Academic literature on the topic 'Узурпація'

Гендерне насильство і кастраційні практики в матріархальній гендерній культурі закріплюються на декількох рівнях і складають комплексний механізм формування і відтворення прихованого насильства, дискримінації, підпорядкування, маніпуляції і контролю над чоловіками з боку жінок.Перший рівень стосується безпосередньо самого ціннісного рівня культурної системи. Сюди відносяться технології та практики конструювання міфів надцінності жінок; дискредитація чоловіків як неповноцінних у моральному відношенні істот; узурпація права встановлювати стандарти маскулінності.До соціального рівня відносяться дифузія кордонів гендерної сегрегації і нормування експлуатаційних практик щодо чоловіків; технології групового моббінгу «девіантних» чоловіків (прямий груповий пресинг в конфліктних ситуаціях); формування негативної «громадської думки» навколо чоловіків- «девіантів» (непрямий груповий пресинг в конфліктних ситуаціях); заохочення регулярного одностороннього і асиметричного морально-психологічного і фізичного насильства жінок щодо чоловіків в інститутах виховання і освіти; примусова гетоїзація, упереджене (гендерно-заангажоване) судочинство.До психічного рівня відносяться створення умов для виникнення психоемоційних розладів на тлі всебічної деморалізації (емоційне маніпулювання) нав’язування комплексу провини і заниженої самооцінки; форматування чоловічих мікрокомунікацій (створення умов для обмеження часу спілкування з іншими чоловіками і жіноче опосередкування такого спілкування).До тілесного рівня відносяться приховане щеплення девіацій і управління сексуальними деприваціями (штучне нав’язування контрфізіологічних сексуальних патернів).

В данной статье рассматривается период позднеримской узурпации Константина III. Автор приходит к выводу, что череда узурпаций конца IV – начала V вв., кульминацией которых стало восстание Константина III, является неизбежным следствием кризиса легитимности императорской власти, неспособности представителей законной власти обеспечить безопасность на огромных пространствах Западной Римской империи. Широкий масштаб восстания, охвативший Британию, Галлию и Испанию, был обусловлен рядом внутриполитических и внешнеполитических факторов, к которым можно отнести вторжение готов, ослабление границ и гарнизонов, отделявших «римский мир» от мира «варваров», а также слабость политической власти императора Гонория.

Мета статті – висвітлення трансформаційних процесів інституту автокефалії та його значення в сучасній церкві. Еклезіологічна зумовленість автокефального принципу витікає із самої природи церкви. Спілкування між церквами має відбуватися виключно на засадах миру, взаємного визнання й рівності. Узурпація церковної влади – це нашарування, якими обросла церков- на інституція за століття існування. Тому увага дослідження зосереджена на самому феномені Церкви в її історичній ретроспективі. Методологічними засадами дослідження стали історичний і порівняльний методи, традиціоналізм, компаративний підхід, релігійна антропологія, герменевти- ка, філософський символізм. Наукова новизна насамперед це пов’язано з геополітичним і фінансовим чинниками. Висвітлюється, що з точки зору православної еклезіології очевидно, що за своєю струк- турою кожна церква неодмінно має бути автокефальною. Однак на практиці низка національних церков чекає Всеправославного визнання вже багато століть. Висновки. У дослідженні встанов- лено, що вже в донікейський період церква формує власну адміністративну систему управління та поділу за державним зразком. У ІІ–ІІІ ст. церковний інститут має чітку ієрархічну структуру. Визначено, що апостоли засновували перші спільноти як автокефальні. Проте в період Вселенсь- ких соборів автокефалія трансформувалася від природного стану до церковно-політичного явища. Доведено, що в ХІХ–ХХ ст., коли відбувся «парад автокефалій» на Балканах, питання автокефалії знову виходить на перший план загальних богословських дискусій. Ключову роль відіграв національний чинник, який вкладається в основу незалежності кожної з Помісних церков. Розпад держави не детермінує розділення церкви, хоча цього й вимагають церковні канони. Доведено, що держава завж- ди є зацікавленою, оскільки кожна незалежна країна прагне мати власну церкву, тому є захисником прав і повноважень церкви, яка розташована на її території. Це значно впливає на геополітичні відносини між Помісними церквами. Автокефалія виступала адаптаційним пристосуванням церкви до політичної географії держави. У статті встановлено, що інституційні суперечки Помісних цер- ков, пов’язані з межами та «канонічною територією», можуть бути вирішені виключно соборним шляхом і за участі всіх православних ієрархів. Отже, подальші наукові розвідки автокефальної тема- тики й канонічної творчості святих отців доповнять виконане дослідження.

У статті представлено порівняння окремих розділів кримінальних кодексів різних країн щодо відповідальності за недостовірні ствердження. В світовій юрисдикції лжесвідчення вважається серйозним злочином, який призводить до судових помилок оскільки воно може бути використано для узурпації влади суду. Закони штатів та Європи також карають лжесвідчення. Як правило, вибір міри покарання входить до компетенції суддів і може варіюватися від штрафу і виправних робіт до тюремного ув'язнення.

Народовладдя стикається з численними викликами та загрозами, а процеси демократичної трансформації відбуваються доволі складно. Черговим випробовуванням для української та європейської демократії стали процеси, пов’язані з мирною протидією узурпації державної влади в Україні (наприкінці 2013 р. – на початку 2014 р.), а також подіями, пов’язаними з імітацією таких форм народовладдя, як референдум і вибори для виправдання анексії Криму та окупації частини Донбасу. Нагальною є потреба у з’ясуванні чинників, що обумовили уповільнення відновлення народовладдя та демократичних процедур після Революції Гідності, а також нових викликів, що постали перед українською демократією. Концепція “демократії, здатної себе захистити” не була реалізована повністю в Україні, яка має суттєві територіальні втрати. Млява та нерішуча реакція європейських інституцій, політиків і дипломатів на цинічне порушення засадничих принципів демократії та демократичних процедур під час проведення неконституційного референдуму у Криму, в Донецькій та Луганській областях у 2014 р. дезорієн тувала і світову спільноту, і українську громадськість та посадовців. Нови ми викликами та загрозами для народовладдя і демократії як в Україні, так і у бага тьох інших державах стали посилення популізму й демагогії та поширення постправди як взаємопов’язаних процесів, обумовлених активізацією обігу навмисно спотвореної заздалегідь викривленої інформації, що дає змогу штучно ввести в оману громадськість і дезорієнтувати громадську думку, яка становить важливу умову ефективного функціонування інститутів демократії та народовладдя. Забезпечення нової якості політичних дискусій із широкого кола визначальних проблем є обов’язковою умовою утвердження народовладдя та дієвої демократії. Слід впровадити нові форми впливу на формування громадської думки з обох боків лінії розмежування як одну з важливих умов поновлення реалізації у повному обсязі демократичних прав і свобод, відновлення демократичного врядування на тимчасово окупованих територіях та територіальної цілісності України.

Проблема зависимого поведения не теряет своей актуальности, поэтому сохраняется необходимость в научно обоснованных концепциях зависимости и ее профилактики. Нейробиологические исследования аддиктивного поведения являются важным источником для развития представлений о механизмах зависимости. В настоящее время аддикция рассматривается как результат узурпации физиологических процессов научения. Ключевая роль в ее развитии отводится мезокортико-лимбической дофаминергической системе. Есть основания предполагать, что многочисленные внешние стимулы могут конкурировать за возможность активировать дофаминергические нейроны, в том числе стимулы, ассоциирующиеся с объектом зависимости. Ключевым фактором развития расстройств аддиктивного спектра являются индивидуальные характеристики потребляющего. Учитывая методологическую проблему изучения индивидуальных особенностей лиц с зависимостью, высокую значимость приобретают исследования уязвимости на животных. Рассмотрены индивидуальные особенности, ассоциирующиеся со склонностью к аддиктивному поведению, обнаруженные в лабораторных исследованиях, а также факторы окружающей среды, способствующие развитию уязвимости. Выявлено, что все многообразие индивидуальных свойств, а также факторов окружающей среды может быть рассмотрено сквозь призму взаимодействия с обогащенной средой; высказывается предположение, что основной целью эффективной популяционной программы первичной профилактики зависимости может стать развитие динамичной и разветвленной сети тесного и продуктивного взаимодействия индивида и обогащенной среды. В работе рассмотрены общие свойства обогащенной среды и указывается на необходимость в дальнейшем охарактеризовать антропологически значимую обогащенную среду.

У статті досліджено основні проблемні питання при призначенні та проведенні судової експертизи, що впивають на терміни та результати експертних досліджень, а також вирішення цих питань при розслідуванні у кримінальних провадженнях. На підставі аналізу наукових домок та правової регламентації, розроблено авторське визначення терміну «судова експертиза». Проведено аналіз чинного кримінального процесуального законодавства України та визначено основні проблеми та колізійні моменти. З урахуванням сучасних тенденцій розвитку судової експертології як науки виокремлено, що існує нагальна потреба в однозначному термінологічному визначенні понятійного апарату, встановлення правового статусу експерта та регламентації комплексної експертизи в кримінальному провадженні. Аргументовано необхідність внесення змін до порядку та підстав проведення судової криміналістичної експертизи, з метою уникнення узурпації такого права слідчим суддею. До основних проблем застосування чинних норм права віднесено, перш за все ст. 244 чинного КПК України, відповідно до якої «експерта може залучити слідчий суддя за клопотанням сторони захисту в разі відмови слідчого, прокурора в задоволенні клопотання сторони захисту про залучення експерта». Застосування цього положення тягне за собою ряд проблем, серед яких: санкціонування слідчим суддею процедури проведення судової експертизи є недоцільним, оскільки більшість експертиз у кримінальному провадженні є обов’язковими, а тому перекладання функції призначення і так обов’язкових експертиз на суд лише затягне процес розгляду справи; за таких обставин не можливо забезпечити оптимізацію судових витрат на проведення судових експертиз; це спричиняє дисбаланс сторін кримінального провадження, що тягне за собою неефективність способів захисту та правосуддя в цілому, а також протирічать засаді свободи в поданні сторонами до суду своїх доказів та доведенні їх переконливості; це веде до невиправданих формальних i неформальних обмежень у використанні засобiв доказування та нівелювання принципу змагальностi сторiн кримінального процесу. Запропоновано вирішити проблемні аспекти термінологічного апарату, визначення статусу експерта та комплексної експертизи, а також порядку на підстав проведення судової експертизи у кримінальному провадженні у новому проекті Закону України «Про судово-експертну діяльність». Ключові слова: експерт, суд, кримінальне провадження, досудове розслідування, слідчий суддя, слідчий, суддя, реформи, правосуддя.

У статті аналізуються політико-правові аспекти функціонування інституту президенства України в системі вищих органів державної влади. Визначено, що якість діяльності Глави держави залежить від конституційно встановлених повноважень, нормативно закріплених прав та обов’язків, а також індивідуальності особи, що займає посаду Президента. Методологічною основою дослідження стало використання історичного методу, що дозволило виявити чинники, які вплинули на зміни форми правління України в період незалежності, порівняльного методу для визначення зміни рівня довіри до Президентів України на початку їхньої каденції, через рік та в рік переобрання, а системний метод допоміг визначити перспективи розвитку інституту президентства в Україні, враховуючи обрану модель парламентарної республіки.Доведено, що соціально-політичне сприйняття українців, надмірна індивідуалізація та патерналізм по відношенню до посади Президента України прямо впливають на розподіл влади в країні, концентруючи її в одних руках. У результаті аналізу вдалося визначити механізми, які можуть Україні допомогти уникнути процесів, пов’язаних з узурпацією влади, акумулюванням повноважень в одному центрі прийняття рішень на сучасному етапі демократизації: чіткий конституційний розподіл повноважень, зниження політичної залежності правоохоронної системи від Головнокомандувача, викорінення «імунітету до корупції» українців, збереження незалежності ЗМІ й вироблення загальнонаціональної стратегії розвитку держави.Майбутнє Інституту президенства в Україні за парламентарної республіки буде мати символічний характер, обмежені повноваження та низьку політичну цікавість громадян, що позитивно вплине на здатність українців до свідомого й раціонального вибору представників, розвитку ідеологічної багатопартійності, формуванню стабільного та послідовного колегіального Кабінету Міністрів та відповідального Прем’єр-міністра, що реалізовуватиме програму Парламенту та нестиме відповідальність перед ним.

В основі численних спроб реформувати судову систему в Україні лежать прагнення тих чи інших політичних сил, що приходили до влади, підпорядкувати своїм інтересам судову владу, зробити суддю залежним від волі не народу, а політичного класу, можновладців, зручним знаряддям у перерозподілі суспільного багатства. На зміну виборності приходить призначуваність суддів чимраз корумпованішими органами та посадовими особами, що легітимується відповідними змінами до Конституції України, прийняттям відповідного законодавства, євроінтеграційними вимогами і стандартами, конкурсами і “доброчесними” комісіями тощо. Мета статті – показати переваги виборності суддів порівняно з призначуваністю – для утвердження в Україні як демократичній, соціальній, правовій державі принципів народовладдя та верховенства права. Повернути довіру до влади і правосуддя можна шляхом переходу до виборності суддів. При цьому варто виходити із засадничої “презумпції” – права народу обирати владу, контролювати і змінювати її, якщо вона не виправдовує його довіри. У науковій літературі склалися дві діаметрально протилежні точки зору щодо виборності суддів – “за” і “проти”. Аргументи “проти” зводяться до: 1) нездатності громадян оцінити професійність суддів; 2) вибори передбачають проведення відповідної агітаційної кампанії, фінансування якої може викликати запитання. Переваги виборності полягають у такому: 1) реалізується принцип, що жодна гілка влади не може і не повинна призначати іншу; 2) зміцнюється незалежність судді; 3) суддя наближається до народу; 4) відбувається запобігання соціальній неспра ведливості, відірваності судді від громадян, замкненості, корпоративності, перетворенню суддів на касту недоторканних; 5) посилюється відповідальність і підзвітність суддів перед громадянами. До того ж інститут мирових суддів добре себе зарекомендував як ефективний інструмент позасудового вирішення спорів і розвантаження судів. Окрім того, призначення суддів у корумпованій судовій систе мі – це легалізація узурпації. Важливим контрольним механізмом є відкличний мандант. Отже, принцип виборності має бути застосований до суддів усіх юрисдикцій. У Виборчому кодексі мають бути визначені чіткі механізми і процедури виборів суддів, а також їх відкликання. Вибори – надійна запорука чесності й прозорості добору суддівського корпусу. Тим паче, що політичні партії будуть позбавлені права висувати своїх кандидатів у судді. Одночасно треба посилити кримінальну відповідальність за правопорушення у цій сфері, внести зміни до Кримінального кодексу України, унеможливлюючи будь-які спроби підкупів, тиску, фальсифікацій тощо, створюючи низку запобіжних механізмів.

Дисертація присвячена дослідженню деструктивності влади як соціально-філософської проблеми, яке здійснювалось шляхом переходу від поняття «концепт влади» як її простої дефініції до поняття «конструкт влади» як ідеї влади. Спираючись на розроблену в межах теорії ідей теоретичну конструкцію влади, висвітлено такі форми деструктивності влади як: відокремлення суб’єктів загальної діючої влади від суб’єктів підпорядкування, наслідком чого стає перетворення останніх із свідомих підвладних суб’єктів на несвідомий об’єкт підкорення; дискреція – прийняття рішень і дій суб’єктів влади на власний розсуд, свавілля як крайня форма дискреції, а також безвідповідальність, корупція суб’єктів влади, узурпація влади. Особлива увага приділена найнебезпечнішій формі деструктивності влади – симуляції влади. Здійснено філософський аналіз теоретичної конструкції державної влади України, закріпленої в Конституції України, на предмет виявлення в ній деструктивних аспектів.

В дисертації здійснено аналіз існуючих традицій філософського осмислення концепту влади, в ході якого було виявлено дві стійкі тенденції, умовно названі «загально-понятійна» та «конкретно-видова». На підставі їх всебічного аналізу, було зроблено висновок, що вони не можуть бути використані у якості методологічної основи для здійснення дослідження деструктивності влади. Зміст концептів влади, отримуваних в межах загально-понятійної традиції, через абстрагування від усього несуттєвого та різноманітного, виявлявся або занадто широким, або занадто вузьким, що відповідно вело до звуження або розширення обсягу такого поняття влади. Однак при звуженні обсягу, поняття влади втрачало статус загального поняття. При розширенні, навпаки, ставало настільки загальним, що під нього формально підпадали й інші соціальні явища, що спричиняло якісну невизначеність та необхідність уточнення змістів понять цих явищ і влади. Зміст концептів влади, отримуваних в межах конкретно-видової традиції через описування різноманіття змістів конкретних владних проявів виявлявся придатним для визначення конкретних владних відносин певного виду чи підвиду, але не придатним як для розуміння влади взагалі, так і для виявлення її деструктивності як філософської проблеми. Дослідження деструктивності влади як філософської проблеми потребувало переходу від аналізу влади як явища та його концептів до конструкту влади, до проблем створення моделі влади на підставі ідеї влади через розгортання її в складне архітектонічне владне утворення. Разом із тим було обґрунтовано, що необхідність творчого формування конструкту влади на основі певної ідеї влади, існує не завжди, а лише тоді, коли виникає потреба у створенні і забезпеченні функціонування певної соціальної цілісності, тобто на рівні суспільних зв’язків. В ході дослідження було розкрито механізм формування владної складової, як на рівні суспільних відносин, так і на рівні суспільних зв’язків. Зафіксована стійка послідовність етапів її проявлення, характерна для обох рівнів: поява переваги в чомусь у однієї сторони (володіння чимось, що може викликати потребу у інших) і потреби у предметі володіння у іншої сторони, що породжує стан свободи у власника переваги та стан залежності у того, хто має потребу, але не має власних можливостей для її задоволення. Так виникає, а згодом і закріплюється нерівність суб’єктів взаємодії. Однак, якщо на рівні суспільних відносин стан свободи і залежності взаємодіючих суб’єктів, їх об’єктивна нерівність, може породити, а може і не породити владну складову – відношення владарювання та підвладності, то на рівні суспільних зв’язків владна складова в них з’являється з необхідністю, обумовлюючи потребу в утворенні загальної влади з чітким розмежуванням владних статусів для її елементів: статус владарюючих(чого) та статус підвладних. Зазначивши що влада, як невід’ємна властивість суспільного цілого, має переважно штучне джерело – штучно сформовану могутність, яка існує у вигляді, встановлених у певний спосіб владних повноважень, було відзначено той факт, що здобуття владних повноважень конкретними суб’єктами, членами цілого, надає їх носіям силу переваги, верховенства. Саме ця сила підносить їх над усіма іншими членами цього цілого, внаслідок чого виникає об’єктивна нерівність між ними, яка на відміну від нерівності в індивідуальних відношеннях, є не передумовою, а причиною появи та існування владно-підвладних зв’язків в межах суспільного цілого. Емпіричний досвід свідчить про наявність достатньої кількості фактів деструктивності влади у будь-якому суспільному цілому, від сім’ї до суспільства та держави. Однак, було зроблено припущення, що будь-яка влада суспільного цілого, створювана людьми з метою його побудови та утримання суспільних зв’язків, як конструктивно-інтегративна сила, не може бути деструктивною за своєю природою. Осмислення факту деструктивності влади і узгодження його з висловленим припущенням щодо конструктивної природи влади, було здійснено на шляху встановлення причин існування руйнівних дій влади. Однією з них може бути дискреційність влади, владарювання на розсуд владарюючого, який нічим і ніким не обмежений. Підвладним такого володаря залишається сподіватися на його здоровий глузд і добру волю. Іншою, досить розповсюдженою в сучасних умовах причиною, є виявлене протиріччя між встановленим теоретичним конструктом загальної влади, як системою збалансованих владних повноважень та суб’єктами загальної влади, що періодично обираються на посади, визначені у владній конструкції. Було доведено, що загальна владна сила в межах суспільного цілого діє в ньому як начало. Суб’єкти загальної влади, які не є її власниками, а є лише тимчасовими користувачами, мають діяти як провідники цього загального владного начала в життя суспільного цілого, без права внесення змін до нього під час свого владарювання. Внесення одиничних змін суб’єктами влади у загальне владне начало – теоретичну модель влади, буде мати своїми наслідками, по-перше, зміну природи і характеру соціального цілого, що будуватиметься всіма елементами цілого, але на користь і благо суб’єктів владарювання, по-друге, зміну встановленого теоретичною моделлю балансу самої загальної влади. А розбалансована загальна влада як і змінена під інтерес владарюючої сторони є деструктивною владою, але не через таку її сутність, а через підміну її сутності діючими суб’єктами влади. Було наголошено, що розгорнута в теоретичний конструкт ідея влади має потрійну цінність: як теоретичний проект певного владного утворення, як метод розгортання теорії в практику життя цілого і як критерій, встановлення міри відповідності загальної діючої влади своєму поняттю, тобто загальному теоретичному конструкту влади, та міри невідповідності, яка і стає джерелом появи різних форм деструктивності діючої влади. В дисертаційній роботі в абстрактній формі висвітлено зв'язок залежності між характером і мірою відхилень суб’єктів діючої загальної влади від свого теоретичного конструкту, та змістом і формами прояву деструктивності в їх діяльності. Так підміна мети загального владного начала індивідуальними цілями, обраних до владних органів суб’єктів, привносить у загальну владу індивідуальні владні інтереси, що породжує відокремлення суб’єктів влади від суб’єктів підвладності. Його наслідком стає перетворення останніх із свідомих підвладних суб’єктів на несвідомий об’єкт владарювання, в силу чого індивідуальні цілі підвладних стають для владарюючої сторони не суттєвими, а тому і не обов’язковими. Подальше поглиблення відокремлення суб’єктів влади від суб’єктів підвладності, веде до зміни справедливої конструктивної форми владарювання у вигляді служіння на несправедливу деструктивну форму владарювання – панування. Як наслідок з’являються інші супутні форми деструктивності влади, такі як дискреція – прийняття рішень і дій суб’єктів влади на власний розсуд, свавілля, як крайня форма дискреції, бездіяльність суб’єктів влади, щодо організації та розвитку соціального цілого, а також безвідповідальність і безкарність. Обтяжена такими деструктивними змінами, діюча загальна влада стає нездатною реалізовувати досягнення мети свого загального призначення – організації суспільного цілого як основи благого співіснування всіх його членів. Відокремлена від суб’єктів підвладності, вона здатна працювати лише на саму себе і невеликий багатий прошарок суспільного цілого, здатний купляти у суб’єктів влади необхідні для них суспільні зв’язки, втілені ними в законах, правилах, привілеях тощо. Так виникає деструктивність влади у формі корупції (підкуп, продажність суб’єктів влади). Було висвітлено причини і таких форм деструкції влади як тоталітаризм та узурпація, що спричиняють руйнацію суспільного цілого як простору свобідної самореалізації всіх його членів. Наявність двох рівнів влади: конструйованої людьми теоретичної моделі влади соціального цілого та мінливої за складом, діючої на практиці влади, вимагає здійснення регулярної філософської рефлексії на предмет появи в них деструктивних аспектів. В силу того, що практично діюча влада, як наслідок, має відповідати теоретичному конструкту влади, як своїй причині, а не навпаки, філософське дослідження деструктивності влади слід починати з теоретичного конструкту влади на предмет його внутрішньої несуперечливості, а також збалансованості його елементів (мети, принципів та конкретного змісту). Практично діюча влада в ході філософської рефлексії також має бути досліджена, але на предмет її відповідності збалансованому і несуперечливому теоретичному конструкту влади. Виявлені суперечності і відхилення, що складають зміст деструктивності влади в її теоретико-практичному бутті, мають бути усунені, що дозволить поновити, зіпсовану суперечностями та відхиленнями, конструктивну природу влади. Нехтування зазначеними проблемами та наростання розбалансованості у владній структурі, призводить до появи в суспільстві такого явища, як симуляція (підробка, удавання зовнішньої схожості при відсутності її у внутрішньому змісті). З боку суб’єктів влади вона з’являється як симуляція конструктивності владарювання у суспільному цілому, з боку суб’єктів підвладності – як симуляція покори діючій владі. Симуляція і симулякри та їх руйнівна сила стала предметом дослідження західних вчених ще в 60-70-х роках минулого століття. З метою дослідження зв'язку і впливу симуляції та симулякрів на процеси деструктивності влади, було здійснено аналіз теорій симулякрів Бодрійяра та Дельоза, який дозволив сформувати власне ставлення як до зазначених теорій, так і до описаного в них соціального явища симуляції. В ході аналізу теорій симулякрів Бодрійяра та Дельоза було встановлено, що досліджуючи одне і те ж явище, Бодрійяр і Дельоз, між тим, розвивали протилежні за своїм характером напрямки теорії симулякрів. Було виявлено, що характерними рисами теорії симулякрів Бодрійяра є застереження перед симулякрами і гіперреальністю та ностальгія за реальністю. Для теорії симулякрів Дельоза характерним є апологія і апофеоз симулякрів. Теорія ідеї влади та теорія симулякрів влади, як альтернативні теорії були застосовані в якості методологічних основ у практиці здійснення філософської рефлексії конкретного виду влади. Було здійснено рефлексію теоретичної моделі державної влади України, конструкція якої закріплена в Конституції України, на предмет виявлення в ній деструктивних аспектів.