Academic literature on the topic 'Криміналізація суспільства'

У статті встановлено соціальну обумовленість кримінальної відповідальності за бандитизм. Зокрема: доведено, що бандитизм потребує впливу на винних осіб лише за допомогою найбільш суворих заходів юридичного впливу – кримінальних покарань, які може нам надати лише кримінальне право, а не адміністративне чи цивільне. При чому серед усіх видів покарань лише позбавлення волі є єдино можливою санкцією за вчинення злочину, передбаченого ст. 257 КК України, враховуючи його високий ступінь суспільної небезпеки. Держава не просто повинна, а зобов’язана забезпечувати на більш ніж достатньому рівні потреби правоохоронних органів у матеріальних ресурсах, щоб вони могли ефективно здійснювати не тільки протидію, але й запобігання розгляданому негативному явищу. Так позитивним слід вважати створення для системної боротьби з організованими формами злочинності та злочинними співтовариствами у складі Національної поліції України Департаменту стратегічних розслідувань. Крім того, це стосується і забезпечення процедури притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності, призначення їм справедливого вироку та виконання (відбування) покарання за розгляданий злочин. У цьому контексті слід відмітити, що на сучасному етапі розвитку вітчизняні правоохоронні органи мають необхідну матеріальну базу для виконання цих завдань, проте рівень достатності її забезпечення може бути предметом окремого дослідження. Хоча у цілому можна підсумувати, що бандитизм відповідає розгляданій підставі криміналізації. У вітчизняному, як і у будь-якому цивілізованому суспільстві так історично склалося, що групові напади озброєних злочинних угруповань є особливо неприйнятними проявами злочинної поведінки. Отже, суспільство схвально ставиться до їх криміналізації, що підтверджується соціологічними даними. Криміналізація бандитизму у наш час не суперечить жодній з підстав, а тому є необхідною і цілком виправданою.

У статті розглянуто питання легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом у тео-ретичному та правовому аспектах. Досліджено кримінально-правову та кримінологічну характеристику цього виду протиправної діяльності, зокрема, об’єкт та предмет злочину, зміни законодавчого визначення предикатного діяння, об’єктивну та суб’єктивну сторони, особливості суб’єкта злочину. Встановлено, що суспільна небезпека легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом полягає у заподіянні шкоди легальній економічній діяльності, створенні матеріального підґрунтя для збільшення масштабів злочинної діяльності, дестабілізації нормального функціонування фінансової системи, зниженні рівня довіри до неї, посиленні інфляційних процесів, порушенні принципу рівноправності суб’єктів підприємницької діяльності, посиленні недобросовісної конкуренції та майнового розшарування суспільства, погіршенні міжнародного іміджу України. Легалізація злочинних доходів стала глобальною загрозою економічній і політичній безпеці, у зв’язку з чим цей вид злочинної діяльності перебуває в центрі уваги правоохоронних і фінансових органів, які, у свою чергу, потребують прийняття узгоджених заходів щодо протидії цьому явищу як на національному, так і на міжнародному рівнях. Легалізація є типовим конвенційним злочином, тобто діянням, криміналізація якого відбулась у зв’язку з вступом нашої держави до числа учасників відповідних міжнародно-правових актів. Зроблено висновок, що досліджуваний злочин вчиняється з використанням фінансових операцій чи укладення угод з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало такій легалізації, а мета легалізації, є критерієм, відповідно до якого цей злочин треба відмежовувати від схожих діянь, передбачених іншими нормами кримінального права. Створення в Україні сучасної нормативної бази боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, є важливим і актуальним завданням.

Аналізуються негативні психологічні наслідки в політико-правовій сфері, що супроводжують воєнний конфлікт на сході України. Охарактеризовано загальну картину суспільно-політичної дійсності в країні напередодні і на початку воєнного конфлікту. Визначено, що такі негативні психологічні наслідки можуть бути зумовлені порушеннями ефективної чи оптимальної взаємодії громадян між собою або громадян з органами влади. Показано, що одним із психологічних механізмів, покладених в основу створення самопроголошених ЛДНР, було руйнування української та загальноукраїнської ідентичностей за рахунок створення і використання різноманітних міфів та нищення відчуття безпеки громадян. Здійснено систематизацію і групування негативних психологічних наслідків у соціально-психологічному та політико-правовому аспектах. У межах першого аспекту виділено такі групи негативних психологічних явищ у політико-правовій сфері в умовах воєнної агресії Росії: 1) руйнування єдності громадянського суспільства; 2) наростання незадоволеності діяльністю влади; 3) порушення процесу політико-правової ідентифікації; 4) посилення піддатливості маніпулятивним інформаційним впливам; 5) поширення неконструктивних патернів поведінки; 6) зневіра в майбутньому України. Політико-правовий аспект представлено через психологічну інтерпретацію таких явищ, як радикалізація свідомості, сепаратизм, колабораціонізм, екстремізм, мілітаризація свідомості, аномія, дераціоналізація (ірраціоналізація) свідомості, знецінення життя та людської гідності; участь у блокуванні інфраструктурних об’єктів, залучення військових та колишніх учасників АТО до різноманітних політико-правових акцій, “військовий туризм”, аватаризм; формування різних форм порушень правосвідомості; криміналізація побутових конфліктів; соціальне утриманство, перекладання відповідальності за актуальну політико-правову ситуацію лише на політиків; загострення націоналістичних настановлень та зменшення толерантності до людей інших національностей, негативна стеріотипізація щодо окремих соціальних груп, поляризація уявлень персон та окремих соціальних груп, ухиляння представників інституціональних суб’єктів від взяття на себе відповідальності за долю країни чи її громадян; формування образу ворога тощо. Зроблено висновок, що зміст та специфіка виявів цих явищ ще потребує свого уточнення, аби в подальшому запропонувати ефективні рекомендації чи програми супроводу відповідно до того чи того змістового вияву таких явищ.

Відсутність істотного поступу у сфері запобігання корупції, а також колосальний суспільний запит на «жорсткі» методи боротьби з корупціонерами актуалізують пошук належних інструментів реагування на незаконне збагачення, в тому числі кримінально-правовими засобами. 31 жовтня 2019 року Верховна Рада України прийняла в цілому Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів». Метою статті визначено з’ясування ключових аспектів криміналізації незаконного збагачення та ризиків, які можуть виникати в результаті використання певних підходів під час формулювання відповідної кримінально-правової заборони. Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше після доповнення Кримінального кодексу України статтею 368-5 «Незаконне збагачення» вивчено законодавчі засоби закріплення окремих ознак цього складу злочину, їх основні недоліки та сформульовано пропозиції щодо подальшого вдосконалення відповідної кримінально-правової норми. Висновки. Запровадження кримінальної відповідальності за незаконне збагачення відповідає нагальним вимогам українського суспільства. З метою криміналізації незаконного збагачення через третіх осіб було закріплено другу форму об’єктивної сторони цього складу злочину – набуття активів у власність іншою фізичною або юридичною особою за відповідних умов. Ключовою загрозою означеного підходу є порушення принципу особистої відповідальності. За вказаних обставин також невирішеною залишилася проблема криміналізації користування особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, необґрунтованими активами значної вартості. Недоцільним є і закріплення обов’язковою ознакою складу злочину окремих процесуальних аспектів доказування. З урахуванням наведеного, запропоновано викласти диспозицію статті 368-5 КК України в іншій редакції. У ході пеналізації незаконного збагачення слід враховувати вимоги щодо узгодженості санкцій статті 368-5 КК України з іншими нормами права, які визначають відповідальність за вчинення корупційних злочинів, зокрема в частині встановлення строків позбавлення волі, а також закріплення додаткового покарання у виді конфіскації майна. Встановлені законодавчі заборони, спрямовані на розмежування кримінальної та цивільної процедури конфіскації необґрунтованих активів, є штучними і не сприятимуть ефективній протидії корупційним проявам.

Статтю присвячено дослідженню міжнародного досвіду боротьби з корупцією та криміналізації корупційних порушень.Метою статті є дослідження міжнародного законодавства, міжнародних угод з протидії корупції, а також аналіз криміналізації корупційних порушень у світовій практиці.Наукова новизна. Визначено, що міжнародний досвід боротьби з корупцією показує, що успіх в ній залежить від ряду факторів. В статті проаналізовано принципи міжнародного законодавства в сфері протидії корупції, а також приділено увагу криміналізації корупційних порушень.Висновки. Будучи частиною світової спільноти, будь-яка держава повинна враховувати міжнародні стандарти і рекомендації, що стосуються кримінально-правових методів боротьби з корупційними злочинами, в тому числі хабарництвом, а також привести національне законодавство у відповідність з мінімальними стандартами відповідних конвенцій. Комплексна стратегія боротьби з корупцією на міжнародному рівні реалізується за такими напрямкамияк: економічне реформування, спрямоване на послаблення державного регулювання; підвищення відкритості адміністративних процесів; перебудова діяльності державного апарату, скорочення бюрократичних структур і зниження їх впливу на економіку; удосконалення роботи судів; реформування комерційного законодавства, особливо з проблем ринку цінних паперів, нерухомості, інтелектуальної власності, екології; зміцнення громадянського суспільства та посилення незалежних засобів масової інформації; викорінення внутрішньої корупції в правоохоронних органах.

Гідність людини в суб’єктивному аспекті є, перш за все, деякою внутрішньою оцінкою людиною своєї власної цінності в умовах нормативної реальності певного соціуму. Як філософсько-правова категорія вона, в умовах розбудови демократичної, правової, соціальної держави, громадянського суспільства, є об’єктом посиленої уваги вітчизняних учених і практиків. Дослідження науковців зводяться, головним чином, до виявлення найбільш істотних, сучасних, сутнісних ознак розуміння поняття гідності людини, її проявів у конкретних сферах суспільного буття, з’ясування її функціональних властивостей, вироблення ефективних суспільно-нормативних механізмів охорони і захисту. Завжди надійною нормативною основою цієї діяльності служать передусім норми міжнародного права, зокрема: Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Хартія основних прав Європейського Союзу. На шляху євроінтеграції сформульовані в них ціннісні, концептуальні, нормативні положення щодо гідності людини імплементовані загалом у Конституцію України та вітчизняне галузеве законодавство. Поряд із цим, в умовах сучасних соціальних реалій, все ще зберігаються певні можливості належного науково-законодавчого реагування компетентних органів держави на нові виклики суспільної практики в сфері охорони і захисту гідності людини. Метою статті є аналіз комплексу назрілих чинників соціальної зумовленості кримінально-правової охорони і захисту гідності людини в Україні на тлі законодавчої практики провідних європейських держав і вироблення на цій основі конкретних пропозицій щодо удосконалення чинного кримінального законодавства з метою подальшого підвищення ефективності кримінально-правового регулювання суспільних відносин у цій сфері. За наслідками дослідження виокремлено основні соціальні чинники, які зумовлюють необхідність встановлення в Україні кримінальної відповідальності за наклеп та образу як злочини проти гідності людини. До їх числа віднесено: суспільну небезпечність посягань на гідність людини; істотну поширеність у суспільстві таких діянь; доцільність їх криміналізації в сучасних умовах; узгодженість їх криміналізації з нормами міжнародного права та Конституцією України; наявні законодавчі підходи провідних європейських держав щодо протидії таким посяганням. Запропоновано встановити кримінальну відповідальність за наклеп та образу як посягання проти гідності людини.

Досить високий рівень криміналізації різних сфер життєдіяльності сучасного суспільства вимагає перетворень в системі профілактичних заходів, що проводяться правоохоронними органами, органами державного управління, громадськими організаціями. Запобігання злочинів, усунення причин та умов, що сприяють їх здійсненню – важливе завдання правоохоронних органів України. В той час, нерідко для встановлення таких причин та умов потрібні спеціальні знання, зокрема в області техніко-криміналістичної експертизи документів. Вказана діяльність пов’язана з виявленням причин злочинів та умов, що їм сприяють, об’єктів криміналістично-профілактичної дії, а також розробкою і застосуванням специфічних профілактичних заходів, що ускладнюють скоєння нових аналогічних злочинів та сприяють припиненню злочинної діяльності конкретних осіб.

У статті досліджено питання кримінальної відповідальності за перелюб (адюльтер). Приділено увагу історичним аспектам і вивчено наявний міжнародний досвід правового регулювання та охорони відповідних суспільних відносин. Для виявлення історичних закономірностей криміналізації та декриміналізації такого діяння, як перелюб, в кримінальному праві України були визначені такі завдання: встановити, коли вперше у вітчизняному кримінальному праві були передбачені правові санкції за перелюб; виявити хронологічну послідовність динаміки санкцій за зазначений злочин; встановити кореляції виявленого із сучасністю, обґрунтувати вплив подружньої зради на сімейні відносини й запропонувати відповідний механізм їхньої охорони від зазначеного суспільно-небезпечного діяння. Встановлено, що покарання за перелюб уже зустрічається в Старому Заповіті, який відносять до першоджерел найдавніших пам'яток права. Зазначено, що перелюб, як правило, лежить в основі багатьох злочинів, зокрема подружніх вбивств і вбивств, мотивом до яких є ревнощі. Обґрунтовано, що подружня зрада спричиняє руйнівну шкоду сімейним відносинам, які є надважливими для сталого розвитку суспільства й мають належним чином охоронятися з боку держави, а тому відповідні суспільно-небезпечні посягання потребують криміналізації. Наголошено, що кримінально караним перелюб має бути в разі настання суспільно-небезпечних наслідків, таких, як, наприклад, самогубство члена сім'ї (дружини, чоловіка, сина, доньки тощо) або ж у разі втрати вагітності тощо. За ознаками родового об'єкта, що лежить в основі охо-ронюваних суспільних відносин, вбачається, що зазначений злочин слід розмістити в окремому розділі Кримінального кодексу України «Злочини проти сім'ї». Видовим об'єктом подружньої зради виступають нематеріальні сімейні відносини. Суб'єктом перелюбу може бути як загальний, так і спеціальний суб'єкт.

Статтю присвячено дослідженню проблем провокації кримінального правопорушення при проведенні контролю за вчиненням злочину у розрізі етичних аспектів взаємодії суб’єктів кримінального провадження. Автором здійснено аналіз вітчизняної судової практики на предмет виявлення провокації кримінального правопорушення за всіма розділами Особливої частини Кримінального кодексу України. Дослідження проведено на прикладі найчисленнішої, за виявленням провокації з боку органів досудового розслідування, категорії справ – сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. При цьому особливу увагу приділено морально-етичним аспектам недопустимості використання доказів, здобутих під час проведення негласних (слідчих) розшукових дій, які мають ознаки провокації, а саме ризикам: штучного збільшення показників розкриваємості кримінальних правопорушень і притягнення до кримінальної відповідальності завідомо невинних осіб; негативного впливу на правосвідомість та правову культуру суспільства, включаючи деформацію професійної правосвідомості у формі правового нігілізму. У статті наведено дефініцію провокації кримінального правопорушення та критерії, за яких можливо констатувати наявність або відсутність цього явища з боку органів досудового розслідування, що сформовані практикою Європейського Суду з прав людини. Разом із цим виділено ознаки провокації кримінального правопорушення в матеріальному (змістовному) (ознаки, що вказують на провокування: відсутність підстав для проведення негласних слідчих (розшукових) дій, активна поведінка органів досудового розслідування, яка не має характеру приєднання) та процесуальному (можливість суду перевірити обставини, викладені в заяві про провокацію) аспектах, які знайшли своє відображення у вітчизняній судовій практиці, на підтвердження чого наведено низку судових рішень. До того ж, у статті визначено причини виникнення провокації кримінального правопорушення та запропоновано способи подолання цього негативного явища шляхом криміналізації провокації кримінального правопорушення на прикладі законодавства США, Іспанії, Франції, Німеччини і Грузії. Проблеми, які порушуються у статті, є актуальними та такими, що викликані потребами юридичної науки та практики.

Стаття присвячена дослідженню проблематики кіберзлочинності, яка вже не є новою для теперішнього суспільства. З моменту її виникнення дана проблематика була, є і залишатиметься надзвичайно актуальною. Метою даної статті є дослідження виникнення та формування конструкцій диспозицій статей Розділу ХVI «Кримінальні правопорушення у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів) систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозвʼязку» Кримінального кодексу України 2001 року, особливо з точки зору впливу на них Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність (Будапештської Конвенції). Методологічну основу даної статті склали, насамперед, історичний, порівняльно-правовий та логіко-семантичний методи, а також методи аналізу та синтезу. Наукова новизна. До певного часу існувала проблема з криміналізацією дитячої порнографії, за яку кримінальної відповідальності у вітчизняному КК передбачено не було, зокрема: 1) придбання дитячої порнографії через комп’ютерну систему [4, п. «d» ч. 1 ст. 9 Конвенції]; 2) володіння дитячою порнографією, що перебуває в комп’ютерній системі чи на носіях комп’ютерних даних [4, п. «е» ч. 1 ст. 9 Конвенції]. Автор акцентує увагу на тому, що цю прогалину було ліквідовано завдяки прийняттю Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства (Ланцаротської Конвенції)» № 1256-ІХ від 18 лютого 2021 року. Як висновок, аналіз чинного законодавства України свідчить, що за більшість кримінальних правопорушень, передбачених Конвенцією, у нашій країні встановлено кримінальну відповідальність. Втім, деякі положення Конвенції й дотепер не знайшли відображення у вітчизняному кримінальному законодавстві. Наприклад, КК України й досі не передбачає кримінальної відповідальності за придбання шкідливих комп’ютерних програм і пристроїв, створених чи адаптованих для вчинення комп’ютерних злочинів [4, п. «а І» ч. 1 ст. 6 Конвенції].