Academic literature on the topic 'Особисте спілкуванні'

У національній правовій доктрині сформовано підхід, що до окремих (спеціальних) особистих немайнових прав фізичної особи доцільно відносити особисті немайнові права фізичної особи у сфері сімейних відносин, які мають цивільно-правове походження, та запропоновано систему таких прав: а) особисті немайнові права, що виникають у фізичних осіб до створення сім’ї та пов’язані з таким створенням; б) особисті немайнові права, які виникають в осіб під час перебування в сім’ї; в) особисті немайнові права, що виникають після припинення (призупинення) сімейних відносин. Усталеною в доктрині приватного права є точка зору, що сімейні особисті немайнові права повинні регулюватися нормами сімейного права. Мета статті полягає у розгляді основних положень щодо розвитку вчення про сімейні особисті немайнові права в національній доктрині приватного права. З’ясовано, що в національній правовій доктрині сімейні особисті немайнові права стали предметом ретельного розгляду тільки у другій половині ХХ ст., причому переважно досліджувалися права та обов’язки батьків і дітей. До особистих прав та обов’язків батьків відносили: 1) вибирати при народженні дитини ім’я, по батькові та встановлювати прізвище; 2) виховувати, навчати і спілкуватися з дитиною; 3) представляти і захищати інтереси дітей. Аргументовано, що за суб’єктним складом можна виділити сімейні особисті немайнові права подружжя; сімейні особисті немайнові права матері, батька і дитини; сімейні особисті немайнові права усиновлювача або інших осіб, які взяли дитину на виховання в сім’ю, та усиновлених; сімейні особисті немайнові права інших членів сім’ї та родичів. Встановлено, що закріплення деяких особистих немайнових прав та обов’язків подружжя, зокрема права на материнство та права на батьківство, в окремій главі 6 Сімейного кодексу України викликало гостру критику серед правників. Доведено, що право на материнство, право на батьківство, право на повагу до своєї індивідуальності, право на свободу та особисту недоторканність не є суто сімейними особис тими немайновими правами подружжя. Запропоновано сімейні особисті немайнові права дитини залежно від свого призначення поділяти на: 1) права, пов’язані з індивідуалізацією дитини; 2) права, пов’язані з проживанням дитини в сім’ї та її вихованням; 3) право висловити свою думку і бути вислуханою з питань, що стосуються її особисто, та питань сім’ї; 4) право на захист і представництво прав та інтересів. У національній правовій доктрині визначено особисті немайнові права дитини при усиновленні як суб’єктивні права дитини, які виникають із початкової стадії усиновлення та діють на всіх його етапах, і спрямовані на задоволення інтересів дитини, передусім тих, які пов’язані з перебуванням у здоровому сімейному оточенні; за змістом особисті немайнові права інших членів сім’ї та родичів поділено на: а) особисті немайнові права у процесі здійснення права на виховання; б) особисті немайнові права щодо взаємного спілкування; в) особисті немайнові права щодо захисту.

У статті розкрито механізми захисту персональної інформації у чаті. Сформовано низку проблем, які є ключовими у забезпеченні безпечного інформаційного простору для спілкування. Запропоновано формальний опис глобальних комунікацій з використанням дискретних структур. Наголошено, що захист особистої інформації є важливою проблемою у розподілених сервісах і мережевих комунікаціях, включаючи хмарні сервіси. Тому слід застосовувати спеціальні технологічні та організаційні заходи щодо захисту персональних даних. Підкреслено призначення заходів захисту, як спеціально технічних так і організаційних. Обґрунтовано той факт, що права на конфіденційність пов'язані з особистою інформацією яку, безпосередньо, можна зібрати в процесі використання мережевих засобів спілкування. Позначено, що можна збирати і фіксувати будь-яку особисту інформацію без відома користувача, і, більш того, особисті дані можуть бути передані на законних підставах будь-якій третій особі. Сформовано модель здійснення комунікацій у мережі Інтернет, яка включає дві окремі групи: учасники / особи, визначені як сукупність користувачів, що мають можливість ініціалізації віддаленого доступу через Інтернет та інформаційне середовище, з конкретними технологічними компонентами для визначення конкретної структури і призначення простору, в тому числі модуль для попередньої реєстрації та збір даних у власній базі даних. Запропоновано графічну інтерпретацію життєвого циклу обробки персональних даних з детальним описом кожної окремої позиції. Структуровано всі можливі ланки зв’язку політики захисту даних із загальною структурою політики безпеки і структурними рівнями системи захисту персональних даних. Сформовано чотири основні механізми захисту персональної інформації у чаті та запропоновано у подальшому виконати формування єдиного підходу до реалізації системи захисту персональної інформації у соціальних мережах з урахуванням міжнародного досвіду.

У статті досліджується проблема ролі невербального спілкування в міжособистісній кому­ні­кації. Зазначається, що тактильне спілкування, викликає полярні відчуття від близькості і прийняття до дискомфорту від втручання в особисту зону. Емпірично вивчено на різних вікових категоріях роль і зна­чення впливу обіймів на емоційну сферу людини. Наголошується, що при входженні в тактильний контакт слід дотримуватися особистих кордонів і правил асертивності поведінки. При цьому не слід нехтувати значенням соціально-культурного середовища, яке впливає на позицію домінування або підпо­ряд­кування в невербальних контактах.

У статті розкривається ідея самопрезентативності як психологічної категорії, спрямованої створення позитивного належного враження; простежено її функціонування на матеріалі щоденника. Доведено, що саморепрезентативність є ефективним заходом подання особистої інформації, що сприяє формуванню "Я". У контексті щоденникового оповідання категорія саморепрезентативності пов'язана з комунікативним феноменом, що є конкретними мовними діями суб'єкта щоденника по репрезентації особистих відносин у певний період життя. Звернено увагу на розуміння процесів самопрезентативності, у тому числі на комунікативну компетенцію, комунікативну поведінку, комунікативно-прагматичний канон, що виявляється у спілкуванні.

Успішність будь-якої організації напряму залежить від ефективності ділового спілкування. Для того, щоб спілкування було результативним потрібно дотримуватись норм та правил етики. Етика ділового спілкування передбачає вибір дієвого способу встановлення взаємозв’язку та обмін інформацією між організацією та стейкхолдерами, керівником та працівниками, а також всередині організації. Окрім того, вона регулює службові обов’язки працівників, їх зовнішню й внутрішню поведінку, а також формує ділову репутацію кожного окремого працівника. Завдяки нормам, правилам і принципам етики працівникам організації вдається підтримувати в колективі доброзичливу атмосферу, уникати суперечок та непорозумінь. Метою написання статті є дослідження особливостей етики ділового спілкування у сучасному ринковому середовищі та пошук шляхів її удосконалення. У статті наведено характеристику понять «спілкування» та «ділове спілкування». Охарактеризовано функції ділового спілкування, серед яких були виокремлені наступні: повідомлення службових обов’язків працівникам, забезпечення отримання зворотного зв’язку, взаємозв’язок із стейкхолдерами, мотивація працівників та формування соціальних зв’язків. Відображено взаємозв’язок основних елементів ділового спілкування. До таких елементів належать: відправник інформації, ділова інформація, канал і спосіб зв’язку, одержувач інформації та зворотний зв’язок. Кожен елемент є невід’ємним та відіграє важливу роль у реалізації комунікативного процесу. Наведено та здійснено характеристику компонентів, що слід врахувати в організації з метою підвищення рівня етики ділового спілкування: прозорість, емоційний інтелект, невербальне спілкування, ясність, слухання та швидкість. У діловому спілкуванні присутні бар’єри зв’язку, що можуть перешкоджати його успішній реалізації. Здійснено класифікацію основних бар’єрів зв’язку та згруповано їх у три групи: зовнішні, організаційні та особисті. Запропоновано правила, що забезпечують проведення успішних переговорів. Основними цілями переговорів є пошук спільного взаємовигідного рішення та досягнення домовленості чи укладення угоди.

Здійснено аналіз зумовлених пандемією та новими соціальними викликами соціально-ціннісних та морально-етичних проблем, зокрема професійного спілкування і дистанційного навчання в університеті під час пандемії COVID-19 і карантину. Технічні фактори (відсутність безперебійного Інтернет сполучення, комфортного місця для навчання, утрудненість доступу до індивідуальних якісних гаджетів тощо) є свідченням соціальної нерівності та соціальної несправедливості, загострених в умовах карантину та зумовлених рівнем доходів людей та місцем локації (в мешканців великих міст практично відсутня проблема доступу до Інтернету, на відміну від мешканців невеликих міст та проживаючих у сільській місцевості). Звернуто увагу, що дистанційне навчання редукує особистісний компонент взаємодії викладача зі студентами, сприяючи багатьом негативним моментам у спілкуванні та навчальній діяльності при взаємодії "викладач-студент". У статті визначено, що дистанційна освіта зменшує традиційний для університету особистий компонент спілкування викладача зі студентом як неминучий елемент морального виховання при інкультурації та соціалізації особистості. Чорний екран із вимкненою камерою і мікрофоном сприймається студентом як прояв академічної свободи і незалежності від "електронного синоптикуму" (З. Бауман), але він також звільняє його від відповідальності за інтелектуальну діяльність в аудиторії та не розвиває креативність і належні професійні якості у спілкуванні з викладачем та іншими студентами. Відсутність самодисципліни студента та його / її нездатність організувати особистий навчальний процес за допомогою самопримусу призводять до збільшення розриву між найкращими та найгіршими учнями Нестача самодисципліни здобувача вищої освіти веде до збільшення розриву між сильними і слабкими студентами, коли мова йде про їхні вольові якості, відповідальність та звернення уваги на феномен обов’язку в соціальному бутті, що не сприяє належній соціалізації та інкультурації молоді та ін. Проте указані проблеми стають на заваді отриманню якісної освіти, що становить значний суспільний ризик для українського суспільства.

У статті проаналізовані основні психологічні бар’єри у спілкуванні між викладачем та студентом. На основі даних літератури розглянуто причини виникнення бар’єрів педагогічного спілкування, їх характерні особливості та можливі шляхи вирішення описаних проблем. Основною ідеєю статті є те, що професійний педагог поєднує у собі не лише знання конкретного предмета, але і педагогічну майстерність, тобто вміння увійти в контакт зі студентом, зацікавити його, виховати потрібні якості, перетворити студента з об’єкта навчання у суб’єкт. Багато залежить і від особистих здібностей викладача, його педагогічної інтуїції. Але, навіть володіючи викладацьким талантом, необхідно постійно вдосконалювати свою педагогічну майстерність. Продуктивне спілкування в системі викладач – студент відбувається лише за умови організації педагогічного процесу на демократичних засадах, позитивного ставлення викладача до студентів, захопленості спільною творчою діяльністю. Тому при організації взаємодії зі студентами на практичних заняттях викладачам варто використовувати найбільш продуктивні інтер­активні методи навчання, збільшувати зацікавленість студентів-медиків до дисциплін, які вони вивчають, посилювати мотивацію студентів на здобуття освіти.

Компетентнісний підхід означає поступову переорієнтацію домінуючої освітньої парадигми з переважною трансляцією знань на створення умов для оволодіння комплексом компетенцій, що означають потенціал, здатності випускника до виживання і стійкої життєдіяльності в умовах сучасного ринково-економічного, інформаційно і комунікаційно насиченого простору.Використання компетентнісного підходу посилить ефективність навчання за рахунок діяльнісної сутності навчання, акцентуванні уваги на способах і характерові дій, укріплення взаємозв’язку між мотиваційною і ціннісно-орієнтаційною характеристикою особистості.З позиції компетентнісного підходу метою вивчення дисципліни «Інформатика та комп’ютерна техніка» є ознайомлення студентів з основами сучасних інформаційних систем і технологій, тенденціями їх розвитку, формування у студентів високого рівня компетентності у галузі інформатики (інформативної компетентності), певного світогляду та інформаційної культури.Набуті студентами уміння самостійно шукати, збирати, аналізувати, оцінювати, опрацьовувати, організовувати, представляти, передавати інформацію, моделювати і проектувати об'єкти і процеси, зокрема – власну індивідуальну діяльність і роботу колективу, відповідально реалізовувати свої плани, кваліфіковано використовуючи доступні сучасні засоби інформаційних і комунікаційних технологій складають зміст інформатичної компетентності. Внутрішня структура та зміст інформатичної компетентності включає наступні складові: мотиваційну (прагнення і здатність (готовність) до отримання знань, умінь і навичок у галузі інформатики, комп’ютерної техніки та інформаційно-комунікаційних технологій), ціннісно-орієнтовну (особисте ставлення до продукту і предмету діяльності), когнітивну (знання, що відображають систему сучасного інформаційного суспільства; знання, які складають інформативну основу пошукової пізнавальної діяльності; теоретичні знання про основні поняття та методи інформатики як наукової дисципліни); діяльнісну (сформованість способів діяльності, досвід здійснення діяльності, досвід здійснення емоційно-ціннісних ставлень у формі особистісних орієнтацій), емоційно-вольову (емоційно-вольова регуляція процесу і результату прояву компетентності). Така точка зору на суть компетентності переважає в роботах російських та українських дослідників (В. Байденко, В. Болотов, А. Хуторськой, І. Зімняя, Ю. Татур, О. Овчарук, І. Родигіна).Реалізувати компетентнісний підхід до навчання інформатики та комп’ютерної техніки дозволить технологія особистісно-орієнтованого навчання. Дисципліна «Інформатика і комп’ютерна техніка» передбачає велику самостійність студентів, оскільки в сучасному суспільстві зміна інформаційних технологій відбувається так швидко, що без уміння самостійного їх засвоєння не можна розраховувати на професіоналізм. А самостійність це невід’ємний елемент особистісно-орієнтованого навчання. Особистісно-орієнтоване навчання сприяє включенню студентів у навчально-пізнавальну діяльність і зорієнтоване, перш за все, на розвиток внутрішньої мотивації особистості.Особистісно-орієнтована технологія навчання інформатики та комп’ютерної техніки реалізується через практичну діяльність та кредитно-модульну систему навчання, що дозволяє реалізувати системний підхід до навчання та сформувати гнучку динамічну структуру ієрархічних взаємозв’язків між рівнями підготовки.Базовими положеннями даної методології є наступні:опанування навчального матеріалу ґрунтується на постійному спілкуванні із студентами і залученні їх до виконання практичних вправ як в аудиторії, так і самостійно;спосіб ведення занять спрямований на розвиток та інтенсифікацію в студентів незалежного самостійного мислення та здатності самостійно приймати рішення;методичне забезпечення курсу сформоване на основі найновіших прогресивних підходів і концепцій у галузі освіти;загальна ідеологія навчання ґрунтується на тому припущенні, що всі студенти мають початкову здатність до творчої діяльності, яка підлягає обов’язковому виявленню і подальшому розвитку.Засобами досягнення цієї мети є:використання різноманітних форм і методів організації навчальної діяльності, що дозволяють розкривати суб'єктивний досвід студентів;створення атмосфери зацікавленості кожного студента в роботі групи;оцінка діяльності студента не тільки за кінцевим результатом, але й за процесом його досягнення;заохочення прагнення студента знаходити свій спосіб вирішення завдання;створення педагогічних ситуацій спілкування на занятті, що дозволить кожному студенту проявити ініціативу, самостійність, вибірковість у способах роботи; створення обстановки для природного самовираження студента.

Формулювання проблеми. У статті актуалізується проблема формування культури віртуального спілкування у процесі дистанційного навчання для студентів коледжів. Показано, що культура віртуального спілкування (нетикет, мережний етикет, чат-етикет) є сьогодні невід’ємною складовою культури особистості. Висвітлено особливості створення, розвитку і характеру змін чат-етикету залежно від сфери його застосування. Актуалізовано проблему низького рівня віртуальної комунікації між суб’єктами освітнього процесу і його вплив на якість навчання. Матеріали і методи. Для вирішення поставленої мети використовувалися теоретичні методи дослідження: аналіз і узагальнення наукових джерел з метою розкриття основних положень досліджуваної проблеми; емпіричні методи: анкетування, спостереження, бесіда; статистичні методи опрацювання результатів опитувань респондентів. В експерименті взяли участь студенти і викладачі Сумського медичного коледжу, Сумського машинобудівного коледжу, Сумського медичного коледжу, Конотопського індустріального коледжу. Загальна кількість учасників– 277 студентів і 58 викладачів. Результати. Формування чат-етикету можливе за такою стратегією: висвітлення і обговорення проблеми, проведення тренінгу, вікторин та конкурсів; включення теоретичного матеріалу з історії розвитку, основ і тенденцій чат-етикету у вивчення дисциплін («Інформатика», «Українська мова за професійним спрямуванням», «Зарубіжна література» та інших); спостереження і зворотній зв’язок зі студентами після проведених заходів. Описано тренінг «Чат-етикет: 10 правил культурного віртуального спілкування». Вироблені загальні правила чат-етикету, важливі як для дистанційного навчання, так і для повсякденного застосування у спілкуванні з віртуальними спільнотами. Висновки. Доведено ефективність здійснених формувальних впливів. Спроєктовано перспективні розвідки у напрямку дослідження суголосної проблеми формування етикету відеоконференцій, навчання кібербезпеці і захисту особистої інформації, поліпшенню медіаграмотності.

Анотація. Дана стаття присвячена способам реалізації компетентнісного підходу при викладанні іноземної мови у вищому навчальному закладі. Розглядається перелік загальнокультурних і професійних компетенцій, якими повинен володіти студент ВНЗ. Важливість формування у студентів міжкультурної компетенції в навчанні іноземним мовам продиктована радикальними змінами, що відбуваються в українському суспільстві як результат інтеграції нашої країни до світового освітнього, інформаційного, економічного простору, що в свою чергу спонукає людину вміти співіснувати у цьому просторі, тобто бути здатною і готовою будувати конструктивний діалог з усіма суб’єктами цього простору. Орієнтація навчально-виховного процесу в системі мовної освіти має здійснюватися на основі послідовного формування міжкультурної компетенції стосовно вирішення конкретних всеохоплюючих завдань в процесі навчання англійської мови. Автор стверджує, що міжкультурна компетенція не є тотожною комунікативній компетенції носія мови, а являє собою таку здатність, яка дозволяє особистості вийти за межі власної культури і набути якості медіатора культур, втрачаючи власну особисту культурну ідентичність. Наголошується, що комунікативна компетентність студента, який навчається іншомовному спілкуванню – це здатність до повноцінного мовного спілкування в усіх сферах людської діяльності з дотриманням соціальних норм мовної поведінки.

У статті представлено теоретичне узагальнення методів нейтралізації міжособистісного конфлікту для реалізації механізмів, що вможливлюють конструктивне завершення суперечки. Метою наукової роботи є характеристика прийомів нейтралізації МК, які в основному не залежать від сфери людської діяльності. Нейтралізація конфліктів розглядається як комунікативна ситуація, коли один із суб’єктів намагається подолати складні обставини, послабити видимі суперечності, схилити співрозмовника до своєї точки зору або/та досягти компромісу. Основна увага приділяється словесній поведінці людини, яка хоче подолати потенційні або реальні розбіжності. Беручи до уваги теоретичні досягнення М. Дойча, В. Лінкольна, М. Розенберга, висновуємо, що такі методи та прийоми повинні насамперед ураховувати кілька важливих чинників: модель конфлікту (структурну чи процесуальну); фактори (інформаційні, структурні, ціннісні, стосункові, поведінкові); тип (відповідно до потреб людини, типу суперечностей, інтенсивності, часу розвитку протидії); тип комунікативних перешкод (лінгвістичні, психологічні, когнітивні, соціальні, фізичні); наявність необхідних умов для нейтралізації (основних, що формують і забезпечують ефективність контакту, та індивідуальних); принципи спілкування (провокаційне чи ненасильницьке, останнє має своєю умовою розуміння почуттів, психічного стану іншої особи, спостережливість); права та обов’язки сторін (передбачає планування та здійснення дій особи, яка бажає нейтралізувати конфлікт; взаєморозуміння фізичними особами прав та обов’язків один одного); тип конфліктності людини та стиль поведінки (самооцінка, бажання домінувати, консерватизм мислення, прямолінійність, тривожність тощо); вік, стать опонентів. Також визначено, що для успіху взаємодії індивідів важливими є їхні особисті вербальні риси, які визначаються національними властивостями, нормами, специфікою реалізації мовної тактики.