Academic literature on the topic 'Співбуття'

Засобами "аналітичного узгодження" проаналізовано провідну наукову ідею відомого українського педагога та вченого Івана Дмитровича Беха, яка стосується визначення співбуття "смисло-ціннісних" пошуків на духовних засадах особистісного самоусвідомлення. Дослідження розширює фаховий погляд на понятійні виміри "смисло-ціннісного" волевияву завдяки такому авторському нововведенню, як: "освітньо-аналітична кодифікація".

У статті проаналізовано сучасну літературу Німеччини з позиції наявності в тих чи тих художніх доробках елементів, що засвідчують особливості мультикультурного співбуття представників різних мовних і етнічних спільнот. Визначено міжкультурний потенціал творів німецьких авторів, у яких попри відтворення типових життєвих ситуацій сучасної Німеччини простежується національна специфіка. Основний акцент зроблено на текстах, що належать до «інтеркультурної літератури»: Sachbücher, Migrantenliteratur (творах авторів-мігрантів, які мешкають у Німеччині, а також творах авторів німецького походження, які мають досвід довготривалого перебування у відмінних культурних контекстах) та Frauenliteratur.

Запровадження в Україні з 2017 р. медіації як обов’язкової процедури під час вирішення цілого ряду типів суспільних конфліктів відбулося під фактичним впливом прогресивного досвіду медіаційних практик у країнах ЄС, США та Канади. Однак правова система України, як і правова ментальність українців, кардинально відрізняються від цих феноменів у зазначених вище країнах. Звідси механічне перенесення в Україну їх досвіду медіації неможливе. Необхідне його глибоке теоретичне осмислення, передусім всебічне вивчення правової природи медіації, без чого неможливе вироблення раціональної правової політики медіації в Україні. Загальну проблематику цієї статті становить пошук детермінант правової природи медіації у буттєвому устрої людського світу. У такій постановці ця проблема в цілому та окремі її аспекти спеціально не досліджувались. Метою статті є дослідження безпосередньої спричиненості правової природи медіації буттєвим устроєм людського світу. Конкретними завданнями статті є опозиційності, аналіз асиметричності людського світу, визначення їх впливу на суспільну природу медіації. Методологічною основою статті є антропосоціокультурний підхід, передусім його світоглядна складова: практична філософія та матеріальна феноменологія. Обґрунтовано, що під поняттям буттєвого устрою людського світу антропосоціокультурна пізнавальна традиція розуміє його фактичну даність, сконструйовану мотиваціями і цінностями життєвих світів індивідів. Доведено, що ця даність охоплює все те, що не стосується виокремлених суб’єктів соціальної взаємодії і відзначається інтерсуб’єктивним характером, детермінує соціальний світ. Найадекватніше вона проявляється у людських правах, які разом із принципами, правилами та законами соціального співбуття індивідів є конституентами буттєвого устрою людського світу. Доведено, що основоположним принципом буттєвого устрою людського світу є його тотальна фактична суперечливість. Вона виявляється у формі бінарних опозицій, симетрій та асиметрій, їх природа різна. Показано, що ця суперечливість дана передусім у фундаментальних суперечливостях людських статусів, людських потреб, функціональних соціальних ролей індивідів тощо. Ці суперечливості за їх природою є базовими конструктивними властивостями людського світу. Водночас вони є основоположним способом співбуття індивідів між собою, тобто є їх правом. Саме тому тотальна фактична суперечливість буттєвого устрою людського світу є другою онтологічно укоріненою причиною

Стаття присвячена окресленню паралелей між парадигмами філософії діалогу та богослов’я спілкування через зіставлення їх ключових концептів та ідей. Обгрунтовується когерентна лінія їх «розгортання», що виявляється в посиленні несубстанціалістського підходу до людської особистості з позицій важливості Іншого для її конституювання. З’ясовується, що з позицій як філософії діалогу, так і богослов’я спілкування автентична зустріч «Я» та «Ти» має своєю передумовою моменти відкритості, зміщення акценту з промовляння на слухання, співчуття та чуйність. Проте в богослов’ї спілкування діалог «Я» та «Ти» набуває нового змісту завдяки присутності Трансцендентного Іншого. Розглядаються теоантропологічні перспективи перихорезису (теологічного аналога інтерсуб’єктивності) та посилення тринітарних мотивів у розумінні особистості в сучасній православній теології. Окреслено феноменологію спілкування, в її секулярному та теологічному контекстах, а також єдність відкритості, очікування, туги, поклику та відповіді, через які й здійснюється уся повнота співбуття-спілкування людини з Богом та іншими людьми.

Метою статті є обґрунтування медіації як цінності у ролі одного із вроджених невід’ємних людських прав. Предмет, мета і завдання дослідження визначили базові методологічні інструменти статті: практичну філософію та матеріальну феноменологію, які є ефективними інструментами пізнання такого “незримого”, за свідченням М. Анрі, “як сфера інтерсуб’єктивності”, а також потребовий підхід, який уможливив аналіз буттєвих витоків медіації через трансцендентальні потреби індивідів у благах. Із їхньою допомогою: розкрито квінтесенцію позитивістської концепції правової природи медіації як інституту судо вої медіації; досліджено основи людиноцентристської концепції правової природи медіації; обґрунтовано ключові положення оцінки та висновки дослідження. Медіація згідно з антропосоціокультурним підходом до правопізнання має подвійну правову природу. Вона зумовлена атрибутивними людині її буттєвими влас-тивостями та буттєвим устроєм людського світу. Це апріорі відносить медіацію як цінність до вроджених і невідчужуваних людських прав. Будучи породженням основоположного (потребового) способу співбуття індивідів у соціумі та водночас системою їх взаємопов’язаних правових зобов’язань, за допомогою яких утворюється примирене суспільне середовище, медіація є також суспільним благом, тому повин на гарантуватись кожною державою. Отже, медіація – взаємний правовий самозахист індивідів. Найефективнішою натепер правовою моделлю співпраці держави і громадянського суспільства із впровадження медіації у повсякденну практику у країнах – членах Європейського Союзу зарекомендувало себе державноприватне партнерство інституційного типу. У позитивістській традиції правопізнання медіація розглядається як один із допоміжних засобів вдосконалення державного правосуддя.

Метою статті є осмислення проблеми Іншого та Чужого, крізь призму респонзивності (здатності давати відповідь) як феномена людського буття. Методологічними засади дослідження є феноменологічна традиція, герменевти- ка та діалог як методи гуманітарних досліджень, які дають змогу аналізувати феномени людського буття на засадах нау- кового дискурсу. Стаття базується на концепціях діалогічного персоналізму та розвідок про Іншого та Чужого, що взасад- ничуються на етичних питаннях діалогічності і є базою для респонзивної етики (етики відповіді). Теоретичним стриж- нем роботи є ідеї про відповідь Чужому в Б. Вальденфель- са та про відповідальність за Іншого в Е. Левінаса. Наукова новизна полягає в аналізі причин зміщення акцентів в сучас- ному дискурсі з Іншого на Чужого; в осмисленні проблеми Іншого/Чужого крізь призму категорій «пафосу» та «логосу»; у доведенні того, що респонзивність як здатність дати відповідь Чужому є підставою для етосу такої раціональності, яка є вихо- дом з інтерпасивності (ілюзії активності) й дає змогу зглади- ти поверховість і нав’язливість комунікативних норм. Виснов- ки. Проблема Іншого в сучасних розвідках трансформується в проблему Чужого, що спровоковано мультикультурністю, глобалізаційними процесами, кризою ідентичності й суб’єк- тивності. Поряд із тим поєднання діалогічної філософії та респонзивної феноменології відкриває нові горизонти в дослідженні суб’єктивності людського буття й культури як діалогічного співбуття. У цьому сенсі поєднання концепцій Б. Вальденфельса та Е. Левінаса дає змогу окреслити підстави респонзивної етики, яка виходить із пафосної при- роди Чужого, здатне утримати радикальний незбіг Чужого з логосом Свого, при цьому дає підстави для відповіді Чужому. Це, у свою чергу, вимагає активності суб’єкта, який здатен цю відповідь дати.

Актуальність. Філософське осмислення гри є важливим аспектом її міждисциплінарних досліджень, який сприяє всебічному й ґрунтовному вивченню цього наукового феномену, уможливлює ефективне використання його потенцій у різних сферах життєдіяльності людини. Визнання гри глобальним й універсальним явищем, невід’ємною складовою частиною життя означає, що будь-які перетворення та зміни в життєдіяльності кожної людини прямо чи опосередковано співвідносяться з ігровим чинником. Мета роботи – розкрити основні положення філософського напряму міждисциплінарних досліджень гри. Методи дослідження – аналіз, синтез та узагальнення наукової інформації з проблеми дослідження, навчально-методичної літератури й Інтернет-джерел. Результати роботи. Логіка пізнання ігрового феномену веде до синтезу наук, котрі його вивчають, формуючи таким чином взаємозв’язаний комплекс наукових уявлень щодо гри як цілісної різноманітної системи. Гра розкриває єдність динамічного зв’язку людини й світу. Вона уможливлює зустріч та осягнення іншого співбуття, через яке відбувається пізнання себе. Унікальність ігрового буття зумовлена здатністю людини осмислювати світ, можливістю надавати певний сенс речам, подіям, явищам. Сутність гри становлять правила й порядок, які утворюють ігровий простір. Головним у грі є не сама ігрова ціль чи завдання, а динамічність цього процесу, що визначає шляхи й способи її реалізації. Висновки. Гра як міждисциплінарний феномен науки є всеосяжним інтегративним чинником існування людини та пізнання нею навколишнього світу й самої себе. Філософія розглядає гру світоглядною категорією, за допомогою якої формується розуміння природи світу та людської сутності, здійснюється пошук сенсу життя. Гра виступає фундаментальною характеристикою буття, універсальним механізмом реалізації всього сущого, а ігрова діяльність є дієвим способом поєднання свободи та необхідності, безперервного й дискретного, сталого та перемінного. Синтезуючи минуле й майбутнє, відоме з незнайомим, ігровий феномен дає змогу можливе перетворити в реальне.

У періоди глибоких якісних трансформацій – а саме такий етап розвитку переживає нині Україна – особливо зростає запит суспільства на традиційні та нові інструменти врегулювання життєвих конфліктів і замирення соціального середовища. Одним із таких найефективніших інструментів у розвинутих державах світу, передусім у країнах Європейського Союзу, Сполучених Штатах Америки та Канаді, є медіація. З метою імплементації досвіду вказаних держав у вітчизняну практику в 2017 р. було внесено необхідні зміни у процесуальне законодавство України, в результаті чого значну частину прогресивних світових практик медіації визнано обов’язковою й для відповідних вітчизняних суб’єктів. Це одразу ж породило низку світоглядних і теоретико-методологічних проблем для професіоналів і широкого загалу українців. Однією з них постала необхідність з’ясування правової природи медіації, без чого неможливо адекватно визначитись із суб’єктами, спроможними здійснювати її ефективно, й оптимальними процедурами медіації. Метою статті є обґрунтування найфундаментальніших – іманентних людині правових детермінант медіації, що конкретизується у таких її завданнях: переосмислити з цієї точки зору основні буттєві властивості людини і їх функціональну роль у людському бутті, розкрити відмінність спонтанного (безумовного) й умовного обмінів між людьми благами та показати, як останній призводить до необхідності медіації. Предмет, мета і завдання дослідження визначили методологію статті, а саме: практичну філософію та матеріальну феноменологію, які є найефективнішими інструментами пізнання такого “незримого”, за свідченням М. Анрі, “як сфера інтер суб’єктивності”. Доповнено загальноприйнятий перелік буттєвих властивостей людини положенням про атрибутивну приналежність до них людських потреб у благах. Доведено, що безумовний обмін між людьми благами з неминучістю трансформує надлишок людської автономії із потенційного у реальний стан. Ця нова якість надлишку людської автономії, реалізуючись у комунікативній солідарності людей, породжує внутрішньоособистісні та міжособистісні суперечності й конфлікти. Умовний обмін між людьми благами, зі свого боку, робить такі конфлікти тотальними та вкрай небезпечними для буття індивідів. Обґрунтовано висновок, що саме останні й являють собою найголовнішу – атрибутивну людині групу детермінант, які зумовлюють необхідність медіації як одного з ефективних засобів вирішення життєвих конфліктів зусиллями самих же індивідів. Доведено, що медіація має подвійну правову природу, оскільки вона, по-перше, є породженням основоположного (потребового) способу співбуття індивідів у соціумі, а по-друге, – системою взаємопов’язаних правових зобов’язань між ними, за допомогою яких утворюється замирене суспільне середовище. Медіацію можна визначити як взаємний правовий самозахист індивідів.