Academic literature on the topic 'Вторинна інфекція'

Вступ. На сьогодні, детальної інформації щодо інфікування військовослужбовців у доступних джерелах немає. В той же час є інформація щодо можливого інфікування великої кількості військових, особливо тих, які знаходяться в умовах обмеженого простору. Актуальність даної інфекції для військових полягає і в тому, що під час призову на військову службу, при поверненні з відряджень і відпусток, дані категорії осіб (особливо які знаходяться в інкубаційному періоді або є безсимптомними) можуть занести nCoV 2019 у підрозділ та викликати спалах. Мета роботи − вивчення та узагальнення досвіду фахівців з різних країн щодо актуальних питань захворювання COVID-19. Матеріали та методи. За допомогою історичного, бібліосемантичного і порівняльного аналізу та системного підходу проведено узагальнення даних літератури стосовно етіологічних, епідеміологічних, клінічних і діагностичних аспектів нової коронавірусної інфекції, структури і частоти ускладнень. Результати дослідження. У статті представлений огляд літератури з відображенням актуальності, етіології, епідеміології, клінічних проявів, діагностичних критеріїв COVID-19 та можливих ускладнень, які розвиваються при захворюванні з такою частотою: пневмонія (15,7-100%), ГРДС (3-90%), ураження серця (міокардит та ін.), аритмія, токсичний гепатит (4-53%), реактивний панкреатит, тромбоз глибоких вен, тромбоемболія (до 31%), коагулопатія (до 38%), анемія (до 15%), гостре ураження нирок з розвитком гострої ниркової недостатності (3-8%), сепсис, септичний шок (4-8%), поліорганна недостатність, отит, синусит, бронхіт, неврологічні ускладнення (36,4-45,5%), гостре цереброваскулярне захворювання, інсульт, порушення свідомості, атаксія, судоми, невралгія, травмування скелетних м’язів, енцефалопатія, периферійна полінейропатія, вторинна бактеріальна інфекція (6-10%), бактеріємія, грибкова суперінфекція, викидень (у 2%), внутрішньоутробне обмеження росту (у 10%), передчасні пологи (у 39%). Висновки. У хворих із COVID-19 можуть розвиватися найрізноманітніші ускладнення, серед яких пневмонія, ГРДС, коагулопатія, тромбоемболія, ураження печінки. Тому у хворих зі швидким клінічним погіршенням слід виключати, крім розвитку ГРДС і легеневу тромбоемболію, в діагностиці якої важливу роль відіграють КТ-легенева ангіографія та додаткові лабораторні тести для дослідження системи коагуляції/антикоагуляції крові. Під час епідемічного періоду COVID-19, при обстеженні пацієнтів з неврологічними та іншими проявами, лікарі повинні розглядати інфекцію SARS-CoV-2 у якості диференційного діагнозу задля уникнення відстроченого чи помилкового діагнозу, запобігання передачі, попередження летальних наслідків, особливо, при важкому її перебіг. Нова коронавірусна інфекція яскраво висвітлила проблеми, що можуть раптово і одночасно виникати в багатьох країнах світу, коли з’являються нові інфекції, особливо, у випадках нехтування елементарними заходами профілактики. COVID-19 продемонструвала, яку колосальну шкоду може принести економіці різних країн спалах інфекції протягом короткого часу. З урахуванням нових інфекцій, необхідно докорінно переглянути ставлення до профілактичної медицини, біобезпеки країни, інфекційних хвороб та організації надання медичної допомоги при інфекційних захворюваннях.

Мета роботи – базуючись на останніх світових дослідженнях, оцінити імунопатогенез ВІЛ-інфекції та туберкульозу (ТБ). Наведено основні імунопатогенетичні механізми розвитку і прогресування ВІЛ-інфекції та туберкульозу, а також пояснені шляхи посилення ефекту їх поєднаної дії. З прогресуванням ВІЛ-інфекції зменшується кількість і порушується функціональна активність СD4+Т-лімфоцитів. У кістковому мозку посилюється синтез лімфоцитів і компенсаторно активується гуморальний імунітет. Хронічні хвороби або інфекції зумовлюють виснаження компенсаторних механізмів, унаслідок чого поступово знижується кількість лімфоцитів, ще більше порушується клітинний імунітет, а з порушенням функції В-лімфоцитів змінюється і гуморальна імунна відповідь. Приєднання інтеркурентних захворювань у ВІЛ-інфікованих і хворих на ВІЛ-інфекцію залежить від стану клітинного і гуморального імунітету, рівня СD4+Т-лімфоцитів, зниження якого до 300 кл./мкл крові є визначальним фактором приєднання вторинної патології. Наростання ураження імунної системи врешті-решт призводить до розвитку опортуністичних інфекцій. У цих умовах імунна система не може стримувати персистенцію мікобактерій туберкульозу (МБТ), що і спричинює розвиток клінічних форм ТБ. Значне пошкодження і зниження кількості СD4+Т-лімфоцитів у хворих з поєднаною ВІЛ/ТБ-інфекцією супроводжується значним ослабленням активності альвеолярних макрофагів, посиленим розмноженням в легенях МБТ, що сприяє їх дисемінації.

ВІЛ-інфекція приводить до постійного зростання кількості осіб із опортуністичними захворюваннями та летальності від них. Частота розвитку захворювань органів дихання – більше 60 %, при цьому найчастіше діагностується туберкульоз. Діагностичні можливості стосовно опортуністичних хвороб залишаються обмеженими. Окрім того, наразі більш ніж у 50 % пацієнтів має місце поєднання різних вторинних захворювань, що призводить до зростання тяжкості їх перебігу, проблем діагностики та лікування. Мета – встановити діагностичну ефективність комплексного застосування різних методів гістологічного дослідження для верифікації етіології інфекційних уражень органів грудної порожнини на тлі ВІЛ-інфекції. Матеріал і методи. Групу дослідження склав 31 випадок вторинних інфекційних уражень органів грудної порожнини у ВІЛ-інфікованих хворих. Перш за все проводили традиційне гістологічне дослідження. Додатково застосовували гістохімічні методики: Ціль – Нільсен, флуоресцентний метод, метод Гоморі – Гроккота та ШЙК-реакцію з альціановим синім, а також імуногістохімічне дослідження для виявлення мікобактеріальних антигенів з двома поліклональними антитілами до M. tuberculosis. Результати. За результатами комплексного гістологічного дослідження діагностовано 15 (48,4 %) випадків туберкульозного процесу. Зіставлення попереднього та заключного клінічних діагнозів усіх випадків нашого дослідження показало, що лише у 3 випадках (9,7 %) отримано підтвердження попереднього клінічного діагнозу, у 9 випадках (29,0 %) клінічний діагноз був уточнений та у 12 випадках (38,7 %) встановлено діагноз. Ще в 5 випадках (16,1 %) попередній клінічний діагноз виявився хибним та був змінений. І лише у 2 (6,5 %) випадках остаточний діагноз не було встановлено. Таким чином, в 25 випадках (80,6 %) встановлено розвиток грибкової інфекції та у 15 випадках (48,4 %) діагностовано туберкульоз. Загалом у 16 (51,6 %) випадках виявлено асоціацію різних вторинних інфекцій. Висновок. При проведенні морфологічної діагностики у ВІЛ-інфікованих пацієнтів із вторинними інфекційними ураженнями органів грудної порожнини доцільно застосовувати низку спеціальних гістохімічних методів дослідження уражених тканин. У 67,7 % випадків при розширеному морфологічному дослідженні початковий патогістологічний висновок був уточнений або повністю змінений. Загальна ефективність комплексного морфологічного дослідження склала 93,5 %.

У статті наведені дані щодо фітосанітарного стану насіння сої сортів Вільшанка, Єлена та Во-рскла, рівня контамінації патогенними мікроорганізмами. Мета досліджень полягала в оцінці ефек-тивності фунгіцидних протруйників проти грибкової і бактеріальної інфекції сої та їх впливу на по-сівні якості насіння. Варіанти досліду включали: 1. Контроль. 2. Фундазол, 500 г/кг з.п. (St) 3 кг/т. 3. Вітавакс 200 ФФ, 400 г/л в.с.к. 4. ТМТД 400 г/л к.с. 6 л/т. 5. Віал Траст, 140 г/л: к.с. 2,5 л/т. Для встановлення впливу протруйників на стан та розвиток рослин сої їх вирощували до фази двох спра-вжніх листків у вегетаційних ємностях. Визначення лабораторної схожості і вивчення мікрофлори насіння здійснювали методом пророщування у вологій камері в чашках Петрі на фільтрувальному папері, згідно з ДСТУ 4138-2002, а польову – при сівбі в горщики із землею. Зараженість насіння збу-дниками хвороб визначали біологічним методом, основаним на стимулюванні росту і розвитку пато-генних мікроорганізмів як на протруєному, так і не на протруєному насінні. Виявлено, що загальна зараженість насіння сої фітопатогенними мікроорганізмами складала 27,3–37,0 %, при цьому за-раженість грибною інфекцією складала 68,3–83,9 % від загальної кількості та 6,4–17,3 % – зміша-ною інфекцією. Ураження бактеріальною інфекцією було в межах норми (до 5 %) у сортів Єлена (3,5 %) та Вільшанка (2,3 %). У сорту Ворскла цей показник становив 6,4 %. Найбільшою часткою ізоляції відрізнялися гриби роду Alternaria, частина яких становила 5,3–11,3 % залежно від сорту. Менше поширення мали гриби роду Fusarium: 3,9–6,5 % від загальної кількості насіння, ураженого патогенами грибної етіології. Незначним проявом характеризувалися гриби роду Botrytis – у межах 2,5–3,5 % залежно від сорту. На насінні сорту Єлена та Ворскла одночасно були виділені спори цих патогенів. Досить широко були репрезентовані на насінні сої представники вторинної інфекцій (Aspergillus, Mucor та Penicillium), поширеність яких становила 4,4–10,1 %. Частка кожного з цих патогенів, за винятком Mucor, незначна – від 0,5 % до 2,5 %. Частка ізоляції грибів роду Mucor дещо вища, максимальна на сорті Єлена – 5,5 % і мінімальна на сорті Вільшанка – 3,3 %. Для знезаражен-ня насіння від патогенної флори грибного та бактеріального походження доцільно використовувати двокомпонентний фунгіцидний протруйник Вітавакс 200 ФФ, 400 г/л в.с.к. з нормою використання 2,5 л/т насіння, який також має найкращий стимулюючий ефект на лабораторну схожість насіння сої.

Симптоматика ураження нервової системи проявляється в різних випадках по-різному: переважним залученням у процес речовини головного мозку; спинного мозку; оболонок; периферичних відділів нервової системи. Спектр порушень широкий і не є специфічним тільки для ВІЛ-інфекції. Реєструють порушення когнітивних функцій (пам’ять, інтелект, навчання), розлади свідомості та уваги, емоційні й поведінкові розлади аж до тяжкого ураження центральної нервової системи (ЦНС) – ВІЛ-асоційованої деменції. Можуть виявлятися симптоми ураження периферичної нервової системи. Неврологічні прояви СНІДу поділяються на первинні та вторинні. Первинні пов’язані з прямою шкідливою дією вірусу, автоімунними процесами, нейротоксичною дією антиретровірусної терапії, а вторинні – зумовлені прогресуючим імунним дефектом і приєднанням опортуністичних інфекцій. Первинні ураження поділяють на ранні: СНІД-деменція (ВІЛ-асоційована енцефалопатія з наступною деменцією, або СНІД-дементний комплекс); гострий ранній ВІЛ-енцефаліт; менінгіт або менінгоенцефаліт; васкулярний нейроСНІД; та пізні: мієлопатії вакуолярні на кшталт висхідного або поперечного мієліту; ураження периферичної нервової системи у вигляді симетричної сенсорної дистальної полінейропатії, хронічної запальної демілієнізуючої полінейропатії, гострої запальної демієлінізуючої полінейропатії за типом синдрому Гійєна-Барре, енцефаломієлополінейропатії, БАС-подібний синдром. Нині всі ВІЛ-обумовлені ураження ЦНС об’єднують під загальною назвою «ВІЛ-асоційовані нейрокогнітивні розлади». Раннє призначення противірусної терапії є стримуючим чинником для патогенного впливу ВІЛ на функції ЦНС. Та для оптимізації схеми терапії доцільно визначати медикаментозну стійкість вірусу у спинно-мозковій рідині (СМР) і вірусне навантаження у лікворі. Та результати вивчення кореляційних стосунків між кількістю ВІЛ у СМР і плазмі крові розрізняються: одні дослідники виявляють взаємозв’язок, інші не знаходять статистично значущого зв’язку між цими показниками. Та очевидно, що необхідно підбирати схеми антиретровірусної терапії (АРТ) з добрим проникненням крізь гемато-енцефалічний бар’єр (ГЕБ) для забезпечення достатньої концентрації препаратів і припинення вірусної реплікації в клітинах ЦНС. Таким чином, вимагають додаткових досліджень клініко-лабораторні аспекти ураження нервової системи при ВІЛ-інфекції. Клінічна інформативність вірусологічних досліджень СМР для оцінки ступеня тяжкості ВІЛ-асоційованого ураження ЦНС досі не доведена. У світі немає зареєстрованих тест-систем для оцінки навантаження ВІЛ у лікворі, й ці методи діагностики не застосовуються у клінічній практиці.

Стихійні лиха та спалахи інфекційних захворювань є глобальними проблемами на шляху до досягнення Цілей розвитку тисячоліття. Важливо, щоб громадськість, управлінці та працівники сфери охорони здоров'я розуміли, що надзвичайні ситуації природного характеру не є безпосередньо джерелами інфекційних захворювань; що основна причина зниження рівня інфекційної безпеки і спалахи інфекційних захворювань є їх вторинними вражаючими факторами. Реагування на ці чинники потребує зміни парадигми медико-біологічного захисту з реагування навздогін на заходи із підсилення спроможності системи охорони здоров’я працювати в умовах надзвичайної ситуації, не тільки природного характеру, за рахунок поєднання принципів управління складними системами і філософії медицини катастроф. Для коректного управління протиепідемічними заходами щодо соціально небезпечних інфекцій важливо розуміти, що незважаючи на зниження показників захворюваності за рядом нозологій, епідемічна ситуація щодо інфекційних хвороб в Україні залишається нестабільною, зареєстровано рекордну кількість спалахів гострих кишкових інфекцій за останні 20 років, 73,5 % з яких були пов’язані із порушенням суб’єктами господарювання елементарних санітарно-гігієнічних норм і правил на тлі відсутності нагляду і контролю, про що свідчать дані статистики з офіційних джерел МОЗ України. Аналіз статистики інфекційної захворюваності, інформаційних й аналітичних матеріалів МОЗ України та наукових публікацій свідчить про те, що погіршення соціальної, економічної та екологічної ситуації позначились на рівні медичної допомоги, стані імунопрофілактики, а відповідно й на рівні інфекційної захворюваності. Можна стверджувати, що проблема інфекційної безпеки постраждалих внаслідок надзвичайної ситуації природного характеру досліджувалася вітчизняними та зарубіжними науковцями. Переважно наголос робився на управління наданням медичної допомоги як складової заходів з реагування на виникнення надзвичайної ситуації, приділялася увага адмініструванню санітарних втрат, логістиці гуманітарної допомоги. Досліджувалося питання поширення інфекційних захворювань, пов’язане безпосередньо з впливом первинних і вторинних вражаючих факторів надзвичайної ситуації природного характеру. Питання управління допомогою хворим на соціально небезпечні інфекції в умовах ліквідації наслідків надзвичайної ситуації природного характеру у джерелах наукової інформаціє не висвітлювалося, окрім деяких згадувань щодо вжиття заходів щодо запобігання гепатитам. Відповідно для планування заходів із запобігання зниження рівня інфекційної безпеки необхідно враховувати, що найбільш поширені інфекційні захворювання, що частіше за все діагностуються у постраждалих внаслідок НС природного характеру, включають інфекції дихальних шляхів і гострі кишкові інфекції, зазвичай внаслідок поганих санітарних умов і великих груп, змушених збиратися у невеликих приміщеннях, а це означає, що поширення вірусу, такого як COVID-19, може стати проблемою. Перспективи подальших розвідок у зазначеному напрямі будуть полягати у дослідженні специфіки управління медичним реагуванням на виникнення надзвичайних ситуацій задля підвищення рівня інфекційної безпеки.

Коронавірус SARS-CoV-2 проникає через слизові оболонки дихальних шляхів (ДШ) і ентероцити тонкої кишки за допомогою рецепторів ангіотензин перетворюючого фактора 2 (АПФ2). У найбільшій кількості АПФ2 експресується на поверхні клітин дихального тракту, особливо на альвеолоцитах І і ІІ типу, що пояснює ураження легень у інфікованих. Порушення процесу газообміну, пов’язане з ураженням альвеол і капілярів, призводить до гіпоксемії і вторинних (опосередкованих) уражень внутрішніх органів і систем. Збуднику SARS-CoV-2 сприяють протеази, які знаходяться всередині цих клітин. Активність АПФ2 обумовлена інтерфероном (ІФН), роль і дольова участь яких в інфекційному процесі вивчається. Розвиток системного васкуліту у зв’язку з тропністю глікопротеїну коронавірусів (КВ) до ендотеліоцитів, які мають рецептор АПФ2, також опосередковано призводить до патологічних змін у легенях, серці, мозку, нирках, травному каналі (ТК). У результаті ендотеліальної дисфункції та запрограмованої некротичної загибелі клітин (апоптоз і піроптоз) при COVID-19 виникає системне порушення мікроциркуляції в судинному руслі різних органів і систем, що характеризує клінічні прояви та наслідки в інфікованих. Не виключається і автоімунний механізм ураження внутрішніх органів. Зв’язування SARS-CoV-2 з рецепторами на поверхні клітин призводить до запального процесу з продукцією прозапальних цитокінів, концентрація яких може бути надзвичайно високою у вигляді так званого «цитокінового шторму», який лежить в основі гострого респіраторного дистрес-синдрому (ГРДС) і сндрому поліорганної недостатності (СПОН). Ризик летального висліду асоційований безпосередньо з високим рівнем інтерлейкіну-6 (ІЛ-6) у сироватці крові. Через 5-7 діб від початку хвороби виникає інтерстиційна пневмонія, спочатку вогнищева, яка швидко перетворюється на зливну. Уражається система мононуклеарних фагоцитів; розвивається лімфопенія, пригнічується синтез ІФН. КВ пневмонія може ускладнитися приєднанням бактерійної флори, про що свідчить підвищення рівня прокальцитоніну в сироватці крові. Також це відбувається і при погіршенні стану хворого. Крім того, на тяжкість хвороби вказує високий рівень С-реактивного білка (СРБ), лактатдегідрогенази (ЛДГ), D-димеру, феритину тощо. Паралельно відбуваються зміни і в системі згортання крові. Знижується рівень гемоглобіну, що обтяжує гіпоксичний синдром. Патоморфологічні зміни ГРДС включають гостру ексудативну та продуктивну фази. У першій фазі переважають ознаки дифузного альвеолярного пошкодження, гострого бронхіоліту, набряку і геморагій інтерстиційної тканини. Для продуктивної фази властиві розвиток фіброзуючого альвеоліту з організацією ексудату в просвіті альвеол і бронхіол. Також КВ інфекція може спричиняти серйозні ураження в інших внутрішніх органах і системах. Таким чином, патоморфологічні зміни в інфікованих SARS-CoV-2 обумовлені безпосередньою дією nCoV, гіперактивністю імунної системи, високим рівнем цитотоксичності СD8+ Т-клітин, автоімунними процесами тощо.

Резюме. Сучасні лікувальні протоколи в онкології передбачають застосування іонізуючого опромінення та агресивних токсичних хіміотерапевтичних агентів, які в ході лікування майже у 100,0 % пацієнтів викликають гострі мукозити ротової порожнини. Несвоєчасна і нераціональна корекція цих ускладнень може призвести до припинення спеціального лікування, зміни схеми свідомо ефективної терапії, що, у свою чергу, може значно погіршити терапевтичний ефект хіміотерапії та змінити прогноз основного захворювання. Таким пацієнтам знадобиться додаткове обстеження, лікування. Одним з ускладнень, що виникає серед пацієнтів із застосуванням комплексної терапії злоякісних пухлин (у поєднанні з променевою терапією), є променевий остеомієліт щелеп, його частота сягає, за даними різних авторів, до 5,0–14,0 % випадків. Патогенез цього ускладнення включає рівень променевого навантаження на тканини, наявність механічних ушкоджень м’яких тканин і кісток під час або після променевої терапії, а також загострення хронічних одонтогенних вогнищ інфекції, які можуть перейти в стадію загострення під час активації патогенної мікрофлори. Тому потреба в хірургічній реабілітації ротової порожнини у пацієнта зі злоякісною пухлиною може виникнути як до, так і у віддалені періоди після променевої терапії. На сучасному етапі розвитку стоматології та онкології не розроблені та не перевірені протоколи профілактики та лікування гострого мукозиту ротової порожнини, сучасне лікування переважно симптоматичне (частково патогенетичне), воно має низьку ефективність та є дорогим. У наш час профілактика мукозиту зводиться до термінової санації ротової порожнини перед хіміотерапією (за наявності каріозних зубів та проявів запальних та запально-дистрофічних уражень пародонта), рекомендації лікаря: м’яка зубна щітка, систематичне обстеження слизової оболонки ротової порожнини (СОПР). Перспективними є розробка профілактичних заходів (усунення подразників, лікування місцевих вогнищ хронічної інфекції), застосування протизапальних препаратів та корекція цитокінового профілю запального процесу СОПР.

Recurrent stroke remains the key health issue in the world. A higher three-year recurrence rate of stroke in patients with persistence of the genome of herpes viruses, and with presence in the blood of the genome of at least 2 types of viruses was identified. These investigations demonstrate the importance of further research into the role of antiviral therapy in improving the rehabilitation and secondary prevention of stroke in patients with persistent viral infection The purpose of the study was to evaluate the effectiveness of antiviral therapy in the secondary ischemic stroke prevention on the viral infection manifestation background. Material and methods. The study included 105 patients with moderate to severe ischemic stroke with a viral manifestation confirmed by the detection of herpes virus’s DNA (HSV1, HSV2, EBV, CMV, HHV6) and Flu RNA. Patients who were additionally prescribed antiviral drugs on the background of traditional therapy were in the main group (n = 35). Patients who received only traditional, recommended by the modern stroke treatment guidelines, therapy and secondary stroke prevention measures were included in the comparison group (n = 70). Results and discussion. We found that the effectiveness of the proposed preventive treatment depended on the viral load of the patient. In the presence of three or more types of viruses, the proposed therapy provided a significantly lower ischemic stroke recurrence rate, compared to the patients who did not receive antiviral therapy 11.1% vs. 49.8%, p = 0.042. Prevention of recurrent ischemic stroke, which should have started as soon as possible after the development of the first stroke or transient ischemic attack occurrence, F. Rincon and R. L. Sacco (2008) consider the most relevant in this group of patients. Herewith, as emphasized by D. G. Hackam and J. D. Spence (2007), comprehensive prevention has reduced the risk of recurrent ischemic stroke by almost 80%, thus preventing 4 out of 5 possible disorders. However, both native and world literature still has a lack of systematic data of the problem of antiviral therapy using in patients with acute disorders of cerebral circulation, although it has been proven that infectious and inflammatory complications are an important pathogenetic factor of its unfavorable and severe outcome. M. S. Elkind et al. (2016) consider that antiviral drugs such as acyclovir may play an appropriate role in the prevention of recurrent ischemic stroke in children if their causal relation is confirmed. Conclusion. The use of acyclovir in complex rehabilitation therapy and secondary stroke prevention in patients with viral infection manifestation provided an increase in the average score of Bartel index after 1 year, p = 0.017. In the case of antiviral therapy using in the complex prevention of recurrent vascular events in patients with viral infection manifestation, the three-year recurrence rate of stroke is lower (p = 0.042)

Мета дослідження: розробити систему оцінки характеру прогнозу на основі клініко-математичного аналізу показників, що виникають на різних етапах при різних типах перебігу розсіяного склерозу. Матеріали та методи. Використані клінічні (клініко-неврологічний і метод анкетування — за анкетою, розробленою у відділі аутоімунної і дегенеративної патології нервової системи ДУ «Інститут неврології, психіатрії та наркології Національної академії медичних наук України») і математико-статистичні (метод пермутації) методи. За допомогою методу пермутації (перестановочного тесту) в групах хворих з різними типами перебігу обчислювалися відмінності в середніх значеннях клінічних показників, що характеризують перебіг розсіяного склерозу на різних часових етапах: доклінічному етапі, етапі дебюту, рецидивному етапі для рецидивуючого й вторинно-прогредієнтного перебігу, етапі прогресування — для вторинно- і первинно-прогредієнтного. На цій підставі було виділено клінічні показники, які з високою вірогідністю (рівень зв’язку 0,95) на кожному часовому етапі перебігу розсіяного склерозу визначають кінцевий варіант прогнозу захворювання. Результати. Обстежено 280 хворих, серед них: 80 (50 жінок і 30 чоловіків) — з рецидивуючим перебігом, 140 (80 жінок і 60 чоловіків) — із вторинно-прогредієнтним і 60 (30 жінок та 30 чоловіків) — із первинно-прогредієнтним. Характер прогнозу (сприятливий і невизначений при рецидивному перебігу, невизначений і несприятливий при прогредієнтних типах перебігу) оцінювався на основі клініко-діагностичних критеріїв, розроблених з урахуванням особливостей перебігу захворювання в цілому. Проведені дослідження показали, що сприятливий прогноз при рецидивуючому перебігу з високою вірогідністю зустрічався при поєднанні таких клінічних показників, як легка тяжкість дебюту, повна ремісія після дебюту, легкі рецидиви, що розвиваються швидкими темпами, і тривалі ремісії між рецидивами на рецидивному етапі; невизначений прогноз — за наявності дебютів середньої тяжкості, стовбурової симптоматики в дебюті, тяжких і середньої тяжкості рецидивів і тенденції до обтяження й подовження рецидивів на рецидивному етапі. Несприятливий прогноз при вторинно-прогредієнтному перебігу вірогідно пов’язаний з перенесеною вітряною віспою на доклінічному етапі в преморбідному анамнезі, блискавичними темпами розвитку дебюту, неухильним варіантом прогресування, що перебігає без клінічно окреслених періодів стабілізації; невизначений прогноз — із швидкими темпами розвитку дебюту. Несприятливий прогноз при первинно-прогредієнтному перебігу був тісно асоційований з перенесеною тяжкою черепно-мозковою травмою на доклінічному етапі в преморбідному анамнезі, мозочковою симптоматикою в дебюті, формуванням етапу прогресування безпосередньо після дебюту, минаючи етап стабілізації, неухильним варіантом прогресування на етапі прогресування; невизначений прогноз — із перенесеними герпетичними інфекціями на доклінічному етапі в преморбідному анамнезі, легкою тяжкістю дебюту, формуванням етапу прогресування після періоду стабілізації, що настала слідом за дебютом, поступальним варіантом прогресування на етапі прогресування, який перебігає у вигляді чергування періодів повільного накопичення неврологічного дефіциту, що має, як правило, локальний акцент, і етапів стабілізації різної тривалості. Висновки. Отже, за допомогою клініко-математичного аналізу було показано, що формування альтернативних варіантів прогнозу при різних типах перебігу розсіяного склерозу відбувається шляхом вибіркового залучення до єдиного патерну клінічних показників, які мають діагностичне значення на різних часових етапах перебігу захворювання.

Дисертацію присвячено питанням наукового обгрунтування підходів до підвищення ефективності лікування хворих з постгонорейними ураженнями сечостатевого тракту та іншими урогенітальними інфекціями в сполученні з вторинним безпліддям. Представлені дані про клініко-анамнестичні особливості, етіологічні фактори запального процесу, особливості спермограми, адреналової системи, вегетативного, ендокринного та імунного статусу у 88 інфертильних чоловіків, які перенесли у минулому гонорею, в тому числі з ІПСШ без ускладнень; з ускладненими ІПСШ; з хронічними запальними захворюваннями сечостатевих органів без ІПСШ. Встановлено роль хронічної інфекції як тригерного фактора у виникненні взаємозалежних гіпоталамо-гіпофізо-гонадних змін, що формують патоспермію. Розроблені і запроваджені алгоритми комплексної етіопатогенетичної терапії хворих, в тому числі із застосуванням антигомотоксичних препаратів (Траумель-С, Ехінацея-композитум), що обумовило хороші найближчі і віддалені результати лікування, нормалізацію лабораторних показників, настання вагітності і народження здорових дітей у 22,7 % подружніх пар.