Academic literature on the topic 'Трудові права суддів'

Актуальність статті полягає в тому, що правова держава створюється та існує за допомогою функціонування судової влади, через яку реалізовується принцип законності, верховенства права в державі, здійснюється захист прав та свобод громадян. Належна реалізація суддями своїх прав та обов’язків в рамках здійснення правосуддя є особливим показником, який дозволяє відносити державу до правової, цивілізованої, розвиненої. Разом із тим, в умовах, коли суддя піддається як прямому тиску, так і опосередкованому, неможливо говорити про соціальну безпеку суддів, а так само неможливо розраховувати на задоволення євроінтеграційних прагнень українського народу. В статті сформульовано актуальну наукову думку щодо впливу забезпечення соціальних прав суддів на рівень їх соціальної безпеки. Підкреслено, що соціальні права суддів окреслюють рівень цивілізованості суспільства; забезпечуються за рахунок Державного бюджету; рівень їх забезпечення відображає рівень гарантування самостійності суддів та їх незалежність; вони не можуть бути скасовані чи звужені без відповідної компенсації; регламентуються наддержавними організаціями на універсальному та регіональному міжнародному рівні та державою на національному рівні. У разі, якщо соціальні права недостатньо захищені та забезпечені в державі, робиться висновок, що така держава неспроможна: забезпечити та захистити гідний рівень соціальної безпеки суддів та інших громадян; задовольнити власні євроінтеграційні прагнення та паралельно збільшити рівень національної безпеки, який також є важливою обставиною забезпечення належної міри соціальної безпеки суддів та усіх інших громадян. Зроблено висновок, що забезпечення належного рівня незалежності суду та самостійності діяльності суддів у будь-якій державі є результатом низки соціально-правових, економічних, політичних і культурних чинників, особливе місце серед яких займає забезпечення державою високого рівня соціальної безпеки суддів. У свою чергу соціальна безпека також є результатом низки чинників, однак, вирішальне значення у формуванні належного рівня соціальної безпеки працівника має ефективне функціонування правового механізму забезпечення соціальних і трудових прав суддів. Ця позиція підтверджується концептуальною сутністю та юридичною природою цих прав, що вказують на те, що суддя не може характеризуватись в якості працівника, що існує в межах належного рівня соціальної безпеки, коли його трудові і соціальні права не будуть: 1) якісно регламентовані у чинному законодавстві; 2) забезпечені та захищені на міжнародному та національному рівні.

Мета статті полягає в характеристиці трудо-правового аспекту вимог щодо несумісності посади судді з іншими видами діяльності. Автор зазначає, що суддя є працівником з особливим правовим статусом, специфіка якого визначається саме своєрідною трудовою функцією, пов’язаною зі здійсненням правосуддя, реалізацією судової влади в межах відповідних судових процедур. Ця специфіка визначається через спеціальні юридичні гарантії реалізації права на працю суддею. Автор статті дійшов висновку, що відповідними гарантіями якісного та ефективного здійснення суддею своїх професійних обов’язків, а отже, й здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, слід вважати встановлення вимог щодо несумісності посади судді із іншими видами діяльності. Адже саме ці вимоги є заходами забезпечення належного виконання правосуддя як специфічної трудової функції судді і, як наслідок, утворюють підґрунтя для гарантування прав фізичних та юридичних осіб. Надаються пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України.

Стаття присвячена узагальнен-ню актуальної наукової думки про особливості притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності в Україні. Автором встановлюється сутність дисциплінарної відпові-дальності суддів в Україні та з’я-совуються особливості правового регулювання кадрової процедури притягнення суддів до дисциплі-нарної відповідальності. Особлива увага приділяється дискусійності нормативних і фактичних підстав притягнення суддів до дисциплі-нарної відповідальності. Наголошується на тому, що відсутність належної юридичної визначеності у питанні складу дисциплінарного проступку суддів призводить до того, що це питан-ня стає предметом надто широ-кого тлумачення нормативної та ненормативної поведінки суддів, що може шкодити стану незалеж-ності трудової діяльності судді. З’ясовано, що скасування або зміна судового рішення не мають наслідком дисциплінарну відпові-дальність судді, який брав участь в його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного пору-шення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків. Зроблено висновок, що нині в Україні вдало сформовано право-вий режим притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Попри це відповідний правовий режим не позбавлений низки недо-ліків, які шкодять праву працівни-ка не бути безпідставно притягну-тим до юридичної відповідальності. Це питання актуалізується тим, що натепер має місце певна дис-кусійність нормативних і фактич-них підстав притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Зокрема, відсутність належної юридичної визначеності у питанні складу дисциплінарного проступку суддів призводить до того, що це питання стає предметом надто широкого тлумачення нормативної та ненормативної поведінки суддів, що може шкодити стану незалеж-ності трудової діяльності судді. Саме тому у процесі поточної судово-правової реформи законо-давцю доцільно уточнити норма-тивну підставу, на основі якої суд-дя притягується до дисциплінарної відповідальності, а також окрес-лити нормативні застереження щодо: 1) меж тлумачення дисци-плінованої та недисциплінованої поведінки суддів в Україні; 2) рів-ня ненормативності, констатація якого дозволяє дійти думки про факт дисциплінарного проступку.

Захист трудових прав працівників являє собою сукупність юрисдикційних та неюрисдикційних форм, а також процесуальних, процедурних та організаційних, матеріально-правових заходів щодо поновлення порушених прав, припинення порушень законодавства про працю. Юрисдикційна форма захисту передбачає діяльність спеціально уповноважених органів щодо захисту порушених або оспорюваних прав. Найбільш поширеною формою серед національних юрисдикційних форм є судових захист. Право на судовий захист – це одна із найважливіших гарантій охорони трудових прав працівників. Спори, що виникають із трудових правовідносин, розглядаються судами за загальними правилами позовного провадження, але мають деякі процесуальні особливості, що стосуються строків звернення до суду за вирішенням трудового спору, підсудності трудових спорів, судових витрат, доказування в суді у трудових справах тощо. Метою даної статті є дослідження особливостей розгляду судами трудових спорів на сучасному етапі реформування цивільного процесуального та трудового законодавства. Ключові слова: процесуальні особливості, трудові спори, суд, цивільне процесуальне законодавство, захист трудових прав, інтереси працівника, позовне провадження.

У статті акцентовано увагу на тому, що в Кодексі законів про працю України (КЗпП) нара- зі: 1) відсутнє визначення трудових відносин та притаманних їм ознак; 2) лише визначений порядок розгляду індивідуального трудового спору, але не роз’яснено, що ж це таке – інди- відуальний трудовий спір; 3) не зрозуміло, що мається на увазі під самозахистом у трудових відносинах; 4) відсутня процедура медіації в трудових спорах. Розглянуто строки у розгляді індивідуальних трудових спорів (які актуальні натепер і які пропонує законодавець). Наведено як причини виникнення індивідуальних трудових спорів, так і приклади поширених порушень прав працівників (щодо умов праці та їх оплати) з боку роботодавця. На підставі аналізу судової практики за останні 3 роки наведено типові (уза- гальнені) кейси з індивідуальних трудових спорів. Зроблено такі висновки: 1) самозахистом у трудових відносинах, у нашому розумінні, вважається відмова від виконання роботи, яка не передбачена трудовим договором (ст. 31 КЗпП України), а також відмова від роботи, яка є небезпечною для життя і здоров’я пра- цівника (ч. 5 ст. 153 КЗпП України); або проведення переговорів з роботодавцем (само- стійно чи за допомогою спеціально навченого фахівця, який володіє відповідними методи- ками з організації та ведення переговорів) щодо порушеного права з вимогою усунути це порушення; або звернення по допомогу до КТС або до суду; 2) «самозахистом від звіль- нення» вважаємо ситуацію, коли роботодавець хоче, але не може звільнити працівника (бо не отримав повної компенсації за завдані збитки), а працівник не хоче припиняти трудо- ві відносини з роботодавцем, бо не впевнений, що зможе знайти собі іншу роботу; 3) допоки на законодавчому рівні не буде врегульовано медіацію, роботодавцю доцільно самостійно передбачити це на локальному рівні (наприклад, у колективному договорі) у трудових дого- ворах із працівниками; 4) у разі прийняття проєкту Закону № 5054 трудовими відносинами вважатимуться відносини між працівником і роботодавцем, що передбачають виконання за дорученням, під керівництвом і контролем роботодавця особисто працівником за винагороду визначеної роботодавцем роботи; 5) у разі прийняття проєкту Закону № 5555 індивідуаль- ним трудовим спором вважатимуться розбіжності між працівником і роботодавцем, що вини- кають після укладення трудового договору, до його укладення або після його припинення; 6) наразі судові рішення в малозначних справах (якими вважаються і справи з трудових спорів) та у справах із ціною позову, що не перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, не підлягають касаційному оскарженню (отже, сторона, яка програ- ла справу, втрачає сенс на перегляд судового рішення суду першої та апеляційної інстанції касаційним судом, що у свою чергу порушує право особи на повноцінний судовий захист).

Автором розглянуто специфіку правового регулювання користування та виселення зі службового житла, права й обов’язки осіб, яким законом надано право на користування таким житлом. У статті проведено вивчення судової практики й ґрунтовний аналіз зако- нодавчих норм щодо регулювання порядку використання спеціального житлового фонду й процедури використання службового житла. Розглянуто перелік осіб, виселення яких забороняється без надання іншого житла. У результаті проведення вивчення наукових поглядів цивілістів на поняття «службове житло» й права особи на отримання такого житла зроблено висновок, що не можна ототожнювати право особи на службове житло з правом на житло в цілому. Право на службове житло безпосередньо пов’язане з реа- лізацією особою її трудових функцій і тривалістю трудових правовідносин. Розглянуто строки, протягом яких в особи є можливість звертатись до суду з негаторним позовом. Зауважено, що укладення договору найму службового житла є обов’язковою підставою для вселення в житло, тому його не укладення є суттєвим порушенням. Проведений аналіз практики національних судів України і Європейського суду з прав людини дозво- ляє зробити висновки щодо відсутності порушення положень Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод за умови необхідності врахування балансу між суспільними інтересами й інтересами особи, яка проживає в службовому житлі. Зро- блено висновок, що в тому випадку, якщо власник вимагає звільнення службового житла в установленому законом порядку, не можна говорити про факт порушення права особи на житло.

У статті аналізуються проблеми реформування судоустрою в поглядах представників російських лівих полі-тичних сил на початку ХХ століття.Проаналізовано передумови формування негативного ставлення лівих сил до старої моделі судоустрою та їхзагального критичного сприйняття суду як державної інституції. Робиться висновок, що основними недолікаминаявної на початку ХХ ст. судової системи з точки зору марксистів та їх послідовників була залежність суду відадміністративної влади та відсутність у суді широкого народного представництва.Критичне ставлення до державної машини, зокрема до судових органів, упевненість у зникненні держави таїї інститутів у постреволюційну добу не сприяло формуванню ґрунтовних теоретичних розробок концепції ново-го судоустрою. Більшість представників лівих політичних сил висловлювалися за можливість збереження судуна перехідному етапі до бездержавного суспільства та визначили основні завдання з його реформування.За основу нової моделі судоустрою взято модель «народного суду» часів Паризької Комуни. Основними прин-ципами нової моделі судоустрою, запропонованої марксистами, ставали: виборність суддів, надання права обира-ти та бути обраним на посаду судді представникам «трудових верств» населення, соціальна та юридична відпові-дальність суддів перед своїми виборцями.Зроблено висновок, що в політичних програмах та партійних документах російських лівих політичних партійпочатку ХХ ст. був відсутній чіткий план реформування судової системи та остаточно сформована модель участінароду в здійсненні правосуддя. Висловлювалися лише загальні гасла щодо необхідності руйнації старої судовоїсистеми, яка не зовсім спроможна захищати та реалізовувати інтереси пролетаріату, та заміни її на нову, що будеґрунтуватися на принципі виборності суддів та широкого залучення «трудових» верств населення до відправлен-ня судочинства.

У статті розглянуто деякі особливості правого регулювання прийняття на роботу працівників в період xix ст. початку xx. Приділено увагу значення і ролі Селянської реформи 1861 р, аналіз норм Закону від 3 червня 1886 року "Про затвердження проекту правил про нагляд за закладами фабричної промисловості, про взаємні відносини фабрикантів і робітників і про збільшення числа чинів фабричної інспекції», оскільки з прийняттям цього закону у трудового права з'явилися самостійний предмет і метод правового регулювання. Висвітлено Судову реформи 1864 року. Проаналізовано, що до Селянської реформи 1861 р суспільне виробництво ґрунтувалося головним чином на примусовій праці кріпаків. На відміну від дореформеного періоду (до реформи 1861 р), коли законодавство, регламентувало взаємини фабрикантів і вільних працівників, обмежувалося двома основними актами чинності майже повної відсутності вільного ринку праці, в період після реформи 1861 р аж до Жовтневої революції 1917 р трудове законодавство (представлене в основному так званим фабричним законодавством) активно розвивалося. У період військового комунізму (1918-1921 рр.) судовий захист при виникненні колізій в сфері трудових відносин практично був відсутній, і трудові суперечки вирішувалися переважно в адміністративному порядку. Світові суди були створені в результаті Судової реформи 1864 року для вирішення дрібних цивільний і кримінальних справ. Світові судді повинні були «постановити рішення» на основі закону тільки в тому випадку, якщо попередні спроби до примирення виявляться безуспішними. Уже в 30-40-х рр. XIX ст. частиною промисловців зізнавалася недостатність тільки каральних заходів, і серед них набуває популярності ідея примирення розгляду з робітниками. Після революції 1905 р. новостворене Міністерство торгівлі і промисловості розробило законопроект про промислових судах і представило його на розгляд особливої наради з робочого питання. Слід зазначити, що в кінці XIX-початку XX століття певну роль у вирішенні трудових спорів грала Фабрична інспекція, спочатку створена в 1882 році для здійснення нагляду за виконанням закону про охорону праці малолітніх, а потім значно розширила свої функції і повноваження. Ключові слова: праця, трудові відносини, прийом на роботу, трудові відносини.

У статті розглянуто сутність принципу свободи укладення трудового договору, який виражає суть значної кількості норм, що регулюють прийом громадян на роботу. Його зміст полягає в тому, що доля трудових правовідносин працівника з роботодавцем визначається трудовим договором, який становить собою фундамент їх виникнення. Зазначено, що свобода укладення трудового договору виявляється в тому, що особа (а) вправі розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності або взагалі відмовитися від неї, (б) може запропонувати себе як найманий працівник будь-якому роботодавцеві, (в) має право вільно обговорювати умови трудового договору, погодитися з ними або відмовитися від них. З метою забезпечення належного балансу прав і законних інтересів роботодавців та осіб, які бажають працевлаштуватися, у новий Трудовий кодекс України необхідно включити статтю, присвячену свободі укладення трудового договору, й викласти її в такій редакції: «Сторони під час укладення трудового договору є вільними й користуються рівними правами. Примус до укладення трудового договору на допускається, за винятком випадків, коли обов’язок укладати трудовий договір передбачений цим Кодексом, іншими законами або зобов’язаннями, взятими на себе роботодавцем добровільно. Забороняється необґрунтована відмова в укладенні трудового договору. Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства (установи, організації) за погодженням між керівником підприємства (установи, організації), не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. На вимогу особи, яка шукає роботу, або спеціально уповноваженого державного органу роботодавець зобов’язаний повідомити їх про мотив відмови в письмовій формі не пізніше трьох днів після звернення. Відмова в укладенні трудового договору може бути оскаржена в суді».

У статті висвітлюються визначальні правові засади, що забезпечують ефективну реалізацію норм інституту права власності, принципи непорушності, зокрема принципи непорушності права власності, презумпції правомірності набуття права власності, встановлення правового режиму власності виключно законом, рівність захисту прав усіх суб’єктів права власності та ін. Стверджується, що загалом норми інституту права власності забезпечують реалізацію власниками прав володіння, користування належним їм майном, за кріплених у Конституції та інших законах України. Аналіз українського законодавства про власність дає підстави для висновку про те, що воно відповідає положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аналізуються також проблеми, які виникають у зв’язку з застосуванням на практиці чинного законодавства, наявність у ньому певних прогалин і суперечностей, особлива увага надається конфіскаційній правовій політиці. Зазначається, що ст. 354 Цивільного кодексу України (ЦК України), яка передбачає позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкцію за вчинення правопорушення (конфіскація), позбавлена реального змісту та дії, оскільки в ній не визначаються конкретні підстави для застосування “цивільно-правової конфіскації” майна. Звертається увага на відсутність у ст. 59 Кримінального кодексу України (КК України), яка передбачає конфіскацію майна як міру покарання, визначеності щодо конкретних обсягів конфіскації майна, що дозволяє конфісковувати майно. Позитивно в статті оцінюється норма ст. 962 КК України про те, що спеціальна конфіскація не поширюється на предмети злочину та знаряддя вчинення злочину, які мають бути повернуті добросовісним власникам (законним володільцям), водночас піддається критиці ст. 100 Кримінального процесуального кодексу України, яка передбачає конфіскацію майна засудженого за вчинення корупційного злочину, якщо в суді не підтверджено законність підстав набуття прав на таке майно, оскільки це суперечить ст. 328 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомір-ності набуття особою права власності. Піддається сумніву норма ст. 465 Митного кодексу України, яка передбачає конфіскацію товарів, транспортних засобів за порушення митних правил незалежно від того, що вони є власністю особи, яка не вчиняла правопорушення. Робиться висновок про те, що антикорупційне законодавство не містить достатніх гарантій належного захисту прав власників. У статті 387 ЦК України пропонується передбачити застереження про те, що власник має право на витребування майна, що було знаряддям злочину, предметом контрабанди, якщо воно було використано поза його волею. Обґрунтовується наявність істотних вад редакційного та змістовного характеру в оновленій ст. 228 ЦК України, яка передбачає цивільно-правову конфіскацію майна в разі вчинення антипублічного правочину, відзначається необхідність її радикального реформування. Доводиться невідповідність вимогам Конституції України, ЦК України норм ст. 17 Закону України “Про Національне антикорупційне бюро України”, якою надається право на звернення до суду з позовом про визнання угод недійсними як самому Національному антикорупційному бюро, так і будь-якому його працівникові, що працює за трудовим договором.

Дисертацію присвячено дослідженню правового механізму захисту трудових та соціальних прав суддів в Україні. У роботі розкривається поняття та зміст трудових і соціальних прав суддів, а також сутність, соціально-правове значення та структура правового механізму захисту цих прав суддів. У рамках розкриття змісту досліджуваного правового механізму особлива увага приділяється нормативній основі цього механізму, системі суб’єктів захисту прав суддів, а також формам (враховуючи способи і засоби) і методам захисту правового механізму захисту трудових та соціальних прав суддів. Узагальнено основні актуальні проблеми захисту трудових і соціальних прав суддів в Україні, а також сформульовано конкретні пропозиції й рекомендації щодо удосконалення правового регулювання захисту трудових і соціальних прав суддів, зокрема: ратифікація Конвенції Міжнародної організації праці № 151 1978 року та прийняття Закону України «Про захист права на організацію державних службовців», що передбачатиме внесення змін до законодавства про поширення на суддів права на створення профспілки, вступу до неї та виходу з неї; внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у частині окреслення переліку трудових і соціальних прав суддів, особливостей, форм і суб’єктів захисту цих прав. В диссертации впервые комплексно раскрыта сущность правового механизма защиты трудовых и социальных прав судей в Украине, а также проблематика его функционирования, в результате чего сформулированы конкретные предложения по его оптимизации, которые предложено учесть в рамках предстоящей судебно-правовой реформы. Обосновывается, что правовой механизм защиты трудовых и социальных прав судей в Украине представляет собой нормативно определённый, основанный на идее социального государства целостный юридический конструкт, охватывающий правовые средства и способы, посредством которых прямо или косвенно реализовывается защитная функция государства относительно защиты трудовых и социальных прав судей. В соответствующем контексте указывается, что данный механизм имеет особое социально-правовое значение, формируя условия надлежащего обеспечения социальной безопасности судей и в обществе в целом, а также способствуя развитию государства в качестве правового и демократического, делая возможной реализацию евроинтеграционных стремлений Украины. Доказывается, что исследуемый правовой механизм своей структурой охватывает: нормы национального законодательства и международно-правовых актов по защите трудовых и социальных прав человека в целом и судей в частности; общеправовые и специальные правовые принципы защиты прав судей; субъектов защиты трудовых и социальных прав судей, условно разделённых на соответствующих субъектов международного и национального уровня; формы и методы защиты трудовых и социальных прав судей. При этом обращается внимание на то, что структуру системы субъектов защиты трудовых и социальных прав судей можно условно разделить на такие две группы: субъекты международно-правового уровня защиты (международный судебный орган, международные неправительственные организации, осуществляющие защиту трудовых и социальных прав судей); субъекты национального правового уровня защиты (административные суды, органы судейского самоуправления, органы судейского управления, ассоциации судей). На основе критического анализа правозащитного потенциала соответствующих субъектов защиты трудовых и социальных прав судей, особенностей форм (способов и средств) защиты утверждается, что наиболее эффективным образом судья может защитить права в судебном порядке, который непосредственно зависит от уровня обеспечения государством достойного труда и социальной безопасности судей. Обосновывается позиция, в соответствии с которой на сегодняшний день основными проблемами защиты трудовых и социальных прав судей являются следующие: общее снижение уровня социальной безопасности в государстве; десоциализация сферы труда профессиональных публичных служащих в целом и судей в частности; недостаточное качество правового регулирования функционирования правового механизма защиты трудовых и социальных прав судей; недостаточная эффективность защитного влияния субъектов защиты трудовых и социальных прав судей; частое осуществление в Украине судебно-правовых реформ, не учитывающих потребностей комплексной оптимизации защиты трудовых и социальных прав судей. Для решения вышеизложенных проблем предложено: создать и утвердить концепцию по совершенствованию правового механизма защиты трудовых и социальных прав судей, которая должна быть учтена при проведении очередной судебно-правовой реформы в Украине; привести национальное законодательство в соответствие с международно-правовыми актами, касающимися защиты трудовых и социальных прав работников, в частности госслужащих; принять Закон Украины «О внесении изменений в Закон Украины «О судоустройстве и статусе судей» относительно защиты трудовых и социальных прав судей»; устранить институциональные барьеры, препятствующие эффективной защите трудовых и социальных прав судей в Украине; усилить правозащитные возможности отдельных субъектов защиты трудовых и социальных прав судей, а именно Совета судей Украины и ассоциаций судей. The dissertation is devoted to the research of the legal mechanism of protection of labor and social rights of judges in Ukraine. The paper reveals the concept and content of labor and social rights of judges, as well as the essence, socio-legal significance and structure of the legal mechanism for the protection of these rights of judges. As part of the disclosure of the content of the studied legal mechanism, special attention is paid to the normative basis of this mechanism, the system of subjects of protection of judges' rights, as well as forms (including methods) and methods of protection of legal mechanism of labor and social rights of judges. The main current issues of protection of labor and social rights of judges in Ukraine are summarized, as well as specific proposals and recommendations for improving the legal regulation of protection of labor and social rights of judges, in particular: ratification of the ILO Convention 1978 151 and development and adoption of the draft Law " On protection of the right to organize civil servants ”, which will provide for amendments to the legislation on extending to judges the right to form, join and leave a trade union; amendments to the Law of Ukraine "On the Judiciary and the Status of Judges" in terms of outlining the list of labor and social rights of judges, features, forms and subjects of protection of these rights.