Academic literature on the topic 'Масовізація'

Герасименко Л. В., Лебединська Г. О. Проблема наслідків масовізації наукової діяльності. – Стаття. У статті аналізуються проблеми взаємозв’язку моральних норм наукової діяльності та розвитку науко- вого пізнання. У процесі ускладнення та поглиблення наукового пізнання відбувається концептуалізація образу та ідеї етичного потенціалу науки. Актуальність теми пов’язана з поширенням плагіату та боротьбою з цим явищем у науці. У статті розглядаються проблемні контури масовізації наукового знання. Масовізація науки – аксіологічний процес проникнення в наукове буття ціннісних установок та імперативів масової культури, які, стосуючись особистості вченого, проникають через нього в буття усіх її системоутворювальних граней. На- укова діяльність поступово набула сучасного вигляду та виявів, втративши спочатку властиві їй риси соціокуль- турної винятковості, неформальності, фрагментарності та езотеричності і набувши сталого статусу масової про- фесії. Виявом масовізації наукової діяльності стала її широка формалізація – використання під час написання наукових праць прийомів, що конституюють їхню «науковість» лише за суто формальними ознаками та критеріями. Написані в межах «формального» підходу роботи не відрізняються ні пізнавальною новизною, ні дослідницькою глибиною, ні справжнім розкриттям предмета вивчення, ні дійсною актуальністю та є скла- деними на завуальованій реферативно-плагіативній основі. Наступним виявом масовізації інституту науки є зниження особистісних критеріїв та якостей сучасного вченого, а також тих моральних та етичних вимог, які висуває до нього наукова спільнота та суспільство загалом. Сам спосіб життя масової цивілізації, що характеризується калейдоскопом ідентичностей, розмиває в цьому сенсі елітарний етос науки й образ ученого, який усе більше набуває рис менеджера, а не виробника знань. Автори звертають увагу на етичні підстави відпо- відальності вченого в реалізації соціальних цілей розвитку наукового пізнання.

Здійснено культурологічний аналіз сучасного театрального мистецтва України. На основі дослідження діяльності українських театральних студій першого двадцятиліття ХХІ ст. виявлено процеси трансформації класичного театру та появу нових театральних проєктів, медіатизацію, комерціалізацію та масовізацію театральної діяльності, інтеграцію у світовий театральний простір, пошуки нових змістів і форм комунікації та репрезентації. Проаналізовано вплив медіа та івент-технологій на театральну культуру в контексті сучасних викликів пандемії. Визначено амбівалентність медіатрансформацій та застосування івент-технологій у театрі. Здійснено спробу виявити перспективи розвитку нового українського театру в контексті соціокультурних змін.

Стаття присвячена розкриттю тенденцій та особливостей розвитку недержавної вищої школи у світовому вимірі. На основі історіографічного аналізу з’ясовано ступінь розробленості вибраної проблеми та підтверджено, що розвиток недержавного сектору вищої школи належить до сучасних трендів глобального ринку освітніх послуг. З використанням термінологічного аналізу уточнено ключові поняття дослідження. Завдяки ретроспективному аналізу еволюції світового освітнього простору представлено історичні аспекти розвитку недержавних закладів вищої освіти у ХХ столітті. За допомогою синхронного аналізу перебігу інноваційних процесів у світовому освітньому просторі розкрито регіональні та сутнісні особливості розвитку недержавного сектору вищої школи у різних країнах світу. Методом синтезу узагальнено основні переваги та недоліки недержавних закладів вищої освіти у світовому вимірі на початку ХХІ століття. Показано домінування недержавного сектору вищої освіти за кількісними характеристиками та якістю освітніх послуг. Охарактеризовано типи закладів вищої освіти недержавного сектору, розповсюджених у різних країнах світу. Окреслено особливості елітних приватних університетів та вищих шкіл, спрямованих на масовізацію освіти. Розкрито значення позитивного досвіду високорозвинених країн під час розроблення освітніх моделей у різних країнах світу. Розкрито посилення таких тенденцій у розвитку недержавної вищої школи на початку ХХІ століття, як: лібералізація, демократизація, модернізація університетської автономії, диверсифікація, елітаризація, комерціалізація, інтеграція, міжнародна координація. На підставі методу узагальнення представлено результати, висновки та перспективи розроблення вибраної проблеми.

Рилова О. Ю. Світові тенденції розвитку вищої освіти та її якість. – Стаття. У статті акцентовано увагу на тому, що стрімкі соціально-економічні, політичні, технологічні та культурні перетворення, які сьогодні відбуваються у світі, значною мірою стосуються сфери вищої освіти. Розглянуто основні тенденції розвитку вищої освіти, які сформувалися протягом останніх двадцяти років. Зокрема, йдеться про глобалізацію, або конвергенцію та інтеграцію національних систем, маркетизацію, або посилення конкуренції між установами, та масовізацію, або диверсифікацію галузі та розширеннядоступу до вищої освіти для широких верств населення незалежно від національності, віку, соціального статусу. Зазначено, що всі ці процеси ведуть до формування єдиного освітнього простору шляхом уніфікації окремих систем вищої освіти та нівелювання їхніх відмітних ознак і запровадження стандартів.Наголошено на серйозних змінах у структурі та сфері управління закладами вищої освіти, перегляді змісту освітніх програм та навчальних планів, зменшенні державного регулювання та нових механізмах фінансування. Прослідковано зв’язок між ключовими тенденціями розвитку вищої освіти у ХХІ столітті та посиленням уваги до проблеми її якості. Підкреслено, що серйозним викликом залишається відсутність однозначного визначення поняття якості вищої освіти та чітких критеріїв її забезпечення. Проаналізовано основні підходи до тлумачення поняття якості вищої освіти, представлені в науковій літературі.Констатовано, що забезпечення якості вищої освіти є складним динамічним процесом, який передбачає такі процедури, як контроль, оцінювання, вимірювання, підвищення рівня та звітність. Задля цього у багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, створюються національні агентства із забезпечення якості вищої освіти, розробляються формальні стандарти якості та здійснюються спеціальні процедури перевірки як на рівні закладів вищої освіти загалом, так і на рівні освітніх програм зокрема, а іноді на обох рівнях разом.

Публікація присвячена дослідженню цифрової трансформації України в ракурсі ефектизації комунікації влади з народом. За рахунок цифрових технологій забезпечується механізм відкритості інформаційного поля, доступності у використанні інформації як ресурсу. У статті акцентується увага як на позитивних сторонах цифрової трансформації (наближення до світових технологічних змін, поліпшення в сфері послуг для населення, зниження рівня корумпованості державних органів влади та ін.), так і на негативні у формі зростання можливостей до цілеспрямованої обробки масової свідомості людей з послідуючими негативними проявами: девальвацією цінностей, гіпердевіантною поведінкою частини населення, асоціальними діями. Особлива увага звернута на негативні впливи на молодь, підлітків з послідуючими невротизаційними проявами. Зважаючи на масовізацію негативних проявів, у статті особливу увагу звернуто на механізми ефективної кіберсоціалізації молоді, людей з особливими потребами, осіб старшого віку. Акцентовано увагу на розробці та шляхах до реалізації Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні. Рівень нових використовуваних форм комунікації настільки високий, що автори взяли на себе сміливість погодитись з думкою частини науковців про комунікативну революцію, про цифрову комунікацію як стратегічний засіб розвитку сучасного суспільства. На користь думки про цифрову комунікацію як базис для соціальної революції в статті наводяться аргументи: рівня, кількості і якості електронних послуг; участі людини в системі електронних платежів; поширення мережі Інтернет, зростання цифрової грамотності та ін. Для проведення ефективної соціальної революції в статті особливу увагу звернуто на «правильне насичення» інформаційного поля, на необхідності формування моделі публічного управління з базовою цифровою платформою, електронним урядуванням та загальною цифровізацією соціуму. Окремо в статті звернута увага на підготовці спеціалістів, відповідальних за комунікації в державних органах. Сучасна нормативно-правова база не охоплює всі основні елементи, необхідні для забезпечення ефективної комунікації між владою і народом, тому варто вказати на необхідність подальших наукових досліджень проблеми цифрової трансформації в Україні, особливо що стосується технологій по забезпеченню поліпшення комунікації влади з народом і навпаки.