Academic literature on the topic 'Період репресій'

У статті розглядаються історично сформовані методи консервації російського моноцентризму. Відзначається, що Російська «держава» набуває моноцентричний персоніфікований характер у період хрещення Русі і татаро-монгольського ярма, який зберігається протягом століть. Виявлено основні механізми консервації російського моноцентризму: а) сакралізація суверена (як персони, так і його владного статусу), б) консервація доклассової структури суспільства, в) фрагментація елітних груп і створення альтернативних їм у функціональному плані політичних акторів та надзвичайних органів, г) функціональне перевантаження і дублювання повноважень государевих «установ», клієнтелізм, д) використання популізму, репресій і цензури з формуванням Державної Думи – виборчі технологій. В усі часи існували закриті (гільдійські) механізми формування інституту персоніфікованого лідера.Мета дослідження полягає у виявленні основних механізмів консервації персоналістського моноцентричного характеру російської політії.Гіпотеза дослідження: з плином століть у Російського «держави» сформувався комплекс механізмів, що забезпечують «хороший» еквілібріум (рівновага) у рамках архаїчної політичної системи.Методи дослідження: діалектичний, історичний, логічний.

Актуальність статті полягає в тому, що нові види конфліктів в різ- них регіонах світу жодна країна не може повністю говорити про свою аб- солютну безпеку, при цьому виникають нові виклики, які не можуть бути вирішені країнами самостійно, а вимагають їх спільної взаємодії з держа- вами свого регіону. Колективна робота над зовнішніми загрозами довела свою ефективність, створення Ліги Націй, а потім і Організації Об’єднаних Націй в чому знизило і навіть запобігло рівень загроз, як і поява нових вог- нищ військової активності, але і ці організації не можуть повністю забез- печити державам безпеку і мир. Формою підтримки світової безпеки у світі залишається політика нейтралітету. Нейтралітет є міжнародно-право- вим інститутом, комплексом заходів щодо захисту держави від економіч- них, географічних і політичних наслідків воєн, а також від агресії експан- сіоністської налаштованих держав. За першим поняттям, «нейтралітет», непричетність до боротьби за життя і домінування, був тимчасовим політичним фактором, був неможливим як правовий статус. Держава не могла відмовитись від боротьби за виживання так само, як і людина. Про- те, з плином часу після світових воєн, великої кількості жертв та низки економічних наслідків воєн інститут нейтралітету набував все більшої ваги. Стаття розкриває основні етапи становлення та розвитку політики нейтралітету в європейському регіоні. Автор досліджує головні історичні передумови, які зумовлюють становлення нейтралітету з бажаного зов- нішньополітичного курсу в закріплений міжнародними нормами і догово- рами статус. Стаття висвітлює основні види нейтралітету в Європі, а саме озброєний нейтралітет, або нейтралітет під час війни, і постійний нейтралітет. Автор аналізує основні сучасні тенденції розвитку нейтралі- тету на прикладі Швейцарії. Період позитивізму характеризувався змен- шенням авторитету церкви. Саме в цей період у рамках галузі морського права виникли технічні правила нейтралітету, які знайшли своє найбіль- ше розроблення. У перші дні фіксованої європейської цивілізації на північ від Альп приватні репресії були нормальним способом вирішення суперечливих тверджень про право. Теорія «справедливої війни» за феодальної політичної організації створила природний закон репресій, забравши назад те, що було несправедливо відібрано іншим, доступним для рівних у феодальному мас- штабі майже на всіх рівнях.

Для українців релігія відігравала надзвичайно важливу роль у житті. Але опинившись у міжвоєнний період в іновірній Польщі, Православна церква зазнавала утисків та репресій. У статті розглядаються особливості процесу ревіндикації на Волині, її причини та передумови. Дослідження зумовлене суперечливими сторінками спільної історії України та Польщі. Становище православних церков у католицькій Польщі було досить нестабільним та розбіжним. А питання церковної власності було особливо важливим для Православної церкви в Польщі в міжвоєнний період (1921–1939 рр.). З огляду на наукове, теоретичне та практичне значення проблеми, недостатню вивченість теми, викори- стання неопублікованих джерел, вітчизняні і зарубіжні публікації документів та матеріалів ставиться мета дослідити політику польських урядових кіл і католицького костелу щодо церковного майна Православної церкви на території Польщі. Нині в умовах українсько-польської співпраці надзвичайно важливим є проблема дослідження та висвітлення історії цих двох сусідніх народів. Тривалий час дослідники залишали поза увагою національну політику Польщі. Зокрема, Волинь посідала в національній політиці II Речі Посполитої особливе місце. Надзвичайно довго поляки та українці йшли до діалогу та порозуміння. І, зрештою, це призвело до того, що два народи стали на шлях співпраці та допомоги один одному. Однак досить складно стерти з пам’яті всі ті потрясіння, через які пройш- ли українці, знаходячись під владою ІІ Речі Посполитої. Досліджувана проблема має значний науковий інтерес. Нині сучасними вітчизняними та іноземними дослідниками опубліковано низку праць, що стосуються становища Православної церкви в Польщі. Проте не можна стверджувати, що ця проблема достатньо висвітлена в історичній науці. Проблема ревіндикації чекає на подальші наукові студії.

У статті детально проаналізовано злочинну діяльність нацистськогорежиму проти єврейського та українського населення на території містаКалуша та Калуського району в роки Другої світової війни, яка кваліфікованаміжнародними правовими організаціями як злочини проти людства. Автор наоснові матеріалів Галузевого державного архіву Управління Служби безпекиУкраїни в Івано-Франківській області, Державного архіву Івано-Франківськоїобласті, спогадів жертв нацистських репресій та досліджень краєзнавців відстежує хронологію, форми та методи, за допомогою яких гітлерівці винищувалиєврейське населення міста та району. У статті на конкретних прикладах знищення євреїв Калуша та регіону продемонстровано нелюдськість нацистськогототалітарного режиму.Окрім опису знищення єврейського населення, у дослідженні детальнопроаналізовано боротьбу проти нацистів молодих українських націоналістів, якінавчалися в Калуській торговельній школі, арешти їх гестапівцями, перебігслідства та розстрілів юнаків. Участь у підпіллі учнів торговельної школи сталаще одним прикладом самовідданої боротьби Організації українських націоналістів проти гітлерівської Німеччини.Автор у статті з’ясовує роль і значення колабораціоністів з нацистськоїкримінальної поліції в знищенні мирного населення, а також пошуків їх в післявоєнний період радянськими спецслужбами та понесеної злочинцями кримінальноївідповідальності. Окрему увагу в науковій статті присвячено розшукам місцьзлочинів нацистів та їх прислужників, які сьогодні мали б працювати як місцяпам’яті для відвернення в майбутньому приходу до влади антилюдськихтоталітарних режимів.

Мета дослідження – на прикладі історії пізнього протестантизму в Україні визначити особливості політичної етики в реформаційній доктрині. Методологія дослідження спирається на методи: загальнонаукові (аналітичний, синтетичний, парадигмальний, холістичний); загальноісторичні (системно-хронологічний, історико-порівняльний); та соціологічний (контент-аналіз). Наукова новизна полягає у тому, що вперше в новітній українській історіографії і філософській науці зроблена спроба комплексного аналізу впливу зовнішніх чинників на політичну етику протестантів на прикладі історії протестантизму в Україні ХХ – початку ХХІ ст. Висновки. Реформаційна доктрина була сформована 500 років тому. За цей період вона пройшла випробування часом. Дослідивши окрему складову доктрини – політичну етику, автори статті дійшли висновку, що її ключові тези були сформовані в період раннього протестантизму і залишаються незмінними до сьогодні. Виразні специфічності є реакцією на історичні умови існування та проявом етноконфесійних відмінностей. Прикладом слугує буття протестантів у радянській Україні. Посилаючись на біблійну тезу “всяка влада від Бога”, протестанти сприйняли всі гасла радянської влади. На своїх з’їздах вони висловили бажання навіть проходити службу в армії. Згодом, коли атеїстичний експеримент в УРСР набрав обертів і представники богоборчої влади вдалися до репресій, віруючі намагалися використати різні стратегії виживання в суспільстві з панівним ворожим світоглядом: від наполегливих вимог реєстрації громад до оголошення сидячих страйків і намагання емігрувати в “будь-яку несоціалістичну країну”. Так, християни дійшли висновку, що та влада від Бога, яка слугує добрій справі. Протестанти в сучасній Україні повільно включилися до політичного життя. Християни віри євангельської найбільш виразно демонструють солідарність із суспільними настроями (участь в Помаранчевій революції, Революції Гідності, капеланському служінні). У сучасному протестантському середовищі піддається сумніву сліпе підпорядкування будь-якій владі, вносяться зміни в пацифістські настрої, виникають передумови до зародження соціально-політичного богослов’я. Особливою цінністю для нього є категорії правди, свободи і відповідальності (що є проявом етноконфесійних відмінностей), а позакультове служіння організоване із дотриманням ортодоксії та ортопраксії.

У статті висвітлюються контакти Пантелеймона Куліша з Галичиною, що охоплюють період від першого приїзду українського письменника і громадського діяча до Львова влітку 1858 р. і до переходу на державну службу наприкінці 1864 р. та появи останніх публікацій у часописах “ранніх” народовців на початку 1865 р. П. Куліш відіграв особливу роль в утвердженні української національної ідеї серед галичан, особливо в 1867 р. – на початку 1870-х рр., підтримував діяльність місцевих народовців. Значну увагу звернено на листування П. Куліша з Я. Головацьким після знайомства в 1858 р., його взаємини з ліде­ра­ми народовців Д. Танячкевичем і К. Климковичем, русофілом Б. Дідицьким та ін. Різножанрові твори П. Ку­ліша – як нові, так і раніше опубліковані, насамперед з альманаху “Кіевлянинъ” 1840 і 1841 рр. та пе­тербурзького журналу “Основа” (1861–1862 рр.) – регулярно друкувалися в народовській пресі у Львові – часописах “Вечерниці” (1862–1863 рр.), “Мета” (1863–1865 рр.) і “Нива” (1865 р.). Водночас П. Куліш друкувався в русофільських виданнях – газеті “Слово” і літературному збірнику “Галичанинъ”, що на початку 1860-х рр. проявляли інтерес до нової української літератури. Кулішеві зв’язки з галицькими діячами перервалися після його призначення російським чиновником у Варшаві в умовах посилення антиукраїнських репресій царизму та внутрішньої кризи в діяльності галицьких народовців. З новою силою інтерес П. Куліша до Галичини проявився з 1866 р. Ключові слова: Пантелеймон Куліш, український діяч, Галичина, контакти, часопис, народовці, русофіли.

Упродовж останніх трьох десятиліть проблеми масових політичних репресій, державного терору, інших злочинів радянського тоталітарного режиму продовжують бути предметом досліджень багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків. Написано тисячі книг, десятки тисяч статей, оприлюднено величезні масиви архівних документів. Здавалося б, цю тему можна вважати вичерпаною раз і назавжди. Однак, якщо уважніше придивитися до змісту вказаних праць, можна побачити, що серед них відсутні узагальнюючі комплексні роботи, які б висвітлювали не тільки окремі події, трагічні факти, людські долі, а й розкривали в усіх деталях державно-правовий механізм сталінської диктатури, зокрема його серцевину – органи державної безпеки. Тому, коли наприкінці 2019 року побачила світ монографія Окіпнюка В. Т. «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)», присвячена історико-правовому аналізу юридичного статусу, організаційної структури та правозастосовної діяльності в Україні органів ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ, вона відразу привернула увагу фахівців і широкого читацького загалу. Робота має безперечну наукову новизну. Це перше в Україні комплексне історико-правове дослідження, в якому на основі вивчення архівних документів, праць науковців, довідкової літератури, публікацій у періодичних виданнях та інших джерел висвітлена наукова проблема, що полягає у розкритті юридичних засад функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.). Дослідження репресивної спрямованості діяльності радянських органів державної безпеки в Україні, як приклад негативної історичної спадщини, повинно сприяти виробленню запобіжного механізму від повторення таких подій в сучасній Україні. Вивчення цього історичного досвіду може стати також додатковим матеріалом, який можна використати в процесі розробки законодавчих засад реформування сучасних спецслужб нашої держави. Ретельно продумана та логічна структура монографії складається із п’яти розділів, в яких аналізуються теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження, розкриваються правовий статус, організаційна структура та діяльність органів державної безпеки, особливості юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів та військових формувань, кадровий склад органів державної безпеки, висвітлюється місце органів державної безпеки в системі тоталітарного владарювання. Робота ґрунтується на широкій історіографічній та джерельній базі: автором використано 480 нормативних, наукових та архівних джерел, з яких більше 250 архівних справ чотирьох центральних державних і галузевих архівів – Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України. Велику кількість документів вперше введено у науковий обіг. У монографії характеризується вся сукупність елементів механізму державного терору – політико-ідеологічні (настанови та політичні рішення партійних органів), юридичні (норми, які регулювали застосування державного примусу) та інституційні (система організаційних структур, що забезпечували застосування цих настанов і норм), які були цілеспрямовано вибудовані тоталітарною владою як інструмент для тотального контролю над суспільством. У роботі також комплексно розглянуто різноманітні аспекти еволюції юридичного статусу місцевих територіальних і спеціалізованих органів державної безпеки, підпорядкованих їм військових формувань, специфіка кадрового забезпечення радянських спецслужб в Україні, особливості здійснення контролю та нагляду за їх діяльністю. Автором зокрема доведено, що карально-репресивна спрямованість діяльності ДПУ–НКВС–НКДБ–МДБ УРСР зазнавала еволюційних змін відповідно до трансформації політичної системи радянської держави, що відображалося у законодавчих змінах повноважень та структури названих органів. Отже, рецензована монографія є комплексною, завершеною науковою працею, в якій вперше в історії вітчизняної історико-правової науки досліджено юридичні засади функціонування радянських органів державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.), а висновки, сформульовані автором, мають документально підтверджений, достовірний характер. Наукова праця має багато позитивних якостей і, безперечно, стане настільною книгою для фахових дослідників, а також усіх, хто цікавиться історією органів державної безпеки тоталітарних держав. Її можна вважати прикладом класичних наукових досліджень. Звичайно, не всі думки вченого є незаперечними, деякі з них є дискусійними. Однак наукові підходи, рівень аргументації, методологія вирішення наукових завдань, форма викладу матеріалу відповідають кращим зразкам сучасного рівня розвитку української юридичної науки. Тому ми переконані, що монографія В. Т. Окіпнюка «Радянські органи державної безпеки в Україні в період панування тоталітарного режиму (1929–1953 рр.)» становитиме значний науково-теоретичний і практичний інтерес для наукової спільноти, працівників правоохоронних органів, а також громадськості та зробить суттєвий внесок у розвиток вітчизняної юридичної науки.

Стаття присвячена дослідженню ролі репресій у ліквідації одноосібного сектора Дніпропетровщини в період 1934-1935 рр. На основі аналізу архівних документів, що вперше вводяться до наукового обігу, встановлені причини нової хвилі фінансових і політичних репресій проти селянодноосібників, а також їх вплив на закінчення колективізації сільського господарства.

Серед розмаїття трагічних сюжетів історії України радянської доби особливе місце займає тема репресій і їх ролі у здійсненні політики суцільної колективізації. Активне дослідження даної проблематики почалося на пост-радянському просторі лише наприкінці 80-х рр. XX ст., завдяки відкриттю секретних фондів архівів. Проте поза увагою істориків фактично залишився так званий «постголодоморний період», до дослідження якого науковці долучилися порівняно недавно, що засвідчують роботи В. Марочка, Ю. Мошкова, І. Зеленіна. Тому у пропонованій статті, автор ставить за мету визначити і проаналізувати основні напрями репресивної політики радянської влади в українському селі у період 1933–1936 рр.