Academic literature on the topic 'Організаційно-правові основи функціонування прокуратури'

Дослідження ґрунтується на історичних фактах про виникнення та розвиток системи органів прокуратури. Шляхом аналізу наукових джерел визначено зміст поняття «прокуратура», з'ясовано особливості та знайдено причини й основи виникнення органів прокуратури. Виходячи з результатів дослідження, зроблено висновок, що прокуратура пройшла довгий і важкий шлях становлення та розвитку з моменту свого створення. Умовною датою виникнення системи органів прокуратури можна вважати XVIII століття, оскільки в січні 1722 року вона була вперше офіційно створена Петром I. Саме з цього часу розпочався перший етап періодизації розвитку органів прокуратури, який називається періодом входження України до складу Російської імперії (1722-1917). Крім того, визначено ще три такі етапи: період Української Народної Республіки (1917-1922), радянський період (1922-1991) та період незалежності. У роботі вивчено особливості функціонування прокуратури в кожен із періодів розвитку, що включає повноваження прокурорів, функції прокуратури, правові засади, на основі яких прокурорська діяльність набула законодавчого закріплення. З останнього можна виокремити такі нормативно-правові акти, як Положення про судоустрій (1860 рік), Закон «Про урядження прокурорського нагляду на Україні» (4 січня 1918 року), Положення про прокурорський нагляд (28 червня 1922 року), Закон України «Про прокуратуру» (5 листопада 1991 року) та інші. На основі дослідження можна зробити висновок про те, що, починаючи з 1722 року, прокуратура зазнавала постійних змін у різних сферах своєї діяльності: від організаційної структури до повноважень прокурорів. Зважаючи на те, що в умовах нинішніх багаточисленних реформаційних етапів та в контексті активізації євроінтеграційних процесів, які вимагають удосконалення законодавства в напрямі посилення демократизації суспільства, прискорення перебудови структури та уточнення функцій системи прокурорського нагляду, визначення шляхів і напрямів покращення їхньої діяльності, це питання набуває ключового значення, то важливо максимально ефективно підлаштувати умови та особливості діяльності органів прокуратури до вимог і потреб суспільства з метою досягти високого рівня законності та правопорядку.

У науковій публікації досліджуються правові основи адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України. Зазначається, що Конституція України чітко визначає функції прокуратури, які деталізовані в Законі України «Про прокуратуру», проте на практиці їх реалізація потребує ще більшої правової деталізації, що зумовлює необхідність ухвалення Генеральною прокуратурою України цілого масиву підзаконних нормативно-правових актів, зокрема наказів. Наказами Генеральної прокуратури України регламентується порядок здійснення окремих повноважень прокурорів у межах визначених функцій, тому значення таких відомчих нормативних актів важко переоцінити, і вони потребують окремого науково аналізу з метою виявлення прогалин, колізій та формулювання конкретних пропозицій щодо їх удосконалення відповідно до принципів права, норм ратифікованих міжнародних актів і положень чинних законів України. Формулюється висновок про те, що правовою основою адміністративно-правового забезпечення реалізації функції прокуратури є Кримінальний процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України, закони України «Про прокуратуру», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про запобігання корупції», «Про виконавче провадження» тощо. Основними адміністративно-правовими засобами забезпечення реалізації функцій прокуратури є накази Генеральної прокуратури України, які деталізуються в наказах керівників регіональних і місцевих прокуратур. Загальний стан адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України є задовільним через наявні прогалини в національному законодавстві щодо відсутності відповідальності суб’єктів владних повноважень за невиконання законних вимог (запитів, вказівок) прокурора. Пріоритетним напрямом удосконалення адміністративно-правового забезпечення реалізації функцій прокуратури України названо внесення змін до процесуальних кодексів України, Закону України «Про прокуратуру» (щодо повернення інституту законних вимог прокурора, які є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або в передбачені законом чи визначені прокурором строки (стаття 8 «Обов’язковість виконання вимог прокурора» Закону України «Про прокуратуру» в редакції до 2014 року), Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності суб’єктів владних повноважень за невиконання законних вимог прокурора (стаття 185–8 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Проаналізовано законодавство Польської Республіки з організації ресоціалізаційної діяльності щодо ювенальних делінквентів. Виявлено історичні традиції та модель польської системи ресоціалізації неповнолітніх у конфлікті з законом. Проаналізовано правовий інститут деморалізації неповнолітніх, систему ресоціалізаційних заходів щодо неповнолітніх у стані деморалізації/ у конфлікті з законом та систему органів та інституцій, які їх здійснюють. Зроблено висновок про можливість акультурації польського досвіду створення та функціонування системи виховних та виправних закладів для неповнолітніх у конфлікті з законом.

У статті досліджено розвиток нових організаційно-правових форм функціонування закладів загальної середньої освіти як основи удосконалення економічного механізму розвитку системи загальної середньої освіти. Виявлено, що за ознаками автономії та правочинності фінансово-економічної діяльності усі школи у даний час можна розподілити на школи комунальної та приватної форм власності. Визначено види закладів загальної середньої освіти, які фінансуються з державного бюджету: спеціальні школи-інтернати для обдарованих дітей, школи соціальної реабілітації, в яких утримуються неповнолітні правопорушники віком 11-14 років; з обласних бюджетів фінансуються: спеціальні школи, школи-інтернати для дітей з вадами розвитку; загальноосвітні школи-інтернати; дитячі будинки; підвищення кваліфікації педагогічних кадрів; з районних бюджетів фінансуються: загальноосвітні школи, спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії тощо, загальноосвітні школи-інтернати, дитячі будинки. Наведено переваги та недоліки функціонування закладів загальної середньої освіти у різних організаційно-правових формах. Доведено ефективність застосування організаційно-правової форми функціонування закладу загальної середньої освіти у рамках здійснення державно-приватного партнерства. Виділено способи фінансування, які обґрунтовані у «Концепції нової української школи» щодо децентралізації фінансового забезпечення закладів загальної середньої освіти. Визнано, що в ідеалі потрібна система цільового фінансування кожної конкретної дитини, коли ресурси, що виділяються, будуть необхідні і достатні для того, щоб повністю реалізувати потенціал кожного учня.

Публікація присвячена дослідженню організаційно-правових засад функціонування спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Розкрито її організаційну структуру, функціональні обов’язки, координаційні заходи, взаємодію з іншими владними органами. З’ясовано, що нині прокурорський нагляд за додержанням законів здійснюється не у всіх сферах протидії корупції, а лише при проведенні оперативно-розшукових заходів та досудового слідства. Корупція є складним і багатоаспектними соціальним явищем. Вона може розглядатися в економічному, політичному правовому, моральному, спеціально-психологічному та інших аспектах. У правовому відношенні корупція становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних правопорушень, а також порушень етики поведінки посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, пов’язаних з вчиненням цих правопорушень. Корупційні правопорушення можуть виявлятися у різних формах (одержані неправомірної вигоди, неправомірному втручанні у діяльність інших державних органів або посадових осіб, наданні незаконних переваг фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття відповідних рішень тощо), але вони завжди пов’язані з неправомірними використанням відповідними особами наданих їм влади або службових повноважень. Основним в антикорупційній політиці України є розробка та інтеграція антикорупційного законодавства в суспільне життя. Антикорупційне законодавство як основа антикорупційної політики є збірником нормативно-правових актів, спрямованих на попередження та протидію корупції: законів, постанов Верховної Ради України, актів Президента та Кабінету Міністрів України, актів відомчого характеру тощо.

Анотація. Еволюція взаємодії громадянського суспільства та держави спрямована на пошук максимально ефективного механізму гарантування та реалізації Основним Законом прав і свобод людини і громадянина. Однією з таких форм взаємодії, яка зовні оформилась у вигляді окремих суб’єктів адміністративного права – громадських рад, які є новими для адміністративної науки й практики. Будучи різновидом консультативно-дорадчих органів їх створення ініціюється відповідним запитом суспільства, окремих суспільних груп, окремих громадян з тих чи інших суспільно-важливих питань, що входять до сфери компетенції того чи іншого органу публічної влади. Наша держава в порівнянні із іншими зарубіжними країнами не має значного досвіду якісного правового та організаційного забезпечення діяльності подібних колективних суб’єктів. Впродовж всього часу функціонування громадських рад їх правова основа роботи та організаційні засади діяльності неодноразово змінювались. Останні диктувались державою та спрямовувались на покращення діяльності таких консультативно-дорадчих органів. Однак, доволі часто вони не покращували загального правового регулювання діяльності громадських рад. Однією з причин такого результату стало поверхневе правове регулюванням діяльності громадських рад яке обумовлено відсутністю ґрунтовних та комплексних теоретичних, практичних дослідження особливостей їх діяльності, яка визначається адміністративним законодавством України. Водночас, складність вивчення таких колективних суб’єктів, створення яких ініціюється безпосередньо суспільством обумовлюється особливістю їх правової природи, яка має власні, притаманні лише їй особливості. Саме вивчення останніх є одним з ключових завдань, яке необхідно виконати науці та практиці адміністративного права виконати. В даній статті ми спробуємо дослідити організаційно-правові основи забезпечення функціонування інституту громадських рад як одного з різновидів консультативно-дорадчих органів за допомогою яких громадянське суспільство, зацікавлені особи мають змогу на всіх рівнях діяльності органів публічної влади долучитись до процесу вивчення тих інших питань суспільного життя вирішення яких належить таким органам влади. Ми зробили спробу аналізу вітчизняного чинного законодавства, яким визначаються конкретні правові засади діяльності громадських рад та встановлюються підвалини для організації їх діяльності. Це дало змогу зробити висновки стосовно наявності окремих проблемних аспектів діяльності громадських рад при органах виконавчої влади, які стосуються порядку їх формування та особливостей реалізації конкретних рішень громадських рад.

У статті розкривається проблема суб’єктивних чинників, що сприяють ефективності розвитку територіальних громад. В багатьох дослідженнях звертається увага на економічне становище об’єднаних територіальних громад, матеріальне ресурсне забезпечення, організаційно-правові основи функціонування місцевого самоврядування, вивчення різного досвіду зарубіжних країн тощо. Проте, важливо звернути увагу на інший фактор ефективної діяльності громад – активність та зацікавленість самих членів громади у реалізації заходів щодо сприяння ефективному розвитку ОТГ. В цьому контексті запропоновано визначити і проаналізувати індикатори ефективності об’єднаних територіальних громад в умовах реформи децентралізації. Для ілюстрації основних положень були обрані ОТГ Миколаївської області - Веселинівська ОТГ, Воскресенська ОТГ, Олександрівська ОТГ. Зазначені громади були утворені у 2016 році, мають приблизно однакову чисельність членів територіальної громади та є селищними громадами. В процесі дослідження було проаналізовано стратегії розвитку ОТГ із зроблено висновки, що формальний підхід до формування стратегії означає, що у громади немає чіткого плану свого майбутнього розвитку, що може призвести до низького рівня активності громадян в майбутньому при всіх можливих заходах її підвищення. Також в процесі дослідження акцентовано увагу на здатність об’єднаної територіальної громади діяти в інтересах всієї громади, а не її окремої одиниці – цей принцип має визначальне значення у комунікативній здатності громади. Як результат, маємо наступні індикатори, що впливають на ефективний розвиток громади: людські ресурси, розумна громада, стратегія розвитку і місцева ідентичність. В статті обґрунтовано, що успішний розвиток об’єднаних територіальних громад має і суб’єктивні фактори, що безпосередньо впливають на фінансову спроможність та розвиток матеріальної бази територіальної громади. А зацікавленість місцевого населення до більш активної участі в управлінні місцевими справами, прискорює процеси формування громадянського суспільства в Україні.

Розглянуто архетипні джерела і нормативно-правові основи розвитку та функціонування державної системи медичного забезпечення і захисту населення України у надзвичайних ситуаціях, визначено сучасні проблеми та запропоновано нові підходи до організації публічного адміні- стрування медичним забезпеченням населення України у надзвичайних си- туаціях та реалізації потреби населення в медичному захисті при виникнен- ні надзвичайних ситуацій у мирний і військовий час. Схарактеризовано основні форми організації системи охорони здоров’я у надзвичайних ситуаціях, проведено оцінку ключових проблем з організації медичного захисту (як системи заходів організаційно-управлінського харак- теру та їх реалізації), наголошено на доцільності об’єднання та спільного використання цивільно-військових органів та систем оперативного управ- ління при подоланні наслідків надзвичайних ситуацій з використанням між- народного досвіду в організації інтегрованої системи медичного забезпечен- ня, що за певних умов дасть змогу досягнути сумісності з питань медичного забезпечення у спільних операціях з підтримання миру. Визначено поняття “медичне забезпечення” та “медичний захист”, теоретично обґрунтувано не- обхідність структурно-організаційних трансформацій системи охорони здо- ров’я. Наголошено на подальшому розвитку загальної системи медичного забезпечення зі збереженням безпекової складової на засадах єдиного ме- дичного простору та її інтеграції в загальнодержавну систему охорони здо- ров’я. Проаналізовано існуючі моделі міжвідомчої кооперації з питань медич- ного забезпечення населення, розглянуто існуючі ограни управління медич- ним захистом населення та проектні форми міжвідомчої взаємодії у надзви- чайних ситуаціях воєнного і мирного характеру, підтверджено доцільність удосконалення механізмів міжвідомчої взаємодії з організації медичної до- помоги постраждалим у надзвичайних ситуаціях. Визначено основні передумови побудови солідарного медичного про- стору відомчих медичних служб та цивільної системи охорони здоров’я, що зумовлює необхідність централізації механізмів управління медичним захи- стом населення, визначення та впровадження єдиних принципів організа- ції медичної допомоги, розроблення і реалізації нових стратегій та програм міжсекторальної та міжвідомчої взаємодії.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 − теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. − Харківський національний університет внутрішніх справ, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків, 2019. У дисертаційному дослідженні викладено результати комплексної історико-правової розробки організаційно-правових засад діяльності системи органів прокуратури в українських губерніях Російської імперії у період з середини ХІХ ст. і до початку ХХ ст. Запропоновано авторську модель історичної періодизації становлення та еволюції наглядових державних органів на теренах України від найдавніших часів до ХІХ століття. Проаналізовано організаційно-функціональні зміни, які спіткали органи прокуратури після проведення судової реформи у Російській імперії після 1864 р. Висвітлено комплекс питань внутрішньо-службової організації діяльності прокурорських працівників. Акцентовано увагу на забезпеченні політичної благонадійності прокурорських працівників і встановлення умов професійного відбору на службу. Охарактеризовано процесуальну діяльність прокуратури у ХІХ – на початку ХХ століття. Встановлено особливості сутності основних напрямів діяльності прокуратури, якими були процесуальна діяльність та діловодство. У контексті дослідження особливостей функціонування прокуратури проаналізовано діяльність інституту повірених. У дисертації на основі узагальнення історико-правових засад діяльності прокуратури в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ століть сформульовано пропозиції щодо удосконалення нормативної бази, яка регулює діяльність прокуратури України сьогодні.