Academic literature on the topic 'Способи й межі здійснення цивільного права'

У статті проаналізовано наукові підходи до визначення поняття «правовий статус» у теорії права, розуміння «правового статусу фізичної особи» в теорії права та цивільному праві, комплексний характер такого. Визначено зміст поняття та елементи цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб з урахуванням концептуальних підходів, розроблених як у загальній теорії права, так і безпосередньо у цивілістиці. Здійснено системний аналіз норми Цивільного кодексу України, яким визначено цивільно-правовий статус як фізичних осіб, так і неповнолітніх осіб в цивільному праві. У статті досліджено особливості складових елементів цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб як учасників цивільних правовідносин. Розглянуто зміст правоздатності та дієздатності неповнолітніх осіб як елементів цивільно-правового статусу неповнолітньої особи. Вказано, що визначальною характеристикою цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб є те, що наявність окремих прав та межі самостійного їх здійснення залежать від досягнення певного віку. Вікові цензи встановлено для відмежування правовідносин, в яких неповнолітні особи можуть бути самостійними учасниками, від тих, де участь неповнолітніх осіб хоч і можлива, однак потребує доповнення правосуб’єктністю інших повнолітніх осіб. Зазначено, що період неповноліття встановлюється законодавцем з урахуванням фізичних і психічних можливостей особи формувати, висловлювати і здійснювати персоніфіковану волю. Потенційний обсяг цивільних прав і обов’язків неповнолітніх осіб, механізм реалізації таких залежить від теоретичного обґрунтування та юридичного закріплення правоздатності та дієздатності неповнолітніх осіб. До суттєвих ознак цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб віднесені динамічність, обмеженість чіткими віковими рамками, комплексність, а також особливі умови правового захисту, способи адаптації загальних норм цивільного права. Особливістю цивільно-правового статусу неповнолітніх осіб є відсутність абсолютної самостійності та юридичної незалежності, тобто необхідне доповнення цивільно-правового статусу неповнолітньої особи цивільною та іншою правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю повнолітніх осіб – батьків (усиновителів), опікунів або ж піклувальників.

Право власності, його типи, форми, види, підстави примусового припинення користуються підвищеною увагою дослідників. Власність слід розглядати як цілісну категорію, яка існує як єдність закономірно існуючих і взаємно пов'язаних частин, типів, форм і видів власності. У науці цивільного права триває дискусія щодо методологічних основ власності і права власності, пов'язана з поверненням у сферу приватного права класичної концепції поділу права на публічне та приватне. Є кілька підходів до визначення критерію поділу права на публічне та приватне. Насамперед це матеріальні і формальні теорії. Серед них окреме місце займає теорія інтересу. Її зміст визначається твердженням, що право, яке охороняє інтереси держави, - це публічне право, а право, яке охороняє інтереси приватної особи, - приватне. Для розмежування публічного і приватного права критерію інтересу не досить. Власність за своїм внутрішнім змістом є необмеженим, повним, вільним пануванням людини над річчю. Межі та обмеження здійснення права власності існували в усіх державах. Власність обмежена інтересами суспільства, потребами взаємодії між окремими членами суспільства та організаціями. Держава уповноважена регламентувати цю взаємодію, об'єктивне право її регулює, може встановлювати межі та покладати на власника обов'язки. Тобто, встановлюючи обмеження, держава реалізує функцію охорони і захисту інтересів третіх осіб. Обмеження є складовим елементом правового режиму власності. Власники мають рівні можливості щодо здійснення та захисту своїх правомочностей. Природа власності не впливає на цю можливість. Захист законних прав громадян є головним завданням держави, кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами та юридичними особами та прагне створити умови для їх реалізації. Межі здійснення права власності можуть встановлюватися в законі у різні способи: вказівка на цільове використання майна; вказівка на способи реалізації права власності.

Стаття присвячена розгляду проблеми застосування судом способів захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно в умовах спеціально-дозвільного типу правового регулювання діяльності суду зі здійснення правосуддя. Аналізуючи ст. 16 Цивільного кодексу України, автор звертається до проблеми numerus clausus (закритого списку) способів захисту суб'єктивних цивільних прав взагалі і суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно зокрема й осмислює її в контексті змін, внесених до ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України та ст. 5 Господарського процесуального кодексу України. Автор зазначає, що діяльність суду зі здійснення правосуддя підпадає під спеціально-дозвільний тип правового регулювання, який дозволяє суду здійснювати лише ту юридичну поведінку, яка прямо визначена положеннями чинного цивільного законодавства України. У зв'язку з цим право суду визначати спосіб захисту цивільних прав, що не встановлений договором або законом, значно розширює межі судового розсуду. Водночас відповідний підхід виправданий в тих випадках, коли встановлені законом способи захисту не охоплюють всі можливі форми порушень суб'єктивних цивільних прав. При цьому суд відрізняється від інших суб'єктів правозастосування, зокрема, у зв'язку з тим, що має справу з випадками порушення суб'єктивних цивільних прав, що виходять за межі регулятивних моделей суспільних відносин. Порушення якраз і полягає в тому, що певною мірою воно має атиповий характер, не вкладається в запроваджену модель, є відхиленням від неї. Однак це не повинно бути перешкодою у захисті порушених прав.Висловлюється висновок, що внесення змін до абз. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України не спричинило абсолютного відходу від принципу numerus clausus способів захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно, а лише надало суду можливість застосування для захисту прав спосіб захисту, який не суперечить закону, в умовах коли закон або договір взагалі не встановлюють ефективного способу захисту відповідних цивільних прав. При цьому через спеціально-дозвільний тип правового регулювання діяльності суду малоймовірним у відповідній ситуації є визначення судом способу захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно, що взагалі не передбачений положеннями чинного цивільного законодавства України.

Охарактеризовано важливість права людини на судовий захист цивільних прав у соціальній державі, якою є Україна. Опрацьовано та проаналізовано нормативно-правову базу (Конституція України, Цивільний кодекс України) та фахову літературу з даного питання. Спираючись на чинне законодавство, описано способи захисту цивільних прав та інтересів, а також умови, за яких суд може відмовити в задоволенні позову щодо захисту цивільних прав, тобто межі здійснення цивільних прав. Проаналізовано рішення судів із зазначеної проблематики. У статті як приклади наводяться рішення судів різних інстанцій (як судів першої інстанції, апеляційних, так і рішення Верховного Суду). У характеристиці способів захисту цивільних прав особи як приклад наводяться справи про компенсування моральної шкоди, завданої грубим поводженням поліції під час проведення обшуку (Дніпровський апеляційний суд, справа № 199/6247/20 від 16 червня 2021 року), про припинення дії, яка порушувала права (Васильківський районний суд Дніпропетровської області, справа № 172/798/20 від 12 січня 2021 року), про визнання недійсним договору довічного утримання (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 520/9320/17 від 18 грудня 2020 року). Що ж до меж здійснення цивільних прав, визначених у статті 13 Цивільного кодексу України, то як приклад наводяться рішення у справах про поділ майна подружжя, направлене на недопущення звернення стягнення на майно боржника (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 723/826/19 від 11 серпня 2021 р.), та відчуження боржником свого будинку після пред’явлення до нього позову про стягнення боргу (Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, справа № 747/306/19 від 16 червня 2021 року). Зроблено висновок про те, що судовий захист є одним із найважливіших захистів прав і свобод людини і громадянина, який гарантується Конституцією України й іншими нормативно-правовими актами.

Стаття присвячена дослідженню актуального наукового питання про темпоральні чинники застосування такогоспособу охорони суб’єктивного права особи, як самозахист, та відмежуванню його за цією ознакою від спорід-неного захисного повноваження на оперативний вплив на правопорушника. В роботі наголошено на тому, щоохоронне відношення у будь-якому разі виникає після факту порушення, а захист є обов’язковою активною дією, яка має свої часові межі. Строки початку, закінчення та тривалості самозахисту мають значення в разі визначення його своєчасності. Стверджується, що самозахист слід вважати своєчасним за наявності реальної загрози конкретному об’єкту правової охорони. При цьому ознака реальності посягання є визначальною для кваліфікації вказаних превентивних дій як правомірних засобів самозахисту. З’ясована сутність самозахисту, піддана критиці позиція науковців, які ототожнюють самозахист із здійсненням спеціальних передбачених законом вчинків для забезпечення виконання зобов’язання, зокрема притримання чи покладення санкцій на поручителя, або з реалізацією власних повноважень своїми активними діями. Доводиться, що такий підхід є хибним. Негативно автором оцінюється і наукове припущення, що до способів здійснення самозахисту можна віднести самостійне виконання потерпілою особою рішення суду на її користь, не чекаючи відповідних дій виконавчої служби. Також обґрунтовується концепція, згідно з якою час здійснення охоронної дії може бути критерієм її правомірності: заходи самостійної реалізації повноважень щодо захисту цивільних прав можуть визнаватися неналежними з урахуванням їхньої віддаленості від моменту порушення. Значна увага присвячена встановленню відмінностей між способами самозахисту цивільного суб’єктивного права і близьким за сутністю охоронним механізмом застосування до порушника неюрисдикційних оперативних санкцій саме за часовим критерієм. Самозахист здійснюється або до порушення права (превентивні заходи), або під час порушення, й аж ніяк не можна назвати самозахистом дії особи після припинення порушення. Оперативні ж заходи, навпаки, застосовуються, як правило, вже після правопорушення.

Ця наукова робота присвячена дослідженню порядку укладення цивільного договору як визначального юридичного факту, що формує зміст правовідношення у вигляді суб’єктивних прав та юридичних обов’язків контрагентів. У статті увага приділена темпоральним чинникам такого процесу. Наголошується, що строки укладання договору – зустрічних договірно-процедурних дій щодо вироблення умов та юридичного оформлення договору як правового акта – мають організаційний характер. При цьому укладення договору шляхом вчинення певних дій встановлює також і часові межі його чинності, адже в цьому процесі визначається як період укладення, так і тривалість дії правочину. Підкреслюється, що визначений приватноправовими нормами порядок укладення договорів є встановленою юридико-логічною послідовністю стадій встановлення цивільних прав та обов’язків, здійснених на основі погоджених дій осіб, спрямованих назустріч одна одній та виражених у різноманітних способах узгодження змісту договору. Аналізуються темпоральні виміри подання пропозиції про умови договору (оферти) та механізми її погодження (акцептування). Окремо вивчений механізм вступу у договірні відносини, запроваджений чинним законодавством для господарюючих суб’єктів. У роботі здійснено порівняльний аналіз окремих договорів, виходячи з часу, коли починається їхня дія. Цей термін визначається або конкретним моментом, встановленим сторонами чи нормативно, або вчиненням певного правочину. Останні договори називаються реальними, і для набуття ними чинності закон передбачає необхідність передачі майна або вчинення якоїсь передбаченої дії. Обов’язок такої дії може обумовитися у правочині або він може з’явитися з моменту пред’явлення вимоги покупцем, коли контрагенти не визначили строк зобов’язання (ч. 2 ст. 530 ЦКУ). Таким чином, часові координати вчинення тих чи інших дій є визначеними. Недотримання цих вимірів тягне неукладеність правочину, а тому і невиникнення відповідних прав та обов’язків. При цьому тією чи іншою мірою присутня вказівка на час реалізації закладених прав та виконання обов’язків. Якщо час здійснення суб’єктивного права не вказаний конкретно, зобов’язання діє протягом чинності договору або в розумний строк.

Стаття присвячена виявленню особливостей тлумачення заповіту як спеціального способу захисту прав спадкоємців. Сформульована мета застосування цього способу захисту, що полягає у визначенні дійсної волі заповідача в разі, коли зміст цього правочину є нечітким або допускає подвійне розуміння. На підставі аналізу правової доктрини та судової практики визначені особливості здійснення тлумачення заповіту судом. По-перше, право на пред'явлення позову про тлумачення заповіту виникає після смерті заповідача у спадкоємця, який прийняв спадщину у спосіб та строки, визначені законодавством. По-друге, загальні правила тлумачення змісту правочину, закріплені у ст. 213 Цивільного кодексу України, застосовуються обмежено. Так, заповіт тлумачить не сторона правочину, а інші особи. Крім того, зважаючи на правову природу заповіту як одностороннього правочину, судом не беруться до уваги зміст попередніх переговорів, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору. Доведено, що тлумачення заповіту є не правом, а обов'язком суду, що виконується виключно в межах позовного провадження та має на меті не створення, а роз'яснення вже наявних розпоряджень заповідача. Визначено та охарактеризовано умови здійснення судом тлумачення заповіту: 1) суперечності, неточності змісту заповіту, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача; 2) неможливість оформлення спадщини в нотаріальному порядку; 3) наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту - спадкоємці мають різне уявлення про волевиявлення заповідача. Наголошено, що помилкове написання в заповіті імені, прізвища або по батькові спадкоємця не створює подвійного розуміння волі заповідача і не вимагає від суду застосування інтелектуально-розумового процесу тлумачення змісту правочину. Така справа має розглядатися судом за правилами окремого провадження шляхом встановлення факту, що має юридичне значення.

Затягування цивільного процесу та зловживання цивільними процесуальними права- ми є одними з найобговорюваних питань у науковому просторі цивільного процесуально- го права України. Багато років поспіль у судовій практиці існувала проблема порушення розумних строків розгляду справи, зокрема із причин затягування цивільного процесу. Велика кількість звернень громадян до Європейського суду з прав людини проти Укра- їни спричинила необхідність вирішення цієї проблеми та вдосконалення законодавства, запровадження нових інститутів і принципів та розроблення способів протидії затягуванню цивільного процесу. Затягування судового процесу як термін не має законодавчого закріплення, однак було предметом дослідження на практичному і теоретичному рівнях, особливо адвокатами та суд- дями, адже вони часто стикаються з такою проблемою. Затягування цивільного процесу є одним з інструментів використання цивільних процесу- альних прав із метою зловживання процесуальними правами. Але варто розмежовувати ці два поняття, виходячи з їхніх характерних ознак. Отже, метою написання статті є окреслення наявних способів затягування цивільного процесу та способів зловживання цивільними процесуальними правами з метою затягування цивільного процесу як основних видів процесуальних правопорушень, а також формування способів протидії цим негативним явищам цивільного судочинства. Окреслено механізми припинення затягування цивільного процесу та запобігання такому. Систематизація способів затягування цивільного процесу має теоретичне та практичне значення, адже сформовані висновки щодо способів протидії затягуванню цивільного про- цесу направлені на вдосконалення механізмів запобігання цивільним процесуальним право- порушенням, що сприяє ефективності здійснення цивільного судочинства.

За останні два десятиліття законодавцями європейських країн (особливо Німеччини) виявлена проблема ухилення від виконання законодавства. З огляду на це було розширено сферу дії законів, спрямованих на недопущення такого ухилення, у багатьох галузях права, зокрема трудового, спадкового, господарського, антимонопольного, податкового, корпоративного та банківського. Однак окреслену проблему так і не вирішено у більшості країн Південної та Східної Європи, а отже, зазначене питання є актуальним і потребує подальшого дослідження. Так, можна навести ситуацію, за якої конкретна поведінка сторін певної угоди розглядається як правомірна (законна), і при цьому має місце незаконне (необґрунтоване, неналежне) уникнення (тобто ухилення) від виконання положень законодавства у вказаних галузях. Як наслідок, боротьба з протиправною практикою не здійснюється із використанням положень Кримінального кодексу (оскільки в такому випадку не йдеться про незаконні дії), а ведеться із використанням положень, спрямованих на боротьбу з ухиленням від виконання закону (зі зловживанням законом), які здатні запобігти правовим наслідкам так званих удаваних угод (Umgehungsgeschäfte). Ухилення від виконання закону (зловживання законом) (fraus legis) визначається як поведінка, не спрямована проти формального змісту закону (букви закону), але порушує його зміст. Fraus legis стосується угод, здійснених реально, але у спосіб, що суперечить духу закону. У практичному вимірі зростає кількість справ, у яких суб’єкти, переходячи межі (розмиті) правомірної поведінки, вдаються до використання угод (що мають змінені форми і є такими, які вводять в оману) задля досягнення економічної вигоди для однієї чи обох сторін такої угоди, які спричиняють шкоду іншій стороні або третій особі. Не можна недооцінювати значення проблеми ухилення від виконання закону (а також фіктивних угод) у цивільному (і податковому) праві, що є одним із основних питань права та проявляється у руйнуванні суті угоди (наприклад, помилки в заповіті) й несанкціонованому порушенні принципу автономії сторін та обов’язкових правових норм. Мета статті – проаналізувати та систематизувати визначення поняття ухилення від виконання закону (fraus legis), особливо щодо випадків фіктивних дій, задля розроблення цілісного уявлення про те, як розуміти і класифікувати це поняття. Пропонується також авторський погляд на оптимальні методологічні основи для визначення цивільно-правової концепції ухилення від виконання закону. За такою теоретичною точкою відліку – подальший практичний розгляд випадків ухилення від виконання закону в різних галузях права. Автор прагне підвищити рівень поінформованості про існування проблеми ухилення від виконання закону, щодо якої відповідальні органи державної влади (державна адміністрація, управління, поліція) та судові органи (прокуратура і суд) зобов’язані вживати заходів у разі наявності порушень в окремих правових сферах. Достатньо часто компетентні органи вдаються до поверхневого тлумачення і не вчиняють жодних дій, тому що нібито законом чітко не передбачено відповідного заходу чи санкції. Варто наголосити, що немає потреби у суворому формалізмі й буквальному тлумаченні положень закону (тобто тільки за буквою закону), натомість треба враховувати основний зміст конкретного закону і намір законодавця, згідно з яким такий закон було написано. Хоча існує імовірність нечіткого з лінгвістичної точки зору формулювання певного закону законодавцем, сторони угоди не мають сприймати це як “зелене світло” для використання недоліків формулювання закону з метою уникнення тієї заборони, яку законодавець мав намір ним упровадити. Усвідомлення зазначеної проблеми – уже частина її розв’язання. Fraus legis – це поняття римського права, що формувалося протягом століть. У часи раннього Середньовіччя концепція ухилення від виконання закону втратила актуальність. Тільки в останні 100–150 років fraus legis знову впроваджено спочатку в цивільно-правових кодифікаціях, а згодом – в окремих галузях права. Це свідчить про те, що історія рухається по колу, і певні питання свого часу вже було вирішено. Оптимальною методологічною основою для визначення поняття “ухилення від виконання закону” буде відповідна інтегративна правова модель, яка ґрунтується на захисті прав та інтересів держави (законодавця), у випадках, коли сторони угоди демонструють інший спосіб дій залежно від обставин (що особливо характерно для галузей податкового, трудового й антимонопольного права). “Ухилення від виконання закону” як поняття цивільного права означає, що сторони угоди порушують дух матеріального та процесуального права, хоча при цьому може здаватися (принаймні сторони угоди це стверджують), що закон не був порушений із точки зору букви закону. Доцільно враховувати матеріальні та процесуальні аспекти окремого закону при визначенні, чи має місце обхід (уникнення) сторонами угоди змісту закону (sententia) і наміру законодавця (voluntas). Потрібно наголосити, що для вирішення проблеми ухилення від виконання закону існує потреба не тільки у подальшому розвитку законодавства, а й у відкритому способі мислення, зокрема, у так званій “професійній мужності” уповноважених посадовців органів державного управління та судових органів.

Красицька, Л. В. Проблеми здійснення та захисту особистих та майнових прав батьків і дітей : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.03 / Красицька Лариса Василівна; Ген. прокуратура України, Нац. акад. прокуратури України. - Вінниця, 2015. - 496 с.
Дисертацію присвячено дослідженню відносин, що складаються у процесі здійснення та захисту особистих та майнових прав батьків і дітей. Визначено основні теоретико-методологічні засади здійснення та захисту прав батьків і дітей. Розроблено загальнотеоретичні положення та засади здійснення і захисту прав батьків і дітей, обґрунтовано діяльнісну концепцію здійснення та захисту особистих та майнових прав батьків і дітей. Визначено поняття «батьківські права», їхню правову природу для з’ясування особливостей їх здійснення та захисту. Обґрунтовано, що здійснення особистих та майнових прав батьків і дітей як процес реалізації правомочностей, що складають зміст сімейних прав, включає сукупність елементів, які складають механізм здійснення особистих та майнових прав батьків і дітей, факультативною стадією якого є захист прав батьків і дітей. Досліджено такі елементи механізму здійснення прав батьків і дітей, як юридичні факти як підстави виникнення прав батьків і дітей, суб’єктивні права матері, батька і дитини, форми здійснення, способи здійснення, суб’єкти здійснення, принципи здійснення, межі здійснення прав матері, батька і дитини. Розроблено доктринальне тлумачення основних правових категорій та понять механізму здійснення та захисту особистих та майнових прав батьків і дітей. Виявлено теоретичні та практичні проблеми здійснення та захисту прав батьків і дітей, запропоновано шляхи їх усунення. Визначено зміст особистих та майнових прав батьків і дітей і розглянуто особливості їх здійснення. Обґрунтовано положення щодо розвитку організаційноправових форм захисту прав батьків і дітей, з’ясовано основні способи їх захисту і розроблено пропозиції щодо удосконалення сімейного законодавства України у цій сфері з урахуванням процесів гармонізації та уніфікації сімейного законодавства України із відповідними нормами міжнародного права.
The doctoral thesis is dedicated to research on relations, which are having place during the process of execution and protection of the personal and property rights of parents and children. The main theoretical and methodological grounds of execution of the rights of parents and children are defined. The general theoretical issues and principles of execution and protection of the rights of parents and children are developed; the activity concept of execution and protection of the rights of parents and children is proved. The periods of the evolution of the Ukrainian legislation on the rights and obligations of parents and children are determined. It is defined the term of “parental rights” and its legal nature; it is specified the “sekundarnye” parental rights for the purpose of consideration of special features of execution and protection of the rights. The grounds for appearing of parental rights and rights of the children are analyzed, and it is proved that a difficult factual composition consisting of three jural facts (birth of the child, determination of the descent from mother and father, state registration of the descent of the child) is considered to be the general ground for appearing of rights and obligations of the mother, father and the child. Some amendments to the family legislation of Ukraine are recommended in order to develop the procedure of determination of the descent of the child and to protect the family rights of the mother, father and the child connected with the application of assisted reproductive technologies. The rights of parents and children are classified broadly and it is proved the extraction of parental right privilege. It is proved that execution of the personal and property rights of parents and children as a process of realization of the juridical competence, being the content of family rights, includes elements which constitute a mechanism of execution of the personal and property rights of parents and children, which subsidiary stage is protection of the rights of parents and children. Some elements of the mechanism of execution of the rights of parents and children are discovered, in particular jural facts as grounds for appearing of the rights of parents and children, subjective rights of the mother, father and the child, forms of execution, methods of execution, subjects of execution, principles of execution, limits of execution of the rights of the mother, father and the child. The doctrine of understanding of the main juridical categories and terms of mechanism of execution and protection of the personal and property rights of parents and children is developed. The problem of abuse of the right is discovered and it is proved that abuse of the mother’s, father’s rights or rights of the child is consider to be the execution of such rights with the violation of limits and principles of its execution. The theoretical and practical problems of execution of the personal and property rights of parents and children are discovered, some propositions of their removal are made. The content of the personal and property rights of parents and children is defined and special features of its execution are examined, in particular, rights of parents and children to contact, right of the child to free expression of its opinion and view on all issues affecting the child, right of the child to be kept by parents. Some recommendations on the development of the legislation are worked out in order to ensure the execution of right to change surname of the child, right to represent juvenile child etc. Issues of the development of organizational and juridical forms of the protection of the rights of parents and children, implementation of the mediation procedure of solving the family disputes of parents and children are proved. Issues of judicial, administrative, notary forms of protection of the rights of parents and children are specified, inter alia, special features of judicial form of the protection of the mother’s, father’s rights and rights of the child at national and international levels are defined pursuant to the practice of the European Court of Human Rights, it is recommended to increase the competence of the guardian bodies in the field of the protection of the rights and interests of parents and children. It is proved the admissibility of the self-defense of the family rights and interests and methods of the self-defense of the rights of parents and children are determined. The main methods of the protection of personal and property rights of parents and children are settled. Classification of the above mentioned rights is developed. Criteria of the classification of rights are specified. The problem issues of the practical application of some methods of the defense of the personal and property rights of parents and children are discovered, inter alia, recognition of paternity (maternity), taking the child from46 parents without deprivation of parental rights, collection of penalties for breaking terms of making the alimony’s payments. Some recommendations on the development of the family legislation of Ukraine in the sphere of parental and children’s rights protection are worked out in the scope of unification and harmonization of the family legislation of Ukraine with relevant norms of international law. It is proposed to broad the legal list of methods of the protection of family rights and interests with such methods as the limitation of parental rights and the suspension of parental rights.
Диссертация посвящена исследованию отношений, возникающих в процессе осуществления и защиты личных и имущественных прав родителей и детей. Определены основные теоретико-методологические начала осуществления и защиты прав родителей и детей. Разработаны общетеоретические положения и принципы осуществления и защиты прав родителей и детей, обоснована деятельностная концепция осуществления и защиты личных и имущественных прав родителей и детей. Определены понятие «родительские права», их правовая природа для установления особенностей их осуществления и защиты. Обосновано, что осуществление личных и имущественных прав родителей и детей как процесс реализации правомочностей, составляющих содержание семейных прав, включает совокупность элементов, которые составляют механизм осуществления личных и имущественных прав родителей и детей, факультативной стадией которого является защита прав родителей и детей. Исследованы такие элементы механизма осуществления прав родителей и детей, как юридические факты, основания возникновения прав родителей и детей, субъективные права матери, отца и ребенка, формы осуществления, способы осуществления, субъекты осуществления, принципы осуществления, пределы осуществления прав матери, отца и ребенка. Разработано доктринальное толкование основных правовых категорий и понятий механизма осуществления и защиты личных и имущественных прав родителей и детей. Выявлены теоретические и практические проблемы осуществления и защиты прав родителей и детей, предложены пути их устранения. Определено содержание личных и имущественных прав родителей и детей и рассмотрены особенности их осуществления. Обоснованы положения относительно развития организационноправовых форм защиты прав родителей и детей, установлены основные способы их защиты и разработаны предложения по совершенствованию семейного законодательства Украины в этой сфере с учетом процессов унификации и гармонизации семейного законодательства Украины с соответствующими нормами международного права.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2018. Дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням здійснення і захисту права на честь, гідність та ділову репутацію в умовах надзвичайного або воєнного стану. У роботі проведено аналіз правової природи права на честь, гідність та ділову репутацію, а також його здійснення і захисту в умовах надзвичайного або воєнного стану. З’ясовано особливості правової природи права на честь, гідність та ділову репутацію, встановлено характерні особливості надзвичайного або воєнного стану при визначенні способів та меж здійснення такого права. Визначено сутність юридичних гарантій здійснення права на честь, гідність та ділову репутацію й проведено їх класифікацію. Охарактеризовано підстави для застосування заходів захисту досліджуваного права в умовах надзвичайного або воєнного стану, а також форми його захисту.

Тридцятиріччя незалежності України дає змогу подивитися на пройдений складний і тернистий шлях, який наша країна пройшла, повстаючи з руїн по- страдянського простору і розбудовуючи незалежну демократичну правову державу, проаналізувати його й оцінити здобутки і виявити прорахунки, дати загальну оцінку змінам і численним реформам, що відбулися. Розуміння тенденцій еволюціонування сучасного цивільного процесу важ- ливе, оскільки дозволяє більш точно визначати шляхи вдосконалення законодавства й судової практики і сприяє формуванню адекватної до сус- пільних запитів системи цивільного процесу й системи цивільної юрисдик- ції в цілому. Інститути правосуддя й судочинства повинні модернізуватися відповідно до потреб сучасного суспільства, виходячи не тільки з такого очевидно- го цивілізаційного факту, як фундаменталізація прав людини у межах на- ціонального й інтернаціонального правопорядків. Тому беззаперечною є необхідність віднайдення відповідних концептів, що стосуються спад- коємності, традицій і новацій у цивілістичній процесуальній сфері і які відображали б сучасні теоретико-прикладні проблеми науки цивільного процесуального права1. Важливим для розвитку є й аспект міжнародно-правового характеру, оскіль- ки в сучасних умовах гармонізації й уніфікації цивільних процесуальних про- цедур, інститутів, вироблення загальносвітових і європейських стандартів спеціалісти, причетні до розробки процесуального законодавства, звісно, знаходяться під впливом цих концепцій і підходів. Орієнтиром для вдосконалення законодавства є потреби практики, котрі, накладаючись на історично сформовані способи їх вирішення за кордоном, тобто у міжнародному праві, стимулюють пошук і наближають віднайдення нового вирішення проблеми. Крім того, розвиток самого суспільства, сучасних технологій, зокрема, пов’я- заний із штучним інтелектом і комунікаціями, або неочікувані виклики всесвітнього характеру також впливають на еволюцію права, у тому числі цивільного процесуального. Так, пандемія Ковід-19 змусила скоріше перехо- дити на онлайн-технології здійснення судових процесів. Таким чином, на кожному витку розвитку процесуального права і всієї сис- теми цивільної юрисдикції необхідно обрати найбільш прийнятний і раціо- нальний процесуальний інструментарій, який буде адекватніше відображати існуючі реалії. Виходячи із сказаного, необхідно насамперед виокремити тенденції вдоскона- лення цивільного процесу, які характеризують його сучасний стан і дають змогу спрогнозувати шляхи його подальшого розвитку.