Academic literature on the topic 'Соціальні права суддів'

Актуальність статті полягає в тому, що правова держава створюється та існує за допомогою функціонування судової влади, через яку реалізовується принцип законності, верховенства права в державі, здійснюється захист прав та свобод громадян. Належна реалізація суддями своїх прав та обов’язків в рамках здійснення правосуддя є особливим показником, який дозволяє відносити державу до правової, цивілізованої, розвиненої. Разом із тим, в умовах, коли суддя піддається як прямому тиску, так і опосередкованому, неможливо говорити про соціальну безпеку суддів, а так само неможливо розраховувати на задоволення євроінтеграційних прагнень українського народу. В статті сформульовано актуальну наукову думку щодо впливу забезпечення соціальних прав суддів на рівень їх соціальної безпеки. Підкреслено, що соціальні права суддів окреслюють рівень цивілізованості суспільства; забезпечуються за рахунок Державного бюджету; рівень їх забезпечення відображає рівень гарантування самостійності суддів та їх незалежність; вони не можуть бути скасовані чи звужені без відповідної компенсації; регламентуються наддержавними організаціями на універсальному та регіональному міжнародному рівні та державою на національному рівні. У разі, якщо соціальні права недостатньо захищені та забезпечені в державі, робиться висновок, що така держава неспроможна: забезпечити та захистити гідний рівень соціальної безпеки суддів та інших громадян; задовольнити власні євроінтеграційні прагнення та паралельно збільшити рівень національної безпеки, який також є важливою обставиною забезпечення належної міри соціальної безпеки суддів та усіх інших громадян. Зроблено висновок, що забезпечення належного рівня незалежності суду та самостійності діяльності суддів у будь-якій державі є результатом низки соціально-правових, економічних, політичних і культурних чинників, особливе місце серед яких займає забезпечення державою високого рівня соціальної безпеки суддів. У свою чергу соціальна безпека також є результатом низки чинників, однак, вирішальне значення у формуванні належного рівня соціальної безпеки працівника має ефективне функціонування правового механізму забезпечення соціальних і трудових прав суддів. Ця позиція підтверджується концептуальною сутністю та юридичною природою цих прав, що вказують на те, що суддя не може характеризуватись в якості працівника, що існує в межах належного рівня соціальної безпеки, коли його трудові і соціальні права не будуть: 1) якісно регламентовані у чинному законодавстві; 2) забезпечені та захищені на міжнародному та національному рівні.

Правовий статус працівників судової системи може встановлюватися лише національним законодавством, оскільки від цього залежить на скільки незалежною буде діяльність суддів, чи справлятиметься держава із визначеним економічним навантаженням. Водночас, стан соціального захисту населення безпосередньо впливає на реалізацію соціальних та інших природних прав людини й громадянина в державі, а тому становить й міжнародний інтерес та захищається міжнародними інструментами. Також, варто зауважити, що соціальний захист населення та зокрема працівників судової системи є нерозривним від фінансового забезпечення, адже для надання соціальної допомоги, пенсійних виплат, підтримання закладів охорони здоров’я чи проведення інших заходів із запобігання чи захисту від соціальних ризиків необхідні кошти, коли економічні можливості держав є різними. На відміну від інших природних прав людини, соціальні права неможливо втілити лише завдяки їх декларуванню чи встановленню заборон, як, наприклад, заборони на катування. Наголошено, що європейські норми права щодо соціального захисту та забезпечення націлені на встановлення спільного для всіх учасників ЄС чи країн, що підписали певний міжнародний акт рівня соціального захисту населення, а також вирішення ситуацій подвійного соціального забезпечення. Європейські норми права схожі з міжнародними рівнем своєї загальності, однак мають більш обов’язковий характер. Зроблено висновок, що основі проведеного дослідження, можливо дійти висновку, що механізм міжнародного соціального захисту працівників судової системи досі є недостатньо розробленим та потребує удосконалення. Як норми права, так й міжнародні органи влади переважно є загальними, тобто не спеціалізуються на соціальних правах та їх захисту в контексті функціонування судової системи. Проблемним аспектом є й взаємодія міжнародного та національних механізмів, адже рішення міжнародних органів переважно є не обов’язковими, а міжнародні норми права впроваджуються лише частково, що зменшує ефективність їх дії. Водночас, механізм міжнародного правового регулювання соціального захисту працівників судової системи є менш впорядкованим та системним в порівнянні з національним, а отже складним для опрацювання та визначення міжнародних стандартів в даній сфері.

У ст. 124 Конституції України зазначається, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами при ухваленні судових рішень. Вимоги досудових рішень, згідно з процесуальним правом, автори поділяють на зовнішні і внутрішні. Зовнішні – виключність, обов’язковість та законність, внутрішні – правосудимість. Основними елементами правосудності судового рішення є: 1) верховенство права, 2) обґрунтованість, 3) повнота, 4) ясність, 5) точність, 6) вмотивованість, 7) відповідність визначеній законом процесуальній формі. У статті досліджується соціальні і психологічні аспекти діяльності судді при постановці судового рішення, через призму правового і юридичного реалізму в законодавчій сфері та через призму психології та психоаналізу. Судова діяльність, нарівні з іншими видами юридичної діяльності, функціонує в умовах соціальної системи країни, що й обумовлює її соціальну та психологічну сутність. Вона виявляється у постійній правозастосовчій практиці суддів, котрі поряд з набором професійних якостей є носіями ще й звичаїв, традицій, неповторних характерів, звичок тощо, тісно взаємопов’язаних із практичною діяльністю. Крім того, на судову діяльність впливають правова культура, рівень знань, історичні етапи, рівень та якість розвитку інших державних інститутів, конкретна ситуація і таке інше. Вплив таких факторів не можна зневажати чи недооцінювати, проте він не повинен ставити під сумнів основоположні принципи, закріплені в Конституції та Законах України, в тому числі діючому процесуальному законодавстві. Судове рішення – це родове (універсальне) поняття, що означає акт -рішення суду, яким вирішується судова справа по суті, процесуальні питання, що стосуються руху справи, а також інші питання в межах юрисдикційних повноважень суду.

У статті досліджуються питання забезпечення формування ефективного, незалежного суддівського корпусу України. Звернуто увагу на малодосліджене поняття судового стресу, необхідність підтримки моральних норм з боку права. Запропоновано законодавче закріплення в Україні конкретних, деталізованих вимог та критеріїв, які давали б можливість надати професійну оцінку спроможності судді виконувати професійні обов’язки ефективно з урахуванням його професійних, особистих здібностей протягом всього строку перебування на посаді, що спонукало б до підвищення довіри до судового корпусу. Мета статті полягає у висвітленні важливості та актуальності дослідження законодавчого закріплення морально-етичних засад професійної діяльності судді при забезпеченні формування ефективного, незалежного суддівського корпусу України. Професія судді є однією з багатоскладових і найбільш складних юридичних професій. У діяльності судді реалізується значна кількість спеціальних якостей, навичок та вмінь особи, які становлять відповідну систему і входять до структури особистості судді, що, зі свого боку, формує та визначає його творчий потенціал й індивідуальний стиль професійної діяльності. Учасники судового процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, безперечно, відчувають на собі відповідний емоційний вплив, проте необхідно наголосити, що такі учасники процесу, як суддя, прокурор, адвокат, відчувають на собі весь тягар як морального, так і професійного стресу. Нервові перевантаження часто поглиблюються порушеннями звичного режиму життєдіяльності, зменшенням часу, який людина витрачає на відпочинок, у сукупності це може призводити до розвитку емоційної нестійкості, що має прояв у зниженні комунікативної компетентності. Автор доходить висновку, що доцільно вести мову про комплексність проблеми ефективної “життєдіяльності” суддівського корпусу в Україні, з огляду на існуючі питання як серед самих суддів, так і їхнього оточення. Не треба забувати, що суддя – це передусім людина, яка перебуває у певному просторі і часі, на яку впливають, зокрема, і соціальні, і фінансові чинники. Тиск на суддю може проявитися у будь-якій формі, головне – спроможність протистояти, адекватно реагувати, мати реальний механізм захистити себе та членів своєї сім’ї. Таке питання не може ставитися, так би мовити, по факту, воно повинно мати попереджувальний характер. Спроможність особи протистояти професійним і життєвим напруженням необхідно з’ясовувати і під час прийняття рішення про призначення кандидата на посаду судді, і впродовж здійснення суддею своїх професійних повноважень. Ступінь довіри народу до влади визначає рівень демократизації суспільства, його ставлення до таких понять, як патріотизм, відданість, єдність навколо загальнодержавних ідей та цілей, прагнення до розбудови єдиної і неподільної держави, яка зможе гарантувати своїм громадянам добробут та процвітання.

Соціальна держава стала однією з фундаментальних ідей сучасного світу, втілених у практику в другій половині ХХ ст. Зі свого боку її конституювання багато в чому здійснюється через механізми конституції. У сучасній юридичній науці відсутній єдиний підхід до оцінки самої ідеї конституційного закріплення соціальних прав. Історично соціальні права (права другого покоління) сформувалися у самостійну систему соціальних претензій і були визнані державами як реакція на недостатність прав першого покоління. Значною мірою західна доктрина традиційно протиставляє соціальні права так званим класичним – особистим і політичним. У сучасних умовах надмірне дистанціювання соціальних прав від інших блоків прав людини не підтверджується в юридичній практиці, зокрема, це випливає з позицій Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та найбільш авторитетних національних судів. Зв’язок з іншими правами, їх нерозривність як єдиної системи, а також поширення на них судового захисту, ставить їх в один ряд із “класичними” правами людини. Метою статті є встановлення основних підходів ЄСПЛ щодо захисту соціальних прав людини на основі аналізу судової практики ЄСПЛ та з’ясування його позицій щодо місця соціальних прав серед традиційних груп прав людини. Адже дослідження цього питання вимірюється тим, що в Україні його вивченню було приділено недостатньо уваги, причому це стосується і правової доктрини, і судової практики. Авторкою широко використано порівняльно-правовий метод дослідження на рівні судової практики ЄСПЛ, що дав змогу отримати знання, які узагальнюють досвід держав – членів Ради Європи. Зроблено висновок, що первинний зміст Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (Конвенція) не містив положень щодо соціальних прав, що не могло не бути відображеним у практиці ЄСПЛ. Серед перших чотирнадцяти статей Конвенції соціальні права прямо не формулюються, однак уже Перший протокол (1952 р.) до Конвенції у ст. 2 закріпив “право на освіту”. Як показала практика, ЄСПЛ брався здійснювати захист соціальних прав, використовуючи декілька концептуальних підходів. Головним із них була концепція єдності та цілісності прав людини, які пов’язані між собою сутнісною природою. Відзначено, що соціальні права були піддані захисту через загальні захисні механізми Конвенції, передовсім – через право на справедливий суд (ст. 6) або заборону дискримінації (ст. 14).

В основі численних спроб реформувати судову систему в Україні лежать прагнення тих чи інших політичних сил, що приходили до влади, підпорядкувати своїм інтересам судову владу, зробити суддю залежним від волі не народу, а політичного класу, можновладців, зручним знаряддям у перерозподілі суспільного багатства. На зміну виборності приходить призначуваність суддів чимраз корумпованішими органами та посадовими особами, що легітимується відповідними змінами до Конституції України, прийняттям відповідного законодавства, євроінтеграційними вимогами і стандартами, конкурсами і “доброчесними” комісіями тощо. Мета статті – показати переваги виборності суддів порівняно з призначуваністю – для утвердження в Україні як демократичній, соціальній, правовій державі принципів народовладдя та верховенства права. Повернути довіру до влади і правосуддя можна шляхом переходу до виборності суддів. При цьому варто виходити із засадничої “презумпції” – права народу обирати владу, контролювати і змінювати її, якщо вона не виправдовує його довіри. У науковій літературі склалися дві діаметрально протилежні точки зору щодо виборності суддів – “за” і “проти”. Аргументи “проти” зводяться до: 1) нездатності громадян оцінити професійність суддів; 2) вибори передбачають проведення відповідної агітаційної кампанії, фінансування якої може викликати запитання. Переваги виборності полягають у такому: 1) реалізується принцип, що жодна гілка влади не може і не повинна призначати іншу; 2) зміцнюється незалежність судді; 3) суддя наближається до народу; 4) відбувається запобігання соціальній неспра ведливості, відірваності судді від громадян, замкненості, корпоративності, перетворенню суддів на касту недоторканних; 5) посилюється відповідальність і підзвітність суддів перед громадянами. До того ж інститут мирових суддів добре себе зарекомендував як ефективний інструмент позасудового вирішення спорів і розвантаження судів. Окрім того, призначення суддів у корумпованій судовій систе мі – це легалізація узурпації. Важливим контрольним механізмом є відкличний мандант. Отже, принцип виборності має бути застосований до суддів усіх юрисдикцій. У Виборчому кодексі мають бути визначені чіткі механізми і процедури виборів суддів, а також їх відкликання. Вибори – надійна запорука чесності й прозорості добору суддівського корпусу. Тим паче, що політичні партії будуть позбавлені права висувати своїх кандидатів у судді. Одночасно треба посилити кримінальну відповідальність за правопорушення у цій сфері, внести зміни до Кримінального кодексу України, унеможливлюючи будь-які спроби підкупів, тиску, фальсифікацій тощо, створюючи низку запобіжних механізмів.

У статті визначено, що адміністративні правовідносини в соціальній сфері необхідно розуміти як владно-підпорядковуючі відносини, що мають примусовий і позапримусовий характер, виникають, змінюються та припиняються з метою захисту публічного інтересу під час здійснення соціального захисту з надання безповоротних виплат (субвенції, субсидії, дотації, пільги і компенсації) та відповідних соціальних послуг, а приватними є відносини з надання позик, кредитування й інвестування публічною адміністрацією чи іншими уповноваженими суб'єктами публічного чи приватного права. Встановлено специфічні риси адміністративних правовідносин у соціальній сфері: передусім мають правову форму; через матеріальні норми соціального права втілюється специфіка процедурно-охоронних відносин, які мають похідний характер щодо матеріальних відносин із соціального захисту та надання соціальних послуг та є відносно самостійними під час встановлення «негативних» юридичних фактів (відсутність підстав чи умов для надання конкретного виду соціального захисту); мають складний характер (на основі кількох процедурних правовідносин реалізується конкретне матеріальне право в соціальному праві); орієнтуються на задоволення втіленого в нормах матеріального права публічного соціального інтересу людини як споживача соціальних послуг; відзначаються стадійністю. З'ясовано, що через публічні (адміністративно-правові) відносини розширюється природне конституційне право на соціальний захист, але водночас до правового становища споживача соціальних послуг додаються ті соціальні блага, яких ця конкретна людина або не мала взагалі, або мала в обсязі, меншому за мінімальні соціальні стандарти, а приватні відносини дають змогу практично втілити природні права такої особи на отримання соціальної допомоги, яка відшкодовується потім державі. Орієнтиром водночас постає спрямованість людської волі (формальний вимір) на отримання блага, задоволення конкретного інтересу (матеріальний вимір). Для повноцінного розмежування публічних і приватних відносин у сфері соціального захисту запропоновано враховувати особливості елементів цих правовідносин, панівні форми захисту й інтерес, який діє в цій галузі. Водночас досліджено наявні теорії їх розмежування з урахуванням практики публічної адміністрації й адміністративних судів: теорію субординації (теорія влади - підпорядкування), яка застосовується для первинної детермінації статусу, особливостей реалізації компетенції публічної адміністрації, визначення правової природи спору / конфлікту між учасниками адміністративних правовідносин, насамперед конкретною особою та державою в особі її уповноважених органів; спеціально-правову теорію в частині того, що спочатку необхідно встановити, яка саме правова норма застосовується під час здійснення соціального захисту (це має бути чітко визначена конкретна правова норма), а потім перевірити, чи є вона публічно-правовою; багатоступеневу теорію для складних правовідносин, тобто таких, що обтяжені публічними і приватними елементами.

У статті досліджується проблема ефективності судового захисту як засобу забезпечення соціальних прав. Продемонстровано розвиток ідеї про роль судів як гарантів соціальних прав (вивчаються відповідні міжнародні договори і додаткові протоколи, міжнародні механізми захисту з їхніми позитивними і негативними сторонами). Встановлено, що, незважаючи на зростаючий інтерес і роль судів у захисті соціальних прав, натепер інституційне забезпечення цих прав все ще є недостатнім. Ця ситуація частково пояснюється правовою історією формування поняття та сутності другого покоління прав як явища. Були проаналізовані проблеми реалізації так званих «гучних» рішень (на основі відповідної практики латиноамериканських, північноамериканських і європейських судів). Розглянуто питання щодо прийняття судами відповідальності за захист соціальних прав і подальші складнощі імплементації прийнятих рішень у законодавство держав. Виявлено основні причини і передумови, відповідно до яких «гучні» судові рішення не зумовлюють належного впливу на механізми і системи гарантування соціальних прав. Опрацьовано ряд рішень українських судів щодо забезпечення соціальних прав, а також висвітлені внутрішньодержавні проблеми імплементації конституційних зобов'язань і виконання судових рішень. Встановлено, що, незважаючи на збільшення кількості практичних кейсів щодо захисту соціальних прав, судова система України все ще не готова повною мірою захищати ці права. Були зроблені висновки щодо актуальності проблеми ефективності судового захисту соціальних прав і гострої необхідності мобілізації додаткових засобів. Обґрунтовано тезу про те, що в ситуації відсутності кардинальних реформ у сфері захисту соціальних прав міжнародні судові механізми не зможуть заміняти внутрішньодержавні інститути, прямим обов'язком яких є гарантування відповідних приписів, закріплених у конституціях. Було відзначено, що в умовах неспроможності судової системи гарантувати соціальні права це завдання беруть на себе інші суб'єкти - правозахис-ні організації, міжнародні неурядові організації, бізнес тощо.

Петрішак І. В. Судові органи як суб’єкти держав­ного захисту. - Стаття. Статтю присвячено висвітленню питань, пов’яза­них зі встановленням сутнісних характеристик дер­жавного захисту працівників суду шляхом визначен­ня адміністративно-правового механізму державного захисту. Здійснено аналіз нормативно-правових актів, якими врегульовано правовий статус судових органів як суб’єктів державного захисту. Визначено, що адмі­ністративно-правовим механізмом державного захисту працівників правоохоронних органів та суду є спосіб погодженого впливу суб’єктів управління на суспіль­ні відносини, пов’язані зі створенням надійних умов для функціонування суддів і правоохоронних органів та гарантування їх охорони від небезпеки. Встановлено, що в законодавстві немає єдино­го підходу до визначення суб’єктів, які підлягають державному захисту. Виокремлено чотири групи суб’єктів, які мають право на забезпечення держав­ного захисту. До першої групи суб’єктів, які мають право на забезпечення державного захисту, належать судді Конституційного Суду України, судді та праців­ники апаратів судів. До другої групи суб’єктів, які мають право на забезпечення державного захисту, запропоновано віднести працівників правоохоронних органів. Суб’єктів, які мають право на забезпечення державного захисту, віднесено до третьої групи. До четвертої групи належать суб’єкти, які мають право на забезпечення державного захисту щодо близьких родичів та осіб, які відповідають ознакам суб’єктів, яких віднесено до 1-3 групи. Визначено, що способами забезпечення незалеж­ності судді є: 1) особливий порядок призначення, при­тягнення до відповідальності, звільнення та припи­нення повноважень; 2) недоторканність та імунітетом судді; 3) незмінюваність судді; 4) порядок здійснення правосуддя, визначеним процесуальним законом, та­ємниця ухвалення судового рішення; 5) заборона втру­чання у здійснення правосуддя; 6) відповідальність за неповагу до суду чи судді; 7) окремий порядок фінан­сування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; 8) належне матеріальне та соціальне забезпечення судді; 9) функціонування органів суддівського врядування та самоврядування; 10) визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також інші засоби їх правового захисту; 11) право судді на відставку.

Малетов Д. В. Щодо поняття «компетентність» судді Вищого антикорупційного суду. - Стаття. У статті розглянуто зміст поняття «компетент­ність» в розрізі правової науки та теорії держави і пра­ва. Проаналізовано законодавство на наявність термі­нологічного визначення поняття «компетентність». Сформовано загальне уявлення щодо змісту поняття. При цьому наголошено, що поняття «компетентність» не може односторонньо застосовуватися в різних сфе­рах суспільних правовідносин. Зазначено, що відпо­відно до чинного законодавства закріплений поділ «компетентності судді» на три складники: професійна, соціальна та особиста компетентності. Досліджено наукові праці щодо поняття «компе­тентність судді», визначення його змісту та основних його складників. Наведено пропозиції щодо вдоскона­лення поняття та його нормативного закріплення. Ав­тором зосереджено увагу на тому, що для формування критеріїв оцінки кваліфікаційного іспиту для визна­чення компетентності судді Вищого антикорупційного суду ключовим є дотримання принципу спеціалізації. Досліджено аспекти оцінки компетентності суддів спеціалізованого антикорупційного суду. Відповідно до викладеного матеріалу особливість вимог до ком­петентності антикорупційного судді пов’язана з його спеціалізацією на здебільшого складних справах щодо розгляду кримінальних корупційних правопорушень і межуючих із ними злочинах. Однією з особливостей оцінювання компетентно­сті кандидата на посаду судді до Вищого антикоруп- ційного суду України є те, що у процесі добору суддів бере участь Громадська рада міжнародних експертів. Зроблено висновок, що Громадська рада міжнарод­них експертів є допоміжним суб’єктом оцінки компе­тентності судді Вищого антикорупційного суду, яка є додатковою унікальною гарантією забезпечення якіс­ної процедури оцінки критерію «компетентності» суд­ді Вищого антикорупційного суду України. У статті автором сформульовано поняття «відповідності кри­терію професійної компетентності судді Вищого ан- тикорупційного суду». Наголошено, що це здатність здійснювати правосуддя в антикорупційному суді з відповідною спеціалізацією на кримінальних коруп- ційних правопорушеннях і правопорушеннях, пов’я­заних із корупцією. Ключові слова: компетентність, компетентність судді, антикорупційний суд, спеціалізовані суди, Вищий антикорупційний суд України.

Дисертацію присвячено дослідженню правового механізму захисту трудових та соціальних прав суддів в Україні. У роботі розкривається поняття та зміст трудових і соціальних прав суддів, а також сутність, соціально-правове значення та структура правового механізму захисту цих прав суддів. У рамках розкриття змісту досліджуваного правового механізму особлива увага приділяється нормативній основі цього механізму, системі суб’єктів захисту прав суддів, а також формам (враховуючи способи і засоби) і методам захисту правового механізму захисту трудових та соціальних прав суддів. Узагальнено основні актуальні проблеми захисту трудових і соціальних прав суддів в Україні, а також сформульовано конкретні пропозиції й рекомендації щодо удосконалення правового регулювання захисту трудових і соціальних прав суддів, зокрема: ратифікація Конвенції Міжнародної організації праці № 151 1978 року та прийняття Закону України «Про захист права на організацію державних службовців», що передбачатиме внесення змін до законодавства про поширення на суддів права на створення профспілки, вступу до неї та виходу з неї; внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у частині окреслення переліку трудових і соціальних прав суддів, особливостей, форм і суб’єктів захисту цих прав. В диссертации впервые комплексно раскрыта сущность правового механизма защиты трудовых и социальных прав судей в Украине, а также проблематика его функционирования, в результате чего сформулированы конкретные предложения по его оптимизации, которые предложено учесть в рамках предстоящей судебно-правовой реформы. Обосновывается, что правовой механизм защиты трудовых и социальных прав судей в Украине представляет собой нормативно определённый, основанный на идее социального государства целостный юридический конструкт, охватывающий правовые средства и способы, посредством которых прямо или косвенно реализовывается защитная функция государства относительно защиты трудовых и социальных прав судей. В соответствующем контексте указывается, что данный механизм имеет особое социально-правовое значение, формируя условия надлежащего обеспечения социальной безопасности судей и в обществе в целом, а также способствуя развитию государства в качестве правового и демократического, делая возможной реализацию евроинтеграционных стремлений Украины. Доказывается, что исследуемый правовой механизм своей структурой охватывает: нормы национального законодательства и международно-правовых актов по защите трудовых и социальных прав человека в целом и судей в частности; общеправовые и специальные правовые принципы защиты прав судей; субъектов защиты трудовых и социальных прав судей, условно разделённых на соответствующих субъектов международного и национального уровня; формы и методы защиты трудовых и социальных прав судей. При этом обращается внимание на то, что структуру системы субъектов защиты трудовых и социальных прав судей можно условно разделить на такие две группы: субъекты международно-правового уровня защиты (международный судебный орган, международные неправительственные организации, осуществляющие защиту трудовых и социальных прав судей); субъекты национального правового уровня защиты (административные суды, органы судейского самоуправления, органы судейского управления, ассоциации судей). На основе критического анализа правозащитного потенциала соответствующих субъектов защиты трудовых и социальных прав судей, особенностей форм (способов и средств) защиты утверждается, что наиболее эффективным образом судья может защитить права в судебном порядке, который непосредственно зависит от уровня обеспечения государством достойного труда и социальной безопасности судей. Обосновывается позиция, в соответствии с которой на сегодняшний день основными проблемами защиты трудовых и социальных прав судей являются следующие: общее снижение уровня социальной безопасности в государстве; десоциализация сферы труда профессиональных публичных служащих в целом и судей в частности; недостаточное качество правового регулирования функционирования правового механизма защиты трудовых и социальных прав судей; недостаточная эффективность защитного влияния субъектов защиты трудовых и социальных прав судей; частое осуществление в Украине судебно-правовых реформ, не учитывающих потребностей комплексной оптимизации защиты трудовых и социальных прав судей. Для решения вышеизложенных проблем предложено: создать и утвердить концепцию по совершенствованию правового механизма защиты трудовых и социальных прав судей, которая должна быть учтена при проведении очередной судебно-правовой реформы в Украине; привести национальное законодательство в соответствие с международно-правовыми актами, касающимися защиты трудовых и социальных прав работников, в частности госслужащих; принять Закон Украины «О внесении изменений в Закон Украины «О судоустройстве и статусе судей» относительно защиты трудовых и социальных прав судей»; устранить институциональные барьеры, препятствующие эффективной защите трудовых и социальных прав судей в Украине; усилить правозащитные возможности отдельных субъектов защиты трудовых и социальных прав судей, а именно Совета судей Украины и ассоциаций судей. The dissertation is devoted to the research of the legal mechanism of protection of labor and social rights of judges in Ukraine. The paper reveals the concept and content of labor and social rights of judges, as well as the essence, socio-legal significance and structure of the legal mechanism for the protection of these rights of judges. As part of the disclosure of the content of the studied legal mechanism, special attention is paid to the normative basis of this mechanism, the system of subjects of protection of judges' rights, as well as forms (including methods) and methods of protection of legal mechanism of labor and social rights of judges. The main current issues of protection of labor and social rights of judges in Ukraine are summarized, as well as specific proposals and recommendations for improving the legal regulation of protection of labor and social rights of judges, in particular: ratification of the ILO Convention 1978 151 and development and adoption of the draft Law " On protection of the right to organize civil servants ”, which will provide for amendments to the legislation on extending to judges the right to form, join and leave a trade union; amendments to the Law of Ukraine "On the Judiciary and the Status of Judges" in terms of outlining the list of labor and social rights of judges, features, forms and subjects of protection of these rights.