Academic literature on the topic 'Глибокий розряд'

Метою дослідження є розгляд особливостей духовної сутності містико-інтуїтивних практик дзен-буддизму. Методологічні засади. Методологія дослідження основана на логічному поєднанні історичного, порівняльного, діалектичного методів наукового дослідження. Наукова новизна полягає в аналізі духовних практик дзен-буддизму як засобу самопізнання, шляху інтуїтивного пошуку єдності власного буття, що зумовлюють його поширення в сучасному світі. Автори зазна- чають, що досягнення просвітлення, «саторі», у дзен-буддизмі не вкладається в однозначне логіко- дискурсивне пояснення, для його досягнення використовується низка містико-інтуїтивних практик, спрямованих саме на інтуїтивне осягнення істинної природи речей. Серед характерних особливо- стей, на які претендує вчення дзен, можна виділити такі: отримання одкровення без священних текстів; віра невід’ємна від прагнення до переживання особистісного просвітлення; дзен-буддизм передбачає безпосередній контакт з об’єктивно-психологічною сутністю людини (що знаходиться за межею її почуттів, думок); осягнення цієї «потаємної природи» визначає шлях до «досконалості Будди». Інтуїтивне прозріння постає як знання, пов’язане з всезагальним та особистим аспектами існування. У Порожнечі як першооснові світу немає жодної різниці між народженням і смертю, об’єктом і суб’єктом. Просвітлення постає як «повне пробудження» цілісної особистості, коли людина перестає розглядати себе як річ, стає відкритою у своїх почуттях до світу. Завдання люди- ни – зрозуміти це й досягти єдності власного «Я», коли при усвідомленні своєї глибокої причетності до всього сущого зникає уявлення про існування протилежностей. Автори доходять висновку, що в дзен-буддизмі самопізнання є позаінтелектуальним процесом, який постає як повнота досвіду, що відбувається внаслідок зіткнення з внутрішнім інтуїтивним самозаглибленням задля пошуку єдності власного буття.

У статті здійснено спробу реконструкції неомарксистської методології дослідження культури, опираючись на критичну теорію Франкфуртської школи, розглянуто аналітику та діагностику соціокультурних процесів, розроблених її представниками, на засадах синтезу лівого геґельянства, фройдизму, марксизму й ірраціоналізму, що допомогла пізнати причини глибокої кризи індустріального суспільства, джерела тоталітаризму, масової культури та деструктивний вплив сучасної західної цивілізації.Стверджується, що неомарксисти є прихильниками холістичної онтології, коли пишуть про базову діалектичну (об’єктивно-суб’єктивну) єдність еволюційного процесу, за умови генетичної першості об’єктивного розуму, яка руйнується внаслідок формалізації й інструменталізації суб’єктивного розуму, що «розчиняє» власні об’єктивні змісти, автономізується. Саме так починається історія капіталістичної цивілізації як процесу прогресуючого «божевілля» розуму. Це спричиняє історично-обумовлений «розрив», виражений у феномені капіталістичного відчуження, ідеологічним втіленням якого і постає традиційна теорія з її дихотомією поняттєвих структур і фактів, суб’єкта й об’єкта у межах соціальної свідомості.Доведено, що, протиставляючи традиційній теорії критичну на засадах цілісного історичного праксису та суспільно-тотального суб’єкта, франкфуртці впевнено діагностують кризову ситуацію у культурі, зумовлену її деформацією, перетворенням на репресивний інструмент «анігіляції» індивідуальності під дією технологічної раціональності та капіталістичного відчуження. У цьому ключі критично-соціологічний методологічний інструментарій неомарксисти використовують для «критики ідеології», розгляду та критики «культурних індустрій», «індустрій знання», процесів дегуманізації, що охоплюють мистецтво, політику та численні аспекти культурного світу, а також як «раціональну критику раціональності». Показано, що гуманістично-орієнтована критична соціологія і культурологія неомарксизму (М. Горкгаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе та ін.) сьогодні є досить актуальною та самодостатньою традицією поряд із соціально-антропологічним, феноменологічним, постмодерним, структурно-семіотичним та іншими підходами у межах сучасних культурологічних досліджень.

У науковій статті розглядаються проблеми застосування інституту відмови прокурора від публічного обвинувачення. Аргументується висновок щодо доцільності законодавчого закріплення наслідків відмови прокурора від публічного обвинувачення у кримінальному провадженні. Відповідно до ст. 121 Конституції України, однією з функцій прокуратури є підтримання державного обвинувачення в суді. Ця конституційна норма зумовлює обов'язкову участь прокурора у розгляді в суді кожного кримінального провадження, яке надійшло з обвинувальним актом, з постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або про звільнення від кримінальної відповідальності. В окремих передбачених законом випадках прокурор бере участь у розгляді судом кримінального провадження приватного обвинувачення. Але не в кожному кримінальному провадженні можливе підтримання державного обвинувачення до кінця, тому що не в кожному провадженні особу притягують до відповідальності обґрунтовано. Водночас помилки досудового слідства не обов'язково мають бути виправлені в суді лише шляхом винесення виправдувального вироку, оскільки є шлях більш короткий і простий. Цей шлях - відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді і закриття останнім кримінального провадження. Тривалий час у науковій літературі точилися дискусії навколо питання про відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та її правових наслідків. Незважаючи на значну кількість наукових досліджень, тему відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення і зміни обвинувачення в суді не можна вважати вичерпаною. Зокрема, потребують з'ясування питання щодо можливості та процесуальних наслідків відмови прокурора від обвинувачення під час судового розгляду. Як правило полеміка ведеться навколо того, чи повинен суд у разі відмови прокурора від обвинувачення продовжувати розгляд кримінального провадження по суті і вирішити його на свій розсуд, керуючись керівними засадами ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України, чи негайно закрити кримінальне провадження, зважаючи на відсутність спору як такого. Питання, повязані з інститутом відмови прокурора від обвинувачення, дуже глибокі, концептуальні й іноді знаходяться не лише в юридичній площині, а й у політичній. КПК України відтворює американський підхід до вирішення легітимності обвинувальної діяльності прокурора, відповідно до якого прокурор вправі відмовитися від обвинувачення, а суд зобов'язаний закрити кримінальне провадження у зв^язку з відсутністю спору між сторонами. При цьому на відміну від США український кримінальний процес не створює для такого підходу сприятливих умов, оскільки, по-перше, в Україні відсутня політична відповідальність прокурорів перед виборцями, що відразу ставить під сумнів легітимність їхніх рішень про відмову від підтримання державного обвинувачення. По-друге, відповідно до чинного КПК України, потерпілий є самостійним суб'єктом кримінального процесу з широкими повноваженнями, що надають йому можливість активної участі в кримінальному судочинстві. Ураховуючи природню відсутність «американських елементів» у системі українського кримінально-процесуального законодавства, зазначену проблему можна вирішити не шляхом модифікації інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді, а шляхом повної відмови від нього як теоретично нікчемного (неспроможного). Прокурор повинен бути вільний у викладені перед судом своєї персональної позиції за підсумками судового розгляду, але позбавлений права відмовлятися від підтримання обвинувачення, оскільки він діє як представник суспільства, доручення якого забороняє йому відмовлятися від обвинувачення.

Сучасний світ невпинно розвивається. Прогрес у всіх сферах людського життя досяг небаченої раніше швидкості. Наприклад, ринок тех- ніки та технологій повністю оновлюється за 5 років. Для підтримання тако- го рівня прогресу глобальне суспільство створює різноманітні концепції і стратегії. Саме вони є орієнтиром для кожного, хто бажає ефективно розви- ватися. Концепція сталого розвитку наразі є провідною для більшості країн світу. Саме вона визначає напрями подальшого розвитку держав, їх політи- ку на міжнародній та внутрішній арені, закони, які вони приймають, тощо. Вкорінена ця концепція не лише на державному рівні, нею керуються й ор- ганізації при плануванні своєї діяльності, а також звичайні люди у своєму повсякденному житті. Метою статті є розгляд особливостей стану україн- ського суспільства та вироблення нової стратегії сталого розвитку для Укра- їни. У процесі аналізу українського суспільства використовувалися теорії класиків соціологічної та психологічної думки: Т. Парсонса, О. Шпенглера, П. Штомпки, К. Юнга. За їх допомогою було проаналізовано українську суспільну сучасність та виявлено теоретичне підтвердження можливості успішного розвитку країни. Також було встановлено відповідність законо- давства України до цілей сталого розвитку. Це дало можливість отримати реальну картину дійсності українців та запропонувати можливу стратегію сталого розвитку країни, стратегію культурного розвитку, яка дасть можли- вість суспільству якісніше дотримуватися визначених цілей та прогресувати в сучасному “світі змін”. Більш глибоке вивчення проблеми дало змогу на прикладі діяльності та державної політики таких держав, як Америка, Пів- денна Корея, Казахстан показати доцільність запровадження запропонова- ної стратегій. У ході роботи було сформовано пропозиції щодо подальшої діяльності країни згідно зі стратегією культурних змін.

Мета дослідження – простежити джерела, еволюцію та сучасні кроскультурні трансформації ісламського театру те’зіє. У статті комплексно простежено шлях традиційного ісламського театру те’зіє як особливого жанру від часу його зародження в VII столітті як складової мусульманської обрядової культури до нинішніх європейських театральних практик. Методологія дослідження переважно базується на історико- аналітичному та компаративістсько-мистецтвознавчому підходах, що передбачає культурно-антропологічне вивчення еволюції арабського театру, зокрема шляхів становлення та розвитку ісламського театру те’зіє. Наукова новизна. У результаті здійсненого історико-мистецтвознавчого дослідження вперше було комплексно й аргументовано, із залученням різновекторного фактологічного матеріалу простежено еволюцію ісламського театру те’зіє від джерел (як складову ісламського культового обряду) до нинішніх форм (як складову європейської театральної культури). Висновки. Незважаючи на застереження сунітів, феномен те’зіє залишається єдиним первісним театральним жанром, який можна впевнено розглядати як глибоко ісламський, так і надзвичайно драматичний. Однак це самобутня трагічна драма, яку, на думку багатьох, неможливо представити поза її безпосереднім культурним контекстом без сильного спотворення її значення, яке цілісно сприймається виключно шиїтським громадам Близького Сходу. Навіть у цьому контексті те’зіє та пов’язані з нею ритуали трауру залишаються суперечливими серед духовенства. Чи можна таке явище представити не шиїтській аудиторії? Чи може це подолати культурний розрив і знайти розуміння на Заході? Здається, може, хоча і не без певної втрати релігійного значення. Мохаммад Гаффарі та Аббас Кіаростамі показали шлях, хоча їх робота викликала багато критики. Те’зіє слід розглядати як культурний ресурс, що має велику цінність, до якого слід ставитися з найбільшою повагою, але не обмежуючись ідеологією, лише вузьким тлумаченням її значення.

Зазвичай нижня частина меланоцитарних новоутво- рень шкіри знаходиться на глибині не більше 1-2 мм, і навіть глибше, що характерно для вроджених неву- сів, а також для пігментних новоутворень великих розмірів, які значно виступають над поверхнею шкіри та мають виражену внутрішньошкірну частину. Варі- анти неповного видалення меланоцитарних новоутво- рень: розріз має недостатню глибину, внаслідок чого частина невусних клітин залишається в нижніх шарах шкіри; захват здорових тканин в горизонтальному пло- щині недостатній, внаслідок чого частина невусних клітин залишається в латеральних краях рани. Непо- вне видалення пігментних невусів відбувається при його поверхневому видаленні із недостатнім захватом здорових тканин (лазер, електрокоагуляція тощо). Мета дослідження – підвищити ефективність опе- ративного лікування пігментних новоутворень у дітей. Матеріали та методи: дослідження проводилось на базі онкогематологічного відділення Вінницької облас- ної дитячої клінічної лікарні, математична модель для розрахунку параметрів оперативного доступу прово- дились на платформі Microsoft Excel. Наукова новизна. Гіпотеза даного припущення передбачала розрахунок відношення площі шкіри, разом із пігментним новоут- воренням, у дітей до площі видаленої гіподерми на рівні апоневрозу. Під час реалізації даної гіпотези враховува- лись отримані в останні роки дані щодо особливостей анатомічних структур, які розташовані між власне дермою, глибокою фасцією та апоневрозом. Висновки. Порівняльний математичний розрахунок відповідно до запропонованої просторової геометричної моделі біоптату у вигляді усіченого еліптичного конусу пере- конливо засвідчує збільшення корисного обсягу опе- раційного матеріалу при плановому гістологічному дослідженні порівнняно із циліндричною еліпсною кон- фігурацією біоптату за рахунок залучення у поле мікро- скопічного вивчення можливих «залишкових структур» (відростків), що відповідають меланоцитарним неву- сам, під маскою яких можуть відбуватись розвиток початкових стадій меланоми.

Глибоко залеглі мезозойські й палеогенові відклади Середньокуринської западини, що мають чималі ресурси, є основними комплексами, з якими пов’язані перспективи пошуку покладів нафти й газу. Один з основних показників нафтогазоносності – літолого-фаціальний склад умісних порід, зумовлений безпосереднім зв’язком акумуляційних процесів з тектонікою.На підставі аналізу кернового матеріалу параметричних і пошуково-розвідувальних свердловин, а також промислово-геофізичних досліджень встановлені обґрунтовані маркувальні горизонти, наводяться дані про літолого-фаціальні особливості й товщини стратиграфічних підрозділів верхньокрейдових та еоценових відкладів, вивчено розподіл проникних товщ і зміну їхніх колекторських властивостей у похованих структурах Середньокуринської западини.У межах досліджуваного регіону розріз верхньої крейди зазвичай складається трьома генетичними типами порід: осадовим, вулканогенно-осадовим і вулканогенним. Еоценові відклади представлені в глинистій (нижній еоцен), теригенно-карбонатній (середній еоцен) і теригенній (верхній еоцен) літофаціях. Виявлені закономірності зміни літофацій і товщин дали змогу виділити ділянки максимального накопичення опадів у зонах найінтенсивнішого прогинання, простежити межі басейнів у верхньокрейдову та еоценову епохи, що показано на складених картах. Отримані карти-схеми дають наочне уявлення про палеорельєф досліджуваної території до кінця верхньокрейдового й палеогенового етапів еволюції басейну. У розрізах зазначених комплексів встановлені ефузивні, карбонатні, піщані та алевролітові колектори, що мають значне поширення й потужність, яка збільшується в бік осьової лінії Середньокуринської западини.Отже, варто вважати, що виділена в розрізі верхньої крейди й еоцену зміна фацій супроводжується перервами в осадконакопиченні й розмивами, що становлять собою контактні зони й слугують сприятливим чинником для утворення пасток, контрольованих різнорідними екранами. У масштабі басейну основними регіональними флюїдотривами є глинисті породи майкопської світи (олігоцен-нижній міоцен), що в низці випадків незгідно перекривають нафтонасичені горизонти.

Мета дослідження – в історичному контексті дослідити ефективність співпраці громадських організацій західного регіону України з органами місцевого самоврядування та державної влади (1988 – 2021) на прикладі унікальних за своєю потугою “Товариства Лева”, Івано-Франківського обласного культурно-наукового товариства (КНТ) “Рух”, Івано-Франківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Методологія дослідження спирається на принципи об’єктивності та історизму, що передбачають розгляд окремих явищ і процесів у їх розвитку та тісному зв’язку із системою відповідних суспільних відносин; історичні факти аналізуються на фоні політичних процесів, що передбачає застосування методу порівняльного аналізу, завдяки якому з’ясовано сутність багатьох знакових для української суспільно-політичної думки подій. Наукова новизна: окреслено проблеми, з якими зустрічаються громадські організації та органи місцевого самоврядування й державної влади; узагальнено здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах; вироблено програму дій між громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування і державної влади. Висновки. На сьогоднішній день в Україні створено й апробовано, але не впроваджено на загальнодержавному рівні, ефективний механізм співпраці громадських організацій та органів місцевого самоврядування й державної влади. Функцію підтримки громадянського суспільства можуть і повинні брати на себе як громадські організації, так і органи місцевого самоврядування та державної влади. На жаль, вони мають одні до одних ще багато упереджень. Творці “Просвіти” (матері українських товариств) глибоко усвідомлювали потребу творення нації та її самоутвердження в умовах іноземної окупації. Оцінюючи здобутки й перспективи українських культурно-освітніх товариств на різних історичних етапах, необхідно акцентувати увагу на справі збереження генетичної пам’яті народу. Після проголошення незалежності України постало завдання формування громадянського суспільства, відродження і розвитку духовності українського народу. “Товариство Лева”, Івано-Франківське обласне культурно-наукове товариство “Рух”, Івано-Франківське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка та інші виробили програму дій: впровадження у суспільну свідомість розуміння необхідності самоорганізації громад, активної громадянської позиції, пріоритету традиційних українських національних цінностей; підтримка української мови, історії, культури, церкви, християнської моралі; сприяння формуванню всебічно розвиненої високоосвіченої, національно свідомої, соціально активної особистості.

Неупереджений аналіз перебігу світових процесів останніх тисячоліть незаперечно свідчить на користь того, що порівняно незначний за площею і кількістю населення північно-західний фрагмент гігантського євразійського материка став лідером переважної більшості інновацій в більшості сфер людської діяльності. Особливо помітна його участь у прогресі технологій виробництва, що спираються не на примітивний емпіризм і “здоровий глузд”, а на вищу форму інтелектуальності – цілеспрямовані природничо-наукові дослідження й ефективне використання їх результатів в усіх можливих сферах. Слід вітати ту обставину, що в розвинених країнах все частіше зусилля істориків скеровуються не на чергові панегірики на честь національних політичних і військових лідерів (дуже часто – справжніх злочинців), а на дослідження людського буття і культурно-цивілізаційних взаємодій в Європі та інших регіонах планети (напр. [1]).Ці тенденції дають надію на те, що серед головних цілей діяльності систем навчання і виховання належне місце все впевненіше займатиме формування не націонал-патріотів, а висококультурних професіоналів з високим рівнем компетентності в сфері наук і технологій.В останні десятиріччя життя вимусило країни-лідери розпочати перехід від індустріального суспільства до нового, яке слід називати “суспільством знань”, а не “інформаційним” (в усі часи людський соціум продукував інформацію й будував буття саме на її основі!). Ці країни – більшість їх розташовані в Західній і Північній Європі – обирають цілковито нову стратегію індивідуальної і колективної діяльності, новий комплекс перспективних цивілізаційних цінностей, шукають і реалізують засоби поєднання стійкого розвитку соціуму і збереження довкілля. Українські політологи і соціологи ще дуже далекі від належного усвідомлення того, наскільки в цій сфері датчани чи норвежці випереджають американців чи англійців. Саме тому вони в аналізі майбутнього роблять серйозні помилки, помічаючи лише окремі явища змін – як правило, лише “глобалізацію” (напр. [2]) – й полишаючи поза увагою десятки інших (частина їх названа в статті [3]).Одна з подібних стратегічних помилок вищого політичного і економічного керівництва України – спроба реалізувати концепцію “вільного ринку” в умовах, коли згадані нами країни-лідери давно відмовилися від цього надмірно архаїчного засобу організації діяльності економічного життя. Ця помилка співпала у часі й просторі з ще однією – нерозумінням значення фундаментальних наук і високоінтелектуальних технологій для забезпечення якості життя і прогресу націй у ХХІ ст. Тому перші роки нашої незалежності стали часом повернення до зразків капіталістичного суспільства періоду ХІХ століття, а не свідомої підтримки паростків нового суспільства ХХІ ст.Утім, події останніх двох-трьох років свідчать на користь того, що керівництво і громадськість України поступово позбавляються решток невиправданих сподівань на неорганізований “ринок”, суспільний хаос (чого варта шкода від “тіньового сектора”!) і шкідливий для 99,9% населення варіант приватизації колективної власності. Одна з ознак обрання більш перспективного напряму розвитку – бажання інтегруватися в європейські економічні структури шляхом глибоких законодавчих та виробничих змін.Серед тих засобів, які ми можемо використати в процесі руху до інтеграції – удосконалення і ефективізація діяльності системи освіти. Вона у нас має чимало позитивних рис, але загалом не надто добре відповідає європейським стандартам. До того ж, є певні відмінності між нашою і європейською стратегію розвитку та модернізації освіти.У цих тезах ми акцентуватимемо лише частину європейської освітньої стратегії – намагання зберегти і підвищити якість освіти, забезпечити кожного молодого європейця достатньою за обсягом і змістом компетентністю (реалізаційними знаннями, вміннями і навичками), яка б гарантувала його індивідуальні успіхи на ринку праці та світову якість створеної продукції чи наданих ним послуг.Про важливість освіти для подальшого існування та економічних успіхів об’єднаної Європи нікого на її теренах переконувати не треба – це вже визнана аксіома. Питання стоїть в іншій площині – як досягти максимальних результатів за наявних і можливих засобів і ресурсів. Саме так сформулювали завдання своїх держав та урядів вищі керівники 15 країн-членів Європейського Союзу під час березневої наради 2000 року в Лісабоні – зусиллями науковців, освітян та фахівців всіх інших профілів забезпечити для Європи економічні успіхи на основі “найбільш конкурентноздатних знань у світі” [4].Виконання цих складних завдань можливе за умови спільних зусиль всіх європейських країн одразу на трьох стратегічних напрямах удосконалення первинної освіти (цей термін означає всі форми навчання і підготовки до моменту виходу на ринок праці):І. покращення її якості та ефективності;ІІ. лібералізації і розширення до теоретичного максимуму доступу до первинної освіти;ІІІ. відкритості систем освіти на оточення і світ.Завдання підвищити якість освіти не випадково стоїть на першому місці – ніхто не має бажання надаремне витратити 5-8% валового національного продукту ([4, с.7]) і зусилля 3-6% всього активного населення (саме у цих межах лежить відсоток вчителів і викладачів серед всіх зайнятих у розвинених країнах [5, с.219]). Це завдання передбачає вирішення кількох вужчих проблем.Стимулювати вибір учнями і студентами науково-технологічних профілів навчання.Розвинути у молоді компетентності, необхідні для життя у суспільстві знань (інформаційному суспільстві).Забезпечити їй доступ до всіх нових інформаційних технологій.Поліпшити навчання і підготовку педагогічних працівників.Забезпечити ефективніше використання ресурсів.Для стратегічного планування шляхів розвитку національної освіти вищому керівництву й педагогам України слід уважно дослідити вказаний перелік тих заходів, які Європейський Союз вважає надійним фундаментом забезпечення якості освіти.Особливо важливий акцент на природничо-математичну та інженерно-технологічну освіту, оскільки саме цю сферу знань європейці вважають критичним показником якості всієї освіти, всієї первинної підготовки. І вони мають рацію – суспільство знань спиратиметься на найвищі технології й вершинні досягнення фундаментальних наук. Саме на це, а не на класичну механіку, елементарну хімію, фізику чи основи металознавства. Час цих наукових знань залишився у віддаленому індустріальному минулому.Як же на практиці Європа здійснює наміри підвищити якість освіти через розширення залучення учнів і студентів на науково-технологічні профілі навчання? Ситуація у цій сфері досить строката, про що й свідчать дані щодо їх загальної кількості на цих профілях у вищих навчальних закладах різних країн ЄС (табл. 1). Таблиця 1. Відсоток студентів, які вивчають точні науки(2000 рік) [4] Країна% студентів, які навчаються на даних профіляхКількість дипломованих осіб віком 20-29 років в розрахунку на 1000 мешканцівТочні науки (разом з інформатикою)Технології та інженеріяТочні науки, технологія, інженеріяФінляндія10.625.6– *Великобританія14.88.816.2Ірландія16.911.423.2Бельгія9.211.89.7Швеція11.419.111.6Австрія11.614.07.1Франція–––Данія10.210.0–Німеччина12.715.88.2Іспанія12.616.19.9Італія7.616.8–Португалія9.417.96.3Греція–––Люксембург9.38.11.8Примітка: * – брак даних. Тут стикаємося з певною несподіванкою – за короткий період 1990-х років Фінляндія стала європейським і світовим лідером з фундаменталізації освіти. Керівники цієї країни анітрішечки не бояться того, що мало не 40 відсотків всіх її студентів вивчають точні науки і “високі” технології.На початку 1990-х років Фінляндія потрапила в глибоку економічну кризу. Розпад Радянського Союзу позбавив цю невелику країну величезного ринку, який задовольнявся виробами, що хоч і мали задовільну якість, але не вимагали “високих” технологій. Це не лише майже вполовинило валовий національний продукт Фінляндії і знизило рівень життя населення, але й примусило виходити на світові ринки з підвищеними вимогами як до технологій, так і до якості.Під час вибору стратегії розвитку своєї освіти, Фінляндія відхилила пропозиції гранично гуманітаризувати її та розширити підготовку правників і менеджерів. Було скорочене викладання історії, на ранній дитячий вік перенесене перше ознайомлення з друкованими текстами тощо. Натомість, розширене і поліпшене викладання точних наук і найновіших технологій. Невисокої якості середня професійна освіта була досить швидко реформована у вищу, випускники якої отримували глибокі наукові знання і вміння використовувати досягнення точних наук. Наслідок усіх цих змін – стрімкий розвиток виробництва у найновітніших сферах і перше місце у світі з темпів підвищення людського капіталу нації на основі використання “високих” технологій.Та приклад Фінляндії не є винятком. Як стає все більш очевидним з даних останніх років, значна частина інших країн ЄС також відзначається великою (15-19%) кількістю тих студентів, які готуються розвивати і використовувати найбільш ефективні технології ХХІ століття. Та ще важливіша та обставина, що на відміну від України, де надто часто звучать промови про “надмірну кількість науковців та інженерів” й пропонується прискорено готувати необмежену кількість адвокатів і менеджерів, в країнах ЄС застосовується стратегія збереження (і навіть розширення) саме природничо-математичних та інженерно-технологічних секторів вищої освіти.Сучасний розподіл нашого студентства в закладах університетського рівня за профілями підготовки відповідає кращим європейським зразкам – ми маємо приблизно 11% майбутніх науковців і близько 20% – інженерів і технологів [6]. Ось тільки б зберегти і підвищити якість навчання, зокрема, не витрачати перші семестри на ліквідацію недоліків роботи школи…На жаль, ми не можемо сподіватися на позитивні зрушення в роботі середньої школи, оскільки керівництво міністерства освіти і науки вважає, що навчатися і набувати досвід можна лише на власних помилках. Однак, доцільніше вчитися на чужих невдачах. Наприклад, багато разів у десятках країн світу з різноманітних міркувань ті чи інші предмети переводили з обов’язкових у вибіркові, ліквідовуючи жорсткі випускні екзамени. Результат кожного разу був один і той же – профанація викладання, різке зниження знань випускників шкіл і погіршення діяльності всієї вищої освіти. Кожна країна виходила з подібної кризи своїм шляхом. Більшість повертала обов’язковість вивчення і глибоко модернізувала зміст програм, інші (як США) просто скуповували за рубежем випускників шкіл і студентів з потрібними якостями і знаннями.То чи не краще нам відмовитися від подальшого поглиблення кризи в природничо-математичній освіті й обрати за приклад не американський, а фінський досвід?

Принципи цивільного судочинства є найбільш узагальненою й фундаментальною категорією науки цивільного процесуального права разом із такими, як мета і завдання цивільного процесу, предмет і метод цивільного процесуального права, цивільні процесуальні правовідносини тощо. Симптоматично, що інтенсивні дослідження принципів припадали на періоди, пов’язані з кодифікаціями процесуального законодавства, і посткодифікаційні. Так було і в 60-х роках минулого століття, і у 2000-х роках. Достатньо велика кількість спеціальної літератури з цієї проблеми дає змогу уявити сучасний стан теорії принципів цивільного судочинства, її прикладне значення. У зв’язку із цим слід звернути увагу те, що теоретичні концепти, покладені в основу теорії принципів цивільного процесуального права у 60-х роках минулого століття, залишилися майже незмінними. Водночас конституційна реформа у сфері правосуддя і суміжних інститутів заклала підвалини для модернізації цивільного процесуального законодавства, наслідком чого стало прийняття нової редакції Цивільного процесуального кодексу України, що ґрунтується на загальноєвропейських тенденціях у сфері цивільного судочинства й ідеї забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд і доступності правосуддя. Одним із найбільш визначальних наслідків конституційної реформи і змін цивільного процесуального законодавства слід визнати створення нового Верховного Суду як суду касаційної інстанції, на який, серед іншого, покладено функцію забезпечення єдності судової практики, а отже, високих стандартів правосуддя. З огляду на це стає зрозуміло, що сучасне цивільне судочинство і судове правозастосування мають відповідати Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ЄКПЛ) і забезпечувати доступ до правосуддя, а інститути правосуддя і судочинства треба вдосконалювати, виходячи з викликів сучасного суспільства, а також із такого очевидного цивілізаційного факту, як фундаменталізація прав людини й ефективності правосуддя. При цьому можна помітити, що поза увагою доктрини цивільного процесуального права залишаються принципи цивільного судочинства, які є основоположними і визначають певний дискурс наукових досліджень та виміри сучасного цивільного судочинства в умовах демократичних суспільств, виступають, так би мовити, мірилом верховенство права. Вони мають специфічну правову природу і вважаються певною експлікацією загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, тобто імперативних норм міжнародного права, що приймаються та визнаються міжнародним співтовариством держав загалом і відхилення від яких неприпустиме. Для них характерні наднаціональний характер і закріплення у міжнародно-правових актах, таких як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, ЄКПЛ. Важливо також, що ці принципи застосовуються у практиці Європейського суду з прав людини. Отже, подальший розвиток теорії принципів цивільного процесуального права має бути скеровано на дослідження глибоких закономірностей, тенденцій змін якісних характеристик правового регулювання цивільного судочинства, які історично лежать у надрах різних систем праворозуміння і зумовлюють формування нового світогляду, тобто бачення правосуддя, функцій судів як органів судової влади, які в умовах демократичних суспільств мають забезпечити пріоритет прав людини, верховенство права, новий рівень юридичної практики загалом. Подальша їх наукова розробка і впровадження у практику судового правозастосування сприятимуть соціалізації цивільного процесу, визначенню з точки зору нових соціально-правових реалій функціонування судочинства, детермінованих необхідністю утвердження прав людини і верховенства права. У статті досліджуються правова природа і каталог основоположних принципів цивільного судочинства, виходячи із субсидіарного значення в судовому правозастосуванні, та дається їх феноменологічна інтерпретація.

У статті досліджується один із розрядів лексики, обмеженої щодо вживання, зокрема територіальні діалектизми, репрезентовані творчим доробком І.Нечуя-Левицького; на широкому ілюстративному матеріалі простежено диференційні ознаки мовних одиниць південно-східного наріччя, з’ясовуються їхні фонетичні, граматичні, лексичні та фразеологічні особливості.