Academic literature on the topic 'Писемна мова'

Мета роботи – вивчення зарубіжного досвіду (німецького та англійського), власне теоретичних аспектів їхнього писемного мовлення, його основних сфер функціонування та видів. Основна частина. Доведено, що писемна мова будь-якої культури має бути вивчена на різних рівнях; тенденція до вивчення усної мови на практиці також набуває пріоритету. Враховуючи технічні нововведення сучасного спілкування, було припущено, що можна передбачати відсутність культури писемного мовлення на побутовому рівні та навіть культури написання взагалі. Актуальність дослідження авторами обумовлена ​​суб’єктивною свідомістю письма, що проявляється у загальних тенденціях в іноземних мовах. На основі зарубіжних наукових ресурсів проаналізовано основні сфери письма. Обґрунтовано необхідність вивчення основ­них тенденцій розвитку культури письма для формування комунікативної компетенції. Було визначено певні типи письма (написання в школі, література, щоденне письмо та фіксоване приватне спілкування) й основні принципи їх диференціювання. Висновки. Зменшена потреба у написанні зумовлена збільшенням механізації зв’язку: словесна комунікація через телефон дедалі частіше замінює індивідуальну приватну кореспонденцію; з іншого боку, менша потреба у приватному письменстві через широкий спектр сучасних засобів зв’язку. Досліджені основні моделі написання, тобто спонтанне письмо, епічне написання, концептуальне письмо, публіцистичне письмо, наукове письмо та літературний переклад, дали можливість припустити занепад культури письма в майбутньому.

У статті на широкому фактичному матеріалі розглядається історія становлення й розвитку неоплазмонімічної лексики української мови від праслов’янської доби до кінця 50-х років минулого століття. До такої лексики належать найменування опухів та інших надшкірних утворень, прищів, наривів, виразок, шрамів, а також назви новоутворень у внутрішніх органах людини чи тварини. Обстежений матеріал дає підстави говорити про те, що значний масив неоплазмонімів функціював у праслов’янській мові. Встановлено, що з дописемної доби українська мова успадкувала окремі найменування новоутворень (пухиръ, гуля, гудз, мозоль, бородавка, прищ, болячка, вредъ, лишай, бѣльмо). Проаналізовані писемні джерела давньоруськоукраїнського та середньоукраїнського періодів розвитку української мови, окрім нечисленних успадкованих із праслов’янської мови назв бѣльмо та врεдъ, інших слів не засвідчують. Активне поповнення лексики на позначення внутрішніх органів людини і тварини відбувається у XVIII – на початку ХХ століття за рахунок як питомого українського матеріалу, так і запозичень з інших мов. Найбільшою в кількісному плані була група найменувань набряків, наривів, опухів та інших на(д)шкірних утворень, дещо менше виявлено назв шрамів, рубців та пухлин усередині організму. З огляду на мотивацію, неоплазмоніми могли утворюватися кількома шляхами: а) віддієслівна деривація, коли твірними для нових слів виступали дієслова, котрі позначали вплив самого утворення на організм або спосіб його поширення (напливи, нарва); б) деривація на основі подібності до тих чи тих предметів, форм, які названі вивідним словом (жабур ‘прищик’, басаман ‘шрам’, зернина ‘гранульома’); в) творення неоплазмонімів з огляду на їх локалізацію (ясеняк ‘пухлина на яснах’, наслизень ‘поліп’). Із-поміж способів морфологічної деривації іменників на позначення внутрішніх органів людини і тварини найпродуктивнішим був суфіксальний, проте на початку ХХ століття конкуренцію йому складав композитний спосіб словотворення. Для уточнення локалізації чи складу новоутворення до іменника міг приєднуватися прикметник, утворюючи словосполучення (водяний напух, каблучка підшкурна пахвинна, кров’яна гуля).

Purpose. The purpose of the research is to find out the essence of verbalization of Ukrainian identity based on articles of the international journal «Ab imperio». The aim is to consider the following tasks: to find out the inconsistency of certain publications of the weekly with historical facts, to declare the appearance of Ukrainian printed monuments as a phenomenon of national identity and to show the need to publicize knowledge about the Ukrainian heritage of the Hetman and Cossack era.Methods. The article uses: a) the method of contextual analysis, which reproduces the information on the Ukrainian issue on the basis of the analyzed journal; b) a contrasting method, as there are two mutually incompatible views, one of which reproduces the Ukrainian vision of the problem, the other – the Russian, which is covered by the journal's publications; c) interdisciplinary method, as the analysis of linguistic aspects includes data from history, ethnology, literature, which allows a comprehensive consideration of the research material.Results. The study makes it possible to understand that the Russian-centric position on the national Ukrainian identity distorts the essence of the Ukrainian mentality. It is proved that: 1) external factors, in particular, Ukrainian clothes, patriot's house, predominance of national dishes, characteristic mustaches and stories about people's life were only an additional element for the formation of national identity, not the main factor determining the formation of the Ukrainian nation; 2) It is logically reasoned that the designed communicative code of Ukrainians (Russian position) does not exist. It is proved that the Ukrainian language was not constructed lately. Numerous written memoirs in particular the chronicle «The Tale of Bygone Years» testify that it had existed since ancient times; 3) It is explained that the literary and written tradition of Rus’is not a Russian tradition, but a Rus' one (ie, Ukrainian); 4) The change of Ukrainian identity is not related to evangelical sects; 5) There is no need to call the Polish minority (in Lviv) a «subculture»; 6) The term «correct Ukraine» is inappropriate because it threatens the integrity of the Ukrainian state. The article refutes the thesis that Ukraine received its own identity only after the tragic events of 2014.Conclusions. Therefore, if such statements from «Ab Imperio» still shape public opinion, and Ukrainian scholars do not respond to such posts, it will lead to the understanding of the modern Ukraine on a global scale again as a subcolonial territory that cannot cope without Russia. There is need to introduce into the linguistic and mental space facts about Ukrainian traditions, national symbols, indomitable spirit and heroic heritage of the Cossack and Hetman state.Key words: language, linguistic and mental features, Rus'-Ukraine, Russia, national revival, construction of national mythology. Мета: з’ясувати суть вербалізації української ідентичності за статтями міжнародного журналу «Ab іmperio». Поставлена мета передбачає розгляд таких завдань: з’ясувати невідповідність певних публікацій тижневика історичним фактам, задекларувати вихід українських друкованих пам’яток як явища національної ідентичності та показати необхідність омовлення в різних засобах масової інформації знань про українську спадщину гетьманської та козацької доби.Методи. У статті використано: а) метод контекстуального аналізу, за допомогою якого відтворено інформацію щодо українського питання на основі аналізованого журналу; б) контрастивний метод, оскільки є два навзаєм несумісні погляди, один з яких відтворює українське бачення проблеми, інший – російське, яке висвітлюють публікації журналу; в) міждисциплінарний метод, бо до аналізу мовознавчих аспектів долучено дані історії, етнології, літератури, що дає змогу комплексно розглянути матеріал дослідження.Результати. Проведений аналіз дає змогу зрозуміти, що російськоцентрична позиція щодо національної української ідентичності спотворює сутність української ментальності. Доведено: 1) зовнішні чинники, зокрема, одяг українців, хата патріота, переважання національних страв, характерні вуса та розповіді про народне життя були лише додатковим елементом для тво-рення національної ідентичності, а не основним чинником, який визначив формування української нації; 2) про сконструйо-ваний комунікативний код українців (російська позиція) немає ніякої підстави говорити, оскільки українська мова існувала з прадавніх часів, що засвідчують численні писемні пам’ятки, наприклад, найвідоміша – літопис «Повість временних літ»; 3) літературно-писемна традиція Руси – це не російська традиція, а руська (тобто українська); 4) зміна української ідентичності не пов’язана з євангельськими сектами; 5) немає потреби польську меншину (у Львові) називати «субкультурою»; 6) термін «правильна Україна» є недоречним, бо ставить під загрозу цілісність Української держави. У статті спростовано тезу, що Україна отримала власну ідентичність після трагічних подій 2014 року.Висновки. Вербалізація суті української ідентичності крізь призму матеріалів «Ab іmperio» часто спричиняє розуміння сучасної України у світовому вимірі як підколоніальної території, яка не дає собі ради без Росії. Потрібно впроваджувати в мовно-ментальний простір факти про українські традиції, національну символіку, незламний дух та героїчну спадщину козацької та гетьманської держави.Ключові слова: мова, мовно-ментальні риси, Русь-Україна, Росія, національне відродження, конструювання національної мітологі.

За останні десятиліття в Україні, на щастя, вийшло чимало нової навчальної літератури для студентів-філологів, що, безумовно, позитивно, адже в новітніх виданнях висвітлюють проблемні питання сучасної лінгвістики, подають дискусійні погляди на тут чи ту наукову проблему. Однак сказане стосується переважно підручників із сучасної української мови, літератури ж, яка б стала в пригоді студенту в процесі вивчення історико-лінгвістичного циклу, значно менше. Це, зокрема, навчальні посібники «Історична граматика української мови» Л. П. Павленко (2010), «Історія української мови: Історична фонетика. Історична граматика» О. І. Крижанівської (2010), «Історична граматика української мови» З. О. Купчинської і В. І. Пілецького (2014), практичний довідник з історичної граматики Ж. В. Колоїз (2014), «Історія української мови: практикум з фонетики й фонології» та «Історія української мови: практикум із морфології» Г. М. Наєнко й О. О. Суховій (2017) та деякі інші. Незначною є й кількість видань навчально-методичної літератури зі старослов’янської мови. Це передовсім «Курс старослов’янської мови. Ч. І.» Л. О. Белея (Київ, 2015), «Старослов’янська мова. Збірник вправ та завдань» Ю. Г. Громика (2010), «Старослов’янська мова: курс лекцій, завдання для практичних занять, індивідуальної та самостійної роботи» Л. А. Лисиченко, І. В. Тимченко, В. Б. Яковлєвої (2011), «Старослов’янська мова Практикум» Л. П. Гнатюк (2015). Безперечно, кожен з названих посібників має свої переваги, однак у них є й недоліки: в одних міститься значна кількість практичних завдань, однак бракує теоретичного матеріалу, інші ж, хоч і мають теоретичний і практичний блоки, є незначними за обсягом, теоретичні питання в них викладені надто стисло. Тому вихід у світ нових видань, у яких би було комплексно й посучасному репрезентовано низку важливих лінгвістичних питань,що стосуються найдавнішої писемної літературної мови слов’ян, її лінгвобіографії, безперечно, варто вітати. Указуючи на важливість вивчення старослов’янської мови студентами-філологами українських вишів, її роль у циклі історико-лінгвістичних дисциплін, Любомир Белей слушно назвав її наріжним каменем, на якому «вже понад тисячоліття міцно стоїть велична споруда культури слов’янських народів», без чого немислимі фундаментальні духовні цінності (Белей, 2015: 7) і, що завжди було беззаперечним, системна вишівська підготовка філолога.

У статті проведено теоретичний аналіз понять «компетенція», «компетентність» та, зокрема, «комунікативна компетентність» особистості молодшого школяра в науковій парадигмі. Виявлено багатогранність цих термінів, що пояснюється актуальністю та водночас складністю підходів до їх вивчення. Охарактеризовано структуру комунікативної компетентності. Встановлено, що навчання української мови, літературного читання потребує комунікативного спрямування, щоб діти у процесі навчально-мовленнєвої практики навчалися використовувати мову, засоби спілкування для побудови усних і писемних висловлювань у певному стилі, ураховуючи обставини мовлення.

У статті описано використання П. Кулішем одиниць книжного, народно-розмовного та діалектного джерел лексики у текстах перекладів книг Святого Письма в контексті розвитку релігійного стилю української літературної мови другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Визначено місце книжного, народно-розмовного та діалектного джерел лексики в мові перекладів книг Святого Письма, а також роль письменника-перекладача у виробленні релігійного стилю української літературної мови. Актуальність представленого мовознавчого дослідження полягає в тому, що воно, на наш погляд, послужить важливим доповненням до пізнання мовної індивідуальності П. Куліша та його зв’язку з культурними традиціями української мови. Дослідження лексико-стилістичних особливостей перекладів українськоюмовою книг Святого Письма, здійснених П. Кулішем, переконує, що в них відтворено й збережено зв’язки з традиціями розвитку літературної мови, з узвичаєними нормами слововжитку в українському освіченому середовищі кінця ХІХ – початку ХХ століть. У ході нашого дослідження з’ясовано функціональні властивості стильового потенціалу церковнослов’янізмів, народно-розмовної та діалектної лексики української мови у творенні урочистого, поетичного, піднесеного колориту мовлення, типового для релігійного стилю української літературної мови. П. Куліш як перекладач Біблії відновив функціональні властивості цих засобів. Окремо варто зауважити уважне й помірковане ставлення письменника-перекладача до їх застосування, що цілком узгоджувалося з культурно-писемною традицією української мови, забезпечувало культурну спадкоємність і утверджувало умотивованість цих одиниць у виробленні високого стилю мови

У вивченні церковнослов'янської мови як книжково-писемної мови Православної Церкви, перевага віддається рецептивним видам мовленнєвої діяльності – читанню та розумінню тексту. У зв'язку з цим особливе місце посідає лексичний аспект і ті мовні одиниці, які здатні викликати лексичну інтерференцію. Дана стаття є продовженням дослідження формально-семантичних відповідносте церковнослов’янської та російської мов, а саме міжмовних омонімів, паронімів і деяких інших лексичних одиниць, які містяться в євангельських притчах, зі здатністю викликати лексичну інтерференцію. Матеріалом дослідження є Притча про кукіль. Подібні мовні явища, що містяться в Притчі про Сіяча, були проаналізовані в статті, що була опублікована в попередньому номері. Лексико-семантичний аналіз міжмовних формально-семантичних відповідностей увійде в навчальний посібник з церковнослов'янського читання, призначений для вивчення церковнослов'янської мови в духовних школах Православної Церкви України. Крім цього аналізу, в посібник увійде словник міжмовних формально-семантичних відповідностей, а також граматичний, історичний та екзегетичний коментарі євангельських притч. Мета статті – продемонструвати практичний досвід зіставлення лексичних одиниць церковнослов'янської та російської мов за допомогою дотекстового коментаря до окремих фрагментів євангельської Притчі про кукіль. У статті розглядаються всі формально-семантичні відповідності, що містяться у Притчі. Порядок розташування лексичних одиниць зумовлений контекстом притчі. Проведений аналіз показує вплив лексичної інтерференції на розуміння кожного окремого фрагмента притчі й тексту в цілому, а також сприяє ґрунтовному вивченню і розумінню Святого Письма.

Соціальне замовлення суспільства полягає в тому, щоб фахівець Нової української школи був підготовлений до ефективного виконання своїх професійних функцій і повноцінної участі в усіх галузях життя. У статті висвітлено актуальне питання організації освітнього процесу вищої школи України, а саме формування загальних і професійних компетентностей вчителя початкової школи відповідно до вимог нормативно-правових актів: закону України «Про освіту», професійного стандарту за професіями «Вчитель початкових класів закладу загальної середньої освіти», «Вчитель з початкової освіти (з дипломом молодшого спеціаліста)». Робота містить огляд основних положень методу проєктів з точки зору досягнення основної мети навчання мови (рідної та іноземної) майбутніх педагогів, що передбачає ефективне спілкування в усній та писемній формах мови, користування мовою як засобом міжкультурного спілкування, вміння використовувати мову як інструмент у діалозі культур і цивілізацій сучасного світу. Авторами обґрунтовано дидактичний потенціал інтерактивних методів навчання, зокрема методу проєктів, як складової системи формування комунікативної компетентності студентів вищих закладів педагогічної освіти у процесі вивчення української та англійської мови. Здійснено аналіз і узагальнення досвіду роботи викладачів словесних дисциплін Луцького педагогічного коледжу щодо організації освітнього процесу на прикладі міжпредметного практико-орієнтованого довготривалого проєкту «Леся Українка. Україна. Світ», яким було охоплено студентів 1-4 курсів відділення «Початкова освіта» з додатковою кваліфікацією вчитель англійської мови в початковій школі. Доведено ефективність методу проєктів у системі формування загальних і професійних компетентностей загалом, а також комунікативної компетентності зокрема студентів вищих закладів педагогічної освіти України.

Проаналізовано відмінності бімодально-білінгвального підходу від мономодальнобілінгвального підходу. Окреслено ключові положення бімодально-білінгвального підходу в освіті осіб із порушеннями слуху. Обґрунтовано доцільність зміни пріоритету у вивченні словесної мови з усного на писемне мовлення та читання. Розкрито роль та специфіку використання природного жестового мовлення як засобів навчання. Визначено зміст і особливості корекційно-розвиткової роботи при бімодально-білінгвальному підході.

У магістерській роботі визначено сутність інтерактивного навчання та роль інтерактивної технології «веб-квест» у навчальному процесі, проаналізовано особливості інтерактивної технології «веб-квест» як засобу формування компетентності у професійному писемному та монологічному мовленні майбутніх учителів англійської мови.
The research is devoted to studying of the future English teachers’ competence in professional writing and monological speech with the usage of the interactive technology “web-quest”. The essence of interactive teaching and the characteristic features of the interactive technology “web-quest” in forming competence in professional writing and monological speech are analyzed.

Стаття подає опис змін сонорних приголосних у межах одного слова в українській мові ХVІІІ ст. Матеріал вилучений із писемних текстів, що створені на Наддніпрянщині. Проведений аналіз фактичного матеріалу дозволяє ствердити, що зміна сонорних набуває в українській мові значного поширення від кінця ХVІІ ст.