Academic literature on the topic 'Конституційно-правовий інститут'

Державна влада завжди була однією з найважливіших складових конституційного права. Проте саме поняття конституційно-правовий інститут державної влади, на жаль, належної теоретичної розробки в Україні не здобуло. Нові концептуальні підходи до дефініції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення цього явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови Української держави. Метою статті є розкриття змісту структурних елементів та обґрунтування правових категорій щодо функціонування державної влади як самостійного інституту конституційного права України, а також викладення власного бачення щодо оптимальної методологічної основи для визначення конституційного інституту державної влади. Розкриття змісту цих питань дає змогу визначити основні елементи, складові влади в Україні, які у своїй сукупності допоможуть сформулювати визначення цього конституційно-правового інституту. Наукова новизна полягає у тому, що сучасний період розвитку України характеризується діяльністю органів державної влади в умовах парламентсько-президентської форми правління, а тому з огляду на зазначене виникає необхідність дослідити теоретичні питання щодо структурної характеристики самостійного конституційно-правового інституту конституційного права України та запропонувати новітні шляхи його удосконалення на основі інтеграції держави в європейський простір. Наукою конституційного права України не достатньо ґрунтовно досліджена структурна характеристика конституційно-правового інституту державної влади, а тому питання правових категорій, що розкривають її зміст, потребують подальшого вивчення та удосконалення. Висновки. Державна влада як конституційно-правовий інститут є комплексним поняттям, яке розглядається як різновид поняття «соціальна влада», як інтелектуальне підґрунтя будь-якої системи політичного та юридичного знання. Зміст влади характеризується відносинами, що виникають між суб’єктами й об’єктами влади, у таких відносинах є дві сторони: передавання або нав’язування влади суб’єкта щодо об’єктів і підпорядкування об’єктів влади суб’єктам влади. Отже, структуру конституційно-правового інституту державної влади можна визначити як його внутрішню будову. Тобто, структура конституційного інституту державної влади говорить про те, як він побудований і з яких елементів складається. Структуру інституту державної влади розглядається з трьох точок зору: з погляду структури влади, з урахуванням принципу поділу влади і з урахуванням власної структури або структури відносин влади.

Інститут загальнонаціонального референдуму є вищою формою вираження волі народу в системі здійснення державної влади на засадах народовладдя. В Україні тривалий час існує прогалина щодо правового забезпечення інституту всеукраїнського референдуму, підґрунтям якої є проблема нормативного відтворення його конституційно-визначеної моделі, що зумовлено ідеологічними, політичними та правовими чинниками. Тому нині, в умовах активізації законодавчої роботи у цьому напрямі, вартими уваги є питання конституційної законотворчості щодо моделювання інституту всеукраїнського референдуму у процесі конституційних перетворень, що відбувалися у державі. Мета статті – висвітлити розвиток конституційних концептів щодо юридизації інституту всеукраїнського референдуму в контексті формування національної тради ції конституціоналізму в незалежній Україні, зокрема у фокусі відповідних законопроєктів, що були внесені на розгляд Верховної Ради України, та інших законотворчих ідей, що хоча й не відбулися у відповідних документах, однак визна чають політико-ідеологічний, науково-правовий стан суспільної думки та ставлення громадськості до розбудови інститутів прямої демократії. Аналізується процес розвитку в Україні конституційної законотворчості щодо нормативної моделі всеукраїнського референдуму, зокрема в контексті політичних і конституційно-правових трансформацій, які відбувалися в державі, формування референдного законодавства і практики. Пропонується авторська концепція періодизації цього процесу в проєкції найбільш значущих для розвитку референдного права конституційно-правових подій. Наголошується на фундаментальному значенні незмінності політико-правового концепту гарантування народовладдя че-рез проведення всеукраїнського референдуму. Досліджено процес трансформації консти туційних концептів, зокрема: від функціонального концепту всеукраїнського референдуму (визнання законодавчої (конституційно-установчої) функції) та його контрольно-організаційної ролі в механізмі оновлення представницьких органів державної влади) до загально-засадничого концепту в проєкції загальної моделіорганізації публічної влади. Увага акцентується на тому, що політична та ідеологічна багатоманітність у законотворчих ідеях щодо конституалізації інституту референдуму поглиблює процеси демократизації суспільства та засвідчує суспільний запит на впровадження ефективних інструментів народного волевиявлення у систему державного управління. Вибір законодавчої моделі організації національного (всеукраїнського) референдуму апелює до рівня політичної та правової культури, зрілості політичних еліт в уособленні державно-владного прошарку суспільства. В умовах демократії представницькі інститути державної влади, яким делеговано функції публічного управління, є позитивно зобов’язаними забезпечити ефективні механізми реалізації народовладдя в системі конституційного ладу.

Метою статті є обґрунтування принципів інституту громадянства та його змістовне наповнення в конституційному праві держави.Наукова новизна. У статті розкрито роль і значення інституту громадянства в конституційному праві держави. Всебічно досліджені підходи до поняття «громадянство» через визначення його основних принципів, доктринальних концептів та субінститутів. Виявлено роль і значення правового статусу людини (особистості) і громадянина, а також правового становища особистості у формуванні, розвитку і функціонуванні конституційно-правового інституту громадянства. Через визначення наведених принципів практично вперше був створений системний комплекс положень, що характеризують не тільки роль профільного інституту в державі, а й інституціонально-засадничу роль розуміння значення терміну «громадянин» у конституційному праві держави – через наділення цього суб’єкта відповідними правомочностями та створення йому відповідного правового статусу, що одночасно вміщує «внутрішній» (внутрішньодержавний) та «зовнішній» (зовнішньодержавний) аспекти – тобто, принципові підходи держави до визначення правового статусу своїх громадян при наявності їх проживання як на території патримоніальної держави, так і за її кордонами.Висновки. Підсумовуючи результати дослідження, вважаємо, що найбільш ефективним із позиції визначення інституту громадянства є комплексний нормативний концепт, який визначає цей інститут одночасно як правовий зв’язок, а також із нормативних позицій, тобто з позицій формування, існування, наявності і функціонування правового статусу людини (особистості).Наведені вище принципи, а також теоретичні концепти, що супроводжують та забезпечують становлення, розвиток, функціонування та вдосконалення національного інституту громадянства, які зафіксовані на конституційному рівні та конкретизовані в законах про громадянство, не тільки структурують, деталізують, конкретизують зміст національних інститутів громадянства, надаючи їм необхідну чіткість і спрямованість, а й аpriory формують належний і оптимальний правовий статус громадян різних держав, що дасть їм реальну можливість для реалізації своїх конституційних прав і свобод.

Статтю присвячено розкриттю в конституційно-правовому аспекті децентралізованого підходу щодо організації державної влади як запоруки розвитку правової держави в Україні. Охарактеризовано розуміння процесу децентралізації державної влади згідно з вимогами сьогодення, що приведе до її ефективної дієвості у вирішенні нагальних проблем суспіль­ства. Проаналізовано низку конституцій зарубіжних країн, де децентралізація як інститут (категорія) конституціоналізму має різноманітні, варіативні тлумачення й розуміння, вті­лені в національних конституційних механізмах. Розкрито можливі ризики дисбалансу в процесі проведення децентралізації між органами публічної влади. Визначено, що в основі конституційно-правового реформування у сфері децентралізації публічної влади має бути закладена відповідна рівновага повноважень, якими наділені органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що сприятиме доцільному й ефективному перерозподілу ресурсів, наданню належної автономності громадам у прийнятті рішень щодо забезпечення їх життєво важливих інтересів, що у свою чергу приведе до соціально-економічного роз­витку країни в цілому та суспільно-політичного спокою зокрема, водночас унеможлививши нарощення відцентрових сил на місцях.

В умовах правової глобалізації активізуються процеси взаємодії та взаємовпливу національного конституційного права держав і міжнародного публічного права, результатом чого виступає формування та прояв стійкої тенденції конституціоналізації міжнародного публічного права і інтернаціоналізації конституційного правопорядку держав. Єдиним засобом взаємодії норм цих двох самостійних та автономних правових систем є запозичення норм міжнародного права національними правовими системами держав через механізм імплементації, коли норми міжнародного права входять до національної системи законодавства, отримуючи статус його норм. Метою статі виступає дослідження імплементації норм міжнародного права як конституційно-правового засобу взаємодії міжнародного та національного конституційного права. Наукова новизна. У статті розкрита роль і значення феноменології імплементації як міжнародного та конституційно-правового інституту, стратегії державного управління, державної політики, технологічного засобу у вузькому розумінні (прийом юридичної техніки) та технологічного засобу в широкому розумінні (як технології поведінки держави). Висновки. Підсумовуючи результати дослідження, можна охарактеризувати імплементацію норм міжнародного права в норми національного права як феноменологічне явище, що може бути визначене наступним чином: імплементація – це а) правовий інститут міжнародного публічного і національного конституційного права, що складається із сукупності міжнародних і національних конституційних норм, які регламентують і регулюють відповідні правила поведінки, що виникають в процесі виконання державами своїх міжнародно-правових зобов’язань, узятих ними в рамках підписаних міжнародних договорів, з метою їх виконання в рамках національного законодавства на своїх теренах; б) це стратегія державного управління, яка запозичена із однієї з найважливіших галузей міжнародного публічного права – права міжнародних договорів, з метою реалізації міжнародно-правової позиції держави по найважливішим питанням зовнішніх та внутрішніх відносин та розвитку у її внутрішньо політичній діяльності через здійснення відповідних організаційних, нормативних та процесуально-процедурних заходів, що здійснюються уповноваженими органами державної влади та державного управління в межах їх компетенційних повноважень; в) державна політика, що може бути визначена як сукупність телеологічно спрямованих дій відповідних уповноважених органів держави, передбачених конституційним законодавством, здійснюваних у відповідних організаційних та процесуально-процедурних формах, метою яких є досягнення відповідного соціального результату з питань взаємного співробітництва держав, що володіє відповідним соціальним ефектом, завдяки реалізації договірних домовленостей з державами-членами міжнародної універсальної чи регіональної спільноти; г) технологічний спосіб (у вузькому розумінні), що містить в собі відповідні діяльнісно-поведінкові та функціонально-інструментальні настанови-предикати, входить до арсеналу юридичної техніки з обслуговування, супроводження та забезпечення реалізації настанов демократичної правової державності, завдяки якому можуть бути здійсненими в практичній діяльності держави її міжнародно-правові зобов’язання за міжнародними договорами; ґ) технологія поведінки держави (у широкому розумінні), завдяки якій реалізується її облігаторно-діяльнісна програма дій на міжнародній арені, що повинні знайти своє відповідне відображення та реалізацію всередині держави у діяльності її органів, посадових та службових осіб, а також всіх інших суб’єктів національного конституційного права.

Актуальність статті полягає в тому, що сьогодні, коли Україна про- ходить складний шлях розбудови незалежної держави важливо забезпечити стабільне і продуктивне функціонування базових інститутів демократії. Тому вибори і виборче право безумовно стають фундаментом демократії і відносяться до основних засад конституційного ладу нашої держави. Якщо говорити про народовладдя, яке означає належність усієї повноти влади народу, то воно напряму залежить від типу виборчої системи, яку застосо- вують у тій чи іншій країні світу. За час незалежності Україна скористала- ся усіма існуючими виборчими моделями: мажоритарною, пропорційною та змішаною. Але, на жаль, слід визнати, що вибори в Україні у посткомуністич- ний період проходили і проходять, як правило, із використанням методів адміністративного тиску, широко застосовується підкуп населення, заля- кування кандидатів та виборців. У статті аналізується становлення ви- борчої системи в Україні. Розкривається суть понять «вибори» та «виборча система», показано вітчизняний та зарубіжний досвід їх розвитку. Визна- чається роль виборів для будь-якої демократичної держави. Розглядаються шляхи подальшого розвитку виборчої системи в Україні. Наголошується на необхідності вивчення історії виборчої системи нашої держави. Окреслено концептуальні підходи удосконалення виборчого законодавства України. Зроблено висновок, що виборчу систему у історико-правовому вимірі слід розуміти таким чином: виборча система – це врегульована конституцій- но-правовими нормами (в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права) система суспільних відносин, які складаються в рамках врегульованого законом порядку організації та проведення віль- них виборів, як форми прямої демократії та безпосереднього народовлад- дя, завдяки якій отримують можливість на законних підставах (легально) та на основі загальносуспільного визнання (легітимно) функціонувати представницькі органи публічної влади на окремому історичному етапі ро- звитку суспільства. Таким чином, виборча система відіграє важливу роль у процесі формування політичної волі в Україні, а здатність її забезпечити між різними політичними партіями консенсус в процесі боротьби за владу є важливим фактором стабільності та руху вперед.

Сучасні умови ставлять перед Українською державою та народом нові виклики та завдання, розв’язання яких визначить напрям розвитку нашої держави на найближчі кілька десятиліть. З огляду на зазначене, особливої ваги набувають питання вивчення, дослідження й аналізу інститутів, які дають змогу забезпечити належний рівень сприйняття народом тих чи інших рішень, збалансовують владне волевиявлення з усвідомленням необхідності виконання цих рішень кожним громадянином, забезпечують високий рівень легітимації основоположних, доленосних рішень для суспільства. Одним із таких інститутів є інститут народовладдя як невід’ємний атрибут побудови правової, демократичної, соціальної держави, в якій народу відводиться провідне місце в ухваленні державно-владних рішень, визначенні напрямку розвитку країни. Розвиток цього інституту в Україні викликає особливий інтерес з огляду на формування в державі своїх, неповторних видів та форм, їх використання. Колективне монографічне дослідження присвячене становленню та розвитку народовладдя на українських землях, еволюції конституційно-правових засад народовладдя в Україні, впливу глобалізації на формування та розвиток цього інституту. У роботі також аналізуються концептуальні умови становлення народовладдя в умовах глобалізації тощо. Досліджуючи розвиток інституту народовладдя в сучасних умовах, авторський колектив виділяє національну безпеку як невід’ємний складник та атрибут сучасного глобалізаційного процесу, необхідність збалансованого підходу до забезпечення механізмів народовладдя та національної безпеки. Таким чином, уся робота, з одного боку, носить правовий характер та послідовно відображає становлення, сучасний стан та перспективи розвитку інституту народовладдя, з іншого боку, робота є міждисциплінарною, оскільки послуговується методологією й напрацюваннями суміжних наук – історії, державного управління, філософії, політології тощо. Заслугою авторів є не просто характеристика нормативно-правових актів із досліджуваної проблеми, а й ґрунтовний аналіз рішень Конституційного Суду із зазначеної проблематики, формування ними відповідних правових позицій, реалізація права вимоги референдумів у судових рішеннях конституційних судів європейських країн та практика Європейського суду з прав людини у справах, що стосуються різноманітних аспектів реалізації права на референдум, що, своєю чергою, свідчить про намагання за результатами проведеної роботи дослідити і визначити динаміку розвитку відповідних суспільних відносин не тільки в статиці, але й фактичному, реальному правозастосуванні. Досить ґрунтовно у монографії опрацьована література з досліджуваної проблематики. Зокрема, заслуговує на увагу величезний масив проаналізованих зарубіжних досліджень. При цьому дослідники здійснюють аналіз не тільки чинних актів, а й еволюцію інституту народовладдя в Україні у конституційно-правових актах, яка охоплює період від Конституції Пилипа Орлика 1710 року до чинного Основного Закону України. На окрему увагу заслуговує розділ, присвячений розгляду народовладдя як гарантії демократичності конституційного ладу. Тут народовладдя розглядається, серед іншого, як базова цінність демократії в нашій державі. Передусім розкрито ряд аспектів, які раніше не були предметом достатньої уваги вітчизняних вчених. Ідеться про конституційний лад як нормативне закріплення суспільного ідеалу українського народу, позиціонування народовладдя в теорії та практиці українського конституціоналізму, як гарантію стабільності конституційного ладу України. Автори досить уважно проаналізували демократичні засади народовладдя в умовах глобалізованих викликів і криз. Не вдаючись до притаманної багатьом нинішнім роботам загальної критичної риторики на адресу існуючої правової системи, дослідники вказують як на її переваги, так і певні напрями модернізації. Цікавим, на нашу думку, є висвітлення в монографії концептуальних аспектів становлення народовладдя в умовах глобалізації. Імпонує те, що автори не намагалися охопити весь спектр відповідної проблематики, а докладніше зупиняються лише на проблематиці народовладдя як індикатора перетворень в умовах глобалізації. При цьому акцентовано увагу на механізмах конституціоналізації інституту народовладдя, які можуть бути використані в нашій державі у процесі удосконалення правового й інституційного забезпечення відповідного інституту. Так само важливими є частини роботи, присвячені концептуально-філософським поглядам на народовладдя, трансформації установчих аспектів народовладдя. Правове й інституційне забезпечення інституту народовладдя на сучасному етапі в монографії розкривається через відображення тих основних проблем, які потребують врегулювання у процесі модернізації відповідної сфери суспільних правовідносин. У цілому колективне монографічне дослідження «Народовладдя в Україні: глобалізаційні виклики» буде корисним не лише тим, хто цікавиться проблематикою народовладдя, а широкому колу правників.

Аналізується публічно-правовий вираз, інституційне оформлення та юридичні управлінські можливості влади, як правової організації. Ця ознака є істотною для моделі публічної влади, надає її атрибутам юридично-обмежувального сенсу. В соціальних комунікаціях влада відбиває особливості її нормативно-правової організації та функціонування. Вона впорядковує соціальні системи, підкоряючи суб’єктів меті збереження правового порядку, спирається на легітимні заходи примусу, прагнучі виконання суб’єктами алгоритму правомірної поведінки. Інститути сучасної влади функціонують в правовому режимі, що визначений «позитивними» та «негативними» обов’язками держави. Сучасні демократії конституційно визначають кордони їх повноважень. Правові обмеження влади в сукупності складають системне утворення, єдність елементів, визначених поняттями «принципи організації і роботи інститутів влади», «методи правового обмеження влади», «механізм» та «правовий режим обмеження державної влади». Серед обмежувальних владу чинників згадуються поля саморегуляції – сфери приватного життя та вільної діяльності інститутів громадянського суспільства.

У статті висвітлюється процес формування конституційно-правових засад функціонування державної служби в Україні. Автор аналізуєконституційно-правовий механізм забезпечення управління державною службою з огляду на євроінтеграційні процеси та модернізацію інституту державної служби.

Громадянство є однією з істотних ознак державного суверенітету. Термін «громадянин» виник у середньовіччі, коли в результаті роботи були створені міста і соціально-політична система зі своїм інститутом середньовічного міського громадянства. Єдине громадянство в Україні є умовою стабільності політичної і соціальної ситуації в країні, усуває моральну напругу, національну конфронтацію людей, які на засадах спільної патріотичної мети і солідарності будують незалежну державу Україну.

Шеховцова Т. О. Конституційно-правове регулювання громадянства Європейського Cоюзу та його політико-правові наслідки : кваліфікаційна робота магістра спеціальності 081 "Право" / наук. керівник Н. В. Галіцина. Запоріжжя : ЗНУ, 2020. 118 с.
UA : Кваліфікаційна робота складається зі 118 сторінок, містить 104 джерела використаної інформації. Інститут громадянства Європейського союзу є новелою в міжнародному праві, яка до сьогоднішнього часу не має аналогів. Жодна міжнародна організація не має власного громадянства і не визнає його юридично. Проте Європейський союз з огляду на його особливу правову природу і спрямованість на досягнення не тільки валютно-економічної, а й політичної інтеграції держав-учасниць, пішов шляхом запровадження єдиного загальноєвропейського громадянства як одного з необхідних кроків досягнення політичного союзу. Цей концепт повинен сприяти об’єднанню європейців, формуванню загальної європейської ідентичності і єдиного політичного простору на теренах Європи. Незважаючи на подальше розширення інтеграційних процесів та набуття Євросоюзом значного впливу на міжнародні відносини, інститут європейського громадянства до сьогоднішнього часу залишається досить аморфним. Відсутність належного правового регулювання і незавершеність політичної інтеграції ЄС робить концепцію європейського громадянства умовною, позбавленою конкретного змісту. Зростання «дефіциту демократії» сприяє подальшому поглибленню політичної кризи в ЄС, яка може призвести до руйнування концепту європейської ідентичності та остаточного перетворення інституту громадянства ЄС в абстрактну категорію, яка не має жодного зв’язку з реаліями сьогодення. Слабкість теоретичної і правової бази, на якій ґрунтується концепція громадянства ЄС, обумовлює актуальність даного дослідження. Метою кваліфікаційної роботи є комплексний аналіз і детальне дослідження правової природи і сутності громадянства ЄС, його особливостей та перспектив його розвитку в контексті формування багатополярної моделі світу. Об’єктом дослідження кваліфікаційної роботи є суспільні відносини, пов’язані із громадянством Європейського союзу. Предметом дослідження є інститут громадянства Європейського союзу в праві ЄС як особливого політико-правового феномену. Методологічну основу роботи складають сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових принципів і підходів та спеціально-наукових методів пізнання правових явищ, використання яких дало змогу отримати науково обґрунтовані результати. Для проведення дослідження будуть застосовані такі загальнонаукові методи як аналіз і синтез. Теоретико-методологічною основою дослідження в роботі є історичний метод та метод матеріалістичної діалектики, застосування яких дало можливість розглянути і розкрити всі процеси розвитку інституту європейського громадянства не відокремлено, а в тісному зв’язку із розвитком європейської інтеграції і європейських співтовариств, а також всіх явищ, які впливали на формування інституту європейського громадянства.
EN : Qualifying work consists of 118 pages, contains 104 sources of information used. The European Union Citizenship Institute is a novelty in international law that has no analogues to date. There are no international organizations, which have own citizenship, and don’t legally recognized it. But European Union, which has specific legal nature and focused on monetary, economic and political integration, established general European citizenship for achievement of political union. This conception had to promote to unite Europeans, construction the general European Identity and general political space in Europe. Despite the expansion integration processes and establishing European Union as a important participant of international policy and relationship, European Union Citizenship Institute remains amorphous. Lack of proper legal regulation and incompleteness of political integration is made conception of European Citizenship nominal and meaningless. Increase of «democracy deficit» leads to intensification political crisis in EU, which can lead to disintegration of European Identity and final transformation EU Citizenship Institute in abstract category, which has no connection with reality. Weakness of theoretic and legal base of concept of EU Citizenship The aim of the thesis is a conceptual analysis and detailed study of legal nature and essence of EU Citizenship, its specific traits and development prospects in context construction of multipolar world. The object of study of this work is public relationship, which connected with the European Union Citizenship Institute. The study examined European Union Citizenship Institute in EU law as a specific political and legal phenomenon. The methodological basis of set up the philosophical and ideological, general principles and approaches and specially-scientific methods of knowledge of constitutional and legal effects, the use of which helped receive scientific and reasonable results. For the study will be used such as general scientific methods: analysis and synthesis. Theoretical and methodological basis of the study is in the historical method and the method of materialist dialectics, the use of which contributed to review all processes in the development of local government is not singled out, in close connection and interdependence of the historical development of Ukraine, its state, all social phenomena that had influence in shaping government institution.