Academic literature on the topic 'Практики виживання'

У статті проаналізовано вплив культурно-історичних та соціально-філософських чинників на становлення і розвиток ідей благодійності, допомоги нужденним, соціальної допомоги як суспільного феномену та соціальної роботи як професійної діяльності. Методологічною основою дослідження виступає системний підхід до вивчення культурно-історичних та соціально-філософських засад благодійності та соціальної допомоги. Використано історичний метод (прослід- ковування історичного розвитку феномену соціальної допомоги та благодійності, урахування специфіки розви- тку певних історичних періодів та її вплив на підходи до благодійності, вплив наукових та філософських знань на формування теоретичних засад професійної соціальної роботи тощо), методи аналізу та синтезу (для вичле- нування особливостей розвитку ідеї допомоги у різні історичні періоди та визначення її впливу на формування і розвиток професійної соціальної роботи в подальшому). У статті показано, що в первісних спільнотах питання допомоги та взаємодопомоги виходили з необхідності забезпечити виживання спільноти. Із появою та поширенням релігійного світогляду ідеї допомоги та милосердя стали пов'язуватися з ідеями про спасіння душі, а допомога ближньому – як вияв любові до Бога. Показано вплив релігійних настанов на ідею допомоги нужденним у Європі, США та особливості впливу релігійного світогляду на розвиток ідей благодійності в українському суспільстві. Вплив релігійних установок залишався сильним до кінця XVII – XVIII ст., а з епохи Нового часу та Просвітництва поширення здобули світські доктрини благо- дійності та її регулювання. Відзначено, що у ХІХ ст. реалізація соціальної допомоги здійснюється через численні громадські благодійні організації. Проте з кінця ХІХ ст. стає очевидним, що соціальна допомога та соціальна робота мають надаватися та здійснюватися професіоналами, які мають відповідну освіту. Проаналізовано вплив базових філософських та етичних ідей від давнини до сучасності, які орієнтували суспільну думку на необхідність допомоги та взаємодопомоги, соціальної відповідальності тощо. Підкреслено вплив наукових та філософських ідей на розвиток теорій та практики соціальної роботи у першій половині ХХ ст. Значний вплив на роз- виток теоретичних засад у розумінні соціальної допомоги та соціальної роботи зробили наукові та філософські напрями початку ХХ ст.: психоаналіз, герменевтика, екзистенціалізм, гуманістична психологія, гештальтпсихологія та ін. Наголошено, що з кінця ХХ – початку ХХІ ст. у питаннях надання соціальної допомоги та благодійності з’явилися та набули поширення ідеї прагматичного гуманізму та ефективного альтруїзму як альтернативи кла- сичним підходам до благодійності та допомоги. Зроблено висновок, що культурно-історичні, економічні, соціально-політичні зміни, що відбуваються у сус- пільстві впродовж його історичного розвитку, значно впливають на формування і розвиток ідеї соціальної допо- моги, а також ставлять питання про необхідність пошуку нових підходів до організації та функціонування системи соціальної допомоги, ураховуючи вимоги сучасної теорії і практики, накопиченого вітчизняного і зару- біжного досвіду.

Статистичні дані останніх років свідчать про те, що однією з основних причин зниження якості життя у хворих, які перенесли інфаркт міокарда (ІМ), є розвиток серцевої недостатності (СН). Ішемічна хвороба серця – превалююча причина смерті в Європі, що забирає щорічно життя у 862 000 чоловіків (19 % від загальної смертності) та в жінок 877 000 (20 % від загальної смертності). В Україні, згідно з ECVDS – 2017, чоловіча смертність становить 59 % від загальної, жіноча – 75 %. Тому оптимізація методів ранньої діагностики та лікування ІМ на сьогодні вкрай важлива в щоденній клінічній практиці. Мета дослідження – оцінити клінічні переваги визначення Nt pro-BNP у хворих на гострий інфаркт міокарда. Матеріали і методи. Ми провели оцінку динаміки Nt pro-BNP імуноферментним методом у 58 хворих, на гострий ІМ. Середній вік обстежених становив (62,7±1,07) року. Оцінювали зв’язок показників із перебігом ІМ, післяінфарктним ремоделюванням серця та виживанням хворих. Результати досліджень та їх обговорення. Кореляційний аналіз, який ми провели, підтвердив дані літератури про вплив на рівень Nt pro-BNP віку (r=0,391; p=0,003), тютюнокуріння (r=0,322; p=0,046). Свідченням зв’язку даного маркера із СН cтала кореляція з частотою серцевих скорочень як в гострий період ІМ, так і через 3 місяці (відповідно r=0,433; p=0,008 і r=0,457; p=0,009). Показники післяінфарктного ремоделювання серця, за даними ехокардіоскопії, чітко корелювали з рівнем Nt pro-BNP, зокрема систолічний розмір лівого шлуночка (ЛШ) (r=394 p=0,022), ступінь систолічного вкорочення ЛШ (r=-0,425; p=0,015) фракція викиду ЛШ (r=-0,352; p=0,044). В динаміці також змінювалася товщина стінок ЛШ та індекс маси міокарда ЛШ (r=0,319; p=0,048 та r=0,361; p=0,028). Важливим підтвердженням прогностичного значення Nt pro-BNP став аналіз виживання пацієнтів після ІМ. Було чітко встановлено збільшення смертей у хворих із перенесеними коронарними подіями та підвищеним рівнем Nt-proBNP (r=0,297; p=0,023). Висновки. Визначення Nt pro-BNP у клінічній практиці має важливе значення для прогнозування перебігу післяінфарктного періоду. Підвищений рівень NT pro-BNP після виникнення ІМ вказує на розвиток СН, що дозволяє оптимізувати лікування та попередити можливі ускладнення.

У практиці хірурга трапляються клінічні ситуації, коли захворювання, обʼєм його ускладнень і навіть виконання швидких, активних і радикальних дій дають усвідомлення “туманної” перспективи подальшого виживання пацієнта. І чим більший досвід у лікуванні такої категорії хворих, тим більші сумніви тривожать лікаря в перші хвилини критичної оцінки ситуації. Разом з тим, той же досвід дозволяє хірургу швидко мобілізуватися і прийняти єдиновірне, на його думку, рішення, яке дозволяє зупинити процес ураження та повернути хворобу в протилежний бік – поступового видужання. Представлено власне спостереження, особливості клініки, діагностики, хірургічного лікування та подальшої тактики ведення пацієнта з поширеною флегмоною лівої нижньої кінцівки.

Рання серцево-легенева реанімація та швидка дефібриляція забезпечують виживання пацієнтів при раптовій зупинці кровообігу, а значна частина потерпілих, що потребує невідкладної медичної допомоги, гине через її несвоєчасність або неадекватність. Відомим є факт, що відсутність допомоги постраждалим протягом першої години після отримання травми збільшує кількість смертельних вислідів на 30 %, а затримка допомоги понад 3 год завершується летальністю понад 60 % потерпілих. Саме своєчасність та якість першої долікарської допомоги при різних захворюваннях, травматичних ушкодженнях, нещасних випадках, отруєннях тощо є визначальними для збереження здоров’я і життя потерпілого. Як свідчать результати численних досліджень, проведених під патронатом Всесвітньої організації охорони здоров’я, близько 20 % загиблих внаслідок травм та нещасних випадків у мирний час могли б бути врятованими за умови вчасного та якісного надання першої долікарської допомоги. Існуюче законодавство в Україні передбачає кримінальне переслідування медичного працівника за ненадання допомоги потерпілому, що перебуває в небезпечному для життя стані. У звʼязку з цим базова серцево-легенева реанімація – одна з основних практичних навичок, яку повинен опанувати студент, що здобуває освіту за спеціальністю «Фармація», під час вивчення навчальної дисципліни «Перша долікарська допомога з ознайомчою медичною практикою», підготовки фахівців магістерського рівня. Кожний студент зобов’язаний вміти надавати невідкладну медичну допомогу хворому незалежно від причини виникнення термінального стану, на основі сучасних стандартів та міжнародних протоколів. На сьогодні в царині реанімато­логії існує вагома доказова база щодо проведення серцево-легеневої реанімації, на яку, безумовно, необхідно спиратися в процесі навчання студентів фармацевтичного факультету.

Резюме. Валідність використовуваних у стоматологічній практиці критеріїв PES та WES була обґрунтована у ряді клінічних та експериментальних досліджень, проте досі актуальним є вивчення складових об’єктивності та відповідності застосування таких цільовим потребам комплексної оцінки при різних видах стоматологічних втручань у ділянці власних зубів та ортопедичних конструкцій з опорою на дентальних імплантатах. Мета дослідження – ретроспективно оцінити клінічну відповідність використовуваних критеріїв оцінки рожевої та білої естетики PES та WES при різних змінах стоматологічного статусу та визначити асоціації таких із суб’єктивним сприйняттям досягнутих естетичних результатів лікування. Матеріали і методи. Пошук та відбір цільових наукових даних здійснювався у системі Google Scholar за ключовими словами та з використанням можливостей функції розширеного пошуку. Систематизація та категоризація чисельних та текстових даних проводилася у табличному редакторі Microsoft Excel 2019 (Microsoft Office, Microsoft, 2019) з подальшою побудовою граф-логічної структури, яка включала основні ідентифіковані аспекти проведеного ретроспективного аналізу. Результати досліджень та їх обговорення. В результаті проведеного аналізу вдалось встановити наступні ключові аспекти особливостей застосування параметрів PES та WES у клінічній стоматології: 1) актуальною є потреба розробки більш деталізованої шкали інтерпретації та відповідно уніфікованого підходу до категоризації значень складових критеріїв у структурі обрахунку значень PES/WES; 2) за даними окремих досліджень рівень кореляції між параметрами PES/WES та суб’єктивною задоволеністю пацієнта по відношенню до досягнутих естетичних результатів є недостатнім; 3) критерії PES/WES не враховують складову виживання імплантатів як елемент комплексної системи оцінки успішності проведеного лікування. Висновки. Критерії оцінки параметрів білої та рожевої естетики PES та WES характеризуються високим рівнем клінічної відповідності поставленим завданням контролю змін естетичних характеристик стоматологічного статусу при дентальній імплантації, ортопедичній реабілітації та м’якотканинні аугментації, що дозволяє використовувати їх в процесі клінічного моніторингу.

Кінець ХХ ст. в діяльності ЮНЕСКО, Світового Банку, освітніх департаментів Європейського Союзу та інших міжнародних організацій відзначений кількома важливими змінами:– безприкладним підвищенням уваги до вищої освіти та наукових досліджень як головної передумови стійкого соціального і економічного розвитку націй у ХХІ столітті (введення нових стандартів класифікації освіти в 1997 р., конференція 1998 р. в Парижі з вищої освіти та ін.);– акцентуванням проблеми вимірювання і забезпечення якості навчання і професійної підготовки, створення та поширення засобів об’єктивного оцінювання діяльності навчально-виховних закладів (здійснення проектів на кшталт PISA – масового тестування сотень тисяч учнів у десятках країн);– прискоренням розвитку фундаментальних наук і розширенням використання їх у системах освіти як незамінного засобу підготовки працівників ХХІ ст. і формування передумов для стійкого суспільно-економічного розвитку.Строго кажучи, останні два аспекти тісно поєднуються, оскільки високоякісна і сучасна освіта не може не включати вивчення точних наук і формування навичок використання новітніх інформаційних та інших “високих” технологій. Прикладом цього є рекомендації Всесвітньої конференції з точних наук, організованої під егідою ЮНЕСКО в Будапешті (26 червня – 1 липня 1999 р.) [1]. Для нас особливо важливим є та частина документів цієї конференції, де йдеться про безперспективність скорочення вивчення фундаментальних наук в системі обов’язкової освіти під фальшивим приводом їх “складності”, де пропонується змінювати й осучаснювати зміст природничо-математичної складової середньої та вищої освіти як фундаменту стійкого розвитку людства, збереження і поліпшення довкілля, забезпечення миру і стабільності.Однак, у деклараціях конференцій та інших працях експертів ЮНЕСКО мало мовиться про необхідність негайного подолання наслідків сучасного “інформаційного вибуху”, насамперед – браку в активного населення новітніх знань для ефективної й результативної діяльності. Пропонуємо називати це явище “ефект хоттабізації” на знак того, що все частіше і частіше кваліфіковані фахівці внаслідок незнання новітніх наукових досягнень повторюють дії дідугана Хоттабича, який намагався допомогти одному лінуватому підлітку скласти екзамен з фізичної географії на основі знань про довкілля, які існували за дві тисячі років до нашої ери на теренах Індії і Близького Сходу. Негативні наслідки ефекту хоттабізації загострюються тим, що нашими сучасниками є приблизно 90% всіх науковців, які жили на планеті, а продуктивність їхньої праці постійно зростає завдяки комп’ютерній техніці і створенню світових мереж для циркуляції наукової інформації та наукової співпраці (електронна пошта, Інтернет та ін.).Неусвідомлення загрози з боку ефекту хоттабізації вже привело в Україні до того, що у нас продовжують використовувати поняття “фундаментальні курси” в анахронічному аспекті як синонім тих усталених академічних знань, що датуються періодом становлення класичних наук. Наслідком цього, очевидно, стає зниження ефективності діяльності всієї системи освіти, а також певна втрата впливу наукової спільноти на громадську думку. Як відомо, цим негайно скористалися представники псевдонаук і невігласи, адепти релігійних й езотеричних вчень тощо.В Україні для вчителів шкіл і викладачів вищих навчальних закладів зникла можливість для ліквідації ефекту хоттабізації і безперешкодного отримання нових даних про результати наукових досліджень в десятках старих і молодих наук. Наукові матеріали чи повідомлення про відкриття займають маргінальне становище, зустрічаються в кількох газетах і науково-популярних журналах з мікроскопічним накладом. Не буде перебільшенням твердження, що сучасна Україна поступається більшості країн третього світу в увазі до поширення наукових знань, у виданні книг, журналів, газет, використанні спеціалізованих каналів телебачення тощо.Очевидно, що подібна деградація не віщує нам нічого хорошого у найближчому майбутньому й загрожує подальшим зниженням інтегральної виробничої компетентності населення України. Яскравий і виключно неприємний приклад стратегічно помилкових дій в освітній сфері – здійснення у нас на Кіровоградщині фінансованого зі США проекту “розвитку критичного мислення”, опис якого і перші “результати” можна знайти в статті [2]. Заокеанські “меценати” розвитку нашої школи безапеляційно оголосили всі тексти підручників “банальними й усім відомими знаннями”, а справжньою цінністю – те, що в ці книги не входить. Цим вони гранично активізували цікавість молоді до антинаукової інформації – переповідання старих релігійних текстів і псевдо-знань алхіміків, байок про легкість отримання “необмеженої енергії з вакууму” та здійснення всіх мрій людства на базі “торсійних полів”. Наслідок? Він дуже сумний – учні на заключних заняттях і залікових дискусіях затаврували всі фундаментальні науки, “довели шкідливість і помилковість” праць Ч. Дарвіна та безлічі інших геніальних вчених...Ми були б необ’єктивними, стверджуючи, що лише в Україні природничо-математичні науки страждають від активізації фанатизму і невігластва. Зауважимо, що і в зарубіжних країнах ситуація з оновленням комплексу навчальних дисциплін і врахуванням у них новітніх наукових відкриттів другої половини ХХ ст. залишається доволі строкатою. З міркувань лаконічності, вкажемо лише два приклади.На відміну від української практики 90-х років, що відзначається значним зниженням уваги до точних наук під гаслом кампанії з гуманізації та гуманітаризації діяльності системи освіти, політичне і адміністративне керівництво Франції інтенсифікувало рух у протилежному напрямі. Як свідчать останні матеріали про тенденції розвитку вищої школи Франції [7], країна обрала твердий курс на розширення охоплення молоді вищою освітою шляхом професіоналізації навчальних програм, широкого впровадження коротких професіоналізованих профілів підготовки кадрів, доповнення класичних спеціалізацій (філолога, історика тощо) додатковими – юриста середньої кваліфікації, соціолога, психолога та ін. Якщо у нас ключовим терміном є “інтелект”, то у сучасній Франції – “компетентність”. Зауважимо, що такою ж є освітня політика кількох інших розвинених країн – Фінляндії, Австрії, Нідерландів, – а також частини країн третього світу – Південної Кореї, Сінгапуру, Індії тощо.Інший приклад. Сучасна Росія, очевидно, успадкувала від СРСР не лише розташовану на своїй території мережу навчальних закладів, але й теоретично-методичний доробок науково-педагогічних дослідних установ, більшість яких концентрувалася в радянські часи у Москві. Нас особливо цікавлять досягнення в інтегруванні природничих наук, зокрема, створенні навчального курсу з інтегрованого “Природознавства”. Вже на початку 80-х років там розпочалися дослідження з диверсифікації старшої середньої школи і використання в навчальному процесі нових предметів і дисциплін.В Україні ці тенденції оновлення виявили себе у планах міністерства народної освіти ввести в майбутньому профільне навчання в старших класах середньої школи. Серед підготовчих кроків (очевидно, за дозволом Москви) воно у другій половині 80-х рр. проводило конкурс на створення програми інтегрованого предмету “Природознавство”, призначеного для заміни фізики, хімії і біології в гуманітарних профілях або потоках навчання. Протягом декількох років комісії відкинули багато невдалих варіантів. Організатори в 1990 р. запропонували автору взяти участь у конкурсі, що призвело до створення бажаної програми і закриття проблеми. Вперше нова програма з інтегрованого “Природознавства” була опублікована в №23 Інформаційного збірника міносвіти в 1991 р., а пізніше регулярно перевидавалася (напр., [3]).Ми переконані – головні ідеї цього нового предмету стають все більш актуальними. Про це свідчать і події в Росії, де експериментують з новою вузівською дисципліною “Концепції сучасного природознавства” і пропонують іншу – “Наукова картина світу” ([4] та ін.). Та вже побіжне ознайомлення з російськими варіантами інтегрованих природознавчих дисциплін засвідчує, що вони мають численні недоліки – еклектичність, відсутність певної інтегруючої ідеї, акцентування другорядної інформації та ін. Схоже, росіяни не змогли скористатися негативним досвідом країн Заходу, де у 80-х роках нова дисципліна “Наука (Science)” була найчастіше простим об’єднанням надмірно класичних фрагментів двох-трьох традиційних наук.Українська старша середня і вища школи мають врахувати вказані приклади і тенденції, створивши і використавши власний варіант дисципліни (чи групи споріднених дисциплін), де були б акумульовані й логічно поєднані в єдине ціле більшість головних відкриттів природничих наук останнього тридцятиріччя. Цей період виділений нами тому, що нові досягнення групи молодих наук дають змогу створити більш повне і сучасне уявлення про Всесвіт і довкілля, Землю і людство.Один з варіантів нових підходів ми пропонуємо у згаданому інтегрованому “Природознавстві”, яке може бути однаково корисним як у старшій середній школі, так і на базовому рівні вищої освіти.Основна особливість авторського “Природознавства” – акумуляція в ньому останніх відкриттів і досягнень цілої групи наук про природу і людину: астрофізики, ядерної і теоретичної фізики, нерівноважної термодинаміки, нелінійної хімії, геофізики і геохімії, етології, нейро- і молекулярної біології, генетики, теорії інформації, почасти, екології й ін.Розроблений варіант курсу складається з двох частин із подібними цілями, що послідовно висвітлюють сучасні уявлення про походження неживої (1-я частина курсу) і живої субстанції, їхній розвиток й постійне ускладнення, а також розглядають сучасний стан і шляхи подальшої еволюції косної і живої матерії у Сонячній системі. У центрі уваги – загальні й партикулярні закони, що детермінують цю еволюцію, а також “досягнення” людства в порушенні природної ходи подій та пошуки реального шляху ліквідації загроз його існуванню. Відсутність фінансування не дає змоги виділити півтора-два року на завершення цього досить складного проекту і створення серії підручників для навчальних закладів різного рівня (включаючи посібники для підготовки викладачів нової дисципліни). Поки-що є лише попередній текст першої частини “Природознавства” (приблизно 20 друкованих аркушів).Настільки детальна розповідь про нереалізований проект виправдана переконанням автора в тому, що в найближчому майбутньому в рамках переходу до 12-річної середньої освіти в Україні можуть активізуватися пошуки нових предметів і дисциплін для заключних рівнів первинної освіти (термін означає всю сукупність засобів і методів підготовки нових генерацій до активного життя). Наприклад, проблема адекватного викладу складних наукових аспектів сучасної екології як інтегративної науки найкраще вирішується саме в рамках ще більш інтегративного курсу “Природознавства”. Багато років автор використовував у різних комбінаціях інформацію з екології, природознавства і наукового людинознавства під час читання курсів “Вступ в екологію”, “Основи екології” і “Безпека життєдіяльності” в університетах та спеціалізованих середніх навчальних закладах Києва. Досвід показав, що учні і студенти негативно ставляться до викладу цих курсів на основі акцентування видів забруднень і правил цивільної оборони, віддаючи перевагу отриманню знань про закони живої і неживої природи та про особливості комплексних динамічних явищ довкілля.Наше заключне зауваження стосується ужитого терміну “наукове людинознавство” і, напевне, має особливе значення. Цієї науки ще немає, але існують і розширюються досить тривкі острівці наукових знань про сутність людини в рамках групи окремих молодих точних наук.Тисячоліттями сутність людини була об’єктом вивчення, аналізу і трактування гуманітарних наук і мистецтв. Накопичений ними океан знань відрізняється декількома особливостями, зокрема: а) колосальним обсягом; б) словесною або графічною формою; в) відсутністю надійного інструментарію для відділення істини від помилок і хибних гіпотез; г) непристосованістю до швидкої передачі молодим поколінням.Для автора друга половина ХХ ст. відзначена насамперед тим, що у своєму розвитку генетика, етологія, теорія інформації, нейро- і молекулярна біологія й інші точні науки “проникли” в сферу вивчення сутності людини. Багато чого з золотого фонду здогадок науковців-гуманітаріїв вони підтвердили у формі законів природи, виявивши одночасно хибність частини поширених ідей і постулатів (особливо в сфері психології й уявлень про мотиви поведінки людини, див. напр. [5,6]). Автор, зрозуміло, володіє лише частиною інформації зі сфери наукового людинознавства, але й вона чітко виявила свою виняткову ефективність у процесі виховання і викладання. Відзначимо, що окремі аналітики-прогнозисти серед педагогів-науковців (як Т. Левовицький у Польщі чи Б. Гершунський у Росії) пропонують розширити можливості педагогіки у ХХІ ст. шляхом залучення досягнень психології, соціології і кібернетики. Та значно більшого можна чекати від названих вище молодих наук, особливо етології, генетики і нейромолекулярної біології.Й досі педагоги або не підозрюють про існування, приміром, законів етології й нейрохімії людських емоцій, або, не вивчивши їх глибоко, відхиляють як небезпечну для їхньої науки єресь (“сьянтизм”). Звичайно, ці варіанти дій по-своєму логічні, але не мають перспективи з урахуванням необхідності переходу від адаптаційної до трансформаційної (існують також назви “гуманістична” і “критично-креативна”) парадигми освіти, формування в молоді потрібної в ХХI сторіччі неоцивілізаційної компетентності – фундаментальної передумови виживання людства і його стійкого прогресу.Свою частину рішення зазначених освітньо-виховних проблем може взяти на себе великий курс “Основи сучасного природознавства” як комплекс знань про походження, розвитку і сутності природи і людини, міру розумності і можливостей останнього.