Academic literature on the topic 'Сюжет новели'

У статті йдеться про специфіку моделювання подій у новелі польського письменника Болеслава Пруса «Камізелька». Авторка статті спробувала дослідити спосіб художньої презентації подій у новелі «Камізелька», сутність яких полягає у тому, щоб підпорядкувати їх настрієвій домінанті – відтворити внутрішні переживання персонажів, де релевантними є стан смутку та туги, котрі накладаються на спогади про трагічні сторінки життя з минулого. Помічено, що у новелі «Камізелька» реалізуються такі риси новелістичного жанру, як наявність єдиного настрієвого епіцентру, динамізм, лаконізм, компактність композиції, напружений сюжет, події подаються як реальні і разом з тим, як якісь незвичні, є також символічна річ, а саме камізелька. З’ясовано, що динамічність розповіді у новелі забезпечується за рахунок не тільки коротких та ритмічних речень, а й абзацового структурування тексту. Функції абзаців у новелі Болеслава Пруса полягають у тому, щоб сфокусувати увагу реципієнта на важливому моменті чи епізоді, котрий складає зміст абзацу. У такий спосіб автор намагався максимально напружити сюжет та урівноважити перебіг настроїв твору, моделюючи ситуацію очікування, перестороги, як настрієвих домінант тексту новели.

У статті йдеться про поетикальну специфіку новел С. Цвейґа, зокрема в аспекті їхньої структури. Мета – довести, що ініціація є поетикальною ознакою новел С. Цвейґа, а також узагальнити й адаптувати науково-теоретичний матеріал з цієї проблеми для студентів-філологів під час їхньої підготовки до прак­тичних і семінарських занять. Дослідницька методика полягає в екстраполяції поняття ініціації як специ­фічного соціально-психологічного феномену на художній текст новел С. Цвейґа, а також у визначенні ініціації, що становить зміст і сутність кульмінаційного моменту в новелі, специфічною поетикальною ознакою цього жанру. Результати дослідження. Доведено, що кульмінаційний момент, закладений у саму природу новели на рівні її структури, утворюється за рахунок взаємодії двох специфічних особливостей новелістичного жанру – сюжету і підсюжету. З’ясовано, що в сюжеті розгортаються події з життя героя, змальовуються зміни, до яких вони призвели в його почуттях чи свідомості; у підсюжеті – паралельне розкриття сил, не усвідомлюваних героєм, які, проте, стали причиною саме такого розвитку подій і якісних змін внутрішнього світу героя – ініціації. Встановлено, що в кульмінаційний момент, – коли схрещуються сюжетна і підсюжетна лінії, – народжується ідея твору. У статті проаналізовано зміст поняття ініціації як специфічного соціально-психологічного феномену та її різновиди. Визначено, що ситуації, у які потрапляють герої новел С. Цвейґа і при цьому переживають миті духовного прозріння, є межовими (пограничними). Саме в такі моменти із персонажами відбуваються «стихійні» ініціації й онтологічні перетворення. Це знаходить вираження в їхньому образі мислення, у поведінці, в їхніх часто фатальних вчинках. Доведено, що ініціація і є кульмінацією новели, а відповідно, і її поетикальною озна­кою, закладеною в самій її природі. У науковій розвідці наведено приклади проходження ініціації голов­ними героями новел «Амок», «24 години з життя жінки», «Пекуча таємниця». Наукова новизна. Проб­лема ініціації як соціально-психологічного феномену включена в саму жанрову природу новел С. Цвейґа становить наукову новизну цієї статті. Практичне значення результатів дослідження полягає в мож­ливості їхнього використання при подальшому вивченні поетикальної специфіки новелістичної спадщини С. Цвейґа, а також при підготовці студентів-філологів до практичних і семінарських занять.

У статті досліджуються стильові особливості малої прози Олеся Гончара, індивідуальна творча манера художнього моделювання трагічного досвіду Другої світової війни та років повоєнної відбудови країни. Виявлено основні засади стильового синкретизму, оприявленого в малій прозі письменника, де органічно поєдналися реалізм, романтизм та елементи символізму. З’ясовано, що для Гончара-прозаїка було важливо йти за правдою життя, відображати героїв, які мали реальних прототипів, відтворювати дійсний час і простір. Проте автор активно поєднує реальний хронотоп з умовним, порушуючи усталені норми соцреалістичної поетики. Акцентуючи на об’єктивності зображення людини й світу, на соціально вмотивованих темах та характерах, письменник майстерно вводить у свої тексти естетику романтизму, яка втілилась в ідеалізації простої людини, у зображенні непересічних характерів, у відтворенні широкого спектру емоційних регістрів душі. Порушуючи важливі проблеми суспільного, духовного, морально-етичного та екзистенційного планів, Олесь Гончар також активно синтезує епічні, ліричні та драматичні засоби вираження. Досліджено, що важливими засобами втілення авторських задумів у новелах та оповіданнях Олеся Гончара є динамічний сюжет, майстерне портретування, увага до деталі, символізація пейзажних образів, індивідуалізація мовлення героїв, культура й глибина смислового навантаження художнього слова. Авторський ідіостиль позначений семантикою вітаїзму, філософською заглибленістю, виразним антимілітарним спрямуванням.

У статті проаналізовано повість письменника-шістдесятника Є. Гуцала крізь призму оповідної організації зображення Голокосту в ній. Суспільні зміни, які передували написанню твору, та авторський підхід щодо зображення подій Другої світової війни дали можливість художньо реалізувати в повісті якісно нову концепцію окупаційної дійсності, зокрема акцентувати долю цивільного населення, національні виміри Катастрофи, показати її травматичну дію не тільки на жертв, яких персоналізовано, але й на свідків тих подій, що особливо підкреслюється реакціями дитячої психіки. До ознак, які вирізняють повість із-поміж творів узвичаєного в літературі попереднього періоду «переможного» наративу війни, відносимо й авторський інтерес до сторінок локальної історії. Увага Є. Гуцала до його малої батьківщини – села Овечачого та інших населених пунктів Вінниччини – розширює просторові уявлення читача про межі Голокосту на території України. Авторське жанрове визначення твору як окупаційних фресок та залучення наратора-дитини розглядається у статті як чинник фрагментування тексту повісті на окремі оповідання і новели, яким властива «самовільна» лінійна організація в сюжеті. Поєднання під час репрезентації подій Голокосту дієгетичної і вторинної недієгетичної нарації, що вводить «голоси» персонажів із світу дорослих, сприяє наповненню оповідного простору як діями, почуттями, емоціями головного героя, так і обставинами зовнішнього світу, позначеного загальним катастрофізмом. Автобіографічний досвід переживання воєнного лихоліття сприяв чуттєвому відтворенню художньої дійсності. Проте автор, ураховуючи особливості психоемоційного розвитку підліткової аудиторії, якій адресовано твір, уникає вербалізації найдраматичніших її сторінок. Говорячи ж про зраду, колабораціонізм місцевого населення, Є. Гуцало дбає про художнє й етичне «урівноваження» ганебних сторінок минулого прикладами жертовності інших персонажів повісті, які виходять із гуманістичних, позанаціональних та позарелігійних міркувань. Авторська позиція не висловлюється в повісті безпосередньо, але письменник реалізує себе як суб’єкта через добір реалій суспільно-політичного життя, автобіографічного матеріалу, образів другорядних персонажів, ускладнення нарації життєвим досвідом зрілої людини.

В работе рассматриваются ключевые проблемы иконографии варварских подражаний монетам Селевкидов на примере двух монетных серий — согдийских подражаний монетам Антиоха Iи коммагенских подражаний монетам Деметрия I. Обе монетные серии демонстрируют как общие тенденции семиотической трансформации нарратива монеты, происходящей при преобразовании оригинального монетного изображения в подражание, так и индивидуальные особенности этого процесса. Так, основным признаком трансформации нарратива монеты является изменения легенды. В случае с согдийскими подражаниями текст легенды, не воспринимавшейся аудиторий подражания как источник информации и коммуникации, преобразуется в орнамент и формирует часть изображения, а в случае с коммагенскими подражаниями, где текст легенды, очевидно, имел важную смысловую нагрузку, дополняется новыми, не характерными для оригинала эпитетами. Важным аспектом проблемы варварских подражаний является выбор иконографического сюжета. Этот выбор не был случаен и определялся культурной близостью сюжета, представленного на монете-прототипе. Таким образом, процесс создания подражания не сводился только к механическому копированию изображения, но представлял собой более содержательный процесс переосмысления текста изображения и перевод его на язык иной знаково-иконической системы посредствам особых художественных приемов. The paper surveys the key problems of iconography of barbarous imitations of Seleukid coins on the example of two-coin series — Sogdian imitations of coins of Antiochus I and Commagene imitations of Demetrius I. These coin series demonstrate both the general trends of the semiotic transformation of the narrative of the coin, which occurs in in the process of the transformation of original coin image into an imitation, and the individual features of this process. Thus, the main feature of the transformation of the coin narrative is the deviation of the legend. In the case of Sogdian imitations, the text of the legend, which was not considered by the audience of imitation as a source of information, is transformed into an ornament and constructs a part of the image, while in the case of Commagene imitations, where the text obviously was semantically determined, it is supplemented with new epithets that are not typical for the original. An important aspect of the problem of barbarous imitations is the choice of an iconographic motif. This choice was not accidental and was influenced by the cultural familiarity with the object depicted on the prototype coin. Thus, the process of creating an imitation was not only mechanical copying of the image, but represented a more meaningful process of rethinking the image text and translating it into the language of another iconic system through special artistic techniques.

<p>В настоящей статье предпринимается попытка проанализировать традицию средневековой мистерии в «проблемной» пьесе «Мера за меру». Несмотря на использование Шекспиром итальянского источника, новеллы Джиральди Чинтио «История Эпитии» из сборника «Гекатомити», пьеса не превращается в полной мере в неоклассическую комедию в итальянском духе. Важность таких противопоставленных тем, как неправедный мирской суд и высшая справедливость Божьего суда, закон и милосердие, связывают шекспировский текст с проблематикой средневекового религиозного театра, а через нее — с евангельской традицией.</p><p>Пьесы, посвященные воскрешению Лазаря, имеются в сохранившихся текстах Йоркского, Честерского и Таунлийского циклов, а также в цикле пьес «города N». Хотя их композиционное расположение различно в разных циклах, значимость драмы о величайшем чуде Христа для жанра мистерии неоспорима.</p><p>Монолог Клаудио о смерти восходит к средневековой апокрифической традиции Visio Lazari, повлиявшей также на тексты мистерий, — рассказа воскресшего Лазаря о загробных муках. В то же время загадочное молчание закутанного в плащ Клаудио в финале пьесы может быть связано уже напрямую с текстом Евангелия от Иоанна, где воскресший Лазарь предстает перед скорбящими родными с лицом, обвязанным платком, и воспринято как воплощение тайны смерти.</p><p>Поведение Изабеллы и Марианы в заключительном акте даже внешне напоминает о Марии и Марфе, преклонивших колени перед Христом. Однако на этот раз они молят пощадить Анджело, и дарованное ему помилование позволяет говорить о хотя бы потенциальной возможности его раскаяния и духовного воскрешения. Наиболее сложной для интерпретации оказывается фигура Герцога: хотя его роль в сюжете может быть сопоставлена с ролью Христа в мистерии, он становится лишь отчасти богоподобной фигурой, но не Богом, а его слишком человеческие слабости и промахи позволяют пьесе сохранять баланс между аллегоричностью и психологизмом.</p>

Введение. Дается краткая история итальянской литературной сказки, выделены основные черты ее поэтики, охарактеризованы важнейшие особенности ее рецепции в русской литературе XIX–XX вв. Цель – представить сравнительный анализ перевода сказки К. Коллоди «Приключения Пиноккио», выполненного Э. Казакевичем, и ее перевода-переделки, осуществленного А. Толстым под названием «Золотой ключик, или Приключения Буратино». Материал и методы. Материалом исследования послужили переводы сказки К. Коллоди «Приключения Пиноккио» на русский язык, выполненные частично А. Толстым (первые четыре главы) и полностью Э. Казакевичем. При написании статьи использовались историко-культурный и сравнительно-исторический методы, позволяющие рассмотреть оригинальный и переводной текст в рамках межкультурного диалога. Важное место уделяется переводческим рецептивным подходам и имагологическому методу. Результаты и обсуждение. Раскрывается история создания сказки К. Коллоди «Приключения Пиноккио» и ее переводов на русский язык на рубеже XIX–XX вв. Особое внимание уделяется берлинскому переводу «Приключений Пиноккио» (1924) на русский язык, выполненному Н. Петровской и отредактированному А. Толстым. Данный перевод воспринимается как текст-посредник между сказкой К. Коллоди и «Золотым ключиком» А. Толстого. Доказывается, что действие в произведении К. Коллоди строится по законам комедии дель арте, у А. Толстого – в соответствии с традициями русского кукольного театра и авантюрной повести. Анализируются инициальный сюжет и структурные элементы волшебной сказки, на которую ориентируется русский автор. Эквивалентный перевод Э. Казакевича сказки К. Коллоди сравнивается с переводом-переделкой А. Толстого, для которого характерны сюжетная и композиционная сжатость по сравнению с оригиналом, повествовательная динамика и стилистический лаконизм. Сравнение сказки К. Коллоди с ее переводом у Э. Казакевича и переводом-переделкой у А. Толстого позволяет утверждать, что между оригиналом, переводом Э. Казакевича и сказкой «Золотой ключик» устанавливается сложная семантико-эстетическая связь, т. е. текст, пришедший из одной культуры в другую, прямым образом влияет на эту последнюю, обогащая ее новыми смыслами, побуждая к созданию самостоятельных произведений на основе заимствования образов, отдельных сюжетных схем и мотивов. Заключение. Таким образом, одной из характерных особенностей русско-итальянских литературных связей в области детской литературы XIX–XX вв. явилась активация процесса перевода. Можно утверждать, что «включение» итальянской литературы в развитие собственной литературы и в духовную жизнь нации в эти годы в России происходило более интенсивно, чем в других странах. Русская литература, воспринимая итальянские сюжеты и образы, придавала им свою интерпретацию. Произведения итальянских писателей открывали новый мир и новые представления об Италии. История «Приключений Пиноккио» неповторима, многочисленные переводы стали поворотом в ее судьбе, они даровали сказке новую жизнь в другой языковой среде. Переводы, существующие наравне с оригиналом в различных культурных контекстах, независимо от пространства и времени, давали литературной сказке возможность прожить бесконечное множество жизней. В XIX–XX вв. переведенная на русский язык сказка К. Коллоди разными переводчиками вошла в сокровищницу детской литературы и навеки заняла в ней свое место, и каждый последующий перевод «Приключений Пиноккио» лишь подтверждал неизменную актуальность и востребованность сказки для юных читателей. Творчество К. Коллоди является нитью, связывающей и сближающей культуру Италии с культурой России. Итальянская сказка благодаря стараниям прежде всего А. Толстого и Э. Казакевича стала «общей» книгой для двух стран.Introduction. A brief history of the Italian literary tale is given, the main features of its poetics are highlighted, the most important features of its reception in Russian literature of the 19th-20th centuries are characterized. The goal - is to present a comparative analysis of the translation of the fairy tale by C. Collodi “The Adventures of Pinocchio”, made by E. Kazakevich, and its translation-alteration, carried out by A. Tolstoy under the title “The Golden Key, or The Adventures of Buratio”. Material and methods. The material of the study was the translation of C. Collodi’s fairy tale “The Adventures of Pinocchio” into Russian, made partially by A. Tolstoy (the first four chapters) and completely by E. Kazakevich. When writing the article, historical-cultural and comparative-historical methods were used, allowing to consider the original and translated text within the framework of intercultural dialogue. An important place is given to translational receptive approaches and the imagological method. Results and discussion. The story of the creation of C. Collody’s fairy tale “The Adventures of Pinocchio” and its translations into Russian at the turn of the 19th - 20th centuries is revealed. Particular attention is paid to the Berlin translation of “The Adventures of Pinocchio” (1924) into Russian, made by N. Petrovskaya and edited by A. Tolstoy. This translation is perceived as an intermediary text between the C. Collody fairy tale and A. Tolstoy’s “Golden Key”. It is proved that the action in the work of C. Collodi is built according to the laws of commedia dell’arte, and by A. Tolstoy - in accordance with the traditions of the Russian puppet theater and an adventure story. The author analyzes the initial plot underlying the Italian fairy tale and the structural elements of the fairy tale, which the Russian author focuses on. The equivalent translation by E. Kazakevich of the fairy tale by K. Collodi is compared with the translation-remake of A. Tolstoy, which is characterized by plot and compositional contraction compared to the original, narrative dynamics and stylistic laconicism. Comparison of the C. Collody fairy tale with its translation by E. Kazakevich and the remake translation by A. Tolstoy suggests that a complex semantic and aesthetic connection is established between the original, E. Kazakevich’s translation and the fairy tale “Golden Key”, a text that has come from one culture to another directly affects this latter, enriching it with new meanings, encouraging the creation of independent works based on the borrowing of images, individual plot schemes and motifs. Conclusion. Thus, one of the characteristic features of Russian-Italian literary relations in the field of children’s literature of the 19th-20th centuries was the activation of the translation process. It can be argued that the “inclusion” of Italian literature in the development of their own literature and in the spiritual life of the nation during these years in Russia was more intense than in other countries. Russian literature, perceiving Italian plots and images, gave them their own interpretation. The works of Italian writers opened up a new world and new ideas about Italy. The story of “The Adventures of Pinocchio” is unique, numerous translations became a twist in its fate, they gave the fairy tale a new life in a different language environment. Translations that exist along with the original in various cultural contexts, regardless of space and time, gave the literary fairy tale the opportunity to live an infinite number of lives. In the XIX-XX centuries the fairy-tale by K. Collodi translated into Russian by various translators entered the treasury of children’s literature and took forever its place in it, and each subsequent translation of “The Adventures of Pinocchio” only confirmed the invariable relevance and relevance of the tale to young readers. The work of C. Collodi is a thread connecting and bringing together the culture of Italy with the culture of Russia. The Italian fairy tale, thanks to the efforts of, first of all, A. Tolstoy and E. Kazakevich, became a “common” book for the two countries.

Робота має творчий характер. Автор з урахуванням аналізу медіаринку та інформаційних запитів реципієнтів пропонує добірку журналістських матеріалів для новин на регіональному ТБ «СТС». Основною метою кваліфікаційної роботи є створення добірки телевізійних новин для регіонального каналу СТС (Соціальне телебачення Сумщини).

У роботі проаналізовано основні тенденції висвітлення молодіжної тематики у новинних випусках регіональних телеканалів здійснено моніторинг новин щодо новинних матеріалів молодіжної тематики, визначено потреби цільової аудиторії, створено власний інформаційний продукт.

Магистерская диссертация «Визуальные новеллы как издательский феномен» состоит из двух глав. В первой главе анализируется дефиниция термина «визуальная новелла» (ВН), дается экскурс в историю возникновения и развития ВН, рассматриваются характерные особенности ВН, предлагаются классификации ВН и определение ВН как вида интерактивных электронных изданий. Вторая глава посвящена анализу процесса создания визуальной новеллы с редакторской и издательской точек зрения. В ней выявляются структурные компоненты ВН, анализируется восприятие визуальной новеллы читателем и его влияние на определение жанра ВН, вырабатывается пошаговый алгоритм и правила написания и редактирования ВН, а также рассматриваются особенности подготовки перевода текста ВН для выпуска переводного издания. В приложении предлагается перевод на русский язык с английского языка визуальной новеллы «Star-Crossed Myth» с целью использования перевода в русскоязычном издании. Отдельные положения проведенного исследования были представлены на Международной научно-практической интернет-конференции «Язык. Текст. Книга» (Екатеринбург, 2018). Библиографический список содержит 18 источников на русском языке и 54 источника на английском языке.
Master's thesis “Visual novels as a publishing phenomenon” consists of two chapters. First chapter is devoted to analysis of definition “visual novel” (VN), history overview of emergence and development of VN, study of characteristic features of VN, suggestion on ways of categorizing VN and identification of VN as a new form of electronic interactive publications. Second chapter is de-voted to study of visual novel creating process from the point of view of both editor and publisher. This chapter consists of definition of structural components of VN, analysis of readers’ reception and its influence on VN genre, formulating of step-by-step algorithm and rules for creating and editing VN, and also highlighting specifics of working on VN text translation in order to publish a translated edition. The application contains translation of visual novel “Star-Crossed Myth” from English language into Russian for the purpose of its usage in Russian edition. Certain of the study were presented at the International Scientific and Practical Internet Conference “Language. Text. Book” (Ekaterinburg, 2018). The bibliography contains 19 Russian-language source materials and 54 English-language source materials.

В результате раскопок памятников двух археологических культурных образований I тыс. н.э. - Усть-Полуйского на Ямале (конец 1 тыс. до н.э. - 1 тыс. н.э.) и Древнеберингоморского на Чукотке (даты) - в научный оборот введены изделия из кости и металла, которые с полным правом могут быть названы произведениями искусства. Сравнительный анализ этих находок позволяет выявить в них заметное сходство. Проявляется оно главным образом в самой идее передачи каких-то представлений через изображения животных, причем сюжеты этих изображений являются новыми для региона в сложной технике исполнения этих сюжетов, а также в обилии произведений и их стилистическом (или идейном) многообразии. Огромное расстояние, разделяющее эти ареалы, заметные различия в хозяйственных занятиях сухопутных охотников Ямала и морских зверобоев Чукотки, отсутствие надежных данных о каких-либо культурных связях между ними практически исключают вероятность взаимовлияний, результатом которых могло стать отмеченное сходство художественных традиций. Причины его появления следует, по-видимому, искать как в типологической общности усть-полуйского и древнеберингоморского социумов, так и в наиболее общих законах развития духовной культуры древнего общества. Таким образом, близость рассматриваемых изобразительных традиций можно в известном смысле слова назвать случайной. Однако нам представляется, что сходство в искусстве Усть-Полуя и Древнеберингоморья было обусловлено еще одним обстоятельством - большой ролью, которое играло в жизни традиционных сообществ Крайнего Севера художественное творчество. Суровый арктический климат требовал от небольших человеческих коллективов, осваивавших высокие широты, предельного напряжения физических и душевных сил, и искусство, теснейшим образом связанное с религиозными и мифологическими представлениями, а также новыми социальными явлениями, помогало людям далекого прошлого мобилизовать эти силы. Художественное творчество расширяло их позитивные знания о природе Арктики, ориентировало на активную поисковую деятельность, способствовало снятию стрессов, вызванных запредельными физическими нагрузками, полярной ночью и другими неблагоприятными для человека климатическими и природными условиями Крайнего Севера. Искусство, таким образом, представляло собой один из основных компонентов адаптивной стратегии арктических первопроходцев, и, следовательно, сходство усть-полуйской и древнеберингоморской художественных традиций можно рассматривать как достаточно закономерное явление.