Academic literature on the topic 'Суперфіцій'

Стаття присвячена подальшому дослідженню проблемних питань правового регулювання відносин щодо користування чужою земельною ділянкою (суперфіцію) в Україні. Встановлено, що субінститути суперфіцію та емфітевзису були започатковані в сучасному цивільному праві України, що регламентує їх порядок встановлення та припинення щодо нерухомого майна. Також ці субінститути сформувалися на основі положень римського права, але, зважаючи на специфіку регулювання земельних відносин, в українській державі, були модифіковані у відповідності до сучасних потреб регулювання земельних відносин. Проаналізовано визначення поняття «суперфіцію» та з'ясовано специфічні ознаки, зокрема: може відчужуватися землекористувачем або передаватися в порядку спадкування на підставі договору чи заповіту, а також дає право землевласнику на прибуток від промислових об'єктів, збудованих на наданій земельній ділянці на умовах суперфіцію. Щодо права користування чужою земельної ділянкою, то воно може бути встановлено на визначений або на невизначений строк. Предметом користування виступають: земельна ділянка із цільовим призначенням для будівництва та експлуатації житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); земельна ділянка для індивідуального дачного будівництва. Досліджено, що право суперфіцію може виникати на підставі договору та заповіту. Проаналізовано, що правове регулювання здійснення забудови на чужій земельній ділянці не є досконалим. Існує багато проблем правового регулювання відносин щодо користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), такі як: відсутність у законодавстві вимог до форми договорів про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцію); відсутність істотних умов договору суперфіцію, відсутність спеціальних вимог, передбачених для недійсності або розірвання договору про встановлення суперфіційного права та припинення користування земельною ділянкою тощо. Вироблені конкретні пропозиції та рекомендації для вдосконалення правового регулювання відносин щодо користування чужою земельною ділянкою (суперфіцію) в Україні.

У римському приватному праві, крім абсолютних (право власності) й обмежених прав (право володіння) відносно окремим вважалось і право на чужі речі. У такому випадку розу- міються речі на особливому титулі, які належали як їх власникам, так і особам, які не мали таких широких повноважень. У зв’язку із цим змістом права на чужі речі охоплювались: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, узуфрукт. У Давньому Римі поява й розвиток сервітутів була зумовлена становленням та оформлен- ням інституту приватної власності, насамперед нерухомого майна. Існували, наприклад, земельні ділянки, які не мали доступу до води для поливу сільськогосподарських культур, що набиралась із річки, колодязі загального користування. Були й земельні ділянки, що не мали виходу до пасовища на полі. Тому власник ділянки міг скористуватися водою з коло- дязя загального користування, що знаходився на ділянці сусіда; власник ділянки, який не мав виходу на річку, міг програти худобу, використовуючи дорогу, що проходила через земельну ділянку сусіда тощо. Таким чином, де-факто виникали, а потім де-юре оформлю- валися сервітути, які означали право користування чужою річчю або для створення певних вигід під час використання майна, або для забезпечення благ певних осіб. Поняття “servitus” (від лат. “servire” – служити) означало слугування об’єктів нерухомості не тільки їх власникам, а й користування такими об’єктами для господарських потреб на користь власників сусідніх об’єктів нерухомості. Узуфрукт (лат. “ususfructus”; від “usus” – використання + “fructus” – дохід) – право користування чужим майном із правом присвоєння доходів від нього, але з умовою збе- реження його цілісності, цінності й господарського призначення. Предметом узуфрукту могли бути речі, вживання яких можливо без явного зносу, наприклад, земельні ділянки, тягові тварини. Гроші не могли бути предметом узуфрукту. На початку узуфрукту узуф- руктуарій складав опис майна й завіряв поручителя в тому, що він буде користуватися майном як добросовісний хазяїн. Продаж власником речі не надавала значного впливу на права узуфруктуарія. Сервітути й узуфрукт у римському класичному праві були досить розповсюдженими, а також слугували ефективними юридичними інструментами речового права. Вони забез- печували різні господарські й особисті інтереси суб’єктів римського права.

Дисертація містить комплексне дослідження меж і обмежень права власності. У роботі аналізуються загальні засади права власності, наукові підходи до понять меж та обмежень права власності, надаються їх визначення, сутність та особливості цих категорій, простежується їхній вплив на право власності, здійснення та захист власником правомочностей, запропоновано види меж та обмежень права власності. Значна увага приділяється з’ясуванню юридичної природи й особливостей окремих видів обмежень права власності, а саме: речових, договірних, корпоративних. На основі аналізу цих видів обмежень виявлено окремі недоліки чинного законодавства та сформульовано конкретні пропозиції щодо їх усунення.