Academic literature on the topic 'Онтологічна метафора'

Taking in to account the analytical experience of Metaphorology, the article understudies deals with the ontological essence of a literary metaphor. It mostly occurs as a receptive issue and is regarded on a specific example of poetry by W. Shakespeare’s – the central figure of “the western canon”. Particular emphasis has been laid on Sonnet 64 and its Ukrainian and Russian translations, where the paradigm of time arises as a basic metaphor. According to O. Potebnia’s concept, time, as an image, always preserves its “inner form”: it is anthropomorphic and in all respects corresponds to the archaic mythologeme, which is further on is implemented as a detailed generative metaphor. A multi-componential metaphor of a “deadly thought” (“This thought is as a death”) about the destruction and fatal end of all things, which perfectly corresponds to the overall theme of the sonnet, consistently appears, unfolds and gets materialized in Shakespeare’s text. It transforms the abstraction of thought into a format of metaphorical imagery, the latter being distinctly conveyed in practically all translations. This metaphor is formed along an “ontological spiral” by zeugma (a four-time repetition of ‘when’, eventually attached to the generalization “Ruin hath taught me thus to ruminate...”). This classical figure also models a compositional frame of metaphors in the sonnet. Relying on the issue of primacy in the ontological pair “essence” and “substance”, we might conclude that metaphor, being treated as a subjective reality-text, creates simultaneously “non-being” and is considered as a specific, fragmentary copy of the world, its quasi-original. The paradox of the phenomenon lies in the fact that “plunging” into the metaphorical field, we thus deeply penetrate into non-being, however heading to reality.

Одним із значних і яскравих явищ «табірної прози» в російській літературі є цикл «Колимських оповідань» В. Шаламова, унікальний своїм екзистенційним дискурсом і філософією протистояння людини й системи, особливим переживанням катастрофізму таборового побуту й трагізму несвободи людини. Морально-філософський, онтологічний потенціал «Колимських оповідань» зафіксований в хронотопічних особливостях циклу В. Шаламова як інваріанті «літератури пам’яті», наділеному особливими жанровими атрибутами – у «табірній прозі». У статті поданий аналіз «Колимських оповідань» як шаламівського досвіду світомоделювання табору – території, на якій час диктує власні закони й проявляє свою трагічну незворотність. Хронотопічні особливості буття людини, яка перебуває в таборовому світі, особливості сприймання й зображення просторово-часових характеристик цього світу, деформації й зміщення його координат, подолання дискретності й роль пам’яті як форми існування часу особистого – ті важливі особливості поетики хронотопу, які складають предмет дослідження. У поетиці часу прози В. Шаламова особливого виміру набуває метафора смерті як способу виходу з ізольованого простору. Циклізація часу постає через метафору щоденного помирання / воскресіння (засинання і пробудження) мешканців таборових бараків. Усвідомлення багатомірності хронотопу «Колимських оповідань» відбувається через співвідношення малих і великих циклів, коли зникають межі між тим, що можна осягнути, й метафізичним, коли смерть стає головною подією в табірній хроніці. Але при тому сама смерть десакралізується й деміфологізується в результаті знецінювання життя в обмеженому ворожому просторі. На помежів’ї понятійних кодів сприйняття світу – сакрального і профанного, міфологічного й буденного – виникає екзистенційна парадигма хронотопу шаламівського циклу табірної прози.

Провідною темою поетичної збірки Свіча-До-Ля Світлани Антонишин можна назвати простір задзеркалля, який переданий за допомогою лапідарності тексту, багатих онтологічно метафор, називних речень та згущених емоцій самої поетеси, що породжує сугестивність тексту віршів. Простір задзеркалля – це потойбічна сторона дзеркала. Він являє собою зворотну проекцію всього, що потрапляє у рамки дзеркального предмета, та має здатність відтворювати відбиток. Лірика української поетеси – це свого роду спроба переступити поріг невидимого, заглянути в простір задзеркалля подій, які відійшли у минуле або відбуваються тепер, увійти в багатогранний внутрішній світ ліричного героя з ціллю експлікувати все таємне та невимовне.

Мета статті – показати, що слово метафоричне й символічне в поетиці символістів є явищами взаємозумовленими, і виявити, спираючись на аналіз поезій В. Іванова, як саме вірш стає символічним завдяки реалізації певної метафоричної структури. Методологія роботи – це, по-перше, метод цілісного аналізу, розроблений донецькою філологічною школою, а також метод герменевтичного аналізу, заснований на положеннях Г.-Ґ. Ґадамера, висловлених у статті «Істина і метод», тобто відтворення смислової перспективи, властивої певному авторові. Новизна отриманих результатів. Звернення до іванівської праці «Дві стихії в російському символізмі» допомогло з’ясувати, що мислення цього автора постулює онтологічну цінність особистості, у всій безлічі буття явищ він бачить іпостасі єдиної сутності. Виникає смислова перспектива означення єдиної сутності через низку уподібнень. Саме тому в основу низки віршів В. Іванова покладено множинну метафору, свого роду решітку означень, виражених метафорами. У кожному з проаналізованих творів (вірші «Вилов», «Альпійський ріг», цикл «Ліра і вісь» тощо) поет установлює декілька рівнів метафоризації, у яких реальний та ідеальний плани постійно міняються місцями. Метафоричне уподібнення різних предметів вибудовує переходи з одного рівня на інший. Виникає своєрідний синтез, речі стають прозорими, рухливими, пронизаними висхідними струменями. Саме такий динамічний буттєвий символ дає можливість сконцентрувати й оживити змісти, що вже відійшли, взаємодіяти зі світовим культурним контекстом. Він має певну структуру – кристал, грані якого окремі й самоцінні, однак глибинно єдині, до того ж ця єдність живе в кожній із граней. Автор доходить висновку, що вичленована структура проявляє також основну тенденцію іванівської творчості: умогляд безпосереднього почуття, інстинкту, тобто героїчна спроба за допомогою раціонального осягання, аналізу прорватися до відчуття злитості всього з усім.

У статті проаналізовано образ Втраченого Дому в романі Сергія Жадана «Інтернат». Звернено увагу на те, що автор використовує традиційний мотив дороги, апелюючи до теми прощання з рідним домом та можливого (не)повернення (до)Дому. У цьому контексті важливим є аналіз таких локусів, як інтернат, вокзал, мотель, магістраль, блокпост тощо. Дім постає як просторова метафора родинної пам’яті. Сергій Жадан акцентує на проблемі невґрунтованості та «дезорієнтації на місцевості», подвійному травмуванні тоталітарним минулим та мілітарним сьогоднішнім. Відтак наголошено на проблемі ідентичності, самоусвідомлення, його втрати та пошуку. Тлумачачи Дім як філософсько-онтологічну константу, Сергій Жадан звертається до проблеми внутрішньої бездомності та екзистенційного сирітства. Аналізуючи травмоландшафт Донбасу, письменник ретельно вибудовує шлях до Дому як єдино можливий варіант повернення внутрішньої цілісності героїв, як можливість усвідомлення своєї ролі у макросвіті Великого Дому та шанс попрощатися із інтернатом як символічним простором внутрішньої колонії.

Обґрунтовано припущення щодо зумовленості громадянської і національної самоідентифікації метафорами, які обирає молодь, характеризуючи різні аспекти взаємодії з державою, владою, спільнотою тощо. Показано, що типові метафоричні практики не просто відображають реальні комунікативні процеси, а й активно спрямовують їхній розвиток, відіграють важливу роль не лише в конструюванні картини світу особистості, а й у позиціюванні щодо окремих її систем, зокрема таких, як “людина – держава”, “людина – спільнота”, “людина – нація”. Представлено результати емпіричного дослідження метафоричних моделей громадянської і національної самоідентифікації молоді. За результатами факторного аналізу встановлено, що самоідентифікування студентської молоді вибудовується з метафори, базовим смислом якої є уявлення про цінність держави. Більше ніж половина респондентів вибудовують ідентичність з моделі обміну (“держава цінна для людей тоді, коли захищає їхні інтереси”), кожен п’ятий – з моделі беззаперечної цінності держави, третя за чисельністю група респондентів прагне ідентифікуватися заради впевненості і стабільності, і найменшою виявилася частка тих, хто вважає, що держава не може бути цінною. Показано, що самоідентифікування респондентів, які послуговуються різними метафоричними моделями, відповідає логіці засадничої метафори, що підтверджується результатами аналізу метафоричних смислів факторів. Встановлено, що переважна більшість метафоричних моделей громадянської та національної самоідентифікації молоді відповідає дискурсивному рівню, тобто метафоричні смисли обмежуються констатацією і не зумовлюють жодної активності. Концептуальні метафори вищого рівня (онтологічні), які структурують внутрішній світ і поведінку особистості, представлені в моделі епізодично і переважно зумовлюють національне самоідентифікування. Загалом рівень концептуалізації метафоричних практик національної самоідентифікації молоді вищий, ніж рівень практик громадянської самоідентифікації.

Мета роботи полягає у визначенні типів концептуальних метафор в політичному дискурсі та встановлення адекватних способів передачі цих метафор у перекладі. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:  визначення політичного дискурсу, як необхідної складової сучасної лінгвістики;  виявлення ознак, тактик та функцій політичного дискурсу;  охарактеризувати особливості передвиборчого дискурсу;  висвітлення концептуальної метафори в когнітивно-дискурсивній парадигмі;  огляд класифікацій концептуальної метафори;  виявлення засобів перекладу концептуальної метафори;  аналіз політичних промов Д. Трампа;  визначення прийомів перекладу політичної метафори в промовах Д. Трампа;  проаналізувати лінгвістичні особливості концептуальних метафор, їх вираження, та їх переклад в промовах Д. Трампа. Об’єктом дослідження є вирази, що втілюють концептуальну метафору в політичних промовах Д.Трампа, та їх еквіваленти в українських перекладах. Предметом аналізу є моделі та засоби вербалізації концептуальної метафори в політичних промовах Д.Трампа.