Academic literature on the topic 'Концепція суверенітету'

Актуальність статті зумовлена злободенністю питання про можливості використання лібертаріанських концепцій публічного управління на сучасному етапі українського державотворення. Завданням статті є сприяти поглибленню аналізу уявлень про суверенітет споживача, наявних у лібертаріанських концепціях публічного управління. Розкрито погляди на суверенітет споживача, яких додержувався один із фундаторів сучасного лібертаріанства Л. фон Мізес. Висвітлено оцінки доктрини суверенітету споживача, зроблені М.Н. Роттбардом і А. Ренд – визначними прихильниками лібертаріанства, що виступили в ролі опонентів цієї доктрини. Зроблено висновок, що в процесі прийняття рішень щодо державного втручання в економіку, зокрема регулювання ринку споживчих благ, необхідно брати до уваги насамперед такі аспекти суверенітету споживача: 1) сьогодні правомірно говорити про існування лише обмеженого суверенітету споживача; 2) ураховуючи сучасну тенденцію в споживанні, за якою споживач або шукає блага з індивідуальними рисами, або вдається до дій, спрямованих на виробництво благ відповідно до особливостей його потреб, можна припустити, що із часом вплив споживачів на виробництво буде посилюватися.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні економічних та ідейно-політичних засад трансформації поняття “тоталітаризм” на сучасному етапі. Методологічне підґрунтя роботи сформоване на основі принципів системності, об’єктивності, всебічності та історизму. Дослідження здійснювалося шляхом застосування методів індукції й дедукції, аналізу і синтезу, абстрагування, а також порівняльного, проблемно-історичного та ретроспективного методів. Наукова новизна: відштовхуючись від підходів, поширених в англомовному сегменті наукової літератури з питань глобалізації, було здійснено комплексне зіставлення вказаного поняття з поняттям національної держави, а також розглянуто потенційну можливість розвитку нових форм тотального контролю політичних суб’єктів над соціумом. Висновки. Проведене дослідження робить цілком очевидним, що глобалізація – це процес становлення, розвитку і трансформації системи односторонніх переваг у контексті перманентної капіталістичної конкуренції та вибіркової модернізації. Наразі згадані переваги дедалі більше концентруються у фінансовому й інформаційному секторах. Розвиток електронних засобів контролю й комунікації, з одного боку, багаторазово посилює офіційну здатність провідних держав світу наглядати за природним і механічним рухом населення. З іншого – сприяє загальному обмеженню державних повноважень вказаною функцією та прискорює міжнародний грошовий обіг за межами урядових компетенцій, що особливо послаблює позиції політичних режимів країн, які розвиваються. Паралельно з деградацією національного суверенітету відбувається піднесення наднаціонального корпоративного та субнаціонального етнічного кластерів. При цьому, разом з реальною владою сюди ж з національного рівня перетікає потенційна здатність витворювати радикальні тоталітарні форми. Інакше кажучи, традиційним уявленням про одноосібне тоталітарне й інституційне демократичне управління протиставляється концепція субрегіонального, національного та наднаціонального контролю. Ключові слова: тоталітаризм, глобалізація, національна держава, “неспроможна держава”, суверенітет, транснаціональні корпорації, конкуренція, міграція, технічний прогрес

Мета статті полягає в тому, щоб на основі філософії права, теорії права, норм законодавства узагальнити вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава». У статті проаналізовано вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава». Установлено відсутність єдиного наукового змісту щодо наповнення цієї категорії, прогресуючу модернізацію цього поняття вітчизняними вченими, що всебічно розширюють сутність правової держави, ураховуючи загальновідомі основи правової держави. Визначено правову державу як управлінсько-правову форму організації та діяльності публічних органів влади й суспільства, цінністю якої є людина, її життя, здоров'я, честь, гідність недоторканність та інші права і свободи, що забезпечуються через взаємопов'язану діяльність усіх гілок влади на засадах верховенства права. Наголошено, що сучасний зміст поняття «правова держава» повинен включати не лише чинні засади функціонування органів влади, а й прогресивні напрями розвитку суспільних відносин зі справедливим, правовим і гуманним суспільним ладом у державі. З'ясовано, що в конструкції сучасної правової держави має бути відображено таке: а) сучасна концепція правової держави може бути лише системою принципів (ознак), інститутів, що висловлюють демократичну ідею народного суверенітету; б) суверенітет народу означає, що лише народ - єдине джерело всієї влади; лише він має невідчужуване право визначати та змінювати форми державно-правового життя. З'ясовано, що Україна лише формальними ознаками характеризується принципом поділу влади, юридичною захищеністю особи, повсюдним виконанням законів і підзаконних нормативних актів. Тому можна говорити лише про певні загальні риси правової держави в умовах сучасної України, адже не завжди реальне становище українських громадян відповідає тому, що затверджено законами та підзакон-ними актами. Зроблено висновок, що вітчизняні наукові підходи до змісту поняття «правова держава» об'єднує відсутність єдиного змісту щодо наповнення цієї категорії, прогресуюча модернізація цього поняття вітчизняними вченими, що всебічно розширюють сутність правової держави, ураховуючи загальновідомі основи правової держави.

Освіта, з позицій суспільства, є основним засобом розвитку гуманістичної сутності людини. Це по-перше. По-друге, суспільство, держава забезпечує соціальний захист населення від безробіття шляхом надання освітніх послуг, підвищення його конкурентоспроможності на ринку праці. По-третє, відбувається задоволення потреб суспільства в продуктивній силі. Звичайно ж, щоб освіта стала такою цінністю, необхідно створити в суспільстві достатньо конкурентні умови для використання цієї сили. Інакше будемо формувати соціальний капітал для інших країн. Наявність згаданих умов необхідно для боротьби з міграцією, втратою «робочих рук», «витоком мізків». І ще важливий аспект державно-громадської цінності освіти. Вона є (у всякому разі, повинна бути) джерелом інноваційного розвитку економіки, інформатизації суспільства. Для того, щоб освіта стала такою, потрібна не просто її модернізація і / або інтеграція в європейський, світовий освітній простір. Необхідні нові підходи, перехід від традиційного підходу до інноваційної освіти, що забезпечує розвиток творчих здібностей, націленість на пошук і використання інновацій як в змістовному наповненні навчальних програм так і в засобах навчання. Метою дослідження, результати якого викладені в даній статті, є розробка (на концептуальному рівні) моделі управління якістю освіти і науки, концепції їх реформування. Вищезазначена концепція може інтерпретуватися як одна з умов вирішення найважливішої державної проблеми – прогресуючого економічного і технологічного відставання України в області інновацій від високорозвинених держав. з усіма наслідками економічного і політичного характеру. Не менш важливою проблемою, вирішення якої також залежить від ефективності, якості і прозорості вищої освіти в Україні, є проблема забезпечення сталого розвитку. Відомо, що катастрофи людство уникне через створення нешкідливих для біосфери ноотехнологій. Саме на це повинно бути спрямований потенціал освіти і науки України. Авторами дослідження, результати якого подано в цій статті, розроблені і концепція освітньої діяльності, і проекти рішень найбільш важливих проблем. Це внутрішні і зовнішні проблеми життєдіяльності нашої держави. До внутрішніх, найбільш важливим, першочерговим ми відносимо дві проблеми: 1) мінімізація корупції в органах державної влади, зростання ефективності економічного управління і 2) судова реформа. На вирішенні цих проблем наполягають і громадяни країни, і наші зарубіжні партнери. Від розв’язання цих проблем залежить не тільки успішність країни (прихід зовнішніх інвестицій, підняття рівня життя людей), але і, скажемо прямо, її виживання. Щодо зовнішніх проблем, то найбільш важливими є: повернення окупованих територій, забезпечення безпеки, суверенітету і цілісності України. Підходи до кардинального вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем, що пропонуються нами – це низка тем, які могли б викладатися в рамках напрямів підготовки студентів університету майбутнього.

Метою статті є теоретико-методологічне обґрунтування інституціональних та організаційно-правових засад формування нової моделі публічної влади на субрегіональному рівні в умовах децентралізації. Здійснено аналіз організаційно-правових засад функціонування існуючої системи державних органів та органів місцевого самоврядування, котрі функціонують на районному рівні. Виокремлені основні недоліки існуючої моделі публічної адміністрації, констатується її невідповідність не лише новому територіальному устрою субрегіонального і базового рівнів, а й викликам, що постали перед нашою країною. Констатується, що у нових політичних та економічних умовах, у зв’язку з викликами, у першу чергу безпекового характеру, пов’язаних з реальною військовою агресією Російської Федерації проти України та іншими потенційними загрозами суверенітету, національній безпеці та територіальній цілісності, а також в умовах переходу фактично всіх функцій місцевого самоврядування на рівень територіальних громад, а відповідно, переходу об’єктів управління і бюджетних призначень на базовий рівень, функціонал публічної адміністрації субрегіонального рівня потребує суттєвої корекції. У зв’язку з цим, Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні 2014 р., покладена в основу децентралізаційної реформи, потребує суттєвого перегляду в частині організації публічної влади. Розглянуто зарубіжні моделі публічної адміністрації субрегіонального рівня, зокрема Польщі, Франції, Німеччини. Зарубіжна практика та вітчизняний досвід дали підстави автору зробити висновок, що, зважаючи на нові виклики для України, має суттєво змінитися парадигма публічної адміністрації субрегіонального рівня, що передбачає перехід від самоврядної моделі району до адміністративної, за якої основною місією новоствореного району має стати реалізація державної політики на відповідній території субрегіону

У статті з'ясовано зв'язок між політичним популізмом і концепцією установчої влади, ставлення до неї і практику використання цієї концепції. Проблематика політичного популізму поступово виходить на перший план у сучасних конституційно-правових дослідженнях на Заході. Пояснюється це певним розворотом, який став несподіваним після домінування протягом досить тривалого часу концепції «кінця історії» Ф. Фукуями. Сучасні популісти мають авторитаристські риси, демонструють заклики до боротьби з традиційними елітами, а також використовують конкретні конституційні концепції, що допомагають їм реалізовувати власні ідеологеми. Поширення популізму, що може охоплювати різну палітру політичних сил і поглядів, є справжньою проблемою. Загальною ознакою популізму варто визнати антиплюралізм. Водночас популізм втілює свої антиплюралістичні погляди в конкретних юридичних механізмах, пов'язаних із особливим трактуванням і використанням концепцій народного суверенітету, установчої влади і конституційної ідентичності. Часто популістські лідери і сили намагаються підкорити антиплюралістичній логіці й безпосередньо собі судову владу. Досвід зарубіжних країн, передусім Угорщини й Венесуели, має продемонструвати небезпеки, які потенційно можуть очікувати в цьому плані Україну. Маніпулювання концепцією установчої влади можливе шляхом вилучення із цього процесу опозиції і втілення власних вузькопартійних і антиплюралістичних ідей у тексті нового Основного Закону або ж використання інструментів скликання Установчих зборів і референдуму для боротьби з легітимними гілками влади. У тексті Конституції України також немає спеціальної процедури ухвалення нової конституції ані на референдумі, ані установчими зборами, натомість пропозиції ухвалити нову конституцію поза відповідною процедурою, спираючись тільки на ст. 5 Конституції, лунають постійно. Ба більше, це прямо передбачалося визнаним неконституційним Законом «Про всеукраїнський референдум» 2012 р.

Сичова Я. А. «Місця пам’яті» як засіб конструювання колективної ідентичності. – Стаття. У статті розглядається концепція «місць пам’яті» французького дослідника П. Нора як засіб конструю-вання колективної ідентичності, формування та захист якої актуалізуються в умовах глобалізаційних викликів і загроз для національних спільнот (розмивання автономії та суверенітету традиційної держави-нації на користь наднаціональних структур, політика мультикультуралізму тощо). Суперечність між національним та наднаціональним, а також неоднозначність впливів останнього на ідентичність індивідів і груп спричиняють «всесвітнє торжество пам’яті», пов’язане з надлишковим зверненням до подій минулого («меморіальна індустрія»). Це своєю чергою несе загрозу політизації та інструменталізації історії і, як наслідок, мнемонічних битв – конфліктів, пов’язаних із пам’яттю та інтерпретацією минулого. У дусі конструктивістської парадигми наголошується на сконструйованості ідентичності й пам’яті, формування яких може спиратися як на реальні факти, так і на вигадку. Розкривається сутність поняття «місця пам’яті», його зв’язок із речовою та нематеріальною спадщиною національних спільнот. Наголошується на відмінностях між універсальною історією та плюралістичними пам’ятями, позаяк кожна спільнота має власну пам’ять та підтримує і захищає її (політика ідентичності), що несе в собі загрозу спотворень і маніпуляцій. Обґрунтовуються причини «обов’язку пам’ятати», з-поміж яких – прискорення історії (ризик втрати самобутності в умовах глобальних трансформацій) та загальна демократизація (боротьба меншин за утвердження власного минулого). З’ясовуються мета та види «місць пам’яті» як засобів реконструкції минулого, зо-крема музеї, архіви, меморіали, бібліотеки, щоденники тощо. Висвітлюється значення символізму «місць пам’яті» шляхом «переробки історії» – її інтерпретації під певним кутом зору, з огляду на що важливого значення в процесі формування «місць пам’яті» набуває міфологічна оповідь.

У статті розглянуто поняття і сутність військово-технічного співробітництва у контексті невпинного глобалі- заційного розвитку людства, визначено його сучасну структуру та обґрунтовано суспільну значущість такого про­цесу. Заради глибшого вивчення означених питань розроблено гіпотезу глобалізаційного розвитку людства (зміст, початок розвитку, основні історичні етапи, сьогодення, а також прогнози подальшого розвитку), яка є дотичною до сучасної міждисциплінарної теорії самоорганізації систем. Встановлено, що головною рушійною силою глобалізаційного розвитку людства є співробітництво між тими чи іншими формами людських спільнот в залежності від етапу їх становлення. З огляду на це, процес військо­во-технічного співробітництва можливо розглянути як один із найважливіших інструментів інтеграції у світову спільноту, який характеризується низкою переваг, серед яких варто виділити: поглиблення відносин між дер­жавами; можливість приєднання країн до міжнародного ринку товарів, робіт та послуг оборонного призначення; кооперація у науковій, дослідно-конструкторській та технологічній сфері. Визначено головну внутрішньодержавну мету військово-технічного співробітництва, що полягає у забезпечен­ні державного суверенітету та безпеки життєдіяльності населення, включно із захистом держави від загроз воєн­ного та невоєнного характеру та захистом громадянських прав і свобод. Розроблено концепцію теоретичної диференціації процесу військово-технічного співробітництва на чотири складники, що відрізняється від усталених поглядів вітчизняних науковців. Такий розподіл було теоретично обґрунтовано та підкріплено емпіричними фактами. Надалі дослідження та розвиток концепції теоретичної диференціації військово-технічного співробітництва сприятиме формуванню додаткових можливостей держави щодо удосконалення управління вказаним процесом та відіграватиме значну роль у формуванні практичних кроків реалізації національної політики щодо військо­во-технічного співробітництва, що особливо актуалізується в умовах збройної агресії Російської Федерації проти України. Ключові слова: глобалізаційний розвиток, державний суверенітет, військово-технічне співробітництво, право­ве регулювання військово-технічного співробітництва, управління військово-технічним співробітництвом.