Academic literature on the topic 'Московське царство'

Стаття присвячена особливостям зовнішньої політики гетьмана Лівобережної України – Івана Самойловича. Особлива увага акцентується на проблемі встановлення дипломатичних відносин між Річчю Посполитою та Московською державою в перші роки гетьманування Івана Самойлович. Також автор розглянув хід та наслідки міжнародних угод, і їхній вплив на становище Лівобережної України в період з 1672 по 1677 р. Важливою в цей час була позиція лівобережного гетьмана та його взаємовідносини з правобережним гетьманом П.Дорошенком. Складність ситуації полягала в тому, що в боротьбу за українські землі весь час намагались втрутитись Туреччина та Кримське ханство. Лівобережному гетьману довелося діяти дуже точно й обережно, щоб уникнути нових війн між постійними суперниками – Річчю Посполитою і Московським царством. Ключові слова: гетьман, Іван Самойлович, козацтво, Лівобережна Україна, Правобережна Україна, Річ Посполита, Московська держава, міжнародні договори

У статті висвітлено головні особливості пропаганди антиросійських ідей та розвінчування імперських міфів у брошурах Союзу визволення України (СВУ), які були орієнтовані на українського читача та ставили своїм головним завданням широку пропаганду національного питання. Практично із самого початку створення організації, її члени приступили до активної інформаційної діяльності. У Від­ні та інших містах Європи було налагоджено широкі видавничі потужності, в контексті якої окреме місце відводилося друкуванню такого виду засобу інформації як брошури. У роки Першої світової війни, вони стали одним із важливих “майданчиків” для здійснення агітації та пропаганди. Своє голов­ною ціллю СВУ проголосив створення самостійної України. При цьому, реалізація такого плану вбача­лася лише за умови абсолютної поразки у війні Російської імперії. У зв’язку з цим, одним із ключових інфор­маційних завдань, яке постало перед членами організації було формування негативного образу Росії. Для цього, авторами використовувався широкий спектр пропагандистських прийомів. Серед них, найбільш поширеним був прийом “протиставлень та порівнянь”. У брошурах систематично відзна­чалося на пози­тивних політичних змінах, які відбулися в Австрії і, що українці тут мають більш широкі права та сво­боди на власний розвиток, ніж у Росії. Особливого значення в антиросійській риториці автори нада­вали аргументації з історичної точки зору. Події та факти минулого були чи не найкращим способом, щоб переконати читача у власній правоті. Окрім формування загального негативного образу Росії, важли­вим інформаційним завданням було протидіяти імперським міфам, які довгий час насаджу­валися у суспільній свідомості українського народу і в роки війни набули нового імпульсу. Від так, автори брошур здійснюють спробу спростувати наступні міфи: що нібито в княжу добу існувала одна “спільна русска держава”, що Московське царство є прямим спадкоємцем Давньої Русі, що угода Богдана Хмельниць­кого з московським царем Олексієм Романовим 1654 р. була “повторним повер­ненням” українських земель до Росії, а також, що поточна боротьба ведеться за звільнення братніх слов’янських народів від гніту країн Троїстого союзу. У підсумку, перед читачем Росія поставала у вигляді головного винуватця війни та ворога, який несе за собою лише цілковиту руїну, має на меті повністю знищити будь-які прояви українського національного руху і є основною причиною, чому протягом тривалого часу в історії український народ був позбавлений власної державної самостійності. Ключові слова: пропаганда, антиросійські ідеї, імперські міфи, брошура, Союз визволення України, Україна, Російська імперія, Перша світова війна.

The author demonstrates that relations between the Russian state and the four Eastern Orthodox Christian patriarchates were not interrupted at the beginning of the Time of Troubles and continued in the traditional way. The main focus is on sources of information available in the Orthodox East concerning events in Russia: officials of the Russian church hierarchy (Arseny Elassonsky, Ignatius, Nectarios, and Matthew Kolitsydis), diplomatic missions (1603–1606), information about the Pretender Dmitry circulating in the Polish-Lithuanian Commonwealth (1602–1604), and Greek priests at the court of Prince Vasily Ostrozhky. The author investigates the levels and content of information about Russia at the end of the reign of Boris Godunov and during the reign of False Dmitry I that was promptly transmitted to the Patriarchs.

В статье рассматриваются различные аспекты историко-правовой реальности середины XV - начала XVIII вв., связанные с формированием политического курса Московского государства относительно Казахского ханства. Прослеживается динамика формирования и реализации экспансионистских устремлений московской монархии касательно казахской государственности от момента её зарождения в 1465 г. и до начала ликвидации в 1731 г. Доказано, что с конца XV в. Московское царство, а затем и Российская империя взяли курс на дестабилизацию политической ситуации в Казахском ханстве. Особое внимание уделяется анализу особенностей сбора и накопления разноплановых и обширных сведений о казахах российской стороной, использованию московской стороной несовершенств государственного строя Казахского ханства с целью его дискредитации. Подробно освещены особенности установления российского присутствия в среднеазиатских степях, а также использованные при этом средств политического, экономического и культурного воздействия. Показана также динамика изменения политического курса Московского государства относительно казахов в связи с изменениями его стратегических интересов на различных этапах истории, исходя из чего автором статьи разработана и обоснована авторская периодизация этого процесса. Отмечается, что квинтэссенцией экспансионистских устремлений самодержавия в Казахстане стал период первой четверти XVIII в., когда при правлении Петра І происходило утверждение основ внешнеполитического курса Российской империи. Автор приходит к выводу, что царизм прибегнул к постепенной колонизации экономически и политически выгодных территорий Казахского ханства путём дискредитации его власти, вмешательства во внутриполитические процессы и дальнейшего побуждения ханской власти к принятию российского подданства. Постепенная утрата суверенитета казахским государством в первой половине XVIII в. объясняется как следствие планомерного и многовекторного деструктивного воздействия московских монархов. Изучение этого опыта представляется особенно актуальным в современных условиях гибридной войны, которую ведёт Российская Федерация против международного сообщества.

Проаналізовано формування, склад, функції земських соборів у Московському царстві, їхню відповідність критеріям установ, що належать до інститутів станово-представницької монархії. Для всебічної оцінки цього політико-правового явища залучено різноманітні джерела як історіографічного, так і матеріального походження. Результатом дослідження стало спростування поширеного як у радянській, так і в сучасній літературі твердження про панування в Московському царстві XVI–XVII ст. самодержавної форми правління з домінуванням ознак станового представництва. У роботі проілюстровано погляди вчених, які здебільшого заперечують станово-представницький характер самодержавної Московії. На підтвердження їхньої позиції автори наданли інші докази, що в сукупності мають на меті вирішити поставлене наукове завдання. Ключові слова: станово-представницька монархія, земський собор, форма правління, політичний режим, Московське царство, суспільні верстви, представництво.

В статье раскрываются причины, основные события и итоги гражданской войны в Малороссии (1657–1687) гг., получившей народное название “Руина”. В советский период данные события практически не освещались, по причине их неоднозначности и нежелания вносить разлад между исторически предопределенным братством наших народов. В российской истории такая тенденция продолжилась. Пользуясь этим, современные русофобски настроенные украинские историки стали истолковывать наше невнимание к этим событиям, как попытку замалчивания наиболее неудобных и спорных периодов нашей совместной истории. Итак, после Переяславской рады Московское царство оказалось втянутым в кровопролитную войну с Речью Посполитой, Крымским ханством, и, несколько позже, с Османской империей. Война с Речью Посполитой длилась 13 лет и закончилась, уже после смерти Богдана Хмельницкого, подписанием Андрусовского соглашения по которому Малороссия была разделена на Левобережную и Правобережную части. Гражданская война полыхала и после подписания мира с поляками. Потребовалось более 30 лет, чтобы относительное спокойствие наконец восстановилось. При этом, если на Левобережье люди едва сводили концы с концами, то Правобережная часть Украины превратилась в полностью выжженную безлюдную территорию, разоренную крымским ханом и янычарскими ортами. Не осталось целым ни одного сколь угодно малого городка или местечка. Остатки населения, ввиду невозможности защитить их, были принудительно выведены на Левобережье. This article brings to light the reasons, key events and the results of the 1657–1687 Civil War in Ukraine, also known as the Ruin. There was hardly any coverage of these events during the Soviet period due to their ambiguity and the unwillingness to disrupt the historical brotherhood of Russia and Ukraine. This trend has continued in Russian history. Contemporary anti-Russian historians from Ukraine have been taking advantage of that: they interpret the lack of attention to those events as an attempt to hush up the most unwanted and controversial periods of the countries' shared history. After the Pereyaslav Council, the Tsardom of Russia was drawn into a bloody war with the Polish-Lithuanian Commonwealth, the Crimean Khanate and, shortly after, the Ottoman Empire. The war with the Polish-Lithuanian Commonwealth lasted 13 years and ended after the death of Bohdan Khmelnytsky with the Truce of Andrusovo, which separated Left-bank Ukraine from Right-bank Ukraine. The Civil War continued after the truce was established. It took more than 30 years to restore relative calm. Moreover, while people on the left bank could hardly make ends meet, Right-bank Ukraine was turned into a scorched, depopulated territory, devastated by the Crimean Khan and Janissary ortas. Not a single town or village was spared. As there was no way to protect the remaining population, they were all forced to move to the left bank.