Academic literature on the topic 'Документ державного планування'

Розглянуто питання впровадження Бюджетної декларації, що є головною інновацією в рамках впровадження середньострокового бюджетного планування та стратегічно важливим докумен-том для бюджетного процесу. Здійснено огляд обов'язкових структурних елементів Бюджетної декларації та особливостей формування цього документу. Проаналізовано нововведення в процедурних аспектах бюджетування державної політики. Висвітлено взаємодію Верховної Ради, Кабінету міністрів України, Мінфіну, Національного банку України, Головних розпорядників бюджетних коштів в сфері нормативно-правового регулювання Державного бюджету.

У статті розглянуто деякі історичні аспекти надання питанням планування у сфері оборони системного характеру. Проаналізовано проблеми планування оборони України, зокрема незабезпеченість нормативно-правової бази щодо державного регулювання питань стратегічного планування як на законодавчому, так i на виконавчому рівнях, відсутність у законодавчих документах деяких важливих визначень та наявність некоректних (помилкових) положень. Запропоновано шляхи вдосконалення системи державного стратегічного планування. Визначено пропозиції щодо приведення строків планування у відповідність до термінів каденції Президента України, надання розширених повноважень Міністерству оборони України, порядку затвердження документів плану оборони України.

В статті проаналізовано досвід державного стратегічного планування в Україні; досліджено основні державні стратегічні документи України, виявлено об’єктивні причини низької ефективності реалізації стратегій; висунуто пропозиції щодо вирішення існуючих проблем у сфері державного стратегічного планування в Україні.

Проаналізовано та розкрито значення освіти як державної, сус- пільної, особистісної цінності для розвитку соціуму, як основи соціально-еко- номічного, духовно-культурного, політичного розвитку суспільства та інтегра- ції його в європейську та світову спільноту. Узагальнено поняття державного управління освітою як вид професійної діяльності, спрямованої на створення умов (організаційних, кадрових, матеріально-фінансових, правових) життє- діяльності, функціонування, розвитку, удосконалення навчального закладу, удосконалення системи національної освіти для досягнення поставленої мети. Встановлено, що система національної освіти незалежної України є цілісною єдністю державних, комунальних, приватних, корпоративних навчально-ви- ховних закладів різних спрямувань та рівнів акредитації. Проаналізовано іс- тотні відмінності в державному управлінні системою освіти в радянські часи та в незалежній Україні. Розкрито зміст і значення концептуальних прин- ципів державного управління системою національної освіти України: прин- цип державності, науковості, прогностичного планування діяльності органів державного управління і закладів освіти, демократизації, компетентності та професіоналізму управлінців освітянською сферою діяльності та оптиміза- ції. Окреслено стратегічні завдання нової структурної організації “Українська Академія державного управління при Президентові України (УАДУ )”. Визна- чено структурні компоненти та рівні державно-громадської моделі управлін- ня системою національної освіти: а) парламентсько-президентський рівень; б) урядово-центральний рівень; в) регіональний рівень (обласні, міські, ра- йонні відділи освіти); г) рівень безпосереднього управління закладами освіти та виокремлено: повноваження державних управлінців різних рівнів; основні принципи, провідні напрями розвитку системи національної освіти в Україні. Доведено, що оптимальним результатом діяльності державних управлінців парламентсько-президентського та урядово-центрального рівнів є створення Нової української школи. Обґрунтовано основні принципи стратегії і тактики реалізації освітніх і управлінських новацій; узагальнено суттєві зміни в систе- мі національної освіти, детерміновані створенням проекту Нової української школи (05-27.09.2017 р.), яка працюватиме на засадах педагогіки партнер- ства, в основі якої є спілкування, взаємодія та співпраця між учителем, учнем і батьками, та розробкою Державного стандарту (21.08.2018 р.) навчання за програмами дванадцятирічної повної загальної середньої освіти та ступене- вого статусу школи: початкова школа І ступеня — початок занять з 1 вересня 2018 року; гімназія — навчальний заклад ІІ ступеня, який забезпечує базову середню освіту — початок навчання з 1 вересня 2022 року; ліцей — навчальний заклад ІІІ ступеня, який забезпечує профільну середню освіту — початок нав- чання з 1 вересня 2027 року. Систематизовано спектр основних компетентностей освіченої особисто- сті, визначений в законодавчих документах освітньої галузі з метою розвит- ку особистості, суспільства на основі наукових знань, а саме: вільне воло- діння державною мовою; здатність спілкуватися рідною (у разі відмінності від державної) та іноземними мовами; математична компетентність; компе- тентності в галузі природничих наук, техніки та технології; інноваційність; екологічна компетентність; інформаційно-комунікативна компетентність; навчання впродовж життя; громадянські, соціальні компетентності, пов’яза- ні з ідеями демократії, справедливості, рівності прав людини, добробуту та здорового способу життя, з усвідомленням рівних прав і можливостей.

Рецензія на монографію кандидата наук з державного управління, доцента, завідувача кафедри професійної освіти та управління навчальним закладом Міжрегіональної Академії управління персоналом Чаплай Ірини Віталіївни «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» На сьогодні становлення державно-громадської комунікації визначається вченими як процес розвитку комунікаційного продукту, що, в першу чергу, сприяє розвитку динаміки в стосунках між політичними діячами та партіями, з одного боку, та основними засобами масової інформації, з іншого боку, без особливої уваги та розгляду громадськістю. Ідея про те, що державно-громадська комунікація – це паливо для організаційного двигуна держави, ще не знайшла достатнього висвітлення у сучасних методологічних дослідженнях вітчизняних вчених, які не ставили за мету дослідити сутність ґенези інформаційно-комунікативних систем та їх роль в концептуалізації пріоритетності прав людини, торкаючись цих питань лише побіжно, або звертаючись до їх розгляду у зв’язку з вивченням інших процесів впровадження законотворчої системи. У зв’язку з цим, монографія Чаплай І. В. «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» є своєчасною та обумовлена нагальними потребами державотворчої практики щодо осмислення теоретичних і практичних аспектів удосконалення державної комунікаційної політики. Монографія має логічну послідовність викладення результатів дослідження, а поставлені завдання є достатньо розглянутими та завершені конкретними висновками і пропозиціями. Вона є завершеним самостійним науковим дослідженням, яке досить повно охоплює тему. Отримані результати мають наукове та практичне значення. Наукові положення, висновки та рекомендації мають достатнє емпіричне та теоретичне обґрунтування, що обумовлено використанням значної кількості наукової літератури, законодавчих та підзаконних нормативних актів України, правових актів та міжнародних документів за темою дисертаційного дослідження (близько 300 джерел), що дало можливість автору системно підійти до розробки критеріїв результативності та безпосередньої ефективності державно-громадської комунікації. У межах першого розділу автором здійснено теоретико-методологічний аналіз поняття та категоріального ряду комунікації в державі та суспільстві, відповідно до чого сформульовано основні положення, що розкривають зміст реалізації поставленої дослідницької мети. Заслуговує на увагу проведення теоретичної ідентифікації поняття комунікації, що дозволило систематизувати основні концепції та підходи до визначення її змісту, схарактеризувати практико-прикладний характер її реалізації у різних сферах суспільного життя. З таких положень можна говорити про те, що у сучасних умовах суттєво змінилося ставлення до комунікації. У другому розділі визначено, що комунікація є важливою складовою підготовки та прийняття державно-управлінських рішень. До того ж у цьому контексті вона поліпшує інституційну ефективність діяльності органів державної влади та вимірює певною мірою управлінські спроможності уряду. З’ясовані місце та роль інформаційно-комунікативних систем у концептуалізації пріоритетності прав людини й прав громадянина. Зазначено, що застосування інформаційно-комунікативних систем у державному управлінні вважається вирішальним чинником для досягнення ефективності її економічного функціонування як специфічного інституційного інструменту для реалізації державної політики. Якість інформаційно-комунікаційних зв’язків між окремими суб’єктами державного управління визначається низкою факторів. І це впливає на загальну систематичну структуру всієї організації державного управління. Крім того, інформаційно-комунікаційні зв’язки також впливають на якість потоків інформації, що здійснюються в межах усієї системи державної влади, а також характеристики зовнішніх зв’язків державного управління. Якість комунікаційного зв’язку може (але це не обов’язково повинно бути) істотно залежати від використання інформаційно-комунікаційних технологій. У третьому розділі Іриною Віталіївною обґрунтовано необхідність серйозного осмислення та доопрацювання правового механізму державного регулювання державним та громадським секторами. Визначено, що сьогодні удосконалення механізму впровадження сучасних технологій інформаційної присутності та інформування громадян про їхні права, зокрема про право вибору, право відповідальності, є першим важливим кроком до їхньої участі в процесі контролю за виробленням та реалізацією державної політики. Отримуючи повну інформацію, інститути громадянського суспільства можуть ліпше оцінювати ефективність державного сектору і надавати свої пропозиції. Однак важливо, щоб такий обмін був двостороннім: від посадових осіб до громадян, і навпаки. Це призводить до максимізації ефективності внутрішньо системного управління та до якісних удосконалень зовнішньо-управлінської результативності як органів державної влади, так громадського сектору загалом. Заходи контролю під час управління обома секторами мають бути безпосередньо пов’язані з використанням цих показників, як для зворотного зв’язку, так і для прямого контролю. Це сприятиме виявленню нових стратегічних можливостей для досягнення цілей контролю та забезпечуватиме здатність використовувати наявні можливості. У четвертому розділі наукового видання Чаплай І. В. визначено місце та роль комунікативних інструментів і технологій реалізації державних рішень у публічному управлінні. Сформульовано твердження про основні характеристики налагодження ефективної комунікативної взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства в публічному управлінні. Конкретизовано сучасні інституціональні форми оптимізації комунікативних відносин у системі взаємодії органів державної влади та громадськості. Аналіз проблем використання інформаційно-комунікативних технологій у процесі комунікативної взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства дав можливість зробити висновок про те, що перехід до комп’ютерно-орієнтованих технологій надання державних послуг, створення умов для їх розроблення, апробації та впровадження, раціональне поєднання новітніх засобів із традиційними - нелегка задача, що потребує розв’язання цілого комплексу організаційних, навчально-методичних, матеріально-технічних та інших питань. У п’ятому, заключному розділі, окреслено шляхи модернізації засобів і каналів громадянського впливу на публічну політику України. Зокрема, особлива увага приділена питанню реалізації стратегічного планування щодо громадського впливу на публічну політику України, що потребує серйозних змін застарілого стереотипного ставлення до планування як до процесу, що повною мірою керований органами державної влади. На перший план виходить необхідність нового розуміння планування, формування його стійкого становища завдяки максимізації рівня задоволеності громадян. У цьому контексті актуалізовано необхідність дослідити, наскільки державно-громадська комунікація як соціальний феномен сприяє розгортанню соціокультурної динаміки суспільства, як трансформується суспільна свідомість унаслідок розвитку відповідних комунікативних процесів. Зазначено, що стратегічне планування механізмів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні, запровадження новітніх моделей реалізації системних реформ стають можливими завдяки активізації участі громадськості, що забезпечується відповідними комунікативними інструментами. Надано авторське визначення мети формування саморегулівної системи засобів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні, що полягає у реалізації заходів професійного, громадського саморегулювання для розвитку та удосконалення процесів державно-громадської комунікації та визначення можливостей і перспектив їх використання в Україні. Використовуючи міжнародний досвід формування державно-громадської комунікації, визначено основні, стратегічні цілі об’єднання та інституційного зміцнення засобів і каналів громадського впливу на публічну політику в Україні. Наукова значимість монографії Чаплай І. В. «Державно-громадська комунікація як об’єкт наукового дослідження в Україні» полягає у формуванні особливостей і тенденцій становлення та розвитку державно-громадської комунікації і, на основі цього, у визначенні практичних рекомендацій щодо її удосконалення як важливої складової інформаційної діяльності органів державної влади, яка забезпечує демократичність і соціальну орієнтованість відповідних комунікативних повідомлень та їх просування по всій державно-управлінській вертикалі.

Актуальність. Історична хронологія побудови державної системи організації стоматологічної служби України розкриває перші кроки створення та подальшого розвитку стоматології як невід’ємної складової наукової і клінічної медицини. У 1920 році в Україні запроваджено принципово нову організаційно-економічну модель стоматологічної допомоги з державним фінансуванням, що передбачала охоплення всього населення держави. Багаторічна історія є найкращим підґрунтям для аналізу пройденого еволюційного шляху розвитку стоматологічної служби в Україні. Мета дослідження — вивчення історіографії становлення стоматології як самостійної дисципліни наукової та клінічної медицини, організації державної стоматологічної служби в Україні за результатами дослідження архівних матеріалів нормативно-правових документів. Матеріали та методи. Були вивчені та проаналізовані матеріали основних архівних документів Центрального державного історичного архіву України в м. Києві за період 1919–1920 років. Матеріалами дослідження були основні нормативно-правові документи, що регулювали зуболікарську допомогу: наказ НКОЗ УРСР № 3 від 5 квітня 1920 р. «Про організацію зуболікарських секцій при губернських відділах охорони здоров’я»; наказ НКОЗ УРСР № 4 від 10 квітня 1920 р. «Про організацію державної зуболікарської допомоги»; інструкція до параграфа 2 наказу НКОЗ УРСР № 4 від 10 квітня 1920 р. «Про державну зуболікарську допомогу»; інструкція «З питань щодо постанови зуболікування в державних амбулаторіях», затверджена НКОЗ УРСР від 13 квітня 1920 р.; План організації зуболікувальної допомоги для населення України, затверджений НКОЗ УРСР 26 червня 1920 р. Методи дослідження — історичний, що передбачає вивчення утворення, формування та розвитку об’єктів у хронологічній послідовності; історико-критичний, що передбачає вилучення з історичних джерел врогідної інформації, реконструкцію історичних фактів із метою вивчення подієвої історії. Результати. На підставі архівних матеріалів нормативно-правових документів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України в м. Києві було проведено історико-критичний аналіз створення державної системи організації стоматологічної служби України за період 1919–1920 років. Затверджені НКОЗ України накази, розпорядження та інструкції розкривають перші кроки побудови та запровадження нової організаційно-економічної моделі надання стоматологічної допомоги. Створена система охорони здоров’я ґрунтувалася на забезпеченні державою соціальної медичної стоматологічної допомоги кожному громадянину України. Висновки. Історіографічний аналіз нормативно-правових документів розкриває становлення стоматології як невід’ємної складової висококваліфікованої медичної допомоги. Запроваджена нова організаційно-економічна модель надання соціальної стоматологічної допомоги населенню України будувалася на засадах безоплатності, доступності, кваліфікованості, комплексності та профілактики стоматологічних захворювань. Стоматологічна допомога населенню України передбачала побудову мережевої системи державних амбулаторно-поліклінічних закладів, стоматологічних відділень у складі багатопрофільних поліклінік, стоматологічних відділень та кабінетів в лікарнях, які були підпорядковані губернським одонтологічним підвідділам та Народному комісаріату охорони здоров’я України. Нова модель державного регулювання ґрунтувалася на плануванні та контролі надання соціальної стоматологічної допомоги на засадах державного фінансування. Головними завданнями створеної системи охорони здоров’я було запровадження організаційних заходів, спрямованих на масове охоплення безкоштовною зуболікувальною та зуботехнічною допомогою громадян України. Важливим напрямком стоматологічної допомоги було створення шкільних кабінетів для проведення профілактичних заходів стоматологічних захворювань порожнини рота в організованих дитячих колективах.

У статті на основі аналізу сукупності нормативно-правових актів у сфері оборони держави; вітчизняного досвіду імплементації нормативних документів у сфері державного управління та досвіду імплементації документів стратегічного планування в державах-членах НАТО: сформована система концептуальних документів стратегічного та оборонного планування; обґрунтовані і запропоновані нові підходи щодо тлумачення основних термінів у сфері імплементації концептуальних документів; систематизовано теоретико-методологічні основи імплементації концептуальних документів стратегічного та оборонного планування.

У науковій статті проведено аналіз основних нормативно-правових документів, які визначають загрози національній безпеці, загрози у сфері прикордонної безпеки, функції та завдання для Збройних Сил України та інших складових сектору безпеки і оборони, зокрема Державній прикордонній службі України. Необхідність зміни до оборонного планування відповідно до процедур та стандартів НАТО. У зв’язку із фундаментальними національними інтересами визначено повний спектр загроз у сфері безпеки державного кордону. Зі зміною загроз, концептуально змінюються функції та завдання Державної прикордонної служби України, а також механізм участі суб’єктів в реагуванні на загрози та кризові ситуації в системі інтегрованого управління кордонами під час виконання завдань за призначенням, що вимагає розробки нового методологічного забезпечення.

В статті аналізуються інформаційні джерела Комунальної установи «Ізмаїльський архів», що відносяться до періоду з 1944 р. по 1953 рр. Як офіційна установа Ізмаїльський архів почав працювати у 1940 р. В історії установи було чимало трансформацій: від Акерманського обласного державного архіву Управління Народного комісаріату Внутрішніх справ до Філії державного архіву Одеської області в місті Ізмаїл. У своєму теперішньому статусі архів працює та популяризує пошуково-дослідну роботу з 1997 р. Нині КУ «Ізмаїльський архів» уявляє собою унікальне зібрання пам’яті попередніх поколінь, історії придунайського регіону. Умовно архівні фонди КУ «Ізмаїльський архів» поділяються на два періоди: дорадянський і радянський. Фонди радянського періоду містять інформацію з 1944 р., яка зберігається у 711 фондах, або 90 245 справах. У статті поданий аналіз лише частини фондів радянського періоду, а саме тих, що стосуються процесу колективізації в Придунав’Ї. На основі широкого кола нових джерел проаналізовані події, пов’язані з проведенням колективізації в Ізмаїльській області. Доведено, що колективізація в Придунав’ї просувалася доволі повільно. Наведено приклади порушень вступу до сільськогосподарських артілей. Проаналізовано процес створення та відновлення колгоспів у 1945-1947 рр. Представлено рішення деяких протоколів засідань колгоспів. У структурі КУ «Ізмаїльський архів» можна виділити 7 груп, у яких містяться документи щодо процесу колективізації в регіоні. Це фонди місцевих органів державної влади та державного управління; органи юстиції та суду; заклади планування, статистики та звіту; заклади та організації керування промисловістю; комбінати та заводи; заклади, підприємства та кооперативні організації сільського господарства та рибальства; торгові заклади та організації; фінансові заклади. Більша частина документів, які зберігаються в КУ «Ізмаїльський архів» є унікальними та важливими. Вони дають можливість сучасним дослідникам вивчати історію краю в різних аспектів: економічному, етнічному, політичному та соціальному. Сучасні методи вивчення, збереження та обробки архівних матеріалів дозволяють нам не лише точніше і краще уявити історію нашого регіону, а й засвоїти уроки історії щодо змісту соціальних функцій науки в суспільстві.

Рівень продовольчої безпеки України залежить від розвитку аграрного сектору, економічне зростання якого неможливе без надання відповідної державної підтримки, особливо в умовах панування сучасної економічної кризи, провокованої зростанням світової пандемії, а також ускладнення політичної ситуації через продовження збройного конфлікту. Саме тому актуальності набуває активізація механізмів публічної політики державного управління в контексті регуляції та підтримки розвитку аграрного виробництва в Україні. Метою статті є проведення аналізу сучасного стану, методів і способів підтримки аграрного виробництва з боку держави, виявлення основних проблем з її надання та обґрунтування пропозицій щодо її удосконалення. Наукова новизна полягає в наданні пропозицій щодо удосконалення публічної політики та державної підтримки аграрного виробництва з метою підвищення конкурентоспроможності аграрної галузі, зміцнення продовольчої безпеки та зростання економічного потенціалу України. Висновки. Незважаючи на диференційний підхід надання державної підтримки аграрному сектору України, вона є недосконалою, суперечливою та такою, що не дозволяє здійснювати перспективне бюджетне планування державної підтримки аграрного виробництва, не забезпечує повноцінний розвиток галузі на базі сучасних інноваційних технологій, а тому не створює умови для підвищення економічного потенціалу країни. Основними проблемними аспектами розробки та надання державної підтримки аграрному виробництву є: відсутність системного характеру та узгодженості програм із пріоритетами напрямками розвитку сільського господарства; несталість та короткотривала спрямованість державних програм; непрогнозованість і несвоєчасність виплат з боку держави, а також щорічне недовиконання програм; недосконалість та недостатня дієвість законодавчих актів, які регулюють питання надання державної підтримки сільськогосподарському товаровиробнику. Із метою створення ефективної системи державної підтримки аграрного виробництва необхідно: по-перше, удосконалити відповідні нормативно-правові документи, що регулюють питання державної підтримки галузі; по-друге, розробити та офіційно затвердити Стратегію розвитку сільського господарства та сільських територій, а також відповідні документи, що визначають пріоритети державної підтримки аграрного виробництва на середньо- та довгострокові періоди; по-третє, визначити пріоритетність розвитку малих форм господарювання й удосконалити інструменти їх підтримки та заохочення; по-четверте, визначити інструменти, джерела та обсяги формування фінансових ресурсів для надання державної підтримки, а також узгодити щорічні обсяги надання державної підтримки за її стратегічними напрямами; по-п’яте, здійснювати контроль за виконанням державних програм підтримки на основі використання якісних та кількісних показників.

Проаналізовано стан навколишнього природного середовища у місті Хмельницькому. Розглянуто особливості законодавчих засад у сфері стратегічної екологічної оцінки в Україні та країнах ЄС. Узагальнено позитивний досвід країн ЄС щодо проведення стратегічної екологічної оцінки. Встановлено, що для Плану дій з реалізації Стратегії розвитку міста Хмельницького на 2021-2025 роки потрібно проводити щорічний моніторинг виконання. Розроблено рекомендації з оптимізації процедури СЕО. Розроблено Звіт про стратегічну екологічну оцінку Плану дій з реалізації Стратегії розвитку міста Хмельницького на 2021-2025 роки.