Academic literature on the topic 'Правовий статус юридичної служби'

У науковій статті аналізуються положення чин-ного законодавства в частині реалізації закріплених Конституцією України та Законом України «Про дер-жавну службу» положень, що стосуються визначен-ня статусу працівників апарату суду. Розглядаються положення нового та перспективного законодавства про державну службу, положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у контексті урегульо-ваності та визначеності статусу працівників апарату суду. Досліджено особливості організації роботи, під-порядкування та фінансової забезпеченості працівни-ків апарату суду. Адміністративно-правовий статус керівника апа-рату суду – це сукупність його повноважень, зобов’я-зань, прав та обов’язків щодо організації забезпечення суддям умов для здійснення судочинства, організації матеріальних, технічних, охоронних та інших забезпе-чувальних функцій у суді. Адміністративно-правовий статус помічника судді – це сукупність його повнова-жень, завдань, зобов’язань і прав щодо допомоги судді в підготовці судових справ до розгляду, виконання ін-ших законних доручень судді і керівника апарату суду в поєднанні з професійними обмеженнями та спеціаль-ною дисциплінарною відповідальністю. Правовий статус державного службовця в судовій системі розглядається як сукупність встановлених законодавчими нормами функцій, повноважень, прав і обов’язків, правових обмежень, етичних стандартів в сукупності з підставами, порядком виникнення їх-ньої службової правосуб’єктності та юридичної відпові-дальності в аналізованій сфері. Важливість зазначеної проблеми зумовлена тим, що на державних службовців судової системи покладено низку зобов’язань у сфері державної політики, основна мета яких – забезпечен-ня справедливості, а саме правового захисту прав, сво-бод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, адже боротьба за справедливість нині відбувається майже в усіх основоположних сферах життєдіяльнос-ті суспільства. Запобігання порушенням і припинення порушень прав і свобод громадян, а також їх відновлен-ня є важливим актуальним чинником, який допоможе у формуванні правової свідомості громадян.

Стаття присвячена дослідженню особливостей адміністративно-правового статусу Служби безпеки України як суб’єкта забезпечення фінансово-економічної безпеки держави. З’ясовано сутність фінансово-економічної безпеки держави. Встановлено, що пріоритетним натепер є постійне відстеження та усунення факторів, які викликають загрози фінансово-економічній безпеці України, є напрямом діяльності держави та завданням правоохоронних органів. На підставі аналізу нормативно-правової бази визначено, що органи безпеки законодавець відносить до правоохоронних органів, а Служба безпеки України є правоохоронним органом спеціального призначення, який здійснює не лише правоохоронні, але й управлінські функції. Розглянуто підходи до розуміння змісту адміністративно-правового статусу Служби безпеки України. Наголошено на відсутності єдності науковців у визначенні структури адміністративно-правового статусу Служби безпеки України. Запропоновано до елементів адміністративно-правового статусу Служби безпеки України відносити мету, завдання, функції, організаційну структуру, компетенцію і юридичну відповідальність. Розкрито специфіку кожного із вищезазначених елементів. Встановлено, що законодавець не визначає функцій спецслужби у Законі Україні «Про Службу безпеки України». Зазначено, що в структурі Служби безпеки України діє Головне управління контррозвідувального захисту економічних інтересів держави, а здійснення контррозвідки є одним із пріоритетних повноважень Служби безпеки України. Виділено повноваження спецслужби зі здійснення інформаційно-аналітичної роботи, оперативно-розшукових заходів, досудового слідства, збереження державної таємниці, взаємодії з іншими суб’єктами, у тому числі правоохоронними органами. Акцентовано увагу на тому, що Служба безпеки України за рахунок державного бюджету відшкодовує шкоду, завдану незаконними діями, рішеннями та бездіяльністю її співробітників, та може бути суб’єктом адміністративної відповідальності у разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності її співробітників у порядку адміністративного судочинства.

Боброва Ю. Ю., Бобров Ю. О., Іл’юк Д. Д. Перспективи розвитку юридичної служби Збройних Сил України в контексті міжнародного досвіду організації діяльності військово-юридичних служб армій країн-членів НАТО – Стаття. Діяльність будь-якого органу державної влади, у тому числі воєнної організації держави, їх посадових (службових) осіб тісно пов’язана з ухваленням організаційно-розпорядчих рішень та прийняття нормативно-правових (нормативних) актів. Обов’язок щодо здійснення перевірки відповідності вимогам законодавства рішень, котрі ухвалюються (приймаються) в органах державної влади покладено на відповідні юридичні служби. Пропозиції юридичної служби щодо приведення нормативно-правових актів та інших документів (актів) органу виконавчої влади є обов’язковими лише для розгляду відповідним керівником державного органу під час прийняття ним рішення. У разі неврахування пропозицій юридичної служби або часткового їх врахування, служба подає керівникові органу влади, установи (підприємства, організації) письмовий висновок до проєкту акта. Наведене вище передбачено Загальним положенням про юридичну службу міністерства, іншого органу виконавчої влади, державного підприємства, установи та організації, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008 року № 1040. Воно є основним нормативним актом, котрим врегульована діяльність юридичних служб державних органів, які визначені в пункті 1 цього Загального положення. До цих державних органів віднесено юридичні служби міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, місцевих державних адміністрацій, а також державних підприємств, установ та організацій. У статті проведено порівняльний аналіз завдань, функцій юридичної служби Збройних Сил України та військово-юридичної служби Військово-морських сил збройних сил Сполучених Штатів Америки, а також запропоновано можливі напрямки розвитку юридичної служби Збройних Сил України.

Правовий та соціальний захист населення – це базова функція правової і соціальної держави. Однак механізми такого захисту не можуть бути тотожними для всіх груп населення. Це визначається специфікою взаємозв’язку особистих, групових і громадських інтересів в кожному конкретному випадку. Серед соціальних груп суспільства особливе місце посідають військовослужбовці, а у нас до них додаються ще й добровольці, статус яких не визначено у законодавстві. Їхнє специфічне призначення – це служба інтересам всього суспільства і держави. Ця служба накладає низку істотних обмежень на їхній правовий статус і правове становище в суспільстві, що особливо важливо відзначити з урахуванням ведення військових дій на території нашої держави. Водночас законодавець не поширює цей статус на працівників підприємств, установ, організацій, які залучалися та брали безпосередню участь у забезпеченні проведення антитерористичної операції, а також на осіб, які добровільно забезпечували (або добровільно залучалися до забезпечення) проведення антитерористичної операції (зокрема, здійснювали волонтерську діяльність). Проблема правових гарантій реалізації прав і обов’язків військовослужбовців та осіб, які були у складі добровольчих формувань, була і залишається однією з найбільш важливих з огляду на ведення бойових дій на території нашої держави. Автор вважає за необхідне впорядкувати законодавство без повторення відповідних норм у правових актах різної юридичної сили та узгодити загальнотеоретичні поняття. Це дозволить уникнути багатьох проблем на практиці. Існує окрема проблема із визнанням добровольців особами, що були у складі добровольчих військових формувань і брали участь у бойових діях. Така тенденція є негативною як в соціальному, так і правовому контексті.

У статті присвячено увагу дослідженню категорії «суб’єкт владних повноважень», висвітлено роль та значення таких суб’єктів у відносинах із господарськими товариствами. Встановлено, що найбільш розповсюджена форма здійснення комерційної діяльності – господарські товариства, нерозривно пов’язана із необхідністю взаємодії з суб’єктами владних повноважень. Аналізується понятійно-категоріальний апарат теорії адміністративного права, який більш розповсюджено оперує терміном «публічна адміністрація» та наводиться співвідношення останнього із законодавчо-уставленими категоріями – «суб’єкт владних повноважень» чи «адміністративний орган». Констатовано, що не завжди правовідносини підприємств приватної форми власності із суб’єктами владнихповноважень є саме адміністративно-правовими. Автором у статті пропонується власно розроблений алгоритм розмежування адміністративно-правових із цивільними та або господарськими відносинами, в яких з одного боку виступає орган публічної влади. Зосереджено увагу на тому, що окремі представники публічної влади можуть мати різний правовий статус – бути юридичною особою публічного права (міністерства, державні служби, інспекції тощо), утворенням без статусу юридичної особи (територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну митну та податкову політику чи індивідуальним суб’єктом (приватні виконавці тощо). З’ясовано, що система публічної влади та управління в Україні складається також із органів державної влади, які не належать до органів виконавчої влади, не підпорядковані та не залежать від останніх, проте, здійснюють публічні функції (адміністрування). У статті звертається увага, що Конституція України, проголошуючи у статті 8 принцип верховенства права та закріплюючи у статтях 6 та 19 похідний від зазначеного принцип законності, суттєво обмежила поведінку суб’єктів владних повноважень, встановлюючи певний запобіжник від свавілля і вседозволеності держави та її апарату.

Серед інституціональних складових службового права (державна служба, служба в органах місцевого самоврядування, дисциплінарна відповідальність, заохочення по службі тощо) важливе місце посідає інститут патронатної служби. Він є системною складовою публічної служби відповідної галузі законодавства. Метою статті є встановлення і висвітлення правової природи відносин патронатної служби як базового підґрунтя для уточнення їх місця в предметі адміністративного і службового права, співвідношення з державною службою і службою в органах місцевого самоврядування, критеріїв визначення переліку посад працівників, які виконують функції з обслуговування, перспектив адаптації до європейських стандартів і принципів. Для її досягнення у статті досліджені погляди вчених-адміністративістів на правову природу, поняття, принципи, сучасний стан і перспективи розвитку патронатної служби, представлені у публікаціях, які умовно можна поділяти, по-перше, на такі, де патронатна служба розглядається у контексті дослідження інших інституцій службового права; по-друге, спеціально присвячені питанням патронатної служби. Проаналізовані положення основних нормативних документів, які здійснювали регулюючий вплив на становлення і розвиток патронатної служби в Україні. У результаті здійсненого дослідження автори вважають, що є підстави: а) визнати патронатну службу необхідним ресурсом забезпечення ефективності функціонування відповідних категорій публічних службовців; б) правовим засобом гарантування еволюційного розвитку правових та організаційних засад службових відносин; в) належним інструментом становлення політично неупередженої, професійної, ефективної, орієнтованої на громадян публічної служби, яка функціонувала б в інтересах держави і суспільства; г) відносини патронатної служби регулюються нормами службового права, яке, зі свого боку, є підгалуззю права адмі ністративного. Звідси випливає, що патронатна служба має адміністративно-правову природу. Вона являє собою законодавчо виокремлену систему юридичних норм, якими забезпечується цілісне регулювання окремого різновиду службових відносин, тобто має свій предмет регулювання. Це свідчення того, що патронатна служба є інститутом службового права.

У науковій публікації досліджуються принципи правового регулювання митних режимів в Україні як міжгалузевого інституту митного права. Зазначається, що митний режим є комплексом взаємопов'язаних правових норм, що відповідно до заявленої мети переміщення товарів через митний кордон України визначають митну процедуру щодо цих товарів, їхній правовий статус, умови оподаткування і зумовлюють їх використання після митного оформлення. Формулюється висновок про те, що роль принципів права в регулюванні митних режимів є визначальною, враховуючи євроінтеграційні прагнення України та зумовлену ними необхідність дотримання принципів верховенства права, правової визначеності та належного урядування органами публічної адміністрації. До принципів правового регулювання митних режимів слід віднести загально-правові (верховенства права, законності, правової визначеності, рівності всіх перед законом, гласності тощо), а також спеціальні принципи, серед яких: принцип сприяння розвитку міжнародної торгівлі; принцип захисту національних інтересів та безпеки у сфері зовнішньоекономічної діяльності; принцип диспозитивності вибору митного режиму суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності, принцип доступності адміністративних послуг, які надаються органами публічної адміністрації (реалізація принципу «єдиного вікна» в роботі органів та посадових осіб Державної митної служби України) тощо. Зазначається, що зважаючи на мету національної держави набути повноправного членства в Європейському Союзі, наближення національних митних правил та процедур до стандартів та принципів ЄС є ключовим завданням публічної адміністрації в Україні. Формулюється висновок про те, що дослідження принципів правового регулювання митних режимів в Україні є основою для подальшого вдосконалення чинного національного законодавства та юридичної практики, розроблення перспективного законодавства у сфері правового регулювання митних режимів.

Упродовж останніх трьох десятиліть проблеми масових політичних репресій, державного терору, інших злочинів радянського тоталітарного режиму продовжують бути предметом досліджень багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків. Написано тисячі книг, десятки тисяч статей, оприлюднено величезні масиви архівних документів. Здавалося б, цю тему можна вважати вичерпаною раз і назавжди. Однак, якщо уважніше придивитися до змісту вказаних праць, можна побачити, що серед них відсутні узагальнюючі комплексні роботи, які б висвітлювали не тільки окремі події, трагічні факти, людські долі, а й розкривали в усіх деталях державно-правовий механізм сталінської диктатури, зокрема його серцевину – органи державної безпеки. Тому, коли наприкінці 2019 року побачила світ монографія Окіпнюка В. Т. «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)», присвячена історико-правовому аналізу юридичного статусу, організаційної структури та правозастосовної діяльності в Україні органів ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ, вона відразу привернула увагу фахівців і широкого читацького загалу. Робота має безперечну наукову новизну. Це перше в Україні комплексне історико-правове дослідження, в якому на основі вивчення архівних документів, праць науковців, довідкової літератури, публікацій у періодичних виданнях та інших джерел висвітлена наукова проблема, що полягає у розкритті юридичних засад функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.). Дослідження репресивної спрямованості діяльності радянських органів державної безпеки в Україні, як приклад негативної історичної спадщини, повинно сприяти виробленню запобіжного механізму від повторення таких подій в сучасній Україні. Вивчення цього історичного досвіду може стати також додатковим матеріалом, який можна використати в процесі розробки законодавчих засад реформування сучасних спецслужб нашої держави. Ретельно продумана та логічна структура монографії складається із п’яти розділів, в яких аналізуються теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження, розкриваються правовий статус, організаційна структура та діяльність органів державної безпеки, особливості юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів та військових формувань, кадровий склад органів державної безпеки, висвітлюється місце органів державної безпеки в системі тоталітарного владарювання. Робота ґрунтується на широкій історіографічній та джерельній базі: автором використано 480 нормативних, наукових та архівних джерел, з яких більше 250 архівних справ чотирьох центральних державних і галузевих архівів – Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України. Велику кількість документів вперше введено у науковий обіг. У монографії характеризується вся сукупність елементів механізму державного терору – політико-ідеологічні (настанови та політичні рішення партійних органів), юридичні (норми, які регулювали застосування державного примусу) та інституційні (система організаційних структур, що забезпечували застосування цих настанов і норм), які були цілеспрямовано вибудовані тоталітарною владою як інструмент для тотального контролю над суспільством. У роботі також комплексно розглянуто різноманітні аспекти еволюції юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів державної безпеки, підпорядкованих їм військових формувань, специфіка кадрового забезпечення радянських спецслужб в Україні, особливості здійснення контролю та нагляду за їх діяльністю. Автором зокрема доведено, що карально-репресивна спрямованість діяльності ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ УРСР зазнавала еволюційних змін відповідно до трансформації політичної системи радянської держави, що відображалося у законодавчих змінах повноважень та структури названих органів. Отже, рецензована монографія є комплексною, завершеною науковою працею, в якій вперше в історії вітчизняної історико-правової науки досліджено юридичні засади функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.), а висновки, сформульовані автором, мають документально підтверджений, достовірний характер. Наукова праця має багато позитивних якостей і, безперечно, стане настільною книгою для фахових дослідників, а також усіх, хто цікавиться історією органів державної безпеки тоталітарних держав. Її можна вважати прикладом класичних наукових досліджень. Звичайно, не всі думки вченого є незаперечними, деякі з них є дискусійними. Однак наукові підходи, рівень аргументації, методологія вирішення наукових завдань, форма викладу матеріалу відповідають кращим зразкам сучасного рівня розвитку української юридичної науки. Тому ми переконані, що монографія В. Т. Окіпнюка «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)» становитиме значний науково-теоретичний і практичний інтерес для наукової спільноти, працівників правоохоронних органів, а також громадськості та зробить суттєвий внесок у розвиток вітчизняної юридичної науки.

Значна кількість мігрантів затримуються органами охорони державного кордону України без будь-яких документів, що посвідчують особу і дають змогу їх ідентифікувати. Способи встановлення персональної інформації про таких осіб є обмеженими та потребують додаткової регламентації. Відповідна правоохоронна діяльність виявилася недостатньо дослідженою, що важливо для забезпечення національної безпеки в умовах існування міграційних загроз. Мета статті полягає у встановленні призначення, юридичної природи та особливостей правової регламентації ідентифікації нелегальних мігрантів, які виявляються органами Державної прикордонної служби України, а також визначення їх повноважень у процесі охорони державного кордону і контролю в’їзду в Україну, виїзду з України іноземців та осіб без громадянства. У статті використано результати опитування анкетованих у 2017 р. військовослужбовців і працівників Державної прикордонної служби України щодо способів, які слід застосовувати для ідентифікації іноземців та осіб без громадянства. Залежно від завдань, які виконують підрозділи охорони державного кордону, аналізуються види ідентифікаційних процедур. Розрізняється ідентифікація під час прикордонного контролю та для забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України. Встановлено, що в законодавстві зазначаються такі ідентифікаційні способи, як перевірка документів та запити до дипломатичних представництв або консульських установ. Персонал органів та підрозділів охорони державного кордону розглядає нерегламентовані засоби ідентифікації (моніторинг інтернет-ресурсів, психологічне спостереження, робота з діаспорами на території країни, соціокультурне порівняння) як додаткову можливість з’ясувати окремі відомості про нелегального мігранта. Запропоновано характеризувати ідентифікацію нелегальних мігрантів як адміністративно-правовий механізм, що дає можливість комплексно врахувати всі аспекти такої правоохоронної діяльності. Удосконалення цього механізму передбачається через збільшення засобів ідентифікації та регламентацію повноважень щодо її здійснення. Перспективи застосування ідентифікаційних методів пов’язані з необхідністю попередити в’їзд на територію України небажаних осіб. Набуватиме поширення біометрична фіксація та її використання в поєднанні з традиційними способами прикордонного контролю.

Анотація. Концепції впровадження принципу доброчесності у систему цінностей інституту державної служби України залишаються дискусійним питанням, які вимагають постійної уваги з боку наукової спільноти, юристів-практиків та представників влади, що обумовлено пошуками нових реформаційних ідей та їх подальшою реалізацією, зокрема, з питань що стосуються підвищення ефективності системи державного управління, забезпечення рівного доступу до державної служби, відібрання державних службовців з високими особистими морально-етичними якостями та професійними компетентностями. Принцип доброчесності державної служби охоплює різноманітні моральні чесноти, які перетинаються із засадами функціонування державних інституцій, саме тому поєднання адміністративно-правових норми із етичними нормами і цінностями виявляє науковий інтерес для комплексного вивчення принципу. Метою статті є аналіз теоретико-правових засад процесу формування принципу доброчесності державної служби України як морально-етичної та адміністративно-правової норми, дослідження етимології, ґенези, тлумачення термінопоняття «доброчесність». Об’єктом роботи є суспільні відносини, які виникають у зв’язку із вступом на державну службу, її проходженням з дотримання визначеного законом принципу доброчесності. Предметом є історико-правові та теоретико-правові аспекти принципу державної служби України – доброчесність. У статті використані такі методи дослідження: загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання, а саме: ретроспективний аналіз, порівняльно-правовий, історико-правовий, діалектичний аналіз, системний, синтез. У процесі дослідження було визначено, що юридизація принципу доброчесності сформувала юридичний обов’язок державного службовця у своїй професійній діяльності неухильно дотримуватися чітко закріплених законом правил поведінки, за порушення яких застосовуються певні заходи впливу. Принцип доброчесності державної служби розглядається як наявність у особи високих моральних чеснот, добрих помислів, чесних намірів, глибоких переконань важливості дотримання законодавства, неможливості та прямої заборони використовувати владні повноваження в особистих цілях. Беззаперечною умовою діяльності державної служби є прояв байдужості державного службовця щодо одержання неправомірної вигоди, позаяк обов’язок дотримання принципів державної служби та правил етичної поведінки є одним із інтересів держави і суспільства.

У 2016 році у системі примусового виконання рішень в Україні відбулося кілька докорінних реформ, що мають ключове значення. Їх реалізація ще триває і досі, що відповідає тенденціям дійсного реформування, як це відбувалося й у країнах Європейського Союзу. Реформа примусового виконання в Україні є частиною загального переходу нашої країни з моделі владного адіміністрування до людиноорієнтованої моделі взаємовідносин між державою та громадянями, головним завдання якої є трансформування управління суспільством до надання державою суспільству послуг 1. Запровадження реформи виконання судових рішень має призвести до того, що кожен громадянин матиме можливість отримання того рівня і тієї якості послуги, які йому зобов’язані надати органи та особи, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів. В такому контексті примусове виконання рішень пропонується сприймати як надання державних послуг. Державні послуги у сфері організації примусового виконання належать до "безпосередніх послуг", тобто надання послуг за схемою: орган влади – посадова особа – особа споживача. За цією моделлю взаємовідносин першою ланкою спілкування і створення уявлення про професійність і якість її надання у споживача є державний виконавець як працівник органів державної виконавчої служби. Одним із суттєвих аспектів комбінованої моделі виконання в України є модернізація органів державної виконавчої служби, яка також корінним чином змінилася протягом двох останніх років. Прийнято низку нових підзаконних нормативно-правових актів щодо системи органів примусового виконання в України, порядку оплати державних виконавців, створення електронних реєстрів тощо. Водночас аналіз проведених реформ у сфері виконання судових рішень свідчить про суттєві зміни в адміністративно-правовому статусі органів державної виконавчої служби, значна частина повноважень якої була передана Міністерству юстиції України.
В 2016 году в системе принудительного исполнения решений в Украине произошло несколько существенных реформ, имеющих ключевое значение. Их реализация продолжается до сих пор, что соответствует тенденциям настоящего реформирования, как это происходило и в странах Европейского Союза. Реформа принудительного исполнения в Украине является частью общего перехода нашей страны из модели властного адиминистрування к человекоориентированного модели взаимоотношений между государством и гражданами, главной задачей которой является трансформирование управления обществом к предоставлению государством обществу услуг 1. Введение реформы выполнения судебных решений должно привести к тому, что каждый гражданин будет иметь возможность получения того уровня и того качества услуги, которые ему обязаны предоставить органы и лица, осуществляющие принудительное исполнение судебных решений и решений других органов. В таком контексте принудительное исполнение решений предлагается воспринимать как предоставление государственных услуг. Государственные услуги в сфере организации принудительного исполнения относятся к "непосредственных услуг", то есть предоставление услуг по схеме: орган власти - должностное лицо - лицо потребителя. По этой модели взаимоотношений первым звеном общения и создания представления о профессионализме и качество ее предоставления у потребителя есть государственный исполнитель как работник органов государственной исполнительной службы. Одним из существенных аспектов комбинированной модели выполнения в Украине является модернизация органов государственной исполнительной службы, также коренным образом изменилась в течение двух последних лет. Принят ряд новых подзаконных нормативно-правовых актов по системе органов принудительного исполнения в Украине, порядка оплаты государственных исполнителей, создание электронных реестров и тому подобное. Вместе с тем анализ проведенных реформ в сфере исполнения судебных решений свидетельствует о существенных изменениях в административно-правовом статусе органов государственной исполнительной службы, значительная часть полномочий которой была передана Министерству юстиции Украины.
In 2016, in the system of forced execution of decisions in Ukraine, there were several significant reforms of key importance. Their implementation continues to this day, which corresponds to the trends of this reform, as happened in the countries of the European Union. The reform of forced execution in Ukraine is part of the general transition of our country from the model of imperial administration to the human-oriented model of relations between the state and citizens, the main task of which is to transform the management of society into the provision of services by the state to the society of services [1]. The introduction of judicial reform should lead to the fact that every citizen will be able to obtain the level and quality of service that is required of him by the authorities and persons enforcing the enforcement of judgments and decisions of other organs. In this context, the enforcement of decisions is proposed to be regarded as the provision of public services. Government services in the area of ​​compulsory execution refer to "direct services", that is, the provision of services according to the scheme: the authority of the government - the official - the person of the consumer. According to this model of relationship, the first link of communication and the creation of a vision of professionalism and the quality of its provision to the consumer is the state executor as an employee of the state executive service. One of the essential aspects of the combined implementation model in Ukraine is the modernization of the state executive service bodies, which has also fundamentally changed over the past two years. Adopted a number of new sub-legal acts on the system of enforcement bodies in Ukraine, the procedure for paying state executors, the creation of electronic registers, and the like. At the same time, the analysis of the implemented reforms in the sphere of judicial execution testifies to significant changes in the administrative and legal status of the bodies of state executive service, a significant part of its powers were transferred to the Ministry of Justice of Ukraine.

Сучасний етап розбудови України висуває складні проблеми становлення багатьох інститутів державної влади, що викликає необхідність дослідження ролі і місця Державної фіскальної служби України (далі – ДФС України) в системі державного механізму. ДФС України переживає складний період формування органу нового типу – сервісного органу, не винятком є і підрозділи правової роботи. Позитивний досвід Європейських країн виступає головним пріоритетом розвитку країни, в тому числі і визначає побудову фіскальних органів, взаємодію та координацію діяльності всіх підрозділів ДФС України, що спрямовує фіскальну службу з метою досягнення основного завдання – бути корисним суспільству. Наприкінці 2019 року в Україні розпочато новий етап адміністративної реформи з метою запровадження системних змін та модернізації моделі державного управління, що, як передбачається, зробить владу доступною, прозорою та ефективною. Підвищення ефективності державного управління шляхом реформування державної служби було одним із напрямів стратегічних перетворень.

Одними з надважливих функцій будь-якої держави, безумовно, залишається реалізація широкого спектру санкціонованих заходів для забезпечення податкової безпеки. В цьому аспекті не є винятком й Українська держава, яка в нинішніх складних умовах, об’єктивно, потребує існування належного фінансового підґрунтя для сприяння безперешкодній та своєчасній реалізації державної політики за різними напрямами у рамках окресленої сфери.
One of the most important functions of any state, of course, is the implementation of a wide range of authorized measures to ensure tax security. In this aspect, the Ukrainian state is no exception, which in the current difficult conditions, objectively, needs a proper financial basis to promote the smooth and timely implementation of public policy in various areas within the defined area.

У науковій літературі належною мірою не визначено сутність митниці, її місце та роль у життєдіяльності людей. При розгляді митної служби як соціального статуту держави звертається увага на окремі групи особливостей діяльності митної служби. Виходячи з того, що митна служба, регулює, організовує певну сферу людської діяльності, відповідно її вважають соціальним інститутом. Державна митна служба України (ДМСУ) – центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів. Саме вона реалізує державну митну політику, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань державної митної справи. У своїй діяльності Держмитслужба керується Конституцією та ЗУ (законами України), актами Президента України та постановами ВРУ (Верховної Ради України), прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами КМУ (Кабінету Міністрів України), іншими актами законодавства.

Державна виконавча служба є специфічним елементом держави, який здійснює примусове виконання рішень, забезпечує охорону прав людини та громадянина й має велику соціальну значущість для українського суспільства. Основним завданням державної виконавчої служби України є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. На сьогоднішній день стан виконання рішень в Україні є не достатньо ефективним та має низький показник виконання в порівнянні з розвиненими країнами Європи. Саме цей показник знижує довіру людей до органів державної виконавчої служби, їх віру у справедливість та ефективність виконання рішень винесених судом та іншими органами.

Однією з умов розбудови правової держави на сучасному етапі є визначення напрямів її міграційної політики та вдосконалення системи державного управління міграційними процесами відповідно до міжнародних стандартів у сфері реалізації прав людини. Це набуває особливого значення із врахуванням останніх подій у нашій державі, які в свою чергу негативно вплинули на соціально-економічний розвиток Української держави та стали підґрунтям до перегляду існуючої міграційної політики, а також організації та функціонування системи органів державного управління в цій сфері, одним із яких є Державна міграційна служба України. Необхідно зазначити, що на шляху розвитку та реформування діяльності Державної міграційної служби України існує ряд проблемних завдань, що потребують невідкладного вирішення, однією з таких є визначення адміністративно-правового статусу останньої, враховуючи політичні та демократичні зміни, які відбулися в нашій державі.
Одним из условий построения правового государства на современном этапе является определение направлений ее миграционной политики и совершенствования системы государственного управления миграционными процессами в соответствии с международными стандартами в сфере реализации прав человека. Это приобретает особое значение с учетом последних событий в нашем государстве, которые в свою очередь негативно повлияли на социально-экономическое развитие украинского государства и стали основой к пересмотру существующей миграционной политики, а также организации и функционирования системы органов государственного управления в этой сфере, одним из которых является Государственная миграционная служба Украины. Необходимо отметить, что на пути развития и реформирования деятельности Государственной миграционной службы Украины существует ряд проблемных задач, требующих безотлагательного решения, одним из таких является определение административно-правового статуса последней, учитывая политические и демократические изменения, которые произошли в нашем государстве.
One of the conditions for building a legal state at the present stage is to determine the directions of its migration policy and the improvement of the system of state management of migration processes in accordance with international standards in the field of human rights. This is of particular importance given the recent events in our country, which in turn negatively affected the socio-economic development of the Ukrainian state and became the basis for reviewing the existing migration policy, as well as the organization and functioning of the government system in this area, one of which is the State Migration Service of Ukraine. It should be noted that on the path of development and reform of the State Migration Service of Ukraine there are a number of problematic tasks requiring urgent solutions, one of which is the determination of the administrative and legal status of the latter, given the political and democratic changes that have taken place in our state.

Як свідчиֺть світовֺий досвід, ефектиֺвне управлֺіння фінансֺовою системֺою – це гарантֺія незалеֺжності державֺи, головнֺа умова стабілֺьності і ефектиֺвної життєдֺіяльності суспілֺьства. Вказанֺе пояснюֺється тим, що ефектиֺвна економֺіка є однією з життєвֺо важливֺих умов існуваֺння суспілֺьства, державֺи і особи. Після реформֺування у 2012 році шляхом об‘єднання Державֺної митної служби Українֺи та Державֺної податкֺової служби Українֺи в Міністֺерство доходіֺв і зборів, правонֺаступником якого є Державֺна фіскалֺьна служба, чітко окреслֺилися тенденֺції розвитֺку податкֺової та митної політиֺки в європеֺйському напрямֺку. Конценֺтрація всіх функціֺй, пов’язаних з адмініֺструванням податкֺових та митних платежֺів, у рамках єдиної структֺури державֺи – це напрям, який обрали провідֺні країни світу, тому важливֺим є вивченֺня такого досвідֺу з позиціֺї аналізֺу місця і ролі фіскалֺьних органіֺв у структֺурі управлֺіння фінансֺовою системֺою державֺи.
As evidenced by the experience of the worlds, the effects of the management of financial systems are a guarantee of the independence of the state, and the main condition of stability and the effects of the vital life of the society. The explanation is explained by the fact that the effects of the economy are one of the vital aspects of the existence of a society, states and individuals. Following the reforms in 2012 through the merger of the State Customs Service of Ukraine and the State Tax Service of Ukraine and the Ministry of Income and Taxation, the law enforcement officer is the State Tax Service, clearly identifying the trend of development of tax and customs policies in the European direction.The concentration of all functions related to the administration of tax and customs duties within the framework of a single entity structure is the direction chosen by the leading countries of the world, so it is important that they study such an experience in the field of analysis of the place and role of fiscal institutions in the structure of financial management systems of the two countries.

У посібнику комплексно висвітлено теорію та практику правового регулювання адміністративно-юрисдикційної діяльності органів СБ України. Визначено правовий статус органів СБ України, як суб’єктів адміністративноюрисдикційної діяльності, охарактеризовано функції та принципи зазначеної діяльності, запропоновано класифікацію та розкрито особливості адміністративно-юрисдикційних проваджень, що здійснюються органами державної безпеки. Видання адресоване науковцям, викладачам і студентам спеціальності «національна безпека», юридичних факультетів, працівникам органів публічної влади.