Academic literature on the topic 'Династія робоча'

Стаття має на меті актуалізувати питання значення творчих династій в історії українського циркового мистецтва, від етапу його існування у складі радянського цирку, найсильнішого у світі, до сьогоднішнього дня, коли пишеться літопис сучасного вітчизняного цирку. Підкреслюється слабка ступінь дослідженості цього феномену в українському науковому просторі, наводяться провідні джерела інформації, які допомагають висвітлити питання. Дано стислий екскурс в історію становлення українського цирку, головні вектори його роботи, причини надзвичайної популярності та великого попиту в радянський період, загально проаналізовано його «золоту добу», пов’язану з активною гастрольною діяльністю. Виокремлено феномен циркової родини як один з фундаментальних при формуванні характеру, специфіки циркового мистецтва, особливо в жанрі дресури при роботі з хижаками, де на першому місці стоять взаємодовіра та надійність партнерів, які мають роботу, пов’язану з постійним ризиком для життя. Акцентуються основні риси, що є стилеутворюючими при народженні нових атракціонів, унікальних трюків. Підкреслено місце творчості циркового подружжя Шевченків в історії радянського та українського цирку, висвітлюються головні програми, унікальні трюки, що увійшли в історію світового цирку, зроблено акцент на ролі конкретних персоналій у творчих біографіях артистів подружжя Шевченків (Б. Едер). Описано історію виникнення окремих складних трюків центрального атракціону тандему дресирувальників («Дресировані левиці»), шлях від початку роботи з хижаками до всесвітньо відомого номеру, аналогів якому до цього часу немає в жодній країні світу. Окремо акцентовано різні вектори творчого шляху кожного з дресирувальників: акробатику у Л.Ш., роботу В.Ш. у кінематографі (його амплуа як актора режисера, каскадера), співробітництво з легендарними режисерами. Стаття має характер нарису з елементами мемуаристики, побудована на матеріалах спогадів, інтерв’ю, рецензій на відомі циркові атракціони, програми за участі творчого тандему В. та Л. Шевченків

Мета дослідження – вивчити сценічні здобутки Роберта Візиренка-Клявіна та Дмитра Клявіна в контексті їх артистичної, педагогічної та балетмейстерської діяльності. Методологія роботи базується на таких методах дослідження: загальноісторичному (задля вивчення історичних процесів, що відбувалися в балетному середовищі України у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.), історико-культурному (з метою дослідження хореографічної культури у виконавській і балетмейстерській площинах зазначеного періоду), аналітичному (для опрацювання наукової, культурологічної, мистецтвознавчої та театрознавчої літератури), системному (для узагальнення відомостей щодо творчого становлення Роберта та Дмитра Клявіних на сцені Національної опери України) та ін. Наукова новизна публікації полягає в тому, що вперше розглянуто артистичну, педагогічну та балетмейстерську діяльність танцівників династії Клявіних, яка істотно вплинула на розвиток балетної культури в Україні у другій половні ХХ – на початку ХХІ ст. Висновки. Роберт Візиренко-Клявін створив понад 20 оригінальних сценічних образів у балетах академічної спадщини та виставах радянської балетної класики. Упродовж 20-річної балетмейстерської діяльності хореограф поставив 7 балетів і взяв участь у підготовці хореографічних картин у кількох операх. Акторські здібності танцівника привернули увагу радянських режисерів, які надали можливість артисту заявити про себе у кінематографічній галузі – він зіграв 5 ролей у художніх кінострічках (2 з них – фільми- балети). Чимало професійних зусиль Р. Візиренко-Клявін приклав до формування вітчизняної чоловічої виконавської школи: понад 20 років він присвятив роботі в Київському ДХУ. Накопичений Р. Візиренком-Клявіним досвід актуалізував і розвинув його син – Дмитро Клявін, який створив на сцені Національної опери ім. Т. Шевченка близько 40 яскравих характерних партій. Плідною стала балетмейстерська діяльність артиста, відзначена 2019 р. премією ім. А. Шекери за досягнення у сфері хореографічного мистецтва України. Вагоме місце у творчості Д. Клявіна посіла педагогічна робота, розпочата у Київському ДХУ, яка триває і дотепер у Київській муніципальній академії танцю ім. С. Лифаря.

У статті досліджується використання Юрієм Яновським матеріалу із періодичних видань для його драматургічних творів. Яновський ще з юності цікавився драматургією, і у 1920 роках співпрацював із театром ім. Гната Михайличенка. Вже тоді письменник активно звертався до періодики, залучаючи матеріали з неї для драматургічних творів і їх постановок, в тому числі першої власної п’єси, написаної в співавторстві. У подальшому Яновський звертався до статей із газет та журналів при роботі над п’ятьма із семи творів, які він встиг завершити. Виключеннями стали тільки історична «Молода воля» та «Син династії». Працюючи над «Завойовниками», письменник знайшов статті про купівлю заводу за кордоном, основну проблему та деталі з яких використав у творі. У журнальній статті, до якої Яновський звернувся, пишучи «Думу про Британку», можна побачити прототипів дійових осіб п’єси. Матеріали з періодики, на які письменник звернув увагу при роботі над «Потомками», надали кілька характерних рис молодим жіночим персонажам у творі. Історія написання «Дочки прокурора» свідчить, що автор опрацював ряд газетних статей про злочини молоді, деталі з яких включив до п’єси. «Райський табір» Яновський створив, надихнувшись статтею з періодичного видання. Важливо відзначити, що письменник не просто переносив віднайдені у періодиці ідеї та сюжети у площину драматургії, але творчо їх переробляв, при цьому суттєво змінюючи і доповнюючи за допомогою власної фантазії.

Мета публікації – вивчення життєтворчості піаністки, представниці музичної династії Гілельс, заслуженої артистки РФ Олени Еміліївни Гілельс (1948–1996), з’ясування її внеску у формування музичних феноменів сучасності. Автор досліджує життєтворчість О. Гілельс у контексті її виконавської діяльності як піаністки-солістки, учасниці камерних ансамблів, активної діячки світового фортепіанного руху другої половини ХХ ст. Методологія статті ґрунтується на історико-хронологічному, джерелознавчому, логіко-узагальнюючому методах для аналізу періодичних джерел, архівів родини піаністки, її творчої біографії, виявлення факторів впливу її творчості на розвиток культурного простору. Наукова новизна публікації полягає у дослідженні життєтворчості однієї з визначних діячок фортепіанної культури другої половини ХХ ст. як комплексного феномену, що розвивався у соціокультурному контексті часу. Висновки. Провідною формою творчої діяльності Олени Гілельс, починаючи з кінця 1960-х рр., була концертна робота, що тривала у вітчизняному музичному просторі та була включена у світовий культурний рух. Здобувши освіту у провідних представників Московської фортепіанної школи періоду її найвищого розквіту, Олена Гілельс здійснювала вагомий внесок у розвиток фортепіанного руху, виступаючи на теренах СРСР, а також гідно репрезентувала досягнення вітчизняного фортепіанного виконавства у численних закордонних турне. Найвищими мистецькими звершеннями, завдяки яким творчість Олени Гілельс увійшла до скарбниці світового музичного мистецтва, є інтерпретація творів В. А. Моцарта та Ф. Шуберта для двох роялів та фортепіано у чотири руки, зафіксована у аудіозаписах. Свідченням значного авторитету, яким користувалась у світовому культурному просторі О. Гілельс, є її гастрольна діяльність чи не у всіх країнах Європи, США, Японії та ін. Різностильовий репертуар, наявні технічні можливості щодо реалізації виконавських ідей висували Олену Гілельс на передній край фортепіанного виконавства кінця ХХ ст., але з незалежних від неї причин та у зв’язку з раннім уходом з життя вона не посіла того місця у вітчизняному культурному просторі, на яке заслуговувала.