ІСТОРІЇ ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА У СЛОВ’ЯНСЬКИХ КРАЇНАХ Translation Theories in the Slavic countries / ed. by A. Ceccherelli, L. Constantino, C. Diddi. – Salerno, 2015. – 231 p. – (Europa Orientalis, vol. 33 (2014)). Перекладознавча історіографія переживає піднесення на початку ХХІ сторіччя. Найцікавіше, що це явище охопило всі найголовніші перекладознавчі школи. Якщо в Україні ці процеси можна пояснити відновленням Незалежности, то у світовому контексті їх, мабуть, можна пов’язати із наслідками глобалізації. Західний світ відкриває решту планети. І саме на останні 20 років припадає створення ключових історіографічних проєктів – від історичного розділу «Енциклопедії перекладознавства» видавництва «Рутледж» (2000 р.) до цілого історичного тому «Міжнародної енциклопедії перекладознавства Ubersetzung-Translation-Traduction» за редакцією Гаральда Кіттеля (2011 р.). Подібне піднесення історія перекладу та її проєкція на теорію перекладу переживала у кінці 1950-х до 1970-х років. Згадаймо тут здобутки чеської школи (монографія та антологія Ї. Левого 1957 р.), російської (антологія Ю. Левина та А. Федорова 1960 р.), польської (антологія Е. Бальцежана 1977 р.). У цьому ж руслі творилися дослідження з літературної історії ізраїльських, нідерландських і бельгійських науковців. Однак, ці праці включали обсяг тільки до середини ХХ сторіччя, коли перекладознавство тільки починало повносило розвиватися як окрема дисципліна у світовому контексті. Саме тому, кілька десятиріч опісля виникла потреба переглянути, осмислити, обґрунтувати й систематизувати історію перекладознавчої думки. Поворот до цієї тематики зумовив поступ самої науки. Незмінним помічником тут є бібліографія. Про перекладознавчу бібліографію написано вкрай мало і почасти поверхнево, хоча і в світовій практиці, і в українській науці є дуже вагомі здобутки. Водночас бібліографію не можна обмежувати лише документаційним характером. Перекладознавча бібліографія – це та ж історія перекладу й перекладознавства, тільки написано її по-особливому. За іменами й роками прочитується складна, багата, часом дуже успішна, а часом не менш закривавлена культурна історія нації. Бібліографія чітко висвітлює, наскільки націо-держава сприяє розвитку науки, коли наукова дисципліна оформлюється у самостійну галузь знань, як геноцид визначає еволюцію ідей. Бібліографія меншою мірою, та все ж показує долі людей, адже повертає їхні імена у національну пам’ять. Після захоплення дослідженням історії цивілізаційного Заходу й Сходу увага науковців повернулася до слов’янського світу. Першим підсумком такого дослідження став збірник «Теорії перекладу у слов’янських країнах», який видано як поконференційний том після міжнародного симпозіуму у травні 2014 р. і як завершальну працю кількарічного проєкту відділу сучасних мов, літератур і культур Болонського університету. Редактори Андреа Чеккереллі та Крістіяно Дідді зазначають, що слов’янські перекладознавчі традиції у певні періоди випереджали світ час, але дуже часто залишалися невідомими закордоном (с. 9). Таке становище стимулювало появу оцього тому, де представлено більшість слов’янських традицій. На жаль, справою майбутнього залишається характеристика розвитку перекладознавства у білорусів, македонців, лужицьких сербів, боснійців і чорногорців. У кількісному представленні найбільше уваги присвячено польській школі перекладознавства – три статті; болгарській та російській школам – по дві статті; словацькій і чеській школам – по одній індивідуальній статті та одна спільна стаття; українській і словенській школам – по одній статті; нарешті хорватській і сербській школам – одна спільна стаття. З методологічного боку, видається, що прийшов час чіткіше проводити межі між національними школами перекладознавства. Наприклад, варто усвідомити глибше, чим відрізнялися чеська та словацька школа. З иншого боку, пора відмовитися від використання поняття «радянської школи перекладу», якщо вона не представляє здобутків більшости республік СРСР, а будується виключно на російських працях. Збірник відкривають і закривають статті італійських дослідників. У своїх Вступних заввагах Лоренцо Константіно пояснює, як світове перекладознавство концентрувалося на Західній традиції, потім зосередилося на Азії і Африці, і тепер повертається до Центрально-Східньої Европи. До статті додано вибіркову бібліографію найвагоміших книг із перекладознавства. Цікаво спостерегти, як ця бібліографія певною мірою представляє хронологію ключових перекладознавчих праць: 1929 р. – перша книга українського перекладознавства, 1947 р. – болгарського, 1955 р. – польського й російського (хоча були й раніші книги російських науковців), 1957 р. – чеського, 1970 р. – словацького, 1978 р. – хорватського (хоча у бібліографії зазначено друге видання 1984 р.), 1981 р. – сербського, 1997 р. – словенського (хоча у Словенії виходили збірники з питань перекладу від 1975 р.). Статтю Лаури Салмон присвячено перекладознавству в Радянському союзі, однак насправді тут відбулася підміна понять, адже йдеться про російське перекладознавства. Автор не розмежовує радянську транслятологію та російську культуру, хоча виклад історії російського перекладознавства від перекладацьких потуг XVIII сторіччя до 1980-х років досить докладний. Висвітлено діяльність найчільніших російських науковців – Корнія Чуковського, Андрія Федорова, Якова Рецкера, Іллі Ревзина, Віктора Розенцвейга (до слова, уродженця Хотина), Степана Бархударова, Олександра Швейцера й Вілена Комісарова. Утім трапляються окремі хиби. Сюди не варто зараховувати харківського дослідника Олександра Фінкеля, або навпаки – подати докладніше пояснення. Свою книгу 1929 р. О. Фінкель видав українською мовою, а тому в англійському тексті її назву належало транслітерувати з української мови, а не створювати якусь мітологічну монографію, якої ніколи не існувало. Тамара Казакова логічно доповнила розвиток попередньої статті, простеживши історію російського перекладознавства від перекладознавчого семінару О. Швейцера до теперішніх днів. Авторка побудувала свій виклад згідно із перекладацькими моделями – імовірнісна модель Раймонда Піотровського (уродженця Рубіжного), метод логічного аналізу Рюрика Міньяра-Білоручева, смисловий підхід Леонори Черняхівської, герменевтичний підхід Юрія Сорокина, принципи репрезентативности Сергія Тюленева та лінгвістичного підходу Надії Рябцевої. Розвідка вкрай вагома тим, що подає синтетичну модель сучасного російського перекладознавства, на основі якого можна робити прогнози про подальші напрямки розвитку російської школи. Українська школа перекладознавства представлена у статті Тараса Шмігера, де автор намагався осмислити теоретичні питання перекладознавчої історіографії, можливість реконструкції перекладацьких поглядів XI-XVIII ст. і систематизація перекладацьких концепцій від ХІХ ст. до початку ХХІ ст. Статті не пощастило з правописного боку: мовний редактор змінив принципи транслітерації, внаслідок якого транслітерована українська мова втратила фонетичні опозиції [г]:[ґ] та [и]:[і]. Українським назвам не пощастило упродовж усієї книги: Україна инколи вживається з означеним артиклем; Харків транскрибовано як «Charkiv» (c. 22, 79, 220) або як «Char'kov» (двічі на с. 34), Львів – «Lviv» (с. 68, 73, ) і «Lvїv» (двічі на с. 127). Гадаємо, що оскільки книгу видано англійською мовою, варто було орієнтуватися на вимову англомовлян і вживати менше діякритичних знаків. Зузана Єттмарова зосередилася на ключових дослідниках Чехії та Словаччини. Називаючи Іржі Левого засновником чеського перекладознавства, авторка посилається на його таки книгу «Чеські теорії перекладу» (Прага, 1957), а отже синтез перекладацької думки від часу Середньовіччя був би дуже бажаний тут. Авторка обґрунтувала ґенезу й суть перекладацького концепції Ї. Левого, пояснила її проєкції на чеський структуралізм, пов’язала її із ґештальт-теорією та теорією інформації. Вона також висвітлила, як ідеї Ї. Левого впливали на погляди Яна Мукаржовського та словацьких науковців Антона Поповича й Франтішка Міко. Утім про словацьких перекладознавців дізнаємося більше із статті Єдити Громової та Ренати Каменарової , які сконцентрувалися на внеску школи Нітри до словацького перекладу, а постаті чеського дослідника Богуслава Ілека присвятила свою статтю Анна Радван. Польське перекладознавство представлено із погляду трьох наукових напрямків. Єва Красковська проаналізувала традиції познанської школи, засновники якої – Єжи Зьомек та Едвард Бальцежан (уродженець Вовчанська) – розвивати історико-літературні аспекти, риторичні та стильові аспекти перекладу, а найвідомішим представником є Станіслав Баранчак. Єлизавета Табаковська заглибилася у когнітивне перекладознавство, над яким активно працює і сама авторка, і ряд молодших колег – Барбара Левандовська-Томащик, Катерина Ващук, Рафал Августин, Олександр Ґомола та ин. До цього почесного списку польських науковців записано й українця, випускника Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника – Сергія Тюпу, який оборонив дисертацію в Ягайлонському університеті Кракова. Натомість Піотр де Бонча Буковський та Маґда Гейдел звернулися до поняття міждисциплінарности, яке вони схильні розглядати від часу публікацій Зенона Клеменсевича та Ольгерда Войтасевича, і яке тепер є багатообіцяючою ділянкою перекладацьких студій. Дослідники південнослов’янських перекладознавчих шкіл зосередилися головно на теоретичних здобутках ХХ сторіччя, хоча перекладна традиція у них довга, й очевидно приховує ще чимало призабутих думок і праць. В оглядовій статті про досягнення болгарських перекладознавців другої половини ХХ ст. Роберто Адинолфі розглядає дослідження над перекладом, які проводили Любомир Огнянов-Різор, Іванка Васева, Анна Лілова, Олександр Людсканов, Сидер Флорин, Сергій Влахов, Генрі Левенсон, Любен Любенов та ин. Серед рясного грона болгарських науковців чільне місце належить О. Людсканову, фахівцю із машинного перекладу, про що докладно написали Ласка Ласкова і Світлана Славкова. Значно скромніші здобутки у Хорватії, Сербії та Словенії. Натка Бадуріна вказує на вирішальну роль Володимира Івіра для хорватського перекладознавства й Ранка Буґарського для сербського, а Мартина Ожбот представляє докладніше історію словенського перекладу й побіжно повідомляє про не дуже рясні найновіші дослідження. Зрозуміло, що автори хотіли показати книжкові дослідження з питань перекладу, але аналіз статей додав би більшої об’ємности їхнім розвідкам. Цікаво, що словенська авторка зараховує до словенського перекладознавства праці каринтійського словенця Ериха Прунча (що є цілком доцільним, враховуючи його етнічну приналежність), але чомусь не знайшлося місця для досліджень Ніке Кочиянчич Покорн. Вагомою є стаття Лоренцо Константіно, де показано як слов’янські перекладознавчі ідеї переходять – прямо чи через посередників – ув італійський контекст. Різні слов’янські традиції у різному об’ємі представлені в працях італійських дослідників і в науковому обігу в Італії. Беззаперечно, що найкраще представлено російське перекладознавства, і це відбулося завдяки російській мові, яку більше вивчають в Італії. Українське перекладознавство належить до тих перекладознавчих традицій, які тільки починають відкривати на Заході. Книга «Теорії перекладу у слов’янських країнах» виконала найголовнішу функцію: представлено різноманіття слов’янських перекладознавчих традицій, які творитимуть подальшу дискусію, чи може існувати «слов’янське перекладознавство» як сутність. Але завдяки редакторам цієї збірки світ однозначно дізнається більше про перекладацьку думку Центрально-Східньої Европи.

Статья посвящена рисунку известного археолога, искусствоведа и художника Н.Е. Макаренко, случайно найденного несколько лет назад в Донецке. Библиографические ссылки Анисимов Н. «Диалог миров» в матрице коммуникативного поведения удмуртов / Dissertationes folkloristicae Universitatis Tartuensis. 26. Tartu: University of Tartu Press, 2017. 286 с. Букатевич Н.І. Чумацтво на Україні: історично-етнографічні нариси / Господарство та право: Записки Одеського інституту народного господарства. Одеса, 1928. 89 c. Величко Т. Традиції народного харчування гуцулів Верховинського району Івано-Франківської області // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 49–56. Воспоминания Елены Николаевны Екимовой, жены Виктора Михайловича Евсеева / Вел беседу и запись – А.В. Колесник. Донецк, обл. Дворец пионеров, 4 декабря 1986 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука. В.Щ. Пища и питье крестьян-малороссов, с некоторыми относящимися сюда обычаями, поверьями и приметами // Этнографическое обозрение. 1899. № 1–2, кн. XL–XLI. С. 266–322. Галайчук В. Народний календар зарічненщини в обрядах, звичаях та фольклорі // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Вип. 13–14. Львів, 2012–2013. C. 43–83. Галайчук В., Рачковський Г. Розділ XVIІI. Календарна обрядовість // Етнографія українців / За ред. проф. С.А. Макарчука. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. С. 503–547. Граб В. Екслібріс Миколи Макаренка і бібліофіли // Книжник. Ч. 1 (18). Київ, 1993. С. 21–22. Граб В.И., Супруненко А.Б. Из эпистолярного наследия Н.Е. Макаренко // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 36–45. Грошева Г.B. Глава 3. Чулымские тюрки // Этнография народов Томской области: Учебное пособие / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во Томского государственного педагогического университета, 2018. С. 41–50. Гуменний В.Д., Денисюк О.В., Остапенко А.І., Миронов О.С., Горячковський А.С. Чумацькі шляхи України // Актуальні питання технології продукції тваринництва: Збірник статей за результатами всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції студентів і молодих учених. Полтава, 2016. С. 111–126. Гуржій О.І. Чумацтво як всеукраїнське явище найму робочої сили (друга половина XVII – XVIII ст.) // Гуманітарний вісник. Сер.: Історичні науки. Ч. 21, Вип. 5(1). 2014. С. 18–33. Гюнтер Д. Бумага ручной вычерпки и поверхностная проклейка // Производство полуфабрикатов и бумаги. Т. III. Ч. I. М.: Промиздат, 1927. 57 с. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х томах. Т. 2. И – О. М.: Русский язык, 1979. 779 с. Данилова Н.К. «Вещный мир» в сакральном пространстве: ритуальная атрибутика в контексте знаковой информации (архетипы, образы и символы) // Человек и культура. 2020. № 5. С. 1–10. Демченко В. Свят-вечір та коляда на західноукраїнських землях кінця ХІХ-40-х років ХХ ст. (на матеріалах етнографічних експедицій Чернівецького університету) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. Т. 2. Чернівці, 1999. С. 243–250. Длужневская Г.В. Археологические исследования в Европейской части России и на Кавказе в 1859–1919 гг. (по документам Научного архива Института истории материальной культуры РАН). СПб.: ЛЕМА, 2014. 218 с. Ермолин Д.С. Погребально-поминальная обрядность и культура захоронений // Новик А.А., Бучатская Ю.В., Ермолин Д.С., Дугушина А.С., Морозова М.С. «Приазовский отряд». Язык и культура албанцев Украины / Отв. ред. А.А. Новик. Часть I. Т. 1. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2016. С. 727–909. Завадська В. Ложка як антропоморфний образ української міфології // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць НАН України ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. Асоціація етнологів. Вип. 4 (7). Київ, 2004. С. 232–236. Завадська В. Ложка як відповідник людської душі у фольклорі та матеріальній культурі українців // Українознавство. 2005. Ч. 3. С. 247–252. Завадська В. Символіка ложки у міфологічному світогляді слов’ян // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Вип. 36. Присвячений дослідженню творчої спадщини Л.Ф. Дунаєвської. Київ, 2012. С. 105–115. Звагельський В. Справа Макаренка // Червоний Промінь. 1989. 15 липня. № 29. С. 4. Звагельський В.Б. Нові матеріали про Миколу Макаренка (розшуки 1988-1990 рр.) // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990а. С. 23–29. Звагельський В.Б. Хроніка життя і діяльності М. Макаренка // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990б. С. 53–60. Звагельський В.Б. Невтомний у праці (М.О. Макаренко) // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). Київ: «Рідний край», 1991. С. 161–167. Звагельський В.Б. Нове про професора Миколу Макаренка // Шоста Всеукраïнська наукова конференція з історичного краєзнавства. Луцьк, 1993а. С. 233–234. Звагельський В. Микола Макаренко: «Iстина мусить стояти на першому місці» // Червоний Промінь. 1993б. 17 квiтня. № 16. С. 4–5. Звагельський В. Нове про професора Миколу Макаренка // Червоний Промінь. 1993в. 18 грудня. № 51. С. 3. Иванова С.В. Добыча соли в Северном Причерноморье и Крыму (по археологическим и историческим данным) // Археологія: можливості реконструкцій / Археологія і давня історія України. Вип. 2 (13). Київ, 2014. С. 7–17. Календарные обряды и обрядовая поэзия Воронежской области. Афанасьевский сборник. Материалы и исследования. Вып. III. / Сост. Т.Ф. Пухова, Г.П. Христова. Воронеж: ВГУ, 2005. 249 с. Каталог. Памятные и наградные медали XVIII - нач. XX в. из фондов Донецкого областного краеведческого музея / Авторы-составители Т.П. Койнаш, С.М. Радюк. Донецк, 2003. 48 с. Клюев Н. Избранное. Томск, 2015. 348 с. Коваль-Фучило І. Похоронний обряд на Косівщині: семантика і номінація // Народна творчість та етнологія. 2013. № 6 (346). С. 65–79. Кожанов К.А. Сглаз в традиции цыган-кэлдэраров России // Живая старина. 2018. № 4 (100). С. 40–44. Коренюк Ю. Микола Макаренко – дослідник середньовічного стінопису // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 39–62. Косиков В.А. Новые находки рисунков Н.Е. Макаренко // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи. Тези доповідей та повідомлень до наук.-практичної конференції. Суми; Ромни, 1990. С. 44–48. Косиков В.А. История исследования археологических памятников Донбасса. Донецк: Истоки, 2001. 84 с. Косикова Е.В. Возвращенное имя // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 3–17. Косикова Е.В., Косиков В.А. Возвращенное наследие Н.Е. Макаренко // Человек в современном мире: Тезисы докладов Межрегионального научно-практического семинара 28 декабря 1991 г. М.; Донецк: Моск. отд. ФО СССР, Донецк. отд. ФО Украины, МНПП «Возрождение», 1991. С. 28–29. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Милльон этой власти проклятий!..» (письма Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // История археологии: личности и школы. Материалы Международной научной конференции к 160-летию со дня рождения В.В. Хвойки / Отв. ред. Н.И. Платонова. СПб: Нестор-История, 2011. С. 195–216. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «Глубокоуважаемый и дорогой друг Михаил Маркович!» (Хельсинкская коллекция писем Н.Е. Макаренко А.М. Тальгрену) // Interactions, Changes and Meanings. Essays in honour of Igor Manzura on the occasion of his 60th birthday / Edited by Stanislav Ţerna and Blagoje Govedarica. Kishinev: Stratum Plus, 2016. С. 379–427. Клейна / Отв. ред. Л.Б. Вишняцкий. СПб.: Нестор-История, 2017. С. 64–92. Кузьминых С.В., Усачук А.Н. «С нетерпением жду ответа от Вас» (письма Н.Е. Макаренко Э.Х. Миннзу) // Ex Ungue Leonem: Сборник статей к 90-летию Льва Самуиловича Кузьминых С.В., Усачук А.Н., Белозёрова И.В. «Мои работы и ничего не стоят, и никому не нужны…»: письма Н.Е. Макаренко В.А. Городцову // Stratum plus. 2021. № 2. С. 361–402. Кучугура Л.И. Новые материалы к биографии исследователя палеолита Донбасса В.М. Евсеева // Кам’яна доба України. Вип. 4. До 130-річчя відкриття Гінцівської стоянки. Київ; Полтава: Шлях, 2003. С. 90–94. Левина-Дорш А., Кунов Г. Техника доисторической эпохи. Часть третья. Оружие. Украшение тела. Одежда. Одесса: Госиздат Украины, 1923. 115 с. Левкиевская Е.Е. Славянский оберег. Семантика и структура. М.: Идрик, 2002. 336 с. Лукина Н.В., Парнюк Л.В. Глава 5. Ханты // Этнография народов Томской области / Отв. ред. А.Г. Тучков. Томск: Изд-во ТГПУ, 2018. С. 67–84. Магрицька І.В. Весільний обряд на Східній Слобожанщині: навч. посібник. Луганськ: СПД Рєзніков В.С., 2011. 44 с. Мазур І.І. Чумацтво як передумова виникнення підприємництва в Україні // Теоретичні та прикладні питання економіки. Вип. 24. Київ: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2011. С. 191–195. Макаренко Д.Е. Малоизвестные страницы жизни археолога и искусствоведа Н.Е. Макаренко // Охорона i дослiдження пам’яток археологiї Полтавщини. Третiй обласний науково-практичний семiнар. Тези доповідей. Полтава, 1990. С. 39–41. Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. Київ: Наукова думка, 1992. 168 с. Макаренко М. Запорозькі клейноди в Ермітажі. Корогви // Україна. Кн. 3. Київ, 1924. С. 25–38. Макаренко М. Орнаментація української книжки XVI–XVII ст. / Труди наукового інституту книгознавства 1. Київ: Держтрест «Київ-Друк», 1926. 70 с. Макаренко М. Передмова од редактора // Павлуцький Г. Історія українського орнаменту. Київ: Вид-во Украïнськой АН, 1927. С. 5–7. Макаренко М. Старогородська «божниця» та її малювання // Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди розвідки, матеріали / Записки Історико-філологічного відділу. 23. Київ: Видавництво АН УРСР, 1928. С. 205–223. Макаренко М. Скульптура й різьбярство Київської Русі передмонгольських часів // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. Збірник І. Київ: ВУАН, 1931. С. 27–96. М.Н. [Макаренко Н.] Исследование архитектурных памятников Черниговской земли, доложенные на XIV Археологическом Съезде // Зодчий. № 39. 1908а. С. 364–366. Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 24. 1908б. С. 211–215. Макаренко Н. Памятник украинского искусства XVIII века // Зодчий. № 25. 1908в. С. 219–222. Макаренко Н. Путевые заметки и наброски о русском искусстве. Вып. 1. Белозерский край. Санкт-Петербург: Издание А.А. Жукова, 1914. 60 с. Макаренко Н. Искусство Древней Руси. У Соли Вычегодской. Петроград: Свободное искусство, [1918]. 157 с. Мандельштам О. Письмо о русской поэзии // Собр. соч.: В 2 т. – Т. 2. Проза. М.: Художественная литература, 1990. С. 263–266. Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України. Енциклопедичний словник-довідник. Чернігів: Сіверянська думка, 1997. 205 с. Німенко Н.А. До історії українського орнаменту (Науковий доробок Г.Г. Павлуцького очима М.О. Макаренка) // Актуальні питання вітчизняної та світової історії: збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції, 23-24 квітня 2010 року. Суми: СумДУ, 2010. С. 209–212. О библиотеке В.М. Евсеева и Н.Е. Макаренко (воспоминания В.Н. Горбова) / Вел беседу и запись – А.Н. Усачук. Донецк, ул. Маршака, д. 72, кв. 6 (В.Н. Горбова), 7 февраля 2017 г. // Рукопись. Архив А.Н. Усачука. Павловский И.Ф. Первое дополнение к Краткому биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава: Изд. Полтав. учен. Архивн. Комиссии, 1913. 87 c. Пискулин А.А. Материалы по этнографии Черноземья второй половины ХХ – начала ХХI века: традиционные праздники, обряды, верования, обычаи и поверья Липецкой, Орловской, Курской, Тульской областей. / Научные труды ООО НПО «Черноземье». Вып. 3. Воронеж: Изд.-полиграф. центр «Научная книга», 2015. 208 с. Полідович Ю.Б. «Музейна» археологія: люди, події, знахідки // Літопис Донбасу. Краєзнавчий збірник. Вип. 7. (Додаток до Археологічного альманаху). Донецьк, 1999. С. 25–31. Полідович Ю. Люди, події, знахідки // Донбас. 2004. Спецвыпуск. С. 14–20. Проскурова С.В. Чумацтво як українське соціокультурне явище. Автореф. диcс. … канд. іст. наук. Київ, 2001. 14 с. Руденко С. Семантика глютонімів-інструментативів в українській мові // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Філологічна. Вип. 48. Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія». 2014. С. 103–106. Салмин А.К. Система фольк-религии чувашей. СПб.: Наука, 2007. 605 с. Салмин А.К. Традиционные обряды и верования чувашей. СПб.: Наука, 2010. 240 с. Сауляк Б.М. Розвиток деревообробних ремесел Східного Поділля кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Київ: Наукова думка, 2018. 215 с. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. Київ: Наукова думка, 1989. 304 с. Сокур Ю.В, Малишко К.І. Аспекти становлення чумацького звичаєвого права // Митна справа. № 5 (89). Ч. 2. Кн. 1. 2013. С. 62–69. Супруненко О.Б. Археологічні дослідження та зібрання Лубенського музею К.М. Скаржинської. Автореф. дисc. … канд. іст. наук. Київ, 1997. 24 с. Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К.М. Скаржинської). Київ; Полтава: Археологія, 2000. 392 с. Терюков А.И. Предсказание будущего в традиционной культуре народов коми // Аспекты будущего по этнографическим и фольклорным материалам / Отв. ред. Т.Б. Щепанская. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2012. С. 100–113. Топорков А.Л. Об одном символе в поминальной обрядности и в гаданиях восточных славян (ложка) // Балто-славянские этнокультурые и археологические древности. Погребальный обряд / Отв. ред. Вяч. Вс. Иванов. М.: Ин-т славяноведения и балканистики, 1985. С. 87–88. Тумайкин В.П. Семейные обряды мордвы Алтайского края // Этническая история народов Урала и Поволжья (препринты докладов и сообщений) / ред. Р.Г. Кузеев, Н.В. Бикбулатов. Уфа: БФАН СССР, 1976. С. 42–43. Усачук А.М., Горбов В.М., Звагельський В.Б. Невiдомий альбом малюнкiв Миколи Макаренка // Полтавський археологічний збірник. Ч. 3. Полтава, 1995. С. 199–214. Усачук А.М., Гриб В.К. Ще один документ з архіву М.О М???????? // акаренка // Донецький археологічний збірник. 2018. № 21. С. 192–205. Усачук А.Н. Раскопки Н.Е. Макаренко и В.М. Евсеева на территории Донецка // Донецкий археологический сборник. Вып. 3. / Науч. ред. В.А. Посредников. Донецк: Аверс Ко ЛТД, 1993. С. 46–52. Усачук А.Н. Из истории украинской археологии: альбом рисунков и письма Н.Е. Макаренко // Евразийский археолого-историографический сборник / Отв. ред. А.С. Вдовин, И.В. Тункина. СПб.: СПбФ АРАН; Красноярск: КГПУ,2012а. С. 93–103. Усачук А.Н. К истории отечественной археологии: альбом рисунков Н.Е. Макаренко из фондов Донецкого краеведческого музея // Історія археології: дослідники та наукові центри / Археологія і давня історія України. Вип. 9. Київ, 2012б. С. 315–324. Усачук А.Н. Об исследованиях Н.Е. Макаренко в 1930 г. (документы и материалы) // Верхнедонской археологический сборник. Вып. 11./ Отв. ред. А. А. Бессуднов, Е. Ю. Захарова. Липецк: ЛГПУ им. П.П. Семенова-Тян-Шанского, 2019. С. 487–508. Усачук А.Н., Колесник А.В. Виктор Михайлович Евсеев: начало // Літопис Донбасу. 2012. № 20. С. 4–25. Усачук А.Н., Колесник А.В. Археологические исследования в Донбассе в конце 20 – начале 30-х гг. XX века (по материалам архива В.М. Евсеева) // Грани гуманитарного знания. Сборник статей к 60-летию профессора Сергея Павловича Щавелёва / Отв. ред. Д.П. Кузнецов, О.В. Пыжова. Курск: КГМУ, 2015. С. 412–433. Франко А.Д., Франко О.О. Огляд маловідомих архівних матеріалів про життя і наукову діяльність Миколи Макаренка // Вісник Інституту археології. 2013. Вип. 8. С. 75–81. Фролов В. Собори наших душ 4. Робочий щоденник зняття і консервації мозаїк Михайлівського монастиря в Києві (1934 року) // Пам’ятки України. 1990/1991. № 4’90/1’91. С. 35–39. Ходак І. Листи Миколи Макаренка до Данила й Вадима Щербаківських // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (19). Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво. Київ: ІМФЕ, 2007. С. 63–73. Чесноков В.И. Производство деревянных ложек. М.; Л.: Всесоюзное кооп. объедин. изд-во, 1933. 153 с. Шарапова Н.С. Краткая энциклопедия славянской мифологии. М.: ООО «Изд-во АСТ»; ООО «Изд-во Астрель»; ООО «Русские словари», 2001. 624 с. Щавелєв С., Звагельський В. Микола Макаренко та Дмитро Самоквасов: зустріч на терені вивчення старожитностей України // Червоний Промінь. 1992. 1 лютого. № 5. С. 6–7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т. 1. Київ: Наукова думка, 1990. 592 с. Hansson H. Gotlands bronsålder. / Kungliga Vitterhets Historie och Antikvitets Akademiens Handlingar, Del 37:1. Stockholm, 1927. 156 s.

Дослідження масових репресій сталінського режиму привертає увагу суспільства вже 60 років, починаючи з проголошення М. С. Хрущовим таємної доповіді про культ особи Сталіна на XX з'їзді ЦК КПРС. Реальні масштаби злочинів, скоєних тоталітарною державою в умовах абсолютної таємниці, стали остаточно відомими під час другої кампанії десталінізації, здійсненої М. С. Горбачовим в роки перебудови. Проте, фактично лише незалежній Україні створено реальні умови для всебічного вивчення пов'язаних з масовими репресіями історичних джерел і виявлення повної картини фізичних та моральних втрат українського народу, який опинився в епіцентрі сталінських репресій. Тяжкою спадщиною цієї доби є масові репресії, які чинились сталінським режимом та його провідниками на території України, зокрема на Півдні. Дослідження репресій дає змогу збагатити історичну науку новим оригінальним і фактичним матеріалом, аргументовано викрити злочинну діяльність Й. Сталіна, його оточення та створеної ним репресивно-каральної машини. У роки розбудови Української держави виключно важливим є процес переосмислення багатьох проблем історії України. Лише з урахуванням минулого, в тому числі і тих драматичних подій, які принесли репресії, українське суспільство може йти в майбутнє. Ключові слова: Сталінські репресії, Миколаївщина, Одещина, інтелігенція, концтабори, тоталітарний режим.

У статті проаналізовано історію православного просвітництва на Волині. Подано, що від початку свого існування Українська церква користувалась широкою автономією. З національно-державницьким рухом зростало й змагання за її незалежність. У XX ст. складовою цього процесу був національно-церковний рух на Волині. Православна церква посідає помітне місце в політичному, культурному й соціально-економічному житті українського народу. Тривалий період її роль у формуванні національної ідентичності українців штучно ігнорувалась, хоча церква завжди була вагомим засобом впливу на суспільну свідомість. Зазначено, що православне духовенство зробило значний внесок у розвиток культурної сфери краю. Велику роль священники відводили підвищенню загального освітнього рівня, моральному вихованню своїх вірян, дослідженню історії своєї батьківщини та пам’яткоохоронній діяльності. З’ясовано, що зміни режимів, політичних систем не змогли похитнути її авторитет, оскільки з нею асоціювалися духовні почуття людини. В періоди бездержавного існування українського народу церква підтримувала національно-творчі процеси і як суспільна організація з могутньою християнською ідеологією об’єднувала народ. Значення Православної церкви у національно-політичних процесах усвідомлювала частина української інтелігенції та інших верств, розгорнувши в першій половині XX ст. боротьбу за повернення церковній організації національних ознак. Тому вивчення історії Православної церкви має першорядне значення для відтворення цілісної картини минулого українського народу. Церковним процесам на Волині 20-40-х рр. XX ст. належить важлива роль у загальноукраїнському національно-визвольному русі та у відродженні Української держави і церкви. Знання минулого Української церкви потрібні і для подолання багатьох штучних стереотипів, які перешкоджають формуванню в Україні демократичного громадянського суспільства. Церковно-історичні дослідження розкривають причини сучасної міжконфесійної напруженості, з’ясовують її витоки і навіть подають варіанти можливих виходів з неї.

У статті висвітлюються питання формування і поширення соціально-медичних ідей в Україні на сторінках періодичних медичних видань другої половини ХІХ – 20-х рр. ХХ ст. У процесі виконання дослідження застосовано методи джерелознавчого та термінологічного аналізу. З’ясовано, що медична періодика відігравала вагому роль у формуванні і поширенні медичних знань, значенні наукових відкриттів для практичної медицини, наданні пріоритету профілактичній медицині, популяризації наукової медицини, переконанні своєчасності звернення населення за медичною допомогою тощо. Спеціальна медична преса в другій половині XIX – початку ХХ століть посіла чільне місце в системі соціальної комунікації. У 9 губерніях Наддніпрянської України виходило друком 186 спеціалізованих періодичних і продовжуваних видань із питань гуманітарної медицини, які є цінним джерелом історії становлення та розвитку соціальної медицини. Санітарні лікарі земств ділилися досвідом щодо розбудови санітарної справи на сторінках журналів «Архив судебной медицины и общественной гигиены» (1865 – 1871), «Вестник судебной медицины и общественной гигиены» (1885 – 1889), «Вестник общественной гигиены, судебной и практической медицины» (1889 – 1917) та ін. Встановлено, що лікарсько-санітарні хроніки та інші земські періодичні видання містили багатий матеріал про захворюваність і смертність населення України, про стан медичної допомоги, пропагували здоровий спосіб життя. На сторінках журналів приділялася значна увага питанням народного здоров’я та громадської медицини, публікувалася велика кількість статей з різних питань суспільної гігієни, організації земської медицини, боротьби з соціальними та інфекційними хворобами, санітарно-освітньої роботи серед населення.

Статтю присвячено вивченню сучасної української історіографії діяльності громадських молодіжних організацій в УСРР 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Здійснено аналіз теоретичних підходів, спрямованості досліджень та основних тенденцій в історіографії проблеми. Сучасний український молодіжний рух усе активніше заявляє про себе в алгоритмі суспільного життя країни як учасник формування та реалізації молодіжної політики. Представники молоді не лише складають найбільш масову групу учасників громадських подій, але й намагаються висувати свої прогресивні погляди щодо подальшої долі української держави та суспільства. З огляду на це постає необхідність вивчення та переосмислення досвіду та усталених стереотипів, засилля шаблонності передусім у радянській історіографії дослідження громадських молодіжних об’єднань УСРР 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Метою статті є дослідження сучасної історіографії громадських молодіжних організацій у 20–30-і рр. ХХ ст. У зв’язку з цим потрібно розв’язати ряд завдань: проаналізувати тематику історіографічних праць, присвячених історії громадського молодіжного руху у 20–30-і рр. ХХ ст.; з’ясувати стан розробки теми; визначити підходи вітчизняних та зарубіжних авторів до вивчення цієї проблеми. В ході написання статті з’ясовано, що для історичних розвідок сучасного періоду характерна докорінна переоцінка всіх наявних історичних джерел із проблем молодіжних організацій як радянського походження (загальноісторичні, історіографічні, історико-партійні, історико-комсомольські та ін.), так і зарубіжної україніки. На зміну класовому підходу у вивчені громадських організацій прийшов цивілізаційний, який розглядає молодіжний рух 1920-х – 1930-х рр. у всьому розмаїтті суперечностей, взаємовпливів та багатофакторного розвитку. Головними напрямами сучасних досліджень стали як провладний комуністичний рух молоді, так і небільшовицькі молодіжні організації, зокрема національні меншини, релігійні групи тощо.

Стецюк Н.В. Конституціоналізм в українській політичній та правовій думці (середина ХІХ ст. - кінець 80-х років ХХ ст.): дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень / Стецюк Наталія Василівна. - Київ: Львівський національний університет ім. І.Франка, 2003. - 186 с.
Дисертація присвячена комплексному дослідженню процесу зародження та розвитку конституціоналізму в українській політичній та правовій думці. У ній подається загальна характеристика еволюції змісту конституційних ідей та конституцій (ХУІІІ-ХХ ст.), причини та обставини виникнення перших політичних та правових ідей і поглядів конституційного характеру в Україні, періодизація їхнього розвитку. Детально розглядаються особливості розвитку конституціоналізму в українській політичній та правовій думці в період від сер.ХІХ ст. до початку Першої світової війни, аналізується теорія і практика конституціоналізму періоду УНР-ЗУНР, розвиток конституційних ідей в 20-40-их роках ХХ-го століття та спроби їх реалізації в практиці державотворення, а також розвиток конституційних ідей після Другої світової війни. Акцентується увага на те, що протягом всього ХХ ст. основу конституційних ідей в українській політичній та правовій думці складали положення про право українського народу на самовизначення та необхідність побудови суверенної, національної, демократичної української держави; підкреслюється, що українська конституційно-правова думка у своєму розвитку пройшла всі етапи, характерні для загального процесу еволюції змісту конституційних ідей та конституцій. The thesis is dedicated to complex investigation of the process of initiation and development of constitution studies in Ukrainian political and juridical perception. General characteristic of the evolution of the content of constitutional ideas and the Constitutions of XVIII – XX centuries are the matter of the analysis as well as the reasons and circumstances of the attempts to make first systematizations of their development. The peculiarities of the development of the constitutionalism in Ukrainian political and juridical perception within the period between the middle of the XIX till the beginning of the World War I is a subject of detailed research together with the analysis of theory and practice during the UNR-WUNR Constitutionalism period, the development of the ideas in the 20’s of the XX century with the attempts of their realization in state building practice. The development of constitutional ideas after World War II is explored too. The major concern is paid to the fact that throughout the XX century the basis of the constitutional ideas in Ukrainian political and juridical perception made up the statements about the Ukrainian people’s right for independence and the need to create sovereign, national, democratic Ukrainian State; it is also underlined that Ukrainian political and juridical perception is its development went through all stages characteristic for general process of the evolution of constitutional ideas and constitutions.

Бурдін, М. Ю. Регулювання земельних відносин в Україні (друга половина XVII – XX ст.): історико-правовий та інституційний виміри : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01 / М. Ю. Бурдін ; Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2017. – 473 с.
Роботу присвячено системному аналізу ґенези змісту поняття «земельні відносини», його впливу на розвиток сучасних державотворчих процесів в Україні. У контексті аналізу напрацювань істориків права минулих поколінь та сучасної наукової думки досліджено еволюцію галузевої належності норм, що регулювали земельні відносини, на підставі чого визначено особливості правового режиму землі як об’єкту публічно-правових та приватноправових (майнових) відносин. В контексті сучасних уявлень та надбань загальної концепції правового становища охарактеризовано статус суб’єктів владних повноважень, які упорядковували земельні відносини на теренах України з часів формування Української козацької держави до розпаду Союзу РСР та відродження незалежної України. Показано в історико-правовій площині динаміку розвитку юридичного, соціального та іншого становища власників та користувачів земельної власності на теренах України протягом означеного в дослідженні періоду. Продемонстровано тенденції й особливості, а також виявлено відмінності у проведенні земельної політики та практики правового впливу на аграрні відносини в українських землях.
The thesis is focused on the system analysis of the genesis of the content of “land relations”, its impact on the development of the modern state and creative processes in Ukraine. In the context of the analysis of the developments of law historians of past generations and modern scientific thought the author has researched the evolution of branch belonging of the norms that regulated land relations, and on this basis the author has determined the peculiarities of the legal regime of the land as an object of public and legal, private and legal (property) relations. In the context of modern ideas and achievements of the general concept of the legal situation the author has characterized the legal status of the subjects of authoritative powers that regulated land relations in Ukraine since the formation of the Ukrainian Cossack state till the collapse of the USSR and the revival of the independent Ukraine. Within historical and legal scope, the author has demonstrated the dynamics of the development of legal, social and other status of owners and users of land ownership in Ukraine during the period stated in the research. The author has demonstrated the tendencies and characteristics, as well as he found out differences in the conduction of land policies and practices of legal impact on agrarian relations in the Ukrainian lands.
Диссертационное исследование посвящено системному анализу понятия «земельные отношения», его влияния на развитие процессов государственного строительства в Украине. В контексте юридической мысли прошлого и современных историко- правовых достижений исследована эволюция отраслевой принадлежности юридических норм, регулирующих земельные отношения, на основании чего определены особенности правового режима земли как объекта публично- правовых и частноправовых (имущественных) отношений. При этом обращено внимание на то, что с момента ликвидации Гетманщины и до средины ХІХ столетия юридическое упорядочение оборота земли в преимущественной мере происходило в рамках публичного права. Со второй половины ХІХ столетия правовое регулирование земельных отношений на территории Украины постепенно протекает в рамках частного права, что подстегнуло существенное развитие сельского хозяйства и укрепления института частной собственности на землю. Дана историко-правовая оценка поражения Украинской революции 1917- 1921 годов в контексте подходов субъектов украинского государствообразования к решению «земельного вопроса». Подчеркнуто, что одной из существенных причин ликвидации украинской государственности стали существенные просчеты правительства Директории в правовом понимании сущности земельной собственности, места и роли национальной буржуазии, а также недооценка угрозы со стороны российской социалистической идеологии, пропагандирующей социализацию земли. Учитывая существующие представления о правовом положении субъектов права, охарактеризованы юридический статус субъектов властных полномочий, которые регламентировали земельные отношения на территории Украины со времен формирования Украинского казацкого государства до момента распада СССР и возрождения независимой Украины. Показано в историко-правовой ретроспективе динамику развития юридического и социального положения собственников и пользователей земли на территории Украины в течение рассматриваемого в исследовании исторического периода. Обращено внимание на то, что базовым концептуальным отличием современного украинского земельного права от правового обеспечения земельных отношений со времен античности до ХХ столетия является то, что современная практика приобретения права собственности на землю никоим образом не обусловлена социально-политическим положением человека. В свою очередь, ретроспективный анализ правового регулирования земельных отношений в прошлом, а также исторический опыт в сфере землепользования говорят о том, что социальное и политическое неравенство прямо влияло на юридическую возможность приобретения права собственности на землю. Отмечено, что развитие земельных отношений в Украине в рассматриваемый период в целом можно считать поступательным. Вместе с тем, периодическое внешнее вмешательство иностранной юрисдикции приводило к спорадической деградации правового менталитета украинского народа, появления чувства бесперспективности борьбы за свои права, непонимания европейских подходов к решению вопросов в сфере реализации права собственности на землю, как одного из основных и системообразующих показателей отечественного государственного строительства. Результатами этого, а также несовершенства законодательства, на данный момент созданы условия, когда насильственные подходы к решению противоречий, в частности в аграрной сфере, превалируют над цивилизованными, гуманистическими и правовыми. В большинстве демократических государств мира правовое регулирование земельных отношений осуществляется на основании диспозитивного метода правового регулирования, т.е. равенства государственной формы собственности на землю наравне с другими (в первую очередь, с частною), равных правовых возможностей и одинакового правового статуса субъектов правоотношений; тогда как в недемократических, тоталитарных государствах, независимо от конкретного исторического периода, наблюдается правовое неравенство в земельных отношениях между государством и иными субъектами права.

У дисертаційній роботі викладено результати історико-аналітичного дослідження процесів генезису і становлення фізіології рослин як самостійної наукової дисципліни на теренах України з кінця ХVIII до початку ХХ ст., відтворено цілісну картину національної історії фітофізіології. Відібрано факти, імена та події, які характеризують магістральні лінії розвитку вітчизняної науки про життєдіяльність рослинних організмів. Показано, що фундатором цієї науки в Україні був Й.В. Баранецький, який створив першу лабораторію фізіології та анатомії рослин у Київському університеті Святого Володимира, організував систематизовані дослідження. Встановлено, що в ХІХ ст. сформувалися наукові фітофізіологічні школи, засновниками яких були Й.В. Баранецький – у Київському, В.І. Палладін – у Харківському, В.А. Ротерт – У Новоросійському (м. Одеса) університетах і Є.П. Вотчал – у Київському політехнічному інституті, які започаткували три напрями фізіології рослин – біохімічний, біофізичний, екологічний. Відображено найважливіші події в пізнанні життєдіяльності рослинних організмів і формуванні сучасних галузей фітофізіології до початку ХХ ст. Охарактеризовано роль вітчизняних вчених у дослідженнях фотосинтезу, дихання, росту і рухів, водного режиму, посухостійкості, мінерального живлення рослинних організмів. Підкреслено вагомий внесок В.І. Палладіна, Є.П. Вотчала, С.М. Богданова, В.М. Любименка, М.Г. Холодного та інших фітофізіологів у вивчення різних аспектів життя рослин в історико-функціональному контексті. Запропоновано періодизацію розвитку фізіології рослин в Україні.

Визвольний рух 20-30-х років ХХ ст. в Україні є важливою складовою історії України. Сучасний стан історичної науки дозволяє провести ґрунтовніший аналіз подій, які вели Україну до здобуття її державної незалежності. На сьогоднішній день є можливим відійти від однобічного висвітлення подій міжвоєнних десятиліть, що було властиве радянській історичній науці. Дане дослідження розкриває політичні та соціальні аспекти селянського повстанського руху у підрадянській Україні, його результати та наслідки. З’ясовує зміст та масштаби національно-визвольного руху у середовищі партійних кадрів та інтелігенції УСРР. Виявляє причини та форми протидії духовенства та віруючих політиці більшовиків у сфері релігії.
Liberation movement of the 20-30s of the twentieth century. in Ukraine is an important component of the history of Ukraine. The current state of historical science allows for a more thorough analysis of the events that led Ukraine to its state independence. Today it is possible to move away from the one-sided coverage of the events of the interwar decades, which was characteristic of Soviet historical science. This study reveals the political and social aspects of the peasant insurgent movement in Soviet Ukraine, its results and consequences. Finds out the content and scale of the national liberation movement among party cadres and intellectuals of the USSR. Identifies the reasons and forms of opposition of the clergy and believers to the policy of the Bolsheviks in the field of religion.

У статті розглядається емігрантський цикл оповідань Володимира Винниченка «Намисто» у контексті радянської літератури 20-х рр. ХХ ст. Визначаються дві моделі комунікації. Радянська – пов’язана з реалізацією у «дитячих» творах ідеологічних схем, визначених тогочасною державою. Читач розглядається як такий, що має засвоїти готові істини. У Винниченка реалізується інша комунікативна модель, що передбачає стратегію відкриття психологічного світу дитини. Відповідно його читач (як дитина, так і дорослий) є шукачем істини.

Збірник складають фольклорні твори про голодомор, зібрані студентами-філологами Криворізького державного педагогічного університету під час проходження фольклорної практики в одинадцяти центральних, західних та південних областях України в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. Представлені оповіді-спогади, перекази, співомовки, колискова пісня та дума відображають наслідки трагічної історії геноциду українців упродовж трьох голодоморів: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., масових реквізицій, пограбування селянських господарств, непомірних хлібозаготівель, розкуркулення, насильницької колективізації, індустріалізації, національно-винищувального терору сталінським режимом. У передмові та коротких статтях до розділів встановлено психологічні та філософсько-історичні витоки походження народної творчості про голодомор, умови розвитку української фольклористики у 20-40 роках ХХ ст., обумовлено історичну долю представлених жанрів, їх специфіку. Окремо подано фольклористичні праці Д. Т. Федоренка, В. М. Скрипки, які безпосередньо займалися збиранням народних творів про голодомор у Придніпровському регіоні, а під час викладацької діяльності у КДПІ, 80-90 р. ХХ ст. залучили до цієї роботи студентів. Видання містить науково-інформативний апарат: іменний, географічний, хронологічний покажчик текстів, картограму процесу їх запису, фотознімки респондентів – очевидців трагічних подій, список використаних джерел та фотоматеріали про навчально-методичне значення зібраних творів, що сприятиме пошуку істини, утвердженню власного бачення національної трагедії. Для фольклористів, істориків, етнографів, викладачів та студентів вузів, усіх, хто цікавиться українською народною творчістю.