Academic literature on the topic 'Геополітичні процеси'

У статті розкриваються методологічні засади та формулюються основні етапи геополітичного аналізу як універсального механізму проникнення у складні системи та геополітичні процеси сьогодення. В даному дослідженні геополітичний аналіз розуміється як методологія прикладного політологічного дослідження міжнародних ситуацій і процесів, орієнтованих на вироблення політичних рішень в сфері встановлення, підтримки і вдосконалення контролю над простором. Акцентується увага на тому, що геополітичний аналіз зосереджений на способах актуалізації та використання ландшафту і простору для досягнення політичних цілей. Таким чином, за допомогою геополітичного аналізу величезна кількість природних особливостей географічного середовища комунікативно активується лише за особливих обставин. Запропонований підхід концентрується на тому, щоб розкрити легітимізуючу основу дій і подій світової політики, встановити їх зв’язок з певними інтересами. Доводиться, що активне впровадження в практику досліджень геополітичних явищ і процесів такого роду методик/методів і, відповідно, форсована розробка методологічних підстав цієї роботи стає одним із шляхів підвищення наукоємності самої геополітичної науки.

Стаття присвячена аналізу підсумків саміту «Великої двадцятки» в геополітичному контексті із метою надання геополітичних оцінок. Визначено, що цьогорічний саміт продемонстрував зацікавленість світової спільноти у подальшому розвитку глобальних економічних процесів, а також у реформуванні глобальної економіки в цифрову із використанням інноваційних підходів та методів. З’ясовано, що найбільш актуальними завданнями саміту стали: координація політики між членами G20 з метою досягнення глобальної економічної стабільності та стійкого розвитку; просування фінансового регулювання, яке б знижувало ризики та запобігало майбутнім фінансовим кризам; створення нової міжнародної фінансової архітектури. Підсумки саміту «Великої двадцятки» в Ханчжоу багато в чому визначили перспективи розвитку глобальних економічних процесів, а також побудову нового світового економічного порядку із запровадженням інноваційних підходів та елементів цифрової економіки. Доведено, що діяльність по забезпеченню функціонування світової економіки повинна базуватись на колективних зусиллях всіх учасників та враховувати усі реалії на міжнародній арені. Обґрунтовано тезу про те, що саме геополітичні фактори багато в чому визначають не тільки поведінку держав на міжнародній арені, але і напрями, за якими здійснюються світові процеси, в тому числі й економічні. Тому в цьому контексті важливим видається консолідація зусиль та ресурсного потенціалу для продовження роботи над створенням нового світового економічного порядку ХХІ ст., який би враховував усі потреби людства.

У статті досліджуються теоретичні витоки концепції глобального лідерства США. Розглядається її взаємозв’язок з концепцією світової гегемонії. Аналізується спроможність США чинити якісний вплив на глобальні геополітичні процеси. Пояснюються причини сприйняття США американцями як держави з особливою місією. Доведено, що США ніколи не відмовлялися від світової першості, але з огляду на трансформаційні зміни міжнародної системи обрали курс на досягнення та підтримку глобального лідерства як кращої альтернативи світовій гегемонії.

У статті досліджуються тенденції та перспективи розвитку економічних відносин між Україною та ЄС із використанням сучасних методів оцінки. Окреслено геополітичні пріоритети інтеграційної стратегії України, визначено правові аспекти відносин між Україною та ЄС, проаналізовано основні напрямки співпраці між Україною та ЄС. Обґрунтовано особливості розвитку економічної політики України в контексті інтеграції до ЄС, підтверджуючи те, що в сучасному глобальному суспільстві відбуваються трансформаційні процеси, в яких Україна бере та повинна брати участь. Також аналізуються сучасні проблеми національних стратегій інтеграції в контексті основних аспектів розвитку ЄС. Запропоновано використання економетричного методу для прогнозування ефективності співробітництва між ЄС та Україною у контексті розвитку економічної політики.

Сьогодні інтеграційні процеси на Європейському континенті поглиблюються в різних напрямках. Бачення Франції майбутнього ЄС відрізняється від бачення інших країн, а детальне вивчення європейського зовнішньополітичного вектору Франції дозволить краще зрозуміти геополітичні реалії на європейському континенті. Як один із піонерів європейської інтеграції, країна проводить активну політику реформ і поглиблення відносин між державами-членами та підтримує розширення ЄС. Актуальність дослідження виникає через необхідність повноцінного вивчення ролі Французької Республіки на міжнародній арені, і зокрема в євроінтеграційних процесах після розпаду біполярної системи. Сьогодні інтеграційні процеси на Європейському континенті поглиблюються в різних напрямках. Бачення Франції майбутнього ЄС відрізняється від бачення інших країн, а детальне вивчення європейського зовнішньополітичного вектору Франції дозволить краще зрозуміти геополітичні реалії на європейському континенті. Як один із піонерів європейської інтеграції, країна проводить активну політику реформ і поглиблення відносин між державами-членами та підтримує розширення ЄС. Мета роботи. вивчення концептуальних і практичних аспектів забезпечення національної безпеки Франції в контексті євроатлантичного політичного процесу з урахуванням демографічної та екологічної обстановки, сучасної трансформації і глобалізації як зовнішніх, так і внутрішніх загроз національним інтересам сучасної Франції. Методологія. емпіричні (експеримент, спостереження, опис) та теоретичні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення, класифікація тощо), а також системний, функціональний, конкретно-соціологічний. Наукова новизна дослідження полягає, насамперед, у тому, що проблема національної безпеки сучасної Франції розкривається на широкій теоретико-методологічної та політологічної основі, як одна з важливих складових політичної науки; обрана тема досліджується в тісному взаємозв'язку спеціальних знань з різними галузями соціальних наук – історія, філософії, політології, психології, з широким використанням різноманітних політичних теорій і технологій, соціальних цінностей і політичного прогнозування, що безумовно істотно збагатило зміст політологічного дослідження і значно розширило його теоретико-методологічну базу. Висновки. Поняття «національна безпека» в державному управлінні охарактеризовано в контексті дослідження різних її аспектів (факторів існування, об’єктів, підрозділів тощо). Аналіз цих аспектів показав, що не існує єдиного усталеного визначення поняття «національна безпека», яке б задовольнило вчених у різних галузях та в усіх країнах, оскільки кожна з них пропонує таке визначення, виходячи з власних інтересів та цінностей, сформованих протягом конкретний історичний період. Виявилося, що ці інтереси та цінності визначають критерії забезпечення рівня національної безпеки, конструкт якого складається із змінних і незмінних компонентів. Хід часу і зміна сучасних умов вимагають акцентування уваги на захисті життєво важливих інтересів і цінностей людей і громадян, суспільства і держави, а отже, своєчасного виявлення, аналізу, запобігання та нейтралізації реальних і потенційних загроз, проблеми та ризики для цих інтересів. Змістом державного управління політикою безпеки в цьому контексті є формування та реалізація системи правових, організаційних та економічних заходів, які передбачають використання управлінських методів та інструментів захисту національних інтересів у всіх сферах їх діяльності з урахуванням ряд загальних, складності, результативність, дієвість, публічність, чесність тощо.

Анотація. Процеси глобалізації у світовій економіці посилюють тенденції залежності бюджетних політики країн, у тому числі у сфері формування публічних видатків, від міжнародних відносин. У науковій літературі доволі ґрунтовно розкрито різноманітні механізми залежності публічних видатків від міжнародних відносин. Однак обґрунтовані наукові позиції щодо тих чи інших наслідків для видатків бюджетів різних країн не впорядковано в цілісну систему зовнішніх чинників. Метою статті є систематизація вчення про вплив міжнародних відносин, у яких бере участь країна, на видатки державного бюджету і розвиток теоретичних положень фінансової науки про зміни публічних видатків під впливом міжнародних відносин. Запропоновано згрупувати чинники, які впливають на публічні видатки, у чотири напрями: 1) геополітичні; 2) юридичні, 3) фінансово-кредитні; 4) інфраструктурні. Серед геополітичних чинників, які найбільше впливають на видатки держави, виокремлено військову агресію, ізоляцію, санкції, втручання у внутрішні справи країни тощо. Важливе значення для публічних видатків мають міжнародно-правові (юридичні) чинники, а саме: правові акти міжнародних інституцій, правомочність яких поширюється на державу; ухвали міжнародних судів; рішення міжнародних фінансових організацій. З-поміж чинників міжнародної фінансово-кредитної системи, від яких залежать видатки національних бюджетів, зазначено стан, динаміку, тенденції на міжнародних фінансових, валютних, кредитних ринках. Наслідки інфраструктурних чинників для публічних видатків проявляються через створення об’єктів глобальної інфраструктури, їхня модифікація і ліквідація. Одержані результати дають змогу чіткіше ідентифікувати міжнародні чинники, що впливають на публічні видатки, і більш ґрунтовно розуміти природу такого впливу. Ключові слова: публічні видатки, бюджет, бюджет держави, економічні санкції. Формул: 0; рис.: 1; табл.: 0; бібл.: 31.

У статті автор досліджує генезис кримінальної від-повідальності за службову недбалість. Автор наголошує, що службова недбалість – це діяння, яке є невід’ємною ланкою в єдиному ланцюгу службових злочинів, протидія яким загалом забезпе-чує внутрішній суверенітет публічної влади, захист людини та інших цінностей від недобросовісної діяль-ності її представників. Зазначено, що історичними передумовами кримі-нальної відповідальності за службову недбалість були геополітичні процеси на території сучасної Україн-ської держави, формування її територіальної цілісно-сті, діяльності інститутів публічної влади. Послідовно досліджуючи історичний аспект кримі-нальної відповідальності посадових і службових осіб від часів Київської Русі, автор розкриває становлення інституту службової недбалості в законодавстві. Одним із найважливіших аспектів статті є поста-новка проблеми форми вини в разі вчинення службової недбалості. Автор доводить, що необхідно звертатися до пози-тивного досвіду дослідження кримінальної відпові-дальності за службову недбалість попередніх років з метою її вдосконалення в сучасних умовах розбудови правової держави України. Значна увага в статті присвячена аналізу норматив-ного закріплення службової недбалості в криміналь-ному законодавстві радянського періоду. Указано, що в перших Кримінальних кодексах поряд із прогресив-ними ідеями щодо опису об’єктивної сторони складу злочину, зокрема формулювання матеріального складу злочину з переліком альтернативних наслідків, відсут-ня винність як ознака злочину загалом. Автор пропонує, спираючись на доктринальні поло-ження української кримінально-правової науки, здійс-нити ревізію складу службової недбалості в криміналь-ному законі.

Наявні геополітичні та соціально-економічні умови, у яких перебуває Україна, зумовлюють процеси розвитку її державності, розбудови громадянського суспільства, привносять до сфери розуміння та здійснення права на свободу мирних зібрань свої особливості, зміст яких є недослідженим. Сьогодні Україна перебуває у буремному періоді, який характеризується введенням надзвичайного або воєнного стану в окремих її регіонах. Метою статті є дослідження особливостей обмеження щодо реалізації права на свободу мирних зібрань в умовах надзвичайного стану. Спираючись на лінгвістичне розуміння, увібравши доктринальний та легальний досвід розуміння змісту поняття “умова” у поєднанні з іншими терміно-поняттями, доходимо висновку про те, що умову слід розуміти як зовнішні обставини, які забезпечують реалізацію, здійснення чи функціонування явища, процесу, котрі характеризують специфіку здійснення взаємних прав та обов’язків суб’єктів, що потрапили у вказані обставини. Обґрунтовано, що правовий режим надзвичайного стану може впливати на здійснення права на свободу мирних зібрань, однак його адміністративне запровадження – Указом Президента України, який може містити пряму вказівку на заборону мирних зібрань, не може бути правовою, з огляду на конституційність, принцип верховенства права та законність, підставою заборони чи обмеження здійснення такого права. Правовий режим надзвичайного стану як зовнішня обставина позначається на здійсненні права на свободу мирних зібрань суб’єктів, що потрапили у вказані обставини. Прийняття ж рішення про заборону чи обмеження здійснення права на свободу мирних зібрань залишається виключною прерогативою адміністративного суду, який, ухвалюючи таке рішення, користується власним розсудом, що визначає можливість ухвалення подекуди протилежних рішень (заборонити, обмежити здійснення права на свободу мирних зібрань або відмовити у задоволенні адміністративного позову). Встановлення Указом Президента України про введення надзвичайного стану заборони масових заходів є втручанням у розсуд адміністративного суду (нині законним втручанням, оскільки прямо передбачений у нормах Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану”), яке обмежує судовий розсуд в ухваленні рішення за позовом органів державної влади або місцевого самоврядування щодо обмеження чи заборони у реалізації права на свободу мирних зібрань, схиляючи суд до ухвалення однозначного та наперед відомого рішення – заборони здійснення права на свободу мирних зібрань. Отже, надзвичайний стан як умова здійснення права на свободу мирних зібрань істотно впливає на здійснення цього права, а за умови встановлення прямої заборони на проведення масових заходів призводить до заборони здійснення права на свободу мирних зібрань на території, де введено надзвичайний стан.

Доступ до правосуддя є невід’ємним елементом верховенства права й демократичної правової держави. Забезпечення рівного доступу до правосуддя для всіх визначено у цілях сталого розвитку, що пояснює підвищення інтересу до вивчення ефективних шляхів його досягнення, зокрема, із досвіду провідних держав світу. Виходячи з наведеного, для держав, що вибороли свою незалежність не так давно, серед яких і Україна, особливої актуальності набувають розбудова ефективної системи правосуддя та її трансформація в умовах прагнення до сталого розвитку. Тридцятиріччя незалежності нашої країни — це гарна нагода для переосмислення проміжних результатів і досягнень, пошуку шляхів подальшого розвитку з урахуванням геополітичної ситуації й загальносвіто- вих тенденцій. Україна є однією з держав — засновниць Організації Об’єднаних Націй (ООН)1, і українська влада підтримує Цілі сталого розвитку ООН2. Крім того, Україна є однією з найбільших країн Європи за територією та кількістю населення3. Водночас у звіті Світового банку, у якому порівнюється регулювання підпри- ємницької діяльності, наша країна посідає 64 місце із 190 з точки зору просто- ти ведення бізнесу4. За даними Freedom House у звіті «Свобода у світі», Україні надано статус «частково вільної» (partly free status) через дуже низькі показни- ки верховенства права (6/16), незалежності судової влади (1/4), а також через низький рівень захисту від незаконного застосування фізичної сили і свободи від війни і повстань (1/4)5. У цій главі будуть узагальнені досягнення реформ цивільного процесуаль- ного права, що були провадилися упродовж періоду незалежності України, а також охарактеризовані нові підходи до визначення мети й окремих прин- ципів сучасного цивільного процесу, зокрема, принципу співробітництва суду і сторін у цивільному судочинстві. Визначальними у даному контексті є підтримка ідеї сталого розвитку й необхідність досягнення цілей сталого розвитку, насамперед забезпечення доступу до правосуддя для всіх, мирних і ефективних інституцій на всіх рівнях3.