Academic literature on the topic 'Політика стратегічна'

Досліджено різні позиції фахівців загальнотеоретичної та галузевих наук щодо визначення категорій «стратегічна правотворчість» та «стратегічні акти». Визначено, що стратегічна правотворчість є частиною правотворчої політики держави, на яку пливають різноманітні фактори: рівень політичної, інформаційної, економічної, культурної розвиненості країни, форма держави, географічне розташування, а також стадії історичного розвитку держави та суспільства. Запропоновано широкий та вузький підходи до трактування категорій «стратегічна правотворчість» та «стратегічні акти», а також необхідність розкриття їх взаємозв’язку з іншими суміжними категоріями за схемою від загального до конкретного: стратегічна правова політика – стратегічна правотворчість – стратегічні акти – стратегічні норми.

Обґрунтовано необхідність розвитку системи фінансового обліку як засобу внутрішніх та зовнішніх стратегічних облікових комунікацій підприємства. Проаналізовано значущість системи фінансового обліку як джерела інформації для управління підприємством. Визначено необхідність розвитку системи фінансового обліку відповідно до запитів суб’єктів стратегічного управління підприємств. Виокремлено види та напрями формування фінансової облікової інформації, необхідної стейкхолдерам для прийняття стратегічних рішень. Розроблено класифікацію інструментів розвитку системи фінансового обліку як засобу стратегічних облікових комунікацій. Визначено та проаналізовано традиційні інструменти розвитку системи фінансового обліку. Обґрунтовано поняття стратегічно значущих об’єктів обліку. Обґрунтовано важливість розвитку облікової методології стратегічного спрямування (стратегічна облікова політика, стратегічна звітність) як засобу наближення системи фінансового обліку до вимог суб’єктів стратегічного управління. Виокремлено та проаналізовано інжинірингові інструменти розвитку системи фінансового обліку (інжинірингові проведення, інжинірингова стратегічна звітність).

На сьогоднішній день облік це постійний об'єкт для вдосконалення, що обґрунтовується розвитком системи управління бізнесом в контексті посилення їх організаційної структури та міжфірмових відносин, що посилює динамізм конкурентного середовища. Доведено актуальність дослідження теоретичних аспектів та практичних механізмів реалізації стратегічних коригувань облікової та звітної політики підприємства. Роз- крито концепцію стратегічного коригування політики звітності підпри- ємства. Проаналізовано роль теорії бухгалтерського обліку у формуванні теоретичних основ стратегічної облікової політики підприємства. Визна- чено роль та призначення стратегічної додаткової звітності у досягненні стратегічних цілей підприємства. Розкрито причинно-наслідкові зв'язки розуміння інформації про облікову політику як джерела формування бух- галтерських сигналів для зовнішніх користувачів. Концепція додаткового розкриття бухгалтерської інформації підприємства як передача інформа- ції через додаткові форми звітності, що виходить за рамки чинних нор- мативних вимог або стандартів бухгалтерського обліку, встановлених регуляторами національної системи бухгалтерського обліку. Необхідність формування стратегічної облікової політики в контексті звітності на основі стратегічних цілей, визначених на підприємстві. Обґрунтовано залежність досягнення стратегічних цілей підприємства від розкриття перспективної бухгалтерської інформації та від додаткової детальної або більш повної інформації про його поточну та минулу діяльність.

Левандовська І. В. Стратегічна комунікація Конституційного Суду України: політика інформування versus комунікаційна політика. – Стаття. Сьогодні Україна активно формує нові моделі побудови системи стратегічних комунікацій, які є важливою частиною інтеграції до НАТО та Європейського Союзу. Наразі існує гостра проблема ефективної координації суб’єктів стратегічних комунікацій у різнорівневих системах із власною ієрархією та системою прийняття рішень. Основне завдання держави полягає в забезпеченні єдності дій цих структур у межах єдиного вектора діяльності. Стаття присвячена дослідженню особливостей розробки і впровадження Комунікаційної Стратегії Конституційного Суду України. Водночас задля забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина увага зосереджується на важливості комунікації національного органу конституційного контролю з Європейським судом з прав людини та Верховним Судом. З’ясовано різницю між політикою інформування і комунікаційною політикою вітчизняного органу конституційної юстиції. Виявлено, що задля формування єдиних поглядів на право і розуміння правової норми задля захисту прав та свобод доречно включити Конституційний Суд України до переліку судових установ, які можуть звертатись до Європейського суду з прав людини в межах Протоколу № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Окремо увагу приділено взаємодії з Верховним Судом. Встановлено, що наразі вже існує позитивна тенденція вітчизняної судової практики, в ході якої Верховний Суд у своїх постановах застосовує юридичні (правові) позиції Конституційного Суду України за наслідками розгляду конкретних конституційних, що надає більшій кількості потенційних суб’єктів можливість захистити свої права. Зроблено висновок, що в майбутньому такий підхід потрібно розвивати та удосконалювати. На основі проведеного аналізу Конституційному Суду України запропоновано кроки для реалізації Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021–2023 роки в тому числі такі, які можливо реалізувати шляхом внесення змін у чинне законодавство.

Обґрунтовано необхідність проведення досліджень щодо аналізу факторів, які впливають на розкриття стратегічної інформації в інтегровані звітності. Розроблено модель політики розкриття стратегічно орієнтованої облікової інформації в інтегрованих звітах. Визначено, що така політика є компромісом між перевагами оприлюднення стратегічно орієнтованої облікової інформації в інтегрованих звітах та обліковою інформаційною безпекою підприємства. Обґрунтовано причини існування ризику прийняття несприятливих рішень стейкхолдерами в результаті оприлюднення інтегрованої звітності. Проаналізовано причини необхідності обмеження розкриття стратегічної інформації в інтегрованій звітності. Встановлено необхідність застосування нових та менш витратомістких способів донесення та оприлюднення додаткової інформації до користувачів з метою мінімізації витрат на розкриття стратегічної інформації в інтегрованій звітності. Проаналізовано поняття «інтегрованої звітності» в широкому розумінні та особливості її розкриття в Україні. Обґрунтовано перспективи розвитку інтегрованої звітності як інструмента стратегічних облікових комунікацій.

У статті здійснено аналіз формування і розвитку політики туристичного брендингу Азербайджану, Вірменії, Грузії. Основна увага приділена її програмному виміру. Проаналізовані такі ключові програми: «Стратегія розвитку туризму на 2015-2025 роки» (Грузія), «Стратегічна дорожня карта щодо розвитку індустрії спеціалізованого туризму в Азербайджанській Республіці», «Національна стратегія розвитку Вірменії на 2014-2025 роки». Встановлено, що стрімкий розвиток туризму в країнах Закавказзя, який припав на останнє десятиліття, визначив важливість туристичного брендингу. За цей період помітно зростала державна підтримка сектору, формувалася інституційна структура, була розроблена і схвалена айдентика туристичних брендів, а туризм став пріоритетом розвитку національних економік держав. Визначено, що основними напрямками розвитку туристичного брендингу країн Закавказзя є: підвищення впізнаваності країн як туристичних брендів шляхом пожвавлення рекламної та інформаційної діяльності, удосконалення туристичної інфраструктури, розширення міжнародної співпраці у розвитку туризму, формування позитивного іміджу.

Стаття присвячена дослідженню особливостей формування європейської стратегічної культури у контексті вивчення механізмів розвитку Спільної безпекової та оборонної політики (СБОП) Європейського Союзу. Використовуючи конструктивістський підхід, розкрито концепт стратегічної культури та його застосування у політичній науці. Розглянуто процес становлення та основні характеристики стратегічної культури Євросоюзу. У дослідженні показано як відбувається конвергенція національних стратегічних культур та які основні перешкоди виникають при формуванні загальноєвропейської стратегічної культури. На основі обраних чотирьох критеріїв (рівень громадської підтримки СБОП, преференції методів кризового менеджменту, готовність до здійснення інтервенції, місце СБОП у безпековій політиці країн-членів ЄС), з’ясовано питання, чи вдалося ЄС розвинути сильну стратегічну культуру. Встановлено, що до основних норм, які визначають поведінку ЄС у сфері безпеки та оборони, належать схильність до мультилатералізму, відкидання військових засобів у розв’язанні конфліктних ситуацій, прерогатива гуманітарних миротворчих місій, правова легітимність. Зроблено висновок, що повільний процес утворення європейської стратегічної культури перешкоджає Спільній безпековій та оборонній політиці стати дієвим інструментом кризового менеджменту.

Розглянуто інструменти екологічного менеджменту в контексті реалізації державної екологічної політики і сталого розвитку регіонів. Державна екологічна політика — це діяльність органів державної влади, спрямована на формування та розвиток екологічного виробництва/споживання та екологічної культури життєдіяльності людини. Для реалізації регіональної екологічної політики використовуються такі механізми: законодавчо-правовий, управлінський, економічний, громадсько-просвітницький. Визначено, що екологічний менеджмент є складовою загальної системи екологічного управління, системою ринкового управління довкіллям, функціонує на територіальному ієрархічному рівні в рамках глобальної екологічної політики, держави в цілому, регіону, окремої території (місто, селище, окрема природна зона), корпорації, підприємств у сферах з ринковими відносинами. Екологічний менеджмент на рівні держави являє собою державну систему управління, яка спрямована на створення правових норм та засад з охорони навколишнього середовища, забезпечення формування у населення свідомості щодо раціонального використання природніх ресурсів, підтримку екологічних інноваційних та технологічних проектів. Виділено наступні групи інструментів екологічного мененджменту, які регулюються національним екологічним законодавством та імплементованими міжнарод- ними угодами і конвенціями: перша група пов’язана із системою міжнародних і державних екологічних стандартів ISO та ДСТУ (екологічний аудит, екологічна сертифікація, екологічне маркування), друга група представляє системну оцінку екологічного стану навколишнього середовища і впливу техногенного фактора (стратегічна екологічна оцінка, екологічний моніторинг, оцінка впливу на довкілля), третя група пов’язана із екологічним розвитком регіону, територій, підприємств (екологічний маркетинг).

Аналізуються нормативно визначені пріоритети Спільної зовнішньої і безпекової політики Європейського Союзу (ЄС). На основі цього досліджується політика ЄС щодо безпеки Східної Європи. Виокремлено основні концепти ЄС у сфері миротворчості й управління кризами: 1) самодостатність, “стратегічна автоно мія” в ухваленні рішень і здійсненні діяльності; 2) корпоративність інтересів, або “філософія принципового прагматизму”, що фактично ставить безпеку та інтереси ЄС вище за підтримання миру і поширення європейських цінностей у світі; 3) означення території відповідальності ЄС, що виходить з ідеї становлення “кооперативних безпекових порядків” у світі; 4) ідея зони впливу ЄС, що пов’язує безпеку ЄС із безпекою і стабільністю сусідніх держав; 5) підхід “м’якої сили”, в якому миротворчість ігнорується як цілісне явище з його військовими аспектами, натомість обґрунтовується ідея управління кризами. Стверджується, що позиція ЄС щодо безпеки Східної Європи, і зокрема України, тривалий час визначалася загальними ідеями безпечного сусідства та недоцільності політичної інтеграції цих країн через те, що це наближає кордони Союзу до небезпечних регіонів і може провокувати конфлікти. Показаний зв’язок між формуванням Східного партнерства та російською агресією в Грузії, але фактичним ігноруванням питань регіональної безпеки. Вказується на суттєві зміни у зовнішній політиці ЄС унаслідок агресії Російської Федерації (РФ) в Україні. Аналізується діяльність цивільних місій ЄС в Україні та їх поки що не задіяний потенціал. Робить ся висновок щодо суттєвого значення інструментів зовнішньої політики ЄС у стримуванні агресії РФ, підвищенні стійкості й сприянні економічному розвитку України, її модернізації, але малоймовірності вирішальної участі ЄС у відновленні її територіальної цілісності за допомогою миротворчої діяльності.

У статті здійснено спробу концептуалізації «китайської моделі (реформ)» («Пекінського консенсусу») в контексті стрімкого економічного піднесення сучасного Китаю. Ознайомлення з опублікованими джерелами і літературою, на сторінках яких знайшли відображення різні погляди вітчизняних, західних і китайських учених із анонсованої нами проблеми, дозволило констатувати, що одні з них сприймають китайську модель позитивно, інші бачать у ній поряд із перевагами також і недоліки, треті – майже виключно або головним чином негативні моменти (експлуатацію, поляризацію суспільства, екологічні катастрофи тощо). Ці треті часто протиставляють сучасній китайській дійсності епоху Мао Цзедуна, яка зображується ними як втілення справжнього соціалізму. Зроблено висновок, що високий показник економічного зростання КНР досягнуто завдяки стратегії, розробленій Ден Сяопіном і спрямованої на проведення масштабних економічних реформ, політики «відкритості» країни, яка допомогла Китаю зайняти лідируючі позиції в світі. Обґрунтовано тезу, що в сучасних умовах функції КПК (здійснення вищої політичної влади, координуюча, мобілізаційна, реформаторська, презентаційна) як хранительки офіційних догм вдало доповнюються реформаторськими діями, що демонструє значну пристосованість партії до нової суспільно-політичної та економічної ситуації в Китаї. Авторами стверджується думка, що китайська зовнішня політика на поч. ХХІ ст. все більше глобалізується й стає наступальною. Практично в кожному регіоні світу Пекін має систему власних інтересів, спрямованих на підвищення політичної ролі країни у світі, створення сприятливих умов для продовження економічних реформ, одержання доступу до фінансових, технологічних і сировинних ресурсів. Використання потужного арсеналу «м’якої сили» дозволяє Китаю успішно здійснювати економічне співробітництво, не обумовлюючи його політичними, ідеологічними чи історичними проблемами. Констатовано, що довгостроковою метою Китаю є підтримка мирної міжнародної обстановки, необхідної для захисту китайських інтересів, зокрема для успішного просування глобальних проєктів і модернізації країни. При цьому стратегічна активність КНР давно вийшла за межі держави, яка завдячуючи інтенсивній економічній експансії, стала участницею перерозподілу сфер впливу у світі на свою користь, витісняючи акторів-конкурентів із тих регіонів світу, де вони до недавнього часу домінували. Китайський шлях у бік багатополюсності пов’язаний не з силовою політикою, створенням військово-політичних блоків, нав’язуванням власних ідеологічних стандартів тощо, а реалізовується шляхом використання фактора економічного потенціалу й допомоги.

Раціональна діяльність промислових підприємств та ефективна реалізація виробленої ними продукції, товарів, робіт і послуг ґрунтується на побудові виваженої коротко та довгострокової стратегічної політики розвитку підприємств. Зважаючи на сучасне динамічне становлення економічних процесів та трансформацію усталених законів організації торговельних відносин на ринку, у підприємств виникає необхідність забезпечувати свою стабільну позицію за рахунок визначення пріоритетного вектору у формуванні стратегічної політики – досягнення високої ринкової позиції.

Ефективність функціонування аграрної сфери також залежить від екологічної політики. В Україні національну екологічну політику визначено в "Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p. № 188/98-BP. На час затвердження державної екологічної політики Верховною Радою для України це був важливий крок у формуванні нового екологічного світогляду і плану дій. Нині цю прийняту політику слід зробити справді екологічною, тобто гармонізувати з європейською екологічною політикою і регламентом з екологічного управління, міжнародними стандартами. При цитуванні документа, використовуйте посилання http://essuir.sumdu.edu.ua/handle/123456789/36991

Енергетична безпека – це такий рівень керівництва країни у формуванні і здійсненні політики, незалежної від зовнішнього або внутрішнього впливу і тиску, який забезпечує ефективну діяльність паливно-енергетичногокомплексу.

Бродовська, І. В. Розвиток стратегії національної екологічної політики в Україні : дис. ... канд. екон. наук : 08.00.03 / І. В. Бродовська. - Запоріжжя, 2018. - 204 с.
Робота присвячена розробці теоретичних, методичних і практичних положень щодо дослідження інститутів державного регулювання природокористування, обґрунтуванню необхідності обліку макросистемних наслідків державного регулювання і механізмів вироблення рекомендацій щодо розвитку стратегії національної екологічної політики на основі принципів стійкого розвитку. Розвинуто теоретичні та методологічні основи щодо проблеми формування національної екологічної політики на основі дослідження й узагальнення сучасних проблем природокористування, закономірностей їх прояву, впливу на інші соціально-економічні сфери. Розроблено концептуальні підходи до формування та функціонування інститутів державного регулювання природокористування, запропоновано методологію оцінювання взаємозв'язку між формуванням екологічної ситуації і функціонуванням інститутів формування національної екологічної політики. Узагальнено зарубіжний досвід запровадження екологічної політики в системі національних моделей соціально-економічного розвитку. Обґрунтовано принципи відбору показників, критеріїв еколого-економічної ефективності екологічної політики. Запропоновано рекомендації щодо вдосконалення процесів природокористування на основі системного розвитку інститутів регулювання екологічної політики, що забезпечують інтеграцію пріоритетів еколого-економічного розвитку. Запропоновано для аналізу національної екологічної політики використання структурно-логічної матриці, що дає змогу виконувати як кількісні, так і якісні вимірювання інститутів регулювання природокористування для кожного природного ресурсу.
Достижение целей устойчивого развития предусматривает обеспечение сбалансированности между социальными обязательствами государства и ресурсными возможностями общества. Главным условием при этом является формирование таких институтов государственного регулирования природопользования, функционирование которых будет отвечать состоянию развития экономики. Система природопользования переходного периода, государственное регулирование природопользования, не является новыми объектами для исследования. Однако ряд классических экономических теорий, доминирующих в науке, не обеспечивают адекватного методологического подхода к исследованию современных проблем природопользования. Сфера исследования институтов государственного регулирования природопользования является одной из таких проблем. Можно констатировать, что в экономике природопользования институционно-эволюционные методы пока не получили широкого использования. Этим, а также другими факторами объясняется фрагментарность методов государственного регулирования природопользования, разрывы между мероприятиями политики природопользования и охраны окружающей среды, что проводятся, и результатами реализации этих мероприятий, увеличения транзакционных расходов, «провалы» рынка, снижения конкурентоспособности национальной экономики. Институты государственного регулирования природопользования и охраны окружающей среды необходимо рассматривать из трех позиций: первая заключается в усовершенствовании механизма исследования институтов государственного регулирования природопользования, вторая – в усовершенствовании механизма исследования проблем природопользования, третья – механизму формирования рекомендаций относительно решения проблем природопользования. Все механизмы исследования институтов государственного регулирования природопользования, проблем природопользования и формирования рекомендаций, заключаются в реализации алгоритма систематизации значительного объема разрозненного и структурирующего информационного материала за секторами экономики, природопользователями. Это дает возможность получить целостную объективную картину причин ухудшения природной среды, выделить макроструктуры – институты государственного регулирования, связи, между которыми нарушены. Многоуровневое и многомерное изучение тенденций развития институтов государственного регулирования природопользования, постоянная коррекция приоритетов усовершенствования государственного регулирования природопользования, стали важнейшими функциональными элементами глобальных процессов, механизмом проектирования и формирования системы государственного регулирования природопользования. На основе предлагаемой структурно логической матрицы институтов государственного регулирования природопользования определены возможности Украины в наращивании национального институционного потенциала для решения конкретных ситуационных проблем природопользования и сформулированы рекомендации относительно совершенствования институтов государственного регулирования природопользования. В перспективе использования динамической структурно логической матрицы институтов государственного регулирования природопользования даст возможность непрерывно осуществлять процесс совершенствования механизмов государственного регулирования природопользования; постоянно формировать предложения, осуществлять непрерывный отбор и сочетание комбинаций количества общественных благ, выработанных институтами государственного регулирования природопользования, необходимых для определенного этапа экономического развития; обеспечить конкурентоспособность, стойкость социально-эколого-экономической системы страны путем наращивания национального институционного потенциала на всех уровнях. Система экологического мониторинга, как и любая другая система мониторинга, базируется на определенных принципах, основными являются такие: систематичности наблюдений по состоянию окружающей природной среды и техногенными объектами, которые влияют на него; своевременности получения и обработки данных наблюдений; комплексности использования экоинформации; объективности первичной, аналитической и прогнозной екоинформации и согласованности нормативного, организационного и методического обеспечения экологического мониторинга; совместимости технического, информационного и программного обеспечения ее составляющих; оперативности доведения экоинформации по предприятиям, организациям и учреждениям; доступности экологической информации населению Украины и мировому сообществу.
The paper is devoted to the development of theoretical, methodological and practical provisions for institutions of environmental governance research, to explanation (grounding) of the necessity of macrosystem of public regulation mechanisms accounting and recommendations for the improvement of mechanisms of public regulation of natural resources based on the principles of sustainable development. Theoretical and methodological bases of state regulation of natural resources are developed through research and generalization of up-to-date problems of nature use, principles of their display, and influence on other social and economic areas. Conceptual approaches to the formation and functioning of institutions of environmental governance are developed. Methodology evaluation of correlation between the formation of the environmental situation and institutions of public regulation functioning. Foreign experience of environmental government regulation in the national models of social and economic development is generalized. Principles of indicators selection, criteria of social, ecological and economic efficiency of public institutions of environmental governance are explained. Recommendations for improving the processes of environment use on the basis of system development of government regulation institutions to ensure the integration of priorities of social, ecological and economic development are proposed. Structural and logical matrix that enables both quantitative and qualitative measurement of institutions of environmental governance for each environment (resource) are proposed for analysis for the institutions of environmental governance problems of nature use

Відносини між Російською Федерацією (РФ) та Україною визначаються насамперед міждержавним конфліктом із збройною складовою в Донецькій та Луганській областях. Спроба незаконної анексії Росією території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя в 2014 р. та їх окупації, збройне протистояння на Донбасі зумовлюють довгостроковий характер міждержавної конфронтації. Цей конфлікт є асиметричним. Для України наслідки протистояння з РФ – життєво важливі, а перебіг конфлікту впливає майже на всі значущі соціальні процеси. Натомість керівництво Росії розглядає Україну переважно одним з полів конкуренції із Заходом задля «утвердження позицій Російської Федерації як одного з впливових центрів сучасного світу». Пострадянський простір визначений пріоритетом зовнішньої політики Росії, водночас більше значення надається співробітництву з державами, які беруть участь у російських інтеграційних проєктах. Стратегією економічної безпеки РФ на період до 2030 року, ухваленою в 2017 р., пріоритетом розвитку російської економіки визначено створення умов для реалізації стратегічних національних пріоритетів РФ. Так констатується підпорядкування економіки реалізації насамперед стратегічних цілей, визначених політичним керівництвом. Економічний тиск Росії, який був важливим інструментом її політики щодо України й до 2014 р., після початку агресії набув якісно нового рівня. Так само як і застосування воєнних інструментів, обмеження українського експорту, припинення транзиту українських товарів російською територією, спрямоване, зокрема, на виснаження економічних ресурсів України та обмеження її розвитку, а також примушення політичних лідерів нашої держави до прийняття вимог Кремля. Російська Федерація продовжує докладати зусиль для максимального послаблення залежності від економічної співпраці з Україною. Йдеться про зменшення ролі України як транзитної держави для експорту російських енергоносіїв, розірвання усталених коопераційних зв’язків, насамперед у сфері військово-промислового комплексу. Російська політика практично не зважає на інтереси російського бізнесу, які зберігаються на території України, попри суттєве зменшення відповідної активності порівняно з максимальними рівнями, досягнутими на початку 2010-х років. Головним пріоритетом є прагнення утримати Україну в орбіті свого впливу, що в майбутньому має забезпечити компенсацію нинішніх втрат, зокрема й економічних.

В аналітичній доповіді систематизовано та досліджено досвід становлення та розвитку економіки України за весь період її незалежності. З позицій особливостей реалізації національного суверенітету в на сучасному етапі глобалізації проаналізовано суперечності соціально-економічних трансформацій, які сформували сучасну модель економічного і соціального розвитку України. Визначено основні виклики для досягнення повноцінної реалізації потенціалу національного суверенітету, виходячи з наявних та перспективних загальносвітових трендів та суперечностей чинної моделі розвитку України. Запропоновано авторське бачення економічних та соціальних пріоритетів розбудови незалежної України третього тисячоліття, сформульовано конкретні завдання державної політики у різних сферах.

Висвітлено еволюцію становлення організаційної системи публічної дипломатії США з початку 60-х і до середини 80-х років ХХ століття – моменту найбільш гострого протистояння з Радянським Союзом. На базі розсекречених документів показано, як відбувався цей процес, які організації були до нього долучені, як вибудовувалася система координації різних відомств та якою мірою до публічної дипломатії було залучене розвідувальне товариство. Подано висновки для української управлінської практики та надано рекомендації щодо можливостей імплементації цього досвіду при становленні системи публічної дипломатії в Україні. Матеріал буде цікавий державним службовцям, які відповідають за публічну дипломатію в Україні й залучені до розбудови системи стратегічних комунікацій України, фахівцям з національної безпеки (щодо практики координування діяльності різних безпекових відомств у США), науковцям (державне управління, політологія, міжнародні відносини, історія, американістика) та особам, які вивчають розбудову державної інформаційної політики та зовнішніх комунікацій держави.