Academic literature on the topic 'Побудова сім'ї'

На становлення особистості з інвалідністю в суспільстві, соціалізацію та інтеграцію головним чином впливають такі чинники, як сім'я, соціальні інститути, в межах яких та чи інша людина виконує свої ролі й функції. Найбільш значимим з них для людей з інвалідністю по зору є сім'я. Сприятливі умови для інтеграції людини з інвалідністю по зору в суспільство, підвищення соціального статусу створює саме сім'я. Мета статті полягає у висвітленні проблеми психологічного супроводу сімей з інвалідністю по зору та обґрунтуванні необхідності побудови психологічної підтримки таких сімей в Україні. В статті використовувались наступні методи: аналіз, порівняння та систематизація науково-методичних, вітчизняних та зарубіжних досліджень із спеціальної психології. В роботі виокремлено основні проблеми сімей осіб з інвалідністю по зору – проблеми одного з подружжя, в якого є порушення зору та спільні проблеми сім'ї. Виділені основні труднощі в парах, які включають партнера з інвалідністю по зору, визначені основні завдання на їх подолання на трьох рівнях: когнітивному – підвищення рівня обізнаності про самого себе і партнера; емоційному – зміна емоційного стану партнерів і формування у них емоційної близькості; поведінковому – формування умінь і навичок, що підвищать ефективність взаємодії партнерів один з одним. Обґрунтовано основні принципи психологічного супроводу сім'ї з інвалідністю по зору та описана орієнтовна програма психологічного супроводу, яка включає: психологічне консультування; психологічну діагностику; психологічну корекцію; психотерапевтичну допомогу; соціально-психологічний тренінг; психологічну профілактику; психологічний патронаж. Проблема психологічного супроводу сімей осіб з інвалідністю по зору в Україні потребує подальших науковопрактичних розвідок. Людина з інвалідністю по зору часто від непоінформованості про можливість отримати необхідну психологічну допомогу та підтримку залишається на одинці зі своїм проблемами. Розроблена програма супроводу таких сімей має бути включена в комплексну систему реабілітації, зокрема, – психологічної реабілітації.

У статті розглянуто організаційні аспекти взаємодії вихователів закладів дошкільної освіти та сім'ї. Встановлено, що процес взаємодії вихователів з батьками має будуватися на партнерських засадах співпраці. Проаналізовано основні форми співробітництва вихователів з родинами. З’ясовано, що пріоритетними в роботі з батьками є форми, які побудовані на діалозі, передбачають обмін досвідом сімейного виховання, забезпечують становлення всіх учасників (батьків, дітей, вихователів) як суб’єктів педагогічного процесу. Звертається увага на необхідність поєднання традиційних форм роботи з варіативними інноваційними технологіями організації взаємодії вихователів ЗДО з батьками вихованців. Проаналізовано, що до найбільш зручних форм співробітництва вихователів і батьків в умовах адаптивного карантину відносять: мобільний зв’язок; короткі текстові повідомлення; групи в вайбер або телеграм; анкети, створені за допомогою онлайн-ресурсів; сторінки в соціальних мережах; веб-сайт дитячого садка; блог або онлайн щоденник групи. Визначено, що ефективна взаємодія сім'ї та закладу дошкільної освіти, як система регулярних взаємозв’язків вказаних суб’єктів з метою здійснення спільного впливу на розвиток особистості дитини, потребує створення відповідних умов. В контексті проблеми дослідження визначено наступні педагогічні умови співпраці закладу дошкільної освіти з сім'єю: соціально-педагогічна діагностика сім’ї; встановлення партнерських взаємовідносин та інтеграція батьків у освітній процес; використання різноманітних форм роботи закладу дошкільної освіти з сім'єю; систематичне здійснення зв'язку закладу дошкільної освіти з батьками протягом усього року; тематичний самоконтроль вихователями освітньої роботи з батьками.

У статті здійснена спроба мікроісторичного аналізу становища сім’ї парафіяльного сільського священника з Дніпропетровщини Сергія Андрійовича Мізецького в умовах суспільно-політичних трансформацій у радянській Україні в 1920-1930-х рр. Простежено моделі взаємодії між представниками різних поколінь, ступінь впливу радянської модернізації на формування членами сім’ї стратегій побудови життєвої траєкторії. Показано, що відмова від власного «я», свого минулого у родині священника мала поступовий, трагічний і незворотний характер.

У статті розкрито особливості формування готовності до відповідального батьківства старшокласників інтернатних закладів, що зумовлені: 1) специфікою контингенту вихованців (соціальне сирітство, наявність деприваційного синдрому; відсутність можливості засвоєння позитивного соціального досвіду батьків); 2) особливостями організації життєдіяльності вихованців шкіл-інтернатів (вимушена адаптація до великої кількості однолітків; звуження діапазону статевих ролей); 3) урахуванням потенційних можливостей позаурочної діяльності інтернатних закладів; 4) сенситивністю раннього юнацького віку в контексті зазначеної проблеми (вироблення ідеалів жіночності та мужності, зверненість у майбутнє, побудова життєвих планів). Визначено структуру поняття «готовність до відповідального батьківства у старшокласників інтернатних закладів», що включає такі компоненти: когнітивний – знання основ законодавства про сім’ю та шлюб; знання про функції сім’ї; про сутність батьківства; усвідомлення значущості батьківства; знання та вміння з основ репродуктивної культури і сімейної педагогіки; емоційно-ціннісний – цінності, потреби, позитивні мотиваційні установки на створення сім’ї, народження дітей у майбутньому; збагачення емоційної сфери почуттями радості, любові, переживання за інших; поведінково-діяльнісний – вміння гармонійної взаємодії з іншими людьми; потреба у вдосконаленні себе як майбутнього батька/матері; вміння, спрямовані на збереження та зміцнення репродуктивного здоров’я. Критеріями готовності старшокласників загальноосвітніх шкіл-інтернатів до відповідального батьківства визначено такі, які відповідають компонентам готовності до відповідального батьківства в зазначеного контингенту учнів, а саме: когнітивний (знання про функції сучасної сім’ї; щодо сутності відповідального батьківства; з основ репродуктивного здоров’я), емоційно-ціннісний (позитивні мотиваційні установки на створення сім’ї, на народження дитини у майбутньому; здатність до емпатії; потреба в спілкуванні та міжособистісній взаємодії), поведінково-діяльнісний (вміння гармонійної взаємодії з іншими людьми; набуття вмінь, спрямованих на зміцнення репродуктивного здоров’я; здатність до самовдосконалення себе як майбутнього батька/матері). Результати дослідження свідчать, що високий рівень готовності до відповідального батьківства виявили 25,8 % старшокласників інтернатних закладів; середній рівень – 34,4 %, низький рівень – 39,8 % . Ключові слова: готовність до відповідального батьківства, старшокласники інтернатних закладів, структура, критерії і показники готовності до відповідального батьківства, особливості формування готовності до відповідального батьківства, педагогічні умови.

Стаття присвячена дослідженню політичної культури студентів ДНУ ім. О. Гончара. Автор використовує основні теоретичні положення концепту політичної культури у побудові методико-методологічної моделі дослідження політичної культури студентської молоді. Враховуються особливості перехідного характеру українського суспільства. Політична культура визначається як система інтеріоризованих знань, відчуттів, оцінок індивідів до -політичного. Типологізація політичної культури здійснюється на основі використання шкал: демократія/тоталітаризм, активність/пасивність. Виокремлюються чотири типи політичної культури студентської молоді. Проведене емпіричне дослідження зафіксувало, що 87,3% студентів ДНУ відносяться до пасивно-демократичної політичної культури. Виявлено вплив наступних факторів на формування політичної культури студентів ДНУ: рівень освіти батьків, певне вірування, матеріальне положення сім’ї. Натомість з’ясовано, що політична культура студентів ДНУ не залежить від рідної мови спілкування або країни походження батьків.

Найактуальнішою проблема становлення суб’єкта саморозвитку стає в юнацькому віці, коли вирішуються найбільш важливі завдання розвитку особистості: інтеграція і побудова цілісного образу Я, досягнення самоідентичності, особистісне, соціальне і професійне самовизначення. Стаття присвячена визначенню особливості юнацького віку особистості та категорії «студентства» як особливої соціокультурної спільноти. Метою є експериментально дослідити самооцінку реалізації життєвих цілей студентів-психологів. Саморозвиток студентів-психологів є інтегральним психологічним новоутворенням, яке характеризує міру підготовленості особистості до діяльності. Становлення сучасного фахівця можливе тільки за умови єдності розширення професійних знань, вдосконалення вмінь та постійного особистісного зростання. Фах психолога особливий тим, що у ньому рівень професіоналізму пов’язаний з особистісною неординарністю спеціаліста. Діагностичний інструментарій включає основні сфери розвитку особистості, пов’язані з новоутвореннями юнацького віку – вибір професії та кар’єра, створення сім’ї, людські взаємини. Констатовано переважання низького та нижче середнього рівня готовності студентів до постановки стратегічних життєвих цілей з професійного самовизначення, з вибору шлюбного партнера та визначення власної життєвої позиції.

Суспільне життя у СРСР упродовж 1930-х років супроводжувалося постійними новаціями та експериментами, які радянська влада реалізовувала в рамках політики побудови «нового суспільства». Фор- сована індустріалізація, виконання п’ятирічних планів, суцільна колективізація і Голодомор 1932–1933 рр. як їх результат призводили до нагнітання істерії, посилення страху, викривлення адекватного сприйняття реальності. Це допомагало комуністичній партії міцно утримувати владу, паралельно здійснюючи хвилеподібні чистки. Доноси у цій новій системі цінностей вважалися сумлінним учинком, обов’язком кожного свідомого громадянина перед державою. Вивчаючи низку досліджень із психології та етики, авторка зробила аналіз того, як у масах пропагувалося виказування за заміну ідеалів та як влада руйнувала сімейні зв'язки та формувала нове суспільство. У статті робиться наголос на ролі доносів у суспільстві та сім’ї. Правдивість, сумління та інакомислення в СРСР розглядалися як щось невірне, неприроднє.

Стаття присвячена питанням дослідження законодавчого регулювання та практики здійснення і захисту особистих немайнових прав батьків та дітей у Польщі. Питання взаємних прав та обов’язків батьків та дітей у сучасній Польщі врегульовані положеннями Кодексу сім’ї та опіки (Kodeks rodzinny i opiekuńcz). Наголошено, що збереження тривалих та міцних сімейних відносин сприяє передачі національної свідомості від покоління до покоління, та впливають на завершення формування політичної нації, збереження сім’ї як соціального інституту, зміцнення взаємної поваги між поколіннями. Здійснення немайнових прав батьків і дітей у частині взаємного спілкування, виховного впливу батьків та державних інституцій гарантує збереження самобутності та національної ідентичності шляхом передачі відповідних цінностей та звичаїв. Питання особистих немайнових прав батьків та дітей визначаються у Польщі на рівні норм, що детермінують зміст «батьківської влади». Із позицій правової ідеології польське законодавство демонструє органічний взаємозв’язок сучасного правового регулювання з традиційним підходом до побудови взаємних відносин у родині. Держава бере активну участь у здійсненні та захисті особистих немайнових прав батьків і дітей через різноманітні допоміжні інституції, такі як судовий куратор, сімейний асистент, установи соціально-психологічної допомоги. Також вартий уваги у сенсі перейняття польський досвід діяльності опікунського суду, функцію якого виконує суддя загального суду (районної ланки). Згадані інституції та діяльність суду створюють ефективний механізм правового впливу на процес здійснення та захисту особистих немайнових прав батьків та дітей, на якому варто акцентувати увагу.

У статті здійснено обґрунтування особливостей психотерапії з дітьми та підлітками, оскільки такий напрям психологічної допомоги відрізняється від психотерапії з дорослими більш складною структурою психотерапевтичної ситуації, що зумовлює й більш складну систему відносин в цій ситуації. Передусім діти і підлітки, як пацієнти психотерапії, характеризуються залежністю від батьків та впливу на них найближчого оточення, а тому дитячий психотерапевт в роботі формує подвійні терапевтичні відносини та робочий альянс. У роботі з батьками психолог звертається до розуміння особливостей та оцінки можливостей залучення батьків до участі в психотерапії й визначення стилю роботи з ними. Батьки потребують емпатійної підтримки психолога в подоланні опору щодо звернення про допомогу; а також допомоги в розумінні психологічних особливостей та вікових криз у розвитку дітей та підлітків; розумінні особливостей процесу та результатів терапії. В ході терапевтичної роботи важливим є з’ясування ролі сім’ї в розвитку порушень у дитини, а також впливу проблем та порушень у розвитку дитини на її сім’ю. Доведено, що при плануванні, організації і проведенні психотерапевтичної роботи з дітьми та підлітками слід враховувати чинники, що зумовлюють опір сім’ї та батьків на початку та в ході процесу психотерапії. Зневаження або ігнорування дитячими психотерапевтами/ психологами урахування опору сім’ї та батьків пацієнтів, може призвести до зниження ефективності терапевтичного процесу і редукції вже досягнутих позитивних результатів, передчасного припинення чи переривання психотерапії. Важливою опорою в побудові терапевтичного альянсу з сім’єю є зосередження уваги на здорових та позитивних аспектах досвіду взаємодії дитини і батьків як головного ресурсу для розвитку та змін у ході терапевтичного процесу. Виявлено, що ситуація приналежності батьків як обов’язкового елемента дитячої психотерапії створює труднощі в пошуках компромісу в дотриманні етичних принципів професійної діяльності щодо інформування і водночас збереження конфіденційності в роботі з дітьми і підлітками.