Academic literature on the topic 'Поведінка дитини'

У статті проаналізовано сутність та особливості виховання у дітей старшого дошкільного віку гуманної поведінки як сукупності гуманних почуттів, уявлень і мотивів, що реалізуються у вчинкові як результаті засвоєння дітьми моральних цінностей, а також передбачають поступове формування відповідного досвіду. З’ясовано, що така поведінка малят є моральною нормою і спрямована на розуміння, усвідомлення та емоційне переживання ними наслідків дотримання/недотримання відповідних правил. Виокремлено чинники формування гуманності, що репрезентується і як мотив поведінки, і як моральна якість дитини-дошкільника. Увиразнено такий важливий засіб виховання гуманної поведінки у дітей, як їхня міжособистісна взаємодія в системі «дитина – дорослий» та «дитина –однолітки», яка допомагає дошкільнятам пізнавати світ, засвоювати соціальний досвід, отримувати необхідну інформацію та набувати практичні вміння спілкуватися, співпереживати, проявляти дружелюбність і взаємодопомогу, співчуття, доброзичливість, чуйність, підтримку. Охарактеризовано формування гуманності шляхом поступового навчання дитини узгоджувати власні дії з інтересами інших, відповідати за свої вчинки, а також засвоєння і внутрішнього прийняття нею моральних норм, які поступово починають регулювати й мотивувати її поведінку. Крім того, обґрунтовано педагогічні умови ефективного виховання гуманної поведінки старших дошкільнят, зокрема: формування у них позитивної мотивації з метою засвоєння елементарних моральних норм, розвитку гуманних почуттів та якостей, мотивів і навичок гуманної поведінки в різних видах емоційно насиченої діяльності та спілкування; гуманістична спрямованість дій вихователя, його професійна компетентність та авторитет, що ґрунтується на здатності бути чуйним, доброзичливим, толерантним; співпраця закладів дошкільної освіти з родинами вихованців в аналізованому процесі, що, з одного боку, уможливить вироблення єдиної стратегії і тактики в реалізації ними своєї виховної функції, а з іншого – сприятиме збереженню неповторності й особливостей кожного із зазначених інститутів.

Стаття присвячена аналізу фізіологічних і психологічних аспектів соціальної адаптації дитини до школи. Готовність дитини до навчання визначається її фізичним і психічним розвитком, станом здоров’я, розумовим і особистісним розвитком, тобто велике значення має весь комплекс факторів. У нашому дослідженні розглядається поняття соціальної зрілості як потреби дитини у спілкуванні з ровесниками та вміння підпорядковувати власну поведінку законам дитячих груп, а також здатність виконувати роль учня в ситуації шкільного навчання. Схвалення вчителя має значний вплив на визначення потреби дитини в новій соціальній позиції. Гарна поведінка та успішність у навчанні конструюють відносини із батьками та з товаришами по класу.

У статті розглянуто психологічні особливості девіантної поведінки підлітків у сім’ях із різними стилями виховання. Представлено та проаналізовано результати емпіричного дослідження взаємозв’язку між девіантною поведінкою та стилями сімейного виховання з подальшою статистичною обробкою даних. Методи. При дослідженні використано методи математичної статистики (кореляційний аналіз за Пірсоном) та наступні психодіагностичні методики : «Особистісна агресивність і конфліктність» (Є. Ільїн, П. Ковальов); «Схильність до залежної поведінки» В. Менделевич; методика РОД (Е. Ейдеміллер і В. Юстицкіс). Результати. Теоретичний аналіз даної проблеми показав, що девіантна поведінка особистості є результатом складної взаємодії соціальних і психологічних факторів, дія яких, у свою чергу, переломлюється через систему взаємин особистості. Було визначено, що для девіантної поведінки характерним є відхилення від найбільш важливих соціальних норм, що завдає шкоди суспільству або власне особистості, а також супроводжується її соціальною дезадаптацією. Визначено, що існують різні підходи до вивчення девіантної поведінки. Девіантна поведінка є надзвичайно складною формою соціальної поведінки особистості, яка детермінується системою взаємопов’язаних факторів. З’ясовано, що причиною виникнення девіантної поведінки можуть бути окремі стилі сімейного виховання такі як непослідовний, змішаний стиль виховання, неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес виховання. За результатами емпіричного дослідження та кореляційного аналізу з’ясовано, що існує взаємозв’язок між девіантною поведінкою та стилями сімейного виховання. Таким чином ,чим більше будуть домінувати такі стилі як «гіпопротекція», «ігнорування потреб дитини», «надмірність санкцій», «нестійкість стилю виховання», почуття вини, тривоги та напруженості, тим більше буде проявлятись агресивність, схильність до наркотичної та алкогольної залежності. Висновки. Узагальнено основні підходи щодо виникнення девіантної поведінки. З’ясовано, що існує взаємозв’язок між девіантною поведінкою та стилями сімейного виховання.

Процес урбанізації є багатовимірним і охоплює різноманітні сфери життєдіяльності, зокрема дітородну активність. Аналіз причин зниження народжуваності під впливом урбанізації є особливо актуальним і з огляду на глобальні контексти цього явища, і з урахуванням необхідності розвитку вітчизняної економіки, зокрема її втрат внаслідок пандемії. У статті показано, як доволі сильна локальна ідентичність української молоді може обумовлювати формування або зміну репродуктивних установок відповідно до уявлень про належну поведінку для жителів великих міст, метрополісів. З’ясовано, що урбанізація завдяки концентрації економічного, соціального, культурного, інноваційного, інформаційного капіталів прискорює суспільний розвиток, а це разом з іншими чинниками зумовлює зміни у системі цінностей молоді. У статті зазначається, що прагнення самореалізації (насамперед, у професійній, соціальній сфері), як правило, створює необхідність відкладати народження дитини на старший вік; крім цього, в умовах поширення толерантного ставлення суспільства до різноманітних способів життя, зокрема бездітного, також формується відмова від народження дитини взагалі. Отже, загалом позитивна тенденція зміщення пріоритетів із кількісних аспектів відтворення населення на якісні водночас поглиблює і підсилює ризики самих процесів відтворення. Наголошується на значущості ЗМІ у проведенні ідей відповідального батьківства як складової частини оптимізації репродуктивної поведінки людей в урбанізованому соціальному просторі сьогодення. Оскільки соціальна спроможність держави ґрунтується на конструктивному ставленні до людського капіталу, то громадяни країни становлять найцінніший ресурс розбудови демократичного простору у нашій Батьківщині. Отже, у статті доводиться, що репродуктивна поведінка як один із головних чинників формування демографічної мапи суспільства має досліджуватися синергетичними зусиллями представників поведінкових, соціальних, гуманітарних наук, адже старіння населення є комплексним викликом для України. Це стосується не тільки вимог ринку праці, але й можливості держави виконувати соціальні зобов’язання перед своїми громадянами різного віку. У статті підкреслюється, що конкурентні стосунки, загострюючись у метрополісах, негативно впливають на відтворення населення у буквальному розумінні, тому звертається увага на те, що прагнення до самореалізації під час здійснення останньої через гедоністичну модель поведінки призводить до втрати перспективного бачення наслідків власного вибору і стоїть на перешкоді прогресивному розвитку і країни, і особистості.

У статті висвітлена проблематика девіантної поведінки серед здобувачів вищої освіти. Подано визначення «девіантної поведінка». З’ясовано, що соціологи, медики, психологи та педагоги досить давно досліджують природу девіантної поведінки та класифікують різні види девіацій. Висвітлено визначення даного терміну науковою елітою. Описаний соціально-психологічний підхід. Зазначені ознаки та прояви девіантної поведінки, які можуть виражатися у характері і діях особистості. Встановлено, що у педагогічній літературі девіантна поведінка розглядається як різновид ненормативної поведінки індивідів або соціальних груп, що характеризується діями, які відхиляються від загально прийнятих або допущених норм. З’ясовано, що основними ознаками девіантності є: важко навченість (неорганізованість, неуспішність дитини); важковиховуваність (стійкі зміни поведінки: підвищена збудженість або загальмованість, агресивність, конфліктність, невміння підпорядковувати особисті інтереси колективним, швидка зміна настрою, афективність, систематично повторювані поступки). Охарактеризовані складові профілактики девіантної поведінки серед студентів. З’ясовано, що особи, яких називаємо девіантними, досить часто стають жертвами поняття «соціальне відхилення» – це приписуваний статус», тобто «ярлик», якій навішують через суб’єктивне ставлення впливові прошарки населення мало захищеним громадянам чи цілими групами осіб. Описаний аналіз психологічних особливостей студента: психологічні якості суб’єкта (рівень агресії, характеристики емоційної і вольової сфери), система соціально – психологічних якостей (спрямованість особистості, особливості комунікативного стилю, приналежність до неформальних груп асоціальної спрямованості). Описано сім принципів профілактичної роботи з студентами: комплексність, адресність, масовість, позитивність інформації, мінімізація негативних наслідків, особиста зацікавленість та відповідальність учасників, максимальна активність особистості. Встановлено, що сучасний соціальний працівник має бути професіоналом своєї справи, щоб унеможливити проявів девіантної поведінки серед здобувачів вищої освіти.

У статті порушується актуальне питання особливостей взаємодії батьків і дітей, які мають діагноз СДУГ – синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Зауважується, що, не зважаючи на поглиблення наукових знань про генетичні та нейропсихологічні механізми появи та розвитку синдрому, якісний рівень освіченості та навичок ефективної взаємодії батьків та педагогів з такими дітьми залишається досить низьким. На сьогодні синдром дефіциту уваги та гіперактивності є визнаним медичною наукою захворюванням нейпропсихологічного етіогенезу, зумовленого складною комбінацією спадкового та соціально-психологічного чинників, жоден з яких не є необхідним або достатнім, щоб викликати розвиток СДУГ сам собою. Важливість адаптивного виховання дитини із СДУГ у сім’ї для оптимізації її розвитку та зниження ймовірності появи негативних симптомів, що супроводжують розлад, вважається очевидною. Чинниками ризику появи у майбутньому в дітей із СДУГ таких несприятливих наслідків як токсикоманія, злочинність, агресивність, опозиційна поведінка є: материнська депресія, надмірна їхня директивність та вимогливість. Патологізуючими для дітей із СДУГ є умови структурної розмитості сім’ї, дифузність у прийнятті ролей, виховна невпевненість батьків, відсутність рефлексії виховної взаємодії. На основі емпіричних даних доведено, що більш адекватні моделі взаємодії з дитиною властиві повним сім’ям, батькам та матерям більш зрілого віку, з вищою освітою. В таких сім’ях є більший відгук батьків на спільну роботу з психологічною службою у допомозі дитині адаптивно соціалізуватись і запобігти негативних наслідків розладу. Найбільше неефективних моделей – нетерплячості, зворотної агресії, покарань, відчаю, марних умовлянь – застосовують у взаємодії з дітьми молоді мами (які народили дітей до 18 років), деякі батьки. Найгірша ситуація з неконтрольованою поведінкою дитини вдома та в школі спостерігається у дисфункціональних сім’ях, де трапляються конфлікти, сварки, пияцтво батька, холодність, відстороненість матері, та тих, де обмежені житлові та матеріальні умови родини. Зроблено висновок, що, хоча сімейне виховання само собою не може викликати появу симптомів СДУГ у дітей (за їх появу відповідають біологічні чинники), здатність батьків ефективно взаємодіяти з ними сприяє запобіганню розвитку проблемної опозиційної поведінки, адикцій у дітей в майбутньому. Просвіта щодо СДУГ та допомога батькам в опануванні ефективних виховних стратегій їхньої взаємодії з дітьми можуть компенсувати негативні згубні наслідки для дітей. Суттєвим чинником поліпшення структури сімейної взаємодії в системі «батьки-діти» може стати також психологічна та психіатрична допомога матерям, які мають власні проблеми, пов’язані із СДУГ (імпульсивність, нетерплячість, надмірна тривожність, схильність до депресії, емоційна неврівноваженість тощо), та високий рівень стресу.

У статті досліджується роль сім’ї в моральному вихованні дітей та розкрито особливості морального виховання. Обґрунтовано думку про те, що моральне виховання дуже важливе для повноцінного розвитку дитини. Моральне виховання дітей відбувається впродовж їхнього життя, і визначальне значення в становленні моральності дитини відіграють середовища, в якому вона розвивається і росте. Автор доходить висновку, що навчити дитину моральних принципів – надзвичайно вагоме завдання для батьків. Сім’я - один з основних джерел морального виховання дітей. Правила поведінки, прийняті в сім’ї, дуже швидко засвоюються дитиною і сприймаються нею, як правила загальноприйнятої норми. Найперше завдання батьків полягає в тому, щоб допомогти дітям визначитися з об’єктами їхніх почуттів і зробити їх суспільно цінними. Почуття дозволяють людині відчути задоволення після зробленого правильного вчинку або змушують відчувати докори сумління, якщо моральні норми були порушені. Основа таких почуттів як раз і закладається в дитинстві, і завдання батьків допомогти в цьому своїй дитині. Обговорювати з нею моральні питання, допомогти сформувати систему моральних цінностей. На основі вивчення психолого-педагогічної літератури встановлено, що розвиток моралі в дитини невіддільний від її соціального розвитку. Якщо з якихось причин дитина не має достатньо сформованих соціальних навичок, вона стає схильною до аморальної поведінки.

Анотація. В даній статті висвітлені результати емпіричного дослідження відмінностей у позиціях чоловіків і жінок у ставленні до дітей дошкільного віку, а також результати вивчення батьківсько-дитячої взаємодії. З метою оцінки особливостей батьківсько-дитячої взаємодії в дослідженні використовувалась методика «Взаємодія батьки-дитина» І. Марковської. Для оцінки ступеня та модальність значущості матері та батька для кожної дитини використовувався редукований варіант методики «Сімейний тест стосунків» Д.Антоні та Е.Бене. Відтак, для більшості чоловіків характерні такі позиції у взаєминах з дітьми, як вимогливість, контроль поведінки дитини та емоційна дистанція у взаєминах з дитиною; у матерів частіше проявляється тривожність за дитину, вони характеризуються меншою послідовністю, нестабільністю у взаєминах з дітьми. Результати «Сімейного тесту ставлення» свідчать, що більша частина дітей проявляє позитивні почуття і до матерів, і до батьків. Однак відсоток дітей, що мають амбівалентне ставлення до батьків, перевищує кількість дітей, що проявляє амбівалентні почуття до матері. Якщо ставлення, яке дитина отримує від матері, переважно позитивне, то сприйняття дітьми ставлення батьків менш сприятливе: разом з позитивним існує і амбівалентне сприйняття почуттів, адресованих дитині від батька.

У статті висвітлено теоретичний аналіз досліджень з проблеми агресивних форм поведінки у дітей. Розкриваються і поглиблюються наукові знання про поняття «агресія» і «агресивність». Проведено аналіз наявних даних про залежність рівня агресивності від особливостей функціонування центральної нервової системи, психологічних і соціальних установок індивіда. Позначені поняття позитивної та негативної агресивності. Розглянуто психофізіологічний підхід до агресивності, заснований на вивченні активності різних областей головного мозку і особливостей його функціонального стану у дітей з агресивною поведінкою. описані особливості агресивних проявів в поведінці дітей раннього віку, зокрема, переважання фізичної агресії у віці від двох до чотирьох років і її подальше перетворення за допомогою соціалізації; опрацьована проблема фрустрації і емоційної депривації внаслідок позбавлення матері як однієї з основних причин виникнення агресивних проявів в поведінці на прикладі опису поведінки дітей раннього віку, які виховуються в будинку дитини. Порушено питання про значення прихильності в ранньому віці і її вплив на поведінку дитини.

У статті теоретично розглянуто проблему харчової поведінки особистості (Л. Пономарьова, Р. Комер, О. Самойлова, Т. Яблонська та ін.), яка визначає не лише вподобання, схильності, цінності, установки особистості, а й культурну, етнічну та релігійну приналежність, відтворює психологічний портрет індивіда, несе приховану інформацію про його індивідуальні характеристики. Ризик порушень харчової поведінки особистості пов’язаний із низькою соціальною адаптацією, труднощами в налагодженні міжособистісних взаємин, сімейною ситуацією тощо (А Занозін, В. Сутчук, В. Шебанова й ін.). Емпірично з’ясовано, що підлітки групи ризику вирізняються емоційною та екстернальною харчовою поведінкою. У ставленні до себе в них превалюють закритість, певний рівень самокерівництва, внутрішня конфліктність і схильність до самозвинувачення. Школярі цієї групи визначили ставлення батьків до них як диктаторське, вороже та непослідовно-деструктивне. Отже, підліткам групи ризику складно переробляти емоції, не вдаючись за допомогою до їжі, і стримуватися при її вигляді, вона виконує для них психотерапевтичну функцію. Вони схильні «заїдати» свої проблеми та компенсувати таким чином власні недоліки, про що свідчать кореляційні зв’язки емоційної харчової поведінки з ворожим ставленням батьків і закритістю; екстернальної харчової поведінки з диктаторським ставленням та самозвинуваченням. Харчова поведінка підлітків групи норми характеризується здатністю обмежувати себе в їжі, прагненні харчуватися раціонально. Вони вирізняються самовпевненістю, самоприйняттям, очікуванням позитивного ставлення з боку інших та усвідомленням власної цінності. Підлітки визначили ставлення до себе батьків як автономно-відсторонене та позитивно-гармонійне. Тобто, з одного боку, наявна довіра та позитивний інтерес у батьків до своєї дитини, її повне психологічне прийняття; з іншого – відсутність тенденцій до заступництва й певне відмежування від проблем дітей, їх оцінка як цілком дорослих осіб. Установлено кореляційні зв’язки обмежувальної харчової поведінки з автономно-відстороненим і позитивно-гармонійним ставленням батьків та із самовпевненістю; екстернальної харчової поведінки із самоприйняттям.

Петрушевська А. В. Соціально-педагогічний супровід дітей молодшого шкільного віку з дитячим аутизмом : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 231 "Соціальна робота: соціальна педагогіка" / наук. керівник Л. О. Гринь. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 82 с.
UA : Кваліфікаційна робота: 72 с., 2 таблиці, 63 джерела, 2 додатки. Об’єкт дослідження – дитячий аутизм як соціально-педагогічна проблема. Предмет дослідження – організація соціально-педагогічного супроводу дітей молодшого шкільного віку з дитячим аутизмом. Мета дослідження – визначити особливості соціально-педагогічного супроводу дітей молодшого шкільного віку з дитячим аутизмом. Методи дослідження : - теоретичні: аналіз педагогічної, психологічної, медичної літератури з вивчаємої проблеми; - емпіричні: спостереження,опитування, бесіда. Наукова значення роботи полягає в тому, що визначено особливості соціально-педагогічного супроводу дітей молодшого шкільного віку з дитячим аутизмом, створено програму діяльності соціального педагога із соціально-педагогічного супроводу дітей з аутизмом. Практична значущість дослідження полягає в тому, що матеріали роботи можуть бути використані в діяльності соціальних педагогів, дитячих психологів, дефектологів.
EN : Qualification work: 72 pages, 2 tables, 63 sources, 2 appendices. The object of research is childhood autism as a socio-pedagogical problem. The subject of the research is the organization of social and pedagogical support of children of primary school age with childhood autism. The purpose of the study is to determine the features of socio-pedagogical support of children of primary school age with childhood autism. Research methods : - theoretical: analysis of pedagogical, psychological, medical literature on the studied problem; - empirical: observations, surveys, conversation. The scientific significance of the work lies in the fact that the features of social and pedagogical support of children of primary school age with childhood autism are determined, the program of activity of the social pedagogue on social and pedagogical support of children with autism is created. The practical significance of the study is that the materials can be used in the activities of social educators, child psychologists, speech pathologists.

Кобець А. Ю. Соціальна робота з проявами суїцидальної поведінки у дітей та підлітків : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 231 "Соціальна робота" / наук. керівник Г. В. Бойко. Запоріжжя : ЗНУ, 2021. 66 с.
UA : Мета дослідження: дослідити технології та методи соціальної роботи з проявами суїцидальної поведінки з дітьми та підлітками. Об’єкт дослідження: діти та підлітки, які мають прояви суїцидальної поведінки. Предмет дослідження: технології та методи соціальної роботи з дітьми, що мають прояви суїцидальної поведінки в освітньому середовищі. Методи дослідження: аналіз, синтез, індукція та дедукція, абстрагування, моделювання, спостереження та анкетування, психодіагностика, аналіз документів. Гіпотеза: соціальна робота з проявами суїцидальної поведінки у дітей та підлітків має грунтуватися на комплексних заходах на базі освітнього середовища. Найбільш ефективними є технології соціальної профілактики і соціально-педагогічної роботи в освітньому просторі та з родиною дитини із «групи ризику». Висновки: 1. Соціальний працівник допомагає дітям та молоді, яка опинилася у складних життєвих обставинах. Однією з таких обставин є бажання дитини вчинити самогубство. 2. Серед основних ознак суїцидальної поведінки в дітей є зміна словесних конструкцій, емоційні стрибки, ригідність мислення тощо. 3. Вагома частина соціальної роботи з проявами суїцидальної поведінки у дітей та підлітків проводиться на базі навчальних закладів. 4. Соціальна робота з проявами суїцидальної поведінки у дітей та підлітків має такі напрями оптимізації: застосування комплексного підходу, використання технологій соціальної роботи з сім’єю; постійне підвищення компетентності педагогів та батьків.
EN : The purpose of research: to examine technologies and methods of social work with manifestations of suicidal behaviour in children and teenagers. Object of research: children and teenagers with manifestations of suicidal behaviour. Subject of research: technologies and methods of social work with children with manifestations of suicidal behaviour in educational environment. Research methods: analysis, synthesis, induction and deduction, abstracting, modelling, observation and questionnaire, psychodiagnosis, document analysis. Hypothesis: social work with children and teenagers with manifestations of suicidal behaviour has to be based on comprehensive events in the educational environment. The most effective are the technologies of social prevention and social and pedagogical work in educational space and with “risk group” families. Conclusions: 1. A social worker helps children and youth with difficult life situations. One of those situations is the desire of a child to commit suicide. 2. The main signs of suicidal behaviour in children are changes in verbal structure, moodiness, rigidity of thoughts etc. 3. The major part of social work with children and teenagers with manifestations of suicidal behaviour is conducted at educational institutions. 4. Social work with children and teenagers with manifestations of suicidal behaviour has the following optimisation directions: implementation of comprehensive approach, technologies of social work with families; continuous competency improvement of teachers and parents.

В статті автор акцентував увагу на сучасному аналізі категорії готовність дітей старшого дошкільного віку до нової соціальної позиції «школяр», як педагогічної умови підготовки дітей шостого року життя до школи. Заслуговує уваги теоретичний аналіз даного феномена, де прослідковується роль «внутрішньої позиції школяра», етичних інстанцій в набутті дітьми шостого року життя готовності до подальшого навчання в початковій школі. Автор аналізує базові якості особистості дитини старшого дошкільного віку в готовності до нової соціальної позиції «школяр»: довільність поведінки, самостійність і відповідальність, креативність, ініціативність, свобода і безпечність поведінки, самосвідомість, самоставлення, самооцінка. Подальше дослідження спрямоване на планування форм освітньої роботи з дітьми старшого дошкільного віку до набуття готовності до нової соціальної позиції «школяр» в організації передшкільної освіти.