Academic literature on the topic 'Об’єкт цивільно-правових відносин'

Стаття присвячена розгляду теоретичних і практичних аспектів визначення інформаційних зобов’язань у системі цивільно-правових відносин, характеристиці їх видів та особливостей, окресленню специфіки договорів, на підставі яких виникають, змінюються та припиняються інформаційні відносини. Метою статті є аналіз (із позиції юридичної доктрини) ознак інформаційних зобов’язань, визначення концепції цивільно-правового регулювання інформаційних відносин, тенденцій і перспектив правового регулювання інформаційних зобов’язань у законодавстві України. Наведено тлумачення категорії “інформаційне зобов’язання” як цивільного правовідношення, в якому одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) надання чи передання майнових прав на інформацію або утримання від вчинення дій щодо надання чи передання таких прав іншим особам, а боржник зобов’язаний виконати вимоги кредитора. Автор дійшов висновку, що інформаційні зобов’язання мають договірну природу, вони виникають, змінюються та припиняються на підставі договору. Інформація як результат інтелектуальної діяльності людини може існувати і як самостійний об’єкт, і у формі результатів творчої діяльності, що охороняються системою права інтелектуальної власності. Концепція інформації як результату інтелектуальної діяльності дає змогу оцінити через призму інформаційних відносин систему інтелектуальної власності й одночасно надає можливість поширити на інформаційні відносини приватноправового характеру, система регулювання яких тільки формується у вітчизняному законодавстві, окремі положення законодавства про інтелектуальну власність.

У статті досліджуються основні питання права власності на тваринний світ і його об'єкти через призму публічної і приватної власності. Встановлено, що тваринний світ є унікальним природним ресурсом, а видові, фізіологічні та біологічні особливості тварин обумовлюють міждисциплінарний характер правової регламентації суспільних відносин в сфері власності на твариний світ. Розмежування сфер впливу громадянського (приватного) і екологічного (публічного) права має важливе як теоретичне, так і практичне значення для забезпечення реалізації відповідних інтересів учасників суспільних відносин. На підставі узагальнення наукової доктрини, автор підтримує існуючі напрацювання та обґрунтовує необхідність оптимального збалансування цих інтересів, а в разі виникнення конфлікту інтересів пропонує пріоритетом визнвати публічні інтереси, які спрямовані на раціональне використання об'єктів тваринного світу, збереження популяцій диких тварин і місць їх проживання зокрема, і забезпечення сприятливої екологічної обстановки в світі у цілому. Безпосереднє апелювання до фауністичного законодавства доводить існування подвійної юридичної конструкції права власності: з одного боку, власником всього тваринного світу як об’єкту права власності є Український народ як інтегруюча правова категорія, а з іншого боку, конкретні індивідуалізовані об’єкти тваринного світу можуть перебувати й у державній, комунальній або приватній власності. Особливості змісту права власності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами тваринного світу ґрунтуються на екстраполяції норм двох галузей права, що обумовлює співвідношення еколого-правових та цивільно-правових підстав виникнення, зміни та припинення права власності на тваринний світ. Такий міжгалузевий підхід до правового регулювання відносин приналежності на зазначений об’єкт охорони навколишнього природного середовища вимагає дотримання публічних та приватних інтересів, що, у свою чергу, може забезпечуватися імплементацією екологічного імперативу у приватне право.

В статті розглядаються проблеми, що виникають в процесі укладення та виконання земельних цивільно- правових правочинів, передусім, тих цивільно-правових форм, що опосередковують земельно- майнові відносини в сфері ринкового обігу земельних ділянок та прав на них. В суспільстві висловлюється багато пересторог щодо запровадження купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення, що мають ряд особливостей, які зумовлені не лише статусом та специфікою об’єкта, але й особливостями їх правового регулювання. Законодавець надає пріоритет нормам цивільного законодавства, які при цьому повинні застосовуватись субсидіарно до норм земельного та природоохоронного законодавства. Проведений у статті аналіз повноти та достатності правового регулювання визначених чинним законодавством правових форм реалізації прав землевласників та землекористувачів, встановлення їх недоліків та неправомірних обмежень при укладенні земельних цивільно-правових угод дозволив встановити шляхи подолання відповідних стереотипів, пересторог та штучних заборон в сфері ринкового обігу земельних ділянок та прав на них. Договори у сфері земельних відносин мають лише приватно-правовий характер і визнаються цивільно-правовими договорами, незважаючи на те, що більша частина з них виходить за межі норм прямого регулювання Цивільного кодексу України. Це зазвичай підтверджується посиланням на ст. 131 Земельного кодексу України, який передбачає, що громадяни та юридичні особи, а також територіальні громади та держава мають право набувати право власності на землю на підставі цивільно-правових договорів щодо земельних ділянок.

Хижняк Анастасія ВолодимирівнаМІСЦЕ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ В ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИНАХСтаттю присвячено питанням визначення банківської таємниці на основі підходів, запропонованих у чин-ному законодавстві, правозастосовній практиці та юридичній доктрині. Визначено, що банківську таємницю най-частіше визначають як вид інформації, інститут права, принцип банківського права або банківської діяльності,обов’язок банку та його співробітників. На підставі аналізу законодавства й фахової літератури з’ясовано, щосемантичне співвідношення інформації та банківської таємниці ґрунтується на різних підходах, а на позначенняїх співвідношення використовуються лексичні формули «містить банківську таємницю», «є банківською таємни-цею», «становить банківську таємницю», «складає банківську таємницю», «вважається банківською таємницею»тощо.Виокремлено перелік дій, які можуть застосовуватися щодо банківської таємниці, серед яких – зберігання,захист, використання й розкриття, гарантування, правове регулювання та зняття. Доведено, що природа такихдій є різною, що свідчить про відсутність єдності у визначенні категорії «банківська таємниця».Зроблено висновок, що найчастіше банківська таємниця визначається як особливий вид інформації, тобтовідомості, що становлять цінність у юридичному сенсі, – об’єкт права. Зауважено, що більшість даних про особута її фінансові операції існують у реальному світі й поза відносинами з банками, а отже, не мають статусу банків-ської таємниці до отримання таких даних банківською установою. Аргументовано, що такі відомості поза волеювласника не мають і статусу конфіденційної інформації, а отже, не є об’єктами права як такі, що не мають юри-дичної цінності й необхідності в захисті.Доведено, що категорія «банківська таємниця» може розглядатися в цивільно-правовому аспекті; інформація,що відноситься до банківської таємниці, може бути об’єктом цивільних правовідносин, щодо неї можуть виникативзаємні права й обов’язки суб’єктів цивільного права, а відносини щодо набуття та здійснення таких прав таобов’язків регулюються нормами цивільного права як такі, що формуються на договірній основі за умови рівно-сті суб’єктів.

У статті розглядаються осо-бливості становлення та розвитку правового регулювання культурних цінностей за цивільним законодав-ством України та міжнародним правом у порівняльно-правовому аспекті. Визначені основні етапи розвитку становлення інституту культурних цінностей, формування понять, видів, з’ясування ознак та класифікації культурних цінностей як об’єктів цивільних прав. Автором проводиться дослі-дження спеціального законодавства України у сфері охорони культур-них цінностей та зроблені відповід-ні висновки щодо необхідності його удосконалення у зв’язку з тим, що у цивільному законодавстві Украї-ни відсутня єдність у використанні дефініцій у сфері правового регулю-вання цивільного обігу культурних цінностей, не визначено чітко обме-жень у правовому обігу культурних цінностей, не встановлено вимог до суб’єктів відносин, що виникають у сфері цивільного обігу культурних цінностей, відсутня класифікація культурних цінностей, тощо.Звертається увага на історію становлення терміна «культурні цінності», яка ведеться з епохи, яка слідувала за Першою світовою вій-ною, коли світова спільнота присту-пила до вироблення загальних пра-вил і відносин, пов’язаних із певною категорією предметів, речові права на які дещо відрізнялися від анало-гічних прав на звичайний товар або об’єкти нерухомості. Звертається увага на питання, що стосувалося реституції та подальшого захисту культурних цінностей. Зазначається, що держава Україна є вже не єдиним суб’єктом права власності на культурні цінно-сті. Водночас законодавець лише допускає можливість перебування культурних цінностей у приватній власності, однак встановлює пріори-тет державної та комунальної влас-ності на зазначені об’єкти з мотивів необхідності збереження культурних цінностей для нащадків. Та зверта-ється увага на те, що основна кіль-кість цивільно-правових норм, що визначають режим культурних цін-ностей як об’єктів цивільних прав, знаходиться у ЦК України.

Наукова публікація присвячена дослідженню можливості існування речових прав у зобов’язальних правовідносинах і виявленню їх місця в системі елементів останніх. Традиційний постулат цивілістики про поділ правовідносин на абсолютні та відносні, а прав – на речові та зобов’язальні часто наштовхує науковців на формулювання висновків про можливість існування в межах відповідних правовідносин тільки однойменних їм прав. Проте все частіше і доктрина цивільного права, і практика реалізації цивільно-правових норм стикаються з прикладами проникнення речових елементів у відносні (зобов’язальні) правовідносини. Виявлено, що сучасний стан цивілістичної доктрини свідчить про небажання науковців визнати можливість наявності в особи речових прав у зобов’язальних за класичними канонами правовідносинах, що призводить до розробки та підтримання теоретично «хибних», на мою думку, концепцій «змішаних цивільних правовідносин» і «змішаних цивільних прав». У роботі окреслено позицію щодо заперечення можливості існування гібридних форм правовідносин та прав і виявлено необхідність чіткого розмежування теоретичних конструкцій юридичних дихотомій абсолютні-відносні правовідносини, речові-зобов’язальні права. Водночас здійснено застереження, що таке різке протиставлення досліджуваних категорій аж ніяк не є визнанням факту наявності у відносних правовідносинах тільки зобов’язальних прав. Характер речового права апріорно не визначає характер правовідносин, в межах яких відбувається його виникнення та реалізація. У публікації доведено, що речові права можуть мати місце і в абсолютних, і у відносних правовідносинах, але їх правове призначення у вказаних правовідносинах буде різним. Встановлено, що речове право перебуває у специфічних системних зв’язках кількох рівнів: в одних правовідносинах (абсолютного типу) – в якості складника їх змісту, в межах якого існує як певне повноваження на власні дії (суб’єктивне цивільне право), а в інших правовідносинах (відносного характеру) – в ролі об’єкта, що підлягає, скажімо, переходу від одного суб’єкта до іншого. Тим самим у роботі підтримана концепція можливості визнання права об’єктом зобов’язальних правовідносин, до того ж не тільки в значенні права вимоги (зобов’язального права), що є традиційним для сучасної цивілістики, а саме речового права, що теж може виступати в такій іпостасі.

МУЗИЧНИЙ ТВІР ЯК ОБ’ЄКТ АВТОРСЬКОГО ПРАВА: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІУ статті досліджуються загальні положення про музичний твір як одного з видів у системі об’єктів авторськогоправа, передбаченого нормами права інтелектуальної власності за ЦК України та Законом України «Про автор-ське право і суміжні права». Здійснюється аналіз норм чинного цивільного законодавства України щодо визна-чення ознак музичного твору й формулюється його поняття. Публікація актуалізує питання музичного твору якодного з найбільш затребуваних видів об’єктів авторських прав, який, безспірно, став цінним продуктом діяль-ності людини не тільки з моральної, духовної, а і з економічної точки зору. Виявлено, що невеликий досвід реа-лізації авторського права в Україні дав змогу визначити його основні переваги й недоліки, виправлення яких єважливим завданням законодавця для ефективної роботи всього інституту. З’ясовано, що одним із проблемнихаспектів правового регулювання в музичній індустрії є взаємини між автором-виконавцем і звукозаписуючоюкомпанією (лейблом), оскільки контракти між лейблом та автором музичних творів найчастіше містять складніумови і складаються таким чином, що пересічна людина без спеціальної юридичної освіти може не врахувативсі нюанси. Це призводить до того, що договір укладається на невигідних для виконавця умовах. Узагальнюютьсянаукові дослідження, у яких аналізуються схожі відносини. Розглядаються основні проблеми чинного законодав-ства щодо результатів інтелектуальної діяльності в галузі музики на сучасному етапі, висвітлюються проблемніаспекти правового регулювання особливостей суб’єктного складу авторів музичних творів і взаємин між авто-ром-виконавцем і звукозаписуючою компанією (лейблом), проблеми правової охорони ф захисту авторськихправ. Зроблено висновок, що чинні норми цивільного права є занадто загальними й не враховують усіх нюансіві складнощів організації музичної індустрії в умовах розвитку музичного бізнесу й нових технологій в Україніі світі. На основі системного аналізу положень нормативно-правових актів і їх практичного застосування вне-сено пропозиції щодо вдосконалення законодавства України в цій сфері. Доводиться необхідність залученнядля вдосконалення чинної нормативної бази у сфері шоу-бізнесу, зокрема в розрізі питання щодо музичноготвору, не тільки фахівців у галузі права, а й людей, обізнаних, і тих, які безпосередньо беруть участь в організаціїмузичної індустрії.

Дисертація є комплексним науковим дослідженням Інтернет-послуг як об’єкта цивільно-правових відносин. Досліджено ознаки Інтернет-послуг та їх правову природу, запропоновано визначення поняття «Інтернет-послуга», проаналізовано передумови та особливості надання Інтернет-послуг, узагальнено й систематизовано їх види: послуги з надання доступу до мережі Інтернет (Інтернет-провайдинг); послуги в мережі Інтернет (послуги реєстрації доменних імен, послуги хостингу); послуги, опосередковані мережею Інтернет (дистанційне навчання, Інтернет-банкінг, реклама, розміщення контенту тощо), де поділ наводиться з урахуванням кінцевого результату, який досягається внаслідок надання Інтернет-послуги (доступ до мережі, місце виконання зобов’язання (послуги), Інтернет – як інструмент для надання інших послуг). З’ясовано зміст цивільно-правових відносин, які виникають внаслідок надання та отримання Інтернет-послуг, та охарактеризовано суб’єктів цивільних правовідносин з надання та отримання таких послуг. Розкрито цивільно-правову відповідальність сторін за порушення права на Інтернет-послуги та визначено цивільно-правові способи захисту прав на них. Проаналізовано зарубіжний та вітчизняний досвід застосування цивільно-правових способів захисту порушених прав у сфері зазначених послуг, а також тенденції розвитку у напрямі їх вдосконалення.