Academic literature on the topic 'Преображенська церква в с'

У статті розглянуто процес виникнення та розвитку Російської православної церкви як важливого фактора формування доктрини «руського міра». Розкрито етапи становлення та утвердження православ’я в Московському князівстві, проголошення митрополичого та патріарших статусів. Акцентується увага на те, що саме Церква Київської Русі поширила на російських землях православну віру. Прийнявши християнство в 988 році, за князя Володимира Київська Русь стала державою, в якій під впливом Візантійської та Європейської цивілізацій дуже швидко розвивались освіта, писемність, наука та культура. Наголошено на тому, що християнізація московських земель проходила дуже повільно і важко у зв’язку із низкою об’єктивних причин. Звертається увага, що у зв’язку із навалою монголо-татар на Київську Русь, захопленням Києва у 1240 році та посиленням Московського князівства, згідно з рішенням Константинопольського патріаршого собору 1354 року було санкціоновано переселення Руської митрополії до Володимира-на-Клязьмі. У статті вказано, що Московська влада була зацікавлена на перенесення митрополичого центру до Москви та активно сприяла у цьому процесі своїм ієрархам. Використовуючи різноманітні форми і методи – підкуп, обман, фальсифікацію, залякування – московські царі досягали своїх цілей спочатку утвердження Московської митрополії, а потім і Московського патріархату. Звертається увага, що з грубим порушенням канонічного права було проведено приєднання до Московського патріархату Київської митрополії. Характеризується вплив Люблінської унії 1569 року та Переяславської ради 1654 року на послаблення Київської митрополії, які привели до неканонічного захоплення Київської та Чернігівської єпархій. Особлива увага звертається на церковну реформу Петра I та роль українських учених С. Яворського та Ф. Прокоповича на її проведення та їхній вплив на державотворчі процеси Російської імперії. Ліквідація титулу патріарха та проголошення главою Російської церкви «Святійшого синоду», який очолював імператор Петро I, свідчило про підпорядкування церкви державі й управління церквою здійснював державний інститут. Такий стан російського церковного життя тривав аж до 1917 року. Саме за Петра I було закладено фундаментальні ідеї доктрини «руського міра». У статті доведено, що Російська православна церква виникла від своєї матері – Київського патріархату. Підкреслено величезний вплив на розвиток російської церкви українського духовенства та українських учених-теологів. За Петра I порушено було навіть таємницю сповіді. Тепер священники перетворювались на агентів таємних служб.

Анотація. У статті висвітлено зміст поняття «мета виховання» в українській педагогіці другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. Окреслено чинники, які впливають на формулювання мети виховання (суспільно-політичний уклад суспільства, його внутрішні сили та зовнішні потреби, державотворчі процеси, національні особливості народу, його світогляд, рівень розвитку людини і культури). Мета виховання відповідає психічним та природним властивостям народу, визначається національним характером, завданнями, що ставить перед нами сучасне і майбутнє. Мета конкретизується системою виховних завдань. Виховання у народі існує стільки, скільки існує сам народ. Виховання мусить виростати із традицій, з культурного стану народу, мусить корінитися у характері народу (К. Ушинський, І. Франко, Г. Ващенко). Головним у вихованні є формування особистості з високими моральними якостями і національною свідомістю. Мета українського виховання полягає в тому, щоб допомогти дітям зрозуміти і полюбити свою мову, літературу, культуру (Я. Чепіга), виховати з дитини свідомого члена родини, громади, людства. (С. Русова). Виховати гармонійну людину можливо лише тоді, коли виховання буде вільним, індивідуальним, національним, враховувати природні задатки дитини, відповідати соціально-культурним потребам часу. Не потрібно придумувати нові закони виховання, їх треба складати для кожної дитини, для кожної ситуації. Виховання повинно перетворитися на самовиховання. Треба зрозуміти дитину, викликати у неї цікавість, інтерес до самої себе, до своєї праці, до свого оточення, до людей, спостережливість до природи, активізувати творчі сили, зацікавити навчанням, розвинути етичну й громадянську свідомість. (С. Русова). Першочергове значення у реалізації мети виховання має родина, мова, церква, історія та культура (І. Огієнко). В українській педагогіці досліджуваного періоду викристалізувалася мета виховання, яка ґрунтувалася на загальнолюдських і національних цінностях, традиціях українського народу.

У статті вперше досліджено проблематику взаємовідносин о. Кирила Селецького із Чином святого Василя Великого жіночої і чоловічої віток. Настоятель с. Жужеля як основник Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії здійснював духовний провід василіянок, що було звичною практикою того часу. Отець співпрацює з монахинями-василіянками від 1872 р., отримавши обов’язки капелана в Яворові. До наукової студії широкоформатно залучено хроніки монастирів василіянок і василіян, спогади про отця Кирила Селецького, його публікації, а також загальні історичні праці. Констатуємо, що взаємини духовенства були приятельськими та доброзичливими. Зокрема, о. К. Селецький опублікував дві біографічні замітки (оповідання і некролог), присвячені василіянам Єронімові Кузьмичу і Йосафатові Мальчинському. До численної плеяди приятелів о. К. Селецького у середовищі отців василіан належали: ігумен Кристинопільского монастиря Антоній Кучинськиий, протоігумен, а згодом архимандрит Климентій Сарницький, Кипріян Козловський, Іван Тимочко, Юліян Дацій, Мар’ян Повх та інші. Зазначено, що отці василіяни також залишили теплі спомини у своїх літописах (Кристинопільська хроніка) або свідчення доброї пам’яті про о. Кирила в хроніці сестер-йосифіток. Ідеться передусім про вихідця із Цеблова василіянина о. Дам’яна Григорія Богуна, а також його рідних Василя Григорія Богуна і Мартиніяна Михайла Петришина. Характерно те, що василіяни зазначали про святість о. К. Селецького (о. Дам’ян Григорій Богун), якого має вшанувати Церква. Певні непорозуміння виникли в питаннях проводу Згромадження сестер-служебниць, але це була справа о. Кирила із окремими представниками Чину (радше представників Чину) з душпастирем

У статті аналізуються матеріали археологічних досліджень цвинтаря XVII-XVIII ст. та залишків Свято-Успенської церкви в с. Лютенька (Полтавщина). Лютенька була заснована як слобода у 30-х рр. XVII ст.. До 1646 р. була у власності Конєцпольських. У 1648-1782 рр. Лютенька функціонувла, як сотенне містечко у складі Гадяцького, Полтавського, Зіньківського полків. Найтісніше її історія пов’язана із родиною Бороховичів, зокрема із Михайлом Андрійовичем, який у 1672-1687 рр., із незначними перервами, був гадяцьким полковим обозним, а 1687 – 1704 р. – полковником. У статті розглянута родина Михайла та його другої дружини Олени Іванівни. Взаємовідносини останньої та дітей Максима, Федора, Івана, Феодосії і Марії, після смерті батька. Більшість членів родини знайшли свій спочинок на цвинтарі спеціально збудованої у 1687 р., як родинна усипальниця, Успенської церкви. Звели її в центрі лютенської фортеці на місці старої дерев’яної церкви першої чверті XVII ст. Новозведена церква була мурованою, дев'ятидільною, хрещатою, п'ятибанною. Проіснувала вона до 1985 р. Навколо неї у 2009-2010 рр. досліджена ділянка ґрунтового цвинтаря XVII-XVIII ст., всього близько 300 поховань. Вони розміщені у широтному напрямку, із тяжінням до стін храму, часто на місці раніше існуючих могил. Впродовж кінця XVII – першої чверті XVIII ст. Бороховичи здійснювали поховання членів своєї родини в підземному просторі центральної частини та обабіч церкви у склепових похованнях. Археологічно вивчено 13 склепів, унікального стану збереженості, які є у фокусі цієї розвідки. Знайдені та атрибутовані поховання самого Михайла Бороховича, його дружини Олени та, вірогідно синів. Поданий детальний опис конструкцій склепів, поховального вбрання, розміщення, супровідних обрядових речей: ікон, хрестів тощо. Матеріали кінця XVII-XVIII ст., розширюють наші уявлення та знання про різні аспекти здійснення поховань, поховальну обрядовість козацької старшини та, назагал, сприяють уточненню уявлень про смерть в часи Гетьманщини.

The book analyzes scientific papers, available nowadays, that deals with the history of the UGCC. The author indicates the situation of lack of detailed and analytical researches in the historiographical complex of the problem, which is informationally limited and includes many composite works that do not meet the requirements of modern scientific researches. Main attention in the monograph is focused on the historiographical heritage formed by researchers in emigration. The author notes that the patriotic concept of studying the history of Ukraine in general and the history of the Ukrainian church in particular was formed exactly among emigrants. The historiographical analysis is based on special methods of historical and historiographical studies. The result of the research contributes to an objective coverage of the issue of historiography of Ukrainian Greek Catholic Church in the period of 1939-1991. The monography is complete and independent research. The monography can be usefull for ukrainian scientists, represents of Ukrainian Greek Catholic Church and all interested in studying the history of Ukrainian church. The monography can be used for further researches in history of religious movements and organizations in Ukraine

У статті досліджується діяльність «перемиського гуртка» що включав до свого складу представників духовенства Перемиської єпархії УГКЦ. Об’єднані навколо часопису «Український Бескид» його члени протягом кінця 1920–1930-х рр. активно працювали над популяризацією в середовищі вірян нової політичної моделі українського суспільства і майбутньої української державності. Її суть полягала в поєднанні духовної спадщини католицизму й державницької концепції гетьманців, ідеологами яких були В. Липинський та С. Томашівський. Було проаналізовано найважливіші напрямки соціальної та культурної комунікації, які пропонували члени гуртка в сучасній їм та майбутній Україні. Серед них — найважливіші правила «інформаційної гігієни» (наука про «добру» та «лиху» пресу), формування об’єднавчих для суспільства політичних цінностей, налагодження комунікації між інтелігенцією та селянством, зв’язок національного бізнесу з культурним розвитком народу, тощо. Ключові слова: часопис «Український Бескид», соціальні комунікації, культурні комунікації, Українська Греко-Католицька Церква, Галичина, В’ячеслав Липинський, гетьманський рух.