Academic literature on the topic 'Сакральні духовні знання'

Мета cтатті – з’ясувати художню специфіку меморіальних споруд Гуцульщини другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. – періоду розквіту каменярства та деревообробництва. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові принципи історизму та системного підходу, а також методи: джерелознавчий – для аналізу тематичних та ідейних особливостей меморіальної споруди, комплексний – для виявлення художніх особливостей меморіальних споруд, аналізу – для вивчення пропорційних ознак складників меморіального комплексу. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в мистецтвознавчій науці аналізуються меморіальні споруди Гуцульщини, велика кількість яких була знищена в радянський період. Розглянуто об’єкти, уперше введені автором статті в науковий обіг. Увесь матеріал зібраний під час виїздів на польові об’єкти. Висновки. У статті проаналізовано художню специфіку меморіальних споруд Гуцульщини. Доведено, що стилістика й тематика скульптурного декору пов’язані із традиціями українського іконопису, сакральної архітектури. Шрифтові написи виконані за традиціями церкви Східного обряду. Висвітлено розмаїття тематики та присвяти: споруда, присвячена ліквідації панщини в 1848 р., намогильні меморії із хрестами, зображеннями Ісуса Христа, Святих християнського культу тощо. З’ясовано значення пам’яток у духовно- релігійному житті та сакральній культурі українців-гуцулів. Відзначено, що меморіальні споруди другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. потребують реставрації, збереження й каталогізації, адже виконані вони переважно із ямненського пісковика, м’якого та вразливого до атмосферного впливу. Матеріали дослідження можна використати під час створення туристичних маршрутів, проєктування нових сучасних меморіальних споруд, для реставрації старих пам’ятників.

Нині ціннісна мотивація багатьох суспільних процесів і пошуки перспектив культурного розвитку сучасного українського суспільства нерозривно пов’язуються з інтенсивною філософською розробкою аксіологічної проблематики. Універсальність ціннісного відношення та проникненість ним людського життя взагалі є однією з причин розмитості поняття «цінність» у філософії. І хоча воно, на перший погляд, здається зрозумілим інтуїтивно, цінність приховує буттєву глибину, зумовлює значну складність її аналізу та обґрунтування. Приходячи у світ, який вже існує, людина сприймає і осягає умови власного існування, яке відбувається не просто через матеріальну діяльність, а саме через ціннісно­матеріальну діяльність, де ціннісне і матеріальне існують у взаємозалежності. Будь­яка матеріальна дія людини пронизується певним ціннісним відношенням як до об’єкта, на який спрямована ця дія, так і до самої дії. Ціннісне відношення не може виникнути і проявитися у відриві від матеріальної дії. Вони існують в органічній цілісності, в якій одне передбачає інше. Хоч цінність і завжди пов’язана з предметом речового світу і думкою, її не можна ототожнювати з реальними предметами. Вона являється чуттєво­ідеальною цілісністю і виражає людське відношення до предмета. Цінність знаходиться на межі матеріального та ідеального і об’єднує їх у якісно іншу «річ», тому необхідно розрізняти матеріальні та духовні аспекти вираження ціннісного відношення. Щодо матеріального відношення цінності, то це вираження утилітарних відносин, що беруться в їхній сукупності. Духовне вираження ціннісного відношення проявляється і закріплюється в етичних та сакральних формах суспільної свідомості через «абсолютні», «вищі» та «загальнолюдські» цінності. Цінність – це вираження лише людського способу життя.

Мета статті – виявити сутність аполлонійського в балетній критиці й теорії Акіма Волинського. Методологія. На основі аналізу історіографії проблеми, першоджерел (критичні статті Волинського та його теоретична праця «Книга радінь»), застосування хронологічного й культурологічного підходів, порівняння діонісійсько-аполонійської концепції давніх греків та підходів до її тлумачення Волинського проведено науково об’єктивне дослідження. Наукова новизна. Уперше проаналізовано аполлонійські інтенції балетної критики й теорії Волинського. Висновки. На формування ідейно-естетичних основ балетної критики й теорії Акіма Волинського істотно вплинув Ф. Ніцше з ідеєю дихотомії аполлонійського й діонісійського та ідеєю надлюдини. Народження нової людини на початку ХХ ст. Волинський пов’язував зі шляхом від діонісійського – хаотичне, вакхічне, матеріальне, вседозволене, до аполлонійського – вольове, розумне, самодостатнє, духовне, ідеальне. Підґрунтям філософсько-історичного осмислення ґенези й розвитку класичного танцю Акім Волинський вважав культуру Давньої Греції; хоча світогляд давніх греків визначали два модуси буття – Хаос і Космос, їхнє мислення вирізняла внутрішня суперечливість як поєднання двох начал: ірраціонально-стихійного (діонісійського) і раціонально-гармонійного (аполлонійського). Класичний танець для Волинського – утілення ідеальної краси, продовження античної сакрально-танцювальної традиції. У критичних статтях він спонукає до пошуку сакрального початку в сучасних балетних постановках. Припускаємо, що, розробляючи теорію класичного танцю, Акім Волинський виходив з космогонічної концепції давньогрецького філософа Емпедокла, який надавав особливого значення стихіям вогню і землі. У Волинського дух уособлює вогонь (стрибок), а тіло – землю (партерні рухи).

У статті розглянуто окремі аспекти змісту духовних пісень Почаївського Богогласника 1790–1791 рр. у контексті барокової образності. Виявлено, що в духовних піснях збірника використовується характерна тематика найпоширенішої літератури того часу, зокрема, греко-візантійської сакральної монодії, старозавітньої і апокрифічної літератури. На цій основі поєднуються релігійні мотиви, що є виразним свідченням тяглості літургійно-мистецької традиції у межах найважливіших ділянок суспільного життя українського етносу. Досліджується значення духовних пісень у контексті забезпечення свідомої участі мирянина у літургійному дійстві. Вивляються образні та музично-інтонаційні засоби і лексичні паралелі гимнографічних піснеспівів та духовних пісень. Це підкреслює актуальність півчої літургійної практики барокової доби і в наступні періоди. У такий спосіб в українській культурі поєдналися традиції обрядових богослужінь і західноєвропейського католицько-протестантського досвіду духовного співу. В цьому контексті Почаївський Богогласник є свідченням еволюції унікальної співочої спадщини з великим потенціалом соціокультурного розвитку.