Academic literature on the topic 'Право на честь'

У роботі розкрито систему міжнародних актів, які визначають права та свободи дітей. Запропоновано пра-ва дітей, що визначені в Конвенції про права дитини, поділити так: 1) соціальні права: право на життя та здоровий розвиток дитини (ст. 6); право на реєстрацію зразу ж після народження й із моменту народження має право на ім’я й набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування (ст. 7); право дитина не роз-лучалася з батьками всупереч їхньому бажанню (ст. 9); 2) право на захист: право на захист від незаконно-го переміщення й неповернення дітей із-за кордону (ст. 11); право на захист дитини від усіх форм фізично-го та психологічного насильства, образи чи зловживань (ст. 19); 3) політичні права: право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, при-чому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю (ст. 12); право вільно вислов-лювати свої думки (ст. 13); 4) особисті права: право на особисте й сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність; право на захист закону від такого втручання або посягання (ст. 16); 5) економічні права: право дитини на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може становити небезпеку для здоров’я, бути перешкодою в одержанні нею освіти чи завдавати шкоди її здоров’ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвитку (ст. 32). Акцентовано увагу, що невирішеним та актуаль-ним залишається питання захисту прав і свобод дітей у деліктному процесі, що потребує особливої уваги та негайного вирішення, а також захисту їхніх прав і сво-бод у міжнародному праві.

Стаття присвячена науковому дослідженню актуального питання щодо організації в демократичному суспільстві належного регулювання права кожної особи на вільне вираження своїх переконань і поглядів. У роботі обстоюється теза, що право людини на висловлення своїх думок і переконань є елементом інформаційної свободи як визначального й основоположного принципу демократії, гуманності і справедливості. Водночас право на висловлювання, як і інші громадянські свободи, не може бути безмежним. Коли воно перешкоджає здійсненню чи загрожує іншим правам особи, як-от честь, гідність, ділова репутація конкретної людини, цілком логічно, що можуть застосовуватися певні державні обмежуючі регулятори. У статті проаналізовані питання виваженості заходів втручання у право на самовираження з боку влади, зіставлення цих заходів з обов'язками та відповідальністю держави у сфері необхідності здійснення позитивних учинків для гарантування вільної реалізації інформаційного права. Підкреслюється, що втручання має бути необхідним у демократичному суспільстві. Це визначальна передумова його відповідності європейським цивілізаційним принципам. За позицією Європейського суду з прав людини поняття «необхідний» означає наявність нагальної суспільної потреби в реагуванні державних органів. Із критерієм суспільної необхідності тісно пов'язаний чинник «обов'язку і відповідальності». На конкретних прикладах із рішень Європейського суду з прав людини показані правові підходи міжнародної правозастосовної інституції до визначення пропорційності владного впливу - основного елемента принципу необхідності втручання у право вільно виражати свою думку. З урахуванням проведеного дослідження в роботі зроблено принципові висновки. Право на вільне висловлювання особистих думок і позицій може бути обмежене лише тоді, коли воно посягає на інші основоположні свободи людини, засади функціонування держави та суспільства. Але в кожному разі застосування державного втручання треба чітко встановити необхідний баланс з урахуванням законності обмежень, їхньої спрямованості на досягнення легітимної мети, необхідність і припустимість у демократичному суспільстві.

У статті розглядається вплив суспільних цінностей на формування концепту приватного права. На підґрунті розуміння цінностей як імперативів, норм та ідеалів для людської думки, людської дії й соціально-історичної творчості стверджується, що «римське право» мало основою такі ціннісні категорії, як «справедливість», «добра совість», «добра воля», «громадська честь», «доблесть», «порядність». Доводиться, що уявлення римського суспіль­ства про справедливість, добро та зло, інші цінності сформовані під впливом етичних положень давньогрецької філософії, сприйнятих потім римською ментальністю.

Актуальність статті полягає в новому погляді на поняття «право на життя» через філософ- сько-правовий підхід, який передбачає визнання життя та невід’ємні від нього здоров’я, честь та гідність найвищими соціальними цінностями. Це означає, що надання переваг іншим цін- ностям не допускається. Внаслідок аналізу значного наукового матеріалу вдалося встановити такі ознаки права на життя: воно є невід’ємним, невідчужуваним і непорушним, а отже, при- роднім правом; право на життя характеризується рівністю (загальністю) та універсальністю; є фундаментальним та абсолютним правом; немайновий, особистісний характер права на жит- тя, неможливість поновлення та неможливість правонаступництва; передбачає тісний зв’язок з людиною як носієм цього права; об’єктом правової охорони права на життя є життя як єдність буття у трьох його формах: фізіологічній, соціологічній та внутрішній (духовній). Розкриття основних ознак права на життя допомогло нам установити, що людину як носія цього права необхідно розглядати як біосоціальну істоту, яка володіє здатністю жити не лише як біологічний вид, але і як соціальний. Відповідно, людина включає поняття «особистість» й «індивід», де поняттю особистості відповідають соціальна і духовна сторони людського буття, а поняттю «індивід» – біологічна, природна сторона. Враховуючи це, характеристика людини має виходити з її біологічних ознак з акцентом на соціальну, культурну, духовно-моральну сто- рону. Людина – це біосоціальна істота, яка володіє такими тільки їй притаманними ознаками, як: свідомість, свобода, творчість, мислення, мова тощо та поєднує в собі фізичний, соціаль- ний, духовний та моральний аспекти. Тому об’єктом правової охорони права на життя є життя як єдність трьох форм буття: фізіологічного, соціологічного та духовного.

У статті уточнено зміст понять «ділова репутація», «право працівника на ділову репутацію» в умовах кри-зи гідної праці, виявлено деякі проблеми забезпечення реалізації зазначеного права за чинним законодавством про працю, розроблені пропозиції щодо його вдоскона-лення. Автором обґрунтовано, що право на ділову репута-цію працівника є його особистим немайновим трудовим правом, яке як складова гідної праці потребує сьогодні більшої поваги насамперед від роботодавця, а також са-мого працівника, трудового колективу та суспільства. Визначаючи пріоритети Програми гідної праці МОП для України на 2020–2024 роки, запропоновано звер-нути увагу на підсилення вказаного компоненту гідної праці з боку як державних органів влади, так і учасни-ків соціального діалогу. У статті уточнено визначення ділової репутації як особистісної моральної цінності трудового життя працівника, що включає в себе такі складники: 1) професійно-ділові якості, професійну майстерність та активність працівника; 2) його естетич-ні й гуманістичні якості (порядність, чесність, відпові-дальність, законослухняність) та 3) усвідомлену оцінку про зазначену власну цінність. Виявлено деякі пробле-ми забезпечення реалізації права працівника на ділову репутацію: (1) в чинному КЗпП України законодавцем не вживається поняття «ділова репутація працівника», відсутні його визначення й критерії оцінки; 2) у Про-грамі гідної праці МОП для України на 2016–2019 роки не встановлювався пріоритет для національної політи-ки – підвищення престижності особистості працівника, поваги до його ділової репутації тощо). Проведена автором характеристика трьох право-мочностей суб’єктивного права на ділову репутацію працівника дозволяє більш чітко сприяти розумінню сутності цього права. З метою підвищення рівня забез-печення реалізації права працівника на ділову репута-цію натепер необхідно розробити проєкт наказу Мініс-терства соціальної політики України про затвердження Методичних рекомендацій щодо включення до колек-тивних договорів та угод положень, що забезпечують право на честь, гідність і ділову репутацію працівника.

У статті проаналізовано питання впливу правової доктрини на розвиток адміністративного права. Констатовано, що ідеї, теоретичні конструкції, уявлення про напрями розвитку суспільства і держави, зароджені в доктрині права, становлять собою підґрунтя для формування правил поведінки, які об’єктивуються у законодавчі норми. Особливо залежним від ідеологічних парадигм вважається адмі ністративне право. На сучасному етапі становлення громадянського сус пільства й державотворення відбувається пошук оптимальної моделі правового регулювання відносин між приватною особою та державою у сфері публічного адміністрування. Підґрунтям для розвитку адміністративно-правової доктрини слугують конституційні норми, найбільш значущу роль серед яких відіграють положення про те, що Україна є правовою державою, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю, а також що орга ни державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Концепція “людиноцентризму”, породжена Конституцією України і підтримана абсолютною більшістю адміністративістів, стала осно вою, до якої тяжіють наукові розвідки у сфері адміністративного права. Вона сформувала уявлення про адміністративне право як таке, що спрямоване на реалізацію та захист конституційних прав і свобод людини та громадянина. “Людиноцентризм” проявився у впровадженні в інструментарій адміністративно-правової науки категорії “суб’єктивних публічних прав”, що відіграє принципову роль для підтвердження можливості приватної особи за власної ініціативи вступати у відносини з публічною адміністрацією та вимагати від останньої поведінки, спрямованої на задоволення потреб такої особи. Зазначено, що суб’єктивні публічні права являють собою умови реалізації основних прав людини і громадянина, закріплених Конституцією України. Важливого для адміністративного права значення набуває ідея адміністративної процедури, сутність якої полягає в установленні обов’язків суб’єктів влади приймати рішення щодо приватних осіб за уніфікованими правилами, серед яких визначальне місце займають: гарантування права особи бути вислуханою при розгляді її справи; забезпечення права брати участь в адміністративній процедурі особисто або через представника; зазначення засобів правового захисту; необхідність мотивувати рішення, прийняте не на користь приватної особи; доступ особи до інформації про її справу. Констатовано, що адміністративне право також має своїм призначенням вироблення правового механізму для задоволення публічного інтересу. Шляхами його забезпечення визначено, по-перше, діяльність суб’єктів публічного адміністрування, спрямовану на виконання законів щодо організації та функціонування певних інституцій, у яких об’єктивуються потреби різних осіб – громадян, об’єднань, держави. До таких сфер життєдіяльності належать: охорона здоров’я, освіта, національна безпека, оборона, публічний порядок тощо. По-друге, способом забезпечення публічного інтересу названо можливість представників влади обмежувати права і свободи приватних осіб із мотивів потреб демократичного суспільства, як-то: належного визнання та поваги прав і свобод інших, справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту.

Науково-технічний прогрес вно-сить певні зміни у кожну сферу життя. Численні суперечності при-зводять до різного тлумачення та застосування новітніх технологій. У цій статті звертаємо увагу на основоположне, святе та неосяжне для людського розуму – нове життя. Конституція України у ст. 3 закріплює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недо-торканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Право на життя посідає основне місце серед усіх природних і невід’ємних прав людини, тому важливо вирішити питання про те, з якого моменту охороняється життя конкретної фізичної особи. Адже законодавством не визна-чено етап розвитку, з якого люд-ський ембріон перебуває під захи-стом прав і наділяється правом на життя. Через відсутність законодавчого закріплення статусу ембріона вини-кає низка біоетичних (етико-пра-вових) проблем, а саме питання про те, наскільки правомірно вико-ристовувати людські ембріони для комерційних, науково-дослідних та терапевтичних цілей. Наведено утилітаристський, віталістський, комплементарний підходи до вирі-шення цих біоетичних проблем. Наукова стаття присвячена дослідженню правового статусу ембріона людини. Обґрунтовується позиція, згідно з якою людські емб-ріони належать до особливих суб’єк-тів репродуктивних правовідносин. Аналізується міжнародне та націо-нальне законодавство у сфері регу-лювання ембріонального розвитку ще ненародженої дитини. У статті розглянуто проти-лежні наукові підходи до правового статусу ембріона: як об’єкта чи суб’єкта репродуктивних правовід-носин. Наведено перелік прав, якими володіє ембріон. Проаналізовано підходи та кон-цепції щодо визначення початку життя людини, зокрема ембріональну, натусіальну та концепцію формування нервової системи. За даними останніх наукових медико-біологічних досліджень, емб-ріон в онтологічному сенсі є унікаль-ною живою людською істотою, права на життя і здоров’я якої повинні бути належним чином захищені дер-жавою, щоб уникнути споживаць-кого ставлення до «ще ненародженої дитини» та сформувати моральне та гуманне ставлення до людського емб-ріона у сучасному суспільстві.

В статье дается обзор социокультурного феномена, т.е. обычного права – «адата», которое действует с древнейших времен и в современности среди чеченского общества. Также рассматривается его использование в социальной работе в форме нравственно-этических ценностей чеченского народа, таких как «бехк (вина)», «эхь (стыд)», «сий (честь)», «оьздингалла (культура)», «г1иллакх (этикет)», «собар (терпение)», проявляющихся перед своим народом и основывающихся на моральных нормах поведения в обществе.

У даній статті досліджено цивільно-правовий режим охорони права на таємницю про стан свого здоров'я. Встановлено, що людина, її життя, здоров'я, честь та гідність, недоторканість та безпека визнаються найвищою соціальної цінністю. Особисте немайнове благо розуміється як комплекс якісних та кількісних медичних показників про плотський, психічний і соціальний стан людини. Проаналізовано, що з терміном «медична таємниця» тісно переплітається термін «лікарська таємниця». Досліджено, що зміст права фізичної особи на таємницю про стан свого здоров'я становить можливість цієї особи самостійно визначати коло осіб, яким вона захоче надати таку інформацію. Стверджується, що реалізація права на медичну таємницю закріплюється важливою гарантією поширення на нього особливого правового режиму. Визначається, що права особи на таємницю про стан свого здоров'я є можливістю самостійно, на власний розсуд визначати коло осіб, які можуть отримати таку інформацію, а також вимагати не розголошувати її від тих осіб, що отримали її під час виконання своїх робочих обов'язків. Встановлено, що, забезпечуючи дане право, законодавець закріпив і обов'язок інших осіб утримуватись від втручання в особисте життя людини, що пов'язане з її здоров'ям. Зазначається, що медичну таємницю можна розглядати у двох варіантах: лікарська таємниця і хворий та лікарська таємниця і треті особи. Акцентується увага на тому, що збереження медичної таємниці не може бути абсолютним, адже якщо збереження таємниці шкодить суспільству або оточуючим хворого, то лікар повинен порушити таємницю. У даній роботі підкреслено, що сучасне вітчизняне та міжнародне законодавство забороняє поширення інформації, що порушує права людини та передбачає випадки правомірного розголошення медичної таємниці. Наголошується, що відступ від нерозголошення лікарської таємниці можливий у випадках, коли хвороба може призвести до важливих наслідків у родині, створити загрозу для оточуючих чи суспільства.

Мета статті полягає в тому, щоб на основі філософії права, теорії права, норм законодавства узагальнити вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава». У статті проаналізовано вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава». Установлено відсутність єдиного наукового змісту щодо наповнення цієї категорії, прогресуючу модернізацію цього поняття вітчизняними вченими, що всебічно розширюють сутність правової держави, ураховуючи загальновідомі основи правової держави. Визначено правову державу як управлінсько-правову форму організації та діяльності публічних органів влади й суспільства, цінністю якої є людина, її життя, здоров'я, честь, гідність недоторканність та інші права і свободи, що забезпечуються через взаємопов'язану діяльність усіх гілок влади на засадах верховенства права. Наголошено, що сучасний зміст поняття «правова держава» повинен включати не лише чинні засади функціонування органів влади, а й прогресивні напрями розвитку суспільних відносин зі справедливим, правовим і гуманним суспільним ладом у державі. З'ясовано, що в конструкції сучасної правової держави має бути відображено таке: а) сучасна концепція правової держави може бути лише системою принципів (ознак), інститутів, що висловлюють демократичну ідею народного суверенітету; б) суверенітет народу означає, що лише народ - єдине джерело всієї влади; лише він має невідчужуване право визначати та змінювати форми державно-правового життя. З'ясовано, що Україна лише формальними ознаками характеризується принципом поділу влади, юридичною захищеністю особи, повсюдним виконанням законів і підзаконних нормативних актів. Тому можна говорити лише про певні загальні риси правової держави в умовах сучасної України, адже не завжди реальне становище українських громадян відповідає тому, що затверджено законами та підзакон-ними актами. Зроблено висновок, що вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава» об'єднує відсутність єдиного змісту щодо наповнення цієї категорії, прогресуюча модернізація цього поняття вітчизняними вченими, що всебічно розширюють сутність правової держави, ураховуючи загальновідомі основи правової держави.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2018. Дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням здійснення і захисту права на честь, гідність та ділову репутацію в умовах надзвичайного або воєнного стану. У роботі проведено аналіз правової природи права на честь, гідність та ділову репутацію, а також його здійснення і захисту в умовах надзвичайного або воєнного стану. З’ясовано особливості правової природи права на честь, гідність та ділову репутацію, встановлено характерні особливості надзвичайного або воєнного стану при визначенні способів та меж здійснення такого права. Визначено сутність юридичних гарантій здійснення права на честь, гідність та ділову репутацію й проведено їх класифікацію. Охарактеризовано підстави для застосування заходів захисту досліджуваного права в умовах надзвичайного або воєнного стану, а також форми його захисту.

В сборнике представлены научные материалы участников Международной научной конференции «Факторный комплекс преступности в современном мире», проведенной на базе юридического факультета Российского государственного социального университета в честь 30-летия РГСУ. Раскрываются актуальные вопросы криминологии и уголовного права в Российской Федерации и некоторых зарубежных странах. Особое внимание уделено выявлению причин преступности в современных условиях и разработке мер по их профилактике и устранению. Для научных работников, преподавателей юридических дисциплин, студентов и аспирантов вузов.