Academic literature on the topic 'Способи цивільного обороту'

Стаття розкриває особливе місце і роль нотаріату в системі захисту цивільних прав через призму цивілістич- них категорій і широкого кола проблем цивільного права, а також системного розгляду захисної функції нотаріа­ту в цивільному обороті. Розкрито сутність цивільно-правового захисту суб'єктивних прав. За допомогою аналізу проблем теорії предмета цивільного права встановлено співвідношення цивільно-правового регулювання і цивіль­но-правового захисту. На підставі аналізу поняття суб'єктивного цивільного права і його структури визначена правова природа права на захист у цивільному праві. На основі аналізу існуючих у цивільно-правовій доктрині наукових поглядів і правозастосовчої практики виявлено сутнісні ознаки і вироблений цілісний підхід до нотарі­альної охорони і захисту прав як до спеціального публічно-правового інституту, органічно вбудованого в систему цивільного права. Проаналізовано правову природу і характер захисної функції - нотаріату в цивільному обо­роті. Нотаріальна охорона і захист розглянуті як складова частина цивільно-правового регулювання, спрямо­вана на безперешкодне здійснення суб'єктивних цивільних прав. Визначено призначення нотаріальної охорони і захисту цивільних прав. Виявлені проблеми нотаріального посвідчення угод як інституту щодо забезпечення та захисту майнових прав громадян і організацій. Охарактеризована правова природа виконавчого напису нота­ріуса як позасудового способу захисту зобов'язальних прав. Проаналізовані перспективи нотаріального захисту корпоративних прав. Виявлені особливості та правові проблеми нотаріального захисту спадкових прав. Розкрито поняття і значення правових ризиків у цивільному праві. Розглянута система нотаріального провадження як фак­тора зниження цивільно-правових ризиків. Зроблено висновок, що на сучасному етапі розвитку цивілістики, законодавства і правозастосовчої практики назріла необхідність у визнанні самостійності нотаріального порядку цивільно-правової охорони і захисту цивільних прав.

У статті досліджено правову природу самочинного будівництва у співставленні публічного інтересу щодо забезпечення сталості цивільного обороту, введення до нього якомога більшої кількості майна шляхом усунення певних дефектних правових режимів, а також приватних інтересів власників земельних ділянок, забудовників та інших учасників цивільного обороту (замовників, підрядників, пайових інвесторів тощо). Виокремлено підхід до визначення сутності самочинного будівництва як способу набуття права власності на певне нерухоме майно, яке має окремі дефекти у процедурі легітимації, а також із точки зору поведінкового та об’єктового сприйняття вказаного правового явища.

У статті розкриваються особливості захисту власником майна свого володіння за цивільним законодавством України. Метою статті є висвітлення особливостей захисту власником свого володіння майном крізь призму доктринальної трансформації правового уявлення на природу володіння у цивільному праві. Зазначено, що в Україні захист власником свого володіння майном, так само як і в римському праві, може відбуватися за правилами посесорного або петиторного захисту володіння. З огляду на те, що посесорний захист володіння для власника майна є зручнішим, оскільки доведення факту володіння майном є легшим завданням, аніж доведення права особи на майно (петиторний захист), обґрунтовано висновок про те, що володіючий власник може цілком правомірно використовувати при захисті володіння презумпцію ч. 3 ст. 397 Цивільного кодексу України (ЦК України), попри те, що вона міститься у главі 31 ЦК України “Право володіння чужим майном”. Відповідно, для неволодіючого власника посесорний захист володіння є можливим крізь призму положення абзацу 2 ч. 3 ст. 344 ЦК України. Звернуто увагу, що в Україні захист неволодіючим власником свого права володіння майном здійснюється за правилами концепції обмеженої віндикації, а тому з огляду на розширення у судовій практиці кола об’єктів витребування речей за кондикційною вимогою, сьогодні у питанні захисту власником свого володіння майном постає проблема конкуренції позовів, коли в обхід обмежень, встановлених для віндикації речей, є намагання використовувати кондикцію, яка таких обмежень не знає. Враховуючи зазначене, ставиться під сумнів правильність позиції Верховного Суду щодо можливості субсидіарного застосування кондикційної вимоги до віндикації, особливо з огляду на те, що такий підхід напрацьований в інтересах передусім держави, яка не може витребувати своє колишнє майно через віндикацію і намагається це робити через кондикцію. Підкреслюється, що конкуренції між кондикцією і віндикацією у захисті власником свого володіння майном раніше при-родньо не виникало, оскільки за класичним доктринальним підходом цивільного права кондикційною вимогою можна було охопити лише родові речі, що надавало кондикції як способу захисту компенсаційний характер, тоді як віндикаційна вимога відігравала іншу – відновлюючу функцію у захисті володіння, а тому природньо охоплювала лише індивідуально визначені речі. Обґрунтовано висновок про неможливість віндикації майнових прав, порівняно з речами, що зумовлено можливістю майнових прав перебувати у цивільних відносинах у двох якостях: суб’єктивного права та об’єкта суб’єктивних прав. У випадку включення у цивільний оборот майнові права неодмінно у разі їх набуття особою перетворюються із об’єкта суб’єктивного права у саме суб’єктивне право (тобто закріплюється за особою), а тому належним способом захисту для володіння майновими правами слід визнати такий спосіб захисту як визнання права, а не віндикацію.

Стаття присвячена виявленню особливостей тлумачення заповіту як спеціального способу захисту прав спадкоємців. Сформульована мета застосування цього способу захисту, що полягає у визначенні дійсної волі заповідача в разі, коли зміст цього правочину є нечітким або допускає подвійне розуміння. На підставі аналізу правової доктрини та судової практики визначені особливості здійснення тлумачення заповіту судом. По-перше, право на пред'явлення позову про тлумачення заповіту виникає після смерті заповідача у спадкоємця, який прийняв спадщину у спосіб та строки, визначені законодавством. По-друге, загальні правила тлумачення змісту правочину, закріплені у ст. 213 Цивільного кодексу України, застосовуються обмежено. Так, заповіт тлумачить не сторона правочину, а інші особи. Крім того, зважаючи на правову природу заповіту як одностороннього правочину, судом не беруться до уваги зміст попередніх переговорів, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору. Доведено, що тлумачення заповіту є не правом, а обов'язком суду, що виконується виключно в межах позовного провадження та має на меті не створення, а роз'яснення вже наявних розпоряджень заповідача. Визначено та охарактеризовано умови здійснення судом тлумачення заповіту: 1) суперечності, неточності змісту заповіту, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача; 2) неможливість оформлення спадщини в нотаріальному порядку; 3) наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту - спадкоємці мають різне уявлення про волевиявлення заповідача. Наголошено, що помилкове написання в заповіті імені, прізвища або по батькові спадкоємця не створює подвійного розуміння волі заповідача і не вимагає від суду застосування інтелектуально-розумового процесу тлумачення змісту правочину. Така справа має розглядатися судом за правилами окремого провадження шляхом встановлення факту, що має юридичне значення.

Однією із найбільш цікавих особливостей земельної ділянки як об’єкта права власності є специфіка володіння нею. На сучасному етапі розвитку цивільного обороту таке володіння здебільшого є nак званим “книжковим”, коли речові права на земельну ділянку оголошуються невизначеному колу осіб за допомогою певних записів у публічних реєстрах. Проголошення права власності на земельні ділянки безпосередньо у законі також може розглядатись як специфічний прояв “книжкового володіння”. При цьому недостатньо публічно оголосити зміст права та його суб’єкта; необхідно також описати саму земельну ділянку. Метою статті є з’ясування правової природи опису земельної ділянки та прав на неї при оголошенні цих прав, а також визначення належних способів захисту у випадку різних порушень “книжкового” володіння, аналіз специфіки їх застосування у різних проблемних ситуаціях. Обґрунтовується думка, за якою захист прав “неволодіючого власника” земельної ділянки від “володіючого невласника” має завжди здійснюватися через пред’явлення віндикаційного позову. Відсутнє теоретичне підґрунтя для запровадження додаткових або спеціальних способів захисту права володіння земельною ділянкою, зокрема таких, як “скасування державної реєстрації земельної ділянки”, “визнання недійcними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію земельної ділянки”, “припинення прав на земельну ділянку” тощо. Пред’явлення вимоги про встановлення меж має специфічну правову природу, яка у випадку неможливості встановлення дійсних меж набуває ознак позову про визначення меж, відомого ще римському праву, який, поряд із віндикаційним і нега торним позовом, належить до речових позовів, спеціально призначених для захисту права власності. Специфіка “книжкового” володіння призводить до ситуацій, коли земельною ділянкою або її частиною одночасно можуть володіти дві і більше особи (зокрема у випадку, коли права однієї з них оголошені через вказівки у законі). Такі порушення володіння за своєю природою повинні розглядатись як триваючі, належним способом захисту від них є віндикаційний позов

Васильєв В. В. Проблема односторонності та двосторонності саморегулювання майнових зобов’я¬зань. - Стаття.Статтю присвячено розгляду такої ознаки саморе¬гулювання майнових цивільних відносин, як самостій¬ність, тобто впорядкування відповідних юридичних зв’язків особами, між якими вони налагоджуються, са¬мостійно, а також її поглибленому осмисленню в кон¬тексті суб’єктного складу відповідного процесу.Автор диференціює двостороннє й одностороннє саморегулювання цивільних відносин в аспекті май¬нових зобов’язань. Установлюється, що в контексті до¬говірного саморегулювання двосторонність означає те, що всі учасники відповідного правовідношення або по¬тенційні його учасники можуть брати участь у процесі саморегулювання. Таким чином, якщо договір укла¬дається між двома особами, то в такому разі двосто- ронність саморегулювання означає можливість обох сторін брати участь у правовому регулюванні. Одно¬сторонність же в процесі саморегулювання майнових цивільних відносин означає, що лише деякі учасники конкретних правовідносин або потенційні їх учасники можуть здійснювати їх правове регулювання.Зазначається, що поділ саморегулювання наодносто- роннє та двостороннє, що відображає характер упоряд¬кування суспільних відносин їх учасниками в контексті повноти суб’єктного складу відповідного процесу, роз¬ширює наявне розуміння саморегулювання в цілому.Водночас проведений аналіз показує: незважаючи на збереження сутності саморегулювання цивільних відносин під час упорядкування останніх, безпосе¬редньо їх учасниками, «центрами» правового впливу, тобто особами, які визначають специфіку юридичної моделі можливих суспільних відносин, можуть бути як одразу всі їх потенційні учасники, так і лише де¬кілька з них. При цьому це може залежати як від ха¬рактеру суспільних відносин, що впорядковуються, так і від обраного ініціатором формування правовідно- шення способу налагодження юридичних зв’язків.Формується висновок про те, що використання одностороннього саморегулювання не має суперечи-ти базовим принципам цивільного права, зокрема й справедливості, добросовісності і розумності, адже воно може не лише вповільнювати цивільний оборот, а й створювати перешкоди у задоволенні законних ін¬тересів суб’єктів цивільного права

У статті висвітлюються особливості реалізації майнових прав на отримання майна у власність, з урахуванням практики правозастосування у цій сфері та судової практики. Наголошується, що на даний момент ці специфічні майнові права виявилися затребуваними. Зокрема, в такий спосіб здійснюються заходи щодо формування ліквідаційної маси банків, відносно майна, яке банк не зміг та/або не встиг оформити у власність самостійно. Крім того, інститут майнових прав використовується також під час інвестування в будівництво житла. Тому дослідження особливостей реалізації майнових прав на отримання майна у власність є актуальним. Судова концепція майнових прав на отримання майна у власність започаткована, зокрема, в Постанові від 25.05.2016 у справі № 6-503цс16 Верховного Суду України, де вказано, що «майнове право, яке можна визначити як право очікування, - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, необхідними й достатніми для засвідчення правомочності його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому». На підставі виконаних досліджень та наступної судової практики доведена наявність та необхідність у цивільному обороті специфічних майнових прав на отримання майна у власність, які слід визначити як сукупність пра-вомочностей щодо здійснення юридично значущих дій, спрямованих на отримання майна у власність, відповідно якого (майна) існують (визначені) вказані майнові права. Такий підхід повністю відповідає міжнародному стандарту широкого розумінню «майна» як права очікування (стаття 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Системно досліджені особливості реалізації майнових прав на отримання майна у власність, з урахуванням практики правозастосування у цій сфері та судової практики. Доведено, що вказані майнові права не є речовими правами на чуже майно і не підпадають під державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2019. У роботі проведено аналіз існуючих підходів до розуміння поняття «цивільний оборот». Запропоновано авторське визначення поняття «цивільний оборот» шляхом виокремлення необхідних та достатніх елементів, які найбільш точно розкривають його зміст. Досліджено структуру цивільного обороту. Встановлено два обов’язкові елементи структури цивільного обороту: перший – «динаміка об’єктів», у межах якої відбувається динаміка об’єктів цивільного права; другий – «динаміка прав» як динаміка суб’єктивних прав та обов’язків. Ці базові елементи, у свою чергу, складаються з двох компонентів: «динаміка об’єктів» – перехід і відчуження; «динаміка прав» – правонаступництво й правовстановлення. Обґрунтовано, що поєднання способів і форм цивільного обороту дозволяє виокремити чотири його види: відчуження шляхом правонаступництва, перехід шляхом правонаступництва, відчуження шляхом правовстановлення, перехід шляхом правовстановлення. Способами цивільного обороту визначено відчуження і перехід як два альтернативні варіанти здійснення останнього. Правонаступництво і правовстановлення визнано формами цивільного обороту, завдяки яким можливе його здійснення. В статті 178 Цивільного кодексу України словосполучення «іншим чином» запропоновано замінити на термін «правовстановлення», під яким розуміється виникнення права у особи незалежно від права попередника. Охарактеризовано правовий режим нічийної речі, який вказує на існування певних правовідносин щодо цього об’єкта цивільного права. Вказано, що навіть тоді, коли власник чи володілець відмовився від речі, остання не перестає бути об’єктом правовідносин і здатна залучатися до цивільного обороту.